В

Т. Локк про природний стан людства

Принципи природного права

лада в суспільстві у формі держави потрібна, за Локком, для гарантії суверенітету кожного індивіда. Тут він іде далі за Гоббса, формулюючи фундаментальні принципи природного права: а) право людини на життя; б) право на свободу; в) право на власність. Утвердження суверенітету індивіда, як бачимо, відбувається не в площині фізичній чи соціопсихологічній, а в соціальній. Йдеться про усвідомлення індивідом себе як громадянина, який має гарантовані державою права й стверджує себе в суспільстві як соціальний індивід, спираючись на право, яке соціально робить рівними всіх громадян. Ствердити себе в суспільстві соціально, виявити себе на основі рівних прав, тобто виокремити себе як особистість. У плані суверенізації людської одиниці XVIII століття знаменне проривом самосвідомості людини від індивідуальності до особистості. Людина є особистістю в сукупності її соціально значущих рис. Особистість – це виключно соціальний вимір людини, тоді як індивідуальність включає і фізичні, і психічні її особливості. Локк, формулюючи принципи природного права, показує цим, що самоствердження індивіда як особистості у XVIII ст. початково здійснюється у правовій сфері, а не, наприклад, у сфері моралі, мистецтва, релігії тощо. Воно здійснюється завдяки тому, що розум виявляє себе індивідуально, як уміння, кмітливість, винахідливість, підприємливість і, спираючись на право, матеріалізує себе у формі володіння власністю. Власність є той засіб, яким найперше стверджує себе людина як особистість. Тому забезпечення суверенітету людської одиниці означає в суспільстві збереження її власності, тобто можливість мирно й безпечно користуватися нею. Саме для цього й витворюють люди громадянське суспільство на основі вільної угоди. “Кожна людина, – вважає Локк, – вільна за природою, і ніхто не в змозі підпорядкувати її якійсь земній владі, за винятком її власної згоди”⁶. У природному стані люди не можуть гарантувати збереження власності, оскільки не мають чітко визначеного закону, прийнятого на основі загальної згоди, який би визначав норми справедливості й несправедливості в суспільстві, а отже, став би критерієм у розв’язанні усіх спірних питань. Громадянське суспільство тому повинно стати державою. “Під державою я весь час розумію, – каже Локк, – не демократію чи якусь іншу форму правління, але всяку незалежну спільноту (any independent community), яку латиняни позначали словом “civitas” ⁷.

Ідеї, якими жили англійські просвітники, перекинувшись на материкову Європу, збурили її життя, оскільки мали істотний вплив на розум і діяльність філософів, політиків, діячів культури XVIII століття.

Французьке просвітництво

Франція XVIII століття опинилася перед потребою зміни соціально-політичних ідеалів, пошуків нових політико-правових ідей, які допомогли б змінити соціально-політичні орієнтири французької дійсності; старі феодальні державно-політичні інституції заважали розвиткові ринкових відносин, формуванню життя на засадах вільного підприємництва рівних можливостей та прав і свобод людини. Одним із перших речників, що принесли у Францію оригінальні соціально-політичні ідеї, був Шарль-Луї Монтеск’є (1689 – 1755). Він народився в знатній феодальній родині. Подорожуючи по країнах Європи, 1728 року потрапляє до Англії. Тут знайомиться з творами Гоббса і переймається його філософією та критично переосмислює його соціально-політичні погляди. Монтеск’є був у захопленні від британської Конституції. Можливо, все це вплинуло на спрямування його наукових інтересів, сферою яких стала соціологія. Основною його працею став твір “Про дух законів”.

За Монтеск’є, життя як природи, так і суспільства підпорядковане законам. Закони природи ніхто не в змозі змінити. Уся різноманітність законів і звичаїв суспільства є плодом людської фантазії. Існують загальні принципи соціального життя, яким підпорядковується все розмаїття законів. “Я установив загальні принципи й побачив, що окремі випадки ніби самі собою підпорядковуються їм, що історія кожного народу випливає із них як наслідок і будь-який окремий закон пов’язаний із іншим законом або залежить від іншого, більш загального закону”⁸. За своєю сутністю загальний закон являє собою людський розум, який визначає напрями розвитку народів. Монтеск’є розрізняє закони природного і соціального стану. Загальних законів природного стану людства, на думку мислителя, є чотири. Оскільки людина в природному стані є полохливою, а отже, прагнення нападати одне на одного цим людям не властиве, то першим природним законом людини є мир. Із відчуттям своєї слабкості людина поєднує відчуття своїх вимог. "Тому другий природний закон людини – прагнення добувати собі поживу”. У людини є потяг до іншої людини, й тому “прохання, звернене однією людиною до іншої, становить третій природний закон людини. Оскільки в людині є потяг до набування знань, то це є приводом до їх зближення. Звідси випливає четвертий закон людини – бажання жити в суспільстві”⁹.

