Панна сотниківна

Це сталося вночі коли місяць ВИСІВ над їхнім високим дахом розла­мувавсь у дрібних шибочках вікна, коли віл неї пішов еон, а ж«на. роз-кииувшись у постелі, лежала поверх ковдри і гарячково дивилась у сте­лю,- здалося їй, що чиїсь руки сороміцько торкнулися ТІ грудей. ІІуло то раптово, аж вона здригнулася^- місяць за шибками сколихнувся й за­тремтів, розширюючись на иіле вікно. У хаті сга-то видно, вона могла розрізнити найдрібвіщі візерунки на килимах, шо ними обвішано було стіни Цс тривало, проте, лише мить, бо потім усе знову стало, як рані­ше: місяць заповнював лише півтори шибочки, в кімнаті стяла сутінь, було парко, а вона ніяк не могла заснути — намаїалаеи вловити хоч якусь заспокійливу думку. Від тою несподіваною оясненіїн залишилося тільки

одне; иідчуин доторку на грудях. Вона схвилювалася, та аса довкола сколи — всі речі в кімнаті було охоплено тим заціпенінням, яке прино­сить Тільки сон, і сон прийшов до неї відраду, гойднув волоха і нм хвоє том. иіоріїун іїрозмлоиіе тіло, погасив думки, захопив па легкі сірі крила й Заколихав, як дитину. І попа Відчуло себе дитиною, була-бо легка іі ра­дити, весела ft таїщівлнва Скочила на бочку, на її кругле лискуче ден­не, вдарила чобітками іі закрутилася. Л тоді повільно надала між зелені ми..і: ліга, гралася з сонячними зайчиками, а потім збирала їх у пелену. І сонячні зшпшкп.гралися з нею: один ускочив ув одне око, другий — у друге, ще один • г.очі...! на вуста а шс двое — на щоки. 1 коли акта сміл­ілі и. ДВВОИИДН з неба голубі ДЗВОНИ, а вона думала про ге. Шо ось-ось стане дорослою, іц> тому плакала разом із допіем. бо лот виявився джен-джурнсиїм парубком і залицявся до неї, тапціован навколо, цілуючи їй біді Гик¹ і нош. І їй було прінміїо ії солодко, здавалося — летит і. вона, як піашка. щоб поіім сховатись у ВИСОКІЙ тирсі п послухати цвіркупових секреіів. Воші шіюриди поміж себе і.ікі чудні слона і співали іакнх ве­селих лкюовнш тссиь, шо вона боялася лихіїупі, аби їх не .ілякати...

Пранні сотниківна прокинулася з важкою готовою. Сон був світлий, але пцк ь тривожило її. Довго лежача, намагаючись упоратися з іаричою юзи ієні, що затоніїла їй груди, потім підійшла до свічада. Оголила пра­ве перо», те, на якому відчула вночі доторк, і побачила па ньому темний синець.

Кеаадовгодо цього був пушінні) на землю ,• . •. • чорт. Він домш сто­їш і,іні>|М(/неннп у і ус і ому ліс) и роззирався навдокіл. Все було йому дивне ІІ незвичне і зовсім не таке, як гам. унизу.

Кмині чорт апйшов на галяву Між деревами розгорялося величезне світило Внизу під йогами заграла роса, і чорт став на коліна, здивовано po.ii .очдлючп чудові самоцвіти. Цоявся торкатися їх пальцями, а коли іоркнунсн. розсипалися вони па тисячі дрібішх променят. шо зана-іили доаката їнґячі інших.

Чорі .шівея, коліна ііому були мокрі. Як уві сні. пригадував настано­ви, якими напучували йот, випускаючи на земли > Йому було говорено тоді довго іі нудно, а він все це знав давно, тож крадькома зирив на ВОГОНЬ; ЙОГО захоплювала зміна спалахів, мс|ч\\тіния - постійний га­рячковий рух. Подумав іше тоді: -Всі настанови маюіь рацію, вони да­ремно не даіоіьсн. Ми народжені до чогось одного й не повинні пере* crymiru .меж»

Тут. на землі, все було зовсім не гаке, все у сто крат красивіше й ири-шібппне, однак юний чорт не втрачай розважку. Зупинився поміж квіток: .(.такий йому, то цс ті ж таки самоцвіти, яких тільки-но торкався, але пахли пі Чорт аахонлено вдихнув повітря. Тоді сів на пеньок, поклав на шоку долоню, і йому захотілося плакати. Віл радості й надмірного роз­чулення; ви того, шо с отаке золоте кружало, котре іріе і так сипить, шо несила на нього дивитися; від дивною каміння, що ршпаласться, як

торкнешся його пальнем, і віл ше дивішіюго каміння, яке пахне. «Світ значно багатший од наших первісних про шют уявлень»,- подуман юний чорт. Дивився на світ широко розплющеними очима: перед ним хитало­ся зелене морс. Було п ЦЬОМУ шось потаемне, щось таке, ВІД чого чорто­ва душа зіщулювалася, хоч він інколи не втрачав поважності, Його иус-пьти па землю з підозрою, що він гак і не втямив урочистих настанов, хоч і сказав: «.Я буду старанний!» — «Ти можеш стати білим хортом,— хазаіат було йому,— вужем а чи гарним парубком. Можеш перетворитись у коня й помчатнсь. як вітер. Тобі надається сила для перет но pen ь!»

