14.Етнічний склад населення іспанських колоній в Латинській Америці.

15.Криза колоніальної системи експлуатації іспанських колоній у 18 – на поч.19ст. Колонії раз у раз стрясали виступи знедолених мас. Негри втікали від господарів, у важкодоступних районах створювали укріплені поселення і звідти нападали на сусідні плантації і міста, або ж разом з рабами навколишніх господарств вони піднімали повстання, які охоплювали часом по кілька провінцій. Індіанці не залишали спроб вигнати колонізаторів і повернути втрачену свободу. Конкретних ворогів повстанці зазвичай виявляли за кольором шкіри, і з обох сторін проливалося чимало крові. Залежно від історичної пам'яті повсталого народу на звільненій території реставрувалися або африканські і індіанські форми первісно-общинного ладу (найбільше в Бразилії селище швидких негрів Палмаріс, Арауканія в Чилі і т. д.), або азіатський спосіб виробництва з відповідною індіанської державністю, як, наприклад, в імперії Сантоса Атауальпою в Перу (1742-1756). Як і за часів селянських війн в Європі, ця ідеалізація минулого служила прапором для масових рухів соціального протесту, по суті, проти всієї існуючої системи класового і расового гноблення. Але саме з цієї причини креольское ополчення за підтримки колоніальних властей і нерідко експлуататорів всіх кольорів шкіри нещадно їх пригнічувало. Справжній же смертельна загроза колоніальної системі поволі назрівала на іншому фланзі і, як не парадоксально, при самому активному сприянні самих колонізаторів.

16.Передумови та причини війни іспанських колоній за незалежність. Грабіжницька політика колонізаторів і різні обмеження, що гальмували розвиток продуктивних сил колоній (Мадрід і Ліссабон обмежували розвиток мануфактур і внутрішньої торгівлі, забороняли розведення ряду сільськогосподарських культур та ін.), викликали невдоволення широких верств населення. Протягом усієї колоніальної доби не припинялися народні виступи, котрі набули особливого розмаху в другій половині ХVІІІ ст. Це й масові індіанські повстання під проводом Тупак Катарі в Болівії та Тупак Амару ІІ в Перу в 1780-1781 рр., і повстання комунерос (іспанською – общинників) у Новій Гранаді в 1781-1782 рр., і змова військових бразильської армії під проводом Тірадентіса, викрита у 1789 р.Часткові реформи, здійснені в 60-80-х рр. ХVІІІ ст. іспанським урядом (розукрупнення віце-королівств, відміна деяких монополій, надання ряду портів Л.А. права вільної торгівлі з метрополією, вигнання єзуїтів та ін.), не усунули основних перешкод економічному розвиткові колоній. Окремі представники опозиційної креольської верхівки сподівалися добитися відокремлення від Іспанії за допомогою ворожих їй держав. Таких поглядів, зокрема, дотримувався національний герой Венесуели Франсіско Міранда (1750-1816 рр.), котрий у 1783-1806 рр. відвідав США, Росію (в тому числі й Україну в 1786-1787 рр., про що залишив цікаві щоденникові записи), Велику Британію та Францію з метою заручитися їхньою підтримкою. Піднесенню визвольного руху латиноамериканських колоній сприяли також Американська революція 1775-1783 рр. і Велика французька революція. Революційні та наполеонівські війни надовго відволікли сили європейських держав від Америки, що сприятливо відбилося на визвольній боротьбі іспанських, португальських і французьких колоній.

17.Революція негрів-рабів у Сан-Домінго. У серпні 1791 р. під впливом Великої французької революції спалахнуло масове повстання негрів-рабів у французькій колонії Сан-Домінго (з кінця ХVІІ ст. займала західну частину о.Гаїті, східна продовжувала належати Іспанії) під проводом колишнього невільника Туссена Лувертюра. Іспанські власті східної частини Гаїті загравали з повсталими, розраховуючи використати їх для оволодіння французькою половиною острова. Комісари Конвента, що прибули в Сан-Домінго у 1794 р., проголосили відміну рабства, проте невдовзі на острові висадився британський десант. У результаті запеклої 4- річної боротьби рештки британських військ змушені були евакуюватися з Гаїті, генерал-губернатором усього острова (в 1795 р. Іспанія поступилася його східною частиною Франції) став Туссен Лувертюр.Наполеон Бонапарт після захоплення влади у Франції 9 листопада 1799 р. задумав створити обширну колоніальну імперію в Америці й, добившись від Іспанії поступки Луїзіани, відрядив у 1802 р. до Гаїті 20-тисячний корпус під командуванням генерала Леклерка. Пообіцявши мир, він заманив Туссена Лувертюра на нараду і наказав схопити та вислати гаїтянського лідера до Франції, де той і помер в ув’язненні наступного року. Але під проводом соратника Туссена Лувертюра Жана Жака Дессаліна армія повсталих здобула блискучу перемогу (в листопаді 1803 р. з 43 тис. французьких військ на батьківщину відбуло всього 8 тис. вцілілих солдат, та й ті потрапили у полон до британського флоту), і 1 січня 1804 р. було проголошено незалежність Гаїті (одна з індіанських назв острова, що означає “гористий”). Негри і мулати, що брали участь у війні за незалежність, отримали землі французьких колоністів.Східна частина острова залишилася в руках Франції, у 1808 р. була повернута Іспанії, а в 1822 р. її зайняли гаїтянські війська. Після кількох безуспішних спроб відновити своє панування Париж у липні 1825 р. визнав незалежність Гаїті з умовою компенсації за експропрійовану власність французьких плантаторів. У 1844 р. у східній частині острова в результаті антигаїтянського повстання виникла самостійна Домініканська Республіка, яка швидко потрапила під фінансово-економічний контроль США. Особливістю ж політичного розвитку Республіки Гаїті стала гостра боротьба за владу між негритянською і мулатською верхівками.

18.Початок війни іспанських колоній за незалежність (1810-1815). Звістки про поразки іспанських військ у метрополії та окупацію більшої частини Іспанії французькими інтервентами стали сигналом до початку збройної визвольної боротьби в різних районах Іспанської Америки. 19 квітня 1810 р. революційна хунта (іспанською junta – колегія, об’єднання) захопила владу в Каракасі, а 5 липня наступного року скликаний нею Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і невдовзі ухвалив республіканську конституцію. Але індіанське населення тоді не отримало рівноправ’я і залишилося пасивним, керівник повстання Міранда, котрий пообіцяв свободу рабам, які вступали до республіканської армії, потрапив у полон до іспанських військ.Майже одночасно з Венесуелою революційний рух охопив Нову Гранаду, в столиці котрої – Боготі 20 липня 1810 р. почалося повстання, а в березні наступного року там було проголошено створення держави Кундінамарки. Її верхівка виступала за об’єднання всіх провінцій Нової Гранади на унітарних засадах, але зустіла спротив з боку місцевих хунт, які в листопаді 1811 р. підписали акт про створення конфедерації Об’єднані провінції Нової Гранади з центром у Картахені. За підтримки урядів обох держав була звільнена від іспанських військ більша частина Венесуели і в серпні 1813 р. створена 2-га Вернесуельська республіка на чолі з великим патріотом Л.А. Симоном Боліваром (1783-1830 рр.), якому муніципалітет Каракаса присвоїв почесне звання “Визволителя”.23 травня 1810 р. паріотична Тимчасова хунта взяла владу в столиці віце-королівства Ла-Плата – Буенос-Айресі, але, як і на півночі, її спроби підпорядкувати всю територію колишнього віце-королівства наштовхнулися на опір окремих провінцій. У Парагваї та Уругваї до влади прйшли радикально-демократичні федералістські кола, що вороже ставилися до земельної аристократії та крупного монастирського землеволодіння і взяли курс на створення незалежних від Буенос-Айреса держав.У Чилі іспанська адміністрація була зміщена 18 вересня 1810 р., але хунта, що прийшла до влади, не відважилась на повний розрив з Іспанією. Скориставшись цим, роялісти перекинули підкріплення з Перу і в жовтні 1814 р. розгромили чилійських патріотів та відновили колоніальний режим.У Мексиці, на відміну від інших іспанських колоній, на боротьбу за незалежність під проводом 60-річного сільського священника Ідальго піднялися широкі маси індіанців і метисів. Біля 100 тис. повстанців з ножами і списами у вересні 1810 р. рушили на Мехіко, змітаючи на своєму шляху поміщицьку владу. Ідальго не відважився на штурм столиці Нової Іспанії й перейшов до Гвадалахари, де видав декркти про звільнення рабів, скасування подушного податку, ліквідацію торговельних монополій та повернення індіанцям віднятих у них земель. Це змусило креольську знать, яка спершу підтримувала повстання, перекинутися на бік колонізаторів, що полегшило розгром революційної армії. Та невдовзі патріоти продовжили боротьбу під керівництвом сина теслі Хосе Морелоса, скликаний з його ініціативи Національний конгрес 6 листопада 1813 р. прийняв Декларацію про суверенітет і незалежність Мексики, а через рік – першу в історії країни республіканську конституцію.

19.Розгром іспанських колонізаторів та їх вигнання з Американського континенту (1816-1826). Але Реставрація Бурбонів в Іспанії у 1814 р., перекидання нових іспанських військ до Америки і розкол та незгоди серед повсталих призвели до відновлення на початок 1816 р. колоніального режиму в усій Л.А., за винятком басейну р.Ла-Плата. Тукуманський конгрес Об’єднаних провінцій Ла-Плати, що групувалися навколо Буенос-Айреса, 9 липня того ж року одноголосно проголосив незалежність країни від Іспанії (цей день став національним святом аргентинського народу). На початку наступного року визвольна армія під командуванням Хосе Сан-Мартіна (1778-1850 рр.) з неймовірними труднощами перейшла через Анди і розгромила іспанські війська у битві біля Чакабуко в Чилі. 12 лютого 1818 р. в ознаменування першої річниці цієї перемоги була проголошена незалежність країни.Головний осередок іспанського владарювання в Південній америці знаходився в Перу, тому у вересні 1820 р. армія Сан-Мартіна на кораблях рушила до перуанського узбережжя. З її наближенням там спалахнуло повстання, після звільнення Ліми 28 липня 1821 р. Сан-Мартін проголосив незалежність Перу і став “протектором” нової держави, здійснивши низку реформ, які зміцнили економічне і військове становище країни. Іспанські війська трималися лише на півночі Перу. С.Болівар, отримавши допомогу від президента Гаїті Олександра Петіона, протягом 1817-1818 рр. очистив від іспанських військ значну частину Венесуели, а в серпні наступного року, розгромивши колоніальну армію при Боякі, звільнив Нову Гранаду. Успіхам Болівара сприяли ініційовані ним відміна рабства і декрет про наділення солдат визвольної армії землею. У грудні 1819 р. скликаний Боліваром Ангостурський конгрес затвердив “Основний закон республіки Колумбії” (в літературі більше відомої як Велика Колумбія), що передбачав об’єднання територій колишніх генерал-капітанства Венесуели, віце-королівства Нової Гранади і провінції Кіто у федеративну державу. Її тимчасовим президентом був обраний Болівар, до травня 1822 р. він завершив визволення узбережжя Карібського моря, Панами і Кіто. Оскільки в гірській частині Перу на початку 20-х рр. ХІХ ст. залишалися великі контингенти іспанських військ, постало питання про керівництво бойовими операціями ними. Секретні переговори в липні 1822 р. у Гуаякілі між Боліваром і Сан-Мартіном виявили суттєві розбіжності між обома лідерами визвольного руху з військових і політичних питань. Невдовзі після них Сан-Мартін добровільно залишив політичну діяльність і емігрував до Франції, а Болівар з вересня наступного року очолив бойові операції проти колонізаторів. 9 грудня 1824 р. у битві при Аякучо було розгромлене останнє їхнє крупне угруповання, а на початку 1825 р. патріоти звільнили все верхнє Перу, що після проголошення незалежності на честь Болівара було назване Болівією.Одночасно з іспанськими колоніями дістала незалежність і Бразилія, де визвольний рух мав повільніший і більш локальний характер. Після перемоги буржуазної революції в Португалії Жуан VІ на вимогу кортесів у 1821 р. повернувся на батьківщину, а його син Педру залишився в Бразилії регентом. Визвольний рух під гаслом “Свобода або смерть !” поширився по всій країні, не бажаючи підпорядковуватися лісабонським лібералам, Педру 7 вересня 1822 р. проголосив Бразилію незалежною імперією (до 1889 р.). Хоча в 1824 р. в країні було запроваджено конституцію, Педру І і його спадкоємці не рахувалися з нею і правили майже самодержавно, спираючись на армію і плантаторів-рабовласників.

20.Результати та наслідки війни іспанських колоній за незалежність. Таким чином, у результаті Визвольної війни колоніальний режим був ліквідований в усій Л.А., за винятком Куби, Пуерто-Ріко, Гвіани та дрібних острівних володінь Британії й Франції у Карибському басейні. В ході війни на політичній карті світу з’явилися нові держави: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Велика Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Об’єднані провінції Ла-Плати (з 1826 р. – Федеративна Республіка Аргентина), Парагвай, Східна Республіка Уругвай, Бразилія.Визвольний рух у цих країнах, за винятком Бразилії, був спрямований проти абсолютизму і зіграв роль буржуазної революції: в них утвердився республіканський лад і запроваджені ліберально-демократичні конституції; покінчено з торговельними монополіями, заборонами і обмеженнями на підприємницьку діяльність; відмінені подушний податок і трудова повинність; ліквідована інквізиція; майже повсюдно скасовані рабство, дворянські титули та інші атрибути феодалізму; активні учасники визвольної боротьби частково отримали землю.Але Війна за визволення не привела (за рідкими винятками, наприклад, у Парагваї) до корінних змін соціально-економічної структури країн Л.А. Велике землеволодіння загалом залишилося недоторканим, поміщики-латифундисти і католицька церква повністю зберегли свої політичні позиції, індіанці та метиси залишилися у пригнобленому становищі.

21.Тенденції розвитку латиноамериканських країн після Війни за незалежність. Міжнародне і внутрішньополітичне становище латиноамериканських держав після Самостійний розвиток молодих латиноамериканських країн після Визвольної війни гальмували господарська розруха, пережитки феодалізму в економіці, масовий притік у регіон дешевих товарів із розвинених країн. Франція і особливо Британія, формально визнавши незалежність нових держав та уклавши з ними торгові договори, користувалися їхнім тяжким становищем для надання кабальних позик, отримання в оренду рудників і копалень та захоплення внутрішніх ринків. Формування національних держав у Л.А. відбувалося в обстановці запеклого суперництва за владу поміщицьких угруповань, що призводило до частих військових переворотів та генеральських диктатур. У більшості латиноамериканських на кінець ХІХ ст. контроль над політичною владою зберігав блок латифундистів, торговельної буржуазії, консервативних військових і клерикальної верхівки. Водночас дедалі активніше про себе заявляла на політичній арені реформаторськи налаштована національна буржуазія, що кинула виклик пануванню олігархічних угруповань.Створені нею політичні партії (Прогресивна ліберальна, Демократична і Радикальна – в Чилі, Громадянський радикальний союз – в Аргентині, партія “Колорадо” – в Уругваї) проголосили своєю метою здійснення глибоких демократичних реформ.

