33)Правові відносини батьків і дітей

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший народ. У стародавні часи це була, як уже зазна­чалось, абсолютна влада патріархального домовладики, самодержця всієї сім'ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові набуття. Від волі домоладики повністю залежало життя новонародженого, якого він міг навіть викинути. Батько мав право продати своїх дітей у рабство.У майновому відношенні син, як підвладна особа, був особою чужих прав. Він мав цивільну правоздатність, але не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало власністю батька. При цьому батько за зобов­'язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він ніс повну відповідальність, а саме: або відшкодувати заподіяні втрати, або видати вин­ного потерпілому. З часом відбувається поступове послаблення абсолютної влади домовладики як в особистому, так і майновому напрямах.В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було забороне­но вж£ імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. Вбивство сина прирівнювалося до звичайного вбивства і наставала певна відповідальність. Зловживання своїм правом над сином могло позбавити батька цієї влади. Ра­зом з тим піддається контролю навіть дисциплінарна влада батька.

34)Захист цивільних прав

Приватним правом в Стародавньому Римі регулювалися майнові відносини, що складалися між громадянами Риму за їх власним розсудом і могли захищатися останніми самостійно (самозахист) або за допомогою держави. Захист за допомогою норм приватного права здійснювався державою тільки за вимогою заінтересованої особи, права якої були порушені, в межах заявлених вимог. Норми приватного права на відміну від норм публічного права носили диспозитивний характер. Приватне (цивільне) право – система юридичної децентралізації.

35)Володіння майном

У римському праві поняття possessio («володіння», або ж «посідання») мало подвійне значення: 1) самостійний правовий інститут, не залежний від права власності; 2) одна з правоможностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, посідання, а в другому — jus posidendi — право володіння. Навіть нині ці поняття ототожнюють: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця. Однак такі різні правові категорії змішувати не можна. Слід пам'ятати: посесор (володілець) — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі, який до того ж має право власності на неї. З цих міркувань доцільно визначати інститут фактичного володіння речами як посідання (possessio), а відповідну правоможність власника — як право володіння. Проте, за традицією слововживання, що склалася у праві України, тут і далі терміни «посідання» і «володіння» вживаються як рівнозначні. За необхідності їх розрізнення робиться відповідне застереження.

36)Право власності у Римі

Право власності, як і власність, - явище соціальне. Якщо власність - це економічні відносини, то право власності, завдяки закріпленню відповідних економічних зв'язків у законі, надає їм необхідний юридичний вираз. Зрозум­іло, що право власності можливе лише як відносини між людьми, групами людей чи іншими суспільними утвореннями. Римляни, однак, замість відно­син між людьми бачили в праві власності лише ставлення людини до речі, що мало вирішальний вплив на легальне визначення права власності.