Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
lec_01.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
30.04.2019
Размер:
89.09 Кб
Скачать

ЗАПОРІЗЬКИЙ КОМЕНЦІЙНИЙ КОЛЕДЖ

КАФЕДРА юридичних дисциплін

ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ ТА СИСТЕМА МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

Лекція з курсу “Міжнародне право”

Укладач:

Кафедри юридичних дисциплін

ЗІНУХОВА В.М.

ЗАПОРІЖЖЯ

2010

План лекції:

  1. Поняття та визначення міжнародного публічного права.

  2. Особливості міжнародного права.

  3. Основні риси сучасного міжнародного права.

  4. Галузі та інститути міжнародного права.

  5. Співвідношення міжнародного публічного та міжнародного приватного права.

    1. Поняття та визначення міжнародного публічного права.

Сучасне міжнародне публічне право сформувалося в основному у середині ХХ ст. та у концентрованому вигляді відображене у Статуті ООН, який відкрив нову епоху у правовому регулюванні міжнародних відносин та нормативно закріпив найважливіші принципи міжнародного права.

В епоху Римської імперії міжнародне право мало назву “право народів” (jus gentium). Як відзначав Емер де Ваттель (Швейцарія), римляни часто змішували право народів з правом природи, називаючи право народів природним правом, оскільки воно є визнаним та застосовується взагалі усіма цивілізованими націями, об’єднаннями у держави.

Щодо права народів Юстиніан говорив, що воно є загальним для усього людського роду. Справи людей та їх потреби змусили усі нації створити для себе певні норми права, оскільки спалахували війни, які приводили до полонення та поневолення, що є противним праву, оскільки в силу природного права усі люди народжуються вільними. Отже, римляни вважали право народів частиною природного права.

Проте, оскільки під терміном “gentes” розумілися лише народи, І. Кант запропонував перекладати цей термін як “право держав” (jus publicum civitatum). Утім, ще до Канта міждержавне право називали міжнародним правом.

До Другої світової війни міжнародне право акумулювало норми міжнародного публічного та приватного права. Проте, вже на початку ХХ ст. намітився процес стрімкого збільшення принципів та галузей міжнародного приватного права. Після Другої світової війни міжнародне право немовби розпалося на дві частини: міжнародне публічне право та міжнародне приватне право.

Термін “міжнародне публічне право” закріплений у ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН, а також у резолюції Генеральної Асамблеї ООН про прогресивний розвиток міжнародного права та його кодифікацію від 11 грудня 1946 р. У преамбулі до цієї резолюції вказується на необхідність ретельного та всебічного дослідження усього того, що було вже досягнуто в галузі розвитку міжнародного права та його кодифікації, а також “вивчення проектів та діяльності офіційних та неофіційних установ, які спрямовують свої зусилля для сприяння прогресивному розвиткові та формулювання публічного та приватного міжнародного права”. Проте, у самому Статуті ООН вживається термін “міжнародне право” (ст. 13).

У Положенні про Комісію міжнародного права (КМП), затвердженому на ІІ сесії Генеральної асамблеї ООН 21.11.1947 р. вказується, що КМП займається переважно питаннями міжнародного публічного права.

Термін „міжнародне публічне право” нерідко зустрічається у вітчизняній навчальній та монографічній літературі. Більш часто він зустрічається у роботах зарубіжних авторів.

Даний курс має назву “Міжнародне публічне право”, утім, у ньому часто використовується термін “міжнародне право”. При цьому слід мати на увазі, що мова йде про норми та принципи міжнародного публічного права. Цей термін уперше запропонував І. Бентам наприкінці ХVIII ст.

Деякі зарубіжні автори пропонують замінити поняття „міжнародне право” на „транснаціональне право”, оскільки останнє повинно регламентувати також взаємовідносини між державами та транснаціональними компаніями.

Історичною віхою в процесі становлення міжнародного права стала книга Гуго Гроція „Про право війни та миру” (1625). У ній уперше було систематизовано норми про право війни, поділ війни на публічну та приватну, про морське право, про сімейне право тощо.

Помітний внесок у розвиток міжнародного права зробили праці зарубіжних вчених С. Пуффендорфа (1632 − 1694), Е. Ваттеля (1714-1767), Г. Гегеля (1770-1831), І. Канта (1724-1804), а також праці російських юристів-міжнародників (Ф. Мартенса, Л. Шалланда, В. Грабаря, В. Незабитовського та ін.).