22.Мексика у 1821-1876рр. 27 вересня 1821 представники іспанської корони і ватажки повстанців підписали договір за яким Мексика отримувала незалежність. [2] [16] 18 травня 1822 народ і гарнізон м. Мехіко проголосили Ітурбіде мексиканським імператором, і він вступив на мексиканський престол під ім'ям Августина I ( Агустіна I). [16]У грудні 1822 року командувач гарнізоном Веракруса Антоніо Лопес де Санта-Анна підняв повстання і оголосив Мексику республікою. У березня 1823 року Ітурбіде змушений був зректися престолу й емігрувати. [2] [16] Виконавча влада в республіці була передана тріумвірату, який складався з героїв визвольної війни Вікторії Гуадалупе, Ніколаса Браво і Педро Селестіно Негрете. [16] У 1824 році Вікторія Гуадалупе був обраний першим президентом країни.Ранні роки існування молодої республіки відзначені відсутністю політичної стабільності. В описуваний період в Мексиці розгорнулася боротьба між двома партіями: партією прихильників іспанського режиму - Ескосезес і демократичною партією - Іоркінос. Користуючись цим загостренням внутрішньополітичної обстановки, Іспанія спробувала повернути контроль над втраченою колонією. У липні 1829 року з Куби до Мексики був спрямований іспанський флот, що складався з 20 суден, з 4 тис. солдатів на борту. [20] Інтервенти висадилися на східному узбережжі країни, проте незабаром були розгромлені силами генерала Санта-Анни. [21] [ 22] Незважаючи на ці події Іспанія визнала незалежність Мексики лише в 1836 році. У 1829 році при президенті Вісенте Герреро в Мексиці був прийнятий закон, що скасовує рабство, [23] [24] колишнє нормою серед американських переселенців. Крім того в 1830 році, в період президентства генерала Санта-Анни, мексиканський конгрес заборонив імміграцію з США в прикордонні з ними штати Мексики. [22] Ця політика мексиканського уряду викликала невдоволення серед жителів Техасу і послужила приводом до війни за незавісімость.21 квітня 1836 року відбулося вирішальна битва між техаської та мексиканської арміями у Сан-Хасінто (недалеко від нинішнього Ла Порті). Мексиканцями командував безпосередньо генерал Санта-Анна. Загальним підсумком битви, що тривала всього 18 хвилин, був повний розгром мексиканців (які втратили 630 чоловік убитими, 208 пораненими і 730 взятими в полон; техасці втратили 9 убитими і 30 пораненими [26]). Санта-Анна зник, але незабаром був виявлений і взятий у плен.В 1845 Техас увійшов до складу США. Мексиканський уряд висловило невдоволення, що приєднанням її «бунтівної провінції» Сполучені Штати втрутилися у внутрішні справи Мексики і необгрунтовано заволоділи її терріторіей.США оголосили війну Мексиці 13 травня 1846, [27] а Мексика оголосила війну 23 травня. Договір Гуадалупе-Ідальго, підписаний 2 лютого 1848 [27], поклав край війні і дав США незаперечний контроль над Техасом, а також над Каліфорнією, Невадою, Ютою і частинами Колорадо, Арізона, Нью-Мехіко і Вайомінгу [29]. Натомість Мексика отримала 15 млн $ і ще 3 млн 250 тис. $ були виплачені американським урядом громадянам США в рахунок мексиканських долгов.В 1862 Наполеон III зробив експедицію в Мексику, його підтримали мексиканські консерватори, які роком раніше програли громадянську війну (ісп. Guerra de Reforma; 1857-1861) лібералам. В лютого 1867 французи залишили столицю Мексики, Максиміліан відступив в Керетаро.19 червня Максиміліан був розстріляний солдатами, лояльними президентові Беніто Хуарес. Після страти здалася столиця Мексики - місто Мехіко. Республіка була відновлена. Президент Хуарес повернувся до влади в столиці.

23.Бразилія у 1825-1914рр. Після смерті Жуана VI у 1826 році Дон Педро успадкував його корону. Однак, він відмовився від португальського трону на користь своєї доньки, у той час ще маленької дівчинки, Марії да Глорії, яка зійшла на престол під ім'ям королеви Марії II. У 1831 році Педро I відрікся від престолу на користь свого сина Дона Педро II, який на той час був ще неповнолітнім. Це рішення було прийняте частково через розбіжності з бразильським парламентом, частково завдяки його любові до ризику, яка примусила колишнього короля повернутися у Португалію, щоб скинути з престолу свого брата Мігеля, який узурпував трон малолітньої королеви Марії. Педро II (1831 — 1889) Скасування рабства часто називають однією з головних причин падіння монархії. За відсутность імператора, який знаходився в Європі, його дочка, принцеса Ізабела, стала регентом. У країні сталася остаточна криза системи рабоволодіння, і під натиском аболіціоністів 13 травня 1888 року Ізабела підписала так званий «Золотий закон», за яким рабство у Бразилії відмінялося. Насправді, скасування рабства стало результатом як поступового зниження ролі рабів в сільському господарстві, так і постійного тиску Великої Британії на бразильський уряд з метою покласти кінець рабовлолдінню, яке надавало перевагу бразильському експорту порівняно з британськими колоніями.

Проте, «Золотий закон» викликав негативну реакцію рабовласників, яка підточила політичні основи монархії. Через кілька місяців після парламентської кризи, 15 листопада 1889 року військові позбавили імператора влади і проголосили кінець монархії та встановлення республіки. Зміна ладу відбулася безкровно. До імператора і його сім'ї поставилися із заслуженою повагою, але запропонували їм покинути країну. У супроводі декількох найдовіреніших осіб вони відправилися у вислання до Франції. Допомогу і підтримку новому режиму запропонували такі видатні державні діячі країни, як барон де Ріо Бранку. Його знання і дипломатична спритність допомогли Бразилії покласти кінець усім розбіжностям з приводу кордонів шляхом мирних переговорів. Новостворена республіка прийняла федеративну систему правління, основні риси якої залишилися незмінними до сьогоднішнього дня. Відповідно до федерального устрою, провінції колишньої імперії були перетворені у штати. На зміну конституційній монархії прийшла президентська система правління. Був створений двопалатний Конгрес, що складається з Палати Депутатів і Сенату, а також незалежний Верховний Федеральний Суд. На рівні штатів діяла аналогічна система.

24.Аргентина у 19 – на поч 20ст. Хоча на чолі нової держави став Верховний правитель, Конгрес не зміг дійти згоди щодо форми державної влади. Багато делегатів, зокрема від міста і провінції Буенос-Айрес, були прихильниками конституційної монархії. Пізніше вони, коли змінили позицію на користь централізованої республіканської системи, зіткнулися з опозицією в особі делегатів від інших провінцій, які виступали за федеральну систему державного устрою. Дискусія між двома фракціями призвела до громадянської війни 1819 року, яка велася при постійній загрозі нового іспанського вторгнення.Громадянська війна закінчилася та загроза вторгнення зникла до 1821 року. Проте основне питання, а саме створення стабільної форми правління, було невирішеним. Протягом наступного десятиліття Об'єднані провінції переживали стан анархії, якому сприяла війна з Бразилією 1825—1827 років. Бразилія зазнала поразки у конфлікті, що виник з причини територіальних претензій до Уругваю. Але й Аргентина не зуміла повернути Уругвай, і він перетворився на самостійну державу. Диктаторський режим Росаса скинула у 1852 році група під керівництвом генерала Хусто Хосе де Уркіси, який раніше був губернатором Ентре-Ріоса. Заворушення в Уругваї призвели до інтервенції Парагваю на територію Аргентини та Бразилії в 1865 році. Так розпочалася кривава Війна Потрійного альянсу, яка закінчилася перемогою Аргентини, Бразилії та Уругваю у 1870 році. В результаті цієї війни та політики президентів Бартоломе Мітре, Домінго Фаустіно Сарм'єнто (1868—1874) і Ніколаса Авельянеди (1874—1880) країна пережила швидкий економічний розвиток. За допомогою іноземного капіталу і технологій будувалися залізниці, розводилися нові породи великої рогатої худоби і овець, люцерна увійшла до вживання як кормова культура, а пасовища обносилися колючим дротом. Стало застосовуватися заморожування м'яса, і почався масштабний експорт сільськогосподарської продукції з Аргентини (включаючи охолоджене м'ясо) в європейські країни. Заохочувалася імміграція; у період з 1850 по 1880 роки населення Аргентини зросло на 150%. Величезним внеском в справу розвитку країни з'явилася проведена Сарм'єнто повна реорганізація системи народної освіти. Завдяки цим реформам Сарм'єнто залишився в пам'яті народу як «президент-вчитель». При Сарм'єнто в 1869 році був проведений перший перепис населення. Наступне десятиріччя ознаменувалося завоюванням пампасів, території, відомої нині як провінція Ріо-Негро, під час якого було усунуто загрозу з боку тубільних племен. Ця так звана Кампанія завоювання пустелі (1879—1880) під керівництвом генерала Хуліо Роки відкрила шлях до значних територій, сприятливих для розвитку землеробства і тваринництва. У 1880 році Рока, противник піднесення Буенос-Айреса, був обраний на посаду президента. Протягом 50 років після 1880 року Аргентина домоглася значних економічних і соціальних успіхів. У перше десятиріччя 20 століття вона стала однією з провідних держав Південної Америки. Популярність Аргентини зросла після прибуття в країну мільйонів європейців. З початку 20 ст. у країні розвернувся могутній робітничий рух, країну розхитували численні загальні і часткові страйки, які супроводжувалися запеклими кривавими зіткненнями з поліцією і військами. Соціальний клімат в Аргентині був вельми напруженим. У профспілках йшла гостра боротьба між анархістами, що створили в 1901 році Аргентинську регіональну робочу федерацію (ФОРА) під гаслами анархістського комунізму, і соціалістами — прихильниками реформ. Переважаючі позиції до 1915 року займала ФОРА, в подальший період в робочому русі встановилася відносна рівновага.

25.Колумбія у 19 – на поч 20ст. Боротьба за незалежність почалася в кінці XVIII століття. У 1781 році відбулося збройне повстання метисів і креолів, що поширився по всій країні. Повстання насилу було придушене. У 1809 році Наполеон вторгся в Іспанію. 20 липня верхівка креолів проголосила самоврядування Нової Гранади. 20 липня вважається днем ​​незалежності країни. У 1815 році до Нової Гранаду були направлені численні загони іспанців для наведення порядку. У 1819 році в битві при Бояка іспанці були розбиті Симоном Боліваром. Була проголошена Велика Колумбія, до складу якої крім сучасної Колумбії входили сучасні Венесуела, Панама та Еквадор. У 1830 році Венесуела і Еквадор отделілісь.В 1832 після смерті Болівара президентом країни був обраний Сантандер. Він сприяв розвитку фінансів та освіти і йому вдавалося зберегти внутрішню стабільність, але в 1839 році в країні розгорілася громадянська війна, що тривала до 1842 року. У країні виникли дві партії - Ліберальна і Консервативна. У 1845 році президентом країни був обраний Томас Сіпріано де Москера-і-Арболеда, який був членом Консервативної партії. При ньому були впорядковані фінанси, будувалися нові дороги, розвивалося судноплавство. У 1849 році на виборах переміг ліберал Хосе Іларіо Лопес. У 1853 році була прийнята нова конституція, яка скасувала рабство і проголосила відділення церкви від держави. Вона стала причиною низки повстань і громадянської війни 1859-1863 років. У 1863 році була прийнята нова конституція, яка давала штатам ще більшу автономію, а країна була перейменована в Сполучені штати Колумбії. У 1867 році президент Москера був повалений і висланий з країни. В економіці країни все більшу роль відігравало виробництво кави, який з часом став монокультурою. Експортувалися також тютюн, хінін, золото і бавовна. У 1880 році президентом став Рафаель Моледо, який потім приєднався до консерваторів. Він обіймав президентську посаду в 1880-1882 і з 1884 по 1894.В 1886 році була прийнята консервативна конституція, яка закріплювала централізоване управління, перетворила штати в департаменти, перейменовували країну до Республіки Колумбія і повертало церкви привілейоване становище. Після смерті Нуньєса три терміни правили консерватори Мігель Антоніо Каро (1894-1898), Мануель Антоніо Санклементе (1898-1900) і генерал Хосе Мануель Маррокін (1900-1904). У 1899 році почалося збройне повстання лібералів, що переросло в громадянську війну, що тривала до 1902 року. 3 листопада 1903 колумбійський уряд відмовився дозволити США будувати на території сучасної Панами трансокеанський канал. У відповідь в Панамі почалося сепаратистське повстання, підтримане США. Відносини зі Сполученими Штатами Америки ще довго залишалися напруженими до 1921 року. Проти відділення Панами почалися народні виступи, що привели до відставки уряду в 1909 році. У 1910 році була прийнята нова конституція, за якою президент обирався на 4 роки.З 1914 по 1918 рік країною управляли консерватори. У країні встановилася стабільність.

26.Десятилітня війна на Кубі 1868-1878рр. та її наслідки. Іспанські генерал-капітани 1850–1860-х років Франсиско Серрано і Домінго Дульсе прагнули проводити м'якшу політику. У 1865 метрополія пообіцяла задовольнити деякі вимоги про проведення реформ на Кубі і в Пуерто-Рико. Проте робота створеної з цією метою Інформаційної Комісії провалилася. Призначений в 1867 генерал-капітаном Ф.Лерсунді знов встановив жорсткий режим. Опозиція почала створювати таємні революційні комітеті, які в жовтні 1868 здійснили збройне повстання проти колоніальної влади. 10 жовтня поблизу містечка Яра лідер повстанців Карлос Мануель де Сеспедес проголосив незалежність Куби. У місті Баямо він сформував уряд Вільної Куби. Почалися запеклі бої з іспанськими військами. Прихильники незалежності приступили до поступового звільнення рабів.На асамблеї в Гуаймаро в квітні 1869 р. була прийнята конституція Кубинської республіки. Її президентом став Сеспедес. Але сили були не рівні: визвольна армія повстанців не перевищувала 10–15 тис. чоловік і також мала брак зброї, амуніції, ліків та продовольства; іспанська влада поступово збільшила чисельність своїх збройних сил на острові до 250 000. У 1873 р. Сеспедеса на посаді президента змінив голова палати депутатів Сальвадор Сіснерос. У середовищі повстанців посилилися розбіжності: президентська посада перейшла в 1875 р. до Хуана Споторно, а в 1876 р — до Томаса Естради Пальми. У лютому 1878 керівництво повстання підписало з іспанським генерал-капітаном Арсеніо Мартінесом Кампосом Санхонський пакт. Згідно цього документу, збройна боротьба припинялася, а іспанська влада погоджувалася провести адміністративні реформи, оголосити загальну амністію і надати свободу рабам, які брали участь в боротьбі за незалежність. Останні повстанські загони склали зброю в травні 1878.

