50. Спроби кодифікації права в XVIII-XIX ст. Та поширення на Україну Зводу законів Російської імперії.

Кодифікація права. Всі роботи по кодифікації українського права проводилися паралельно та з огляду на кодифікацію права Російської держави.

Офіційний привід кодифікації місцевого права України пов'я¬зувався з необхідністю упорядкування норм, що діяли в Лівобереж¬ній і Правобережній Україні, а також максимально наблизити правові системи України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства. Загальне керівництво кодифі¬каційними роботами з 1804 по 1808 рр. здійснював М.Сперанський. Головою Української кодифікаційної комісії був граф П.Завадовсь-кий. Групу кодифікаторів права Правобережжя очолював А. Повста¬нський, Лівобережжя — Ф.Давидович. Їх зусиллями були складені "Свод местнмх законов губерний й областей, присоединенньіх от Польши" та "Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии" ("Собрание малороссийских прав 1807 г.").

"Собрание малороссийских прав" стало першою в Україні систематизованою збіркою реально діючих норм цивільного права. Наприкінці 1807 р. його відредагований примірник було передано для перевірки у II експедицію кодифікаційної комісії, де він і залишився на довгі роки.

У 1826 р. "Комиссию составления законов" перетворено у друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке повинно було постійно займатися кодифікаційними роботами. Результатом діяльності відділення стали "Полное собрание законов Российской империи", публікація якого почалася у 1830 р., та "Свод законов Российской империи", що почав виходити з 1833 р. У 1830—1833 рр. у складі відділення працювала група під керівниц¬твом І.Даниловича, яка підготувала "Свод местнмх законов запад-ньіх губерний") (Правобережної України та Білорусії). У 1838 р. проект Зводу затвердила Державна рада, але юридичної сили чин¬ного джерела права він так і не набув. За своїм характером Звід був збіркою цивільного матеріального та процесуального права.

У процесі запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії на Україну в 1840—1842 рр. було поши¬рено загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство. При підготовці другого видання "Свода законов Российской импе¬рии" у 1842 р. було затверджено до включення в 10-й том Зводу ряду норм "Свода законов западньіх губерний" для застосування їх лише у Чернігівській та Полтавській губерніях.

На Правобережну Україну поширювалося виключно російське законодавство. У двох зазначених губерніях законом допускалася дія норм місцевого цивільного права, але лише тих, що увійшли до "Свода законов Российской империи". Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей.

51Малоросійська колегія та правління гетьманського уряду:структура та політика. .У 1727 році міністра-резидента зміняє І Малоросійська колегія, створення якої офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації. І хоча колегія затверджувалась як вища апеляційна інстанція, фактично їй належала вся повнота влади. Гетьмани могли тільки давати поради, їм заборонялося видавати універсали, віддавати накази полковникам без згоди колегії. Фінансові справи України також перейшли в руки колегії, відтепер всі податки з України йшли до Росії.

У 1727 році, побоюючись народних виступів в Україні, царський уряд обмежує владні повноваження колегії, зберігаючи за нею лише статус апеляційної інстанції.

З 1734 до 1750 року Україна була без гетьмана, його функції було передано Правлінню Гетьманського уряду — колегіальній установі під головуванням російського старшини.

У 1750 році на посаду гетьмана царський уряд призначає Кирила Розу-мовського, який став останнім гетьманом України. У 1764 році указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно.

Управління Україною було доручено II Малоросійській колегії. До неї входили чотири представники царського уряду та четверо українців. Очолював колегію президент, який фактично одноосібне правив Україною.

В інструкції Рум’янцеву — президенту колегії — Катерина II наказала скасувати всі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими частинами імперії. Вона закінчує інструкцію такими словами: “Необ-ходимо нужно, под каким бьі то ни бьіло иньїм званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ й получатьсего в казну нашу, подолгу й справедливости, да й по самьім уговорньїм пунктам гетьмана Богдана Хмельницкого нам безспорно принадлежащие доходьі”. Скасувавши геть-

манство, розтоптавши договір 1654 року, Катерина II цинічно згадує “уговорні пункти” Богдана Хмельницького. Таким чином, Російська імперія остаточно перетворила Україну в свою адміністративну частину без будь-яких автономних ознак.

Після введення в Україні системи органів влади та управління Російської імперії у 1786 році II Малоросійська колегія була ліквідована.

