В оборону хліба

Юначе мій, чиєїсь мами сину, Зодягнений на джинсовий мотив,— Я вже завмер, коли ти... півхлібини «В дев'ятку» натреновано вгатив! Солоним потом заливає спину... Футбол, як бачиш,— не солодка гра! Перепочинь. Та поговорим, сину. Бо є про що. І — вже давно пора. Я просто, не домішуючи меду, Скажу: коли ти замахнувсь ривком Ударить хліб, твоя весела кеда Мені під серце влучила носком. Ти вдарив так, що потемніло в оці, І по державні крайні рубежі У всіх, що пухли в сорок шостім році, Від жаху похолонуло в душі. І у батьків, які на полі ратнім Ділили хліб, мов долю у бою, Відкрилися старі солдатські рани, І заболіли в смерті на краю. І в матерів, коли ти через луки Котив хлібину, як футбольний м'яч, Так застогнали, затужили руки, Немов по них ти потоптавсь навскач. Ми всі із хліба виростали, сину, Із праці себто — чуда із чудес,— Яка нас охрестила на Людину, Піднявши з чотирьох до піднебесь. Нас кликав хліб на добре, чесне діло До братнього, трудящого коша. Ми в нім шануємо не тільки тіло, У нім народна світиться душа. І я тобі сказати чесно мушу: Ти можеш лущить м'яч, немов горох, Але коли вже замахнувсь на душу,— Дивись, щоб не спіткнувсь... на чотирьох!

КРИЛО

Потяглися журавлі                  вдалеч плавко. Доганяв їх листопад за селом. А один, як сирота,                  гірко плакав З перебитим у лікті крилом. А ішов собі хлоп'як через луки. Запримітив сірому здаля. Він узяв, як дитину,                  на руки І додому приніс журавля. Поселив за комодом в куточку. (Звідти смішно стирчав йому ніс). Мати вишила журавку сорочку. Батько кеди з крамниці приніс. Стало швидко крило заживати. І, коли відгуляла зима, Якось вийшов цибато із хати, Стрепенувся, злетів                   і - нема... Похилився хлоп'як біля ганку. Від зажури ще більше змалів... Коли це вересневого ранку Повен двір прибуло журавлів! Вийшов з гурту у кедах цибато І сказав хлоп'яку:                 - Не журись! Щовесни прилітатиму, брате, Бо крилом я до тебе приріс.               II Отак вони й росли, як близнюки. Навчив журавлик хлопчика літати. Коли село хилилося до сну, Вони удвох виходили на луки, І журавель розповідав малому Про Африку, про Ніл і піраміди, Що вельми схожі на стоги тутешні, Про модно розфарбованих папуг, Які по-людськи вміють говорити. І ще про різні дива та дива, Що і перо журавки не опише! А потім над селом вони злітали, І зорі їм ховалися під крила, І так обом їм хороше було! Незчулись, як хлоп'як закінчив школу, І якось він надвечір у леваду Прийшов не сам.                 І журавель сказав їй: "Щаслива ти. Достойна в тебе пара. Я вас обох приймаю. І - люблю". О, як утрьох їм високо літалось! І так у світі хороше було!               III А поруч жив сусіда-завидюх. Стояла в нього на два ганки хата. Добра усякого - аж розпирало Суцільний мур.               Лиш де-не-де у шпари Вужами витикалися антени. Дітей у нього не було.                     Зате Мав сад, задушений глухим парканом. (Той сад здаля минали солов'ї). Собаки не любили його, страх! Тому й ходив завжди з ціпком дебелим, А де ступав,- там не росла трава...                         * * * Якось опівночі петляв по луках: Щось крадене за пазухою ніс. Аж гульк - з туману виринула з'ява. То був журавлик.                 