Юний чорт пішов через стежку. *А що, як справді ііерркиїїуінсь у коня и помчати, мов вітер?» — подумав він, чуючи, як боязко завмирає душа, «Та коли ти порушиш закови нашого існування,— заСітлюжспо було його, залишишся тим. ким стан. Стан конем — будеш конем, сіав парубком будеш ним, стан хортом — у хорти перейдеш. 1 переймеш їхню долю».

Він був конем і дивувався па своє розкішне лискуче тіло. А тоді побіг. Застугоніла під ним земля, а вій пізнав неземну радість. Штер гостро бив Йому в обличчя. «Я можу так домчати бозна-куди,— радісна подумав він.— Я вільний. Можу бігати іі казитися, можу танцювати*.

Звівся дибки І затанцював на лісовій галявині. Але танцювати конем було незручно, і він став парубком. Ударив у закаблуки, метнув полою сміти і задріботів підборами. Йому весело закрутилася і олова, тоді він уяав ВИ землю, обіймаючи н обіруч,— дихав запахом пахучого зела. І ПО­ПОВЗ між бадилля золотим випшлнвим вужем, гнітячи роапаленнмн Оче­нятами.

Проте й цього було йому мало. Скрутивсь у бублик і покотився стеж­кою, а коли не стало сили котитися хуткіш. перекинувсь у білого хорта, який мчить через ліс швидше за вітер і має собі за помічника й невільника іі той вітер. І сьогоднішній настрій. 1 це, він зупинився й кинув оком догори, сонце. Його засліпило проміння, залило з і-оловою, і юному чор­тові здалося, що в нього розірветься нід щастя серце.

Ранок прннів ДО них студента, чорного і смаглявого. Зайшов до них наче ненароком, попросив ноди. іі сотниківна винесла йому глибокого глечика — нін пив і зорив поверх глечика па чарівну дінчину. День ви­дався сонячний, перед цим сотниківна ходила по садку, намагаючись збагнути вчорашню ніч і свій неспокій, який так І не полишив П. Може, тому той пильний студептоний ПОЗИр Й схвилював, тож коли ішікш. греч-по подякувавши, відчула жаль.

Цвіли вишні, мов оббіляті молоком, і цей колір знову нагадав їй ми­нулу ніч і той спаїах. коли все світіїлося таким чудним світлом. Стояла в сигу Й бачила крізь дерева струнку послать студента, котрий віддаляв­ся,— аж дихати їй ие стало чим.

Так минуло кілька днів, у суботу під вечір заїхав ДО них козак. Нутл шляхетного роду, про не промовляли одежа та зброя, золотий пояс та срібні остроги.

- . листе "«'їм кухоль жми! іукіїуа він голосно, і сотий кін-

иа аж роп розтулила від здивування: був цей козак одного обличчя зі

студентом.

Це знервувало чи роздратувало П. аіе вгини, вона mi несла, і козак дов­го пив. зирячи на неї з-над кухля. Уздріла нона в тому іюгляді неспо­дівану тугу, і стаю їй на меігт страшно Швидко пішла, як тільки віддав їй до рук кухля.- чула всісю постаттю: той погляд пронизував їй тіло Потім вона доню кружляла по садку іі дивилася, як скрапують иа зем­лю, наче сльози, білі пелюстки пишеш. Жаль було від оцього опадання, через ні СЛЬО&м. І вона, схилившись па лаві біля найбільшої й найстарі-шої вишні, даремно хотіла виоратися ЗІ своїми ночуваннями. Стискува­ла їй серце тривога, в'ялила тіло, і вона заклякла, облита ■ранцевими пахощами й обсипана biuhhcdiimh пелюстками. Заході ихн їй угекти а чи просто зірватись і побігти. Через дуки і яри. через долини, кудись у незиїдь. але інша сиділа перушпо й дивилася, як грається вітер із лег-лим цвітом

По кількох днях попросив пити третій подорожній. Ьуц у міщансько- му строї, високий і вродливий, як і перші. І і у здалося сотниківні.

що н він, і козак, і той студент, який прийшов пертий, схожі один па одного, як три країьті води. Що п обличчя н них однакові, и постави, й голоси. І іідьки добре розміркувавшії, вона вирішила, що були вони и різні два високі, а третій - нижчий, у студсігта сині, в мішуха чорні, а н коаака зелені очі. Однак боялася вона їх однаково: не прості пе 00-./<:;*■-*"•. і.і іі не кн на1 к і и і г. нодумата вона, нині - шось інше .

Міпгух т-дкож пин воду, н цього погляд був ил.и л.іі.нпн Звідкілясь усі трос знати сотиикшну. бо кавкати П на ймення,- вона ж бачила їх упер­ше. А може, хвилювати П не так ні невхожі, як іючі, які перетворились у неї на HccnojJaanJ тульЬиша. коти вона таипюклдя, іярцюната, співа­ла і рані я з зайцями, кати до неї зліталися пташки і сходилися звірі, а вона чулася поміж них царівною...

