2. Види діяльності

Відомо, що ігрова поведінка спостерігається і в молодих тварин. Це - вовтуження, імітація бійок, бігання і подібне. У деяких тварин спостерігаються ігри з речами. Так, кицька підстерігає рухомий клу­бок, кидається на нього, кусає і дряпає; песик тягає по підлозі та роздирає ганчірку.

Поведінку молодих тварин у процесі гри можна розглядати на­самперед як реалізацію потреби організму в активності, розрядці накопиченої енергії.

Свідченням цього є те, що гра у них гальмується в разі голодуван­ня чи обмеженого харчування, дії високої температури середовища чи хімічних речовин, які підвищують температуру тіла або пригнічу­ють діяльність мозку. Якщо тварину залишити на деякий час без парт­нерів для гри, то її збуджуваність та ігрова активність різко підвищу­ються, відбувається начебто накопичування відповідної енергії. Це явище називають «ігровим голодом».

Звідки виникає спонукання до гри? Спостереження показують, що деякі форми гри належать до вроджених мисливських інстинктів, наприклад у кошеняти.

Інші виникають від наслідування поведінки дорослих тварин і навіть людей (наприклад шимпанзе).

Ще інші винаходять самі тварини у процесі адаптації до навко­лишнього середовища.

у дорослих тварин ці дії служать для добування їжі, порятунку _від небезпеки тощо.

у дітлахів вони відбуваються заради самої «діяльності», тобто Одірвані від реальних біологічних цілей. Це і є специфікою ігрової поведінки.

Розвиток ігрової діяльності у дітей, дорослі ігри

Дослідження показують, що у дитини гра є формою реалізації її активності, формою життєдіяльності. Як така вона пов'язана з фун­кціональним задоволенням.

її спонукає потреба в активності, джерелом є наслідування і досвід. Інстинкти також, але ті, які притаманні людям. Наприклад, гра в «тата-маму», «дослідження» статевих органів іншої статі, яке інколи мас­кується під гру «в лікаря» (щоб поставити укол і т.д.). Спонуканням до ігрової діяльності в цих випадках є все-таки інстинкт продовжен­ня роду. Хоча деякі вітчизняні підручники ці факти замовчують.

Ігрові дії дітей розвиваються на базі людських форм практичної поведінки, що засвоюються у спілкуванні з дорослими і під керів­ництвом дорослих.

Паралельно з предметами-знаряддями дитина стикається у своїй практиці з іграшками. Дорослі вчать дітей, як користуватись іграш­ками (возити машинку, перемотувати ляльку тощо).

Але само ставлення до іграшки як до зображення «справжньої» речі з'являється у дитини завдяки введенню в ігрову діяльність слова.

До середини третього року у дитини виникає протиставлення своїх дій чужим, вирізняється «Я».

Виникають рольові ігри. У рольовій грі дитина відтворює спосте­режені нею суспільні функції дорослих, поведінку дорослих як осо­бистостей. Здебільшого це сюжети на побутові теми («мама», «вихо­вателька», «водій», «пілот»). Потім виникають сюжети на громадсь­ко-політичні теми («війна», «парламент»).

На наступному етапі - ігор за правилами - риси поведінки дітей отримують свій подальший розвиток. Дії дітей регулюються прави­лами, вимогами, заборонами і т.ін.

На цьому етапі гра за психологічною структурою наближається до праці (метою вже є результат) і до учіння (метою є освоєння пра­вил гри).

Ігрова діяльність для дітей є процесом соціалізації індивіда, підго­товки його до майбутнього дорослого життя, входження у соціальні ролі, оволодіння соціальним досвідом людства.

Часто-густо у ділових іграх беруть участь дорослі, відшліфовую­чи певні вміння і навички, скажімо в технологічному чи організацій­ному управлінні. Багато спортивних змагань відбувається у вигляді групових ігор (футбол, хокей, волейбол тощо).

Для фахівців такі ігри можуть бути водночас і професійною діяль­ністю, і виступати як аматорство.

Навчання: викладання та уміння

Процес навчання розглядається як спеціальна форма переда­вання і засвоєння суспільно-історичного досвіду. Це діяльність, яка криє в собі два протилежні (хтось віддає, а хтось приймає), але єдині та внутрішньо зв'язані моменти навчання - викладання та учіння.

