Із дикої качки

М.Т. Рильському

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі бага­толітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і ти-хих-тихих плесах по річках колисково-смарагдової Батьківщини нашої Радянської...

...Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса.

Само собою розуміється, що ви берете з Собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стоп­ку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з чов­на, коли човен тече...

їдете ви компанією, тобто колективом, так — чоловіка з п'ять, бо дика качка любить Іти в супову каструлю з-під колективної праці...

У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:

— Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?

- Взяв!

— Ну," як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам,— доведеться з «гор-лушка»!

«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мис­ливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать... Це ввечері... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.

Звуться ці часи у мисливців «зорьками» — вечірньою і ранковою...

В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум — свист качиних крил.

Ви і сюди — бах! і туди — бах! і отуди — бах!

Ах, незабутні хвилини!

На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов'язково... Запізнення на ве­чірню зорьку — це мисливський закон. Виходячи ще з дому,— та що там виходячи! — ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов'яз­ково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од'їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих «куди?» — кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізни­тись»,— і галопом далі...

Словом, спізнились... До озера ви підходите вже тоді, коли качки «по-виключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну за­рядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, поля­гали спать...

Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожногсглугового озера є чи ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна... Ви йдете до ожереду й роз­ташовуєтесь... Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горі­лиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте... А від­почиваючи, думаєте.

Ну, думайте собі на здоров'я, а ми будемо до ранкової зорьки готува­тися...

• Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях. Де ж це... стопка? Прохав же Покласти! ' ⁴ '

• Що, нема?

• Нема!

• А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюк-заці прив'язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушни­цю забудеш!

• Доведеться й собі прив'язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте ва­шої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка»... Повітря чисте, на широке диханіє візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка».

Тут і-починається найцікавіший момент качачого полювання.

Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.

Спільна для всих мисливських оповідань риса — це те, що всі вони факти, що все це насправді було, що «розкажу, то не повірите, але це — факт?»

...Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, залишаючи в чор­но-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань...

Г вільно дихається, і легко дихається...

Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає...

Сусіда якось тяжко зітхає...

• Про що думаєте, Іване Івановичу?

• Про Америку! Яка все-таки техніка.

• А що таке?

• Кажуть, двоствольну стопку видумали!

І тихо... '

Поснули... \

«Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас У бік: \

• Вставайте! Вставайте! Час уже! .

• Г-г-г! М-м-м!

• Вставайте! \

• М-м-м!

• Б-б-бах!

З криком «Бомбьожка!» — ви зриваєтесь і мчите.

— Тю на вас! То я в крижня гахнув! . — І промазав!

— Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув! '

Почалася ранкова зорька...

Тут уже все залежить від вашого уміння, від майстерства і практики. Качка, як відомо, птах... Вона — літає... Як Ті стріляти?

Дуже просто: цільтесь обов'язково в око. І бахкайте. Бах! — і в торбу. Бах! — і в торбу.

А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! — і повз торби, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в ядсо-гось із мисливців кілька качок, киньте:

— Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука...

Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого посемейства спи­тають, вас:

— Дорогі, мабуть, тепер качки?

Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки...

Найперше і найголовніше — обскубти качку.

Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб пе заважало вам уже виску­бане пір'я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, віте­рець підхопить, і пір'я вам не заважає... І качка обскубана, і кабінет — перина...

Обскубли, тоді вже до мами, чи дружини, чи до сестри, хто на кого багатшії і і:

— Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!

Коли дружила чи мама, охнувши, кине вам:

• Та це ж курка, а пе качка! — ви авторитетно заявіть:

• Це — качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані...

• Л чому в неї горло перерізане?

• Чому? Чому? Все вам ото цікаво знати. Летіла, побачила, що на­ціляюсь, виходу пе було, взяла й... зарізалась... Що ж тут дивного?! Варіть уже, прошу вас!

Залишається, отже, останнє: їсти суп.

Як його їсти?

Ложкою!

Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» І. С. Тур­генева.

Прекрасна книжка!

1. «Моя іипчзбіогріїфія» має кілька мистецьких пластів. Визначте і назвіть їх.

2. Що пародіює Остап Вишня у гуморесці «Моя автобіографія»?