27.Національно-визвольна війна кубинського народу 1895-1898рр. та її наслідки. У 1895 іспанський парламент затвердив план проведення адміністративної реформи на Кубі, що передбачав заснування ради при генерал-губернаторі. Але цей захід вже не міг задовольнити прихильників незалежності. У лютому 1895 прихильники Революційної партії підняли повстання, яке розповсюдилося на різні регіони острова. Хоча Хосе Марті незабаром загинув у бою, повстання розвивалося успішно. 16 вересня Конституційна асамблея в Химагуайю знов проголосила незалежність Кубинської республіки. Президентом був вибраний Сиснерос, керівниками Визвольної армії — Максимо Гомес і Антоніо Масео, який загинув в 1896 р. У вересні 1897 нова конституційна асамблея в Агуара і Яя затвердила змінений текст конституції і обрала президентом Бартоломе Масо. До кінця 1897 повстанці звільнили провінції Орьенте і Камагуей, що складали майже половину території Куби, і значну частину внутрішніх районів, за винятком великих міст і портів.Іспанія збільшила чисельність своїх збройних сил на острові до 300 000 чоловік. Новим генерал-губернатором на початку 1896 р. був призначений Валеріано Вейлер. Він встановив на Кубі режим жорстокого терору, жертвами якого сталі сотні тисяч чоловік. У 1897 метрополія замінила жорстокого Вейлера на помірнішого генерала Рамона Бланко, оголосила про надання своїй колонії автономії і сформуванні уряду за участю партії прихильників незалежності. У боротьбу за Кубу втрутилися США, що мали свої інтереси на острові. Скориставшись вибухом на американському броненосці «Мейн», що стояв в гаванському порту, вони оголосили в квітні 1898 війну Іспанії. На Кубі висадилися американські війська, які за допомогою кубинців до січня 1899 захопили острів. Відповідно до Паризького мирного договору, Іспанія відмовилася від своїх володінь на Кубі. США, проте не поспішали визнати незалежність острова. Вони ввели на Кубі власну військову адміністрацію. Прихильники руху за незалежність погодилося з цим рішенням і розпустили Кубинську революційну партію і Визвольну армію. За роки військового управління вплив США на Кубі посилився, прямі американські інвестиції збільшилися до 30 мільйонів доларів.

28.Перетворення Куби на напівколонію США. «Поправка Платта». В січні 1899 США окуповували К. Соглашательськоє (після смерті Марті) керівництво КРП в Нью-Йорку, не бажаючи заглиблювати і продовжувати революційну боротьбу, в грудні 1898 розпустило КРП і всі революційні клуби, що привело до розколу революційної єдності кубинського народу. Під натиском США була розбещена Визвольна армія, і кубинців втратило можливості довести до кінця боротьбу за здійснення програми, висунутої вождями визвольного руху. За сприяння імущих класів капітал США активно упроваджувався в економіку До. (цукрова, тютюнова і гірська промисловість, будівництво залізниць, обслуговуючих сентралі). В умовах американської окупації кубинський народ продовжував боротьбу за створення незалежної республіки. У листопаді 1900 окупаційних властей США скликали Засновницькі збори для вироблення конституції До. і «узгодження з урядом США всього того, що стосується стосунків До. з США». У лютому 1901 конституцію було схвалено Засновницькими зборами. Проте під натиском США, що відмовилися припинити окупацію. до внесення до конституції визначення принципів кубіно-амеріканських стосунків, в червні 1901 в конституцію була включена так звана «поправка Платта» (див. «Платта поправка» ), що надавала США право втручання у внутрішні справи країни. У грудні 1901 на До. відбулися перші президентські вибори, в результаті яких президентом До. став пов'язаний з правлячими кругами США Т. Естрада Пальма. 20 травня 1902 було офіційно проголошено створення Кубинської республіки, в Гавані був піднятий національний прапор (замість прапора США), почалася евакуація американських військ. Після завершення Іспано-американської війни 1898 р. Куба залишилася під контролем американської військової адміністрації, що забезпечувала стабільність в країні та дотримання стратегічних і економічних інтересів США. Збереження американського контролю над островом виправдовувалося необхідністю недопущення надалі нового спалаху епідемії жовтої лихоманки, яка забрала багато життів. У 1900 р. голова американської адміністрації генерал Л. Вуд отримав з Вашингтона вказівку сприяти скликанню на Кубі Конституційних зборів, що й було зроблено в листопаді 1900 р. Збори прийняло Конституцію Куби, написану за образом і подобою Конституції США. У її тексті, однак, були відсутні положення, що стосуються майбутніх взаємин з США. Генералу Вуду було доручено інформувати уряд Куби, що виведення американських військ з території острова відбудеться лише в тому випадку, якщо в текст кубинської Конституції будуть внесені статті, що гарантують американські інтереси. Ці статті увійшли в історію як «поправка Платта» - на прізвище сенатора Орвілла Платта (1827-1905), який виступив в ролі їхнього ініціатора, хоча авторство поправки належало державному секретарю США І. Руту. 2 березня 1901 Конгрес США прийняв "поправку Платта" до Закону про асигнування на американську армію. Ця ж поправка лягла в основу договору між США і Кубою від 22 травня 1903 р., згідно з яким США отримали право на безстрокову оренду військово-морської бази в Гуантанамо. «Поправка Платта» фактично зробила Кубу американським протекторатом. Після включення поправки в текст Конституції Куби як додаток американські війська покинули острів. Щоб уникнути скасування або модифікації поправки в майбутньому вона увійшла складовою частиною і в укладений в травні 1903 р. американо-кубинський договір. Поправка була анульована лише в травні 1934 р. при президенті Ф. Рузвельта.

29.Центральна Америка у 19 – на поч. 20ст. Сполучені Провінції Центральної Америки або Федерація Центральної Америки (ісп. República Federal de Centroamérica) - федеративна держава в 1823-1840 роках на території Центральної Америки, що складається зі штатів (провінцій) Гватемала, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Ріка і Лос-Альтос створене після виходу їх зі складу Мексиканської імперії. Столиця - Гватемала.Прінятая в листопаді 1824 року конституція Сполучених Провінцій Центральної Америки скасовувала рабство, гарантувала свободу друку, скасовувала феодальні титули. Законодавча влада належала двопалатному парламенту; на чолі федерації стояв президент.У 1830 році президентом Сполучених Провінцій був обраний ліберал Франсіско Морасан, який проводив активну антиклерикальну політику. Проти Морасана виступили консерватори, що розв'язали громадянську війну, що призвело до розпаду федерації. Зроблені пізніше спроби відновити Сполучені Провінції Центральної Америки не мали успеха.I тріумвірат (10 липня 1823 - 19 березня 1824)Мануель Хосе АрсеПедро Моліна ФлоресХуан Вісенте ВільякортаII тріумвірат (19березня 1824 - 26 квітня 1825)Мануель Хосе АрсеАнтоніо Рівера КабесасХосе Сесілія дель Валье

Держава припинила своє існування в ході громадянської війни 1838-1840 років. Розпад почався з відділення від федерації Нікарагуа 5 листопада 1838. Слідом відділилися Гондурас, Коста-Ріка і Гватемала. Держава Лос-Альтос було розділено між Мексикою та Гватемалою. Остаточно союз розпався в 1840 році, коли останній оплот Федерації - Сальвадор, 31 березня оголосив рішення про скасування Центральноамериканської Федерації [1].

30. Політика США у Латинській Америці у 2пол 19- на поч 20ст. Панамериканізм. Боротьба за незалежність країн Латинської Америки після 1810 єднала, особливо в Південній Америці, де Симон Болівар в північних і Хосе де Сан-Мартін у південних країнах діяли спільно. Франсіско Морасан короткочасно очолював Федеральну Республіку Центральної Америки. Ранні південноамериканські панамериканісти надихались війною за незалежність північноамериканських штатів, в якій колонії боролися спільно і здобули незалежність. У Сполучених Штатах Генрі Клей і Томас Джефферсон виклали принципи панамериканізму на початку 1800-х років і незабаром Сполучені Штати оголосили через доктрину Монро нову політику невтручання європейських країн у справи Америки.У дев'ятнадцятому столітті в Латинській Америці зріс військовий націоналізм. 1830 року Венесуела і Еквадор відокремились від Великої Колумбії, Центральноамериканська Федерація розпалась 1838 року, Аргентина і Бразилія постійно боролися за Уругвай, а потім всі три держави об'єднались у Троїстий союз (1865-70), щоб у війні перемогти Парагвай; в Тихоокеанській війні (1879-83) Чилі перемогла Перу і Болівію. Тим не менш, в цей час панамеріканізм існував як серія Міжамериканських конференцій, які відбулись в Панамі (1826), Лімі (1847), Сантьяго (1856), і Лімі (1864). Основна мета цих зустрічей полягала в організації спільної оборони. Перша сучасна Панамериканська конференція, що відбулася у Вашингтоні, округ Колумбія (1889-90), з усіма країнами, представленими за винятком Домініканської Республіки. Було прийнято договори про арбітраж спорів та коригування тарифів і створено Комерційне бюро американських республік, які стали Панамериканським Союзом. Наступні зустрічі проходили в різних містах Латинської Америки.

Панамериканізм (пан... і Америка) - політична доктрина, що пропагує створення воєнно-політичного блоку всіх країн Америки під зверхністю США, або доктрина, в основу якої покладено ідею про спільність історії, економіки і культури США та інших країн американського континенту. На рубежі ХІХ-ХХ ст. Л.А. стала об’єктом посиленої експансії іноземного капіталу, що супроводжувалася нав’язуванням нерівноправних договорів, збройними інтервенціями, підтримкою реакційних сил усередині країн регіону – латифундистів, крупної торговельної буржуазії, верхівки військових та клерикалів. Для означення політики масштабної експансії фінансової олігархії США в країнах Л.А. президент ВільямТафт у 1912 р. навіть використав термін “дипломатія долара”, але в розглядуваний період Білим домом набагато частіше застосовувалося пряме втручання у внутрішні справи держав регіону, включно з військовою інтервенцією. Як правило, воно здійснювалося під прапором “панамериканізма” та гаслами “континентальної солідарності” й “історичної спільності” доль Західної півкулі. Вашингтон спритно приховував свої цілі, пропагуючи економічний і політичний союз американських держав, перший крок до котрого був зроблений ще наприкінці 1889 р. на Вашингтонській конференції. Обраний тоді постійний виконавчий орган Міжнародного союзу американських республік для збору і обміну комерційною інформацією – Комерційне бюро – офіційно знаходився у віданні держдепартаменту США. На 2-й Міжнародній конференції американських держав 1901-1902 рр. у Мехіко Комерційне бюро було наділене додатковими адміністративно-організаційними функціями й переіменоване в Міжнародне американське бюро. Членами його керівної ради стали дипломатичні представники латиноамериканських країн у Вашингтоні, а постійним головою – держсекретар США. На четвертій конференції 1910 р. в Буенос-Айресі бюро було переіменоване в Панамериканський союз, а Міжнародний союз американських республік – у Союз американських республік. Найвідомішим проявом силової латиноамериканської політики США на початку ХХ ст. стала Панамська криза. Ще в 1855 р. північноамериканські підприємці на основі попередньої угоди з урядом Нової Гранади побудували через Панамський перешийок залізницю, що приносила США величезні прибутки. Франція, скориставшись американо-британським суперництвом за контроль над регіоном, у 1880 р. розпочала прокладання міжокеанського каналу.

31. Перші панамериканські конференції та їх рішення. Міжамериканські конференції , періодичні конференції американських республік, що скликаються з 1889. До 1948 іменувалися Міжнародними конференціями американських держав, або Панамериканськими конференціями. Ідея скликання таких конференцій була висунута ще в 1826 на Панамському конгресі латиноамериканських держав. У 80-х роках 19 століть цю ідею використовували США в цілях встановлення свого панування і боротьби з європейськими суперниками в Латинській Америці. На 1-ій конференції (2 жовтня 1889 — 19 квітня 1890, Вашингтон) були засновані Міжнародний союз американських республік для взаємного обміну економічною інформацією і при нім постійне Комерційне бюро, по суті підпорядковане державному секретареві США. На 2-ій конференції (22 жовтня 1901 — 31 січня 1902, Мехіко) Комерційне бюро перейменоване в Міжнародне бюро, для керівництва яким був створений у Вашингтоні Керівна рада з представників американських держав на чолі з державним секретарем США. 3-я конференція (23 липня — 27 серпня 1906, Ріо-де-Жанейро), скликана у зв'язку з Венесуельською кризою 1902 — 03, прийняла рішення збудити перед 2-ою міжнародною Гаагською конференцією питання про недопустимість застосовувати силу для стягування державних боргів. Спроби США на 4-ій конференції (12 липня — 30 серпня 1910, Буенос-Айрес) змусити американські держави дотримуватися так званої доктрини Монро (див. Монро доктрина ) зустріли відсіч більшості делегатів. На цій конференції Міжнародного бюро американських республік було перетворено в Панамериканський союз . На 5-ій конференції (25 березня — 3 травня 1923, Сантьяго, Чилі) був підписаний договір про запобігання конфліктам між американськими державами. Передбачаючи створення американської регіональної системи арбітражу, договір відповідав прагненню США створити противагу Лізі Націй як знаряддю англійської політики в Америці

32. Диктатура Порфіріо Діаса у Мексиці. Визрівання причин революції. Після смерті Хуареса у 1872 р. президентом став Себастьян Лердо де Техада. У 1876 генерал Порфіріо Діас (1830—1915) підняв заколот, розгромив урядові війська, увійшов у Мехіко і взяв владу в свої руки. У 1877 р. за рішенням конгресу він став президентом Мексики. У 1881 р. він поступився президентством на один термін, але у 1884-му повернувся до влади, яку утримував 27 років аж до повалення у 1911 р.

Діас почав із зміцнення влади. Для цього він досяг угоди з найбільшими фракціями лібералів і консерваторів, ослабив дію антиклерикальних реформ, чим залучив на свою сторону духовенство, і підпорядкував собі армійську верхівку і місцевих каудільйо. Улюблений лозунг Діаса «менше політики, більше управління» зводив суспільне життя країни до голого адміністрування.Особливе значення Діас надавав економіці. Під лозунгом «порядок і прогрес» він добився стійкого економічного розвитку суспільства і став користуватися підтримкою зростаючого бюрократичного апарату, великих землевласників й іноземного капіталу. Вигідні концесії заохочували іноземні компанії вкладати капітали у розробку мексиканських природних ресурсів. Будувалися залізниці і телеграфні лінії, створювалися нові банки і підприємства. Ставши платоспроможною державою, Мексика легко отримувала іноземні кредити.