Тільки піл ранок їй снилося щось ісмне и тривожне, і прокидалася вона з важкою іоловою. Оголюваїа груди й помічала на них нов) синці. Проте вы сиишн труди не боліли, а іільки солодко відчуватися, начеб­то ось-ось бризнуть молоком і заллють цілий світ. Вишні вже були за­лип таким молоком, і коли опадаю нелюстя, вона тихо й упокорено смутилася.

Ворожчина хата була зсередини гака біла, що аж сліпіші. Величезна ніч виставляла наче роти, кілька жерел, з них куріло синьо-брунатним димом, що них сосновою живипею; попід стелею навішано пучків еохлих квіті* та грав, а сама згмтхарка, пухкенька добродунніа бабуся, здавалася скоріше старою служебюж», а не чарівницею. Незвичайні н неї були тільки очі. Велит й молодь в які важко зчзнртти. були нгиіи насторожені й нс-сподівано бездонні

Сотниківна і плі 1.1 на ланці іі дивилася, як стара порядкує біля печі. Нарешті повернулася Іі кинула на стіл пучечок квітш Кмін ро.ктшали-ся па дошках золотими монетами.

• Чіт чи лишка? — спитала ворожки.

• Лишка,— прошепотіла сотниківна.

Звела погляд па стару, і мороз- пробіг Ні поза сншмкі. Перед «сю сто­яла суха, зморщена, височенна баба Волосся вибивалося з-під очіпка сивими пасмами, а очі... жахнулася чудернацькою полум'я, шо хлюпало л них. Від печі бухнув густий глубень диму.

— Плесни в долоні! — наказам ворожка.

Сотниківна сплеснула: в дим: :іблиснув, паче золота смужка, вуж. впав па підлоту Й зойкнув, шалено викручуючись

— Наступи! — скрикнула ворожка.

Соподківна скочила, заплющилась і вдарила нмбтиюм. Відчула, як проваліосться її нога в щікт. липке та м'яке, іі кинулась убік. їй сгало легше дихати, тоді вона звела очі й помолилася, шепчучи пересохлими вустами молитву. Перед нею розгорнувся такий ясний блават, наче не стояла вона в хаті, а в просторому степу. На нікні не було перехрестя рами — зяяла в простір голуба пройма, з кутка, де мали б висіти обра­зи, всміхалося до неї обличчя. За мить иа його місці з'явилося друге, а тоді трете — нона впізнала всіх трьох своїх гостей: Студента, козака і міщуха.

• Вони? — спитала гостро ворожка. Сотниківна хитнула

• Не думай про них. і покинуть тебе.

• Я боюся,— прошепотіла соїниківна.

• Саме тому треба про них забути.- повторила ворожка- А забути — цс значить спровадити.

• А потім?

• Потім звільнення дістанеш. Купайся щодня у рум'янку й чебреці.-їи терпко запахло сухими травами

• Бабусю моя мила,- скатала вона.- Ви такі добрі...

• Таке «же мое ремесло,— мовила стара

Вони сидиш □ порожній хагі між білих стіп, заклечапих СОХЛИ*) зіллям. З жерел печі пахло сосновою глицею, а стара ворожка знову стала пух­ленькою добросердною бабусею.

— Нелегка моя праця, зашахі «тіла вона.— Живу, донечко, між зілля і мушу знаходити серед ніюго лад. Пристосовую до людини - мусять поєднуватися Кожна людина теж як зілля, і до неї Іреба ключа. Твій ключ, твоє зілля — рум'янок та чебрець. Спершу гадала, шо м'ятв, але м'ята відштовхнулась од тебе. Світла в тебе душа, доню,- сказала стара, а на світло завше нетля летить. Не пускай її в душу. Щоб не очорнила...

Сотниківна злмкало зойкнула.

— Серед зілля, як і серед людей, змагання йде,- ска*аіа ворожка. -Дня й ночі, темного і світлою. Але щось у твоїй долі чудне игкшірасгься..

Дівчина глянула у вікіні. рами стояли на чи ці Тоді вона шнилунала г*орожп( руку и пішла черга залиту шіішм стежку туди, де розливали біле матоко цвіту вишні.

Онннившнсії на землі, юний ЧОрт паи веселий і |ммҐнішакувліий. Як ¹¹ і '-мі ¹ им.і.і.!' а храїї ін Ги зоря, «же хотілося Йому розгулятися, вдари пі об землю лихом І скаїоиімаїптп світ. Може, тому так нетерп­ляче чекав вечора, а коли спадали суіінки. крався до мосту: тут біля води за 11 жди можна було перепинити й полякати подорожнього, Любив піп і ін к и дії н у легкому смерку, слухаючи мелодійний дзюркіт води, аж за­бувай часом про замислені пустощі У легкому димі. коли так любо двор­коче, йому ставало затишно й добре. Мріялося про далеке й нссіюдів*-ие. але був він ще юний, тож і мріяти не вмів. Тоді знову виникав бспімтлнний настрій, і а нсісрпппочм очікував на подорожнього.