3. Чому значну частину тексту «Моєї автобіографії» автор був змуше­ний викреслити під час перевидання своїх творів?

4. У чому полягає актуальність гуморески «Чухравші» сьогодні?

5. Які композиційні особливості усмішки «Зенітка»?

6. За допомогою яких художніх засобів комічного досягає автор роз­криття змісту усмішки «Зенітка»?

7. Розповідь в усмішках ведеться від імені оповідача. Визначте його ха­рактер, схарактеризуйте образ.

8. Які риси народного характеру розкриваються в усмішках Остапа Вишні?

9. Які почуття виникають після прочитання усмішок Остапа Вишні?

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

ОСТАП ВИШНЯ

(Скорочено)

Найхарактернішою, може, рисою Остапа Вишні як письменника є те, що він органічно поєднує в своїй творчості новий, соціалістичний зміст з глибоким національним характером. Це — український письменник,

передовсім український у своїх пейзажах, у своєму лукавому й добродуш­ному гуморі, у своїй далеко еге добродушній сатирі, у своїй ласкавій і со-ромливо-ніжпій ліриці. Саме оце поєднання видимого світові сміху з не­зримим світові смутком, таке притаманне народній українській поезії, свідчить, що Остап Вишня справді-таки земляк і духовний родич вели­кого Гоголя, дотепного Котляревського, наївного і милого в тій наївності Квітки, нарешті Тараса Шевченка, того Шевченка, який зумів так гені­ально переплести в своїх «Гайдамаках» палючі, вогненні картини народ­ного повстання з одчайдушно-веселими, подекуди й солонуватими пісня­ми кобзаря Волоха — і закінчити безсмертну свою поему мудрою післямовою, де висловлена висока мрія, що в майбутньому «жптом-пше-ницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янська земля»...

Ф. Маківчук в передмові до двотомного зібрання творів Остапа Вишні (Держлітвидав, 1956) розповідає про випадок, коли в одному з колгоспів Вінницької області найтяжчою покарою для ледачого, невмілого і надто прихильного до чарчини голови колгоспу виявлялась пропозиція послати матеріал про «подвиги» цього «героя» для фейлетону Остапові Вишні. Відомий і випадок, коли правління якогось колгоспу просило обласне начальство прислати для наведення ладу в господарстві хорошого агро­нома, тямущого ветеринара і — О с т а и а Вишию.

Мені самому під час моїх подорожей по Україні, коли заходила десь мова про нероб, гультяїв, прогульників і т. ін., довелось не раз чути ви­гуки: «Нема на вас Остапа Вишні!»

Одна з причин надзвичайної популярності Вишні полягає в тому, що він письменник суто народний, народний у найкращому і най­глибшому розумінні слова. Він воістину боліє болями свого народу, радіє його радощами, живе його життям, творить і будує разом з на­родом. Багато, скажімо, приділяв уваги Павло Михайлович Губен­ко (так насправді зветься письменник) колгоспному життю. Читаю­чи його речі на колгоспні теми, просто дивуєшся, як тонко він знає це життя. Можна сміливо сказати, що в справах організації праці, аг­ротехніки, тваринництва автор «Усмішок» може посперечатися з най­кращими практиками-фахівцями. Але в центрі його творчих інтересів завжди стоїть людина, жива людина, людина соціалістичної дійсності, будівник комунізму.

Письменник чудесно пам'ятає старе село з його забобонами й пересу­дами, з його дикунською «медициною», з його темнотою... і висміює це село. Але це не сміх «з папського ґанку» (саме поняття такого «ґанку» ніяк не в'яжеться з образом Вишні), не сміх згори і збоку, не сміх пре­зирства... Це сміх жалю, це сміх любові, це сміх людини, яка пристрас­но жадає, щоб і «малого сліду на землі» не залишилось од тих пережитків «доброго старого часу»...

Зовсім уже іншим сміхом, власне, не сміхом, а усмішкою, теплою й лагідною, овіяно таке оповідання Остапа Вишні, як «Діди паші та

баби наші», де малюється старих віком, але молодих серцем людей нового села. І вже, власне, ніякого сміху, а тільки трепетна радість повиває слово Вишні, коли говорить він про своє гостювання у Мака­ра Онисимовпча Посмітного. Мені самому довелось побувати в колгоспі, де головує Посмітиий, і коли я прочитав феіілетон — чи фейлетон це? — про перебування Вишні в отому колгоспі ім. Бульонного, то мене просто вразили рельєфність і точність, з якими малює автор кремезну фізич­но й духовно постать керівника знаменитого господарства під Одесою. То-то й є, що не вкладається Остап Вишня в оті визначення: фейле­тоніст, гуморист, сатирик. Це письменник у повному й глибокому розумінні цього слова, письменник ду5ке широкого діапазону...

