5. Адміністративно-правове регулювання і державне управління у сфері промисловості

Найважливішою сферою економіки з використанням мате­ріального виробництва є промисловість, до якої відносять промислово-виробничу діяльність підприємств і господарських організацій. Розвиток промисловості в значній мірі визначає вектор економічного розвитку держави й відповідно розвитку

соціально-культурної сфери і рівня життя громадян. Рівень розвитку промисловості держави — одна з найважливіших ознак її технічного прогресу та цивілізованості. Потреба у високорозвинених промислових галузях особливо актуалізується при інтеграції у європейську та світову економіку. Промисловість є базисом для ефективного входження України у світове спів­товариство і заняття в ньому місця, що відповідає рівню роз­винутої держави.

Промисловість прийнято розділяти за галузевою належністю на важку (виробництво засобів виробництва); легку (вироб­ництво предметів споживання); видобувну; харчову; текстильну та інші види (залежно від кінцевого продукту), які становлять підгалузі промисловості. У свою чергу, підгалузі промисловості поділяють на ще дрібніші — так звані субгалузі промисловості, тому управління промисловістю будується за галузевим прин­ципом з урахуванням міжгалузевих та територіальних зв'язків між підприємствами і організаціями та має за мету: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства й держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на ринку; захист і наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами тощо.

Система органів управління промисловістю складається з "промислових" міністерств, державних комітетів, які регулю­ють діяльність промислових об'єктів, управлінь промисловості місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самовря­дування й місцевих рад та їх виконавчих комітетів (з питань, делегованих їм державою), адміністрацій промислових об'єднань та промислових підприємств.

Визначення та закріплення концептуальних засад управлін­ня промисловістю в Україні належить до компетенції Верхов­ної Ради України, яка визначає державну політику, здійснює законодавче регулювання відносин, що виникають у цій галузі.

Метою державної промислової політики є реалізація стратегії випереджаючого розвитку та євроінтеграції, створення сучас­ного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до само­розвитку промислового комплексу. Основними принципами державної промислової політики є: забезпечення національних інтересів; соціальна, екологічна спрямованість реформування промисловості; реалізація інноваційного типу розвитку про­мисловості; поєднання державного регулювання з ринковими механізмами саморегуляції; програмно-цільовий підхід до ви­рішення завдань промислової політики; євроінтеграція.

Поряд із промисловими підприємствами державної форми власності в нових економічних умовах подальшого розвитку набувають промислові підприємства недержавних форм влас­ності: приватні, акціонерні, спільні, підприємства з іноземними інвестиціями тощо, державне управління якими має свої суттєві відмінності й зводиться переважно до впливу на них еконо­мічними заходами (податковою, митною, фінансовою політикою тощо) та контролю за їх діяльністю.

Загальне управління промисловістю в Україні, здійснення визначеної Верховною Радою України державної політики в цьому напрямі покладені на Кабінет Міністрів України, який керує об'єктами державної власності, спрямовує і координує роботу окремих міністерств та інших органів виконавчої влади.

До місцевих органів державного управління промисловістю належать територіальні органи міністерств і державних комі­тетів, відповідні управління місцевих (обласних та районних, міських міст Києва та Севастополя) державних адміністрацій, а також адміністрації державних промислових підприємств та їх об'єднань. Отже, регулювання промисловістю організову­ється за трьохланковою системою: міністерство-обласне управління-підприємство або об'єднання. У деяких випадках (при управлінні великими промисловими утвореннями — об'єднан­нями або асоціаціями підприємств, які мають особливо важливе для господарства чи галузі значення) використовують дволанкову систему: міністерство — промислове підприємство або об'єд­нання. При управлінні невеликими підприємствами кількість управлінських ланок може зростати і може мати такі схеми: міністерство — обласне управління — управління райдержадміністрації — підприємство або міністерство — промислове об'єднання — обласне управління — управління райдержадміністрації — промислове підприємство. Обласне управління та регулювання відповідних держадміністрацій тут виконують опосередковані (координуючі та контролюючі) управлінські функції.