Одного вечора він застав /«ля себе жабу. Лупила іга нього баньки, плмаїаючшт, збагнути, що не ;іа проява залізла під міст, а коли зрозу­міла, вирішила, що краде сховатися під воду. Майнула перед чортом зеленим кажаном і вже досягла в ден води, коли якась сила поверну­ла ЇЇ. і жаба плеснулася па те ж таки місце, де сиділа іи-редоїиМ. Чорт засміявся - йому те с.подобалін'я Жаба, проте, за ж-покоїлася. Цдруїе метнулася зеленим вихором до води, але вдруге плеснулася на старе місце. Від нього вона вмерла, бо пе витримало такого страху серце, і чортові на хвильку стало її жаль. В ней час через міст загуркотів віз. І він миттю забув про жабу. Вискочив на дорогу білим хортом і по­мчав за возом. Дядько, шо сидів на передку, побачив білого хорта і вда­рив їм аоОЗИс. Де була шалена гонитва: стугоніла лем ля. іржали коні, кричав дядько, куріла пилюка, кіигькі копита гупали по дорозі, наче хотіли пробитті її наскрізь,- чорт попів воза обік па лабутіїй путтвеиь. а знідтн погнав нога через іное. Коні мчаон по рі.чі. як 00 дорозі, трощили ми мини хліб — навколо котилися зелені хвилі. Коні швидко втомилися і вже брели 00 коліна в зслншії воді, інколи Іі по круп. І голосно іржали, злякано озираючись Дядько впав на воза і хрестив небо, а війн) осипало на нього зелені краплі. Тоді дядько признався Богові в усіх іріхах. а кати й ие не помоіло. забився иід передок -коні паче через бурхливе морс пливли. Роздимали ніздрі и хапали іубамп повітря очі аж з орбіт вилазили...

Чортові дивно стало на цей страх. Він зіскочив з підводи, і та вико­тила! я на дороіу. Спинилася. гяхмгунтжсженшг і наляканий, зліз Із воза дядько, іифсхрестмвся широко й роззирпунсн Місця йому були нгзиаііо-м). і він .іачухиарнв роздумливо потилицю...

«Чого мене бояться? думав чорт, бредучи через хліб. - Адже я тільки бавлюся'- Ному самому захотілося стати отаким дядьком па волі, отож покотився доікною, повільно впливаючи в кучеряві задимлені сутінки. Минав сади, шо кнітлн. минав тихі, сонні села, nqK-іздив мости.

•Ото було б любо.— блиснуло йому в голові." ЮНІ б і мене хтось полякані»

Озирнувся, і apite його і>ллісіні тьохнуло - за ним глкп помчан білий хорт Ударили копитами коні, ллкрутцвсч. замиготів довкола світ. Наче а каруселю потрапили й він, і хорт — помчали, ламаючи зілля ft кущі. блакиїиі сутінки іьлеснули на них такого ненужною хвилею, що юний чорт сниш*, перекрутився kvmctmom і сам ударив ми штами — пом­чав коїича. а хорт іазаду вже вивалив язика, втомився і знесилів. Тоді стрнб і>її >...р\ юний чорт, зчухрая з тополі листя й вичавив сік із того зела паї хенттовою голоіюю. Хорт заскавучав, облитий зеленою <)ир-бою. нрикаеїнея до дороги і обернувся старим як світ дідом. Відтак скочив юний чорт ділові па спину, але той знесилів до решти, yuan і закотив очі

— 7іі чого? — засміявся юний чорт.- Умирати задумав?

— Тьху ва твою юлону! - втомлено звівся старий.- Думав хтось із людей ШРПіурЯС.

Ви rep рукавом піт І сумно похилив голову

— Заганяв я тебе, ділу' — співчутливо сказав юний чорт. Опівночі коли іийнскравініе загорівся місяць, стара шірожка нибра-

ласі, у ліс ио таємниче зілля. Крадькома пробралася через стежку, ни/» н пе ніямчнн сусіда, теж характерник, який уже кілька місяців П виси­джував, і з ію.1єі1іією зітхнула, копі ступила їм білу гін місяцем дороіу /шла иошлыю, ніч буза місячна, н тепла, а шша виспалась удень і бур­мотіла .іаклвіїання супроти лихого настання Думала про свої ломании клопоти й про сусіда, який заповзявся проти неї. і спершу не помітила, шо її залило яскраве снгтдп Ллє розгорялося вже дужче І нарешті стало таке яскраве то вона спинилася, підвела голову і сторопіла. Ллє змети­кувала хинуїнся відразу ж иід тин. бо повз неі промчав з іпалсіиио нівпд-кіетю воііінівій і ч• ■ і'■ і Забилась у бур'ян і злякаїю звідти зорила, світло розливалося все більше, місяць рхирісся на півнеба і кипів, паче мато­во. Во|кіжка приплющилася, боячись, що осліпне кіл цього сяйва, але цікавість иергмог.о. і BOMB знову розплющилася. І ВВВЗЮСЛ frt. наче ііде землею осли¹ самий білий чоловік Внмахуі велетенськими чобп -.v.- аж нічою. крім них, пе видно. Стара ворожка тричі перехрестилася і зне­притомніла.

Чорти сиділи в путній з забиіпми вікнами, дід палии люльку, було затишно, л.птдиа півтемрява шлубпла їх і заспокоювала. Діл пихнув димом і нсснодінаио всміхнувся беззубим ротом.

