38. Влада і опозиція. Опозитократологія.

Оппозиция (от лат. oppositio— противопоставление) — 1) противо­действие, сопротивление; 2) группа лиц внутри партии, организации, парламента, ведущих линию на сопротивление большинству, а в обще­стве, как правило, противостоящих власти (властям) и поддерживаю­щим власть силам и организациям.

Неудивительно поэтому, что насущная забота любых властей — не допустить оппозиции, или найти с ней общий язык, или пресечь ее дея­тельность, или вступить с ней в контакт, в объяснения по поводу взаи­моотношений, или, наконец, обеспечить себе некоторые уступки и права, если все же возобладает оппозиция, а вчерашняя власть будет вынуждена уйти со своего Олимпа. Суть дела — в борьбе за влияние, ((возможности и ресурсы, за блага и привилегии, за власть, которая всегда была и остается сферой острых столкновений и противоборства.

Розрізняють опозицію помірковану, радикальну, лояльну, конструктивну, деструктивну (руйнівну). Важливим механізмом забезпечення альтернативності, багатоваріантності у прийнятті рішень органами влади є інститут політичної опозиції, існування якого визнається органічним явищем та необхідною характеристикою демократичної політичної системи. Проте виникнення та функціонування цього інституту можливе лише за умов забезпечення права громадян на протест, де опозиція виступає однією з його форм. Виходячи з цього, різними є й підходи до класифікації опозиції. Так, опозицію як форму суспільного протесту можна поділити за сферами життя на політичну, економічну, соціальну, духовно-культурну тощо. • за ставленням до системи влади виокремлюють системну (яка поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики) та позасистемну (яка не згодна не лише з діями владних структур, а й з самими підвалинами суспільно-політичного ладу в країні); • за характером вимог визначають радикальну опозицію (застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з чинною владою), помірковану (застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до „політичного торгу” з принципових питань) та лояльну опозицію (готова підтримувати владу, може дійти згоди з нею і навіть піти на поступки); • за характером дій виокремлюють конструктивну опозицію (дії опозиції спрямовані на поліпшення якості політичного управління, стимулювання влади до реформ) та деструктивну (її дії спрямовані на створення перешкод у діяльності владних структур); • за місцем у спектрі політичних сил опозицію характеризують як ліву, праву, центристську тощо.

39. Суперечності, патологія, тягар і епілог влади.

Суперечності.

Ведущее противоречие между властью и народом, которое выражается в том, что очень редко их соотношение проявляется во власти народа, власти самого народа, что и есть подлинная демократия. Реже и именно в народно построенных обществах складывается власть для народа, во имя народа, в интересах народа. Чаще же противоречие выражено в том, что власть функционирует над народом. А в авторитарных, реакционных, тоталитарных режимах это есть власть против народа. Такой она была во многих диктаторских странах в различных регионах мира. Ведущее противоречие между управлением сверху и самоуправлением снизу, разрешение которого в пользу самоуправления трудящихся, народного самоуправления в единстве с контролируемой профессиональной управленческой деятельностью также является обязательным требованием и непременным условием подлинной демократии и подлинного народовластия.

Патологія.

Нормальний, що не підлягає сумніву, випадок, в якому ми можемо впевнено засвідчити існу­вання правової системи, — це саме той випадок, коли очевидно, що ці два сектори узгоджуються в своїх відповідних типових стосунках із законом. У приблизному викладенні факти є таки­ми, що правилам, визнаним чинними на офіційному рівні, підко­ряються всі. Однак інколи офіційний сектор може відокремлю­ватися від приватного в тому сенсі, що вже не існує загальної покори правилам, чинним згідно з критеріями чинності, застосо­вуваними в судах. Ті різноманітні способи, в які це може тра­плятися, належать до патології правових систем, бо вони явля­ють собою розлад складної, узгодженої практики, на яку ми посилаємося в разі зовнішньої констатації факту існування пра­вової системи. Тут є частковий провал того, що ми завжди заз­далегідь припускаємо при внутрішніх констатаціях права, пере­буваючи всередині конкретної правової системи. Такий розлад може бути наслідком різних порушуючих факторів. «Револю­ція», коли суперницькі зазіхання на владу виникають усередині групи, є лише одним прикладом, і хоча це завжди буде пов'язано з порушенням деяких законів існуючої системи, вона може спри­чинити лише не санкціоновану законом заміну однієї групи по­садових осіб на іншу, а не заміну конституції або правової систе­ми. Іншим прикладом є ворожа окупація, коли суперницьке зазіхання на владу, неправомочне за існуючої системи, йде іззов­ні. Простий розлад упорядкованого правового контролю перед лицем анархії чи бандитизму без політичних претензій на вла­ду — це ще один приклад.

Тягар.

Бремя, ярмо власти — удел всех, кто стремится к власти или хочет здраво судить о ней, особенно тех, кто наделен властью, обладает ею.

Это бремя ложится, во-первых, на миллионы подвластных и, во-вто¬рых, на всех лиц, участвующих во власти, связанных с нею, причастных к ней, ответственных за нее и за себя во власти (в случае строгого спро¬са с них).

Власть — тяжкая доля, лишь со стороны кажущаяся сладкой и же-ланной. Но человеческому обществу для нормальной организации сов¬местной цивилизованной жизни людей власть необходима. С ней надо уметь обращаться, ее надо знать, понимать и совершенствовать. А са¬мой власти и властителям надлежит быть цивилизованными, компе¬тентными, демократичными, гуманными, справедливыми.

Епілог

Эпилог власти — эволюционный (или революционный) финал, вен­чающий ход событий, последняя часть, заключительный акт, развязка драмы конкретной власти. Такого рода эпилог может охватывать спо­койный (мирный) переход власти в другие руки, к другим силам в циви­лизованных демократических условиях, а может и разворачиваться в обстановке ожесточенного противоборства. Он требует знания методи­ки сравнительной кратологии и внимательного учета расстановки сил, здравой оценки их возможностей, последствий различных форм проти­востояния и борьбы, осмысления и использования исторического опы­та, принятия в расчет конкретной международной обстановки.