Розробка будь-якого визначення є справою важкою та відповідальною. У багатьох підручниках, виданих за кордоном, не дається чіткого визначення міжнародного права. Не має визначення міжнародного права й у працях зарубіжних спеціалістів з міжнародного публічного та приватного права, що їх перекладено російською або українською мовами.

Тим не менш, за даними кубинського юриста Бустаманте, на початок ХХ ст. вчені запропонували понад 100 визначень міжнародного права. Виходячи з особливої значущості міжнародного права для становлення, розвитку та існування людства та світового об’єднання держав, воно має різні трактування, що їх дають як вчені-міжнародники, так і різні міжнародні органи.

У 19 ст. проф. Харківського університету А. Стоянов написав, що “міжнародне право є сукупністю загальних начал та правил, якими визначаються взаємні відносини самостійних держав та вирішуються зіткнення в законах і звичаях окремих народів для зміцнення та розвитку всесвітнього цивільного обороту”.

За визначенням проф. С.−Петербурзького університету Ф.Ф. Мартенса, міжнародне право − це сукупність юридичних норм, які визначають умови досягнення народами своїх життєвих цілей у сфері взаємних відносин. Можна вважати, що у цьому визначенні народи визнаються суб’єктами міжнародного права. Позитивним є висновок Ф.Ф. Мартенса про те, міжнародне право управляє міжнародними відносинами у певній сфері.

Проф. Одеського університету П. Казанський вважав, що міжнародне право є сукупністю правових начал, які визначають взаємні відносини держав та міжнародних співтовариств та громадянські права іноземців. У цьому визначенні є декілька новел. Зокрема, на думку П. Казанського, по-перше, міжнародне право має регулювати відносини не лише держав, але й міжнародних співтовариств (маються на увазі міжнародні організації). По-друге, норми цього права повинні визначати обсяг громадянських прав іноземців, що є об’єктом регулювання міжнародного приватного права.

Проф. Н.Т. Блатова вважала, що міжнародне право − це сукупність юридичних норм, договірних та звичаєвих, що виробляються внаслідок угоди між державами та регулюють відносини між учасниками міжнародного спілкування.

Л. Оппенгейм вбачав у міжнародному праві сукупність звичаєво-правових та договірних норм, що визнаються цивілізованими державами та є юридично обов’язковими у взаємовідносинах між ними.

В.П. Панов вважає, що міжнародне право − це особлива правова система, що регулює відносини між його суб’єктами за допомогою юридичних норм.

Більш повним та уточнюючим, на наш погляд, є визначення д.ю.н., проф. К. Бекяшева (Москва). Він визначає міжнародне публічне право як систему обов’язкових норм, виражених у визнаних суб’єктами цього права джерелах, які є загальнообов’язковим критерієм правомірно дозволеного та юридично не дозволеного і через які (норми) здійснюється управління міжнародним співробітництвом у відповідних галузях чи примушення до дотримання норм цього права.

Проаналізувавши підходи до визначення міжнародного права д.ю.н., проф. М. Баймуратов (Одеса) запропонував своє узагальнююче трактування МП, згідно з яким, міжнародне право − сукупність норм, що виникають внаслідок угоди між державами, що досягається в результаті взаємних поступок та компромісів, з метою підтримання міжнародного правопорядку та організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами вимушеного характеру.

Як приклад визначення міжнародного права міжнародними органами, можна навести рішення Постійної палати міжнародного правосуддя у справі пароплавства “Лотос”, у якому йшлося: “Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами”.

З наведених вище формулювань можна виокремити основні ознаки міжнародного права:

1) міжнародне право − це сукупність юридичних норм і принципів;

2) ці норми утворюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб’єктами міжнародного права;

3) ці норми визнаються суб’єктами міжнародного права як юридично обов’язкові;

4) реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер та межі якого визначаються у міждержавних угодах.

Важливою характерною рисою МП є те, що воно виступає як окрема відособлена правова система зі своїми галузями та інститутами. Таким чином, воно не є галуззю внутрішньодержавного права і не входить до його правової системи, а тому має певні особливості, до розгляду яких і перейдемо.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]