80. Причини та наслідки голоду в Україні 1921-1923 років

1. Передумови та причини голоду. Голод 1921-1923 pp. пов'язаний з такими факторами:

- деградацією продуктивних сил унаслідок постійних, триваючих протягом семи років бойових дій на території України;

- згубною для народного господарства політикою правлячої партії;

- підлеглим становищем українського керівництва московському центру;

- прагненням радянської влади позбавити повстанський рух в Україні підтримки селянства.

Серед причин, які ВВАЖАЮТЬ причинами голоду:

- посуху і неврожай 1921 p., що охопили найважливіші регіони Росії й південні та степові райони України; ( посуха зменшила врожай хлібу, але врожаї таки були і значні)

- скорочення посівних площ, занепад сільськогосподарського виробництва внаслідок більшовицьких соціально-економічних експериментів;

- надмірні реквізиції продовольства.

У 1921 р. Україні фактично було збережено продрозкладку, хоча офіційно було проголошено про запровадження продподатку. Центральне керівництво вимагало збільшити вивіз хліба з уражених посухою південних губерній УСРР. Радянське керівництво України звернулося до керівництва губкомів КП(б)У і губвиконкомів із вимогою за будь-яку ціну вивозити хліб. Селяни зрозуміли, що врожаю не буде і, щоб вижити, треба берегти продовольчі запаси. Вони почали відкрито чинити опір заготівельникам. Тоді політбюро ЦК КП(б)У в травні 1921 р. вирішило залучити до вилучення хліба регулярну армію. Головним завданням було поставлене вивезення хліба до Росії.

За офіційними даними у травні 1922 р. в Україні голодувало понад 3,7 млн чоловік. Голод торкнувся території сучасних Дніпропетровської, Донецької, Запорізької, Одеської, Миколаївської областей, а також півдня Харківської області. Епіцентром нещастя стала Запорізька земля, де голодувало майже 100% населення.

Величезна кількість хліба з України вивозилася в голодуюче Поволжя і промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а з 1922 р. - і за кордон. До нового врожаю не дожили сотні тисяч селян. Голод усугубився епідемією холери, яка взимку 1921-1922 pp. поширилася з Поволжя на Україну.

2. Політика більшовиків, спрямована на недопущення ослаблення правлячого режиму.  Зусилля більшовиків були спрямовані, у першу чергу, не на подолання голоду, а на недопущення ослаблення правлячого режиму.

Проявами цього було наступне:

- замовчування факту голоду в Україні при розголошенні відомостей про голод у Росії; навіть під час голоду з України вивозилося продовольство і хліб під виглядом допомоги голодуючим Поволжя; тільки з другої половини 1922 р. влада визнала наявність голоду в Україні й дозволила міжнародним організаціям надати Україні допомогу;

- проведення хлібозаготівель у районах, охоплених голодом;

- ізоляція районів, охоплених голодом, від іншої частини України; військові підрозділи перекривали всі шляхи сполучення між північними і південними губерніями, конфіскували продовольство в тих, хто прагнув провезти його на південь;

- використання голоду для посилення репресій проти духовенства, конфіскації цінностей із храмів і культових споруд.

3. Наслідки голоду 1921-1923:

- людські втрати: тільки в 1921 р. в Україні вмерли від голоду сотні тисяч селян;

- придушення повстанського руху на півдні України. В умовах голоду повстанський рух позбавився підтримки селянства і пішов на спад; для більшовицького режиму голод став фактором, який втихомирював селян ефективніше, ніж каральні експедиції більшовицьких військ;

- за рахунок українського селянства більшовики вирішили проблему постачань продовольства в промислові центри і змогли втримати владу в умовах кризи.

Таким чином, у 1921-1923 pp. в Україні вперше був використаний терор голодом як форма здійснення державної політики.

Питання 81: Суспільно-політичне і культурне життя українського народу в 20-ті роки.

