Ш

Філософія ф. Шеллінґа

еллінґ створив кілька взаємопов’язаних, але відмінних філософських систем, з яких найбільший вплив справили “філософія тотожності” та “філософія одкровення”. Філософ переосмислив вихідні принципи Фіхте в дусі висунутого ще Спінозою поняття субстанції як усеохоплюючої першооснови всього сутнього. За Шеллінґом, знання і пізнання є такою об’єктивно існуючою субстанцією, “інтелігенцією”, яка існує окремо від індивідуального людського мислення у сфері діяльності Світового Духу. Протилежності природи як об’єктивного і свідомості як суб’єктивного передує абсолютне як повна єдність, тотожність поняття і реальності. Шеллінґ розглядає розвиток природи як форму позасвідомого життя духу, яка здійснює цілеспрямований рух до породження людської свідомості. При цьому на перший план він висуває проблему співвідношення свідомого і позасвідомого.

А

Категорія “Абсолют” у Ф. Шеллінґа

бсолют як тотожність суб’єкта не є ні дух, ні природа – це чиста потенція, яка містить у собі всі можливості, в якій взаємно врівноважуються раціональний та ірраціональний елементи. Але ця рівновага порушується, єдність збурюється. Творчий нурт Абсолюту призводить до розгортання Всесвіту. Цей процес не може бути пояснений раціонально, його витоки містяться не в розумі (раціо), а в ірраціональній свободній волі, яка постає, за Шеллінґом, як темна і нерозумна сила. Філософ називає її “безоднею”, “безосновністю”. Саме воля викликає акт роздвоєння Абсолюту, відділення від універсальної божистої природи. Це ірраціональне предвічне гріхопадіння накладає на індивідуальне буття людини печать первородної провини. Спокутувати цю провину можна лише через возз’єднання з Абсолютом і відновлення первісної єдності Абсолюту. У цьому Шеллінґ вбачає смисл історії.

Як бачимо, свої ідеї Шеллінґ розвиває на основі неоплатонічної філософської традиції. Він розійшовся з традицією раціонального виведення усього істного з вихідного інтелектуального принципу. Вихідний пункт буття світу – воля, ірраціональне прагнення. Його можна осягти через інтелектуальну інтуїцію як форму самоспоглядання Абсолюту. Емпірично воля постає в “досвіді”, який Шеллінґ ототожнює з міфологією і мистецтвом. У мистецтві, на думку філософа, відновлюється повна гармонія свідомого, природи та свободи. Тут реалізується у формі художньої творчості та стихія творення, що притаманна Світовому Духові.

Для подальшого поступу філософської думки велике значення мала постановка Шеллінґом питання про природу, яка сама для себе стає об’єктом у міру того, як виникає людина і людська свідомість. Шеллінґ долає суб’єктивізм Фіхте, замінюючи у своїй системі принцип “Я” (абсолютно першим є “Я”) на принцип Світового Духу (абсолютно першим є Світовий Дух). Саме такий підхід підготував формування геґелівської системи, в якій світовий розвиток постає як процес самопізнання і саморозвитку Світового Розуму.

Видатний німецький філософ Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель народився 27 серпня 1770 року в Штутгарті. Навчався у Тюбінгенському теологічному інституті. Великий вплив на Геґеля мали його друзі: Гьольдерлін, який пізніше став видатним поетом, та майбутній філософ Шеллінґ. Після закінчення теологічного інституту Геґель працював домашнім учителем, далі викладав у Єнському університеті, був директором гімназії в Нюрнберзі, з 1816-го – професор Гейдельберзького університету, а з 1818-го обіймав посаду професора Берлінського університету. Помер 1831 року. Основні праці: ”Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія права” (1821). Філософія Геґеля в сучасній йому Німеччині справляла величезний інтелектуальний вплив. Навколо Геґеля згрупувався чималий гурт послідовників, які до 40-х років уособлювали провідний напрям німецької філософії.

Теоретичні пошуки Геґеля у філософії почалися в 1790-х, а в центрі його уваги стали на початку 1800-х років в Єні. Філософію він розумів як форму самостворення і саморозвитку людського духу, отже, як визначальний фактор соціального прогресу.

