75.Радянська Росія і демократична Україна: проблема взаємовідносин.

Розгортання протиріч

Відносини між більшовицькими колами та Центральною радою (ЦР) були суперечливими й пройшли через різні етапи. Після повернення з еміграції у квітні 1917 року Володимир Ленін на сьомій конференції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) підкреслював: „Якщо Фінляндія, Польща, Україна відокремляться від Росії, у цьому нічого поганого нема. Що тут поганого? Хто це скаже, той шовініст. Треба збожеволіти, щоб і далі провадити політику царя Миколи II”.

 Коли більшовики боролися проти Тимчасового уряду, вони дотримувалися цих ідей. Проте після жовтневого перевороту та встановлення диктатури пролетаріату ця позиція стала змінюватися на користь пробільшовистських „Совєтов” в Україні. Уряд Леніна критикував ЦР за підтримку антибільшовицьких сил, ЦР заявляла про незаконність дій більшовиків під час жовтневого перевороту в Петрограді. Більшовицький уряд відмовився надати ЦР гроші, чим поглибив економічні проблеми. Рада заборонила постачання продуктів у Росію. Конфронтація між Петроградом і Києвом посилилася.

 Користуючись нерішучістю й непослідовністю ЦР, більшовицькі організації розгорнули активну роботу в масах. „Не до національного визволення веде вас Центральна Рада, а до нового рабства. Звертайте увагу не на слова, а на діла. Подивіться, що робить Рада й Генеральний секретаріат. Дали вони селянам землю? – Ні!”, - так звертався до населення Київський комітет РСДРП більшовиків. 

На кінець 1917 року ні аграрне, ні робітниче, ні національне питання в Україні не були розв’язані. Це посилило політичну кризу в країні. Не дочекавшись землі, селяни стихійно взялися за її переділ, за що проти них вислали каральні загони. На промислових підприємствах зростало безробіття, що посилювало невдоволення мас, формувалися загони Червоної гвардії.

Петроградський уряд уважно стежив за розвитком політичної ситуації в Україні.

 У грудні 1917 року Рада народних комісарів Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РНК РСФРР) звернулися з маніфестом до українського народу, у яких містилися ультимативні вимоги до ЦР, заклик до більшовиків України та до всіх пролетарських мас активно боротися за встановлення влади Рад (більшовицьких). На початку грудня відбулося збройне повстання більшовиків проти ЦР в Харкові. Влада в місті перейшла до Ради робітничих і селянських депутатів. Розпочалася перша неоголошена війна Радянської Росії проти УНР.

 Перша війна Радянської Росії проти УНР

 22 січня 1918 року, ЦР проголосила Четвертий універсал, в якому підкреслювалося, що віднині Українська Народна Республіка стала самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою українського народу. Проголошуючи незалежність України, ЦР все-таки не відкидала можливості федеративного зв’язку з оновленою Російською державою. Михайло Грушевський, керівник УНР, мотивував прийняття Четвертого універсалу необхідністю виходу України за стану світової війни, захисту своїх кордонів від наступу з півночі та бажанням якнайшвидше впорядкувати соціальні, економічні та фінансові справи.

 Проте час був згаяний. Більшовицькі війська підійшли до Києва, тому впровадження в життя ідей універсалу стало неможливим. 26-27 січня 1918 року Київ перейшов до рук більшовиків, а Центральна Рада переїхала до Житомира. Успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників.  Їхні погляди були спрямовані до Брест-Литовська, де тривали переговори Радянської Росії за Німеччиною та її союзниками. Щоб не дати змогу радянському урядові на цих переговорах репрезентувати Україну, туди виїхала українська делегація.

 Держави Антанти нервово сприйняли приїзд до Бреста представників України. Французький та англійський уряди, визнавши УНР, намагалися вплинути на український уряд, щоб він не підписував ніяких угод з Німеччиною та її союзниками, обіцяючи за це всіляку допомогу. Та український уряд обрав шлях підписання угод з четверним союзом. Німці виявили готовність допомагати Україні своїми військами для швидкого її очищення від більшовиків, але натомість вимагали значних поставок до Німеччини продуктів харчування й сировини.

 Свою готовність надіслати війська в Україну виявила й Австро-Угорщина. На українські території вступили німецькі, польські, чеські, угорські частини. Це викликало обурення народних мас і мало негативні наслідки для України.

