ТЕМА: 1. Будівельна організація як субєкт господарювання.

1.1.основні риси, завдання і функції.

Будівельна організація – це уособлена виробнича одиниця, основою якої є професійно-організований трудовий колектив, здатний із допомогою наявних засобів виробництва виробляти споживачеві будівельну продукцію та будівельні послуги (ремонтно-буд. роботи). Це самостійний субєкт ринку, що має юридичні права.

Сучасна будівельна організація має всі основні риси підприємства, а саме:

• організаційна єдність: будівельна організація – це певним чином організований колектив зі своєю внутрішньою виробничою структурою та порядком управління;

• певний комплекс засобів виробництва: будівельна організація поєднує економічні ресурси для виробнацтва матеріальних благ із метою максимізації прибутку;

• майнова відповідальність: будівельна організація несе повну відповідальність усім своїм майном за різними зобовязаннями;

• єдиноначальність: будівельна організація передбачає єдиноначальність, засновану на прямих сумах формах управління;

• самостійність: виступає у господарському обігу від власного імені, має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки у банках, круглу печатку, дозвіл на виробництво БМР і реалізацію своєї продукції;

• оперативно-господарська й економічна самостійність: будівельна організація сама здійснює різні угоди й операції, сама отримує прибуток або несе збитки, за рахунок прибутку забеспечує стабільний фісований стан.

Таким чином будівельна організація – будівельне підприємство

Внутрішнє середовище будівельної організації – це :

люди засоби виробництва виробництво гроші інформація

Результат діяльності:

будівлі, роботи, споруди.

Зовнішнє середовище:

центральні та місцеві органи влади

↕

постачальники ↔ будівельна організація ↔ споживачі

↕

населення, що проживає навколо будівельної організації

Найважливішим завданням будівельної організації є:

• отримання доходу власником будівельної організації;

• забеспечення споживачів будівельною продукцією;

• забеспечення персоналу будівельної організації зарплатою, нормальними умовами праці та можливістю професійного росту;

• створення робочих місць для населення, яке проживає біля будівельної організації;

• охорона навколишнього середовища;

• недопускання перебоїв у будівельній організації.

Завдання будівельної організації визначаються:

• інтересами власника;

• розмірами капіталу;

• ситуацією всерединібудівельної організації;

• зовнішнім середовищем.

Найважливішим завданням будівельної організації є отримання доходу за рахунок реалізації будівельної продукції.

Осовні функції будівельної організації:

• будівництво будинків, споруд;

• продаж і своєчасна здача в експлуатацію обєктів будівництва;

• матеріально-технічне забеспечення будівельного виробництва;

• управління і організація праці персоналу будівельної організації;

• розвиток і зростання обсягів виробництва;

• підприємництво;

• сплата податків, перерахування обовязкових і добровільних внесків у бюджет і інші фінансові органи;

• дотримання діючих норм, стандартів, державних законів.

2. Правові форми, принципи та види діяльності будівельної організації.

За видами та характером діяльність поділяється на виробничу й збуткову, виробничо-підприємницьку, комерційну й інжинірингову:

• визначальна діяльність – є збуткова й виробнича: будівельна організація постійно виробляє будівельну продукцію, збут діяльністьхарактеризується можливістю реалізації та отримання максимум доходів.

• до виробничого підприємства належить діяльність ,будівельної організації, що спрямована на виробництво такої будівельної продукції і послуг, за які споживач готовий сьогодні сплатити гроші. Вихідні найважливіші елементи виробничого підприємства – це вибір основної сфери діяльності, наявність фінансових і матеріальних ресурсів, особисті риси підприємця. Результат виробничо-підприємницької діяльності – є виробництво будівельної продукції, надання послуг, які потребують реалізації.

• комерційна діяльність характеризується товарно-грошовими відносинами. На відміну від виробничо-підприємницької діяльності тут немає виробництва будівельної продукції.

• інжинірингово діяльність – це надання на комерційній основі різних інженерно-консультаційних послуг щодо реалізації великих інвестиційних і будівельних проектів.

За формою власності відповідно до Закону України “Про власність” у нашій державі можуть діяти такі будівельні організації:

• державні будівельні організації, засновані на державній власності;

• колективні будівельні організації, засновані на власності трудового колективу, кооперативу,іншого статутного товариства, громадянської та релігійної організації;

• спільні будівельні організації, засновані на базі обєднання майна різних власників, у тому числі іноземних держав;

• орендні будівельні організації, передані державою або власником, у повне господарське відання колективу. Володіння власністю залишається у компетенції держави-власника, функціонування виробничих та інших підрозділів передається колективу.

• приватні будівельні фірми, засновані на приватній власності фізичними особами з використанням тільки своєї праці;

• сімейні будівельні фірми, засновані на власності та праці членів однієї сімї, які проживають разом.

Будівельні організації можуть на договірних засадах добровільно обєднуватися у корпорації, концерни, асоціації, фірми.

