Оповідання

Ганна і пробувала шпіростатися. але не змогла: під лівою лопаткою шпортонуло, а вона вже зішли: якби вииростонуиддась далі, те ізмтре вістря входитиме глибше й глибше. Ось *рихи тиіугтттть, і тоді вона помаленьку, потихеньку розправить поперек. Лікарі не знають, шо в неї: одні кажуть — баті від серн», інші - віл радикуліту. А молодий, в оку­лярах, практикант із районної поліклініки здянип, що в неі хвора печін­ка 1 підшлункова зхчо.іа.

ГаїШІ иг .иівігіася у .зал, сором сткмнктдп П вщ голови до п'ят, у неї і]н\мп.іи коліна і палали шоки. Чи ( щось вспшшіпг. страшніше, ніж суд!

У залі повшешько людей, і хоч знайомих облич .інше кілька — голо­ва капосну, silt же ікяинлч — Устим Руканиіія. свідки - лайкова Ліда Иагюк і Катерина Чухно — вони сиділи на передній лаві: та ще двое чи трос, аж там. біля ДЙЄМІ - хуріиикн. мабуть, привезли здавати зерно ІІ зайшли послухати; їй же .ідаваичя. шо всі ні люди зібралися, аби по­дивишся на неї. З того ж таки со|юму вона погано тямила, іцо тут вибу­вається, не все з|юзуміда з промов прокурора І прописаною їй аднока-га. вона іі не вірила в нього, надто після того, як ів/ачилн адвокат ікред ночаїком суду ралом Із чоловіком, який щойно ниіодосин обвинувачен­ня. вони дуже люб'язно ро (мов іч»'. й тільки тоді, коли виступив Ус­нім І'уканиця. заплакала з образи на нещіавлу. Хіба він не аиас, як гірко нона о.іробита увесь вік. хіба не до неї. до першої, приїжджав додому її просив, аби bi.mrv.i і.і їй прорин .іанку (довгий час була ланковою, а катгоспна робота — суспіль прориви). зал или пася j .тапкою на ніч біля матшаркн, умовляла на важку чоловічу роботу — з косою або носити мішки а зерном. Нін ЗНЯВ П те до війни, й не раз чаркував у їхній ХЛТІ з Омсльком. її чоловіком, і був ніби людиною дс/ірого клина. Ііун бри­гадиром, потім директором нетїьш. ДЯДІ знову вернувся у колгосп нас іоловою. Піп дуже олмінився з тих. довоєнних часін. узяв у зничку кри­чати на людей, часом приїжджая на ікіле напідпитку І вже не заходив

до П хати, загадуваіі на [«/югу через Ворота, а тепер ОСЬ подай на неї до суду, що не виробила мінімуму трудоднів. Л як вона може виріюнтн при такому здоровТ? Вона подала до суд)* кілька довідок, але ін сказали, що за цими довідками зняти з неї пранездатність не можна, що знімають тільки по Довідні на іубсркульоз або порок серця,

Жінки, свідки, спасибі їм, потвердили, що вона дуже хвора, намаїа-лиси розповісти, як іаруиала в колнкиі од зорі до зорі, але тілистії, З маленькою лисою головою суддя перебивав їх. не давав говорит. А люди ь залі шепотілися, пересміювалися (після цього суду мав відбу­тися процес над багатожонпем. аі|>ери(том.). і вона думала, що вони кплять з неї.

Потім судді пішли, й люди заворушилися, декотрі теж ПОВИХОДИЛИ, а воп:і лишилася аа своїй страшній Л*»і чекати присуду Вона таки вип­росталася, іюї перлася спиною об стіну іі приплющила повіки. Іти.і не-ремаїала ПрЯчу хвилю болю й ще гірнчішу — сюразн, вона ще Іі зл|>аз не мої за повірити, nag це її, Ганну Ртіясоху. завдано до суду, та ше й за ніщо - за неробство! А вона в роботі з дитинства, не любила безділля. любила |кя5оту всіляку, і переробила П інбіль — доманппюї і колпмчніої. Робота йшла їй до рук, вона вела її з піснею, звичайно, поки співалося, поки не насунуло на неї усе оте чорне, поламало, понівечило Хоч жит­тя її пе було ДСТКИм од самого початку: трос дівчат у матері-ндони. сол­датки з імперіалістичної, в обхідчатій. обставленій кукурудзинням хоті без гіней — сіни розібрали й спалили. Сімнадцяти літ вишила заміж за вдівця Омслька 1'озсоху на двох дітей. Омелі.ко - добрий, лагідппіі, усім уступливий, полохливий, трохи лінькуватий, одразу іі діібровольно пішов їй у підданство, оддай толоблі важкою хазяйською воза, й вона везла, правувала і приохочувала підпирані воза все сімейство. З Омельком втиш привели па світ двоє тоїгпіюв. у неї удома висить одиа-сдина фотоіра-і|)ія, на якій зібраиа пси родина (уже без Олеики. пасербннці. яка померла у тридцять третьому). Фотоірміп'иао за тиждень до трпннсвих СВЯТ, які збіглися я Паскою. Данилів, пасинків товариш Ілько, який навчався у шкільному фотографічному гуртку На Склографії п'ять постатей на білій стіні хати, за якою купа ясенів та верб. Вона пам'ятає, як, стоячи ца дііабині. білим стіну, а хлопці тримали черепочки з крейдою та синь­кою, нона мазала й виспівувала па весь куток пісню про козаченька, який веде коника, а діичниа йою кличе, а ОСІ, хто Йшов вулицею, призупиня­лись, слухали. «З тіюїм, Ганно, голосом у тіятрі співати». У хан вона співала інших ііїсень, і співала інакші; лдебільнннп тихо й журливо; її саму і всіх, хто на той час був у хаті, огортав сумовитий настрій і тихий затишок Вона любила затишок, як і пісню, п творила своїми руками: часто мила долівку, застеляла стіл чистим обрусом. засовувала за гря-мок пучечки пахучою зілля; І так тоді ставало » хаті гарно, так привітно: пригасає під комином жар. стукотять па стіні ходнкн з косарем і в'я­зальницею на циферблаті, а на широкій липовій лаві, вкрістіїі рушни­ком, вичахають паляниці, пиріжки з квасолею та маком, паляниці