(така велика відповідь, бо питання дуже об’ємне і це ще коротко)

Громадянська війна в Україні закінчилась утвердженням радянської влади на більшій частині її території, яка охоплювала 452 тис. кв. км і 25,5 млн чоловік населення. Понад 7 млн українців залишилися в складі сусідніх західних держав. Так, згідно з Ризьким мирним договором (1921), підписаним УСРР, РСФРР, з одного боку, та Польщею - з другого, до складу останньої було включено прадавні українські землі - Волинь, Галичина, Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина. До Румунії належали Північна Буковина та Ізмаїльщина, до Чехословаччини - Закарпаття.

Наприкінці 1920 р. УСРР і РСФРР уклали "Союзний робітничо-селянський договір". В ньому визначалася суверенність першої. Одночасно проголошувалось, що "із самого факту колишньої належності території УСРР до колишньої Російської імперії не виникає ніяких зобов'язань до кого б то не було". Разом з тим, за цим договором створювалося 7 об'єднаних відомств: військових і морських справ, Вища рада народного господарства, фінансів, праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти й телеграфу. Вони входили до складу уряду - Ради Народних Комісарів РСФРР - і мали лише своїх представників в Раднаркомі УСРР. Це обмежувало функції української радянської держави, яка юридично вважалася суверенною.

Проте й ця обмежена форма державності закріплювала існування українського народу як етносоціальної спільності, у тому числі і в своїй назві, встановлювала її кордони, виступала суб'єктом міжнародного права, міждержавних угод, мала своїх дипломатичних представників у 15 країнах.

У внутрішньому житті України, зокрема в духовному, нестримно проявлялися прагнення народу до самоутвердження, суверенного розвитку. Пророчими виявилися слова В. Винниченка, який, оцінюючи УСРР, писав: "Так, форма української державності за цього відтинку нашої історії не є задовільна для нас. Так - вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, пограбована, замучена. Але суть її - Держава є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам нищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її... ".

Юридичний статус України як незалежної (хоч певною мірою і формально) держави почав істотно змінюватись після виникнення наприкінці 1922 р. Союзу РСР.

Питання про утворення СРСР викликало розходження в тогочасному українському керівництві. Частина його чинила опір сталінським централізаторським тенденціям, які були втілені в плані так званої "автономізації". Але врешті-решт УСРР вступила до складу СРСР. її делегація підписала союзний договір у грудні 1922 р. У січні 1924-го він і конституція СРСР були ратифіковані VIII Всеукраїнським з'їздом рад. До компетенції союзних відомств було віднесено 22 функції державного управління. Акти законодавчих і виконавчих органів Союзу мали зверхність щодо республіканських.

Прийнята в 1929 р. конституція УСРР закріплювала перебування республіки в складі СРСР як суверенної держави, що зберігає за собою право виходу із Союзу. Але порядок здійснення цієї можливості не було визначено. Суверенітет УСРР обмежувався відповідними статтями конституції

СРСР.

Поступово звужувалася демократія. У конституції УСРР (1929) сім категорій громадян позбавлялися виборчого права. Все більше й більше обмежувався політичний плюралізм у формі багатопартійності, а 1925 р. його було фактично ліквідовано. У квітні 1925 р. під тиском КП(б)У і органів безпеки саморозпустилась остання легальна небільшовицька партія - УКП (Українська комуністична партія). Хоча розмах політичних репресій значно зменшився, але вони не припинялися.

В Україні багато десятиріч допускалось легальне існування тільки однієї політичної партії - КП(б)У яка діяла на правах місцевої (обласної по суті) організації РКП(б), провадила в життя рішення останньої і монопольно здійснювала владу.

Суспільно-політичне життя в Україні 20-х років значною мірою визначалося політикою українізації. Основні її напрями було проголошено ще в 1919 р у резолюції VIII конференції РКП(б) "Про радянську владу на Україні". Але здійснювались вони непослідовно. ХП з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. виробив політику "коренізації", яка в Україні одержала назву "українізації". Суть й" полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік. Та й обіцянки та програмні засади комуністів щодо створення рівних умов для розвитку всіх націй і народностей треба було виконувати.