У своїй діяльності будівельні організації (БО) використовують такі принципи ринкової економіки:

• свобода підприємництва, повна господарська самостійність;

• використання різних форм власності;

• вільні ціни, крім тих, що регулює держава;

• антимонопольна діяльність;

• відкритість внутрішнього ринку (свобода виходу на зовнішні ринки);

• договірні форми між господарюючими субєктами.

Вибір стратегії БО у даний час залежить від :

• недостатня забеспеченість фінансовими ресурсами замовників;

• зростання цін на будівельну продукцію, матеріали, транспорт, що призводить до подорожу бідівельних робіт;

• пріоритетність договорних відносин;

• жорсткі умиви конкуренції між БО;

• високі вимоги замовників, споживачів, постачальників;

• соціальна нестабільність у країні;

• розвиток нових організаційно-правових фірм господарювання із залученням до управління акціонерів, пайовиків.

2. Структура будівельних організацій

Структура будівельної організації – це складні співвідношення її внутрішніх ланок виробництв: підрозділів основного виробництва, підсобного виробництва, обслуговуючих господарств, відділів, лабораторій – все це складає єдину будівельну організацію.

Органи управління

начальник, керівники

функціон.	виробничі	підсобне	обслуговуючі господарства транспорт, постачальники
відділи,	підрозділи	виробництво
лабораторії	основного
	виробництва

______________________________________________________

Робочі місця

Структура БО визначається:

• розміром БО;

• галузевою та технологічною спеціальністю.

Структура – нестабільна.

Усі стуктурні ланки повязані між собою за допомогою системи управління.

Для виконання різних обовязки у великих БО створюються спеціальні стуктурні підрозділи. На малих підприємствах ці обовязки розподіляються серед персоналів за взаємною домовленістю. В малих будівельних фірмах – у керівника може не бути заступника, його функції може виконувати головний бухгалтер або майстер.

Структура будівельних організацій складається безпосередньо під впливом галузевої та технологічної спеціалізації будівельного виробництва.

Галузева спеціалізація виражається у створені самостійної БО для зведення обєктів певної галузі н/г (транспорту,енергетики, звязку, житла). Галузева спеціалізація притаманна великим БО.

Технологічна спеціалізація – виражається у створенні БО, діяльність якої полягає у виконанні окремих видів робіт або комплексів робіт (сантехнічні, оздоблювальні, монтажні).

2. Створення та юридичне оформлення нової будівельної організації.

Утворення нових БО визначається такими факторами:

• організацією нового великомаштабного будівництва у віддаленій та наосвоєній місцевості;

• наявністю незадоволеного попиту на будівельну продукцію;

• розширення обсягів БМР у вузлах зосередженого будівництва та промислових центрах.

Визначальним є попит на будівельну продукцію: якщо будівельна продукція організації не буде користуватися попитом, її загрожує банкрутство.

Рішення про формування нових БО приймає власник капіталу.На першому етапі капітал потрібний для будівництва орбєктів і організації будівельного виробництва, закупівлі достатніх запвсів сировини та матеріалів, найменування робочої сили.

На основі первісних КВ утворюється статутний капітал БО. Збільшення статутного капіталу – за рахунок прибутку, що залишається на підприємстві для розвитку виробництва, або – за рахунок асигнувань із бюджету. Крім, того підприємство може отримати попит за рахунок випуску й продажу акцій та інших цінних паперів.

Створнння БО фіксується в відповідних документах. Основний документ – це статут БО, в якому вказуються тип і юридичний статус нової будівельної організації, завдання, обгрунтування та принципи її створення, засновники, їхні адреси, грошовий вклад кожного засновника, його права та обовязки як юридичної особи.

У статуті зазначається розмір статутного капіталу та джерело його утворення, указується вид і сфера діяльності БО, установлюється форма управління БО та його структура, вказується система облйку й звітності, адреса нової БО, її назва.

Статут БО затверджується засновниками та разом із заявкою засновників реєструється в місцевих органах влади. Після цого БО отримує право на власну печатку та відкриває розрахунковий рахунок у банку.

Рішеня про ліквідацію БО, так як і про її створення, приймає власник або арбітражний суд, якщо БО виявилася банкрутом.

Причинами припинення до або кордигнальної перебудови роботи БО може бути:

• відсутність або різке зниження попиту на виконання БМР ;

• збитковість бьудівельного виробництва;

• можливість використання споруд, техніки для організації і випуску вигідної продукції;

• перетворення БО в акціонерне товариство з обмежаною відповідальністю.

ТЕМА: Типи й організаційні структури будівельних організацій і фірм.

1. Первинні будівельні організації.

Це низові будівельні організації (БО). Вони самостійні господарюючі субєкти у

ринковій економіці.

Найменування і структура БО досить різні. Вони залежуть від характеру,спеціалізації, видів і способів БМР. До них відносяться:

.- будівельно монтажні управління (БМР) ;

• пересувні механізовані колони (ПМК);

• будівельні управління;

• спеціалізовані будівельні управління (СБУ, СПМК);

• управління механізації будівельних робіт (УМБ);

• мостобудівні загони;

• пересувні будівельні поїзди;

• дорожно-будівельні управління (ДБУ);

• монтажні управління (МУ) та інші.