— Нелегке наше життя, хлопче, ирошамрлв втц.- Але як ти мене, старого, підвів' 1 тттеба. шоб удалося таке каноне'

Юний чорт заюрнувсь у сутінок і дрімав. Зв нікном плюскотів дощ. а тут було м'яко п сухо.

• Багато я бачив за свій-: життя,- сказав дід. иосмокгукічи дюльку,-а от пе підводив мене так. ик ти. ніхто Був. правда, колись один чоловік.

• Розкажи,- попросив юний чорт, поринаючи в солодкі хвилі дрімо тн. Піст* сьогоднішніх жартів тіло бпііло, і він з иатлолок» відпочивав У сутінку, що його пришив сюди знадвору дощ.

Л чиї це там ium'om tunc' - скрикнув, шдгіригцун тими чорі. ДІД.— Ану вилазь!

— Хто, хто? -~зя(уі>\нні.ю j раію.чсініні комина,- /ттзіалакалнєч тут... Юний чорт здивовано помісив, як з-за цеглини висунулася чудеініаць-

к і вусам ю.това, a .ta хни но на до. н яку скоч їмо, сіукиуніпи копиями, димне розколошкане сіноршіїя.

• Ирийіп.ні я мою іосподу, пк' й гарикаю іь!

• СІДДЙ до і'УрТУ.-- МНрНО склзлн дід,

— Ломовик.— сунуто юному чортові .лапу створиш*.- Я тут хгозна-і кільки, покалилнен мої мяподарі й покинули мешкання... Живе пі, як ■ • і'икл! - JlowbuK зач\ хмарився.

Лід пихнув димом, а юний чорт ліову :іакиіннавеь у дрімоті,

Лап тютюнцю,- ска.іав ломовик. Діл дай йому торбинку, і домовик заклан у ніздрю адоровсіпіу пюпіку.

— Тільки не чхай¹ — сказав дід.

— Як пі иг чхати? — домовик розтулим рогл і линии повітря, нпбалу-пінніші очі - Апчхи! - вибухнув він. і юппй чорт знову здригнувся

А в иьоіо малой., сказав домовик, нерви¹ Вже, як нюхати. - повер­нувся до діда.— то й чхати...

• Ні: нерви.- і на. із в поважно дід- а мо юдин ий-... То от я й розка-зую. Наша доля не.ывидна: вірять у ігЧзс живеш, не вірять - у мира» ш. СКІЛЬКИ вже нашою брата ператавієтося ні .іа цапову душу?-

• А мене дороги вабили,— сказан домовик. - Ну от і сталося, гоєно-д,і)і петлю Собі накинув, а ЙОГО жінки ни тою ^нн/умом розілабли. Отак 1 сиджу на пустіші.-

Коливались у і у пщ, и кожен думав н|ю сшн. ) і.їлося юді юному чоргоні пюдеєь н.і ЛМ йою піна шось пробудімося. Подумав, що Вар то розплющити очі — і світ заллє такими барвами, що не втримає йою молоде серце. -Хочсгьея мені чогось незвичайного.- іюдукам Нін — Що ці жарій Mr ні. коли під них нема доброю задоволення!» Вш довш чкни і думав, п'ючи солодкий сутінок. Града в ньому крон, і не гак пріимно було!

Матий твій? - спитав домовик

• Та не,- сказав старий — Якийсь вш трохи не тсс... Сміть, чи ПО?

• Спить.

Але юний чорт не спав Коливало ною в ласкавих хвилях, понесло чере.і яри и долини, а иа душі стало ірнвожно и смутно.

Тімі нчі і побачим перед стібню напну. Стояла серел саду, а довкола цвіли, наче срібні, митні Сгислося в юною чорта се|»іе, ц іажко диха-ін йому стало. Завмер, ндивляючись до болю в очаг у чаріьие виді пня Панца була гарна такні краси ще не зустрічав він на цій землі, тож, див інчись иа неї, нідчун на дуті емуюк І щастя.

IU ге .\н p.: in изА %И1> ютовою, труби. Ревнули, паче сотня волів, а но тому загупали бубони. Застрибали тисячі тіней, чорних і втішливих, які затанцювали шалений ганок. І серед нього стукоту, реву, нзлиску тіл.

серед Шіх срібних вишень, был чарівної пинии, що витанцьовувала наи-ншаркшіе. упато його [юз'нтрсне, закривавлене серце...

Вчинити гак навчила паииу сопіикікну ворожка. Мала підпитися, щоб юхто ис бачив, опівночі іі щюкрлегпся до церкви, а там помолитися за спокій душі< Можливо, тоді знову почне сплін спокійно і прожене своїх залицяльників, які почали приходити до неї щоночі. Часом приходили всі три. а часом зливалися в одного — примушували и ташноватн й ве­селишся цілу ніч.

Вікно було 3>4ДДЛЄГІдЬ яідчшіснс. і вона спустилася через нього до саду. Сад днлав утомімо і сном, зітхав, шелестячи змореним листям, кущі вити палися, наче велетенські жаби, облиті цвітом ніннпі. нагадували сиві го­лови.