Революційно-демократичні рухи на початку 20 ст. в країнах Латинської Америки мали чітко виражені особливості. Це була особлива група країн, які формально вважалися самостійними, а насправді були обплутані густим павутинням фінансової та політичної залежності. У більшості латиноамериканських країн на той час панував режим терористичних диктатур. Рухи народних мас об'єднували виступи робітничого класу, селянства проти капіталізму, так і виступи землевласників, усього народу проти іноземних монополій і антидемократичних режимів.Мексиканська революція 1910—1917 рр. була за своїм характером буржуазно-демократичною. Її головним завданням було повалення диктатури Порфіріо Діаса, проведення аграрної реформи, впровадження буржуазно-демократичних порядків, установлення конституційного ладу, стримування економічної інтервенції США. Проти уряду Діаса виступили спільно буржуазія, робітничий клас і селянство, патріотична інтелігенція. Головною силою революції були загони Панчо Вільї та Еміліано Сапати.Період політичного, соціального і військового конфлікту і сум'яття у Мексиці почався 20 листопада 1910 року з заклику Франсиско Мадеро. Збройний конфлікт досяг апогею, коли 21 травня 1911 року диктатор Порфіріо Діас був повалений та його місце на посаді президента зайняв Франсиско Мадеро. Але самому Мадеро не вдалося утримати владу і він також був повалений (а потім розстріляний) в 1913 році, а вся країна була охоплена громадянською війною, кілька політичних та озброєних груп боролося один проти одного за контроль над країною.

33.Мексиканська революція 1910-1917рр. та її наслідки. Конституція 1917р. Вбивство Мадеро і встановлення військової диктатури В. Уерти об'єднало різні фракції революціонерів. Губернатор штату Кауїла Венустіано Карранса (1859-1920) 26 березня 1913 проголосив "план Гуадалупе", в якому закликав до відновлення конституційного уряду. Боротьбу проти Уерти очолили генерал Альваро Обрегон (1880-1928) і селянські вожді Еміліано Сапата і Франсиско (Панчо) Вілья (1878-1923). Об'єднаними силами вони скинули режим Уерти у липні 1914. Певною мірою цьому сприяв і той факт, що президент США Вудро Вільсон відмовився визнати уряд Уерти.Однак відразу після перемоги революціонери почали боротьбу за владу. У жовтні 1914 з метою примирити ворогуючі сторони було скликано революційний конвент в Агуаскальєнтес за участю представників Вільї і Сапати. Пересвідчившись, що Карранса піклується тільки про утримання влади, конвент призначив ряд виконавців для проведення соціальних і економічних реформ. Більшість зборів зажадала, щоб Карранса склав з себе звання "вождя революції", але той відмовився це зробити і переніс свою штаб-квартиру у Веракрус. Випустивши ряд революційних декретів, Карранса залучив на свою сторону робітників і дрібних землевласників. Урядові війська під командуванням Обрегона навесні 1915 розбили Північну дивізію Вільї в битвах при Селає та Леоне і взяли під контроль центральну частину країни. Сапата продовжував опір на півдні, поки не був убитий у 1919. Вілья вів партизанську війну на півночі аж до повалення Карранси у 1920-му. Збройні та політичні сутички продовжувалися до кінця 1920-х років. Головним кроком у напрямку до кінця озброєного конфлікту стало прийняття у 1917 році конституції Мексики (чинної і зараз), ця дата вважається офіційним кінцем революції.Нова мексиканська конституція стала головним підсумком революції. Переможець Карранса надав сили закону реформам, обіцяним у його революційних декретах. Текст документа загалом повторював положення конституції 1857, але додавав до них три принципово важливих статті. Стаття третя передбачала запровадження загальної безкоштовної початкової освіти; стаття 27 оголошувала всі землі, води і надра на території Мексики національною власністю, а також декларувала необхідність розділу великих латифундій і встановлювала принципи та процедуру проведення аграрної реформи; стаття 123 була кодексом законів про працю. За цією конституцією запроваджувалось прогресивне трудове законодавство, 8-годинний робочий день, визначались умови і мета аграрної реформи, принципи зовнішньої політики.Головним завоюванням мексиканської революції стало повалення реакційної диктатури Діаса, ліквідація феодально-реакційних порядків, проведення економічних перетворень, усунення залежності від США. Революція розчистила шлях для розвитку національного капіталізму, пробудила інтерес широких мас до політики.

34.Тенденції економічного розвитку країн Латинської Америки на рубежі 19-20ст. Панування латифундистів визначало переважно аграрний характер розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинутих країн - сперш Англії та США, а згодом США та Німеччини. Вони забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами, та були основними ринками збуту їхньої продукції. Зміцнення позиції США в регіоні призвело до того, що правлячі кола Сполучених Штатів стали розглядати своїх південних сусідів як природне продовження американського ринку. Становище США ще більше зміцніло після іспано-американської війни 1898 р., коли Іспанія втратила останні свої володіння в регіоні - Кубу та Пуерто-Рико, і будівництва Панамського каналу (1904-1914 рр.). Наприкінці ХІХ -на початку ХХ ст. США неодноразово використовувало збройні сили для захисту своїх інтересів у регіоні.Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м'яса і зерна , Бразилії та Колумбії - кави, на Кубі - цукру і тютюну, в центральноамериканських країнах -тропічних фруктів, що дало підстави називати останні "банановими республіками".Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.Проте таке становище почало змінюватися від кінця ХІХ ст. В країнах регіону розвивалася власна промисловість, а відповідно, національний капітал і робітництво, інтереси якого йшли урозріз з інтересами латифундистів.На цьому ґрунті розгорнулися демократичні рухи, які виступали за зміцнення національного суверенітету і демократії.

35. Ліберально-олігархічні режими у країнах латинської Америки на рубежі 19-20ст. Історія латиноамериканських республік у XIX ст. після завоювання ними незалежності характеризується гострою соціально-політичною боротьбою, що визначила все своєрідність їх подальшого конституційного та державно-правового розвитку. У перших конституціях, як зазначалося вище, були відтворені основні принципи конституціоналізму передових країн того часу. Але в XIX ст. лише деякі з них дійсно дотримувалися на практиці. Незавершеність демократичних перетворень, збереження великих латифундій і напівфеодальних, а в Бразилії рабовласницьких форм експлуатації, соціальна і духовна пригніченість більшої частини населення (особливо індіанського і негритянського) сприяли застійності суспільства і тривалої консервації політичної влади в руках поміщицьке-клерикальних кіл. Вже в 20-30-х рр.. XIX ст. в більшості латиноамериканських республік у зв'язку з формальним встановленням конституційного ладу, а відповідно і з організацією періодичних виборів до органів державної влади (президент, конгрес і т. д.) з неминучістю почали виникати конкуруючі угрупування. На їх базі в наступні десятиліття склалися дві політичні партії, що одержали згодом назву "історичних". Після завоювання незалежності колишні монархісти, унітаристами і прихильники бюрократичного управління отримали назву консерваторів і об'єднувалися звичайно в консервативну партію. Ця партія в більшості країн стала найбільш послідовним захисником інтересів великих землевласників і католицької церкви. Консерватори були відкритими прихильниками збереження особливих привілеїв (фуерос) армії і церкви.Ті кола латифундистів, які були зацікавлені в торговельно-промисловому розвитку своїх країн, верхівка буржуазії, а також давні супротивники унітаризму і бюрократичної централізації (федералісти) склали ядро ліберальної партії. Ліберали в XIX ст. в Латинській Америці, як правило, не були схильні до радикалізму і не прагнули до корінної зміни існуючого суспільства, в якому вони були інтегровані так само, як і консерватори. У них були розбіжності з останніми лише за окремими і відносно другорядних питань суспільного життя, причому не завжди принципові. У XIX столітті латиноамериканська двопартійна система лише чисто зовні нагадувала свою англійську прототип. І консерватори, і ліберали були в цей час партіями тільки в умовному сенсі. Вони не мали будь-якої стрункої і міцної організації, а залишалися лише угрупованнями, напівфеодальним кліками, що ведуть між собою міжусобну війну. Їх політичне кредо виражалося не в програмних документах, а в відвертою ставкою на певного сильного лідера (каудильйо), який бачить перед собою одну-єдину мету - захоплення влади і створення авторитарного режиму. Нерідко й самі каудильйо, спираючись на власні збройні загони, робили ставку на одну з двох конкуруючих партій. У тому випадку, коли той чи інший каудильйо домагався посади президента республіки, він розглядав державний механізм як свою вотчину і без будь-яких утисків призначав на державні посади своїх партійних прихильників, розплачуючись тим самим було зроблено йому політичні послуги. Але й каудильйо в боротьбі за президентську владу не покладалися лише на партійну підтримку.

36. Режим «революційного каудилізму» у Мексиці (1920-1928). У Мексиці під час президентства наступника Обрегона, теж учасника революції 1910 - 1917 рр.. генерала Плутарко Еліаса Кальеса (1924-1928) зміцнився режим «революційного каудільізма». Апелюючи до тези про «триваючої революції», уряд Кальеса заявило, що метою нового, «конструктивного» її етапу стане будівництво розвиненої економіки і суспільства соціальної справедливості на основі співробітництва робітників, селян і національних підприємців. На ділі мова йшла про реформістської програмою з революційними лозунгамі.Билі обмежені позиції іноземного капіталу, насамперед у нафтовій промисловості, що викликало конфлікт мексиканського уряду з компаніями та урядом США. Уряд Кальеса широко використовувало антиімперіалістичні гасла, засуджувало інтервенціоністською політику США в Центральній Амеріке.Стремясь відвернути маси від невирішених проблем і зміцнити «революційний» престиж уряду, Кальєс почав гоніння на католицьку церкву. Конфлікт з церквою в 1926-1927 рр.. переріс у збройну боротьбу, в якій загони «крістерос» - прихильників церкви знайшли підтримку релігійної населення, особливо в деревне.К кінця 20-х років режим «революційного каудільізма» значною мірою виконав свої завдання. Місцева, національна буржуазія кілька зміцнила свої позиції.

37. Мексика в роки «максимату» (1928-1933) та світової економічної кризи. Вбивство Обрегона у липні 1928 р. під час передвиборної кампанії створило політичний вакуум, який міг заповнити тільки Кальєс, і з 1928 по 1934 він фактично управляв країною за спинами трьох президентів, що змінювалися. Загалом це були роки консерватизму, корупції, економічної стагнації і розчарування. Незважаючи ні на що, 1929 р. став рекордним за кількістю розподілених серед селян земель; у тому ж році держава досягла угоди з церквою, і була створена Національно-революційна партія, перейменована у 1946 в Інстітуційно-революційну партію, а у 1931 р. уряд прийняв новий кодекс законів про працю. Період 1928-1934 рр.. відомий як «Максімат» (Maximato). Знаходилися в цей час на посаді президента Е. Портес Хіль, П. Ортіс Рубіо і А. Родрігес вважаються маріонетками Кальеса, який офіційно з 1929 р. обіймав посаду військового міністра і був зайнятий придушенням повстання крістерос. Незабаром після втручання США, в 1930 р. мексиканський уряд підписало мир з повстанцями. У період максімата Кальєс відчував симпатію до ідей фашизму і намагався впровадити його в Мексиці. [16] [17] У 1930 р. була заборонена Мексиканська комуністична партія, Мексика перестала підтримувати повстанців С. Сандіно в Нікарагуа, початок жорстоко придушувати страйки, уряд перестав перерозподіляти землі серед бідних селян. Кальєс повністю забув про свої колишні зв'язки з комуністичним і робітничим рухом. [18]У 1934 р. Кальєс висунув на пост президента свого давнього соратника Ласаро Карденаса, сподіваючись, що і той буде його вірним послідовником. Проте незабаром після інавгурації Карденас став все частіше відкрито конфліктувати з Кальєс, виступив на підтримку профспілок, критикував насильницькі методи останнього, виступив проти фашистської організації «Золоті сорочки» генерала Ніколаса Родрігеса Карраско, що переслідувала комуністів, євреїв і китайських мігрантів. [19]Поступово Карденас осмілів і став зміщувати з важливих постів прихильників Кальеса, і нарешті заарештував самого Кальеса за звинуваченням у змові з метою вибуху залізниці.

38. Реформи Л.Карденаса у Мексиці (1934-1940). У 1934, як кандидат на пост президента від НРП, Карденас здійснив численні поїздки по країні, пропагуючи свій шестирічний план аграрних, економічних та освітніх реформ. У період свого президентського правління (1934-1940) націоналізував великі маєтки і передав селянам 16,2 млн. га земель - в два рази більше, ніж вони отримали з 1920. При ньому було організовано безліч селянських кооперативних господарств, т.зв. Ехідо, а для їх подальшого розвитку в 1935 був створений Національний банк ехідального кредиту, що надавав новим землевласникам позики для закупівлі сільськогосподарського інвентарю і насіння. Одночасно Карденас розгорнув будівництво гребель для зрошення ехідальних господарств.У 1937 Карденас передав залізниці у володіння залізничним службовцем. Однак різке збільшення числа катастроф, зниження продуктивності праці та рівня обслуговування пасажирів змусили уряд в 1940 повернути залізниці під контроль держави. Найсміливішої з реформ Карденаса стала націоналізація власності іноземних нафтових компаній, оголошена в березні 1938. Декрет про націоналізацію з великим запізненням проводив у життя одне з положень мексиканської конституції 1917, оголосила надра країни національною власністю. Націоналізація нафтової промисловості загострила відносини Мексики з США та низкою інших країн, що вилилося в економічну блокаду Мексики, почату США і Великобританією. Конфлікт було вирішено в 1940-х роках, після виплати Мексикою компенсації.

39. Соціально-економічний розвиток Куби у 20ті роки 20ст. До осені 1920 р. кубинська економіка переживала підйом. Цукрова галузь Куби значною мірою знаходилася під контролем американських компаній. Але зростання цін на цукор привело і до загального подорожчання товарів, що викликало незадоволення населення країни. З 1918 р. піднялася хвиля страйків, які проходили під керівництвом анархо-синдикалістів.У 1920 р. економічний підйом змінився післявоєнною кризою. Він торкнувся перш за все цукрового виробництва, але швидко розповсюдився і на інші галузі промисловості. Спад привів до банкрутств, безробіття і різкого погіршення рівня життя населення. Представник президента США Краудер в 1921 р. вживав різких заходів в галузі фінансів, добиваючись скорочення урядових витрат в обмін на надання американської позики у розмірі 50 мільйонів доларів. У 1921 р., перемігши на виборах, до влади прийшов новий президент — колишній ліберал Альфредо Сайас, що створив нову Кубинську Народну Партію. Господарську кризу викликав новий сплеск страйкового руху. У 1925 р. на Кубі виникло загальнонаціональна профспілка — Національна конфедерація робочих Куби (КНОК). Значний вплив в ній належав анархо-синдикалістам. Крім того, в 1925 р. була утворена Комуністична партія Куби (КПК). З середини 1920-х років країна стала виходити з економічного спаду. Проте падіння світових цін на цукор продовжувалося, і цукрові компанії прагнули компенсувати його збільшенням виробництва і збереженням низького рівня зарплати. У 1928 президент-диктатор був переобраний на новий термін. У зовнішній політиці він орієнтувався на США, куди прямували 80% кубинського експорту, чотири п'ятих якого складав цукор. У 1927–1930 уряд Мачадо отримав нові великі позики у американських банках..В період світової економічної кризи 1929–1933 виробництво цукру на Кубі різко зменшилося, обсяги експорту впали в чотири рази, ціни зросли, а рівень заробітної плати скоротився. Число безробітних сягло 500 000 чоловік. Знову почалися страйки. Розвернувся рух за скидання диктатури Мачадо. Виникли радикальні угрупування, які удавалися до тактики змов і замахів.

