Режисерське мистецтво російського театру і половини XX століття (в.І. Немирович-Данченко)

Робота В. І. Немировича-Данченка над постановками творів М. Горького («Враги», «Егор Булычов и другие»), К. Тренева («Пугачевщина», «Любовь Яровая»), Л. Леоно­ва («Половчанские сады») та інших радянських драматургів, над інсценівками та п’єсами вітчизняної класики («Воскресение», «Анна Каренина» Л. Толстого, «Три сестры» А.П. Чехова тощо).

Ствердження Немировичем-Данченком розмаїття функ­цій режисера: режисер-педагог, режисер-«дзеркало» акто­ра та режисер – організатор всієї вистави. Вчення Немировича-Данченка про три правди в мистецтві режисера: соці­альної, життєвої та театральної. Активна діяльність Немировича-Данченка по заохоченню до МХАТу радянських драматургів. Ствердження в постановках п’єс радянських авторів нової якості мистецтва Художнього театру як театру соціалістичного реалізму.

Значення творчого доробку К.С. Станіславського та В.І. Немировича-Данченка для розвитку радянської режисури та акторського мистецтва.

Режисерське мистецтво російського театру і половини XX століття (є.Б. Вахтангов)

Є.Б. Вахтангов (1883—1922). Вахтангов – режисер та актор Першої студії МХАТ, учень К.С. Станіславського. По­становки Вахтангова в Першій студії.

Організація Третьої студії МХАТ під керівництвом Вах­тангова. Романтичне сприйняття Вахтанговим революції. Прагнення Вахтангова подолати аполітичність та студій­ну замкненість колективу, яким керував.

Вахтангов про обов’язки художника служити народові, про необхідність внесення в спектакль «сучасного ідейного відношення художника». Дві режисерські редакції «Чуда святого Антония» М. Метерлінка – шлях від осмислення п’єси в дусі толстовства (1918) до сатиричного висміювання бур­жуа (1921). «Свадьба» А. П. Чехова (1920) – розкриття тра­гічної теми самотності людини в буржуазно-міщанському середовищі. Використання засобів гротеску для характеристики міщанства.

«Принцеса Турандот» К. Гоцці (1922). Експериментальний характер постановки. Іронічне відношення до змісту казки. «Гра в образи». Ствердження правди почуттів як основи творчості актора. Оптимістичне звучання вистави. Полемічне протиставлення «Принцеси Турандот» виставам передреволюційного буржуазного театру. Позитивна оцінка вистави К.С. Станіславським та В.І. Немировичем-Данченком.

Акторське мистецтво російського театру і половини хх століття (і.М. Москвін, в.І. Качалов)

Москвін І.М. (1874-1946) – народний артист СРСР. Гостросатиричне втілення Москвіним образів «тем­ного царства» старої Росії: Хлынов («Горячее сердце»), Ноздрёв («Мертвые души»), Загорецкий («Горе от ума»). Образ народного заступника Пугачёва в «Пугачёвщине» К. Тренева.

Москвін в ролях радянського репертуару. Уособлення злобної реакційної обивательщини в образі Червакова в «Унтиловске» Л. Леонова. Профессор Горностаев («Любовь Яровая» К. Тренева). Иван Горлов («Фронт» Корнейчука). Контр-адмирал Белобров («Офицер флота» А. Крона). Психологічна глибина розробки цих образів. Відмова від поверхневого, «плакатного» викриття Горлова.

Нова трактовка Прибыткова в «Последней жертве». Образи царя Федора («Царь Федор Иоаннович») та Луки («На дне»), створені ще в дореволюційні роки, але присутні в репертуарі Москвіна до останніх днів його життя. Еволюція та збагачення цих образів.

В.І. Качалов (1875-1948) – народний артист СРСР. Значення образів, створених Качаловим в радянську добу, в пору нового чудового розквіту його таланту.

Монументальний образ вожака сибірських партизан – селянина Вершинина в «Бронепоезде 14-69». Народність цього образу.

Типовість та індивідуальна неповторність образів Захара Бардина («Враги») та Гаева («Вишневый сад»). Сатиричне загострення цих образів при збереженні тон­кого розкриття їх психологічної сутності. Качалов в ролі від автора в «Воскресении». Переосмислення образу Чацкого в постановці «Горе от ума» 1938 року у порівнянні з тлумаченням тієї ж ролі в виставі 1906 року.

Широта ідейно-творчого діапазону В. І. Качалова. Качалов на концертній естраді.