Автор «Усмішок» — дуже своєрідний художник. Його манеру пе сплу­таєш ні з чиєю. Можна і треба вчитись у нього творчого ставлення до життя, але марна річ — наслідувати його...

Пристрасний мисливець, палкий поборник охорони природи, Остап Вишня малює свої пейзажі з прекрасним, задушевним ліризмом...

У мене па стіні висить фотоірафія: Павло Михайлович розказує «на привалі» товаришам по полюванню якусь історію. Історія, очевидно, дуже смішна, бо навіть у старого Петра Дорошка, що сидить у забоці й обмис­лює, мабуть, ірізні якісь плани проти зайців, з'явилась на устах усмішка...

Я радий, що й я є серед слухачів та тій фотографії, як завжди радий бути читачем і відчувати себе сучасником і товаришем по перу нашого Остапа Вишні...

(Рильський М. Остап Вишня // Рильський М. Твори: В 10 т.— Т. 9.— К.: Дср-жлітвидав України, 1962.- С. 352-357.)

ЄВГЕН МАЛАНЮК

(1897-1968)

Євген Филимонович Малашок на­родився 2 лютого 1897 року в Новоар-хапгсльську на Кіровоградщині. Бать­ко походив із козацько-чумацького роду, а мати, Гликсрія, була дочкою чорногорця Якова Стоянова.

1914 року Є. Малашок закінчив земське реальне училище в Єлисавст-граді і вступив до Петербурзького полі­технічного інституту. Але з початку світової війни став слухачем військової школи в Києві. У січні 1916 року Є. Малашок потрапив на Південио-Західпий фронт, де до пізньої осені 1917 року очолював кулеметну роту. Невдовзі він став старшиною україн­ської армії, брав активну участь у ви­звольних змаганнях 1917-1920 pp. Є. Малашок був ад'ютантом генера­ла В. Тютюнника, служив сотником у 5-й Херсонській дивізії. Однак після падіння УНР разом з іншими потрапив до Польщі, де в таборі інтернованих у Каліші почав писати перші вірші. Тут же в Каліші Є. Малашок взяв участь у збірці «Озимина» (1923).

З 1923 року він студент гідротехніч­ного відділу інженерного факультету Господарської академії у чеському місті Подєбрадах, яку закінчив 1928 року. 1925 року Є. Малашок побрався з мо­лодою студенткою медицини Зоєю Ра-вич із Полтавщини, але 1929 року вони розлучилися.

1925 року в Подєбрадах виходить перша збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», а 1926 року в Гамбурзі — друга — «Гербарій». Пізніші збірки по­ста — «Земля й залізо» (1930), «Зем­на Мадонна» (1934), «Перстень Полі-крлта» (1939). У грудні 1926 року в «Літературио-науковому віснику» з'явилося довге «Послаиіє» Є. Мала­нюка до Максима Рильського, в якому він докоряв поетові, що той байдуже ставиться до подій в Україні. Ні П. Ти­чина, пі М. Рильський па це «По­слаиіє» не зреагували, а відповідь на­писав В. Сосюра.

З 1929 року Є. Малашок переїхав до Варшави, де працював інженером і брав найактивнішу участь у літе­ратурному процесі (був одним з фун­даторів літературної групи «Танк»). 1930 року він одружився з чешкою Бо-гумилою Савицькою, яка померла 1963 року. У них є син Богдан.

1944 року Є. Малашок емігрував до Західної Німеччини, де працював учи­телем математики, брав участь у літе­ратурному процесі, зокрема був членом «МУРу». 1949 року він виїхав до США, де працював інженером. У піс­лявоєнний період Є. Малашок видав кілька збірок поезій («Влада», 1951, «Проща», 1954, «Остання весна», 1959, «Серпень», 1964) та літературно-кри­тичних статей («Книга спостережень»,

1962. 1966; «Нариси з історії нашої культури». 1954) тощо.