Г

Г. Геґель: філософія має осягнути сутність духу

еґель вважав, що сучасна йому епоха – це час народження нового світу, це світ нового знання, філософії, що осягнула сутність духу. В основу всієї системи геґелівської філософії лягло уявлення про філософію як науку, що має своїм предметом той самий об’єкт, що й релігія, – сутність Бога. Відмінність між релігією і філософією Геґель вбачає у формі осягнення Бога: коли релігія здійснює це на рівні уявлення, то філософія висловлює божественне, тобто сутність абсолютного духу, у науковій формі. Принцип науки, вважає Геґель, має бути розвинений у відповідній для науки формі – у формі поняття.

Важливо підкреслити еволюцію поглядів на предмет пізнання в німецькому ідеалізмі. До Канта предмет знання розглядали як зовнішній щодо процесу пізнання і незалежний від нього. Кант перший підійшов до предмета знання як до результату процесу пізнання. Цю думку висував і Геґель, однак уніс у неї нове, значно глибше розуміння: свідомість, яка формує предмет знання, постає не як індивідуальна свідомість окремої людини, а як система історично змінних понять і уявлень цілого людства. Те, що свідомість людства (дух) покладає як предмети своєї діяльності і пізнання, залежить від самої свідомості, від міри розвитку її змісту. Що розвиненіша свідомість людства, то багатший її зміст, то багатший і протиставлений їй (але нею ж і покладений) предметний світ. Те, яким є предмет знання, залежить від міри історичного поступу пізнання.

З

Принцип тотожності мислення та буття

Дух як субстанція та суб’єкт

нання в концепції Геґеля постає у формі категоріального знання: об’єктивне всезагальне відношення, доконечний зв’язок, закон. Загальне і доконечне в знанні постає водночас як реально існуюче в самому предметному світі. Предмет наукового знання став об’єктивно сутнім мисленням – буттям, тотожним мисленню. Інтерпретацію змісту категоріального знання як буття, тотожного мисленню, кладе Геґель в основу поняття об’єктивного духу. Сутність об’єктивного духу – мислення, що перебуває поза окремим суб’єктом. Воно існує у формі системи понять, системи знання взагалі, тобто поняття “дух” означає систему категорій мислення, репрезентованих як об’єктивна реальність. Ця система є продуктом історичного розвитку: дух з’являється у світ у готовому вигляді, а створює себе, постає через свою власну діяльність. Цю особливість духу Геґель висловлює через категорії “субстанція” і “суб’єкт”. Система категорій постає водночас як основа мислення – субстанція – і як саме мислення, що осягає світ, – суб’єкт. Дух, за Геґелем, є субстанція, яка сама себе осягає, створює себе, і лише як така субстанція дух є суб’єкт.

Геґель описує поступальний рух свідомості від найнижчої її форми – чуттєвої достовірності – до абсолютного знання у “Феноменології духу”. Історичне значення “Феноменології духу” полягає в спробі вивести теорію пізнання з історії пізнання, тобто дослідити історичний розвиток усієї системи людського знання. Геґель розглядав проникнення в природу наукового знання як сходження від ненаукових форм знання до наукової форми. Історичний шлях пізнання він простежує тричі – щоразу в новій площині.

В

“Феномено-логія духу”: спроба вивести теорію пізнання з історії пізнання

ихідний пункт аналізу – буденна свідомість індивіда. Вона протистоїть предметові як чомусь такому, що чуже їй і абсолютно відмінне від неї. На цьому етапі свідомість ще не знає ні своєї власної природи, ні сутності предмета. Стадії еволюції свідомості в першому розділі “Феноменології духу” – свідомість, самосвідомість, розум. Свідомість рухається від свого природного стану, сприймаючи всю попередню історію в аспекті індивідуального розвитку. Вона має предметний характер, тобто йдеться про взаємовідношення свідомості і предмета. Оскільки в першому розділі “Феноменології духу” Геґель характеризує індивідуальну свідомість, дух постає тут у формі “суб’єктивного духу”.