Будівельно-монтажні управління – самостійні господарюючі субєкти, знаходяться на самостійному балансі, мають свій розрахунковий рахунок в банку, БМУ можуть входити і до складу БМ тресту.

У складі БМУ є будівельні дільниці, що немають господарської самостійності.

Пересувні механізовані колони ПМК – це БО, які оснащені мобільними технічними засобами, презначені для здійснення будівництва розосереджених обєктів і будов на порівняно великій тереторії. Характерною особливістю цих БО - є здатність їх виробничих підрозділів до швидкого переміщення. ПМК в основному презначені для будівництва в сільській місцевості.

За видами робіт пересувні механізовані колони поділяються на загально – будівельні (ПМК) та спеціалізовані (СПМК).

СПМК виконують сан-технічні, електромонтажні роботи, монтаж технологічного обладнання на правах субпідрядників загально будівельних пересувних механічних колон.

Управління механізації будівельних робіт (УМБ) – це самостійні будівельні підприємства, у яких зосереджено всі основні будівельні машини та механізми, що виконують БМР механізованим способом як субпідрядники і надають загально будівельним організаціям необхідну техніку.

2. Будівельно-монтажні трести (БМТ).

БМТ розпізнаються за ознакою району діяльності та організації правовими форма. За ознакою району діяльності є три типи БМ трестів: територіальні, міського типу й трести майданчики.

Територіальний БМТ – основна ланка будівельного виробництва і є єдиним виробничо-технологічним комплексом виробництва будівельної продукції. До складу входять: будівельно-монтажне управління (БМУ), прирівняні до них інші організації (БУ, ПМК, СБУ), підрозділи до механізації БМР (УМБ), підприємства бідівельної індустрії, транспортні організації, управління виробничо-технологічної комплектації (УВТК) та інші підрозділи.

Комплектність структури БМТ характерезує сутність цілісності виробничо-технологічного циклу будівництва. Воно може бути виміряне через показник

рівняння комплексності:

P _к = Q _в.с. – (В_к + В_т) ;

Q_т.БМР

Де Р_к – рівень комплексності структури тресту;

Q _в.с. - обсяг БМР, що виконується власними силами тресту за кошторисною вартістю;

В_к – вартість комплекцій і виробів у обсязі БМР, що постачаються зовнішними постачальниками;

В_т – вартість транспортних робіт у обсязі БМР, що виконуються зовнішними транспортними організаціями;

Q_т.БМР – обсяг БМР, що виконується трестом за генпідрядом.

Чим вищий рівень комплексності структури тресту, тим вища ефективність керування виробничо-технологічним процесом зведення будинків.

Територіальні трести є генеральним підрядником.

Трести міського типу – здійснюють будівництво у межах одного міста. У великих містах, де створені укрупнені будівельні організації, міькі трести звільнені від необхідності мати у своєму складі виробничі підприємства, автотранспортні господарства, підсобні виробництва. Трести міських типів здійснюють загальнобудівельні роботи силами своїх будівельних управлінь (БУ).

Трести-майданчики – створюються для виконання великих обсягів БМР на одному майданчику. До складу такого тресту не входять БМУ правління і керівництво здійснюється безпосередньо через будівельні ділянки.

3. Підприємство індустріального виробництва.

1. Домобудівельний комбінат – це промислово-будівельне підприємство, що здійснює будівництво власними силами, єдиним потоком виготовлення на заводах елементів великопанельних житлових будинків їх монтаж безпосередньо з транспортних засобів та упоряджувальні роботи. Продукцією ДБК є готовий до заселення дім. Домобудівельні комбінати, насамперед, розвиваються там, де зосереджене будівництво ведеться у великих маштабах – у містах і промислових вузлах.

Залежно від місцевих умов ДБК можуть бути генеральними підрядниками та субпідрядниками.

За формами організацій й господарського управління розрізняються три типи ДБК:

• перший – виробничі цехи та будівельно-монтажні дільниці знаходяться на єдиному будівельному балансі ДБК і внутрішньо будівельному розрахунку;

• другий – до складу ДБК входять заводи великопанельного домобудування, що знаходяться на промисловому балансі а будівельні підрозділи (БУ) на будівельному балансі;

• третє – заводи знаходяться на повному госпрозрахунку та самостійному балансі, а будівельні дільниці або потоки – на внутрішньобудівельному госпрозрахунку й будівельному балансі ДБК. Такі ДБК є будівельними підприємствами змішаного типу, в яких поєднуються елементи першого та другого типів.