У ході українізації державні й партійні установи перейшли до української мови в своєму діловодстві. Частка українців у складі КП(б)У зросла з 23% в 1923-му до 52% у 1927 p., серед службовців державного апарату - відповідно з 35 % до 54 %. Але на посаду першого (з 1925-го по 1934 р. - генерального) секретаря ЦК КП(б)У, який відігравав тоді роль головного політичного керівника в Україні, призначалися неукраїнці: німець Є. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Косіор, з 1938 р. - росіянин М. Хрущов.

У державному будівництві враховувалися інтере си національних меншин. 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку (столиця м. Тираспіль). У місцевостях компактного проживання поляків, німців, євреїв, болгар, татар та громадян інших національностей було створено 13 відповідних національних районів, 954 сільських і 100 селищних рад.

Одним з найважливіших завдань культурного будівництва в Україні у 20-ті роки стала ліквідація неписьменності серед дорослого населення. З цією метою 1920 р. було створено Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю. За постановою Раднаркому УСРР "Про боротьбу з неписьменністю", ухваленою в травні наступного року, все населення республіки віком від 6 до 50 років повинно було навчитися читати й писати. 1923 р. почало діяти добровільне товариство "Геть неписьменність". Воно кинуло гасло: "Кожен письменний - навчи неписьменного". За ліквідацію неписьменності взялися тисячі активістів. На фабриках і заводах, у військових частинах і різних установах створювалися пункти ліквідації неписьменності, так звані лікнепи. Наприкінці 1925 р. їх налічувалося понад 13 тис. У лікнепах навчалося близько 540 тис. чоловік. Залучаючи населення до лікнепів, держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання, а й надавала певні пільги. Завдяки проведеній роботі, до 1927 р. в Україні навчилися читати й писати понад 2 млн чоловік.

Основною ланкою у сфері культури була шкільна освіта. Але в умовах повоєнної розрухи вона зазнавала величезних труднощів. По-перше, не вистачало фахівців. Тому часто в освітянські заклади посилали висуванців з числа комуністів і комсомольців, робітників, яким, звичайно, не вистачало необхідної підготовки. І, по-друге, бракувало матеріальних ресурсів, - не було а ні підручників, а ні зошитів, а ні шкільного приладдя. Щоб врятувати школу від остаточного занепаду, для неї по всій республіці збирали кошти, влаштовували суботники, тижні й місячники допомоги. Лише із запровадженням непу, коли економічне становище в Україні дещо поліпшилося, держава почала збільшувати асигнування на освіту. З 1923-го по 1925 pp. вони зросли всемеро. В цей час уряд УСРР розпочав підготовку до запровадження обов'язкового початкового 4-річного навчання дітей. Похід за "всеобуч" сприяв тому, що в 1928/29 навчальному році у школах навчалося 2,6 млн чоловік, тобто понад 35% усіх дітей шкільного віку.

Розширюючи мережу шкіл, держава намагалася вирішити проблему забезпечення їх учителями. Будувалися нові педагогічні інститути й технікуми, а терміни навчання в них скорочувалися. Протягом 6 років починаючи з 1926-го кількість педагогічних інститутів у республіці збільшилася до 46, а технікумів - з 59 до 84. За цей період чисельність студентів зросла з 14,3 тис. до 47,9 тис. чоловік.

20-ті роки позначені не зовсім вдалими спробами новацій у шкільництві: навчання проводилося здебільшого за так званою системою та методом проектів. Урок як основна форма організації навчально-виховної роботи ігнорувався. Дуже часто змінювалися навчальні програми, плани та підручники.

Потребувала вирішення проблема навчання й виховання дітей, які залишилися сиротами після світової і громадянської воєн. Значний, внесок у цю справу зробив А. Макаренко. Творчо застосувавши нові принципи педагогіки, він органічно поєднав навчально-виховний і трудовий процеси.

Внаслідок українізації, що розпочалася в республіці на початку 20-х років, близько 80% загальноосвітніх шкіл стали україномовними. Водночас в Україні діяли сотні польських, болгарських, білоруських, молдавських, німецьких, єврейських та інших шкіл. І лише в грудні 1932 p., після телеграми Й. Сталіна та В. Молотова з вимогою припинити українізацію, їх почали перетворювати на російськомовні.