У другому розділі Геґель простежує шлях, на якому свідомість осягає свою соціальну природу і підіймається до осмислення сутності історії. Тут він характеризує окремі етапи історії: Стародавня Греція, Стародавній Рим, Французька революція 1789 року – і відповідно до них типи свідомості. Свідомість постає тут у формі “об’єктивного духу” самосвідомості, вона не протистоїть своєму предметові, як це було на попередньому етапі, а тотожна з ним (вона є предмет самої себе). Оскільки свідомість сама визначає свій предмет, вона постає насамперед як практично діюча, прагнуча, спрямована. Вступаючи у взаємодію з іншими самосвідомостями, вона досягає свободи самосвідомості, яка втілюється в таких культурно-історичних явищах, як “стоїцизм”, “скептицизм”, “нещасна свідомість”.

За Геґелем, розвиток свідомості починається з рабської свідомості, яка рухається до свободи самосвідомості через три етапи. Стоїчна свідомість повністю незалежна від умов і обставин зовнішнього світу, але надто абстрактна, щоб оволодіти дійсністю і реалізувати себе в ній. Скептична свідомість здобуває лише внутрішню свободу, яка постає як байдужість до зовнішнього світу. Скептицизм заплутується в суперечностях, оскільки висуває такі теоретичні постулати, які сам спростовує на практиці. Із внутрішніх суперечностей скептицизму народжується нещасна християнська свідомість нового світу. Вона також внутрішньо суперечлива: з одного боку, світ – витвір Бога, а з другого – “світ лежить у злі”. Одначе нещасна свідомість через християнство досягає примирення одиничного зі Світовим Духом.

Таким чином вона досягає щабля розуму.

На цьому, третьому етапі сходинками самопізнання духу є мистецтво, релігія, філософія, через які Абсолютний Дух доходить до абсолютного знання. Якщо раніше феноменологічні образи свідомості Геґель розглядав як послідовні історичні етапи її (свідомості) розвитку, то в третьому розділі мистецтво, релігія і філософія постають в історичному плані, але паралельно одне одному – як моменти становлення єдиного цілого, тобто абсолютного знання. Весь процес пізнання, таким чином, прибирає характеру прогресивного розвитку істини, в результаті якого Абсолютна Ідея пізнає себе в філософській системі Геґеля.

У

Категорія “відвласнен-ня”

“Феноменології духу” розроблено центральну для всієї філософії Геґеля категорію відвласнення. Відвласнення, за Геґелем, – це виникнення предметів об’єктивного світу, природи і суспільства з істотності духу, який відвласнює себе в інше буття, щоб у цій іншій не власній формі пізнати себе у “своєму іншому”. Повернення духу до себе через самопізнання є знесенням відвласнення.

Чому абсолютним початком реальності, за Геґелем, постає ідея? Річ у тому, що, оскільки цей початок у принципі фіксує думка, то він повинен бути споріднений з нею, мати логічну природу. Абсолют – це і є ще нерозгорнута сукупність усіх категорій, які уможливлюють як пізнання природи, так і самопізнання духу. Саме тому, з другого боку, дух може бути опосередкований природою, він іде в системі Геґеля після природи: Геґель визнає, що уже до людини існувала природа, хоча, правда, структурована так, що може зі себе витворити дух і бути осягнута ним. Для Геґеля характерне, як бачимо, тріадичне уявлення про світобудову, яке знайшло реалізацію у відповідній тріадичній структурі філософської системи: Логіка – Природа – Дух. У цій структурі з наочністю постають ті нові ідеї, які Геґель вніс у світобачення об’єктивного ідеалізму, зокрема, порівняно з неоплатонізмом. Якщо для неоплатоніків за першим щаблем буття – Єдиним ідуть у порядку еманації Розум, Душа та Матерія, то в Геґеля поняття духу збагачене тим, що він (дух) пройшов через природу. Водночас існування природи легітимується (адже в системі неоплатоніків лишається незрозумілим, чому взагалі має існувати певна природа) – природа має існувати, щоб породити дух.

Центральний методологічний принцип, з якого виходив Геґель, – принцип заперечення, згідно з яким усе сутнє змінюється, перетворюється на “своє інше”, оскільки воно доконечно містить у собі момент самозаперечення. Геґель вносить у розуміння руху поняття самозаперечення і самопокладання себе іншим, яке є разом з тим поверненням до самого себе, до цілісної єдності усіх своїх моментів – “діалектику негативності”. Негативне має значення не саме собою, а як момент опосередковуючого руху протилежностей.