повиставляли рум'яні боки, і низка сіма не може вгрнмтти дітей, вони ло черзі іірошшігають поза лаву, на ходу охтамують хрумкі, ще гарячі осушки ІЗоиа вдавала, шо не помічас того. У неї рукави закачані по лікті, обличчя розпашіле, t сама почувалася молодо, из той час, коди воші фото* ігкмрувалася — за три роки до нійии,— їй було тридцять січ. Але ще й тоді їй хотілося співати. 1 звідки він у неї брався, той спін, і звідки в не) брався ТОЙ жіііііш вогонь у іруднх? Якою добра зазнала н житті'⁵ Спочатку оті гри десятини піску та сухоребра кпбнльчініа, яка сама без ДОПОМОГИ не витягала воза на гору Розсохи довгий час не вступали до колгоспу, бо Ганна ще іі не відчула себе господинею на тих десятинах, усьтякі комісії добряче втоптали стежку до їхніх воріт, аж поки не обклали но тнердо-му. Трохи не пішли з чоловіком та дітьми у старці, ледве не погинули з голоду, тоді вона з Омсльком зарізала теличку, а що різати скотину заборсціАтося. то м'ясо понесли в ліс, шоб нріггошті в копаїїцх Кати при-топдіовали, тріснула за спинами гілка, хтось за ними піаттіядав. а може, газе їм здалося, іі вона вирішила перенести м'ясо па хутор до двоюрід­ної сестри, пам'ятав іі нині, як дибали 3 лантухами ліскуіатою. обплу­таною корінням стежкою. Омелько вибився з сил, впав і чи не вперше .«бунтував, плюнув І нонлуганив додому, а вона либцяла з мішком далі, а іютім верталася з хутора назад і другого мішка во.юкла по землі, й поки дотягла, і впала без сім, і сестра одпоювала н подою, і вижили нони тоді всі, але далі наступив тридцять третій, у якому померла з іололу Олен-ка. І міна (шлися, як чайка об кригу, рятуючи Інших дітей; МОЛОД* н жор­нах, захованих од злого ока у свинячий небер, кору і ячмі ший послід. і покришене дрібно кукурудзяне стебло, вишукувала по паїіпчиках на­весні в лісі під прілим листям торішні ліщинові горіхи, варила з моло­дим часником і цибулею лободу та рогіз і ділила ге поміж усіма порівну. Тяжко тоді було дивитися і і.і дітей, на сиоїх і на чужих, чомусь вп'яло­ся у пам'ять, як зайшло їх двійко, хлопчик та дівчинка, матих, припух­лих, і дала нона їм три часнички і дві цибулини, ноші сіли під тином і же перекладали ті стсбсльїія. не .могли їх поділити. Ще нона ночами носи­ла 8 колгосштх гагатів чорний глей 1 вимивала з нього та внвлрювалл крохмаль, а вдень ішла в ксигосії на роботу, бо треба було сіяти па по­ний у|м>жай.

Ледве минуло те лихоліття, ледве з'явилася на їхньому обрії світлин­ка, і щось ЇЙ замаячило далеко попереду — насамперед у дітях, і пісня знову вихлюпнула з П труден. Перед війною і їм. і всім іншим людям у селі трохи задніло, вони повеселіли іі підніми од землі очі, й побачи­ли, нкс тарне над ними сонце і яка гарна їхня земля.

А яке розкішне обійстя було в Розсох! Під стару хату нош підвели цегляний фундамент і замінили нижні підіннлі вінки аруба. перекрили бляхою дах. а рублена комірка була ще добра І клуня також, довкруж росли високі осокори, один молодий осокір ріс під хатою од вудиш', а ио межі од лугу шуміли велетенські росохатї верби. (Вона якось зізналася Омелькові, Що виходила не стільки за нього, як за його обійстя). А далі

ujMOopa річечка Біла гіаіачка. понад якою копанки І озерия. і ліс на овнді, як сипи крапка- Хлопцям — гнзздолля, як постають восени на ковзани, порозпускають ноли налы, то несе Гх аж до сусіднього села. Бігали по рибу, збирали качині та перепелячі яйця, звичайно, коли мали цільну часину,- село гульш та неробства не терпить. Мали вони чималенький черешневий та вишневий садочок, і кілька икіккоиииь за хатою, і город низинний, який квітнув картопляним і маковим квітом. Рай-раїна, жити б та жиги! f кондиочку свою мали в кінні городу. Ганна ще тоді пряла й ткала, було вистелить полотно далеко-Далеко й милуеться ним. їй зда­валося, шо тими білими стежками можна дійти до обрію. 1 вона часом ішла, й забувалася, на якій згорьонапій, трудній землі стоїть. Бона лю­била все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б. звідки взятися тій красі в завжди зніченін иестатками душі! А от же жило там щось такс, то підмальовувало сніг, заселяло ЙОГО всім добрим і чистим. Іиоді сама собі дивувалася. Заплющить очі іі бачить квіти дивні, й себе серед них. Може, через те позасівала чорнобривцями та нагідками всі вільні латочки в са­дочку та дкорі. А осокори та верби подовгу чарували її. Вона уявляла себе на міспі всіх тих людей, які ідуть чемерськнм шляхом через їхнє село, бачать оті розкішні шатріпца, то її осокори і верби першими стрічають подорожніх, і ті подорожні милуються ними, іі одразу спогадують чиї це дерева, чиє обійстя, Іі думають про неї та її родину гарно, щасно й тропіки заздрять їм. Голос її дзвенів у лу:їі, і Чубата чаєчки иерс.кшикуиалася з нею. Співала вона тоді навіть узимку, перучи п лопанні сорочки. І не брали Ті ніякі хщки/н — одного разу згубила па старому чоботі підош­ву та так і перетерла всю гору білизни з босою погою, і не бралися її голови печалі.