2. Сільські будівельні комбінати (СБК) – це підприємства, що здійснюють виготовлення комплектів збірних деталей і конструкцій підвищеної заводської готовності для будинків сільськогосподарського призначення, а також монтаж каркасів будинків із них. Комплекти збірних деталей і конструкцій виготовляються на промисловій базі СБК, до складу якої входять спеціалізовіні або комплексні цехи, дільниці або завод. Будівельні-монтажні роботи по зведеню будинків ведуть будівельні підрозділи комбінату (ПМК або загони, спеціалізовані потоки).

Порівняно із загальнобудівельними трестами сільскі будівельні комбінати мають такі переваги:

• можливість впровадження поточного методу організації виробництва, що в умовах розсередженого сільського будівництва забеспечує ритмічне введення обєктів у експлуатацію та скорочення тривалості їх будівництва;

• підвищення якості будівельно-монтажних робіт;

• зменшення трудових витрат на будівельних площадках за рахунок підвищення рівня заводської готовності збірних конструкцій і деталей;

4.Будівельні організації акціонерного типу.

Перехід будівельних організацій до ринкової економіки зумовив утворення нових типів БО у формі акціонерного товариства і товариства з обмежаною відповідальністю.

В умовах акціонерної будівельної організації відбувається життя особистих і колективних інтересів працівників. Тут реалізується колективна форма власності, кожний зацікавлений у найвищих результатах своєї праці, кожен акціонер виявляє творчу активність, що підвищує ефективність виробництва.

Акціонерні товариства й товариства з обмежаною відповідальністю – це форма обєднання окремих капіталів – це колективна відповідальність підприємців.

Товариство з обмежоною відповідальністю – має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницьким документом. Учасники товариства з ОВ внесли внески до стартового фонду, отримують пайові свідоцтва, яке не є ціними паперами, не може бути продано або передано. Учасник може передати свій пай іншій особі тільки за умови згоди інших учасників товариства. Несуть відповідальність по зобовязаннях тільки у межах своїх внесків у капітал товариства, тому воно називається обмежаним. За своїм розміром ТОВ менше акціонерного, мінімальний розмір статутного фонду 625 мінімальних заробітних плат. Питання вступу до товариства нових членів і виходу вирішується за згодою всіх учасників. Якщо хоч один із учасників не згоден на вступ нового, то товариство – розпускається або перереєстровується.

Акціонерне товариство працює за одним документом – статутом, ТОВ – за двома : статутом і засновницьким договором.

Поточне керівництво товариства з обмежаною відповідальністю здійснює виконавчий орган: колегіальний – дирекція, або одноосібний – директор.

Кожен учасник має кількість голосів, що пропорційна розміру його частки у статутному фонді. Контроль за діяльністю дирекції здійснює ревізійна комісія ( із учасників ТОВ, не меньше трьох).

Акціонерні товариства.

Є закриті та відкриті. Відкрите, коли крім засновників участників товариства можуть бути всі бажаючі, що купили акції цього товариства. Закрите, якщо весь пакет акцій розподілено між засновниками, акції не можуть купуватися та продаватися.

Підприємство акціонерно типу має переваги:

• здатність залучити додаткові кошти шляхом випуску акцій;

• зниження підприємством ризику для акціонерів;

• полекшення перелевання коштів із менш прибуткових у більш прибуткові галузі і т.п.

Кожен акціонер може збільшити або зменшити свою частку в статутному фонді шляхом купівлі чи продажу акцій.

Акція – цінний папір, що свідчить про внесення певної частини у капітал акціонерного товариства і дає право на отримання частини прибутку (дивіденту) та управління акціонерним товариством є:

Проста акція дозволяє її власнику отримувати прибуток в залежності від конкретних результатів роботи акціонерного товариства і брати участь у голосуванні на загальних зборах акціонерів.

Привілейована акція – гарантує власнику отримання прибутку, але не дає права голосу на загальних зборах акціонерів.

90% всіх акцій випускають простими а, 10% привілейованих.

Закрите акціонерне товариство може не публікувати свій капітал, відкрите - зобовязане публікувати свій статут.

Статут акціонерного товариства – це зареєстрований документ, що визначає вид власності БО, сферу її діяльності, спосіб управління нею та контролю за її діяльністю, порядок утворення майна, розподілу прибутку та інше.

Акціонер розпоряджається акцією, акціонерне товариство – власним майном.

Вищим органом управління АТ – є загальні збори, що проводять один раз на рік. Збори правомочні, якщо в них беруть участь акціонери, що мають 60% голосів.

Статут рядових власників акцій АТ – своєрідний, вони є співвласниками, бере участь у прийняті рішень, конкретного впливу не має, тому що не має контрольного пакету акцій і не входить до керівних органів.

Загальні збори затверджують статут товариства, вносять зміни, оберають членів управління, ради спостереження, ревізійну комісію, приймають рішення про випуск акцій, визначають напрямки діяльності, затверджують річні звіти, визначають умови оплати праці посадових осіб АТ та інше.

5. Холдингові компанії.