У

“Наука логіки”: категорії та принципи саморозвитку

феноменологічному зображенні процесу пізнання опосередковуючими протилежностями постають “знання” і “предмет”. Процес осягнення загального і доконечного в об’єктивній дійсності, у предметі постає як упізнавання свідомістю свого розуму в закономірних зв’язках об’єктивного світу речей. Закони, яким підпорядковані дійсність і мислення, що її осягає, у самому мисленні виражені у формі категорій. Категорія як форма мислення – це фіксація певної форми буття. На рівні філософського знання категорії виявляються як поняття: вони співвідносять з предметом чітке поняттєве значення загального. Цей етап наукового пізнання постає як діяльність розуму, спрямована на теоретичний склад наукових знань. У “Феноменології духу” категорії виступають як моменти осягнення предмета: це такі, які є і загальними формами його буття, і визначеннями думки. Тобто вони є і предметною сутністю речей, і сходинками пізнання цієї сутності.

Основні етапи пізнавального процесу, зображеного у “Феноменології духу”, виливаються в логічну систему категорій “Науки логіки”. Послідовність руху саморозвитку свідомості у “Феноменології духу”: буття (чуттєва достовірність) – істність як основа існування речей (свідомість, що сприймає) – явище (розсудок) – дійсність (розум) – поняття (абсолютне знання) – відтворюється у “Науці логіки” в послідовності руху категорій: буття – істність – поняття. На думку Геґеля, чиста наука передбачає звільнення від протилежності свідомості та її предмета. Коли феноменологія розкриває шляхи виникнення наукового знання, то логіка виходить з того, що наукове знання є, існує і завдання полягає в тому, щоб простежити шлях його розвитку як істинного знання. На цьому етапі процес пізнання постає як відношення одних форм істинного до інших форм істинного, одних визначень думки до інших – істина як предмет логіки є знання, що узгоджується зі самим собою – адже поза нею не існує протиставленого їй предмета. Істинною є не будь-яка думка, а система визначень думки – істина дійсна лише як система, вона складається в процесі логічно закономірного руху визначень думки, кожне з яких є тільки моментом істини.

Логіка Геґеля має тріадичну будову: учення про буття, учення про істинність і учення про поняття. Система логічних категорій розгорнута як процес, у якому кожен наступний етап зберігає результати попереднього розвитку, постаючи як більш розвинене конкретне ціле.

Вчення про буття включає в себе категорії якості, кількості, міри. Вихідним пунктом аналізу є найбільш абстрактні категорії буття: чисте буття, оскільки воно позбавлене будь-яких визначень, тотожне категорії ніщо. Взаємоперехід буття і ніщо Геґель виражає категорією становлення. Ця категорія втілює в собі принцип загального розвитку, і Геґель трактує її телеологічно – як цілеспрямований перехід думки з невизначеності у визначеність (наявне буття). Категорії буття і ніщо в ставанні зносяться, тобто вони водночас і заперечуються як пройдені етапи розвитку, й підносяться на наступний щабель, зберігаються у більш високих формах – категорія знесення (aufheben) розкриває діалектичний характер заперечення. Заперечення постає моментом зв’язку, який розгортається тріадично: теза – антитеза – синтез. У цьому суть принципу заперечення, який Геґель поклав в основу будови усієї системи.

Категорії якість і кількість у своїй єдності утворюють міру. Міра – це процес взаємодії кількості та якості, який до переходу вузлової точки відношень міри виявляється лише змінами кількості, а при переході цієї точки – стрибкоподібним переходом кількості в якість. За Геґелем, будь-яке народження і будь-яка смерть є перерва поступовості, стрибок з кількісних змін у якісні – у цьому суть принципу переходу кількісних змін в якісні.

Основна проблема вчення про сутність – це проблема суперечності. Коли категорії буття пов’язані переходом визначень одне в одне, то категорії сутності відображуються одна в одній – “рефлектуються”. Геґель розглядав зміст категорії суперечності, виражений через поняття тотожності, відмінності і протилежності, як сходинки в логічному процесі осягнення сутності. Він висунув принцип тотожності протилежностей, згідно з яким знання сутності предмета досягається шляхом синтезу його протилежних визначень. Кожне з цих протилежних визначень само собою є судженням, але однобічним. Принцип тотожності протилежностей є третім основоположним принципом діалектичної логіки Геґеля.