Жили нони тоді дружно та неесло. Тихими літніми вечорами Омель-ко варив у кіпці саду польову кашу, нічого вій так це любив рббидтн, як варити кашу, гартаначку, зливанку, як називали її у пил в селі, а він зливанкою називав сьорбу, а саму кашу - рябком, бо докидав у картоп­лю кілька ложок пшона, а затовкунав старим садом Ь часником і цибу­лею, убивав у казанок кілька яєць і виливав чашку молока, а вже тоді як оптовче, як вимішає-.. Г пахне та кашка на весь луг. а шє ж і димок заплутався у вишневому гіллі, і горлиця туркотить на яблуні. Тільки мальовані ложки мелькають. Хлопці вже парубки. Данилові восени йти до армії, найменшому. Микиті, п'ятнадцять. Усі троє кругловиді, смаг­ляві, чубаті. Повдаватися у батька. А коли розжируються, а то и роана-сікиогьси. справитися з инми може тільки вона. -Деркача захотіли»,— гукне, буваю, й вони вгамуються, хоч що б, здавалося, супроти тих крушх плечей благенький деркачик) Ііоин іі з лосвітків приходили вчасно, не догулювали до райку, як інші парубки. \ славилася на весь колгосп їхня родина грудодюбство-ч, грулодн'в виробляли чи пс найбільше в селі, й рватися хлопці, якщо навіть котрі:.: ще іі не дійшов зросту, до най­важчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток-добо грінок. Тодішній го­лова, Кузьма Дірснко, трохи не в пояс Ш кланявся: «Давай. Гайно, твоїх

запорожці в. хмара надходить, u пнюх у валках лежить». «їм жгу шко­лу.-» — «Підожде школа». Бувало н заперечить, і покричать з головою "дне на одноїо, а хлопці з видами вже па возі і хтось U них забирає у свої руки ніжки. Ііо ж на конях і в снах літають. Таки жшорожнМ Л вертати-мугься. Кузьма неодмінно заїде до неій подякує: «Икон не твої козаки. l.iit'i/i. накрив би дощ валки». Омслько. яко чоловік майстровий, працю­вав у тіх'ля{н-ькиі бринілі, це він поставив за селом один біля одною три вітрики. Вони, ті вітряки, й Провели його на війну. Данило на той час служив в армії, він зустрів ворога на кордоні, від нього надійшло три листи, у першому Данило писав, шо був пораненій: у той таки перший день війни, на щастя лето, у ногу, вже шкандибає на миліших, у ттхггьо-му, останньому, повідомляв, шо знову на фронті. Омелька заб|>али на другий день війни, від нього надійшло дна листи, один прибився уже після того, як село окупували німці, від Грнцька .типів в* було зовсім. J рпмько пішов из війну з інституту, він один кохався у грамоті, був якийсь відлюдькуватий, часто задумувався, легко заучував напам'ять вірші (ще як був меншим і не ходив до школи, сяде і слухає, як, за­ткнувши пальцям» вуха, закотивши під доба очі. дячку* Данило; той му-чився-мучиїки. а Гринько враз: «А я вже знаю», і Данило лупить його книжкою по лобі); приносив з обох бібліотек -- сільбудівської І шкіль­ної — книжки, н пішов у науку, чим особливо пишалися Оме.іько та Ганна. Гцппа з Микитою гак і жили в невідомості всю довгу окупанії*), жили важко, як і всі ніші люди. Працювали в общині, працювали аби­як, але й заробітків не мали. Тримай іх па світі корова, і воші догляда­ли Й берегли її, переховувати в лісі, там же в останні місяці окупації переховувався й Микита Його мобілізували по приходу наших, два тижні навчали військової научен в сусід шюму селі, і потім вона провела ного в ніч, підпалену на обрії ракетами. Нін пройшов повз неї бадіюро, під по­хідну пісню «Махорочка» («Мы готовы в бой. мы готовы в бой»), Ган­на не сказала йому, що вранці того дня надійшло повідомленій! щкі за-шбе.и, у бою під Харковом Данила Про чоловіка, Омеліжа. і про Грнцька вона і: далі нічого не знада, і це було ви них ніяких відомостей, і з армії їй не відповідні биті трикутники зі штампами польово} пошти надходи­ли тільки від Мпкиїп. Вона ж чекала чотирьох, бо, як І кожна мати, не вірила в загибель свого сипа. Жила як і раніше роботою, клопотами, чеканням, тільки перестала слївагн. Ганна берегла святкову одежу чоло­віка та синів, пересушувала п у саду па гіллі та Пересипала махоркою і доглядала, берегла корову, бо .інову настали безхлібні голодні часи, і банкові та силам після того, як повернуться додому, без молока не про­жити. Вона вірила, що поміг повернуться, навіть Данила не ховай вдуиіі та пам'яті. Але важкого сорок четвертого корова заяловіла. Ганна не могла дДатя молокопоставки, іі до неї прийшлії Уг.гим Рукавиця та фіпаїеігт Йосип Шило й залигали корову. Отоді й шістав її розмир із Рукавицею, спочатку вона просила, щоб залишили їй ко|Юву. але вони сказати, що залишили 6 за умови, якби Ганна виконала молохопостааку, а де Ж вона