Регулювання основною виробничою ланкою промисловості — промисловим підприємством здійснює адміністрація об'єднан­ня (для підприємства, яке входить до його складу) або мініс­терство — для об'єднань і деяких важливих підприємств мініс­терства, які підпорядковані безпосередньо міністерству. Органом управління підприємством є адміністрація. Незалежно від виду, форми власності та господарювання керівник, його заступни­ки, керівники апарату управління й структурних підрозділів, рада, правління, дирекція здійснюють функції оперативного управління підприємством. Адміністрація діє в межах повно­важень підприємства, реалізуючи їх у вирішенні внутрішніх питань цього об'єкта та зовнішніх зв'язках. Маючи всі необ­хідні розпорядчі повноваження юридично-владного характеру, вона забезпечує інтереси власника та держави.

Промисловість України включає десятки галузей, при цьому однією з основних є машинобудування, яке відрізняється склад­ним змістом завдяки поєднанню багатьох підгалузей, а також тісним зв'язком з енергетикою і транспортом. Найбільш пер­спективною підгалуззю машинобудування є автомобілебудування в Україні, бо саме воно на сучасному етапі істотно впливає на подолання економічних, соціальних, науково-технічних проблем, забезпечує розвиток суміжних промислових галузей, таких як металургійна, верстатобудівна, хімічна, нафтохімічна, текстиль­на, електронна та багато інших, що і створює додаткові робочі місця в країні, сприяє загальному економічному зростанню.

В державах з високим рівнем розвитку автомобілебудування одне робоче місце у цій сфері створює 7-8 робочих місць в суміж­них. Правове регулювання у сфері автомобілебудування ґрунтується на ряді законодавчих актів: "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринку автомобілів в Україні", від 18 березня 2004 р. "Про розвиток автомобільної промисловості України", від 6 липня 2005 р. "Про деякі питання ввезення на митну територію України транспортних засобів".

Основні напрями державної політики в сфері автомобіле­будування в Україні, законодавчі основи її реалізації визначає Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України в сфері автомобілебудування забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, спрямовує і координує роботу міністерств, а саме: Міністерство інфраструктури України, Міністерство економічного розвитку і торгівлі, Мінфіну та інших органів виконавчої влади, розробляє на строк своїх повноважень програму діяльності, яка спрямована на відродження відповідної галузі.

Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної регіональної політики і політики у сфері будівництва, архітектури та містобудування. Відповідно до Поло­ження про Міністерство регіонального розвитку та будівництва України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2007 р. № 750, воно є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Ка­бінетом Міністрів України.

Основними завданнями Мінрегіонбуду є:

— участь у формуванні та забезпечення реалізації державної регіональної політики і політики у сфері будівництва, архітек­тури та містобудування, підготовка і внесення пропозицій щодо підвищення ефективності сприяння узгодженню діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місце­вого самоврядування у цій сфері, залучення громадськості до участі у підготовці та обговоренні проектів відповідних рішень органів державної влади;

— сприяння ефективному використанню економічного, на­укового і трудового потенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів, досягненню на цій основі підви­щення рівня життя людей, оптимальної спеціалізації регіонів у виробництві товарів та наданні послуг;

— підготовка і внесення пропозицій щодо деконцентрації та децентралізації повноважень центральних і місцевих органів виконавчої влади, оптимізації структури місцевих органів ви­конавчої влади, удосконалення механізму регулювання відносин "центр — регіони", адміністративно-територіального устрою України, правових, економічних, організаційних та інших засад розвитку державного управління і місцевого самоврядування, поліпшення роботи з надання місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування адміністративних послуг населенню;

— участь у розробленні та впровадженні правового, еконо­мічного та організаційного механізму вирівнювання і стиму­лювання сталого розвитку регіонів, їх співробітництва, здій­сненні відповідно до законодавства заходів щодо подолання депресивності окремих територій, забезпечення функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритет­ного розвитку;

— забезпечення технічного регулювання у сфері будівництва, містобудування, промисловості будівельних матеріалів, збере­ження історичних ареалів, традиційного характеру середовища населених пунктів, пам'яток архітектури і містобудування.