 Німецьке командування, через незмогу виконання домовленостей українською стороною, було відверто невдоволено діяльністю ЦР. І 29 квітня 1918 року підготовлений німцями з’їзд „хліборобів” у Києві здійснив державний переворот, унаслідок якого розпущено Центральну Раду, а гетьманом України був проголошений Павло Скоропадський. Його урядові вдалося встановити дипломатичні відносини з країнами німецького блоку, Швейцарією, Фінляндією, Польщею, та зокрема Росією.

 14 листопада 1918 року своїм універсалом Павло Скоропадський сповістив про створення федерації з Росією. Це викликало обурення серед широких верств суспільства й місяць поспіль призвело до падіння гетьманського режиму. До влади прийшла Директорія у складі представників різних політичних партій: Винниченко (голова Директорії), Петлюра, Макаренко, Швець та Андріївський, які проголосили відновлення Української Народної Республіки.

 Трикутник смерті

 Ситуація в державі була надзвичайно складною. З півночі просувалися війська Червоної армії, із заходу – поляки, на півдні готувалася до походу армія генерала Денікіна. Щоб уникнути цього смертельного трикутника, Директорія активізувала свою дипломатичну діяльність. До більшовиків і до представників Антанти вирушили одразу дві делегації. Одну з них за дорученням Володимира Винниченка, очолював соціал-демократ Семен Мазуренко. У плани його місії входило:

     - підписання мирних угод з Радянською Росією на умовах цілковитою самостійності Української Народної Трудової Республіки;

     - припинення воєнних дій;

     - виведення всіх військових частин Росії з території України;

     - забезпечення допомоги військовими засобами українській армії.

 За це УНР зобов’язувалася підписати з Москвою тимчасовий військовий союз проти білогвардійців і Антанти. Можливості укладання такого союзу викликали серйозні суперечки серед лідерів більшовиків. Чимало з них не визнавали ідеї незалежної Української держави. Успішний наступ Червоної армії, яка вже доходила до Києва, робив позиції більшовиків досить сильними.

 Після довгих і гарячих дебатів у ЦК і Політбюро Володимиру Леніну вдалося перемогти противників миру з Україною. Ухвалена спеціальна постанова Центрального комітету й Політбюро Російської комуністичної партії офіційно підтвердила, що Радянська Росія визнає незалежність Української держави. Проте ратифікувати цю постанову, або хоч би довести її до відома широких мас України, стало неможливим через наступ Червоної армії в Україні.

 Унаслідок невдач на українсько-російському фронті, через категоричні вимоги Антанти та посилення внутрішньої боротьби між лідерами УНР, Грушевський та Винниченко відійшли від політичної діяльності. Директорія функціонувала й надалі, але її одноособовим лідером став Семен Петлюра. Сподівання на допомогу з боку Антанти не виправдалися: англо-французькі уряди щедро підтримували російський „білий рух” на чолі з генералом Денікіним. Захід активно готував Добровольчу армію для розгрому більшовиків і встановлення єдиної Російської держави. Для України в тому плані місця не було.

 Друга війна Радянської Росії проти УНР

 Після поразки Німеччини в Першій світовій війні більшовики розірвали Брестську мирну угоду, укладену між РСФРР та державами Четверного союзу, і розпочали наступ в Україні. Почалася друга війна Радянської Росії проти Української Народної Республіки.

 28 листопада 1918 року був створений Тимчасовий радянський уряд України під головуванням Георгія П’ятакова, а згодом – Християна Раковського. 3 січня 1919 року більшовики зайняли Харків, куди і переїхав радянський український уряд. 6 січня спеціальним декретом була проголошена Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

 Новий радянський уряд декларував об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. До червня 1919 року Червона армія захопила більшість територій України. На бік більшовиків перейшли отамани Нестор Махно, Матвій Григор’єв, Данило Терпило.

 Другий прихід більшовиків в Україну супроводжувався, за висловом Володимира Леніна, „хрестовим походом по хліб, насадженням колективних господарств, репресіями проти класових ворогів”. З березня 1919 року в Україні ширилася політика воєнного комунізму, яку запроваджували більшовики. Влада на місцях переходила до революційних комітетів (комнезамів), які були провідниками політики Комуністичної партії.

 Політика воєнного комунізму (введення продрозкладки, націоналізація підприємств, мілітаризація праці, скачування товарно-грошових відносин, введення карткової системи) не відповідала місцевим інтересам. Протягом квітня-червня 1919 року тут відбулося понад 300 антибільшовицьких повстань. Отамани, які перейшли на бік більшовиків, розірвали союз, укладений з ними.