52.юридичний статус та взаємини християнських церков 14 – 19 ст.1300 - Київський митрополит до Російських земель (м.Володимир) пізніше до Мокскви. В 1303- ща прохання Юрія 1 патрірх створив окрему Галицьку митрополію. Майже одночасно була створена окрема Литовська митрополія. З середини 14 ст. церковна боротьба між Литвою та Москвою загострилася. В 1415 р. за ініціативою Вітовта укр. та білор. єпископи обрали Києвс. митрополитом Григорія Цемблаха. В 1439 р. на флорентійскому соборі була проголошена католицька і православна унія. В 1448 р. в Москві самостійно було поставлено свого митрополита. В 1458 р. Київським митрополитом став Григорій і таким чином відбулося останнє відокремлення Київського Митрополитети. В 1564 р. і 1568 Сигізмунд Август підтвердив зрівняння в правах християн. На прикінці 1595 р. Патій і Телецький уклали в Римі угоду про унію. до 17 ст. Духовенство поділялося на “біле” та “чорне”. “Біле” (церковне) духовенство було близьким до селянського середовища, мало можливість глибше проникати вжиття селян та впливати на нього. Як писав М. Грушевський, воно було охороною національних традицій, національної свідомості українців.

“Чорне” (монастирське) духовенство мало тісніші зв’язки з українською шляхтою. Серед церковнихдіячів було багато вихідців з середньої та дрібної шляхти.

З поширенням католицизму роль православного духовенства, як охоронця національних прав, зростає.

В роки Визвольної війни православна Церква в Україні була відновлена в своїх правах. За договором 1654 року царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та пообіцяв не рушити їх. За історичною традицією духовенство поділялося на біле та чорне. Біле духовенство поповнювало ряди знатного товариства, і навпаки, до чорного духовенства вливалися свіжі сили із середовища козацтва. Таким чином, ця частина духовенства за правовою ознакою наближалась до знатного товариства. Величезні привілеї мало і чорне духовенство. Хмельницький не тільки залишив за монастирями земельні володіння та селян, а й навіть збільшив їхні багатства новими наділами, внаслідок чого монастирі стають великими землевласниками. За життя Хмельницького Москва не наважувалась втручатися в справи Української православної Церкви, але в наступні роки тиск посилюється. У 1685 році Київська митрополія підпорядковується Московському патріарху, хоча це й не порушило її основних привілеїв. Зовсім іншим було становище Ураїнської православної Церкви у тій частині України, яка залишалася під Польщею. І хоча Андрусівським договором 1667 року Польща зобов’язувалась до повної толерантності в питаннях релігії, вона цього не виконувала і продовжувала порушувати права православних. Особливо критичним було становище православної Церкви на Правобережжі після Прутського походу 1711 року. Переслідування православних, окатоличення та полонізація українського населення привели до повстання 1768 року, яке отримало назву “Коліївщина”. На Правобережжі, крім католицької Церкви, продовжувала діяти Українська уніатська Церква.

НАСТУП КАТОЛИЦИЗМУ Ще у 1540 році було засновано орден єзуїтів, який зібрав значні інтелектуальні сили і взяв до своїх рук справу виховання молоді. У 1564 році король Сигізмунд 11 Август запросив єзуїтів до Польщі. Здобувши перемогу над протестантами, єзуїти зосередилися на критиці схизматів, якими вони називали православних. Незабаром, після 1569 року, вони рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Львові, Кам’янці, Луцьку, Вінниці, Києві.

Активно діяли єзуїти на політичному поприщі. Вони створили теорію єдності держави і католицької Церкви, де обгрунтували ідею польського месіанізму, яку, перш за все, повинен був прийняти український народ. До цього треба додати принизливе становище православних, позбавлення їх права займати вищі посади, позбавлення православних священиків права засідати в Сенаті поруч з католицькими єпископами, позбавлення православних права відбувати церковні обряди тощо. Все це негативно відобразилось на становищі православної Церкви.