візьме гото молока (пізніше вона довідалася, що П короною нони вико­нували плай м'ясопоставки по селу та Колгоспу), ji вона бапітунала та ганила Уегима Руканиню та Йосипа Шн м. виказала їм уст. найперше ж. аннчайно те, що п чоловік та сини проливають кров, а нони, иордат) кнуряки у шевйоті та ліагопллі. о6Г>и|>акігь со,тлаток. Вона пішла на них з кулаками. Устнм заступився уже залиганою коровою, а IНило аж схо­пився :іа піл вішану до рсмеіія жоніу мюуру. «Щоб ви самі* з тих иука-вок іктстрітя-тнсн.- кричала Гай іа.— щоб ви на моєму налигачі іюяпил-лися па одній ітллипії»

Але хоч як гірко вона побивалася, хоч як люто сварилася., скоро об-м'нк.!.* м р ;<-v і'-1 • г v. їла. що може хоч одним канал ьч и ком того м'яса пожиткує на фронті її чолонік_чя котрийсь із синів. Те саме сказав їй потім І Рукашищ. п іюна змирилася.

11|"її- нже не могла змиришся з іишаном, до якого вдався Руканипя. коли вона підписувалася на позику*. Вони прийшли до неї опівночі, чо­ловік иігім. .іайііяли всю лану, а вона стояла перед ними боса, у чорній, перешит»й із запаски спиниш та накинутій на плечі фуфайці. Катания у неї не було, світила лампадою, і УсПШ Рукавиця став на осліікпь, чиркнув запальничкою й іапалпв .іампаду. А тоді розіклав папери И ска­зан, ііпіб вона підписалася на триста карги »вашцв Ганна розписалася, де той нкалав пальнем, і вони пішли А потім виявилося, шо ролппс.ськ н нона за тисячу триста. Аби сплатити їх. довелося продати Данини

костюм

Шоб якось надолужити втрату <іа и закінчувалася війна. І приїлося їй не з юлими руками зустріти чоловіка ти синів, які от-от повернуться додому), узялася годувати порося. Купила йот па базарі дешево, при­несла і в ноли вдарилася, горбисто, ребікі спірчаїь. як пруття у рохохліи корзині, пуха та хвіст ноодморожунаиі. А воно одігрьтося у підпіччі Й за­ходилося їсти. пішло в ріст, кувікало н вимагало їжі, ледве їй самій не нсіобілало вуха. Вншморчхіа лк/лоГкідяну кашку на своему та cyrUewow іорслах. вирізала всю ботвину, шм-имітала. поннфібала де в якій зако-марині залежалася полова

J тоді Ліону прийшов фіна; • п < 11 - і■;: Шило, але вже не j Рунавшмпо. а з мілІціонс|юм. Шило поклав на стіл паку квиїамиій і сказав, що за нею рахустк-я кільканадцять недоплат: по м'ясу, по городині, по яйцях. Ледь стримуючись, Гаиид заперечила: вона покрила коровою усі недоплати й сплатила літ па п'ять наперед. Аіе Шило похитав галомно іі мовив, шо корова пішла в борг за молоко, а всі оні недоплат — стаття зовсім інша. Ганні перехопило подих 1 не стало в неї сили ні на оборону, ні на лайку, вона сиділа й зянатд рогом, як курка в спеку, і руки їй ікмібни (а.їй. неначе криза Кинулася, коли Шию і міліціонер вже потягли годівника. По тому вона ходила до іплоон колгоспу, до галони сільра­ди, піка і.і в район, в область - не помогло. Хтось нараяв їй писати у військкомат, і нона написала, й через дна тижні надійшло їй пояснен­ня, що податки з неї стяіиено неправильно, оскільки вона солдатська

,. .^hiiiwm -«цім • аик іі|іінн> ил шлын. іі що військкомат іокло почстьея .*a iid. Справді, ію якомусь часові найшло» тіпр і а виконкому, її якому також ни.і началі і, то міді вішка забрано неправильно, І що нл нипувлінх «накладено стягнення», але оскільки иілсшиїка уже немає, а пінна скінчилася, то скінчилися п її Ціль) п, нілгннпка віднесено па ра­хунок майбутніх м'ясопоставок.

Саме тоді щось мовби надломилось у Гапин. п упала вона в розпач, j г і жила. І звичайно ж, не за підсвинком Підсвинок то тільки якась мітка - чорний знак, шо сподівання П марні, шо Ш дія кого Ш сутужн-ти. ні для кого жити. Виша сіпичиласа уже з півроку тому, почати вер­татися фронтовики, і всі. хто був живий, обізвалися листами. А вона й од Микити більше півроку не отримуй листів. Неначе заткано для неї чор­ним аапиналом світ, неначе одрізано П од ньснп залізним ножем, мовби вкинуто її у чорну яму зневіри, яка шдк|>аддд;ии до неї довю й об'яви-.ім:я лихими знаками (цвіркун на покуті, курка затяла, зуб випав у сні й з гою місця проступила кров), підломила, підім'яла Н враз, птіагя чорною Гддю у душу, випила з очей снило сонця, і справді, невдовзі по Тому надійшли одна за однак» дні «мшимы**!» - на Омел»** н па Ми­киту. На наймолодшого, Микиту, в чиї: повернення вірила дужче, ніж в існування CBMOto Уоснода Ноги, іш Микиту, коїрою лкяміла найдуж­че, пе признаючись у тому самій собі, бо ж найменший, мізинчик, най-.7лсклвішнп, шс іі схожий па неї.

