2. Основні напрямки курортної справи.

Курортна справа включає в себе види діяльності, спрямовані:

• на вивчення потреб населення в санаторно-курортному лікуванні;

• розробку методів і технологій лікування та оздоровлення;

• організацію функціонування курортів різних видів, у тому числі:

1. управління та економічне регулювання в курортній галузі;

2. лікувально-профілактичну діяльність;

3. організацію харчування на курорті;

4. організацію відпочинку та оздоровлення;

5. екскурсійну діяльність;

6. анімаційно-дозвіллевий сервіс;

7. діяльність посередників у наданні курортних послуг.

• удосконалення курортних послуг, пошук додаткових ресурсів оздоровлення в рамках вже існуючих курортів;

• пошук нових напрямків в галузі оздоровлення, створення нових курортів (наприклад використання у оздоровчих цілях природних гарячих джерел – гейзерів);

• розробку правових нормативів курортних послуг.

Організація курортної справи та всіх заходів, що пов’язані з нею вико-

нує важливі соціальні задачі, головними з яких являються: зміцнення здоров’я населення; відновлення трудових ресурсів, зайнятості населення; експлуатація та охорона природних лікувальних ресурсів.

Питання для самоконтролю

1. Надайте визначення поняттю курорт.

2. Які основні напрямки курортної справи?

3. Чим відрізняються курорти від рекреаційних зон?

Література

1. Закон України «Про курорти» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http//www.rada.kiev.ua.

2. Ветитнев А. М. Курортное дело / А. М. Ветитнев, Л. Б. Журавлева. – М.: КНОРУС, 2006. – 528 с.

ЛЕКЦІЯ 2

ПЕРШІ ЗГАДКИ ПРО ЗАРОДЖЕННЯ КУРОРТІВ У СВІТІ

План

1. Географія курортів стародавнього світу.

2. Історичні аспекти розвитку курортної справи та курортології. Характеристика періодів розвитку курортної справи: Стихійно-емпірічний, науково-курортологічний, комерційний, диференційний. Формування науково-курортологічного підходу до курортної справи.

3. Історико-географічні тенденції та періодизація розвитку курортної справи.

1. Географія курортів стародавнього світу.

Ще з IV-V ст. н. е. в давньогрецьких містах з'явилися при­ватні та державні публічні лазні й купальні, де за певну плату клієнти могли користуватися приміщеннями для переодягання, приймати холодні та гарячі ванни, а також відвідувати кімнати з паром у чоловічих та жіночих відділеннях. Мешканцям Риму крім звичайних ванн з холодною і гарячою водою у термах нада­вались морські та цілющі ванни. За додаткову плату клієнту про­понувались послуги банного служителя, який крім миття натирав клієнта особливими есенціями, пода­вав йому різні ласощі та напої. Пізні­ше терми перетворилися у своєрідні клуби, в яких збиралась велика кіль­кість людей, тому їх будували велики­ми за розмірами.

Найбільшими у Римі були терми Каракали, побудовані у III ст. н. е. Крім традиційних складових ці тер­ми мали зали для спортивних занять. Головне приміщення було оточене ве­ликим двором з численними додатко­вими приміщеннями.

Відвідувань терм у стародавньому Римі перетворилося із звичайної процедури очищення тіла в одну з форм дозвілля. Тобто публічні терми Рима виконували функ­ції спортивних, громадсько-культурних і розважальних закла­дів. За часів правління Калігули (IV ст. н. е.) римські лазні працювали цілодобово. При термах були розкішні банкетні за­ли і кімнати для обідів, де влаштовувались інтимні зустрічі, ді­лові переговори, а також і багатолюдні бенкети, які проходили з таким розмахом, що уряд вимушений був прийняти закони, які обмежували розкіш і витрати римлян на їжу і вино.