40.Диктатура Мачадо на Кубі. Кривава диктатура Херардо Мачадо спиралася всередині країни на професійну армію, поставлену в привілейоване становище і поглинає до чверті національного бюджету, хоча Куба за договором 1903 перебувала під захистом США. Проте в набагато більшій мірі, ніж армії, Мачадо був зобов'язаний збереженням влади магнатам Уолл-стріту. Широко розрекламована «програма громадських робіт» дала йому підтримку багатьох верств буржуазії, у тому числі дрібної, і певною мірою збільшила зайнятість робітників. Ця обставина, як і націоналістична демагогія, сприяло створенню щодо широкої соціальної бази, якою мала кліка Мачадо в перші роки його правління. Але фінансування цієї програми вимагало великих коштів, і Мачадо, всупереч своїм передвиборчим обіцянкам, в порушення конституції, без санкції конгресу, отримав у 1927-1930 рр.. на кабальних умовах кілька позик у «Чейз Нейшнл бенк» і у банкірського дому Морганів.Головними об'єктами громадських робіт були Центральне шосе і Капітолій - новий будинок кубинського конгресу, будівництво яких супроводжувалося корупцією та хабарництвом. Ці роботи стали справжньою годівницею для всякого роду ділків, а також для самого диктатора - власника однієї з фірм, що будують шосе, але головний куш дістався великим хижакам - акулам з Уолл-стріта, «організували» позики Кубі. Розплачувався ж за весь цей народ.У результаті фінансової політики уряду Мачадо державний борг Куби тільки за час його першого президентства подвоївся, а до 1932 р. досяг 300 млн. дол Зате диктатор був спокійний. До тих пір поки виплачувалися відсотки по цих позиках, він міг розраховувати на підтримку банкірів, а отже і Вашингтона. Під час виборчої кампанії Мачадо спритно використовував націоналістичні настрої ущемленої післявоєнним кризою і незадоволеною засиллям іноземного капіталу дрібної та середньої буржуазії. Він не скупився на демагогічні заяви і обіцянки, розраховані на завоювання голосів на виборах, заявив про необхідність перегляду «поправки Платта», зобов'язався не домагатися переобрання президентом на другий термін, здійснити в широких масштабах громадські роботи, не допускати подальшого збільшення державного боргу.Всупереч своїй передвиборної обіцянки не висувати свою кандидатуру на другий термін Мачадо майже відразу ж почав підготовку до переобрання. Ще в грудні 1925 р. через конгрес був проведений закон, практично заборонив реорганізацію старих і створення нових політичних партій і передав контроль над буржуазними партіями (Ліберальної, Консервативної, Народної) в руки членів конгресу, обраних від цих партій. А після того як на чолі їх виявилися слухняні йому люди, Мачадо встановив повний контроль над апаратом всіх трьох партій і перетворив їх на слухняне знаряддя своєї політики. Обрання нових керівників партій було категорично заборонено.

41. Куба в роки світової економічної кризи та революція 1933р. В період світової економічної кризи 1929–1933 виробництво цукру на Кубі різко зменшилося, обсяги експорту впали в чотири рази, ціни зросли, а рівень заробітної плати скоротився. Число безробітних сягло 500 000 чоловік. Знову почалися страйки. Розвернувся рух за скидання диктатури Мачадо. Виникли радикальні угрупування, які удавалися до тактики змов і замахів. У серпні 1933 р., у відповідь на жорстокий розгін масової демонстрації в Гавані, на Кубі почався загальний страйк, яким керувала КНОК. Військовий переворот, організований з відома США, привів до краху режим Мачадо. 4 вересня 1933 р. відбувся державний переворот у ході якого владаСеспедеса була повалена. Сержант Ф. Батиста, один із керівниківперевороту, отримав чин полковника і був призначений головнокомандувачем

кубинської армії. До складу хунти він не увійшов.10 вересня 1933 р. хунта передала владу тимчасовому урядову на чолі зпрезидентом Мартіном. США відмовились визнати уряд Мартіна. У грудні1933 – січні 1934 рр. уряд Мартіна здійснив ряд прогресивних заходів по утвердженню національного суверенітету Куби, обмежив діяльність американських монополій, підвищив зарплату робітникам, здійснив часткову конфіскацію землі мачадистів. Упродовж 1933-1935 рр. на Кубі велась активна страйкова боротьба робітників, селян. Апогеєм страйкового руху був березневий страйк 77 тис. чол. Вони вимагали ліквідації воєнної диктатури і відновлення демократичних свобод. Цей страйк закінчився поразкою. Це і був кінець буржуазно-демократичної революції. Кубинська буржуазія і латифундисти спільно із США зуміли зупинити розвиток революції на Кубі. З 1933 до 1935 рр. на Кубі змінилося 8 урядів. Фактичним диктатором Куби був Батиста, який спирався на 30-тисячну армію. У 1937 р. за ініціативою Компартії було створено Народно-революційний блок, до якого увійшли Компартія, профспілкові організації, селянські ліги. Батиста, враховуючи полівіння в Мексиці, політику “доброго сусіда” Ф. Рузвельта, був змушений відновити деякі демократичні свободи. Були легалізовані профспілкові організації, вийшла із підпілля Компартія Куби. У листопаді 1939 р. відбулися вибори в Установчі збори Куби. На президентських виборах 1940р. Батиста здобув перемогу і став президентом Куби. США заявили про свою підтримку Батисти.

42. Аргентина у 20роки 20століття. Ліберальний реформізм. Підйом страйкового руху почався в 1917 р. і тривав до 1920 - 1921 рр. .. охопивши одночасно ряд країн. Трудящі вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці. Поряд з найближчими економічними вимогами були висунуті і вимоги законодавчого оформлення 8-годинного робочого дня, прав профспілок, соціального забезпечення. В Аргентині вже в 1917 р. тільки в столичному окрузі (без передмість) страйкували 136 тис. чоловік, а в 1919 р. - понад 300 тис. (в 1916 р.-24 тис.). Масові страйки охопили Росаріо, Кордову, інші міста. Найвищою точкою руху стала загальний страйк у Буенос-Айресі 9 - 15 січня 1919р., Під час якої вуличні заворушення і зіткнення робітників з рушити на їх утихомирення військами тривали цілий тиждень. Сотні людей були вбиті, багато поранено. Проте економічні вимоги страйкуючих були задоволені, а заарештовані робочі звільнені. Ці події залишилися у пам'яті аргентинців як «трагічна тиждень». У 1920-1921 рр.. страйковий рух в Аргентині залишалося активним. Боротьба перекинулася в сільську місцевість. Особливо наполегливим і тривалим був рух орендарів і наймитів Санта-Фе і Патагонії в 1919-1921 рр.. У Патагонії боротьба батраків у 1921 р. переросла у повстання проти латифундистів та іноземних скотарських компаній, жорстоко придушене військами. Характерною новою рисою політичного життя деяких латиноамериканських республік у післявоєнний період був прихід до влади ліберально-реформістських урядів, які змінили консервативно-олігархічні режими і здійснили заходи по демократизації, економічного й соціального розвитку своїх країн. Так проявлявся криза традиційних консервативних політичних форм панування правлячих класів, коли розвиток капіталізму призвело до ускладнення соціального складу суспільства, посилення нових класів і соціальних верств, у тому числі промислової буржуазії, пролетаріату, середніх верств населення, що претендували на участь у політичному житті. Характерним прикладом ліберально-реформістської політики стала діяльність уряду Іполіто Ірігойена в Аргентині. Іполіто Ірігойен (1852-1933), довгі роки очолював масовий рух за демократизацію і оновлення Аргентини, яке згуртувалося навколо керованої ним партії радикалів (Радикальний цивільний союз), в квітні 1916 р. переміг на президентських виборах і 12 жовтня того ж року вступив на посаду президента Аргентини на 6-річний термін.

Уряд Ірігойена (1916-1922) провело ряд заходів по утвердженню демократичних правових норм і підриву політичних позицій консервативних сил. Консерватори були відсторонені від влади не лише в центрі, але і в провінціях. Були вжиті заходи зі стимулювання національної економіки, з розвитку під контролем держави нафтової промисловості. У латифундистів було вилучено б млн. га не використовувалися ними угідь і за рахунок державних земельних фондів роздано колоністам 7,6 млн. га. Придушивши бойові виступи робітників, уряд Ірігойена в той же час задовольнило багато їх вимоги. Був скорочений робочий день, підвищена заробітна плата, введені пенсії для робітників ряду категорій, обмежений працю підлітків і дітей. Отримали свободу діяльності профспілки. Уряду вдалося послабити невдоволення трудящих і породити серед значної їх частини надії на можливість класового співробітництва за посередництва держави. Прогресивний характер мала політика уряду в галузі освіти. Були відкриті тисячі нових шкіл у сільській місцевості, здійснена вже згадувана університетська реформа.

43. «Ганебне десятиліття» в історії Аргентини. У зв'язку з наближенням призначених на вересень 1943 президентських виборів політичне становище ускладнилося. Опозиційні партії - радикали, соціалісти та комуністи. вступили в переговори про створення передвиборчої коаліції - Демократичного альянсу. Це робило дуже сумнівними шанси на успіх урядового кандидата-консерватора, великого латифундиста і цукрозаводчика, англофіл Р. Костаса. Перебуваючи при владі з 1930 р., після повалення Ірігойена, консерватори настільки дискредитували себе в громадській думці відвертою захистом інтересів проанглийской поміщицько-буржуазної олігархії, що ці роки (1930-1943) увійшли в аргентинську історію під девізом «ганебне десятиліття». Але можливість приходу до влади єдиного кандидата демократичної опозиції з участю в ній комуністів викликало побоювання і тривогу у певної частини населення, особливо у консервативних та реакційних сил, а також у націоналістичних кіл. У той же час радикали і соціалісти, проголошуючи загальні антифашистські гасла та вимоги захисту демократичних свобод, не висували конкретної програми вирішення назрілих соціальних та економічних проблем, що викликало розчарування мас в партіях демократичної опозиції. Комуністи теж не змогли зайняти активну позицію.

44. Військовий переворот у Аргентині 1943р. та поява пероністського режиму. З початком Другої світової війни президент Кастільйо дотримувався політики нейтралітету, хоча і був прихильником ідей Беніто Муссоліні і Франсіско Франко. Коли Національно-демократична партія, до якої він належав, висунула кандидатом в президенти Робустіано Патрона Костаса, Кастільйо не став заперечувати. Здавалося, Патрону Костасу була забезпечена перемога.Проте, в результаті перевороту 4 червня 1943 року, проведеного під керівництвом військової верхівки, Кастільйо був скинутий. На чолі уряду, що складався з військових, встав генерал Педро Пабло Рамірес. Національний конгрес, що знаходився під контролем радикалів і соціалістів, був розпущений, в країні була введена цензура, і вибори вже не могли бути проведені.Проте, новому уряду не вдалося заручитися підтримкою населення. Для вирішення питання підтримки група військових в межах нового уряду, на чолі з полковником Хуаном Домінго Пероном, на той час секретарем міністра оборони і головою Міністерства праці, почала активні дії. Після переговорів з керівниками робочого руху ця група вирішила добитися підтримки населення, розпочавши програму соціальних перетворень і поліпшення положення промислових робітників. Вже до середини 1944 року Перон користувався підтримкою більшості профспілок. Протягом наступних чотирьох місяців у країні розвернулася активна кампанія по виборах президента. Перон організував три нові організації для підтримки його кандидатури: Партію праці, дисидентську Радикальну партію і Незалежну партію. Опозиційні партії — Радикальна, Соціалістична, прогресивно-демократична і Комуністична — об'єдналися в Національно-демократичний союз. Їх кандидатом був політик традиційно радикалістського напряму Хосе Тамборіні. На виборах, що були відносно демократичними, переміг Перон, що отримав 54% голосів, а його прихильники отримали майже дві третини місць в палаті депутатів і майже всі місця в сенаті.Однак в останні роки, у зв'язку з погіршенням економічного становища країни, іноземні інвестиції були знову дозволені. Режим Перона ставав все більше автократичним. Спроби Перона секуляризувати державу призвели до конфлікту з Католицькою церквою.В середині 1955 року незадоволення урядом Перона досягло апогею. Рух, очолений офіцерами військово-морського флоту і деякими представниками ВПС та внутрішніх військ країни, організував новий військовий переворот. Коли флот став загрожувати обстрілом Буенос-Айреса, Перон покинув країну, а влада перейшла в руки бунтівників.

45.Розвиток Бразилії у 20роки 20 століття. Тенентизм. Повстання лейтенантів, яке пройшло в 1922 році під час періоду олігархічної республіки, не призвело до значних змін соціальної структури Бразилії. Проте правляча паулістская кавова олігархія не змогла витримати гостру кризу світового капіталізму в 1929 році. Чутливість Бразилії до Великої депресії грунтувалася на життєвій залежності економіки від іноземних ринків і позик. Незважаючи на обмежене індустріальний розвиток в Сан-Паулу, експорт кави та іншої необробленої продукції все ще залишався основою економіки. Після того, як фондові біржі США зазнали краху 29 жовтня 1929 (Чорний вівторок), ціни на каву несподівано впали на 30%. Подальше зниження було навіть більш гострим. Між 1929 і 1931 роками ціни на каву впали з 22,5 до 8 центів за фунт. Оскільки світова торгівля різко зменшилася, експортери кави понесли значні втрати доходів в іноземних валютах. Велика депресія можливо мала найсильніший ефект на Бразилію, ніж на Сполучені Штати. У 1920-ті роки боротьба проти місцевої олігархії та імперіалізму в Бразилії прийняла форму збройних виступів. При формальному функціонуванні конституційного режиму широкі маси населення країни як і раніше були відсторонені від участі у політичному житті. В країні все сильніше відчувалося невдоволення засиллям поміщицько-буржуазної олігархії штатів Сан-Паулу і Мінас-Жерайс, яке перешкоджало розвитку промисловості та інших сировинних галузей, стимульованих в Бразилії в ході Першої світової війни [1].Однак ліберальна опозиція не вирішувалася на відкриту боротьбу з правлячим режимом, а робітничий рух в цей період переживало спад. Селянські виступи проходили стихійно, у формі розрізнених бунтів. В таких умовах ініціативу взяли на себе представники нижчого і середнього офіцерства - тенентісти, котрі стали на шлях відкритої збройної боротьби з урядом.Головною вимогою тенентістов була заміна олігархії справді демократичним конституційним режимом. Про патріотичному і антиолігархічної характері свого руху вони заявили в «Революційному маніфесті» 1924 року, в якому говорилося: «Наша революція - не ізольований епізод. Вона носить патріотичний характер ... Ми боремося за демократію, за ідеали народу проти нинішньої олігархічної диктатури і закликаємо народ підтримати нас »[2]. Повстання в Копакабане стало першим великим виступом тенентістов. Воно почалася 5 липня 1922 року в гарнізоні столичного форту Копакабана. Офіцери повстали з метою усунути від влади чинного президента Епітасіу Песоа і не допустити обрання його наступника, Артура Бернардіса [3]. Незважаючи на те, що заколот був жорстоко придушений, тенентісти продовжували свою боротьбу, створюючи мережу таємних організацій в арміі.Но вже в жовтні 1924 року повстання спалахнуло тенентістов в кількох гарнізонах на півдні Бразилії, в штаті Ріу-Гранді-ду-Сул. Колона повсталих, на чолі з капітаном Луїсом Карлосом Престесом, рушила звідти на північ і в березні 1925 об'єдналася з повстанцями з Сан-Паулу.