Відтоді настало запустіння у Ганнишй зуші Іі па полвірі - також. Котниин веселе обійстя Розсох постаріло і заснувалося лободою та гу­стим смутком Журно ронили Л» -И-М.П ктгтя верби, тополі евггилиси пріли місяця похоронними свічами, похоронно цвіли вишні. Тієї сумної барви трохи інше/шино, коли раптом вернувся Гринько. Був поранений у голову, довю борсався між житіям і емерію, а далі поміж авичаЙШШ жигіям і кіьпцпіом. і таки одужав, і навіть каліцтва не було видно, тільки матері признався, що не чує на ліве вухо, що в ньоо> над пухом не кісіка, л алюмінії на пластика. Операцію зробив прімресор. зробив па п|и/іу і проба вдалася. Він журно лчннтя на їхню домашню руїну, зціпивши луби, вислухав кривдну материипну поніс і в. а увечері пішов у контору колгоспу ft так грюкнув перед Руканішииою пикою кулаком по столі, що скло на мідному двападцятернку рогістілося на друзки, ламна погасла, а сам Рукавиця рачки ліз до дверей Грішько підтесав сіиещці двері, нолаюдлн ворота, привіз два вози лішінш иа дрова іі поїхав до Черні­гова, в інститут «Закінчу, мамо, навчання, піду па роботу, заберу вас до себе».-- сказав матері на прощання. Ганна одразу повірила в те. Вотіа сама не знала, чи хочеться ін затиншн село, рідне обійстя, але Грицьковї еюва ж і сіп н ній останнього надією, останньою втіхою. «На велике начальство вчиться Гринько,- сказала сусідам. Ось вивчиться, й тоді...» І не до­казувала. Годі П ніхто їв- осмілиться скривдити Вона знала, що п слова долітають до вух їхнього сільського начальства іі трішки :ш/нііша-ілсн тим. Але натомість захисту, оборони з 1 рпнькового боку склалося такс,

чого не могла помислити н найеірашнішому сні. Це вже було, як Грицько закінчив і петиту г. Виступаючи и сільраді ііа зборах. Уетим Руканпііи дон-ю вів балачку про підступи ворогів пароду, закликав усіх до пильності і врешті заявив, шо ось їхній односелець, сип Ганни РоЗСОХН Грицько Розеола онявиься питаєм ним шпшуном. Цю шалену, страшну вість при­несла їй до хати сусідка Варка Зіпчспко. Переповідаючи, оглядалася на гіеаапавшвлгі вікна Й ОДрвау пішла додому. Сама Варка па ябарШХ пе була. такі була її дочка Нінка. Звісно. Ганна ис повірила в Рукавицнп наговір, одначе їй зробилося гак потію, ию вона занедужала н не встава-та більше і пжня. Одхожували Л сусіди, ті, які також не повірили Рукавиці. Одна­че в кожному селі«; люди, котрі будь-яку плітку несуть, як вогонь із пожару. І ось уже хтось бачив, як Грицько покрадьки і|кітоі]іафуваи стару дерев'яну сільську церкву (він П не фотоірафуван, а для когось змальо­вував, і не покрадьки, а на виду у всіх), і ше хтось, як Лого забирали. садовили в автсмобіль (приїжджав лісничий. Грицьків однонолчаинн, з ним його помічники, також н унйрирмі, Грицько їздив па весілля до однополчанина), і наплели купу інших нісенітниць. А потім щось ТЯМ у школі сказав і ро Грицька дітям директор. Ганна лежала в хаті й ніхто не пішов до Рукавіші. щоб розпитати достеменно, звідки той узяв такий страшний вивіх. і хоті.ккв їй тоді вмерти, іі наклала б на себе руки, якби не страх перед БогОМ. Bona впросила сусідку, н та иашісаля Грицькош. Грицько приїхав, висміював при сусідах ті плітки, але був невеселий. Матері сказав, ию нещодавно критиковано одного значною письменни­ка за те, шо той тшбіпь снос, народ свій і землю свою, а він. Грицько. похвалив книжку тою письменника, й у іазеті одним рядком черкону­ли і ііосо. і Грицька. Але ніяке то не шпнгупство іі нічого нема* у л>му страшного, це так, ніби допустився якогось невеликого ґанджу в |юбоіі. а він і галджу не допустився, tint о прізвище просто долучили до інших прізвищ.

Ганна нічого з тою не зрозуміла іі дуже просила Грицька, аби беріг­ся, аби нічого більше не писав і ні з якими незнайомими людьми друж­би не водив. Воїн добре пам'ятала, як перед війною забрали учителя Салинона Грушу, єдиного в селі орденоносця, директорі школи Кожуш-ііого. «Па вчених людях окошусться найдужче»,- скачала.

Потроху Ганна очуняла, дтс почувалася кволість у тілі, почали доку­чати всілякі хворскггі. Поралася на городі, ходила в ланку, але сили не було, не верталася колишня сила, а болячок більшало день від дня. То радикуліт н скрутить, то ногу нотяїне. то під грудьми здавить, але най­дужче докучав біль під лівою лопаткою. Спочатку думай, що то піт про­студи, одплрювала спину на печь на черені, розтирала їй ииидаром лівий бік і ліву лопатку Варка - не допомогло. їхній сільський лікар старий ТодосШ Сергійович співчував ні, виписував краплі та мазі, свідчив довідками про її хвороби, але тієї основної довідки про пецрацездатнісгь дати не міг, то було у волі районної комісії, він два рази направляв Ган­ну на ту комісію, зле ЇЇ визнали непрацездатною тільки частково, тобто

рекомендували легші рш'ктти А хіба с у колгоспі РОЙОВІ легші? Ьуряко-№і норма ы сама, ию и ііцііич жшкам - П вистачило до зими, а ще ж і «•■[-. п. і номідіитн. і евоі" с чіткії треба затктратм. 1* їй тру.ъллсш — ДО двісті ірамів. а треба щось цін самій, і Грццькспі н мито дати пріишіїмні к.ірюилг. буряній ти nwtixi.li Грицмсо одружився, живуть на чужій квар гирі, платять н ні летят карбованців, дружина ще студені ка. бел заробіт­ку, іі чекають дитину. Надія переїхати а місто до сипа |нитииуда оста

іочію.