В І-ІІ ст. н. е. у Римі були популярними подорожі з ме­тою оздоровлення. Цьому сприяло вивчення цілющих вла­стивостей природних джерел і місцевостей з унікальним кліматом, розвиток медицини і добрі, відносно безпечні до­роги. Завдяки цим чинникам з'явилися курорти. Одним із найдавніших курортів вважається Санкт-Моріц, де археологи знайшли залишки капітальних будівель на джерелах вуглеки­слих вод періоду бронзового віку. На місцях виходу цілющих джерел будувалися храми, а використання цілющої води става­ло елементом релігійного культу.

Географія курортів стародавнього світу була досить широ­кою. В Греції славились курорти в містах Епідавр і Кос, де зна­ходились найвідоміші святилища Асклепія, грецького бога меди­цини. Саме там була заснована Гіппократом у V ст. до н. е. відома школа лікарів.

Також у стародавньому світі курортним регіоном вважався Єгипет, там лікували туберкульоз. Залишки курортів часів римського панування можна зустріти в районах сучасних ку­рортів Болгарії, Румунії, Югославії, Швейцарії, Австрії, Угор­щини, Німеччини, Франції, Туреччини. На північному заході гір Шварцвальд у Німеччині знаходяться термальні радонові джерела, саме тут з 220 р. н. е. розташовувався римський гар­нізон і великий курорт під назвою Цивитас Аврелія Аквензіс. У III ст. цей бальнеологічний курорт був зруйнований і знову почав функціонувати лише у XIV ст. під назвою Бадон, а у 1931 р. був перейменований у Баден-Баден.

Також популярними для римлян були курорти в районі Бу­дапешта. З І ст. до н. е. на цій території існувало римське по­селення Аквінкум, де функціонувало 5 військових і 6 публіч­них терм. Курорти також існували на узбережжі озера Балатон і Неаполітанської затоки. Найвідомішим кліматично-бальнеологічним курортом була Іск'я, описана у творах Стратона і Плінія Старшого. В курортних місцевостях будували свої вілли багаті римляни та імператори.

2. Історичні аспекти розвитку курортної справи та курортології. Характеристика періодів розвитку курортної справи: Стихійно-емпірічний, науково-курортологічний, комерційний, диференційний. Формування науково-курортологічного підходу до курортної справи.

Курортна справа належить до найстародавнішого виду туристської індустрії та відповідно має тривалу історію розвитку. Використовуючи хронологічний підхід до еволюції курортної справи, можна виділити декілька основних періодів її розвитку:

1. Стихійно-емпірічний (Стародавні – Середні століття). Характеристика періоду: курортні фактори використовувались переважно з метою гігієни та санітарії. Форми та методи курортної справи: купальні, лазні, басейни, психотерапія.

2. Науково-курортологічний (XVI-XVIII cт.) – Зародження та розвиток наукових основ курортології до медичної практики. Виникнення перших курортів та підходів до їх експлуатації. Форми та методи курортної справи: прообраз усіх сучасних форм курортної справи, за виключенням апаратної фізіотерапії.

3. Комерційний (XIX – початок XX ст.) – Характеристика: Бурхливий розвиток курортів на комерційній основі. Використання курортів не тільки для лікування, але і для дозвілля. Виникнення рекреаційних підприємств, санаторіїв, пансіонатів і таке інше. Курортологія – важлива складова медицини. Форми та методи: Весь спектр основних методів курортології. Виникнення та розвиток фізіотерапії.

4. Диференційний (ХХ ст.) – Розділ підходів до курортної справи на комерційний та соціальний. Перший підхід реалізується в країнах з ринковою економікою, де переважають оздоровчі курорти та вузькоспеціалізовані клініки. Другий підхід розвивається в країнах соціалізму, де курортна справа

розглядається як частина охорони здоров’я.