Пішла поміж тих голів, обережно ступаючи б*кцми йогами, і їй зда­валося, що це сниться їй важкий соп. В грудях жив исспокій. знайомий З ночей, коли до неї почади приходити чудні видіння. Вона СІла на са­лоні іі лаві й приплющилася, щоб угамувати хвилювання. Перед нею по­пливли сині смучи, і відчулася нона, немов па дні моря. Довкола плава­ли великі риби, а на цих. паче на конях, перекинувши хвости через круп. СНДІЛи русалки й покурювали маленькі топкі куричкп. Мали довгі, по-•'■.::< • в зелене ннті. а і руди було иідиерсзано лискучими нашивка-ми. Риби підпливали до неї и ту палися носами в скло — були наче у ве­летенській прозорі іі ко|м>бц|. Внизу хиталися водо|кчггі іі сидів зелений, зарослий мохом водяник...

Сотниківна |и>л плющилася і скочила на ноги. Перебила стежку до ви­ламаної в паркані дірки й обпеклась у кропиві. Цс остаточно її остуди­ло, І вона завагалася: йти далі чи повернутися? Ллє ноги самі новели ЇЇ до церкви, і за хвилю вона прослизнула досередини. Впала перед обра­зами, ВВС помолитися пе встигла; знадвору почулися важкі кроки.

Зайшов студент. Тягнув на плечах труну, а коли поставив її па узвишші посеред Шфкъи. роззнрпувся- Місячне світло проливаюся через ВІКОН-ця іі тріпотіло на підлозі та помальованих стшах. Сняті іі титарі з осе­ледцями па головах дивилися чорними незмінними очима, наче ХОТІЛИ з|юзумітн цих людей, що так невчасно прийшли до церкви. Вгорі ОДО* цотілн крила, і студент здригнувся. Стояв у місячній стязі високий, іар-инй і смутний. Зітхнув тяжко і поліз до трупи.

Стало ти.чо. динно тим*, і сотннкішні боялася днхиуіи, аби не виказа­ні себе. Знову пролопогіли крила, а за тим вдруге почулися важкі кроки.

У церкву зайшов міщух. Був у бьий одежі іі тримав перед собою свічку. Світло від неї падало знизу, і йою обличчя черва те було страшив.

— Ти вже tvt? син гав ivivxo.— Хочеш умерти, бо не полкюіїла вона тебе?

Соїниківна молилася. Гаряче вишіптувала слова, а па неї так само непорушно дішіілися зі стін святі іі титарі з оселедцями.

Втрете затріпотіли крила, і ирийтоя козак. Ьув у чорному іі безшум­но Почав крастися ДО груші. Мнцух різко повернувся, і вся церква рап­том освітилася яскравим світлом. Bono потекло через усі вікна, спадало з бані іі залило церкву так. шо та аж захиталася. Захитатися образи н ма­льовані козаки.

В глибині церкви щось ухнуло іі кинулося. В труні трупом лежав сту­дент, а мііцух рннтом закричав, дико вимахуючи руками. Козак дивно підстрибнув, і сотниківна болісно зойкнула. Позаду в нього тягліїся дов­гий хвіст, а замість ніг виглядали брудні ратиці.

Сотниківна боролася з хаосом у собі, а може, боролись у ній сни. З'я­вилися золоті павуки на довгих тремких ланах, нони сплітали між сон­цем та землею золоте павутиння, яке обплутуїіало дерева як сі руни бан­дуру. 1 коли нона вистрибнула босоніж па іскристу росу, коли завмерла, зачарована довколишньою красою, з золотого присмерку виступили одяг­нені в барвисту одежу дівчата. Розсілися по цілому небу зайнявши простір од землі до соння, а біля сонця сів білий дід. Дівчата торкати с'фунн-иавутнпня. лунала срібна музика - лилися чудові пісні. Дід уда­ряв раз по раз у сонце золотою булавою, і згори сипалися іскри; м'яко і)одмчн>кувалп дзвіночки, що їх безліч було розвішано довкола соння. Похитуватися дівчата, плакали під їхніми пальцями золоті струни, а до сотниківни иіді/ішіш білий кінь і став, кланяючись, па коліна. «Сідай на мене. - скатав кінь,— я хочу тобі світ показати». Вона сідала верхич' мча­ла, іШЧс в^тер, і Аісшіїувала й сама Л тоді гашдхнзала на спині білого коня, і було їй світло, аж очі эагьтктщувала. Тоді надбігав чорний кінь, сипав вогнем із ніздрів і мчав за нею, а сотпикінпа <>бхоиліовала руками свого білого, і П душив страх. Може, через те опинялася на спині чорного копя, відтак мчав за нею білий, яле пе міг наздогнати — вороний увозив ЇЇ в царство тіней. Вона іктфаіиила на відьомський шабаш, де випніалн-ся чорні стрункі красуні, де струни викидали зруйновані мелодії і вида труба. Звук труби нагадую в їй вовче аиття, а люже. н илач над помер­лим. Навколо відьом вистукували ратицями чорти І вимахували хвоста­ми, розкидали шматки полум'я, яке стіліпьтося н творило довкола танців­ників вогняне коло,- по той бік поля стояв білий кінь і тужно, закличмо іржав

Тоді до неї і підійшов іоннії чорт.

— Я тобі показую все не недарма.- сказав він.— Хочу відкритися пе­ред тобою - полюби мене!

Попа побачила його темні чудові очі. в яких палав глибокий сум.