Минулою року Ганна ще нюнь упорала бурякову смуіу, а нього II к пі»а шиш.і.ц-я неніисоиаіиію. зеленіла прибитою шлюзом гичкою Ганна и сама переживала, кілька роле прикатила з лопатою і кошиком, однак копне кілька разів, а розправишся уже іиг може Остаииїй раз і дінін до ¹ іа in vioi іа. спасибі довід ІІсрсщаків Мнкона. коїріпі ио.інв до ірак-торпі iia.ii.ne.

...Біль у грудях утих, тільки НОГИ помліли, і в голові стоми туман, кріль и к ції Долинало бач інше іудпшя. Може, то від гомону, який не-рекочувавея по заду, а може, гуділо в газоні, хіч здебільшого вона чула не гудіння. її сиіркотіння. ікоблнво н лііюму вусі, схоже па сюрчання цвіркуна.

Кріль те гудіння почула: «Устати, суд іде» lliui.iv підвелася, ухопи­лася рукою .ь* спішу переднього ослона Суддя, булькаючи словами, прочими присуд: * ...впинати винуватою, засудити на шніорл року ви-п|>анііих робіт, але. враховуючи також те. шо всі попередні роки пращо пади в колгоспі справмо, В|іа.\онуючи також те. що лишилася удовою, що її молоці к і дії.-, сини загинули на фіюпті. замінити виправні табори при­мусовою іірапею при колгоспи.

До 1'.ниш ті едова пробилися крізь те ж гудіння, вона зрозуміла тільки те. шо її не забирають до тюрми, чого гтраиігнно боялася, а те дужче соромилася, як соромляться и ран цін і злодійства, але й не нинрандону-юіь. шо мука н не скінчилася тут. а потяглася кудись далі, у прийдешнє жнпя. До не) підбігли дівчата. Ліда і Катерина, сказали, іцс/> не пере­жинала, що якось воно буде, уся .іанка. увесь куток клопотати муть за неї. а як не и клопочуть нспрапслллпнсть, дономожуті порати норму. Поше-¹-см ні та іі побігли, бо ж хотіли ще поштовхатися по крамницях, при­купити якійсь крамнини.

Важко пересуваючи нопі. Ганна внйпыа на ну тишо. Дст*сп'мини бу­динок на дна поверхи, н якому ми і илін н суд і нрокураіура, стояв на-нпротп бн.іару. проте базар далі, іа рядом крамшнн-. яток. закупочних Цупкіш 1.1 неї інкпх КОНіор, ■ іхід .и» НЬОГО із <:>.uiiuh мулиці І .пша сгунила кілька кроків і зупинилася, розглянулася. Ь мучили сарйса. Протягом усього часу, поки відбувався суд. їй страшенно хотілося пиіи. вона кілька рана поглядала па графин з водою на столі в суддів і одші-ди.іа і и в ляд Ясна річ, хіба могла вона ікиїросити в такому місці, перед г*ш іиляитом людей у риті шерхдю, сох. в і. у фудях жахтію полум'я. Вона

побачила вивіску «Пиво-води» іі хоч знову ж піки їй було соромно, по­мацала у внутрішній кишені чорного плисового піджака три карбованій, та трохи дрібшгх. попрямувала туди. Постояла міггь біля зелених, бвг*-то разів фагюоїіапих однією іі гієн» фарбою облуплених двереіі. ніс В» вагалася, штовхнула Гх і .«йшла досередини. Там було накурено й люд­но, І вона зраділа тому, в людському глумі її не буде помітно, й ще зраділа, бо її кінці черги до скляного буфету стояли дні жінки Вона ступила в той бік і опинилася перед столиком, за яким сиділи Устим Рукавиця та Йосип Шило. На столику лежали їхні кашкети — Рукавиці зелений, військового крою. ІІІнліи чорний, великий, сукняний; стояли пляшки з горілкою і тарілки л закускох> Рукавиця та Шило тримали в руках на­повнені до половини ііікляііки й сміялися. Воші сміялися! Це було ос­таннє. ЩО побачила Ганна. їй стемнію я очах, попа кволо, неначе підби­та птаха, махнула руками й опустилася на підлогу...

Стара клуня похилилася, кілька присішків підломилося іі /ринько її продав - власне, віддав задарма — сусідам иа палюзо. Город засіяв при­їжджий бухгалтер,- колгосп вилічив йому колишній город Розсох,- він хотів купити й хату, але Гринько продавати хату не збирався. Хоч яким горем, якими кривдами проросло це місце, а осе ж було воно баїьківнш-ііою, дідизною, і він хіггін, щоб діти знали п|м> неї й прихилилися до неї своїми юними душами. До цісї хати, них осокорів і верб, цій) невелико}, але бистрої річечки Білої Багачки, роїкішних лук. до цієї чубатої чаєч­ки, яка од рання до вечора ліга<: над їхньою копанкою j китче, кигиче Якось йому полумалосн, шо. може, то материна душа літає пал копан­кою, йому не стало страшно, а тільки сумно. Голові колгоспу сказав. «Осокори і нє|>би нехай ростуть. Я знаю, вони вже не мої, але нехай ростуть. Без них І наше село не село» — «А хату? Що думаєш р<к>ити з нею? - запитав Рукавиця.— Хочеш оформити під дачу? Не положі­мо»,- «Чим вона вам заважає?» — сказав Грицько. «Нічим, - одказав го­лова.— Але — ие положено».