46. Ліберальна революція 1930р. в Бразилії та подальший розвиток країни. Криза влади виникла на початку 1930 року, коли президент Вашингтон Луїс оголосив своїм наступником губернатора штату Сан-Паулу Жуліу Престіса, що суперечило політиці «кави з молоком», згідно якій президентом повинен був стати губернатор штату Мінас-Жерайс Антоніу Карлус Рібейра-ді-Андрада. Таким чином Антоніу Карлус, якого називають архітектором революції, приєднався до опозиційного Ліберального Альянсу Жетуліу Варгаса. Вибори, які відбулися 1 березня 1930 року, пройшли легко для влади, кандидат від влади Жуліу Престіс переміг з 1091 тис. голосів проти 742 тис. у Жетуліу Варгаса.Ця перемога, однак, не була визнана опозиційним Ліберальним Альянсом, який звинуватив уряд у фальсифікації результатів. Альянс також проголосив свою перемогу та почав приготування до збройного протистояння з урядом, спираючись на лояльних губернаторів та молодших офіцерів армії. Ситуація у країні значно погіршилася, коли 26 липня у Ресіфі (штат Пернамбуку) був вбитий кандидат у віце-президенти Жуан Пессоа. Хоча причини вбивства так і не були з'ясовані, це привело до масових виступів протесту проти уряду. Почалася мобілізація лояльних Альянсу сил, здебільшого під керівництвом молодших офіцерів.Приблизно за два місяця до закінчення повноважень Вашингтона Луїса (15 листопада) масові антиурядові виступи значно посилилися, із вбитими на північному сході країни. До 3 жовтня були скинуті вже 8 лояльних уряду губернаторів штатів. 10 жовтня Жетуліо Варгас на чолі своїх прихильників виїхав поїздом до Ріо-де-Жанейро, столиці країни на той час. У спробі зупинити його, урядові війська спробували перекрити дороги, в результаті 12-13 жовтня в Кватігві (Quatiguá), на межі штатів Сан-Паулу і Парана, відбулася озброєна сутички з революційними військами. Велика битва майже не трапилася в Ітараре (Itararé), але її зупинило фактичне падіння уряду, коли 24 жовтня генерали Тассу Фрагосу і Менна Баррету та адмірал Ізіас ді Норонья утворили військову хунту. Жетуліо Варгас прибув до столиці через тиждень після цих подій та офіційно зайняв посаду президента (спочатку як виконуючий обов'язки) 3 листопада 1930 року.

47. Державний переворот 1937р. в Бразилії та встановлення режиму «нової держави». Подібно до європейських фашистів, Варгас використовував загрозу комунізму для виправдання особистої диктатури. Фашистська диктатура «Естаду Нову» (Нова держава) була сформована за взірцем номінально нейтральної та по суті фашистської «Нової держави» Салазара у Португалії. Ця диктатура остаточно матеріалізувалася в 1937, коли передбачалося, що Варгас залишить піст президента у січні 1938 року, як те вимагалося конституцією 1934 року. Але 29 вересня 1937 року генерал Дутра представив «План Коена» (названо на честь угорського комуністичного лідера, Бели Куна), що описував детальний план для комуністичної революції. «План Коена» був лише фальсифікацією, складеною інтегралістами, але Варгас використав його щоб прийняти запропонований Дутрой стан надзвичайного становища у державі, так саме, як Гітлер кількома роками раніше використав пожежу у Рейхстазі для звинувачення комуністів і виправдання диктатури. 10 листопада Варгас у радіозверненні до народу заявив про прийняття на себе диктаторських повноважень, які затверджувалися новою конституцією (другою за часи його режиму), повністю переписаної з конституцій європейських фашистських держав, таким чином припинивши президентські вибори та розпускаючи конгрес. Варгас, подібно до Гітлера і Муссоліні, укріплював свою владу поступово в межах встановленого державного строю, а не шляхом однієї революції.Хоча режим «Естаду Нову» і був відверто тоталітарним, він був м'якішим порівняно з режимом Нацистської Німеччини. Подібно до європейських фашистів, Варгас відмінив опозиційні політичні партії, наклав жорстку цензуру, встановив централізовану поліцію і наповнив в'язниці політичними дисидентами, пропагуючи націоналізм і встановлюючи повний контроль над державною політикою.Хоча конституція Естаду Нову і заборонила воєнізовані групи, включаючи інтегралістів, які загрожували особистій владі Варгаса, політична і економічна політика держави мала багато спільного з політикою Муссоліні. Варгас заборонив страйки і відняв у працівників право організувати незалежні від уряду профспілки. Подібно до Муссоліні, він використовував уряд в якості посередника між класами, встановлюючи, наприклад, мінімальну заробітну плату для промислових робочих, але не для селян, точно так же, як Муссоліні підтримував міський пролетаріат, але ігнорував селянство. Його політика індустріалізації за допомогою центрального планування при збереженні приватної власності була іншою спільною рисою.

48. Економічний та політичний розвиток Чилі після Першої світової війни. Період від громадянської війни до 1925 року в історії Чилі має назву «парламентської республіки». Парламентська республіка існувала в Чилі від закінчення громадянської війни 1891 року до конституційної реформи 1925 року. Після короткої, але кровопролитної війни була прийнята нова конституція, що проіснувала до 1925 року.Цей період характеризувався домінуванням в політиці олігархією над великими землевласникими, власниками добуваючих підприємств і чилійськоїю аристократією. Хоча конституція і не була змінена, Національний конгрес домінував в політиці, тоді як президент перетворився на представницьку фігуру, без права прийняття важливих рішень без ухвалення парламентом та позбавлений можливості проведення важливих реформ. Кабінети міністрів формувалися і розпускалися конгресом із частою зміною міністрів, що заважало їхній ефективній роботі. Наприклад, протягом п'ятирічного президенства Германа Рієско було змінено 17 кабінетів і 73 міністрів. Однак, не зважаючи на політичну нестабільність протягом цього періоду, економіка країни успішно розвивалася, перш за все через доходи від продажу селітри, що дозволило спорудження, наприклад, Трансандійської залізниці і Національного музея витончених мистецтв, святкування століття незалежності країни тощо.Проте, економіка значно постражджала, коли 16 серпня 1906 року сильний землетрус, а після нього і цунамі майже повністю знищили місто Вальпараїсо, внаслідок чого загинуло близько 20 тисяч осіб.На міжнародній арені, за британським посередництвом, булі вирішені прикордонні питання з Аргентиною щодо південної частини Андського регіону, через те, що лінія кордону по вододілу, яку захищала Чилі, і по найвищих веришнах, яку захищала Аргентина, не збігаються у цьому районі. В той же час обидві країни та Бразилія підписали пакт ABC (за першими буквами назв країн), ціллю якого було сприяння економічній кооперації між країнами регіону та зменшення впливу США.Протягом Першої світової війни Чилі залишилася нейтральною.Цей період також характеризувався значною імміграцією до країни та її урбанізацією, що привели до збільшення активності робітничого руху. Велику увагу привертала значна кількість нещасних випадків на промислових підприємствах та жорстокі заходи, якими уряд придушував народні виступи, наприклад різанина в школі Санта-Марія-де-Ікіке. У відповідь почали створюватися профспілки та була заснована Соціалістична Робоча Партія.

49. Військовий переворот 1924р. у Чилі. Диктатура К.Ібаньєса. У Чилі в 1924 р. група армійських офіцерів, яких підтримували консервативні сили, повалила ліберальний уряд і встановила військову диктатуру. Військова хунта протрималася лише чотири місяці. Черговий військовий переворот відновив владу лібералів. Період конституційної влади тривав недовго. У 1927 р. полковник Карлос Ібаньєс усунув президента країни і встановив свою диктатуру Диктаторськими методами він намагався врегулювати соціально-економічні труднощі. Ібаньєс був прихильником фашистської Італії, через що його назвали «чилійським Муссоліні». З метою виправлення становища у сільському господарстві диктатор розпорядився купувати землю у латифундистів і в кредит продавати її селянам. Проте селянство неспроможне було скористатися цією можливістю. Країну постійно лихоманило від виступів робітників, селян, міських низів. Влітку 1932 р. Ібаньєс змушений був втекти з Чилі. Проте новий уряд не зміг стабілізувати економічне становище, ліквідувати соціальні конфлікти. Влітку 1932 р. черговий військовий переворот відновив владу прихильників Ібаньєса. Чилі була проголошена «соціалістичною республікою», яка, потрапивши під вогонь критики як пробільшовицьких, так і правих партій, проіснувала лише 12 днів. Протягом 1932 р. Чилі пережила три військових перевороти. У жовтні були проведені президентські вибори і до влади повернувся А. Алессандро, колишній президент від лібералів. Так завершилася низка політичних криз і внутрішніх потрясінь. Латифундисти та їхні партії були усунені від політичної влади, яка перейшла до промислових і фінансових кіл.

50. Повалення режиму Ібаньєса у Чилі. Діяльність Народного фронту. Нова конституція Чилі, розроблена Алессандрі, була прогресивнішою, ніж попередня, і діяла в країні до 1980 року. Проте, сам Алессандрі не зумів підтримати єдність союзного ліберально-радикального уряду. В результаті його колишній союзник Карлос Ібаньєс дель Кампо, на той час міністр оборони, очолив воєнний переворот і захопив владу в країні. Диктарура не була тривалою, і наступного року, після формального закінчення терміну Алессандрі, були проведені нові президентські вибори. Президентом був обраний Еміліано Фіґуероа Ларраїн, хоча дійсну владу в країні зберігав популярний Ібаньєс дель Кампо, який сам формально став президентом після відставки Ларраїна в 1927 році. Хоча в 1931 році з великим відривом переміг кандидат Радикальної партії Хуан Естебан Монтеро, численні революційні виступи в країні змусили його залишити посаду в 1932 році, а президентом знову був обраний Алессандрі.У 1934 році розпочалося значне за своїми наслідками та кількістю селянське повстання в Ранкуйлі. Араукани спробували відвоювати деякі території, що раніше належали їм. Лише за допомогою регулярної чилійської армії повстання вдалося подолати. На початку 1930-их років в Латинській Америці значно поширився фашизм. На противагу йому у 1936 році в Чилі було створено антифашистський народний фронт, до чого також долучилися Радикальна партія на чолі з Педро Аґірре Серда. Наступного року було створено фашистське об'єднання «Національна Фаланга». У 1938 році до антифашистського народного фронту долучилася партія соціалістів. Політичне протистояння ставало дедалі сильнішим та помітнішим і жорстокішим: під час планування замаху на президента поліцією було вбито групу активістів національно-соціалістичної молоді в будинку соціального страхування. 1938 року національно-соціалістичний рух робить спробу захопити владу в державі шляхом заколоту, що призводить до різанини з великою кількістю жертв. У 1941 році Антибільшовицький національний фронт припинив своє існування через незгоду соціалістів з пактом Сталіна і Гітлера, а також зі смертю Аґірре.

51. Нікарагуа у 1по 20ст. Роль США у розвитку країни. У 1893 році уряд Нікарагуа очолив лідер Ліберальної партії Хосе Сантос Селая, який став проводити курс на обмеження іноземного втручання. При ньому був відновлений суверенітет Нікарагуа над містом Блуфілдс і Москітовий берегом, що перебували під контролем Великобританії. Були створені державні банки, побудовані залізниці й організовано телеграфне повідомлення; збільшився приплив у країну іноземного капіталу.

Селая намагався обмежити вплив США в Нікарагуа. Скориставшись допомогою американців для того, щоб очистити від англійців Карибське узбережжя, він відмовився надати їм виняткове право на спорудження каналу і ввів ряд інвестиційних обмежень. У відповідь на це в 1909 році США стали надавати підтримку - спочатку дипломатичну, а потім і військову - Консервативної партії, яка здійснила державний переворот. Однак консерватори не могли довго утримувати владу в країні. Соціальна і політична нестабільність зростала, і в 1912 році в країну для наведення порядку прибули морські піхотинці США. Після виведення з Нікарагуа в 1925 році морських піхотинців США консерватори спробували утвердитися при владі, однак це викликало збройний опір, і в січні 1927 року північноамериканські війська знову висадилися в Нікарагуа. США розробили умови політичної угоди між Консервативною і Ліберальної партіями, однак декілька лідерів лібералів на чолі з Аугусто Сандіно відмовилися скласти зброю. Прихильники Сандіно вели запеклу партизанську війну, висуваючи все більш радикальні вимоги в якості умов для припинення воєнних дій, і США прийшли до висновку про необхідність створення місцевих сил. Такою силою стала Національна гвардія, на чолі якої американці поставили Анастасіо Сомосу Гарсію, який жив колись у США і займався там торгівлею автомобілями. У 1933 році США вивели з Нікарагуа морських піхотинців, а в 1934 році гвардійці Сомоси вбили Сандіно та ряд військових керівників руху під час переговорів між сандиністами і урядом у Манагуа.

52. Національно-визвольна війна нікарагуанського народу під керівництвом А.Сандіно (1927-1933). З початку ХХ століття в Нікарагуа тривала безперервна громадянська війна. Сполучені Штати, які захищали право своїх фруктових компаній безпардонно грабувати місцеве населення, то вводили в країну морських піхотинців, то виводили їх, сподіваючись на лояльність і професійні навички куплених - перекуплених місцевих політиків. Проти американських маріонеток час від часу в провінції піднімалися повстання, але грінго, як у Латинській Америці називають багатих і безсоромних північних сусідів, підкупами і вбивствами утихомирювали непокірних. Всі здали, і лише один з командирів відмовився підкоритися, заявивши, що воює за батьківщину і свободу, а не за Сакас і Монкада. Цією людиною і був Сандіно, вже заслужив на той час репутацію діяча абсолютно непідкупного і тому особливо небезпечного для продажної влади. Відмовившись роззброїтися, сандіністи опинилися в надзвичайно важкому становищі. Основні їхні сили були відрізані противником, з самим Августо Сезаром залишилися лише 100 осіб, на яких припадало 60 гвинтівок. Зрозуміло, що американці не сприйняли загрозу Сандіно всерьез.Хітфільд зайняв містечко Окоталь і зажадав скласти зброю протягом 48 часов.Летчікі влаштували справжнє полювання за селянами на навколишніх полях, було вбито близько 300 мирних жителів, зрозуміло, в першу чергу жінок і дітей. Зрозуміло, що Сандіно і його бійці вціліли. Після перемоги під Окоталем, у вересні 1927 року, Сандіно проголосив створення Армії захисників національної незалежності - зі своїм гімном і статутом. У цієї армії була одна мета - вигнання оккупантов.Тактікой була обрана партизанська війна - герилья. Американці прийшли в жах. Ніяких методів протипартизанських дій тоді ще не було розроблено, та й в місцевих джунглях сандіністи орієнтувалися куди краще, ніж їх вороги. Інший раз сандіністи показали чудеса нічного бою. Американці, та й офіцери урядових військ були переконані, що в джунглях ночами воювати безглуздо: нічого не видно і ти неминуче накриєш вогнем своїх. Однак саме посеред ночі повстанці без єдиної втрати розгромили табір морських піхотинців на річці Коко, знищивши втричі перевершував їх противника, захопивши його зброя і боєприпаси. На початок 30-х років американці абсолютно втратили контроль над країною. Вони пустилися в усі тяжкі, вдавалися до тактики випаленої землі, тільки по одному підозрою розстрілювали цілі родини, відрубували у чоловіків праву руку, щоб ті не могли тримати зброю, але нічого не допомагало. У відповідь сандіністи знищували один за іншим офіси найбільших фруктових компаній, стратили їх службовців і спалювали майно. Країна перестала бути банановою республікою, бо вивозити звідти банани стало вкрай ризикованим підприємством. У 1932 році Сандіно оголосив наступ на столицю країни Манагуа. Партизанські райони починалися вже в трьох годинах їзди від президентського палацу і штабу американського експедиційного корпусу. Стало ясно, що для окупантів війна програна. Наостанок американці з доброї старої звичці провели в країні "демократичні" вибори. Президентом став все той же Хуан Сакас, який переконав своїх господарів, що він старий друг Сандіно і зможе укласти з партизанами полюбовне угоду.У перший день 1933 американська морська піхота залишила Нікарагуа. Повстанці перемогли.