Викладання та учіння являють собою два аспекти того самого процесу і нерозривно пов'язані між собою. Це означає, що процес навчання фактично роздвоюється, розпадається на дві діяльності, які аж ніяк не є фазами, які змінюють одна одну, чи ступенями на­вчання, - вони є одночасно діючими актами, аспектами чи момен­тами його.

Викладання - цілеспрямований вид діяльності, здійснюваний пе­дагогом, організатором педагогічного процесу.

Упродовж кожного уроку вчитель дає учням дозовану частку певної науково-практичної інформації в педагогічно опрацьо­ваній формі.

Зміст викладання зумовлюється рівнем розвитку наук і соціаль­ного досвіду людства, методи і форми - віковими та індивідуальни­ми відмінностями учнів, потребами суспільства і школи передати своїм вихованням максимум знань і вмінь із мінімальними затрата­ми і в історично короткі строки.

Викладання є активним процесом, бо в його здійсненні намага­ються не лише передати учневі (студентові) певні знання, а й розви­вати у нього прагнення і вміння самостійно, без учителя, набувати нових знань, досвіду.

Учіння - цілеспрямоване засвоєння знань, умінь, навичок, соціаль­ного досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті.

Учіння є однією зі складових педагогічного процесу, що охоплює діяльність учня (студента) під керівництвом учителя (викладача).

Учіння зумовлюється станом розвитку науки, навчальними про­грамами, підручниками і посібниками, а методи і форми - специфі-ковою матеріалу, що його засвоює студент (учень), науковою скеро­ваністю його матеріалу тощо.

Конкретно учіння виступає у формі інтелектуальних дій учня (чи­тання літератури, слухання і засвоєння того, що викладає вчитель, власні спостереження та експеримент, розв'язання різних навчаль­них задач тощо), а також у формі фізичних дій (уроки праці, робота в майстернях, на пришкільній ділянці, посильна праця в промисло­вості чи сільському господарстві).

Кінцевою метою учіння є міцне засвоєння знань, вироблення прак­тичних умінь, доведення навичок до автоматизму їх виконання.

Психолого-педагогічна тріада: знання, уміння, навички

Знання - категорія, що відображає істотні моменти зв'язку між пізнавальною діяльністю і практичними діями людини.

Знання фіксують результати істинної пізнавальної діяльності.

Знання виражаються у поняттях, судженнях, умовиводах, кон­цепціях, теоріях.

Знання матеріалізуються у певні технічні пристрої, технологічні процеси тощо.

Знання перетворюються на переконання і є керівництвом для практичної дії (наприклад, моральні знання).

Знання бувають емпіричні й теоретичні.

Уміння - використання суб'єктом наявних знань і навичок для вибору і здійснення способу дій відповідно до поставленої мети.

Сутністю вміння як психологічного новоутворенння є готовність до продуктивного виконання значною мірою нових завдань.

Сформоване вміння може стати властивістю особистості та умо­вою набуття нових знань, умінь і навичок, тобто показником інте­лектуального розвитку особистості.

Узагальненість умінь виявляється у способах діяльності (навчаль­ної, трудової, професійної) та визначається перенесенням способів дій під час виконання подібних чи різних видів діяльності.

Навичка - психічне новоутворенння, завдяки якому індивід спроможний виконувати певну дію раціонально, з належною точ­ністю і швидкістю, без зайвих витрат фізичної та нервово-психіч­ної енергії.

Навичка - призвичаєність до певної дії, яка завдяки цьому ви­конується автоматично, без істотної участі свідомості в її регу­люванні.

На етапі вироблення навички свідомість включається, а під час засвоєння функціонування відбувається вже без істотної її участі.

Навички виробляються на основі застосування знань про відпо­відний спосіб дії, завдяки цілеспрямованим планомірним вправ­лянням, а відтак - утворюються необхідні стимульно-реактивні зв'язки.

Розрізняють рухові, сенсорні, перцептивні, мовні навички, навички мислення.

Навички є необхідним компонентом уміння.