К

Ш. Монтеск’є про закони природного стану людства

оли люди об’єднуються у суспільство, в них пропадає відчуття слабкості і починаються війни між народами й окремими особами. Сили окремих людей об’єднуються тоді, коли приходять до єдності їхні волі. Цей стан людей є громадянським станом. У ньому закон і стає людським розумом, який керує всіма народами землі. Оскільки кожен народ має свої особливості, то закон має бути у відповідності із цими особливостями. Закони одного народу, зазвичай, не придатні для іншого. Вони повинні відповідати клімату країни (холодному, поміркованому, спекотливому), якостям ґрунтів, розмірам, способу життя її народу (землеробство, мисливство, скотарство), мірі свободи, релігії населення. Закони повинні відповідати природі влади, як-от: деспотія, демократія, аристократія, монархія.

Ш. Монтеск’є, йдучи за традицією просвітницького раціоналізму, підносить особистість, яка здатна людям дати закони, засновані на розумі й спрямовані на утвердження освіти, культури й цивілізації. Розумні закони так само впливають на звичаї народу, як і його географічне середовище.

Характерною особливістю французького Просвітництва є його спрямованість не на утвердження суверенітету людської одиниці в громадянському суспільстві, як це було в британців, а на дослідження суспільства (його природи, сутності законів) та міжлюдських взаємин. На з’ясування цих проблем спрямована й творчість Жан-Жака Руссо (1712 – 1778). Він народився у родині ремісника-годинникаря. Рано почав працювати, змінюючи одне заняття на інше. Був слугою, домашнім секретарем, учителем музики, бродячим музикою, переписувачем нот. Побував у багатьох країнах. Найвизначнішим його твором, що став настільною книгою Робесп’єра, був трактат “Про суспільний договір, або Принципи політичного права”.

Р

Ж-Ж. Руссо про засади політичного права

уссо висуває такі засади політичного права, які б, на його погляд, максимально гармонізували інтереси особистості і всього суспільства. Реалізація цих принципів наблизила б людей до їх колишнього природного стану. В ньому всі люди були рівними, ніхто не мав зверхності над іншим, не було моральної зіпсутості, аж поки не з’явилась у голові людини ідея власності, що стала рушієм прогресу. Із появою власності, вважає він, з’явилось суперництво інтересів, а відтак конкуренція і жадоба збагачення. Люди жили б щасливо, аби не брались за такі ремесла, що потребували співпраці і взаємодопомоги. Це призвело до того, що одна людина почала робити запас поживи на двох, рівність зникла. Двоє ремесел: обробка металів і землеробство, а отже, “залізо та хліб цивілізували людей і згубили рід людський”.

Цивілізація поставила одну людину в залежність від інших і та змушена бути з одними лукавою, з іншими улесливою, з третіми жорстокою. Непомірні амбіції спонукають людей шкодити одне одному. Отож нерівність породжує не всяка власність, а непомірна власність.

Французький мислитель найвищою вартістю для людини вважає свободу. При цьому розрізняє природну свободу і громадянську. “Слід достеменно розрізняти природну свободу, межами якої є лише фізична сила індивідуума, і свободу громадянську, яка обмежена спільною волею”¹⁰. Істинну вартість має громадянська свобода, як соціальна вартість, і тому “відмовитися від своєї свободи – це означає зректися своєї людської гідності, прав людської природи, навіть її обов’язків”¹¹.З огляду на це, кожна окрема людина як особистість укладає суспільну угоду, суть якої зводиться до такого: “Кожний з нас віддає свою особистість і всю свою потугу під верховенство спільної волі, й ми разом сприймаємо кожного члена як нерозривну частину цілого”¹². Таким чином витворюється ціле як “суспільна особистість”, яка колись називалась Громадянською общиною, а тепер, говорить Руссо, називається Республікою або політичним тілом, яке “йменується своїми членами Державою, коли воно пасивне, і Сувереном, коли воно активне… Стосовно учасників, то вони колективно прибирають ім’я народу, а поодинці називаються громадянами, як учасники суверенної влади, і підданими, як підпорядковані законам Держави”¹³. Оскільки особистість за такими договорами як громадянин стає частиною цілого, то між державою і особистістю не може виникнути суперечності. У такому суспільстві всі права особистості визначаються законом. Закон трактат розглядає як рішення всього народу, що є виразом спільної волі. І якщо правління у державі здійснюється на підставі законів, то воно, вважає Руссо, є республіканським.