53. Посилення позицій США в Латинській Америці після Першої світової війни. У роки економічної стабілізації США зміцнили свої політичні й економічні позиції в країнах Латинської Америки, витісняли насамперед Англію. Так, у Бразилії їх інвестиції зросли з 50 до 431 млн. доларів, у Чилі – з 15 до 483 млн. доларів у Перу – з 35 до 169 млн. доларів В цілому капіталовкладення США порівняно з довоєнним періодом у країни Латинської Америки зросли майже на 100%.США не тільки вкладали інвестиції в економіку країн Латинської Америки, але і надавали їм позики. За період з 1914 по 1928 р. США надали їм позику на суму 2 млрд. доларів. Це було використано для посилення їх залежності від США. Між країнами Латинської Америки в цей час досить частими були війни. США і в цьому питанні відігравали вирішальну роль. Вони спонукали окремі країни до воєн (1928 р. між Болівією Парагваєм за нафтові поля), вони виступали і в ролі миротворців.США відстоювали свої інтереси і в тому випадку, коли робітничий і селянський рух загрожував пануванню американських монополій. У разі безпосередньої загрози господарюванню американських монополій США вдавалися до прямої воєнної агресії (як це було в Нікарагуа у 1925 р.). Там партизанська війна йшла з 1925 до 1934 р. Лідер повстанської армії Сандіно був вбитий. Він воював під гаслом: “Краще вмерти патріотом, ніж гнити рабом!”. США забезпечили прихід до влади в Нікарагуа Самоси, який вірно служив американським монополіям. У Сальвадорі боротьбу селян очолив Фарабундо Марті під гаслом: “Землі і волі!”. Він також був вбитий.

54. Панамериканські конференції 20х років 20 століття та їх рішення. На 5-ій конференції (25 березня — 3 травня 1923, Сантьяго, Чилі) був підписаний договір про запобігання конфліктам між американськими державами. Передбачаючи створення американської регіональної системи арбітражу, договір відповідав прагненню США створити противагу Лізі Націй як знаряддю англійської політики в Америці, 6-я конференція (16 січня — 20 лютого 1928, Гавана) прийняла конвенцію про «Обов'язки і права держав в разі громадянської війни» і визначила статут Панамериканського союзу як постійного органу М. до. Протидію латиноамериканських країн імперіалістичній політиці США, що посилювалася, змусив американський уряд на 7-ій конференції (3—26 грудня 1933, Монтевідео) підписати запропонований Аргентиною договір, що забороняв агресію і інтервенцію, а також конвенцію «Про права і обов'язки держав», що формально проголошувала невтручання однієї держави у внутрішні або зовнішні справи іншого.

55. Світова економічна криза та модернізація політики США в Латинській Америці. Економічна криза 1929-1932 рр. сильно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою антиамериканського й антианглійського), що привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією.Країни Латинської Америки взялися до індустріалізації, яка мала, на їх думку, компенсувати неможливість імпорту машин та обладнання з промислово розвинених країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталові надавалися всілякі пільги. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоби зменшити його залежність тільки від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії націоналізували нафтодобувну промисловість.Отже, в Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза привела до посилення державного регулювання економіки. Але форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 рр.). Він установив режим особистої влади, і в перші роки свого правління симпатизував фашизмові, намагаючись в усьому бути схожим на Муссоліні, але під час війни кардинально змінив погляди і навіть відправив воювати на боці Антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

56. Панамериканські конференції 30х років 20ст. та політика «доброго сусіда». З 1933 p., після приходу до влади у США президента Ф. Д. Рузвельта, американська політика зазнала докорінних змін. США проголосили принцип невтручання у внутрішні справи країн Латинської Америки. Рузвельт виступав з позиції «доброго сусіда», пропонуючи урядам латиноамериканських держав взаємовигідні торгові угоди, надання технічної допомоги тощо. У 1939 р. на Панамериканській конференції в Лімі країни Латинської Америки і США заявили про свою готовність захищати континент від будь-якого іноземного втручання. Загалом зміни, які відбувалися в Латинській Америці, свідчили про те, що цей континент втягувався у вир світових подій.

57. Воєнно-поліцейська диктатура Хорхе Убіко в Гватемалі (1931-1944). Період політичних та економічних негараздів, що пішов за падінням уряду Естради Кабрери, закінчився тільки в 1931, з появою сильної особистості в середовищі військових - генерала Хорхе Убіко Кастаньеди, який і став президентом. Убіко перш за все різко скоротив державні витрати на соціальні потреби, надавши нові привілеї виробникам кави і "Юнайтед фрут компані". Маючи сильною армією і могутньої таємною поліцією, Убіко встановив режим терору. Його методи управління влаштовували землевласників, які боялися і ненавиділи індіанців, однак вони налаштовували проти нього середній клас середній клас в містах. Режиму Убіко протистояли студенти і молоде покоління політиків, багато з яких, будучи самі синами плантаторів, отримали освіту за кордоном. При ньому були ліквідовані всі буржуазно-демократичні свободи, прогресивні організації піддавалися переслідуванню, припинила існування компартія Гватемали. Уряд Убіко надало додаткові пільги американським компаніям. Основні галузі економіки потрапили в руки імперіалістів США. До кінця 30-х рр.. на їх частку припадало 75% експорту і 50% імпорту Гватемали. Значні позиції в той же час завоював німецький капітал, на частку Німеччини припадало близько 30% імпорту Гватемали і майже стільки ж її експорту. У грудні 1941 року, після вступу США в 2-у світову війну, Гватемала оголосила війну Німеччині, Японії та Італії і надала в розпорядження США всі свої морські і повітряні бази. У 1942 році уряд Убіко конфіскувало німецьке майно в Гватемалі (головним чином плантації кави).

58. Національно-демократична революція у Гватемалі (1944-1954). Революція 1944-54 рр.. Розвиток демократичного руху в світі справило глибокий вплив на широкі верстви населення Гватемали. У 1944 невдоволення урядом вилилося у студентські демонстрації в м. Гватемала і в загальний страйк. Не зумівши впоратися зі страйкарями, Убіко 1 липня 1944 оголосив про свою відставку. На зміну йому прийшов тріумвірат на чолі з генералом Ф. Понсе. Проте народ вимагав корінних змін у політичному і економічному ладі. Так почалося Весняне десятиліття (1944-1954) - період прогресивних і демократичних перетворень. 20 жовтня 1944 в країні відбулося збройне повстання, що ознаменувало початок Гватемальський революції. На виборах в грудні 1944 легко переміг професор Хуан Хосе Аревало, лідер заснованої в 1944 партії Народно-визвольний фронт, підтримане всіма демократичними силами Гватемали. У березні 1945 року була прийнята буржуазно-демократична конституція, що проголосила ряд прогресивних соціально-економічних принципів, спрямованих на розвиток національної економіки, що декларувала ліквідацію латифундій і надала конгресу право забороняти або обмежувати діяльність іноземних монополій. Конституція 1945 обмежувала владу президента, який міг бути обраний тільки на один 6-річний термін, і встановлювала підзвітність уряду Національному конгресу і підзвітність армії президенту і конгресу. Були розширені повноваження судової влади, що забезпечують її незалежність, і передбачені гарантії демократичних виборів. Конституцією на уряд покладалася відповідальність за економічний розвиток країни, соціальне забезпечення та освіту громадян. Протягом президентського терміну Аревало (1945-1951) багато селян отримали землю, освіта та соціальна допомога. Була дозволена діяльність профспілок. З підпілля вийшли прогресивні організації (за винятком комуністичних груп). На початку 1945 року була організована Конфедерація трудящих Гватемали. Була знову створена в 1949 році Комуністична партія Гватемали (з грудня 1952 р. - Гватемальська партія праці, ГПТ). Були встановлені (1945 р.) дипломатичні відносини з СРСР. За час перебування Аревало при владі на нього та членів його кабінету було скоєно 24 збройних напади. Який прийшов на зміну Аревало уряд Хакобо Арбенса Гусмана (1951-54 рр.). Здійснило заходи, спрямовані на подальшу демократизацію політичного життя Гватемали, створення незалежної економіки. Арбенса був ще більш радикальним політиком, ніж Аревало. Закон про аграрну реформу 1952 року, згідно з яким всі невикористовувані землеволодіння площею понад 90 га підлягали експропріації (власники таких земель отримували компенсацію у вигляді державних облігацій з терміном погашення 25 років), підірвав панування американських монополій в головній галузі економіки - сільському господарстві. Під захист держави були взяті природні багатства (розвідка і видобуток нафти). Спочатку Арбенса розподілив між безземельними селянами 200 тис. га державних земель, а до 1954 були експропрійовані ще майже 400 тис. га, причому більша частина цих земель належала "Юнайтед фрут компані". У 1951 році була створена Загальна конфедерація трудящих Гватемали. Уряд Арбенса рішуче виступило проти втручання США у внутрішні справи Гватемали. Налякані демократичними перетвореннями в Гватемалі та їх впливом на визвольний рух в Латинській Америці, США, спираючись на сили гватемальської реакції, здійснили з території Гондурасу в червні 1954 року збройну інтервенцію в Гватемалу. У цій обстановці командування гватемальської армії відмовилося озброїти народ і вчинила контрреволюційний переворот, змусивши Х. Арбенса подати у відставку. У Гватемалі була встановлена ​​диктатура Карлоса Кастільо Армас.

59. Сандіністська революція в Нікарагуа (1978-1979) та її наслідки. У 1974 році Сандиністський фронт національного визволення (СФНВ), підпільна організація, заснована в 1961 році і прийняла ім'я Аугусто Сандіно, убитого сомосовцамі, посилила виступи проти режиму Сомоси. Уряд запровадив військовий стан, однак проти уряду виступили багато впливових угруповань, включаючи ділові кола і церкву. У 1978 році був убитий лідер помірної опозиції Чаморро, що викликало спалах страйків. У вересні почалося масове народне повстання проти уряду під керівництвом СФНВ. Сомоса кинув проти повсталих літаки і танки, а число загиблих перевищило 2000 чоловік, Проте 19 липня 1979 року, після наступу, що тривав місяць, збройні сили сандиністів увійшли з перемогою в Манагуа.У країні було створено тимчасовий демократичний уряд національного відродження. Національна гвардія була розпущена, замість неї була створена Сандиністської народна армія. Свою програму національного відродження уряд розпочав з націоналізації великих маєтків, банків і деяких промислових підприємств, проте націоналізація не торкнулася майно промисловців, які протистояли Сомоси.

60. Національна революція 1952-1953рр. у Болівії та режим національної революції (1954-1964). Болівійська революція 1952, антиімперіалістична, антифеодальна революція в Болівії, очолена національною буржуазією. 9 квітня 1952 в країні спалахнуло народне повстання, і після 3-денних боїв панування феодальної олігархії і магнатів гірничодобувної промисловості, пов'язаних з імперіалізмом США, було повалено. До влади прийшла партія Націоналістичний революційний рух (НРР, створена в 1941), яка висловлювала в основному інтереси національної буржуазії і середніх шарів. Велику роль у повстанні відіграв пролетаріат, але його нечисленність, а також молодість і слабкість Комуністичної партії Болівії, відсутність союзу з селянством не дозволили пролетаріату стати керівною силою революції. У 1952 була створена єдина профспілкова організація - Болівійський робочий центр, який об'єднав усі галузеві профспілки, ліквідована стара армія, створена робоча і селянська міліція, запроваджено загальне виборче право, прийнята національна програма з ліквідації неписьменності, що передбачає обов'язкову початкову образованіе.Важнейшім революційним завоюванням стало прийняття 31 Жовтень 1952 декрету про націоналізацію олов'яних копалень, що належали трьом найбільшим магнатам, пов'язаних з іноземними монополіями .2 серпня 1953 був прийнятий декрет про аграрну реформу, що передбачав скасування кріпосного праці, наділення селян землею за рахунок великих латифундій і створення с.-г. кооперативів. Наділення селян землею (її вартість вони повинні були погасити протягом 25 років з розрахунку 2% річних) проходило за двома лініями: селяни оголошувалися власниками ділянок, отриманих ними в користування від поміщиків, за які селяни відпрацьовували або платили поміщику натуральну ренту, крім того, передбачалося наділення малоземельних або безземельних селян землею, відчуженої у поміщиків згідно з нормами, встановленими для різних районів і грунтів. Уряд НРР в своїй економічній політиці орієнтується на допомогу США. У 1956 уряд почав проводити план «стабілізації фінансів», що передбачав скасування контролю над цінами, заморожування заробітної плати. Потім воно перейшло до урізування демократичних свобод, до масових репресій проти трудящих із застосуванням військової сили. Все це призвело до призупинення поступального руху Болівійська революція 1952 і наступу реакційних сил на завоювання трудящих, вилівшемуся в контрреволюційний державний переворот в листопаді 1964.