• Нам відведено мало часу для життя,— мовші він.— 1 ми, і ви. люди, піддані одному прокляттю: прийде огненний чоловік і потопче нас. Не губімо часу, панно, віддамося коханню, бо ж і ми. І ви однаково живі істоти.

• Але а нас е душа,— сказала сотниківна.

— Душа — uc панка,— зашепотів чорт, простягаючи до lief руки.— Йдеться ti|v» мент. Хапай Гюго, вдовольнимся, інакше ловитимеш самі хвости.

Тоді їіі стало страшно.

— Не торкайся Mtiiief — закричала нона, відштовхуючи гарячі руки, шо бралися її обійняти...

Прокинулася серед ночі. Місяць густо заливай помешкання, в йото Холодному трепеті грали узорами килими. Довго дивилася крізь вікно на оті зорі в дрібних шибках, і душу її поймав дивний жаль. Тоді вона .заплакала, бо в цін зібрались у цю мить усі світові болі, усі жалі, бо відчу­ла вона на душі високе одкровення, яким обдаровує смернінх життя один .піше раз.

— Я не піддамся тобі, чорте,- прошепотіла вона,— бо любов свята. Я хочу жити для міастя. а не для задоволення, адже справжнє щастя — це як чисте небо над головою...

До неї підходив білий кінь, і знову починалася шалена гонигвл: мчав, як стріла, співали пісень дівчата, дзвонили дзвоники біля сонця, соццс саж було велетенським дзвоном, а сивий дід тримався за промінь І хи­тав той чудовий дзвін. Дзвонив він, як на Великдень, а сотни кін на опу­стилася на коліна і звела очі догори - душа її злешвала-разим з дівча­тами.

Тоді підповз до неї чорний вуж І став навпроти на хвоста. Ударив темною головою їй у груди і скинув н з бідою коїш. Летіла, повільно обертаючись, у запаморочливу прірву, а біля неї бігли чудові сумці очі юного чорта, який дивився на неї і ніяк погляду відвести не міг.

— Слухай мене, кохана.— шепотів він.— Ми народжені у світ через випадок; і ти. І я. Ми прийшли гдтДДИ насоліуїитигя місяцем та сочнем, росами й деревами... Дозволь, я тобі ще одне чудо покажу...

Вона сиділа иа неньку, шо нагадував зручний услон. Перед нею ле­жали галявина з тем но-зеленою травою й білими вогниками ромашок. На пін сшив чоріщй кіш., він юлосно заіржав, а тоді метнувся через зе­лене йоде. Підстрибнув угору, вище за дерева, впав на коліна і почав танцювати на задніх ногах. Срібні копита кресати іскри, і сотниківна за­чудовано вдивлялася, як передворюється юнь у красеня парубка. Вдарив парубок шапкою об землю, замиготів срібними підборами, застукотіла земля, заплакали дерева, гублячи, наче сльози, листя; тоді «пак парубок па землю, і вона впізнала того вужа, що бив ЇЇ в іруди. Зціпила, шоб не закричати, зуби і непевно намалювата перед собою хреста...

Ішов дош. а юний чорт забивсь у куток пустині іі печально звідти зорив. Дід викресав вогню, за пати в люльку й пахнув димом. У иьому дпмі, серед м'якого затишшя пустині, думав юний чорт тяжку думу. Зальоти до сотннківин йому ие вдатися. Все, на що був здатний, виклав, і нині, коли в тілі не було СИЛИ, його опанувала нудыа. Сотниківна від­трутила його, це він добре зрозумів, але тс що. почав він своє життя

иораїкою. не давало іншу спокою. «їх не зовсін можна зрозуміти. JUD лей.- думая щи.- адже я Д-ія неї втык» себе у.їли' - - «Треба було взя їй П одуром», майнуло йому в пілоні, але здриіпунся ніл цісї думки не хотів бути схожим на піших

За вікном ішов дош. а чорт думав про сон, якій- ін/кічии після останніх ві.ініднп сотниківни Приснився Йому гарбуз, веіичезний. як бочка, той Пфбуя котився mi ttuoiti і Ледве не роздушив. «Мені не заходило па зви чайні нальоти,— думав юний чорт,— хотіиягя розбудити у ній потяг до

ho.1l»

— Таки не вдалося тобі взяти ту дівку.— скатав, іимінхуючн куривом лік.— Ьч> дурний ти 1 несвідомий-.

Зі свою кутка ви.іі.1 ломовик. зачухмарився і сів біля літа.

— Що зі мною буде далі? — сказав пін. Хата валиться, і мені вже до того байдуже ста*... Лаіі-ііч пюиіку!

Дід дії в тютюну, і домовик тплоєно ЧХИув.

— Оце я а малим балакаю.— сказав дід,— Не взяв таки тої дівки. «Хіба вона дівка? - смутно думай юний Чорт. Вона красуня, якої світ

не бачив».

— Гарбузяку дала! - домовик колупнувсь у зубах — Чув. як кидався тут уві сні.. Не з того боку, певне, танцював.-

•Хай би іюііз була ниша,- думав юний чорт,- тоді 6 ми й зійтися Мої ли Або те простіше: нона дівчина, а я нарубок...»