Міністерство з питань житлово-комунального господарства України (Мінжитлокомунгосп) є центральним органом вико­навчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями Мінжитлокомунгоспу є:

— участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері житлово-комунального господарства, житлової політики та міського електричного транспорту (трамвай, тро­лейбус), благоустрою населених пунктів, галузі поховання;

— управління, координація та регулювання діяльності у зазначеній сфері;

— реформування житлово-комунального господарства;

— технічне регулювання у сфері житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту (трамвай, тро­лейбус);

— забезпечення проведення єдиної технічної, соціально-економічної політики у сфері питної води та питного водо­постачання;

— регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сфері централізованого тепло -, водопостачання та водовідведення, крім діяльності суб'єктів господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні чи поновлювані джерела енергії;

— захист прав споживачів житлово-комунальних послуг у межах своїх повноважень, визначених законодавством.

До базових ланок промисловості, які на сьогодні потребу­ють державного регулювання та першочергового реформування і є основою економічної безпеки України, належить електро­енергетика, від ефективності роботи якої залежить функціону­вання усіх галузей народного господарства та вирішення багатьох соціальних питань, бо саме енергетична ефективність економі­ки в сучасних умовах є одним із важливих показників рівня розвитку держави.

Концептуальні підходи до розвитку паливно-енергетичного комплексу України (ПЕК) на період до 2010 р. передбачають: проведення активної політики ресурсо - і енергозбереження, максимально економічно та екологічно виправдане використання власних енергоресурсів, здійснення структурної перебудови економіки, зменшення енергоємності виробництва та орієнтацію на використання альтернативних видів палива та енергії.

У постанові Верховної Ради України від 24 грудня 1998 р. № 355-ХІУ "Про заходи щодо забезпечення функціонування паливно-енергетичного комплексу в умовах кризи" серед основних причин критичного стану в ПЕК називається "невизначе­ність у розподілі повноважень і відповідальності між органами державного управління і державного регулювання".

ПЕК в організаційно-структурному аспекті представлений підприємствами, підвідомчими Мінпаливенерго, Мінвуглепрому і Національній акціонерній компанії "Нафтогаз України", ок­ремими приватизованими підприємствами з виробництва та розподілу паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР).

Правове регулювання за основними галузями енергетики ґрунтується на ряді законодавчих актів. В електроенергетиці для врегулювання ключових питань функціонування галузі прийнято Закон України від 16 жовтня 1997 р. "Про електро­енергетику", який визначає основні положення комплексного реформування галузі,

Стаття 1 Закону "Про електроенергетику" містить поняття суб'єктів електроенергетики — це суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм влас­ності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням електричної та теплової енергії при централізованому тепло­постачанні. Проте наведене законодавче визначення суб'єктів ґрунтується на їх розумінні суто в економічному (господар­ському), а не адміністративно-правовому сенсі. Під суб'єктами державного управління у галузі електроенергетики слід розуміти відповідні органи державного управління, які здійснюють керуючий або координуючий вплив на електроенергетичну галузь як об'єкт управління з метою забезпечення її оптималь­ного розвитку.

Загальне керівництво у ПЕК здійснює Кабінет Міністрів України, першочерговим завданням якого є формування енерге­тичної безпеки країни, стимулювання енергозбереження, запро­вадження механізмів ефективного тарифо- та ціноутворення на енергоресурси, забезпечення прозорості фінансово-економіч­ної діяльності підприємств ПЕК тощо.

Державне управління у паливно-енергетичній сфері здій­снюється центральними і місцевими органами управління. Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому та нафтогазовому комплексах (паливно-енергетичного комплексу) є Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, яке діє відповідно до Положення про Міністерство палива та енергетики України, затв. постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 2 листопада 2006 р. № 1540, в структуру якого входять департаменти електроенергетики, атомно-промислового комплек­су, економічного і фінансового регулювання ПЕК, стратегічної політики та перспективного розвитку ПЕК, зовнішньоеконо­мічних зв'язків та міжнародного співробітництва, контрольно-ревізійний та інші департаменти, служби, інспекції.

Основними завданнями Мінпаливенерго є:

— державне управління паливно-енергетичним комплексом;

— забезпечення реалізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі;

— забезпечення енергетичної безпеки держави;

— розроблення пропозицій щодо вдосконалення економіч­них важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу;

— участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів.