Ці принципи засновані на запереченні законів формальної логіки, на висунутих на противагу їм цілковито інших законах: коли формальна логіка є наукою про форми скінченного, розсудкового, людського мислення, то діалектична логіка є наукою про форми нескінченного мислення розуму як мислення стосовно Бога.

Геґель розглядає суперечність як корінь будь-якого руху, як джерело саморозвитку речей.

П

Категорія свободи

у філософії Гегеля

ерехід до третього розділу “Науки логіки” Геґель здійснює через аналіз категорії свободи як усвідомленої доконечності. Стосовно буття і сутності третій етап логіки – поняття – постає їх істиною, як абсолютна творча потуга, що породжує всі наявні конкретні предмети. Поступальний рух поняття вже не є переходом у щось інше або відображенням у чомусь іншому – це є розвиток того, що вже є, подібно до рослини, у насінні якої потенційно вже присутні корінь, стебло, листя тощо. У розвитку поняття не виникає нового змісту, а відбувається лише зміна форми.

Предметом логіки стають самі форми мислення – цим Геґель поклав початок систематичному вивченню форм мислення з боку вираження в них закономірних зв’язків буття. Він виходить із розуміння категорій як опорних пунктів діяльності мислення. Звідси Геґель виводить завдання логіки: піднести функціонування категорій з рівня “інстинктоподібної діяльності” до рівня свободи та осягнення істини. Змістом логіки є саморух категорій як сходинок пізнання істини: категорії виведені одна з одної відповідно до розгортання їх специфічного змісту. У цьому полягає суть геґелівського методу діалектики. Предмет діалектичної логіки – логічний зміст мислення, логіка стала змістовною наукою (а не лише наукою про форми мислення). У цьому діалектична логіка Геґеля є прямим продовженням трансцендентальної логіки Канта, який зробив категорії її спеціальним предметом.

У вченні про поняття Геґель викладає, по-перше, учення про суб’єктивне або формальне поняття, де розглядає також судження і умовивід; по-друге, учення про об’єктивність, та, по-третє, учення про ідею або суб’єкт, тобто єдність поняття та об’єктивності. Ця єдність є Абсолютна Ідея.

Абсолютна Ідея – це чиста форма поняття, яка втілює єдність ідеї життя та ідеї пізнання. Усі попередні моменти розвитку містяться в ній у знесеному вигляді. Її істинний зміст – це вся система, розвиток якої розглянуто в попередніх розділах геґелівського вчення.

Першу методологічну роль ідеї як вищої форми синтезу знання помітив Кант. Та коли в Канта ідеї забезпечують тільки систематизацію знання, то в Геґеля ідея має пізнавальну функцію. Ідея – це знання, яке втілилося в дійсність. З другого боку, дійсність лише настільки розумна, наскільки вона відповідає своїй ідеї. Зміст системи знання Геґель розглядає як об’єктивно існуючу істину, яка осягає сама себе, а тому наука логіки як наука про мислення, яке спрямовується ідеєю, є наука про ідею. Ідея є самостійний суб’єкт мислення.

Досліджуючи історію розвитку людського пізнання, Геґель насамперед звертається до філософії. Він вважає, що в історичній зміні філософських систем реалізується прогресуючий розвиток істини, тобто процес осягнення абсолютної істини шляхом проходження філософської думки через певні етапи розвитку. Різні етапи реалізують особливі принципи осягнення істини, але кожен – це лише відгалуження єдиного цілого, момент Абсолютної Істини. Цілеспрямовуючим принципом розвитку всієї філософії в цілому є Абсолютна Ідея, змістом якої є Абсолютна Істина.

Осягаючи Абсолютну Ідею, філософія разом з тим осягає загальні закономірності, які керують людським мисленням, тобто метод мислення і пізнання. “Наука логіки” і є наука про метод. Цим методом є діалектика. Загальні закони буття, які фіксують логічні категорії і виявні у мисленні як закони пізнання істини, є не що інше, як закони діалектики.

