19. Армія як елемент публічного порядку.

У II ст. до н. є. збройні сили Риму складалися з таких частин:

1) легіони римських громадян (у кожному легіоні близько 4200 осіб);

2) частини італійських союзників (socii);

3) допоміжні загони, укомплектовані жителями позаіталій-ських областей (auxilia).

Армія, яка протягом багатьох століть мала характер патриціансько-плебейського ополчення, наприкінці республіки стає постійною. З 107 р. до н. є. римський полководець Гай Марій допускає до військової служби всіх бажаючих.

У зв´язку з військовими реформами доби принципату зростає значення особистої охорони принцепса — преторіанської гвардії, яка формувалася винятково з числа римських грома-дян-італіків і мала низку привілеїв: на відміну від легіонерів, преторіанці служили не 20, а 16 років, одержували платню не 12 тис. сестерціїв у рік, а 20 тис. тощо. За Августа преторіанська гвардія складалася з 9 когорт (cohorts praetoriae) no 1000 осіб у кожній. Згодом преторіанці брали активну участь у палацевих змовах, усуваючи одних імператорів та висуваючи інших.

20. Народні збори в республіканському Римі

Реформи Сервія Тулія забезпечували існування у добу республіки кілька видів народних зборів:

1) куріатні коміції після реформ Сервія Тулія втратили політичне значення, однак зберегли формальне право затвердження посадових осіб, обраних іншими зборами, а також право затвердження заповітів і актів усиновлення;

2) центуріатні коміції були реально найважливішим видом народних зборів. Вони обирали магістратів (консулів, преторів, цензорів), приймали закони, розглядали скарги осіб, засуджених консулами до страти або великого штрафу «ргоуосагіо асі рориіит»;

3) трибутні коміції поділялися на два види: а) загальні збори триби, у яких брали участь і патриції, і плебеї, б) збори плебеїв даної триби. Більше значення з погляду формування публічного правопорядку мав другий вид зборів, оскільки вони приймали рішення, що прирівнювалися до різновиду публічного закону — плебісцити.

Прерогативою народних зборів вважалося право приймати рішення, що мають силу закону

21. Сенат

Сенат не був виборним органом: сенаторів призначали спочатку консули, а потім — цензори. До сенату входили ті, хто в минулому обіймав вищу державну посаду (консула, претора, цензора). Не могли бути сенаторами вільновідпущені та їхні сини, а також особи, що займалися негідними римського громадянина заняттями. До цього органу влади обиралися довічно, а склад його регулярно поповнювався. Спочатку склад сенату був суто патриціанським. Пізніше доступ у сенат одержали і плебеї.

Процедура роботи. Зазвичай сенат скликав консул (чи диктатор), котрий і головував на засіданнях. Претор також міг скликати сенат, однак лише у справах менш важливих. Засідання сенату, зазвичай, були публічними, але могли відбуватися і за зачиненими дверима. При обговоренні сенатори висловлювалися за списком. Голосування могло бути або поіменним, або шляхом переходу на різні сторони приміщення сенату «голосування ногами»

Повноваження сенату в галузі врядування були дуже широкими. Йому належала адміністративна влада під час так званих «вакуумів влади». Від сенату залежало призначення диктатора у разі небезпеки війни чи внутрішніх заворушень. Він здійснював керівництво іноземними справами, вирішував питання оголошення війни й укладення миру, ратифікував мирні договори. До його компетенції належало і загальне керівництво збройними силами. Сенат також складав бюджет витрат і прибутків, керував державним майном, розпоряджаючись загарбаними в інших народів землями. Крім того, він відав «світськими» справами релігійного культу: встановлював релігійні свята, приймав рішення про їх організаційне забезпечення тощо.