Було б однобічним, описуючи французьке Просвітництво, обійти постать людини, яка разом з Монтеск’є закладала його підвалини й увійшла в історію під іменем Вольтер. Вольтер, або Франсуа Марі Аруе (1694 – 1778), народився у Парижі в родині дворянина. У 1713 році закінчив єзуїтський колегіум. Мав поетичний хист і в 1715 році посилає на оголошений Академією наук конкурс “Оду на обітницю Людовика ХІІІ”. Оскільки переможцем став інший претендент, Вольтер, вважаючи це рішення несправедливим, пише на Академію сатиричну поему, яка приносить йому перший успіх і, мабуть, визначає подальше спрямування поетичної і письменницької діяльності. Як і Монтеск’є, Вольтер в основу своїх філософських поглядів кладе вчення англійського емпіричного раціоналізму. Особливе враження на нього справив Д. Локк. “Локк розгорнув перед людьми людський розум подібно неабиякому анатому, що пояснює пружини людського тіла”, – говорить Вольтер¹⁴. Свої погляди на природу, на місце людини в суспільстві та соціально-політичні проблеми він будує, спираючись на філософію емпіричного раціоналізму.

У розумінні людини Вольтер відштовхується від її природності і спільної основи з іншими істотами. Їм властиві інстинкти. “Інстинкт людини, зміцнений розумом, тягне її до суспільства, так само як до їжі і питва”¹⁵. Раціоналізм Вольтера в підході до проблеми людини особливо виявний у його реакції на інтерпретацію людини Б. Паскалем, французьким вченим-філософом XVII ст., який відкидав претензії розуму підмінити собою всю духовну сферу людини, вважаючи, що, окрім розуму, людська психіка має глибинні шари духовності, які виявляють себе як “докази серця”. Паскаль наголошував, що природа людини двоїста: духовна і тілесна, а звідси випливає і суперечливість потягів, почуттів, думок та вчинків людини, тому людина є загадкою, яку неможливо відгадати в принципі. Вольтер, стоячи на позиціях здорового глузду, стверджує, що будь-яка річ як природне утворення є за своєю сутністю єдиною, але має різноманітні властивості і деякі з них протилежні між собою. Отож людина не загадка, а природна істота, як і всі інші. У Паскаля людина за своєю природною сутністю не в змозі осягнути ні цілісність Всесвіту, ані цілісність якоїсь речі в ньому. Окрім того, людина як природна істота приречена на страждання і смертність і всім цим виявляє свою “мізерність”. Розум дозволяє людині усвідомити свою нікчемність і мізерність. Тому вона стоїть перед безальтернативним вибором: щоб не впасти у відчай, вона повинна мати віру в Бога. Це надає смислу людському існуванню. Не заперечуючи важливості для людини віри в Бога, Вольтер звинувачує Паскаля в тому, що той ображає людство, стверджуючи, що людина є нещасною і зіпсутою у своєму егоїзмі. Вольтер же стверджує, що любов до себе – це основа любові до інших, тобто що егоїзм людини розумний, а людина з усіх істот найдосконаліша й найщасливіша.

С

Вольтер: принцип розумного егоїзму

“Царство розуму”