Це акціонерна компанія, що використовує свій капітал для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній, акціонерних товариств із метою управління, керівництва і отримання дивідентів. За кордоном холдингом називаються утримувальна компанія, у статутний капітал якої входять контрольні пакети акцій дочірних підприємств. У нашій практиці склалося уявлення як про управляючу структуру, на нижньому рівні якої знаходяться дочірні підприємства; рух акцій при цьому не розглядається. На Заході холдинг формується ринковим шляхом: компанія скуповує пакети акцій і на цій основі створює свій статутний капітал. У нас утворення холдингу в державному секторі відбувається переважно “зверху” завдяки добровільно-примусовому обєднання контрольних пакетів акцій підлеглих підприємців.

Холдінг знімає з будівельних організацій і підприємств труднощі, повязані з рухом цінних паперів, і може вирішити, наприклад, проблему взаєморозрахунків, коли всі “перебувають на кортеці”, або вишукувати ресурси на стороні, сприяючи тим самим задоволеню спільних інтересів.

З організаціоної точки зору холдингові компанії можуть створюватися двома способами. Перший – акціоновані будівельні організації (трести) добровільно обєднують свої пакети акцій; другий – за рішенням відповідного державного органу управління. У першому випадку холдинги утворюються за рішенням трудових колективів для вирішення загальних проблем (поблема будівельних матеріалів, відсутності фінансування, розвитку виробничої бази тощо). Кожна будівельна організація (трест) окремо не може реалізувати такі завдання, тому вони приймають рішення після приватизації та сворення акціонерних товариств передати пакети акцій в управління холдингової компанії для вирішення проблем, які виникають.

Створення холдингу “зверху” відбувається за рішенням Фонду державного майна України або уряду України. Це стосується, насамперед, державних будівельних організацій і підприємств,приватизація яких відповідно до державної програми обмежана.

Житлові, культурно-побутові і виробничі будівлі споруджу­ють різні будівельні організації. Планування, фінансування будівництва, контроль за діяльністю будівельних організацій здійснюється через Державний комітет України у справах містобудування і архітектури (Держкоммістобудування Ук­раїни) та територіальні управління будівництва при обласних і міських держадміністраціях.

Рис. 1. Спрощена схема структури міських будівельних організацій

Найвищим будівельним координаційним органом є Держ­коммістобудування України, який координує і спрямовує робо­ту будівельних організацій. Він здійснює контроль за виконан­ням рішень уряду країни з питань будівництва, розробляє нау­кові проблеми, нормативні документи і технічні умови, конт­ролює роботу проектних організацій, розглядає і затверджує ти­пові проекти, спрямовує роботу на розвиток технічного прогре­су в будівництві.

У великих містах будівництво ведуть головні будівельні уп­равління, корпорації або холдінгові компанії, що створюються при міській адміністрації, які керують будівництвом через те­риторіальні загальнобудівельні і спеціальні будівельні трести та управління. На Рис. 1 подано спрощену схему Державної ко­мунальної будівельної холдінгової компанії «Київміськбуд», яка дає уявлення про підпорядкованість різних будівельних ор­ганізацій у великих містах. Усі трести цієї компанії — акціонерні товариства.

Основними організаційними формами будівельних підприємств є трести і управління. Причому управління, що входить до складу тресту, є будівельною організацією, яка пра­цює на господарському розрахунку і безпосередньо здійснює будівельно-монтажні роботи. Управлінню надається право са­мостійно укладати договори із замовниками і здавати їм завер­шені об'єкти.

Будівельні трести, до складу яких входять будівельні, мон­тажні, обслуговуючі й інші організації, залежно від характеру роботи бувають будівельні, спеціальні та будівельно-монтажні. Будівельний трест виконує загальнобудівельні роботи (земляні, мулярські, теслярські, покрівельні тощо) здебільшого в межах певного району або міста. Спеціальний трест виконує спеціальні види будівельних робіт (монтаж санітарно-технічного устаткування; водопровід, каналізація, опалення, підведення теплових мереж тощо) на всіх будівельних об'єктах міста чи району. Будівельно-монтажний трест виконує загаль­нобудівельні й спеціальні роботи.

Будівельні роботи трести виконують через відповідні будівельні, спеціальні або будівельно-монтажні управління.

Виробничою діяльністю тресту або управління керує апарат, кількісний склад якого регламентується типовим штатним роз­писом. У штатному розписі тресту або управління зазначається їхня структура, кількість штатних одиниць адміністративно-уп­равлінського персоналу і місячний заробіток працівників. На Рис. 2 подано схему організаційної структури будівельно-монтажного управління (БМУ). Перелік і назви відділів, кількість штатних працівників залежно від обсягів робіт і умов виробництва можуть змінюватись

Роботами на будівельному майданчику (об'єкті) керує ви­конавець робіт (виконроб), який передає робітникам усі вказівки через майстра і бригадирів (Рис. 3). Крім того, ви­конробу підпорядковані технік-нормувальник, господарський майстер, комірник і табельник.