Він до чоловіка За звичкою довірливо ішов. (Бо думав же - л ю д й н а)... Зеленим люто засвітились очі: "Ага, так ось хто вистежив мене?! То на ж тобі!" - Ціпок зловісно свиснув. І тільки зойк злетів. І... обірвавсь.                         * * * Ішов по луках весело юнак На зустріч із своїм цибатим братом. Та зопалу об щось м'яке спіткнувся. Під ноги глянув - сполотнів, як місяць: Лежав долілиць мертвий журавель. Припав до нього                 і сахнувся дико, Коли у мертвім оці журавля, Як в дзеркалі, своє лице угледів, Що просто на очах старіло важко: Одна по одній зморшки проступали, Кришились зуби, западали щоки,- І він ставав столітнім, древнім дідом. А потім щось під серцем обірвалось, І сич зареготав, як потурнак: "Уже тобі ніколи не літати!" Повів незрячим поглядом.                         Нараз Опікся оком об ціпок терновий - І все до скрику зрозумів. Усе!               IV Сусіда саме, приховавши кражу, Уже до сну збирався.                   Коли це Примарно тихо прочинились двері, І хтось нечутно перейшов поріг. Він придивився - і здерев'янів: Стояв юнак, сивіший від туману, З обличчям сірим, як сира земля, А з правого плеча звисало в нього Замість руки              надламане крило. Повільно, ніби в напівзабутті, Він лівою господарю простяг Ціпок терновий... у крові по лікоть. "Не я! - завив господар, наче вовк,- Свят-свят, не я!!!" -                     він кинувсь до дверей І остовпів: як завше,                   на колоду Вони заперті наглухо були. Нікого. Тихо-тихо, як у ямі... Щовечора усі, як є, замки Перевіряв руками і зубами, Але щоразу, саме опівночі, На роковім дванадцятім ударі Незрима сила прохиляла двері, І на порозі виростав юнак З обличчям сірим, як сира земля, Сивіший від туману.                   А з плеча Замість правиці                 важко опадало Крило. Повільно, ніби в напівсні, Лівицею господарю підносив Ціпок терновий... у крові по лікоть... Щоночі дядько, як у пастці вовк, Метався, бився об замки пудові, Нікого не знаходячи.                   І врешті Зламався, як ціпок... у лікті.               V Одного дня, обходячи людей, Поза хатами він прокравсь до суду І, захлинаючись, шептав:                        "Це я! Це я... убив.            О, знову він іде              По мене, т о й...                 з крилом замість руки! Сховайте... А як треба - посадіть. Та тільки ж не навсправжки,                            а для ока. Мо', пересиджу, доки той... забуде!"               * * * Старий суддя замислено дививсь Кудись далеко, може, аж... за Ельбу. У нагородній планці ордени На піджачку пліч-о-пліч спочивали. Коли зарослий, вовкуватий дядько, Як злодій, скрадливо переступив Крутий поріг суворої кімнати,- Криваво засвітились ордени, Усі як є. А їх було дванадцять. Суддя дививсь повз дядька. Говорив, Мов сам до себе: "Бач, схотів чого: В тюрмі сховатись. Пересидіть кару... Не вийде, дядьку, Ти таке вчинив, Що і статті у кодексі немає, За котрою судили б ми тебе. Ти ж найсвятіше - небо,- дядьку, вбив. А це вже вище від людського суду. Хіба що совістю тебе скарать? Так і її ти вже давно продав Втридорога... із салом на базарі. Ото хіба іще зостався страх. То хай хоч страх тебе щодня вбивав: Він, слава богу, не підсудний нам!"               * * * Потяглися журавлі вдалеч плавко. Доганяв їх листопад за селом. Тільки сивий чоловік тихо плакав, Юний... сивий чоловік німо плакав З перебитим у лікті крилом.

