Федерації Суб’єкти федерації Державний устрій України

З прийняттям Конституції України 1996 року наша країна вступила в новий етап державотворчого процесу. В Основному Законі Україна визначається як правова, демократична, соціальна держава з унітарною формою державного устрою, яка поділена на 27 територіально-адміністративних одиниць, серед них Автономна Республіка Крим, 24 області та міста Київ і Севастополь з особливим статусом.

Голова держави – Президент України

5. Проблемна інституційна характеристика президентства та парламентаризму

1. Загальна характеристика інституту президентства	3. Парламентаризм як форма представницької влади
2. Моделі президентської влади	4. За і проти бікамералізму в Україні

Загальна характеристика інституту президентства

Інститут президентської влади з’явився внаслідок природнього розвитку демократичних форм державного устрою. У країнах з республіканською формою правління головою держави є президент, якого обирає певна частина суспільства на конкретний період. Він має широкі фактичні повноваження, оскільки поєднує у своїх руках функції голови держави, а в певній частині країн – і голові уряду.

Посаду президента вперше введено Конституцією США у 1787 р. Американці мали на увазі інститут президента, як перший серед рівних.

Більшість країн світу, де існує республіканська форма правління обрали інститут президента тому, що:

По-перше, президент втілює в собі голову держави. У його руках, сконцентровано свідому і творчу базу виконавчої бази;

По-друге, президент є символом єдності певної державної цілісності. Символ цей відіграє важливу роль;

По-третє, повноваження і компетенції президента залежать від певного порядку політичних сил у суспільстві, традицій кожної країни, від рівня політичної культури народу, усталених конституційних норм;

По-четверте, компетенції президента регульовано законодавчими інститутами влади, а його функціональну діяльність зведено до виконання технічних управлінських функцій, але не політичних;

По-п’яте, президентська влада має визначений правовий статус, що виявляється у різних формах. Серед них виділяється перш за все правовий інститут вето, який призначено для підтримування “конституційного балансу” між президентом і законодавчими інститутами влади.

Моделі президентської влади

Президентська влада у будь-якій країні спирається на власну конституційну базу і специфіку, право регулятивну та політичну діяльність. Незважаючи на індивідуальну неповторність і самобутність президентської влади у кожній країні, її можна систематизувати за певними критеріями. З їхнього складу перш за все треба виділити спосіб легітимізації президентської влади, який передбачає такі моделі.

Перша модель – безпосереднє обрання президента шляхом відкритих загальних виборів. Тут кожен виборець має лише один голос. Ця модель реалізує принцип “волевиявлення народу”. Його незаперечними перевагами є те, що: Забезпечено досить високий рівень демократизму, оскільки обрання президента залежить від максимально можливого прямого волевиявлення людей; Гарантовано обрання найпопулярнішого і найавторитетнішого політичного лідера, що користується підтримкою електорату (виборців); Реалізовано незалежність здобуття посади президента від законодавчої влади, що посилює міцність розподілу влади; Забезпечено авторитет президентської влади як інституту керівництва державою. Така модель реалізована у Франції, Польщі, Росії, Україні, Азербайджані, Казахстані, Туркменії, Узбекистані.

Для другої моделі є характерним обрання президента за декілька етапів. Під час першого етапу шляхом загальних виборів обирають електорів (вибірників). На другому етапі електори висловлюють свою компетентну думку на користь того чи іншого кандидата. За такої процедури легітимізації президентської влади думку виборців враховано опосередкованим способом, хоча обрання того чи іншого електора вже визначає, якому з кандидатів буде віддано перевагу.

Ця модель дещо ускладнює процедуру обрання, але наявність додаткових ускладнень гарантує президентство від випадкового емоційного вибору. Адже кінцеве рішення залежить від компетентних електорів. Їхній професіоналізм і висока громадянська відповідальність можуть стати надійною перепоною на шляху випадковості й спрощення. Наприклад, у 1888 р. Грівер Клівленд користувався великою популярністю, але внаслідок несприятливого розподілу голосів колегії виборців його не було обрано на новий строк. Така модель використовується у США, Аргентині, тощо.

Третя модель передбачає одержання президентської посади через опосередковані вибори. В одному випадку вони відбуваються за участі парламенту, як, наприклад, у Швейцарії, Туреччини, Болгарії. В Італії вибір колегії виборців з членів парламенту і представників територіального самоврядування. У Німеччині президента обирають федеральний парламент і представники земельних ландтагів. Президента Кубинської республіки обирає Рада Міністрів.

Четверта модель – недемократична – використовує поза конституційний спосіб одержання президентської влади. Цього досягають шляхом військових переворотів, кулуарних інтриг, змов, коли певні політичні елітні кола, спираючись на підтримку частини військово-політичних сил, використовують створену ситуацію або виниклу політичну нестабільність з метою встановлення влади вигідного для політичного лідера або диктатора. За таким спосібом було встановлено недемократичну президентську владу в ряді країн Африки, Латинської Америки й Азії.