Перехід будівельних організацій на повний господарський розрахунок (госпрозрахунок) і самофінансування вимагає но­вих форм організації і управління будівництвом, при яких адміністративно-командні методи керівництва фактично втра­чають силу. Замість них починають діяти економічні фактори: господарська самостійність підрядної організації, її рента­бельність, матеріальні і заохочувальні стимули зацікавленості всіх працюючих в скороченні строків будівництва і підвищенні його якості тощо.

Щоб стимулювати працю, застосовують такі форми її ор­ганізації, як колективний і орендний підряди, будівельні коопе­ративи, акціонерні товариства, концерни, холдінгові компанії тощо.

Рис. 3. Схема структури будівельного об’єкта

При переході на колективний підряд будівельна організація отримує певну господарську самостійність, це дає змогу при підтримці всього колективу перейти на повний госпрозрахунок і самофінансування. При цьому всі питання господарської діяльності вирішуються з урахуванням колективного еко­номічного інтересу всіх працюючих. Праця кожного робітника, інженерно-технічного працівника і службовця при колективно­му підряді оплачується відповідно до коефіцієнта його трудової участі.

Більш прогресивною формою господарської діяльності будівельної організації є оренда і орендний підряд. У цих випад­ках будівельна організація стає повністю самостійною, а все її майно (машини, механізми, обладнання тощо) переходить у ко­лективну власність працюючих. Прибуток орендної організації розподіляється за згодою колективу на оплату праці, розвиток виробництва, соціальні потреби тощо. Основні фонди і інші ма­теріальні цінності передаються в оренду колективу відповідної організації за договором на строк від 5 до 50 років. У договорі зазначається балансова вартість основних фондів й інших ма­теріальних цінностей, що передаються в оренду, строк оренди, суми орендної плати за використання обладнання, зобов'язання орендаря щодо виконання державних замовлень на будівництво і орендодавця стосовно забезпечення орендної організації ма­теріалами та інші положення.

ТЕМА: Стратегічне планування та маркетинговий підхід до управління системи теплогазопостачання та вентиляції.

1. Сратегічне планування.

Багатьом органам управління експлуатації системи ТГВ, газовим господарствам потрібно вдосконалювати офіційно і неофіційно прийняті в них системи планування й контролю.

Планування складається з двох частин:

• стратегічне планування;

• планування маркетингу;

стратегічне планування – це набір здійснювальних керівництвом дій і рішень, які приводять до розробки специфічних стратегій для того, щоб помогти організації досягти своєї мети. У процесі стратегічного планування вирішуються основні завдання: розподілення ресурсів, адаптація до зовнішнього середовища, внутрішня координація, організаційне стратегічне передбачення.

У процесі вироблення стратегічних рішень робота ведеться по таких етапах:

• аналіз перспектив організації (виявлення тенденцій, небезпек, шансів);

• аналіз позицій і конкуренції (визначити на скільки можна підвищити результати роботи організації, забеспечити високу рентабільність);

• вибір стратегії (установлення пріорітетів, розподілення ресурсів);

• аналіз шляхів диверсифікації (оцінка недоліків наявного виду обладнання нових видів, до яких треба перейти);

• постановка завдань – 2 групи: короткочасні – (налагоджування мереж після аварій) та стратегічне (на майбутнє – це основа планування).

Основними завданнями правильної експлуатації систем ТГВ: забеспечення надійності та безперевної роботи мереж, ретельне вивчення причин аварій, своєчасне та доброякісне проведення поточного ремонту капітального ремонту; боротьба із втратами та національним використанням теплоти; забеспечення високої рентабільності роботи; зниження собівартості продукції та послуг, поліпшення якості організації труда, механізація та автоматизація виробничих процесів; облік витрат тепла, електроенергії.

Етапи послідовності стратегічного планування.

1. Програма організації – це програмна заява, яка з позицій ринкової орієнтації визначає організацію.

2. Завдання та цілі організації – детальний перелік допоміжних цілей і завдання для кожної ланки керівництва. Перед кожним керівником повинно бути поставлено завдання, за вирішення якого він відповідає.

3. План розвитку господарського портфеля – є головним у сфері стратегічного планування. Тут йдеться про оцінку керівництвом організації всіх структурних підрозділів і віробництва, що входять до її складу.

4. Стратегія зростання організації – виявляє, які підрозділи виробництва потрібні у майбутньому, на що спрямовувати свої зусилля.

Зі стратегічним плануванням дуже тісно повязаний основний розділ. плану по маркетенгу-стратегія маркетенгу, де викладено широкий маркетинговий підхід до розвязання поставлених завдань.

2. Макретенгове управління організацією.

Маркетенг – це комплексна система управління діяльністю підприємства по розробці, виробництву та збуту продукції або наданю послуг на підставі вивчення ринку й активного впливу на споживацький попит.Ця ситема спрямована на максимізацію прибутку й активного впливу на ринкові умови.

Основні етапи управління організацією на принципах маркетенгу:

• ситуаційний аналіз;

• маркетинговий синтез;

• стратигічне планування;

• тактичне планування;

• маркетинговий контроль.