Хотів П умовити, хе-хе,— захихотів ДІЛ — Aw нашому ділі так нічо­го BBj візьмеш.-

Кублилися сутінки, пихкала люлька, а домовик чистий патичком ра­тицю.

«У світі повинні бути відповідііості,- думав киши чорт.— інакше він не цшшсіііьн-тьсм купи Світ без гармонії ні до чтит», бо. каїн порушиться в ньому одна ланка, розсиплеться на сміття».

— Пение. І в коханні 1н огвХічуаявся.— глумлнмо скхтав дід,— Мовляв, я іаки чорт, але не чоргівгька моя лктбон, хе-хе...

— Я випробував закон відионідносіі й гармонії,- сказав юний чорт.

• ІЦо-шо? їливоизно вирячив очі лід.— Щось ТИ заговорюєшся, хлопче Закон- як ти сказав?

• Закон вьіиокідіпхті й гармоінГ.— смугло гкжторни ю>шй чорт. Я не хотів П дурити...

Вони сиділи в темряві, замислені й іютипочлспі. Дід смоктав люльку, домовик чистин ратиию, а юний чорт думав.

Несподівано відчув ЩОСЬ дивне коїтт,ен з ним Здал<я:я йому, шо розчипжтьси в повітрі, вже рсотяла одна нога й иочішле рккгганагк дру­га, 3 жахом зирнуп - ноги й справді зникали*, паче лірі в чорний папір. Хльоснув юного чорта жах. агіе за хвилю стя.ю < покій піше. Гіа якийсь час він мав уже саму голову, а замиль гіда — чорну купку попелу, що нагадувала фіизми ною тіла «Як мало я жив,— лумхв він. відчуваючи.

як звуглюється ЙОГО язик,— і ще нічого не всі ні удіяти. Пение, це ці­диться нашому ofiaioui так захоїиювапіся кратні - от і учинин я ЩОСЬ неіаі>алл».

По пуспщі протягло продувом, і він ПОМІТин. що вітер здуни* його ЗГОрІЛе на попіл тіло. Лежіаа на иіллояі cava голова. «Лак ОМ лишилася голова,— подумав він.— Мені ще потрібно додумати одну важливу дум­ку. Хвилинку, хнилинку,— понроСнв він,— я зараз її скажу. Немає ж ніякої рації виходиш, коли пльки прийшов, коди ТІЛЬКИ почав усвідом­лювати себе, нема ж ніякої рації.-.»

Але голова ного тріснула, як старий горщик під важким чоботом. Величезний, важкий стунак натіг на пустиню й розтер її на порох, lie легенська істота пронесла «слід за собою хвилі скаженого міру вона поспішала. Десь іримну» ірім. а навколо зашипіла земля.

Праііім сотниківну вііПроводжувалИ н монастир, її посадили на ви­стеленого килимами воза, і візнипя вдарив батогом, поіаннючн коней. Вони Іхал н довго, здалОСЯ сотникінні. кілька РОКІВ, а може, кілька десятків років бо коли панна витягла з-під килима люстерко, побачила рантом старе обличчя незиаііомої жінки.

— Скільки минуло часу, дядьку? — спитала у візниці.

Той не відповів, тоді вона торкнула його. Візниця похитнувся і зва­лився з передка: з витрухлої одежі випав на дороіу давно висохлий кістяк.

Вона, проте, не зди ну надаси. Зійшла на до|к>гу, і ЇЙ здалося, що поба­чила ПерСД собою якесь СЯЙВО Звела руки, щоб помолитися, але ночі ги іа нслсісиськоіхі чоловіка я білих розметаних шатах рушив п.і ш-і, v.u.i к»чи в понітрі величезними чобітьми. Світло заливало простір рівномір­но й монотонно, від того незвичайно знебарвлювалися л єре на, що сто* яли обіч шляху. Побачила, як побігли но гілочках швидкі бузкові тіні, і дерева рантом спалахнули малиновим вогнем, який одразу ж Іх спо­пели».

Тоді сопшківна побачита. що навколо неї згоряє цинії свії. інша впала шшь, але ще зберегла (у мить, коли свідомість наг.іду* ck.li.tx бл некая -ки. яка немон застигла в небі. Пожадно вбирала все. що відбуваються, в очі. бо їй рантом стало Треба панічно це закріпити: нони згорілих де­рев, попіл згорілої дороги, що скручувалася, ніби зотліла тканина, кілька червоних гір і могутні вихори, що несподівано нликнули на псі Вона встигла подумати, що все те може відбуватися не поза нею, а в ній самій, що життя її від якогось часу перетворилося на забуття; що вона н ньо­му, може, щось лгребачила - її захоии.іи швидкі палазнеотточ) червоні Крила іі піднесли пал землею. 1 коли вона падала долі, уздріла раптом дуже чітко й близько від себе великі, чорні, появі ясного вмпроінорено to світла чоловічі очі. які вона зиВДа колись давно, які, можливо. Й по­любити могла б, ВЛВ досвіти яких так і не епромогласи.

1. Яку новелі «Панна сотниківна» ро ікрин.» ться проблема пошуків

людиною духовної г.ірЧ-іНіІ *

2. * л. j 'і,.; і (ін і, 11 г ■ i.V.ij головної рероМ Поведи «Пи пил готпикіиіи» Які почуття ім.п.і-. ться в П душі?