Д

“Філософія природи”: рух духу від абстрактного до конкретного

руга частина “Енциклопедії філософських наук” Геґеля – “Філософія природи”. За Геґелем, природа покладена абсолютною ідеєю як її (ідеї) інобуття, вона процес становлення духу. Основне завдання “Філософії природи” – показати процес розгортання природи як такий, у кожному етапі якого в природі наявний дух. Рух у природі – це рух духу, який проходить шлях від абстрактного до конкретного. Сама ж по собі природа, за Геґелем, не еволюціонує, вона незмінна.

Т

“Філософія духу”: повернення ідеї до себе через буття людини та суспільства

ретя частина “Енциклопедії”, “Філософія духу”, а також пізніша праця “Філософія права” присвячені проблемам людини і суспільства. У філософії духу ідея повертається сама до себе зі свого інобуття. Природа у філософії Геґеля відігравала службову роль – породити людину, яка має дар мислення і поняття – дух, який доконує самопізнання ідеї. “Філософія духу” є філософія людини. Вона поділена на три основних розділи: у першому Геґель досліджує людину як окремо взятого індивіда – “суб’єктивний дух”, у другому – людину як соціальну істоту – “об’єктивний дух”, у третьому розглядає “Абсолютний Дух”. Дух є специфічною формою ідеї. Тоді як Абсолютна Ідея перебуває поза часом, дух є ідея, яка існує в часі. Це знаходить свій вираз у поступальному рухові форм духу і в зміні одної форми іншою. Дух є вічний рух, вічне виникнення і минущість його форм.

Основна ідея “Філософії руху” – знесення чуттєвого, тілесного, природного, матеріального змісту духу і повернення його до єдності зі самим собою. Цей процес відображають важливі категорії геґелівської філософії: відвласнення та опредметнення. Будь-яка акція людської праці, що виробляє матеріальний предмет і втілюється в цьому предметі, є відвласнена, опредметнена думка. Вся природа в цілому є відвласнена, опредметнена ідея. Дух відвласнює дійсність, у процесі пізнання зворотно привласнює її.

Розвиток духу отримує повний вираз не стільки в практичній діяльності індивідуального “Я”, скільки в колективній діяльності, у практиці людського роду, цього нескінченного суб’єкта, у діяльності багатьох поколінь, що змінюють одне одного в ході всесвітньої історії. Як життя окремої людини, так і процес всесвітньої історії відбувається в духовній сфері. В об’єктивному соціальному духові реалізуються взаємодія одних одиничних воль з іншими одиничними волями, формою їх взаємодії є всі правові і державні інституції. Об’єктивний дух постає тут як особа, він приходить до свого “для себе буття” через власність і володіння. Власність виявна як гармонія і вираз свободи людини.

Вищий ступінь реалізації свободи – діяльний розум, тобто свободу Геґель розуміє як діяльність, що спирається на пізнання доконечного. У суб’єктивній сфері свобода може виявлятися як вибір, однак Геґель вважає вибір формальною, гаданою свободою, бо сфера вибору є сферою випадкового.

У суспільстві людина вільна, коли в умовах цього суспільства, його законів почувається вільно, є “у себе”. Свобода є “буття в себе”.

Звідси аргументація геґелівської критики теорії “природного права”. “Природне право” і “природний стан” є станом живосилля, сваволі. Тільки в державі людину визнають розумною істотою, особою; людина отримує свободу.

Основою права й держави, за Геґелем, слугує “народний дух” на кожному етапі його розвитку, або звичай, під яким він, на відміну від моралі, розуміє саме “народний дух” як принцип суспільного устрою, а в основі “народного духу” лежить Абсолютний Дух у формі релігії. Релігія в кінцевому підсумку становить, за Геґелем, підвалини держави. Держава, вважає Геґель, – це світ, створений для себе духом, це – “хода Бога у світі”.

Дух осягає свою сутність, яка є знання духом самого себе, або Абсолютної Ідеї на етапі Абсолютного Духу. Абсолютний Дух включає в себе три щаблі: мистецтво, релігію, філософію. І мистецтво, і релігія, і філософія є, за Геґелем, насамперед формами знання, етапами розвитку людського духу. Саме у філософському пізнанні Абсолютної Істини завершується хресний шлях людства, його Голгофа, стверджує Геґель.