Міць, родовий відмінок моці, а не міці

Від слова міць утворено міцний, міцність, міцнити, міцніти, зміцнювати й ін. Під упливом форм із закритим складом з'явилася тенденція вживати і й у складі від­критому: «Такі дії призводять до підриву економічної міці молодої держави». Це груба помилка. Треба писати й ви­мовляти міць, міццю, але моці (як ніч, ніччю, але ночі). Напр.: «Гаїнка йшла швидко, моторно, і мов якась нова снага, нова міць уступала в неї» (Б. Грінченко); «Дув, дув, аж потом весь облився, Із моці вибився, сердешний» (Є. Гре­бінка); «Міцний вітер подув від заходу, потряс вікнами хат» (Н. Кобринська).

Нежить — нежитю (не нежиті)

Однією з прикрих помилок у різних видах усного й писемного мовлення є неправильне використання форм роду іменників. Слово нежить у літературній мові належить до чоловічого роду. Тож у реченні з газетного тексту (автор якого, мабуть, відбиває морфологічні особливості рідної говірки) «Досі не можу вилікуватись від нежиті» слід виправити на нежитю.

Очі, очима (не очами) плечі, плечима (не плечами)

Іменник очі в орудному відмінку має форму очима (так само плечі — плечима), а не очами, плечами, як нерідко пишуть у газетах. Напр.: «Отак і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима» (Т. Шевченко); «Цілі години сидить так — плечима до степу, очима до моря, — виглядає сина» (О. Гончар).

Пан, пані, панна, добродій, добродійка, товариш, товаришка

Останнім часом ми повертаємо собі багато цінного з того, що було втрачене на «переможних» шляхах до «світлого» майбутнього. На тих шляхах не одне покоління українців відучили від нормальних звертань одне до одно­го. Після запровадження в Україні більшовизму всі прийняті в нашому суспільстві форми звертання було скасовано й замінено словом товариш, чим завдано шкоди насамперед цьому прекрасному слову. Товариш — це людина, пов'язана з кимось почуттям дружби, щирий приятель; однодумець, спільник: «Хоть ти і Грек, та цар правдивий, Тобі латинці вороги; Я твій товариш буду щирий» (І. Котляревський); «Хто ж не мріє мати вірного товариша й самому бути таким!» (О. Гончар). Усі похідні від нього мають саме цю семантичну основу: товаришка, товаришувати, товаришування, товариство та ін. Будь-кого товаришем не назвеш. Для цього в нас здавна існують слова пан, пані, панна, добродій, добродійка. Вони вживані як самі, так і з означеннями шановний, вельмишановний, поважний, високоповажний, ласкавий і под.

Слово пан має два значення: представник панівного класу і форма звертання, прийнята в суспільстві. Воно вживається в сімох слов'янських мовах — українській, білоруській, польській, чеській, словацькій, верхньолужицькій, нижньолужицькій. Наша мова розрізняє два зна­чення слова пан навіть граматично: пани — представники панівного класу і панове — множина при звертанні без­відносно до класової належності.

Деякі мешканці України, що досі перебувають у полоні облудних ідеалів радянської доби, категорично виступають проти слова пан як форми звертання. І посилаються при цьому на Тараса Шевченка, який «не любив панів», та на наявність у нашій мові слів на кшталт панщина, запаніти тощо. Але ж наш Великий Кобзар уживав пан та похідні від нього і в другому значенні — як форму ввічливого звертання. Наведу кілька прикладів за «Словником мови Шевченка»: Спасибі вам, панове-молодці, Преславнії запо­рожці, За честь, за славу, за повагу; Нехай вам, панове товариство, Бог допомагає; Панно, пташко моя! Панно, доле моя! Не соромся, дай рученьку, Ходім погуляймо; Цілую твою стару пані, твоїх молодих діточок; Вельми і вельми шановная і любая моя пані Мар'є Василівно!

Українська дорадянська література, листування діячів нашої культури є для нас належним дороговказом у виборі форм звертання. Наприклад, Леся Українка до своїх близь­ких подруг зверталася: «Дорога товаришко!» (до Ольги Кобилянської), «Товаришці на спомин» (вірш-звертання до Антоніни Макарової). У більш офіційній ситуації вживала слів добродію, добродійко, пане, пані. У запорізьких козаків у пошані було звертання пане товаришу!, панове това­риство!

Фальшивість слова товариш у звертанні до першої-ліпшої людини (це все одно, що кожну жінку називати високим ім'ям кохана) одразу викликала появу не зовсім рівноцінних, а то й цілком недоречних замінників: мужчи­но!, женщино!, дєвушко!, дамочко! (Мабуть, могли б дійти й до самице!, самчику!)

Отже, без вагань повертаймо те, що належить нам як спадок. Пан (пані) треба вживати перед прізвищем, ім'ям, назвою посади, перед службовим чи науковим званням: пане Петренку!, пані Катерино!, пане майстре!, пане інже­нере (професоре, лікарю)!, пані вчителько!, панно Лесю! Добродію! (добродійко) застосовуємо при звертанні без імені та прізвища: «Дякую Вам, добродію, за тепле слово!»