У 20-ті роки поряд із загальноосвітньою виникають школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ). Засновані на базі початкової школи, вони забезпе чували необхідну політехнічну й професійну підготовку. 1928 р. в Україні діяло 212 шкіл ФЗУ, в яких навчалося близько 25 тис. учнів.

Важливу роль у підготовці висококваліфікованих фахівців відігравали вищі та спеціальні середні освітні заклади, 1921 р, при вузах почали створюватись робітничі факультети (робітфаки). 1928-го в республіці було 34 робітфаки, де навчалося близько 7,5 тис. чоловік. Таким чином, робітфаки перетворилися, по суті, на основне джерело комплектування навчальних закладів вищої та середньої спеціальної освіти.

Процес українізації очолювали керівники Народного комісаріату освіти О, Шумський (1925-1927) та М. Скрипник (1927-1932). Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування). Майже 90% газет і понад 50% книжок у 20-ті роки виходили українською мовою.

Відновила свою роботу Академія наук, де в ці роки плідно працювали такі визначні вчені, як М. Василенко (історія і право), М. Грушевський (історія), К. Воблий (економіка і географія), М. Крилов (механіка і математика), А. Кримський (славістика і сходознавство), С Єфремов (літературознавство), М. Гамалія (мікробіологія), С, Реформатський (хімія) та інші. Велике значення для ренесансу української науки і всієї культури мало повернення з еміграції таких видатних діячів, я^к М. Грушевський, С. Рудницький, А. Ніковський, П. Христюк, М. Чечель, М. Шраг.

Активну роль в національно-культурному відродженні відіграла Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В. Липківським, створена в жовтні 1921 р. Але згодом в УСРР почалися переслідування церкви. Нш Ренесанс української мови особливо позначився на літературному процесі. Серед численних літературних організацій, що виникли у цей час, були "Гарт", "Плуг", "Молодняк". "Західна Україна", "Авангард", "Нова генерація", "Ланка", ВУСП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та інші. Це об'єктивно відбивало пошуки творчою інтелігенцією шляхів і методів участі в суспільному житті.

1925 р. група діячів української культури на чолі з М. Хвильовим утворила організацію "Вільна академія пролетарської літератури" (ВАПЛІТЕ). До її складу увійшли П. Тичина, М. Бажан, II. Панч, М. Куліш, І. Сенченко, Ю. Яновський та інші. Ідеї та пошуки членів ВАПЛІТЕ мали вплив на весь літературний процес в Україні. Найпомітніший він у творчості Г. Косинки, М. Зерова, Т. Осьмачки, М. Рильського, Є. Плужника та ін.

Особливе місце в українській літературі 20-х років належить М. Хвильовому. Він не лише був відомим письменником, а й активно боровся проти російського шовінізму, закликав діячів української культури відмежуватися від його згубного впливу. Розпочата ним у середині 20-х років широка дискусія про роль і значення української культури мала на меті довести її передовий, прогресивний характер.

Ідеї М. Хвильового знайшли підтримку серед частини українських комуністів, однак викликали невдоволення й занепокоєння союзного керівництва. Діяльність М. Скрипника, О. Шумського, М. Хвильового кваліфікувалася як "ухили", проти яких розпочалася галаслива кампанія. Щоб покласти край самостійницьким спробам в Україні, Й. Сталін та його оточення розпочали репресії проти української інтелігенції. 1928 р. було сфабриковано так звану "шахтинську справу". Група інженерно-технічних працівників Донбасу була безпідставно звинувачена в тому, що, виступаючи агентами світового капіталу, вони займалися шкідництвом і готували повалення радянської влади. Того ж року було виявлено новий "ухил", названий за ім'ям молодого українського економіста М. Волобуєва "волобуєвщиною". Він полягав у тому, що М. Волобуєв засудив колоніальну економічну політику Москви щодо України. У вересні 1929 р. було заарештовано видатних діячів української науки та культури у зв'язку з вигаданою ОДПУ справою "Спілки визволення України".