оціально-політичні погляди Вольтера обертаються навколо проблеми відносин між людською одиницею і суспільством, між громадянином і державою, філософом і державцем. Відносини між “Я” і спільнотою фокусуються у питанні: що є Батьківщина? Чи може бути Батьківщиною батьківський дім і село, куди ти ніколи не вернешся, чи та вулиця, де мешкали твої батьки й зазнали фінансового краху, чи міська рада, куди тебе ніхто не візьме працювати, тощо? Батьківщини не мають вояки-найманці, що вбивають будь-кого за певну платню, багатій, що живе за кошти, зароблені іншими людьми, чернець, що живе за рахунок праці мирян. Батьківщиною може бути поле, яке обробив господар, будинок, який він побудував. Це його власність і ніхто не може її відібрати в нього, бо це все захищають закони. “Я” і всі інші власники тоді відчувають Батьківщину, коли збираються разом і розв’язують спільні інтереси. “Моя Батьківщина, вважає Вольтер, є там, де “Я” – частина цілого, частина спільноти, частина верховної влади”. Таке розуміння Батьківщини передбачає захищене законом право на власність, на життя і свободу. У громадянському суспільстві людина чується вільною тоді, коли має власність і закони, виконання яких контролює держава. “Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від законів”¹⁶.Перевлаштувати Францію в таке “царство розуму” можна через втілення у життя державною владою ідей освіченого розуму. На такі ідеї за своїм природним призначенням покликані філософи. Вони повинні бути в державі законодавцями влади, а державці мають бути виконавцями законодавчої влади. Освіченого правителя Вольтер іменує не монархом чи королем, а “державцем” (le souverain), або “сувереном”, “носієм вищої влади”.

Безумовно, просвітницька концепція ”освіченого державця” для умов Росії, до якої входила Україна, була лише мрією й не мала жодних шансів на запровадження у життя. Прикладом цього може бути діяльність Катерини ІІ, про яку Вольтер відгукнувся як про “освіченого державця” і яку він назвав “Семирамідою Півночі”. Її “царство розуму” в дійсності було царством соціального і національного рабства. Не допускалося жодної опозиції владі. Незалежна думка, висловлена вголос, розцінювалась як “неслыханная дерзость”. Рабський стан суспільства був буденною дійсністю. До 15 лютого 1786 року усі “прошенія” до монарха належало підписувати “раб”. Ілюзія Вольтера була ілюзією всього Просвітництва.

Пошуки природних рушійних сил суспільства, що детермінують людську поведінку, заполонюють наукові інтереси Клода Адріана Гельвеція (1715 – 1771). Народився у Парижі в родині придворного лікаря. Основним заняттям вибрав просвітницьку діяльність. Свої філософсько-соціологічні погляди виклав у працях “Про дух” та “Про людину, її розумові здатності та її виховання”.

Соціологічні погляди Гельвеція базуються на гносеології “інтересу”. Процес пізнання пояснює через розкриття причин, що породжують у людині ідеї. Гельвецій вважає, що людина має дві здатності, або дві пасивні сили: “Одна – це здатність одержувати різноманітні враження через вплив на нас предметів околу; її називають фізичною чутливістю. Друга – це здатність зберігати враження через вплив на нас предметів околу. Її називають пам’яттю, яка є не чим іншим як триваючим, але послабленим відчуттям¹⁷. Чутливість і пам’ять, за Гельвецієм, існують завдяки їхньому зв’язку із зовнішньою організацією.

У результаті пізнання людина може замість істини мати помилкову думку. Але вона не йде від розуму, не є його властивістю, а є наслідком випадкових причин. Гельвецій схильний ототожнювати людську здатність до суджень, тобто розсудок (а в нього розум і розсудок – одне й те ж саме), із чутливістю і пам’яттю. Розум, чи то розсудок, є лише сукупністю думок і є подільним на стільки частин, “скільки в людині ідей”. Своє розуміння здатності людини до суджень Гельвецій тісно пов’язує з індивідуальним інтересом людини. “Окремий індивід судить про речі і про персони, виходячи з приємних чи неприємних вражень, які він одержав від них. Суспільство є лише спільнота окремих персон і, отже, в своїх судженнях може керуватися тільки своїм інтересом”¹⁸. Отож процес пізнання Гельвецій ставить в однозначну залежність від результатів пізнання. Якщо пізнання залежить від “інтересів”, то “інтереси” залежать від правильного чи неправильного розуміння людиною своїх потреб і бажань.

Таке важливе місце інтересу у пізнанні зумовлює й розуміння Гельвецієм моральної основи суспільства. Це себелюбство. Моральні істини мають виходити з цієї основи, а вона повинна виявляти себе як сутність розумного суспільного законодавства. Всі моральні якості людей, усі їх поривання є результатом егоїстичного прагнення до задоволення. Отож, знаючи моральну основу, можна віднайти й джерело поведінки людей. Допоможуть у цьому поняття “пристрасть” та “інтерес”. “Пристрасті” являють собою емоційно забарвлені потреби, трансформовані в прагнення. “Інтереси” – це усвідомлені прагнення, або відображені й перетворені в розсудкові пристрасті. У людини з розвитком потреби модифікуються в пристрасті, бо й сама вона є продуктом середовища і навіть себелюбцем стає, навчаючись задовольняти свої потреби, за рахунок навколишності. Спрямованість розвитку людини залежить від усієї сукупності чинників природного і соціального середовища. Саме вони надають спрямованості тим чи тим пристрастям та інтересам у розвиткові. Який вплив середовища, такого розвитку вони набувають. Середовище – джерело виховання.