Функції з управління окремими галузями паливно-енергетич­ного комплексу покладено на окремі державні компанії, керів­ники яких входять до керівних органів Міністерства палива та енергетики.

Адміністративну відповідальність за правопорушення в промисловості передбачено гл. 8 КпАП "Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів", де містяться статті, що встановлюють відповідальність за: порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з безпечного ве­дення робіт у галузях промисловості (ст. 93); порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про зберігання, використання та облік вибухових матеріалів у галузях про­мисловості (ст. 94); марнотратне витрачання паливно-енерге­тичних ресурсів (ст. 98); порушення Правил охорони електричних мереж напругою (ст. 99); порушення, пов'язані з використанням газу (ст. 101); непідготовленість до роботи резервного паливного господарства (ст. 103) тощо.

Оскільки на промислові підприємства поширюються правила стандартизації, метрології та сертифікації, користування природ­ними ресурсами, охорони природи тощо, то порушення цих правил можуть мати місце й у промисловості. Наприклад, випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 167 КпАП); випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168 КпАП); введення в обіг продукції, щодо якої немає сертифіката відповідності або свідоцтва про визнання відпо­відності чи декларації про відповідність, а також неправомірне застосування національного знака відповідності (ст. 170-1 КпАП); порушення правил водокористування (ст. 60 КпАП); недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79 КпАП); порушення правил складування, зберігання, роз­міщення, транспортування, утилізації, ліквідації та викорис­тання промислових і побутових відходів (ст. 82 КпАП) тощо. Відповідальність за адміністративні правопорушення в про­мисловості несуть відповідні посадові особи. Справи про адмі­ністративні правопорушення розглядають адміністративні комісії, органи Мінпраці, органи охорони водних ресурсів, органи Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України тощо.

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей економіки, яке включає сільськогосподарські та інші специфічні утворення і функціонує на основі широко розвинених і уре­гульованих нормами права інтеграційних та коопераційних зв'яз­ків. Він охоплює усі стадії виробництва і реалізації сільсько­господарської продукції та її переробки, виробництво засобів виробництва для сільського господарства і тісно пов'язаних з ним галузей, їх матеріально-технічне забезпечення і виробниче обслуговування. З урахуванням виключної значущості цієї сфери для народного господарства Законом України від 17 жовт­ня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" її відне­сено до пріоритетних (в редакції Закону від 15 травня 1992 р.). Державну політику у сфері АПК, правові засади його функціонування, національні та інші програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку села, обсяги бюджетного фінансування, напрями інвестиційної політики визначає Верховна Рада України. Так, постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. № 3927-17 була схвалена "Концепція Національної програми відродження села на 1995—2005 роки", яка передбачала: проведення аграрної реформи; утвердження поряд з іншими формами приватної власності на землю та інші засоби виробництва; врахування інтересів виробників сільськогосподарської продукції під час здійснення приватизації виробничих об'єктів харчової, пере­робної та інших галузей, що обслуговують сільське господарство; створення економічного механізму ринкового типу як головної передумови динамічного розвитку агропромислового комплексу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі, удосконалення структури виробництва, відновлення родючості землі, раціональне використання природ­них ресурсів; підвищення ролі місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування у вирішенні соціальних проблем села; впровадження в практику механізму державного інвестування розвитку соціальної сфери села і системи пільг із залученням до цього коштів усіх суб'єктів підприємницької діяльності; забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку села і міста; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання дер­жавної структури управління розвитком села тощо. На жаль, ця програма реалізована не була.

Державно-правове регулювання АПК здійснюється від­повідними законодавчими актами: законами України "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві", віл 2 березня 1995 р. "Про пестициди та агрохімікати", від 17 липня 1997 р. "Про сільськогосподарську кооперацію", від 25 червня 1992 р. "Про ветеринарну медицину" (в редакції Закону від 16 листопада 2006 р.), від 26 грудня 2002 р. "Про насіння і садивний матеріал", від 21 квітня 1993 р. "Про охорону прав на сорти рослин" (в редакції Закону від 17 січня 2002 р.), від ЗО червня 1993 р. "Про карантин рослин" (в редакції Закону від 19 січня 2006 р.), від 19 червня 2003 р. "Про фермерське господарство", ЗК тощо.