16 лютого 1968 року Євген Мала-шок помер від серцевою нападу в Нью-Йорку. Вже посмертно вийшла збірка поезій «Перстень і посох» (1972).

Головними мотивами творчості Є. Малашока є втрачена батьківщина і розбите особисте життя. Мотив «втра­ченої батьківщини» поет розвиває: у ба­гатьох своїх віршах, аналізуючи причи­ни та наслідки цієї втрати. Другий мо­тив, переплітаючись із першим, грун­тується па особистісних почуттях поета, що випливають із мотивів роз­луки з рідшім краєм. Дія стилю Є. Ма­лашока характерне протиставлення протилежних властивостей якогось явища задля досягнення більшої точ­ності іі виразності провідного мотиву.

Творчість Малаиюка надовго визначили ті незабутні і трагічні дні, коли вій покидав Україну і потяг ЙОГО ридав иа захід, на захід. Відтоді Україна для ньо­го стала далека, стала ненависна — і водночас — блакитний міт, степова Гслла-да. 1 поет, що не може вирватися з пекла її краси, з припади її страшної вроди, стає творцем зневажливих слів иа її адресу — зрадлива бранка степова, відьма, що п'є байстрючу кров своїх дітей, повія ханів і царів, байстрюча мати яничар, закривавлено-синя зґвалтована повія, що знаходить тільки безсилу насолоду плачу від безсоромно-плебейських мук — у такі страшні блюзнірства виливає пост конфлікт зі своєю країною. З цього конфлікту між тим, якою є Україна і якою вона мала б бути за подумом (і збройною боротьбою) поета, випливає і філосо­фія поезії Малаиюка, і її стиль. Філософія — це передусім напружене шукання тих СИЛ, які б могли повернути Україну на шлях, яким її хотів би повести пост. Утопія степової Гсллади кінчається прокляттям цін країні сарматських Афродіт. кирпатих Аполлонів. Виростає концепція залізного Риму, концепція варязької сталі. Виростає образ поета — ие поста (бо цс ж до болю мало), а незламно-гор­дого імператора залізних строф, що сурмить майбутньому салют.

...Стильову суть його поезій ми б убачали в суб'єктивному наповненні україн­ських традиційних поетично-сиїї оглядових образів — чи то буде Діва-Обида зі Слова о Полку Ігоревім, чи Шевчепкова правда-мста...

(Шерех ІО. Стилі сучасної української літератури па еміграції// Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Т. 1.— Харків: Фоліо, 1998.- С. 183-185.)

...У поезії Малаиюка чимало так званих провідних мотивів (не плутаймо їх тут з «домінантами», що від «мотивів» ширші), але один з них особливо впадає в око - сподіванка на праведний суд нащадків над тими, хто свого часу звіряв себе (в ідеалах, у боротьбі, творчості, у життєвому виборі) Україні, а иайперш — національно-державиій її здійсненості. Уявлення прийдешніх поколінь про важкі, суперечливі, багато в чому безрезультатні змагання борців за вільну Україну, в числі котрих був і він, Євген Маланюк - воїн, поет і філософ,- уявлення ці були Йому далеко не байдужі. Настрій при цьому міг коливатися від оптимізму, якого, втім, він не любив і якось з властивою йому іронічністю кинув: «Укра­їнський оптимізм виглядає здебільш дивно і підозріло», до сумнівів і навіть скеп­сису...

...Постать Євгена Малашока, при першому враженні начеб цілісна, «з одного матеріалу зроджена», насправді дуже суперечлива, може, зрідні П. Кулішсві. Тут твердість межувала з розслабленням, віра в чий і слово — з «марно кличе вірш

залізшій», цілющість кохпшія — з його розчаруваннями. А що вже до теми Ук­раїни, то перебіг думок і почуттів становлять цілий клубок контрастів, утім, при такім спільному знаменнику любові до неї і повної самовідіаності. а не «само-отверженності».

(Сивокінь Г. Ментальність, біографія і творчість (Євген Маланюк)// Самото» тожність письменника До методології сучасного літсіхітурознавства. Колективна Мо­нографія / Відп. редактор Г. Сивокінь.— К.: Українська книга, 1999.— С. 138, 147.)