2. Визнання держав.

У науці міжнародного права виокремлюють дві теорії визнання держав:

– конститутивну;

– декларативну.

Конститутивна теорія визнання. Її прибічники – Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті, Г. Кельзен та інші.

На думку Д. Анцилотті, міжнародна правосуб’єктність “стає дійсною та конкретною одночасно з визнанням”, крім того “не може бути відносин з державою, яка не отримала визнання”.

Конститутивна теорія виходить з того, що якщо не має визнання, то не має й суб’єкта міжнародного права.

Конститутивна теорія є практично несумісною із сучасним міжнародним правом, оскільки вона ігнорує той факт, що держава ще до визнання користується усіма правами й обов’язками, які випливають з принципу суверенітету. Ця теорія ставить права та обов’язки виниклої держави у залежність від “старих” членів спільноти держав. Невизнання якоюсь державою іншої держави зовсім не означає, що вона може не рахуватися з правами держави, яка нею не визнана.

Утім, конституційна теорія визнання використовується, наприклад, при визнанні державоподібних утворень, коли декларативну теорію визнання використати неможливо через відсутність у дестинатора окремих елементів міжнародної правосуб’єктності.

Декларативна теорія визнання. Цієї теорії додержується більшість юристів-міжнародників. Її сутність полягає в тому, що визнання лише констатує виникнення нового суб’єкта міжнародного права. Визнання має на увазі внутрішню незалежність держави, що виникла, але не створює її.

Як зазначав Ф.Ф. Мартенс, “держава виникає та існує самостійно. Визнанням лише констатуєтся її народження”.

Л.А. Моджорян справедливо відзначає, що визнання “не створює нового суб’єкта міжнародного права”. Життєздатні держави, що виникли внаслідок реалізації права націй на самовизначення, а також життєздатні уряди, які прийшли до влади внаслідок вільного волевиявлення народу, “будуть існувати незалежно від того, чи користуються вони визнанням, чи ні”.

Нова держава має право на міжнародне визнання. Це право ґрунтується на загальновизнаних принципах рівності та взаємовигоди, поваги суверенітету, територіальної цілістності та невтручання у внутрішні справи.

Нова держава може виникнути внаслідок:

а) соціальної революції, яка призвела до заміни одного суспільного ладу іншим;

б) утворення держав в ході національно-визвольної боротьби, коли народи колишніх колоніальних та залежних країн утворили незалежні держави;

в) злиття двох чи більше держав або роз’єднання однієї держави на дві чи більше.

Визнання нової держави є вільним актом, завдяки якому одна або кілька держав констатують існування на певній території людського суспільства, організованого у політичному сенсі, незалежно від будь-якої іншої існуючої держави, здатного дотримуватися приписів міжнародного права, й внаслідок цього заяв­ляють про свою волю розглядати його як члена міжнародного співтовариства.

Визнання або невизнання не впливає на існування нової держави. Визнання на сьогодні має декларативне значення.

Визнання нової держави не зачіпає прав, набутих нею до визнання в силу законів, що застосовувалися. Отже, юридичним наслідком міжнародного визнання є визнання юридичної сили за законами та підзаконними актами визнаної держави.

Визнання виходить від органу, компетентного відповідно до публічного права заявляти про визнання відповідної держави.