61. Розвиток Мексики у 50ті-70ті роки 20ст. У Другій світовій війні Мексика виступила союзником антигітлерівської коаліції. Фінансова та технологічна допомога Сполучених Штатів дозволила Мексиці модернізувати залізниці і промисловість. Втративши європейського імпорту Мексика була вимушена розвивати власне виробництво. Війна підняла світові ціни, створивши тим самим сприятливі умови для мексиканської торгівлі. Після війни почався період економічного зростання: виконання програм індустріалізації, промислового розвитку регіонів, іригації, впровадження нових аграрних технологій. [32]У період 1960 - 1970-х рр.. швидко розвивалося виробництво з щорічним приростом валового національного продукту на 6,5%. Зросли доходи на душу населення. Незважаючи на успіхи в економіці, проблеми в сфері освіти та соціального забезпечення залишилися невирішеними. У 1967 році була проведена найбільша одноразова роздача земель в історії Мексики - 1 млн га. У 1969 році в Мехіко були відкриті перші лінії метро. Але в 1968 році зростаюче соціальне напруження призвело до студентських заворушень, а 2 жовтня 1968 за десять днів до початку XIX Літніх Олімпійських ігор відбувся спричинив сотні жертв розстріл мирної студентської демонстрації на площі Трьох Культур [32] (в 2006 році екс-міністр внутрішніх справ Луїс Ечеверрі був звинувачений у розстрілі). Між 1976 і 1982 рр.. Мексика збільшила видобуток нафти в три рази, ставши однією з лідируючих нафтовидобувних країн. Однак падіння цін на нафту призвело до націоналізації банків, проведення 75% девальвації мексиканського песо і скорочення витрат на імпорт і утримання державного апарату. Адольфо Руису Кортинес (1952-1958 гг.), Адольфо Лопес Матеос (1958-1964 гг.), Густаво Диас Ордас, президент в 1964-1970 гг.

62. Реформи 80х років 20ст. у Мексиці та перехід до неоліберальної економічної політики. Обрання на президентську посаду Хосе Лопеса Портільо (1976-1982 рр.). Співпало з відкриттям великих нафтових родовищ у штатах Чьяпас і Табаско і на шельфі затоки Кампече. Між 1976 і 1982 рр.. Мексика збільшила втричі видобуток нафти стала однією з лідируючих нафтовидобувних країн. Підскочили ціни на нафту приносили країні колосальні прибутки, до яких додавалися великі позики, переважно банків США, під гарантії доходів з продажу нафти. Мексиканський нафтовий бум завершився в 1981 році з падінням цін на нафту і зниженням рівня нефтепродаж. До літа 1982 країна вже не могла здійснювати необхідні платежі з іноземних позик. У той же час заможні мексиканці вивозили безліч валюти за межі країни, вимиваючи валютні резерви, необхідні для імпорту. У цій ситуації Лопес Портільо здійснив ряд надзвичайних заходів. Він націоналізував банки і встановив суворий контроль за їх зовнішніми операціями, отримав довготривалі кредити від Міжнародного валютного фонду (МВФ) і кредитних банків, провів 75-відсоткову девальвацію мексиканського песо і різко скоротив витрати на утримання державного апарату і на імпорт. У результаті Мексика увійшла в період економічної депрессіі.В грудні 1982 року Лопеса Портільо змінив на президентському посту кандидат від ІРП Мігель де ла Мадрид Уртадо. Він розпочав боротьбу з корупцією і порушив кримінальні процеси проти двох найбільш корумпованих високопоставлених чиновників попередньої адміністрації. Разом з тим він не зачепив ні самого Лопеса Портільо, ні бюрократичний апарат ІПР і пов'язаних з ним профспілкових лідерів. Відповідно до рекомендацій МВФ, де ла Мадрид і його міністр бюджетного планування Карлос Салінас де Гортарі проводили жорстку фінансову політику, розпочату попереднім президентом.

63. Розвиток Мексики у 90ті роки 20 ст та на поч 21ст. На президентських виборах 1988 року розгорнулася гостре суперництво між Карлосом Салінас де Гортарі і Куаутемока Карденасом, який роком раніше вийшов з ІРП, створивши Національно-демократичний фронт. Незважаючи на спірні результати виборів, президентом був проголошений Салінас. З метою пом'якшити наслідки фінансової кризи він розробив програму захисту незаможних, що отримала назву Програми національної солідарності. Салінас проводив політику зближення з Римо-католицькою церквою, довгий час вважалася ворогом революції. У листопаді 1993 року Мексика і США підписали угоду про введення режиму вільної торгівлі (НАФТА). Передбачалося, що ця угода пожвавить мексиканську економіку і створить додаткові робочі місця для мексиканців. Після 14-місячних переговорів уряду США і Мексики підписали договір про створення зони вільної торгівлі. 1 січня 1994 в дію вступив договір про Північноамериканському угоді вільної торгівлі (НАФТА). Відповідно до нього, Мексика зобов'язалася лібералізувати свій ринок для північноамериканських фінансових операцій, відкрити доступ фірмам із США і Канади до своїх телекомунікацій, зняти обмеження для діяльності спільних підприємств і т.д. У переддень загальних виборів 1994 року була прийнята поправка до конституції, яка розширювала можливості громадського контролю за ходом виборів. Опозиція допускалася до засобів масової інформаціі.Вступів на пост президента, Седільо зіткнувся з гострим валютно-фінансовою кризою, падінням вартості мексиканського песо і втечею капіталів з країни. На початку 1995 року послідував і економічний спад, більше 250 тис. осіб втратили роботу (всього за перше півріччя 1995 року втрачено 2,4 млн. робочих місць). Уряд девальвувало національну валюту, ввів контроль над цінами, заморозило зарплату і оголосило про нову програму приватизації. На парламентських і місцевих виборах в липні 1997 року ІРП вперше втратила більшість у Палаті депутатів. Опозиційні ПДР і ПНД отримали на кілька місць більше, ніж правляча партія. Перші прямі вибори мера столиці виграв лідер ПДР К. Карденас, що зібрав більше 47% голосів, а ПНД перемогла на виборах губернаторів у штатах Нуево Леон і Керетаро. Загальні вибори в 2000 році докорінно змінили політичну ситуацію в країні. ІРП вперше втратила владу в Мексиці. Її кандидат в президенти Франсиско Лабастіда набрав всього 36,1% голосів, поступившись кандидату блоку ПНД і Зелених Вісенте Фоксу, який отримав 42,5% голосів. К. Карденас, висунутий блоком ПДР, ПТ і ряду невеликих лівих партій, завоював 16,6%, Гільберт Рінкон (партія "Соціальна демократія") - 1,6%, Мануель Камачо (Партія демократичного центру) - 0,6% і Порфіріо Муньос від Справжньою партії мексиканської революції - 0,4%. Однак прийшла до влади коаліції не вдалося отримати абсолютної більшості місць в конгресі. ІРП знову програла вибори мера столиці і позбулася поста губернатора Чіапаса.Вступів на президентський пост, Вісенте Фокс пообіцяв здійснити кардинальні зміни. Але до 2003 року йому так і не вдалося домогтися здійснення своєї програми і обіцянок: провести приватизацію енергетики, домовитися про лібералізацію міграції мексиканців в США, створити 1 мільйон нових робочих місць і врегулювати конфлікт в Чіапасі. Продовжувалося розорення селянства, який страждає від впливу НАФТА. В результаті в ході парламентських виборів 2003 року правляча ПНД втратила чверть голосів і близько 70 місць у Палаті депутатів, а на перше місце знову вийшла ІРП.

64. Правління Х.Перона в Аргентині (1946-1955): ідеологія і практика режиму. В результаті перевороту 4 червня 1943 року, проведеного під керівництвом військової верхівки, Кастільйо був скинутий. На чолі уряду, що складався з військових, встав генерал Педро Пабло Рамірес. Національний конгрес, що знаходився під контролем радикалів і соціалістів, був розпущений, в країні була введена цензура, і вибори вже не могли бути проведені. На деякий період уряд почав пом'якшення режиму та обмежено відновив політичні партії та свободу слова. Проте, коли опозиційні круги сприйняли свої права серйозно і організували в кінці вересня масовий марш протесту, уряд знову почав репресії, хоча це і не вберегло Перона від арешту опозиціонерами. Протягом кількох днів з 9 по 17 жовтня — країна залишалася без уряду. Але прихильники Перона практично захопили Буенос-Айрес і 17 жовтня повернули Перона до влади.Протягом наступних чотирьох місяців у країні розвернулася активна кампанія по виборах президента. Перон організував три нові організації для підтримки його кандидатури. На виборах, що були відносно демократичними, переміг Перон, що отримав 54% голосів, а його прихильники отримали майже дві третини місць в палаті депутатів і майже всі місця в сенаті.Однак в останні роки, у зв'язку з погіршенням економічного становища країни, іноземні інвестиції були знову дозволені. Режим Перона ставав все більше автократичним. Спроби Перона секуляризувати державу призвели до конфлікту з Католицькою церквою.В середині 1955 року незадоволення урядом Перона досягло апогею. Рух, очолений офіцерами військово-морського флоту і деякими представниками ВПС та внутрішніх військ країни, організував новий військовий переворот. Коли флот став загрожувати обстрілом Буенос-Айреса, Перон покинув країну, а влада перейшла в руки бунтівників.

65. Пероністський рух і аргентинське суспільство в кін 40х – на поч 50х років. Досить швидко головну роль у військовому уряді країни став відігравати полковник Хуан Домінго Перон (1895-1974 рр.), який у лютому 1946 р. був обраний президентом і наступного року заснував Пероністську партію. Гаслами пероністського руху були: економічна незалежність нації, політичний суверенітет, соціальна справедливість (іспанською "справедливість" - justisia, тому пероністський рух ще називався хустісіалістським). В економічній політиці перонізм передбачав державне регулювання за рецептами британського економіста Джона Кейнса (підтримання ефективного попиту і повної зайнятості), в соціальній політиці - державний патерналізм в ім'я класового миру, у зовнішній політиці - використання американо-радянського протистояння і суперечностей між провідними капіталістичними державами.Спираючись на підтримку об'єднаних у профспілки індустріальних робітників та міських середніх верств, уряд Перона в умовах сприятливої економічної кон'юнктури значно підвищив заробітну плату, розширив трудове законодавство (конституція 1949 р. навіть декларувала право на працю), встановив державний контроль над зовнішньою торгівлею, націоналізував Центральний банк. Влада Перона будувалася за класичною тоталітарною схемою: "вождь нації" - керівні кадри - організовані маси".

66. Розвиток Аргентини у 1955-1983рр. Його партія була скинута в результаті військового перевороту в 1955 році, що призвело до вигнання Перрона в Іспанію і введенню військового управління країною протягом 30 років, з посередником громадським управлінням. Перон у 1973 році ненадовго повернувся до влади, а помер у 1974 році, передавши владу своєю третьою за рахунком дружині Ізабель.Зростаючі економічні проблеми і політична нестійкість привели до страйків (коррентінасо, росаріасо, кордобасо, чоконасо, віборасо, тукуманасо, Рокас, мендосасо, девотасо, родрігасо), політичним викрадень, розвитку партизанських рухів. У 1976 році уряд Ізабель було повалено, і до влади прийшла військова хунта, яка застосовувала для досягнення своїх цілей найжорстокіші методи: тортури, викрадання і вбивства.Перон співчував нацистам і після війни в Аргентині різними шляхами виявилося безліч колишніх діячів Третього рейху. [1] [2] Найбільш значною фігурою був жив під чужим ім'ям у Буенос-Айресі Адольф Ейхман. У травні 1960 року агенти ізраїльської розвідки «Моссад» знайшли Ейхмана, викрали його і таємно вивезли до Ізраїлю. Після цього жив там же лікар Освенцима Йозеф Менгеле втік до Парагвай, а потім до Бразилії. [3] Період між 1976 і 1983 роками відомий як роки «Брудної війни». Активизировавшиеся повстанці «лівого» спрямування намагалися протидіяти військової хунти.Опозиція уряду придушувалася із застосуванням «ескадронів смерті», в результаті чого зникло безвісти від 10 000 до 30 000 громадян, реальних чи уявних опозиціонерів. Самим видимим проявом терору цього періоду були Матері Площі травня, жінки, які шукали зниклих родичів і влаштовували маніфестації біля адміністративних будівель столиці [4]. Соціальна напруженість сприяла прийняттю військовою хунтою рішення про силовий спробі повернення Мальвінських (Фолклендських) островів.

67. Перехід Аргентини від військового режиму до представницької демократії (1983- поч 21ст). На початку 1983 року, після семи років необмеженій владі уряд Аргентини практично повністю позбавився підтримки населення. Останньою довелося оголосити, що вона передасть владу обраному уряду; вибори були призначені на 30 жовтня 1983 року. У період перед виборами хунта видала закон про амністію, що звільняв військових і поліцейських від відповідальності за злочини, вчинені ними в період військової диктатури.Альфонсин і партія радикалів були твердо мають намір скоротити військові витрати і поставити армію під контроль цивільного уряду. Альфонсин і радикали перемогли, набравши абсолютну більшість голосів і на президентських виборах, і на виборах в Національний конгрес, хоча пероністів дісталася половина місць у сенаті.13 грудня 1983 Альфонсин вступив на посаду; за його наказом були негайно арештовані Бачила, Віола, Гальтьері та їх соратники з військової хунти (два місяці по тому за звинуваченням у вбивстві був арештований Біньоне); Національний конгрес оголосив закон про амністію не мають сили. Всім старшим офіцерам в армії було запропоновано подати у відставку. Щоб надмірно не загострювати відносин з озброєними силами, Альфонсин віддав розпорядження, щоб злочини офіцерів були розглянуті військовим судом. Однак родичі жертв оголосили, що порушать справи проти злочинців у цивільних судах.З самого початку Альфонсин зайняв жорстку позицію у відносинах з іноземними банками та Міжнародним валютним фондом. Він подбав про створення валютного запасу і відмовився витрачати його на виплати відсотків за зовнішніми боргами Аргентини до тих пір, поки умови цих боргів не будуть переглянуті в інтересах відновлення економіки Аргентини.До початку 1985 року Уряд висунув нову програму - «План аустраля». За цим планом колишню грошову одиницю - песо - заміняла нова - аустраль (1 аустраль = 1000 песо), крім того, програма включала введення режиму жорсткої економії, заморожування заробітної плати, зростання податків і зниження витрат на громадські потреби. Відбулися 14 травня 1989 президентські вибори проходили в обстановці зростання інфляції і поглиблення спаду виробництва. Кандидат пероністів Карлос Менем отримав рішучу перемогу над радикалом Едуардо Анхелосом, отримавши 51,7% голосів.Менем змінив Альфонсіна на посту президента 8 липня 1989 року. Новий уряд відмовилося від ідей перонізму і попередило населення Аргентини, що воно має приготуватися до «серйозної хірургічної операції без анестезії». Менем мав на увазі далекоглядний проект неоліберальних економічних реформ, що мали на меті створення вільного ринку та включали приватизацію державних підприємств, припинення державного регулювання економіки, лібералізацію зовнішньої торгівлі та заохочення іноземних інвестицій, крім того, планувалися реформи на ринку праці з метою урізати повноваження профспілок, які здебільшого контролювалися пероністів. Нову економічну програму Менема завершував прийнятий в 1991 році план створення конвертованої валюти - нового песо, еквівалентного долара. З інфляцією вдалося швидко впоратися, і в 1995 році зростання цін не перевищило 4%. За період 1991-1994 років економічне зростання склало 30%. Менему вдалося також скоротити витрати на військові потреби, закрити велику частину підприємств військової промисловості і відновити контроль цивільного уряду над збройними силами. На президентських виборах 1995 року Менем отримав майже 50% голосів.