Перші курортні спорудження, вік яких нараховує 5 тис років, були знайдені при розкопках міста Махенджодаро в Індії. У руїнах міста знайдені сліди купалень, басейнів і крамниць, у яких торгували питною водою з вигадливих посудин. У зв'язку із цим виникнення елементарних навичок гігієни й становлення їх у первісному суспільстві варто вважати першим етапом у розвитку курортної справи. Давньогрецька міфологія оповідає, що навіть боги на Олімпі зберігали молодість і безсмертя за допомогою парових ванн. Давньогрецький письменник Павзоній писав, що богиня Гера залишалася вічно молодою і прекрасною завдяки купанням в озері з гарячими джерелами. Бог Олімпу Юпітер перетворив німфу Ювенту в живе джерело води, що повертає молодість і юність. У первісному суспільстві починається формування людського колективу, зароджуються й розвиваються моральні й етичні поняття, з'являються перші навички гігієни й санітарії (гігієна харчування, гігієна одягу, правила особистої й суспільної гігієни). Почали формуватися основні принципи організації житла, сталі використовуватися джерела проточної води. Народжений в Індії й на Близькому Сході звичай обмивань, що прийняв згодом форму обов'язкового релігійного обряду, пояснюється, очевидно, чисто гігієнічними міркуваннями. Робити очищення у вигляді купань і обмивань у переддень свят, при видужанні від хвороб, дотику до «скверни» і в ряді інших випадків пропонувалося в багатьох священних книгах.

В одному з найдавніших папірусів, виявленому при археологічних розкопках у Фівскій гробниці, описано, як єгипетські жерці лікували людей ваннами різної температури. Археологи затверджують, що вже в бронзовому столітті люди знали про лікувальні властивості мінеральної води. Це підтверджують знайдені поблизу відомої курортної місцевості Сен-Мориц, розташованої у швейцарських Альпах, руїни бальнеологічних споруджень на джерелах із залізистими мінеральними водами. Цілющі підземні води згадуються в Старому й Новому Завітах, у яких, зокрема, описується Силоамская купіль і священне озеро Бетседа поблизу Єрусалима, що вважалися місцями зцілення стражденних і немічних. Силоамське мінеральне джерело характеризувалося нерегулярними викидами потоків води. Цих викидів води біля купелі очікували більші скупчення хворих. По повір'ю, від хвороби зцілявся той, хто занурював першим.

Повідомлення в древніх письменах про застосування в лікувальних цілях

мінеральних вод джерел і морських ванн зустрічаються в I та II ст. н.е. У них фігурує ім'я знаменитого лікаря Клавдія Галена (131 - 201 р. н.е.), що помилково вірив у можливість штучного готування будь-якої мінеральної води із прісної шляхом додавання відповідних речовин. Більше пізні свідчення про лікування мінеральними водами втримуються в працях лікарів Архігена, Геродота, Сорана Эфесского й ін., які давали різноманітні ради. Зокрема, рекомендували сірчані ванни при подагрі, а при хворобах сечовивідних шляхів (камені в бруньках) прийом усередину до п'яти літрів мінеральної води в день. Геродот запропонував спеціальні дозування й порядок прийому мінеральних ванн, які дотримувалися протягом десяти століть. Геродот також затверджував, що курс мінеральних ванн повинен складатися із процедур, що наростають по тривалості до середини лікування, а потім знижуються й вертаються до вихідної тривалості за часом до кінця лікування. Ця рекомендація враховувалася при розробці сучасних методик. Загартовування Геродот здійснював у ваннах прісної води, температура яких у процесі лікування змінювалася від злегка підвищеної до більше низкою.