Ситуаційний аналіз – це аналіз діяльності організації в її відносинах із зовнішним світом, що проводяться періодично (1-2 рази в рік). Метою “СА” –є “внутрішня ревізія” та оцінка минулої діяльності організації : виявлення компетентності працівників, ефективність їх роботи. Виявляє становище організації з точки зору вимог ринку, можливості змінити це становище.

Критеріями ефективності вважають максималізацію важливого вкладу даного підрозділу в остаточний прибуток.

Маркетинговий синтез: - основне завдання НС:

• висування цілих стратигічного розвитку організації з точки зору конюктури ринку та забезпечення вижимання організації;

• прийняття рішень для стратигічного планування.

Стратигічне планування маркетенгу.

Основним завданням цього етапу управління є:

- висуваання конкретних дій, які необхідно здійснити для досягнення мети;

• розробка оперативного плану з конкретизацію персональної відповідальності, часу та місця реалізації заходів оперативного плану;

• реалізація оперативного плану.

На основі вибору найкращих варіантив формують план розвитку виробничої системи.

Маркетинговий контроль:

При здійснені стратигічного і тактичного планування постійно виникають відхилення від рішень намічених заходів, сторонів та умов їх виконання. Одже, важливим фактором ушпішної виробничої діяльності в ринковій економіці стає контроль виконання стратигічних і тактичних планів.

Розрізняють три види контролю:

• контроль виконання річних планів;

• контроль прибутковості;

• стратигічний контроль.

Контроль виконання річних планів полягає у зіставлені поточних показників із контрольними цифрами річного плану та при необхідності вжиття заходів для виправлення становища. Контроль прибутковості полягає у виявлені величини видатків по кожному каналу розподілу, визначені причини прибутковості за цими каналами та розробки видповідних корегуючих впливів.

Стратигічний контроль визначає ефективність усієї маркетингової діяльності. Як дохід стратигічного контролю використовується ревизіями маркетингу, що являє собою комплексне, системне, обєктивне та регулярне дослідження маркетингового середовища організації.

3. Основні засоби маркетингу:

   1. Сегментування та види уявлених ринків.

Ринки складаються із споживачів, а споживачі відрізняються один від одного самими різними параметрами: за своїми потребами , фінансовим і іншими можливостями, місцем проживання, звичками, поглядами. При сигментуванні ринку компанії поділяють великі різнорідні ринки на менші ( більш однорідні сигменти, які можуть обслуговувати ефективніше відповідно до специфічних потреб цих сигментів.

Оскільки потреби кожного покупця унікальні, тому потенційно кожного покупця можна розглядати в якості окремого ринка. В ідеальному випадку подавець повинен для кожного із них розробити окрему маркетингову програму. Деякі компанії намагаються вирішити більш широкі класи покупців, за своїми потребами до договору чи відповідними реакціями на маркитингові стимули. Таким чином, сигментування ринку може відбуватися на декількох різних рівнях. Компанія взагалі може не сигментувати ринок –

1. масовий маркетинг (це використання одного товару – Генрі Форд запропонував модель Model T Ford - для всіх споживачів, вони мали отримати машину “любого кольору, якщо тільки вона буде чорного”. Деякі маркетологи – “масовий маркетинг – вмирає”.

2. Повне сигментування (мікромаркетинг) – орієнтує свої програми на потреби чітко визначених вузьких географічних, демографічних, психографічних сигментів.

3. Сигментування ринка на деякі промежуточні рівні – компанія пристосовується до окремих видів споживачів Nike випускає спортивні речі для баскетболу, футболу, але крім того і для менших: велисопедного спорту, вуличного хокею.

Існують змінні, які використовуються для сигментування ринків :

1. по географічному принципу:

• регіон;

• округ;

• місто;

• клімат – теплий, холодний.

2. по демографічному принципу:

Вік 6-11, 12-19, 20-34, 50-64;

Стать: жіноча, чоловіча;

Розмір сімї релігія, національність;

Рівень доходу;

Рід занять;

Освіта .

3. по психографічному:

суспільний клас – середній, вищий;

стиль життя життєлюбність;

тип особистості імпульсивна натура, авторентетна натура, конформіст.

4. за поведінкою

інтенсивність споживання

відношення до товару: восторг, вороже і т. і.

Сигментування ринку – це діяльність яка заснована на поведінці досліджень і складається із декількох етапів:

1. Якісне дослідження: інтервьюірованнє, анкетування споживачів (півовари: в-д, - пьють мініральну воду );

2. Кількісне дослідження: кількість споживачів - розсилка анкет, інтервю;

3. Аналіз який сегмент, які змінні;

4. Перевірка і підтвердження вірності результатів аналізу;

5. Складання профіль сигменту: описується модель поведінки споживача, демографічні характеристики.

2. Позиціонування.

Коли компанії визначилися з тим, на які саме сегменти ринку вона збирається вийти, їй необхідно прийняти рішення відносно того, які “позиції” їй бажано було б зайняти в цих сегментах.