Процес українізації, що дав могутній поштовх розвиткові художньої творчості й становленню українського радянського театру, тісно пов'язаний з іменами Л. Курбаса, Г. Юри, А. Бучми, Ю. Шумського, О. Сердюка, Н. Ужвій. На кінець 1925 р. в Україні діяло вже 45 постійних театрів.

У галузі музичного мистецтва слід назвати твори М. Леонтовича, Я. Степового, К. Стеценка. Успішно працювала створена ще в 1920 р. на базі хору Київської консерваторії хорова капела "Думка", першим керівником якої став Н. Городовенко. 1926 р. група музикантів на чолі з В. Яблонським засновує Київський симфонічний ансамбль. У 1925-1926 pp. було започатковано національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.

На початку 20-х років на основі націоналізованих художніх музеїв, а також приватних колекцій утворюються державні музеї українського мистецтва в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, а потім - і у всіх обласних центрах республіки. В Україні продовжують творити представники старшого покоління художників - М. Бойчук, І. їжакевич, К. Трохименко, а також молоді - А. Петрицький, В. Касіян, скульптор М. Лисенко.

Помітних успіхів досягло й українське кіномистецтво. Велику популярність серед глядачів мали фільми В. Гардіна, П. Чердиніна, О. Алещенка. Значну роль у становленні національного кіномистецтва відіграв О. Довженко. 1928 р. з'явився його перший визначний фільм "Звенигора".

Отже, в культурному будівництві 20-х років відбувалися складні, суперечливі процеси. З одного боку, воно здійснювалося під знаком відродження національної самобутності українського народу, а з іншого, сталінська адміністративно-командна система інтевсивно формувалася, всіма засобами аж до фабрикації судових справ і репресій, намагання отруїти його, взявши під свій жорсткий контроль.

82. Становлення адміністративно-командної державної системи.

Органи земського і міського самоврядування. Формування охоронного апарату. Адміністративна юстиція. Тимчасові суди.

Боротьба за національно - державне відродження України. Утворення Центральної Ради на чолі з М.Грушевським та еволюція її юридичного статусу. Всеукраїнський національний конгрес (5-7 квітня 1917 р.). Наказ Центральної Раді від 5 травня 1917 р. Підтримка Центральної Ради з боку всеукраїнських військового, селянського і робітничого з'їздів. Українізація існуючої системи місцевого самоврядування й утворення губернських, повітових та міських "українських рад". Перший універсал Центральної Ради від 10 (23) червня 1917 р. Мала Рада і Генеральний Секретаріат. Переговори з петроградськими міністрами. Другий універсал Центральної Ради 3(16) липня 1917 р. Взаємне визнання Центральної Ради і Тимчасового уряду. Статут вищого управління України, затверджений Малою Радою 29 липня 1917 р. "Тимчасова інструкція Генеральному Секретаріату" Тимчасового уряду від 4 серпня 1917р.

Законодавство Тимчасового уряду. Демократизація політичного життя. Перші законодавчі акти Центральної Ради.

Ліквідація влади Тимчасового уряду та встановлення більшовицької влади у Петрограді. Проголошення Центральної Ради найвищим органом революційної демократії в Україні; поповнення складу Генерального Секретаріату і поширення його компетенції на всю територію України. Третій універсал Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 р. і проголошення Української Народної Республіки як частини демократичної федеративної Росії. Програма соціально-економічних перетворень. Організація центральної та місцевої влади. Компетенція Центральної Ради, Малої Ради та Генерального Секретаріату. Зміни у структурі уряду. Сільські, містечкові та волосні адміністративні органи, земські управи, повітові комісари, міські думи, губернські комісари; Органи революційної демократії, комісари Центральної Ради, місцеві комітети. Ради робітничо-селянських і солдатських депутатів. Судові органи. Органи захисту революції. Військове будівництво.

IV універсал Центральної Ради 9 (22) січня 1918 р. Проголошення самостійності і незалежності УНР. Створення нового уряду - Ради Народних Міністерств та зміни в його складі. Берестейський мирний договір між Україною і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.

Діяльність Центральної Ради в умовах окупації австро-німецькими військами. Розгін Центральної Ради та її навчальні політико-правові уроки. Нормотворча діяльність Центральної Ради, Малої Ради, Генерального Секретаріату і Ради Народних Міністрів.