Моделі президентства в залежності від повноважень і компетенцій президента.

Класичним зразком моделі сильної президентської влади є США. Тут президент є главою держави, шефом федерального уряду, головнокомандуючим збройними силами. Він і глава виконавчої влади з достатнім повноваженнями, що дозволяє йому вести енергійну політику. В нього є багато можливостей впливати на людей, які входять до складу уряду. Президент США є й керівником партії, що дає йому ще шанс додатково використовувати політичні функції. До того ж президент має право надсилати законопроекти до конгресу в межах виконання оперативної управлінської діяльності, але в той же час він підзвітний конгресові в межах компетенції останнього.

За помірною моделлю президентської влади президент є главою держави, головнокомандуючим збройними силами, хоча армія фактично підкоряється прем’єр-міністрові. Він приймає участь у призначенні та зміщенні голови уряду або може через парламент проводити його призначення або зняття. Президент головує в раді оборони, або раді безпеки, якщо такі існують. Він підписує та обнародує закони, виносить питання на референдум, має право розпуску парламенту. Правда, існують країни, де ця модель не передбачає права президента розпускати парламент. Президент призначає осіб на всі вищі військові посади, оголошує надзвичайний стан. Глава держави призначає своїх повноважних представників на місцях, де вони втілюють у життя рішення, прийняті центральною виконавчою владою, і контролюють, щоб на місцях було реалізовано державні інтереси. Але, президент повинен рахуватися з незалежністю й автономією регіональної місцевої влади, яка може самостійно вирішувати багато питань. Ця влада діє незалежно від президентської влади, але в обсязі своїх компетенцій. Така модель існує у Франції, Польщі, Румунії, тяжіє до неї й система президентства в Україні.

Модель слабої президентської влади діє при кабінетно-парламентській формі управління державою. Тут президент виступає як певний символ держави. Офіційно його вважають главою держави, і він координує виконавчу владу в країні. Його роль зведена до виконання чотирьох функцій: церемоніальної, інтеграційної, представницької та гарант конституційних прав. Обсяг повноважень і компетенцій президента дещо менший, ніж у голови кабінету або прем’єра, який керує збройними силами та системою виконавчої влади. Голові Уряду підпорядковані всі державні структури. Уряд функціонує відокремлено і незалежно від інституту президентства, виробляє стратегію економічного розвитку, здійснює безпосереднє державне регулювання різних сфер суспільного життя, веде зовнішньополітичну діяльність. Таку модель президентства використовують у ФРН, Італії, Ісландії, Австрії.

Особливості запровадження інституту президентства в Україні

Інститут президентства в Україні був запроваджений на хвилі лавиноподібної ейфорії державної незалежності. Сквапливість і непослідовність цього запровадження не дозволили глибоко осмислити модель президента у відповідності до ментальних вимог українства.

Атрибути президентської влади визначались “на бігу” в процесі функціонування самого інституту. Процедура відбору кандидатів на посаду президента зводилась до протиборства особистостей, а не до вибору програм, як це існує у сталих президентських системах. Президентство розглядали як чергове чудо, що виведе країну з глибокої економічної та соціальної кризи, а коли чудодійство не спрацювало то зростало й швидке розчарування президентським інститутом і конкретним лідером. Так, з очікуваної багатьма універсальної панацеї від усіх лих президентство перетворилось у мало престижний інститут державного керівництва. Тому із трьох діючих президентів кожний виборював для себе особливі повноваження. За часів Л.Д. Кучми це перетворилося в автократичний механізм управління державою.

Інститут президентської влади формувався в посттоталітарних умовах, де панувало домінування державних органів влади. Це дозволяло політичним лідерам розглядати президентську посаду не як новий демократичний механізм функціонування влади, а як старий спосіб реанімації монополізму в системі влади, коли ніби то інтереси всього народу дають право на зазіхання величезних обсягів влади. В умовах панівного становища державно бюрократичних структур та існуючого монополізму в системі владних відносин законодавча влада представлена єдиним інститутом, Кабінет Міністрів після конституційної реформи набув прямого підпорядкування Верховній Раді, але Президент продовжує утримувати своє домінування над системою виконавчої влади через пряме підпорядкування йому голів місцевих державних адміністрацій та призначення і звільнення керівників силових структур. Звідси президентська влада стає одним із інструментів насаджування нового моно ідеологізму і сприянням формування автократизму. Важливою запорукою для цього є властивий стиль форми та методи державно управлінської діяльності, в яких широко використовуються рудименти радянської спадщини. Звідси виникає підстава для широкої демагогії, перетворення інституту президентства в беззаперечну інстанцію, яка домагається безапеляційності і безпомилковості обраного політичного курсу того чи іншого лідера.

Модель президентської влади в Україні заслуговує на подальшу модернізацію та удосконалення, що повинна забезпечити конституційна реформа шляхом прийняття або нової редакції, або нової Конституції України, що дозволить привести інститут президентства до ментальних вимог української нації.