1. У чому полягає сила і краса образу матері у поетичній творчості

_?Б. Олійника? 2. Що с найважливішим у житті героїв поезій Б. Олійника? • 3. Яка головна думка поезії «Крило»? 4. Які художні засоби визначають провині риси індивідуального сти- лю поета?

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК

(нар. №9р.)

Валерій Олександрович Шевчук народився 20 серпня 1939 р. в Жито­мирі у родині шевця І9.'іб р іакіи-•піт r,i upejum глкхі try, вступна 11 історіїко філософський факультет Київсккоп' у)п**т*-н7гту. Цкг.чя мяйш чення v нііи'іх нті-ту 1963 р. працював в Житомирі копетжшдсіттом /акт" • Mm--.-... гвардія» Восени топ» ж року В Шевчука, вже деталі відомого пись­менника, забрали до армії (довелося служити аж під Мурманськом). Це було сприйняте в українському су­спільстві як покарапня волелюбного Й ia.iaiiiiiuili'iu іірс<гі:ка ІІКЛЯ Лемобі-ліиції 1965 р працював у методично му ttt.1u.11 wy*t-jH3*cnu при вторич­ному му.іеі. який містився н Кн. и<^ ІІгчсргккмЛ лавр*.

Перші новели В. Шевчука були надрукоіиш в *\рналі «Вггіизю» і га­зеті ■ . її :■;-.!!'. реї Україна-* Ще під чаї навчання в університеті, але окремі абі|жи шяіи-тей і оповідань змогли вий­ти лише у другій половшії 60-х pp. («Серед тижня» (1967). «Ссрсдхрсгтя» (I96S)) Перший роман письменника «Набережна 12» (136Я) віік.лньаіі оли­ву нег jiiiBiinl циники Це пріиьело до

two, ЩО Н. ІШИЧУКУ дтиюдіьтосч про­тягом понад десяти років писати «в шух-мду». шрллиголи друкуючи окіи-мі твори в періодиці. Тому він зо­середився на науковій лія.іиюсті. досліджуючи як історик епоху ук­раїїіськоп) бароко Пізніїїи* він видасть антології власних перекладів україн­ської гьасиІ Хї-ХІХ ст . творів Г. Ско­вороди, І. Вншенгькінп, літопису Са­мій, ы Вслігчка

Лип** па початку Ї980-Х Рр почади виходити твори В. Шевчука («На полі синревноиу (1982). «Дім на горі» (1982). «Дзіїтар одвічний» (19). «Три литки за вгкпои» (І9Ь6).) які при­несли UOMV ЯК ОДНОМУ 3 tun 1.1.1.hїм ііиінвнх ПрСДСГ*ВПН*П* VKIKlUlChKol

їм і. іс> iv.i iki:o-iJh- - і.> "і пеихо-логічиоі прози популярність серед читачів та визнання критики Роман •Три ..:.->.і за вікном» був удостос-нин Державної премії України їм. Т. Г. Шевченка. У наші дні В ВЬвчук активно працює як піц і.мєнннк (по­виті «Початок жаху». «Чортння». -Мі свисая зозулька J .іастТв'ячот гнізда»

- І ОЄ* -. мі-1 ЗОЯ». «Срібне МОЛІЖО'.СПО

нея •( и-.т.к.і в траві» (Житомирська сага»), роман «Юнаки з огненної печі») і и і' , -і і ..і- -1- зв< ць т- - 'і.: -1 ТВОр-чість Г Шевченка. М Філянського. (і. Ньтмопьтиіого га Ці. Твори В Шев­чука ПЄрекЛаД.г.-ШСЯ 4НГЛІЙЄМСОЮ, поль

ською. словацькою, російською, ли-тоьською. грузинською, казахською та ппіїимн мовами

«Дім на горі» вважається одним з найкращих зразків нсобарокиного стилю В Шевчука Письменник праг­не і ісреосмп ел і іти епоху украівеького

літературного бароко, реконструю- вати цей світогляд та сприйняття Ha- иКОЛНШИЬОГО СВІТУ. РіЛМі: «Дім

иа юрі» складається а двох частим. У першій («Дш іа горі Повість-пре-амбулл») роаповідзггься про життя чи тнрьпх поколінь, «іі живуть у домі На горіз 1911 no 1963 рр_ але у долі кож ного чомусь вперто пристежустьсм низка загадкових і дивовижних послі-довікктей. Друга частина роману, що МИ назву «Голос трави». сУЛЦвУПСЯ з 13 поиел, які об'єднуються підзаго­ловком «Опонідаїниі. написані коаопа-чім Іваном Шевчуком 1 приладжені до літературного вжитку його правнуком у перших». У цих новелах постає об­рій світу, в якому панують непевність і страх, у якому межа між добром і здом нечітка Й мерехтлива, де люди­на пае жертвою власних пристрастей, а навколишня дійсність так І здлн-шастьсл загадковою, незрозумілою І во­рожою.

«Дуже суттєвим для Валери Шевчука с вузол проблем, що їх можна олначп* ти. як людина і ро.-.овід або те. що ми розуміємо під поняттям «апологія дому». • Кочіппнй» у евітомй літературі мотив блудного сипа активно використовуєть­ся письменником у різних впсрпрстаціях...

Окрім того, творечнпи упіверсальгіості. ціліспості Шевчуковоі мікрогалакпікн ■ г. »ип. (хоч. може, це здається парадоксхіьним. але така вже манера письма цього автора) і послаблення прнчщагочислідкових зв'язків - власне, як одна з ознак, ню визначають стильову манеру притчі.

Йдіться насамперед про тс, >іу> події чн каймі, у які аотрзллке герой, не мнете заражаються з чіткою хронологічною послідовністю, автор нерідко одасться до часових зміщень, аби опукліше показати мкийсь порух душі ШжЬ /гро*. Ного рефлсктіїріи (hmmii-mi. /V.Ac ,].іч ирці-KTtoi розповіді важливішим ' людина не // сиегемі реал/й. м в системі філософських координат. ТВ «мнслгшді» ВТМОСфе* ра. духовний простір між землею і небом, котре вабить можливістю «польоту», духовний ннмір 11; автором ідеї твору, ик не бачимо в ромаїгі-бнллді «Дім па горі», творах на Історичну тематику, зокрема у «Трьох листках за вікном».

(Тарнашииська Л. Художня гамктихл Влкрія Шевчука. К.. Вішвннцгьх/ їм. Олени Теліги. 2001- - С. 110.)