Переворот 29 квітня 1918 р. і його правове закріплення. Проголошення П .Скоропадського гетьманом Української держави. „Грамота до всього українського народу” та Закони „про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 р., їх зміст. Політичний режим Української держави. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана. Організація влади гетьманату. Гетьман, його повноваження. „Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами держави ... гетьмана” від 1 серпня 1918 р. Рада Міністрів на чолі з головою (Отаманом-міністром). Міністерства. Фінансова Рада. Місцеві органи. Судові органи. Військове будівництво. Відносини між державою і церквою. Організація козацтва як окремого стану населення і резерву війська. Створення опозиційного Українського Національного Союзу і, початок повстання проти гетьмана. Відмова 14 грудня 1918 р. гетьмана П.Скоропадського від влади; падіння гетьманату.

Створення Директорії як тимчасового революційно-державного органу, його склад, політико-правова платформа. Відновлення назви держави - УНР та її законів. Створення першого уряду Директорії - Ради Народних Міністрів на чолі з В.Чеховським. Трудовий принцип розбудови держави. Реорганізація Директорії та її взаємовідносини з урядом. Зовнішня і внутрішня політика Директорії; урядові кризи. Судові органи Директорії. Законодавство Директорії. Акт злуки УНР та ЗУНР, його правове оформлення та юридичні наслідки. Наступ більшовиків на Україну. Оголошення війни Радянській Росії. Міжнародні та внутріпартійні протиріччя між членами Директорії. Зміни в Директорії та встановлення особистого режиму С.Петлюри. Варшавський договір від 21 квітня 1920 р., та його політико-правова оцінка. Українсько-польська воєнна конвенція. Наступ польсько-українських військ і органи тимчасового управління в місцевостях України, які були визволені від більшовицької влади. Контрнаступ більшовиків. Утворення Галицько-Радянської Республіки, її державний апарат. Ризький мирний договір від 18 березня 1921 р., його політико-правові наслідки для України. Кінець легального існування Директорії та її органів. Уряд УНР в екзилі та його політико-правова платформа.

Маніфест 18 жовтня 1918 р. про перетворення Австро-Угорщини в федеративну державу. “Коронні землі” та їх представницькі органи - Національні ради. Збори 18 жовтня 1918 р. всіх українських послів австрійського парламенту галицького і буковинського сеймів, представників політичних партій та громадських організацій. Обрання Української Національної Ради. Проголошення української держави у складі Австро-Угорщини. Розпад Австро-Угорщини. Взяття українцями влади у Львові 1 листопада 1918 р. Рішення Всебуковинського віча 3 листопада 1918 року про входження до складу ЗУНР. Створення 9 листопада 1918 р. першого уряду - Державного Секретаріату. Тимчасовий Основний закон від 13 листопада 1918р. Надання назви держави - Західноукраїнська Народна Республіка. Організація і структура державного апарату. Центральні органи державної влади і управління. Українська Національна Рада. Відділ Української Національної ради. Президія Ради. Президент. Державний Секретаріат: структура і персональний склад, повноваження. Місцеві органи державної влади і управління. Повітові комісари. Громадські (сільські і містечкові) і міські комісари. Повітові національні ради. Громадські та міські ради. Судово-прокурорські органи. Поділ території держави на судові округи і судові повіти. Створення системи державної жандармерії. Організація збройних сил. Об'єднання ЗУНР і УНР в єдиній соборній українській державі. Західна область УНР. Соціально-політичні та економічні перетворення у ЗУНР. Конституційне законодавство. Ухвала Народних зборів Закарпаття від 21 січня 1919 року про входження до складу ЗУНР і УНР.

Польсько-українська війна. Дипломатична діяльність ЗУНР. Варшавський договір 21 квітня 1920 року. Проголошення диктатури Є. Петрушевича і створення колегії уповноважених. Визнання Радою послів Антанти за Польщею права на окупацію Східної Галичини Еміграційний уряд ЗУНР. Причини падіння Західноукраїнської Народної Республіки.