9. Джерела кримінально-процесуального права

Джерела кримінально-процесуального права - це ті нормативні акти, які регулюють кримінально-процесуальні відносини та встанов­лені органами державної влади під час реалізації ними функцій у за­конодавчій, виконавчій і судовій сферах, а також містяться в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верхов­ною Радою України, та практиці Європейського суду з прав людини.

Кримінально-процесуальне право характеризується множинністю джерел, які правомірно розглядати у певній ієрархії, що може бути подана таким чином:

1. Найвищу юридичну силу має Конституція України, норми якої є нормами прямої дії. Вона є юридичною базою будь-якої галузі пра­ва і законодавства, у тому числі - кримінально-процесуального.

2. Відповідно до ст. 9 Конституції України, а також Закону Укра­їни «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Тому до джерел кримінально-процесуального права необхідно віднести також між­народні договори, серед яких можуть бути виділені окремі групи:

а) багатосторонні міжнародні договори — вони визначають стано­вище особи у сфері кримінального процесу, вимоги, що пред'являються до кримінально-процесуальних механізмів, які забезпечують охорону прав і свобод людини у кримінальному судочинстві, а також порядок надання міжнародної правової допомоги в кримінальних справах;

б) двосторонні міжнародні договори України про надання право­вої допомоги в кримінальних справах, у яких визначається порядок дачі доручень про провадження слідчих дій, видачі осіб, які вчинили злочини тощо.

. 3. Рішення Європейського суду з прав людини є джерелом кримінально-процесуального права з питань, пов'язаних із тлумачен­ням відповідності законодавства, на підставі якого національним судом вирішена відповідна кримінальна справа, вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно зі ст. 46 «Обов'язкова сила судових рішень та їх виконання» розділу II «Європейський суд з прав людини» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод держави, які ратифікують цю Конвен­цію, зобов'язані «виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій спра­ві, в якій вони є сторонами». У розвиток наведених положень міжнарод­ного акта у ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосуван­ня практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. зобов'язано суди застосовувати при розгляді справ Конвенцію та прак­тику Європейського суду з прав людини як джерело права.

4. Кримінально-процесуальний кодекс України (КПК) - це систе­матизований звід правових норм, які в сукупності докладно регламен­тують увесь порядок провадження в кримінальних справах (ст. 1 КПК). Умовно КПК можна поділити на дві частини: загальну (загальні по­ложення) і особливу. В першій частині містяться положення, які мають значення для всього провадження у кримінальній справі (незалежно від форми закінчення), його окремих стадій, а також суб'єктів відносин, що регулюються КПК. Особливу частину КПК складає регулювання провадження у кримінальних справах від стадії порушення криміналь­ної справи до перевірки законності й обґрунтованості вироків та інших процесуальних рішень, які набрали законної сили.

5. Закони України, які, в основному маючи комплексний характер, також регулюють кримінально-процесуальні відносини (зокрема, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», «Про міліцію»; «Про прокуратуру», «Про адвокатуру» та ін.).

6. До джерел кримінально-процесуального права слід віднести й рі­шення Конституційного Суду України, якими визнаються неконституцій­ними повністю чи в окремій частині закони та інші правові акти, на під­ставі яких або у встановленому кримінально-процесуальному порядку органи досудового слідства, прокурор або суд повинні вирішити дану кримінальну справу. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня прийняття Кон­ституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

7. Рішення Верховного Суду України стосовно неоднакового за­стосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримі­нального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, яке має містити висновок про правильне застосування норми кримінального закону щодо суспільно небезпечного діяння та обґрунтування помил­ковості висновків суду касаційної інстанції з цього питання.