Ненідомо. з якої помсти, з якого безголів'я, а тільки осокори та верби порізали вже тісі осені. Нікому вони пс були потрібні — верби здебіль­шого дуплисті, осокори теж.- та й упоратися з ними не могли, так нони й лежали, повалені велети, серед буйних трав, тільки школярі іноді за-никували до них. щоб поіоіідатнся па розкішному гіллі. Та молодий, Із ще не вистудженою душею кореспондент районної газети, який випад­ково наштовхнувся на це смертовбивство, надрукував запальну замітку в районній газеті, докоряв, соромив, але докорян І сороміш без імен, без Прізвищ і про замітку скоро забули. З одного осокора Гринько самотужки, сокирою витесав матері хреста на могилу. А ще через рік і* морали гли­бинними плугами луг. випрямили, зашали в руду торф'яну канаву Білу Ьагачку, н поспіли на тому лузі... бур'ян. Нішо інше рости там не могло.

Верби і.і осокори осушувальна команда пиляла та тягала тракторами на луки, ло а них аробнли велетенські, до хмар, кострища їх не стало, і попіл їхній, і дим бел сліду розвіявся по світу. Тільки хата лишилася іа заби­тими нзвхрест дошками дверима та вікнами, а за хатою жовтий щит з розмитим дотами написом: «Сделаем Велую Багачку краем изобилия». Хата й і і ін. стоїть там. тільки з"вїішала вельми, бо нікому вона пе по­трібна, у селі ще чимало таких порожніх хат. Та па широкому пеогород-женому кладовищі, де ховають уже тільки з одного краю, а з другого мо­гили позападали, позаростали чагарниками, вишняком, серед кількох інших похилився темний ТОВСТНЯ хрест з (кокоршін. яка так буйно шуміла під тією хатою, милуючи зір усіх, хто п|юїжджан чи їхав старим чемечкькнм шляхом.

1. Визначте- тему твору «Суд». Про які часи йдеться у цьому оповіданні?

2. Яка головна проблема твору?

3. За що і чому судять Ганну Розсоху?

4. Що таке «трудодні» і чому їх треба було відробляти?

5. У чому ттгапдія Ганни?

ВАСИЛЬ С ГУС

(1938-1985)

Василії Семенович Стус народився 6 січня 1938 року н селі Рахпіика Гай-енпського району на Піінінчшіі в се­лянській родині. І Іавчанся спочатку в місцевій школі, потім — у Донбасі, куди переїхала йою сім'я. Після закін­чення історії ко-філологічного фа­культету Донецького (тоді ще - Ста­лінського) ііслагогічного інституту 1959 року В. Стус два місяці відпрашо-вав учителем на Кіровоградіцнні, звідки був признаний до армії. Першою публікацією в цсіітральніїї пресі стала добірка віршів у «Літературній газе­ті» (тепер «Літературна Україна») 22 грудня 1959 року.

Повернувшись з армії, пост у 1961- 1963 роках учителював у Горлііші на Донбасі, працював літературним ре- дактором газети «Соціалістичний Дон- бас». 1963 року В. Стус вступив до ас- пірантури Інституту літератури їм. Т. Г. Шевченка, полинувші! у вир літе- ратурного життя Києва. Ного поезії з являються я журналах «Вітчизна» і «Дніпро». Але 1965 року В. Стуса виключають з аспірантури Інституту літсратурії. коли вій після прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Ук- раїна» до глядачів і запропо- пував нислонитн протест проти арештів українсько! інтелігенції. У наказі зна- чилося, шо поет звільнення «за систе- матичне порушення норм поведінки ас-

пірантів і іфзпішиїкіп паукового за­кладу». .

З тою часу В. СіусоиІ довелося пра­цювати на тимчасових роботах, бо на постійну його не брали, Припинили друкувати і його твори. Рукопис пер­шої збірки «Круговерть» дістав 1968 року пстапівну рецензію у видапішптві «Молодь». Йому вдалося надрукувати під псевдонімом Василь Петрик ліппе кілька перекладів а Гете й Гарсіа Лор­ки. Попри все В. Стус продовжував ве­сти активну п*>аио:іахнсну діяльність, ниступаючн з протестами проти свавіл­ля влади та репресій КДВ.

У піч з 12 па ІЗ СІЧНЯ 1972 року В. Стуса разом з іншими иредстакийка­ми української Інтелігенції було за-а-іештоиано і засуджено па 5 років та­борів (Мордовія) та 3 роки поселення (Колима, рудник ім. Матросова). Ім'я В. Стуса та ЙОГО творчість СТЯЛИ в цей час пшроко відомими за кордоном, де шшшли збірки Його поезій: «Зимові де­рева» (1970) та «Свіча в свічаді» (1977). Знілмпілн послі 1979 року. По­вернувшись до Киева, він продовжив боротьбу, всіуііниши .то складу Україн­ської Гельсінської спілки.

У жовтні 19Й0 року на нього чекав новіш арешт та нирок: 10 років таборів і 5 - поселення. З лигтом на захист поета до учасників Мадридської нара­ди дія перевірки виконання Гельсін­ських угод звернувся відомий привоза-

~~» mvw> л. сахарна Строк

В. Стус відбував у опсігтаоорі _в Перм­ській '«' і.і. і]. ЖЛХЛІШ V'VDAH. створені табірною аіміїйстраішло (ноет не зміг иередатм на волю жодного пі|Шіоваіш-га рндка). викликали протести в'язнів. Післи однієї з таких акцій поста KB* Нули в карнер. В. Стус оголосив гуле голодування, і в піч а 3 на 4 вересня 19Н5 року в нього зупинилось серце. Поста поховали п безіменній могилі на табірному кладоьіптді. Пізніше тіло

В. Стуса. разом (з тілами Ю. Литвина та О. Тихого, було перевезено до Кін -аз і 19 .штопала 19$9 року перспаха-ваио >и ЬаЛконому цвинтарі

Вже після смерті поста вийшла за кордоном збірка поезій «Наїіинссдтнг (1986). 1999 року завершенії видання творів В. Стуса и 6-ти томах, до яко­го ввійшли поезія, проза, переклали, драматургічні твори, ліл'ратурно-кри-тичпі статті та епістолярна гпашшна митця,

«Стус — поет у певному ршумшні ларадокслльпіпі і дуже характерній Дія новітньої української снідомості. З одного боку - класичний прояв тралншішо украТпгькпго «шевченківського» тішу поета - подвижника, пророка, мученика з його «караюсь, мучуся, але не каюсь», провісника - універсал ілоііаиоіо як ГО­лос і сумління нації. Саме таким передусім увійшов Стус у сшгодиишпо масо ву с відомість.