 Результат розколу українського табору

 За літо-осінь 1919 року значна частина українських земель опинилася під владою Білою армії генерала Денікіна, який провадив політику гноблення українського національно-демократичного руху під гаслом: „Самостійної України не визнаю!”. Це вимагало єдності українських політичних сил для спільної боротьби проти ворогів, але, на жаль, в серед політиків і військовиків України відбувається розкол. Частина переходить до Білої армії, частина – до більшовиків.

 Військам Директорії довелося вести боротьбу на багатьох фронтах. У зв’язку з тим, що сил не вистачало, головний отаман Семен Петлюра вирішив відмовитися від фронтових операцій і перейти до партизанської боротьби, передусім проти більшовиків і білогвардійців. У грудні 1919 року 5-тисячний загін Української армії на чолі з генералом Михайлом Омеляновичем-Павленком почав рейд у тили Червоної Армії та Денікіна (Перший зимовий похід військ УНР).

 Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 року виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і спільну боротьбу з більшовиками. Після зимового походу учасники рейду вийшли в райони, які контролювали поляки, і з’єдналися з основними силами військ УНР. Денікінські війська були розгромлені, але Директорії довелося відступити. Та на початку 1920 року Україна опиняється під владою більшовиків.

 „Обіцянки-цяцянки”

 Перші кроки нової влади були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню України своє прагнення виправити помилки минулих років. На восьмій Всеросійські партконференції і грудні 1919 року в резолюції „Про радянську владу в Україні” більшовики взяли на себе незвичне зобов’язання:

    - стояти „за визнання самостійності України”;

     - підтримка української мови;

     - добровільне створення колгоспів;

     - поліпшення життя робітників;

     - диктатура пролетаріату.

 Проте, як і в попередні роки, обіцянки нової влади виявилися здебільшого демагогією. Як у Росії, так і в Україні впроваджувалася політика воєнного комунізму. Російський радянський уряд контролював усі сфери економіки України. Голова Реввійськради республіки Лев Троїцький говорив: „Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а разом з нею і радянська влада, і ми з вами”. За постановою Рад наркому Росії було прийняте рішення про загальну трудову повинність, яку повністю впровадили в Україні.

 Незважаючи на демагогічні обіцянки, політика більшовиків в Україні не змінилася. Атрибутом влади й далі залишався „червоний терор проти класових ворогів”, тому місцеве населення, особливо сільських районів, чинило опір більшовикам. Антирадянські повстання тривали.

 Останні спроби побороти радянського ворога

 Під час радянсько-польської війни 1920 року, уряд Директорії УНР намагався скористатися ситуацією для спільної боротьби проти більшовиків підписавши Варшавський договір. Згідно якого, Польща визнавала УНР як Українську державу, а Семен Петлюра погоджувався на включення Західної України до складу Польщі. Та зазнавши великих утрат, обидві сторони були виснажені, що наштовхнуло на укладання мирного договору у Ризі. Ризький договір анулював умови Варшавського договору, і встановлювався новий кордон по річці Збруч, так, що західноукраїнські землі відійшли до складу Польщі.

 Ця угода фактично ліквідувала українсько-польські домовленості та українські прибічники УНР залишилися сам на сам з могутнім противником. У тилу Червоної армії й далі діяли десятки партизанських загонів, антибільшовицькі повстання охоплювали Поділля, Київщину, Катеринославщину та Полтавщину.

 Щоб допомогти повстанцям, уряд УНР розробив план повстання, яке відбулося в листопаді 1921 року під загальним командуванням Юрія Тютюнника. У похід, який одержав назву Другого зимового походу, вирушило півтори тисячі українських добровольців. Спочатку повстанців супроводжував успіх, їм удалося прорвати радянський кордон. Але 17 листопада війська УНР були розбиті більшовиками під містом Базар. 359 учасників Другого зимового походу були розстріляні.

 Це був останній виступ армії УНР проти більшовиків, війна за незалежність на цьому етапі завершилася.

 Події 1917-1920 років – урок сучасникам

Підсумувавши згадані вище події, можна стверджувати, що  якщо в попередні роки українська ідея була справою невеликої групи інтелігентів, то в 1917-1920 роки боротьба за державність об’єднала сотні тисяч патріотів. Події національно-визвольних змагань стали важливим уроком для наступних борців за визволення України.

 Відносини Української та Російської держав з плином часу зазнавали змін. З 1991 року, українська нація таки виборола собі незалежність. Територія нашої держави опинилася в стані „громадянського розколу” на прихильників патріотично-національних ідей та зрусифіковану частину населення. Невідомо, які відносини з Росією очікують державу в майбутньому, але сподіваймося, що засвоївши уроки історії, український народ більше ніколи не дозволить собі помилки минулого!