Якщо під вихованням, говорить Гельвецій, розуміти все, “що слугує для його настанови, то я стверджую, що ніхто не одержує однакового виховання, бо наставниками кожного є, якщо я смію так казати, і форма правління, при якій він живе, і його друзі, і його коханки, і люди, які його оточують, і прочитані ним книги, і, нарешті, випадок, тобто нескінченна множина людей, причину і поєднання яких ми не можемо вказати через їх незнання”¹⁹.

Все ж умови соціального життя людей формують у них цілком певні пристрасті та інтереси. Так, у деспотичній державі умови співжиття громадян такі, що розвивають у них нахили до улесливості, підлабузництва, обману. У такій державі панують запопадливість, інтриги, жорстокість.

Оскільки, за Гельвецієм, насолода є головною у житті людини, то жити треба, наслідуючи природу: “задоволення вказують на її вимоги, страждання – на її заборони, і людина слухняно йде за нею”. Чи будуть члени держави прагнути до доброчинності чи ні, залежить від того, наскільки досконалі її закони. “Закони, якщо можна так висловитися, спонукають нас до розпусти тим, що їх часто поєднують із розкошами, велике мистецтво законодавця полягає в тому, щоб роз’єднати їх так, аби вигода, яку вбачає злодій у злочині, була абсолютно неспівмірна з тим стражданням, яке йому по тому випаде”²⁰. У тих державах, каже Гельвецій, де влада карати і нагороджувати належить тільки законові, там чеснотлива людина завжди знайде захист і засвоює сміливість і твердість душі.

Соціологічні погляди Гельвеція є ілюстрацією ілюзій просвітників про “золотий вік” людства, який має настати, якщо люди слідуватимуть істоті природи та розумним законам моральності і людського співжиття.

Критичний розум Просвітництва у найбільш радикальній формі, як натуралізм і матеріалізм, виявив себе у вченнях Ж. Ламетрі, А. Гольбаха, Д. Дідро. Саме Дідро очолив видання колективної праці французьких просвітників “Енциклопедія мистецтв і ремесел” (1751 – 1780). Дені Дідро (1713 – 1784) народився в родині заможного ремісника. Навчався в католицьких коледжах в Лангрі та Парижі. Основною філософською працею є “Філософські основини матерії та руху”, яка присвячена питанням матеріального світу. Стверджує, що матерія та рух нерозривно єдині, що рух внутрішньо притаманний матерії. Основою всіх природних явищ є матеріальна субстанція (першооснова). Спираючись на тогочасні знання фізики, розглядав матерію як сукупність тіл із властивою їм протилежністю, формою і рухом. Елементами матерії вважав неподільні молекули, яким притаманна діяльна сила та чутливість. “У всякої форми своє щастя і своє нещастя. Від слона до попелиці… і від попелиці до чутливої і живої молекули, джерела всього, – у всій природі немає жодної точки, яка б не страждала і якій би була не властива насолода”²¹. Спираючись на цей постулат, Д. Дідро виводить свідомість, розум безпосередньо з матерії. Він стверджує, що шлях до свідомості у матерії – це інверсія пасивної чутливості в активну. Отже, на такий підхід, перехід від істоти чутливої до істоти розумної є природним і не потребує зовнішнього втручання нематеріальних сил. У пізнанні природи людина користується розумом, щоб контролювати чуття, які пізнають і вивчають природу. Філософія Д. Дідро свідчить, що частина просвітників у філософських позиціях переходить від емпіричного раціоналізму до раціоналізму натуралістичного, матеріалістичного, обмеженого рамцями досягнень тогочасного природознавства. Соціальна теорія Д. Дідро не є оригінальною, а є повторенням основних соціально-політичних принципів французького Просвітництва. Він стверджує, що, коли закони держави відповідають вимогам розуму, то це дає змогу поліпшити в суспільстві звичаї, зробити людей освіченими, вільними, з усіма потрібними для щасливого життя чеснотами.

Францу-

зький матералізм