Та за тим усім стоїть Поеі з Його «ненавиджу політиків», з йога щипки чям у чисті сфери людського духу, до глибин фьтог"4>гь№го самаусвиомлсішя. до «ршкошувашьі як особистості». Пост, який і в нестерпних умовах песвободтт аліЛспюс ні прапісшія. Вніс пе тільки прагнути, а Л бути таким постом - папе-рекір усьому, рішуче переступивши через службову роль поезії, не сталиш р.1-бом поетичної публішчтики. самим своїм Існуванням заперечуючи колоніальні стереотнші. сюиг>т»гап з себе кожуха проти цінності Просто поет — ЯВ більше іі гЯ менше водночас... А вже в такій своїм іпостасі с uwnnnmt голосом Yxpih іш о ідиїїиму коїгтраііуіікті снітивоі Поезії.»

(Коцюбинська М. Постове «гамособоїонапоіініоцаиіія» (Василь Стус)// Са-мотоіожність письметпіка. До мслт^ьтолї одного ліп^ілрсозишстяа Колек-thbiu мсяюграфія / BLm редактор Г. Сивонаь. К.: Українська книга. 1999.- -С. 138. 147 )

Не одтюби свою тривогу' ранню.— той кі>ай. де обрію хвиляста каламуть, де в надвечір 1 вітрові) тчуть єдвабну сизь, цс віданні ваганню. Ходи* Мам є де йти — дороги неозорі, ще сизуваті в прохолодній млі. Haw с де /іти - Cta хвилі, па землі -шляхи — мов обрії — даіскі і прозорі. Шумуйте, весни - дні. ярійте, вечори, иоранки. шліть нам усмішки лукаві! Вперед. керманичуГ Хам юність догорить — ми віддані життю, і нам віддасться в славі!

Весняний вечір. Молоді тумани. Неон Проспекта Туга ліхтарів

- Я так тебе дюбіїда, мін коханні). Пробач мене — я так тебе любив.

f срібляться озерами лішшн. шинко ній шсігт прінашеннх калюж, мені ги жнггя. немов дружина, мені та все життя. індтаче муж.

• А іии'нтасш? - Добре пам'ятаю.

• А не забув? - Ми ис забув? О. ні. Здасться, .їїюну в молодість вертаю.

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню

• А я лиш першу. Ніби іі не було минулих років нашому коханню, не вір. «ю за водою все спливло.

• Нг треба, люба. Знаю, шо пе треба. Хай давні душі б'ються на ножах.

А «дшміься - предковічне небо нам «ні і.пин шлях покаже по гірвжі

за літонис»»і САмотиия

Украдене сонне зизиіь схлрлпул*>ОМК мов кінь наніжеппй шо чус піл сернсм ножа, за хмарами а чари, за димом пожарищ високо доріс н.і пустку давно збаіідужіле божа. Стеианпься в терці скажені сини України, той з ордами броднт/,. а юіі ил клика*.- Москву, заллялися кр* в'ю неї очі пророчі. З руїни вже мати не встане — розкинула руки в рову: - Найшли. Ju-Htlth, зом'яли. спаніли, побрали з с «/хно в чужину весь тонкоголосий ясир Бодан ни пропали, синочки, бо.іаіі ви н|кціали, бо так ие карзі нас і лях. бусурмен, бузувірі ї Тяемииу гісио од труну козацького іі крові, і пуг почорнілий загачено пилом людським. Бодай ви пропхіи, синочки, були б ви здоров) у пеклі ;иисклім. у райському раї страшнім Поли л Вас наріжуть, натешуть на іузна вам малі і криві aiiwm - уїиштесь пекельним вином.

л де Україна' Псе далі, нее далі, нее далі

Наш луб предковічний убрався судим порохном.

Украдене соїщс зизить схарапудженим оком.

моп кінь иавіжеиіш, та чує під серцем метал.

Куріс руїна. Кривавим стікає потоком,

і ОМШС татарське - стожальїк - разить наповал.

ОСТАННІЙ ЛИСТ ДОВЖЕНКА

Прозаїки, носги, нагріти'

Ланко оцалуріїлисі» солов'ї.

одзы/ныись на пашііі Україні

А як не чути їх? Немає сил.

Столичний гамір заважкий мені.

І хочу вже на затишок, і. може.

на спокій хочеться на придеснякський.

і хочеться на мій селянський край.

Пустії і» мене до себе. Поможіть

мені востаннє розтроюдить рану, побачити Дніпро, води восіаниє у нрнііріц із крнпнні зачерпнуть. Нехай гризуть Дніпрові ГОСТрІ кручі мое зболіле серце. Хай гудуть чернігівські нросмаїені ліси. Пустігь мене в прік-моленс дігтиіігтпо. Ьо кожну піч порипують бори, і ладаном мені живиця пахне, і дерева, як тіні предковічні, мене до себе кличуть і зовуть. Пустіть мене у молодість мою. їїуспть поглянути. Пустіть хоч краєм, хоч крихіткою ока ухопить прогірклу землю Звїхолили сни мій день і ніч мою, й життя прожите. І Іусі'І п. мене до мене. Поможіть авіб;>ать в шлодпі очі край полишиш і заховать на смергь. Пустіть мене — нрозаїкн, ноетн. іріріи,