Позиціонування товару – це спосіб відповідно якому споживачі ідентифіцирують товар за його характеристиками.

Позиція товару – це місце, яке займає товар у свідомості споживача в порівнянні з анологічним конкуруючим товаром. Tide – займає позицію сильного миючого засобу для сімї, Fairy - мякий миючий засіб. Mercedes – розкішна, BMW – найкращі експлуатаційні характеристики.

Конкурентні види фірми і позиції її товара на ринку – це різні речі. Конкуретні види – це сильна сторона компанії, а позиція товару – це сприймання товару споживача. Такі конкурентні властивості як низькі затрати чи висока якість, вони можуть вливати на позицію товару , але вони не є для неї виначаючими факторами.

Руководителі рекламних компаній Райс і Траут пропунують три варіанта позаціонировання:

1. Стратегія спрямована на зміщення в свідомості споживача поточної позиції марки.

2. Друга сратегія – знайти нову не зайняту позицію яка представляє цінність для великої кількості людей і зайняти її.

3. Витискати конкурентів з її позиції.

   3. Взаємовідносини із споживачами.

Сучасні споживачі зіткнулися звеликим вибором і різноманітних товарів і послуг. Вони роблять свій вибір полягаючись на рівень якості , цінності та обслуговування. Компанія повина розуміти, якими факторами визначаються споживча цінність та рівень задовільнення. Пропонуємо споживачу цінність – це різниця між сокупною споживчою цінністю та сукупними затратами споживача. Споживачі, як завжди вибирають пропозицію, яка пропунує найвищу мажливу цінність. Рівень задовільнення споживача – це відчуття яке зявляється у покупця як він переконався у тому, що товар в деякій мірі відповідає його передчуттям. Задовільнені споживачі як правило, більш зберігають свою вірність компанії, більш купують, менш чуйні до цін і мають гарні відгуки про компанії.

Щоб досягти відповідного рівня задовільнення компанії повинні управляти своїми плануючими цінностей і цілими системами запропонованими цінностями.

Мета компанії не тільки привілеї споживача, а значно більше – утримати споживача.

Маркетинг взаємовідносин із споживачами попонує можливість для утримання і включає створення фінансових і суспільних вигід, а також структурні звязки із споживачами. Компанії повині визначати рівень, на якому вони бажають будувати взаємовідносини із різними сигментами ринку і окремими споживачами. Ці рівні поділяються на основні, реагуючий, відповідальний, активний та партнерський. Вібір рівня залежить від повної цінності споживача, яка співставлена із витратами на залучення та утримання споживача.

Комплексне управління якістю є основний підхід для забаспечення відповідального рівня задоволення споживача і забеспечення доходу компанії. Компанії повині розуміти, як споживачі сприймають якість, який рівень якості вони очікують. Компанії повині намагатися задовільняти очікування споживачів відносно якості краще, ніж конкуренти. Досягнення високого рівня якості потребує комплектного підходу до управління, відданості службовців. Маркетологія грає значну роль в процесві досягнення компанії високого рівня якості товару та послуг.

3.4. Створення конкурентних переваг.

В ході розробки ефективної маркетингової стратегії компанія пована приймати до уваги своїх конкурентів, існуючих та потенційних споживачів. Вона повина постійно займатися аналізом конкурентів і розробляти конкурентні маркетингові стратегії, які забеспечать їй ефективне позиціонування по відношенню до конкурентів,дають максимальні можливі конкурентні переваги.

Аналіз конкурентів включає : 1. виявленя основних конкурентів компанії на основі аналізу конкуренції;

2. сбір інформації о стратегіях, цілях, сильних та слабих сторонах, можливі реакції конкурентів. Маючи таку інформацію, компанія може визначити, яких конкурентів слід атакувати, а яких – уникати.

Конкурентна маркетингова стратегія залежить від того – до якого типу відноситься дана компанія, є вона лідером ринка, компанієй – притиндентом, компанією – послідовником , чи компанією яка обслуговує ринок ніши.

Лідер ринку – стикається з трьома проблемами – розширення усьго ринку в цілому, захист долі ринку та збільшення долі ринка. В результаті розширення всього ринку збільшується обєм продажу, він виграє більше остальних. Для збільшення обєму ринку компанія – лідер находиться в постійному пошуку нових споживачів товару. Для захисту лідер ринку має декілька шляхів оборони: позиціона – намагається утримувати свою пизицію, оборона;

флангова – берегти свої фланги, щоб конкуренти не нанесли в слабкі сторони удар – на американський ринок проникли малолітражні автомобілі: японські;

мобільна оборона – намагається захистити свою позицію та зайняти нові ринки ;

оборона з населенням попераджаючого удару – щоб японскі машини, двигуни не зявилися на ринку, необхідно було американцям зменшити ціни.

Оборона з нанесенням контрударів – будучи атаковані конкурентами, компанія повина швидко реагувати. Fuji атакували Kodac виходить Kodac представила технічно прогресивні плівки.