Президент України й Кабінет Міністрів України визначають потребу держави в сільськогосподарській продукції та сирови­ні, здійснюють політику підтримки вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції, захисту внутрішнього ринку тощо.

Серед актів Президента України, присвячених сільському господарству, необхідно визначити укази: від 3 грудня 1999 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграр­ного сектора економіки" та від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" та деякі інші. Такий самий напрям мають і постанови Кабінету Мі­ністрів України.

Провідним центральним органом державного управління АПК є Міністерство аграрної політики та продовольства України як орган вико­навчої влади. Правовий статус та функції Мінагрополітики визначаються Положенням про Міністерство аграрної політи­ки України, яке затв. постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2006 р. № 1541. Мінагрополітики є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості та комплексного розвитку сільських територій.

Мінагрополітики відповідно до покладених на нього завдань: розробляє основні напрями державної аграрної політики, стратегію та механізм її реалізації:

розробляє за дорученням Кабінету Міністрів України та з власної ініціативи разом з іншими органами виконавчої влади проекти нормативно-правових актів, що стосуються регулю­вання відносин у галузях агропромислового виробництва;

бере участь у розробленні і реалізації в галузях агропромис­лового виробництва бюджетної, цінової, податкової, фінансово-кредитної, лізингової, інвестиційної, страхової та митно-тарифної політики;

розробляє та забезпечує виконання державних цільових та інших програм розвитку галузей агропромислового виробництва, комплексного розвитку сільських територій, удосконалення системи управління агропромисловим комплексом;

бере участь у розробленні проектів Державної програми соціального і економічного розвитку України, Державного бюджету України та Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

аналізує діяльність та прогнозує розвиток галузей агропро­мислового виробництва з урахуванням їх зонального розмі­щення, кон'юнктури аграрного та продовольчого ринку;

забезпечує у межах своїх повноважень проведення цінового моніторингу внутрішнього і зовнішнього аграрного та продо­вольчого ринку, про результати постійно інформує його учас­ників;

вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо розроблення та здійснення заходів, спрямованих на під­тримку виробників сільськогосподарської продукції і державного регулювання аграрного та продовольчого ринку, запровадження механізму ф'ючерсних та опціонних контрактів, фінансових і товарних інтервенцій, державних заставних операцій із зерном;

розробляє і здійснює на регіональному рівні заходи щодо розвитку інфраструктури аграрного та продовольчого ринку, зокрема аграрних бірж, аукціонів живої худоби та птиці, оптових продовольчих ринків, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, кредитних спілок, страхових компаній, виставок, ярмарків тощо;

забезпечує сертифікацію зернових складів на відповідність стандартам якості послуг із зберігання зерна та продуктів його переробки, ведення реєстрів складських документів на зерно та зерна, прийнятого на зберігання, декларування зерна суб'єкта­ми його зберігання;

бере участь у розробленні і здійсненні заходів щодо форму­вання Аграрним фондом державного продовольчого резерву, оперативно аналізує стан наповнення регіональних запасів продовольства;

бере участь у розробленні і здійсненні заходів з нарощуван­ня експортного потенціалу галузей агропромислового вироб­ництва, відновлення традиційних та освоєння нових ринків збуту продукції;

готує пропозиції щодо підвищення ефективності роботи під­приємств галузей агропромислового виробництва, розробляє заходи з метою реалізації ними порівняльних і конкурентних переваг на внутрішньому і зовнішньому ринку;

організовує у межах своїх повноважень роботу, спрямовану на захист вітчизняних підприємств галузей агропромислового виробництва від недобросовісної конкуренції, дискримінаційних умов діяльності, ефективне застосування антидемпінгового за­конодавства;

розробляє баланси попиту і пропозиції основних видів сіль­ськогосподарської продукції та продовольства тощо.

Відповідні функції у сфері управління агропромисловим комплексом виконують, відповідно до Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", на підвідомчій їм території обласні, районні державні адміністрації та органи місцевого самовряду­вання.

Слід зазначити, що через Міністра аграрної політики і продовольства координується діяльність:

Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України

Державного агентства земельних ресурсів України

Державного агентства лісових ресурсів України

Державного агентства рибного господарства України

Державної інспекції сільського господарства України