Рецепти готування ванн із настою лікарських рослин (лавр і ін.), а також штучних мінеральних ванн були запропоновані наприкінці III ст. н.е. лікарем Антилом, що, однак, підкреслював істотні переваги природних мінеральних ванн над штучними. Ознакою цивілізації й основою гігієни були римські терми, що споруджувалися повсюдно, куди вторгалися римські легіони, - у Німеччині, Франції, Британії. У цей час при розкопках на місці найвідоміших європейських курортів, таких як Карлови Вари в Чехії, Віші у Франції, Баден-Баден у Німеччині, виявляються руїни римських купалень. Прототипи римських терм, відомі як турецькі лазні, одержали поширення й на Сході. Водолікування стало відроджуватися в XIII ст., коли на мінеральних джерелах римляни заснували поселення Апоніум (нині курорт Абано-Терме, один з найбільших елітних курортів Західної Європи, що розташовує радоновими і йодобромними ваннами й сульфідної йоловим брудом). На початку XIV ст. відновлений популярний у Німеччині курорт Баден-Баден, на місці якого в III ст. існувала велика лікувальна місцевість Цивитас-Аурелія-Аквензіс. Приблизно до цього ж періоду належить й заснування всесвітньо відомого курорту Карлсбад (нині Карлови Вари в Чехії). Курорт названий ім'ям чеського короля Карла I, який знайшов, відповідно до переказу, гаряче джерело під час полювання в 1358 р. Мінеральні води курорту використовувалися спочатку для ванн, а з XVI в. для питного лікування, що зробило його одним з найбільш популярних елітних курортів світу. В XV в. в Італії опублікований трактат про лікування водою.

Перші ознаки виділення лікування водою в медичну дисципліну відносяться до XVI в. Відомий учений Фаллопій (1523 - 1562) опублікував лекції, у яких викладалися основи фізико-хімічного складу природних вод і доцільність їхнього використання в лікувальних цілях. Фаллопій знизив до 15-20 склянок дози мінеральної води для внутрішнього споживання. Серйозні для того часу наукові дослідження фізико-хімічного складу мінеральних вод проводив лікар-мандрівник-алхімік Турнейссер (1531 - 1596). Він випарював мінеральну воду, розчиняв осад, піддавав отриманий розчин кристалізації на соломинках і по особливостях одержуваних кристалів і по кольору їхнього згоряння в полум'ї визначав зміст у воді тих або інших солей. Його метод дослідження в якімсь змісті є прообразом спектрального аналізу. Таким чином, почалося формування науково-курортологічного підходу до курортної справи. Спроби промислового розливу різних мінеральних вод датуються початком XVII ст. Найбільші труднощі при цьому полягали в тому, щоб зберегти належну температуру води в належних умовах і не випустити з води лікувального «духу» вуглекислий газ, тому що насиченням води вуглекислотою в ту пору ще не займалися. В XVIII в. лікування водою стали застосовувати лікарі в різних країнах Європи (Німеччини, Італії, Франції, Англії, Чехії й ін.).

Води були офіційно визнані як лікувальний фактор, однак емпіричні методики були настільки суперечливі, що викликали в підсумку не тільки стримане відношення, але й недовіра й скептицизм у середовищі вчених медиків. У літературі XV - XVI ст., починають розглядатися питання будівництва, устаткування й порядку експлуатації курортних установ бальнео- і грязелікарень. Так, у середині XVI в. у Карлсбаді вперше уведений податок, що стягується з пацієнтів, і встановлений порядок проведення лікувальних заходів. На початку XVII ст. у Франції створена курортна інспектура, завданням якої був нагляд за станом курортів і їхньою експлуатацією. При цьому користування курортами продовжувало залишатися винятково привілеєм знаті. Тільки в XVIII - XIX ст., у зв'язку з розвитком промисловості, торгівлі й транспорту починається інтенсивний розвиток європейських курортів на основі комерційного підходу. Пожвавлення курортної справи супроводжувалося розширенням кола їхніх відвідувачів за рахунок представників буржуазії, великого чиновництва, інтелігенції. З ініціативи англійського лікаря Р. Рассела в 1792 р. був заснований перший дитячий приморський санаторій у Маргите; потім дитячі курорти з'явилися в Італії й Франції. В XIX - початку XX в. відбувається офіційне відкриття більшості сучасних європейських курортів, які починають здобувати вигляд не стільки лікувальних комплексів, скільки місць відпочинку й туризму.