Українська знать, яка не хотіла розлучатись з своїм соціальним статусом, стала зрікатись православної віри. За короткий час до католицької віри перейшли Заславські, Вишневецькі, Слуцькі, Масальські, Чарторийські, Коропинські, Сангушки та ін. Тільки лічені українські магнатські роди лишалися відданими старій вірі. Давні традиції домінували серед дрібної української шляхти, але політичне і економічно ця соціальна верства була надто слабкою, щоб зупинити процес окатоличення та полонізації. Зрада панівної верхівки української знаті мала тяжкі наслідки для всього народу. Україна втратила верству, яка могла впливати на політику Речі Посполитої з врахуванням інтересів українського народу. Берестейська унія 1596року. З моменту розколу християнської Церкви в 1054 році ідея возз’єднання розглядалася як католиками, так і православними. Найбільш близькою до здійснення ця ідея була на Флорентійському соборі 1439 року. Але на шляху християнської єдності завжди стояли століття взаємних звинувачень та підозри. У XVI ст. католицька Церква підпорядкувала питання вірувань своїм економічним та політичним інтересам. Унія Церков розглядалася Ватика-ном не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної Церкви до католицької з обов’язковим затвердженням верховенства римського папи та визнання католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося не про об’єднання на рівних засадах, а про приєднання східної православної Церкви до західної.

Посилення кріпосного права загострило соціальні конфлікти в Україні. Страх перед вибухом народного гніву часто був причиною, що стримувала перехід верхівки української шляхти та духовенства у католицизм. Тоді в Речі Посполитій вирішили змінити релігію для українського народу, для чого задумали створити нову, уніатську Церкву, що мала стати перехідним містком до повного панування католицизму в українських землях, зберігаючи при цьому обряди православ’я, їхню відправу церковнослов’янською

мовою і календар, але визнаючи при цьому адміністративну зверхність Ватикану.

У 1582 році папа Григорій XIII провів так звану “календарну реформу”, яка ще більше посилила розбіжність між католиками та православними. Відтепер вони святкували християнські релігійні свята (Різдво, Великдень тощо) в різний час.

Як не дивно, але безпосередня ініціатива щодо укладення унії надходила від православної сторони. У 1590 році православний єпископ Львова Балабан порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Окрім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи. В червні 1595 року вони вирішили укласти унію з Римом. Наприкінці 1595 року папа Климент VIII оголосив про офіційне визнання унії.

Коли звістка про унію дійшла до українського народу, обурення та гнів не мали меж. Для розв’язання конфлікту на початку жовтня 1596 року в Бересті було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський.

Уніатський собор під проводом київського митрополита М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність папі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав.

Православний собор відкинув унію й оголосив про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору, яких було значно більше, ніж учасників уніатського собору, підписали протест проти унії і надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків: шляхта, яка прийняла унію, одержувала право займати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна Церква стала по суті протизаконною.

Те, що розпочалося як намір здійснити об’єднання християнської пастви, закінчилося ще більшим розколом, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна і уніатська, або греко-католицька. Але, незважаючи на погрози польського уряду, православні виступили на захист своєї віри. Лише несприятливе зовнішньополітичне становище Речі Посполитої на початку XVIІ ст. спонукало сейм у 1603 і 1607 роках зробити ряд поступок. Зокрема, сейм оголосив про припинення переслідування православних.

Але боротьба українського народу проти унії, особливо опір козацтва на початку 30-х років XVII ст., не вщухали, і польський уряд змушений був видати “Статті для заспокоєння руського народу”, які узаконювали існування православної Церкви. Проте наступ католицизму та уніатства на православних не тільки не припиняється, а ще більше посилюється.

53.ліквідація ЗС та подальша доля запорізького козацтва. Перехід Мазепи і кошового отамана Гордієнка на бік Карла XII царський уряд використав як привід для ліквідації Запорізької Січі. 14 травня 1709 року російські війська зайняли Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію та військовий скарб. Частина запоріжців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам’янка (на території нинішньої Херсонської області). Царські війська витіснили запоріжців і звідціля. У1711 році з дозволу кримського хана частина запоріжців заснувала Олешківську Січ (нині м. Цюрупінск). В результаті січове козацтво стало відірваним від українського народу. Невдовзі Петро І дозволив козакам повернутися на місця їхнього колишнього проживання. У 1744 році запоріжцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній (поблизу нинішнього с. Покровське Нікопольського району). Нова Січ стала центром Запорізького війська, місцем перебування військової старшини. Функція контролю над Запоріжжям покладалася царським урядом на київського генерал-губернатора. У 1753 році вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшин на Січі. Царський уряд переходить до рішучих дій щодо обмеження тут самоврядування. Автономне існування запорізького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з російським абсолютизмом. Після завершення російсько-турецької війни 1769— 1774 років Запоріжжя втратило своє значення як стратегічний форпост проти татарської та кримської агресії. У травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. З серпня 1775 року Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі. Заборонялася навіть назва “запорізький козак”. Територія Січі була приєднана до Новоросійської губернії. Закінчився третій, один із найбільш славних етапів розвитку українського козацтва. По-різному складалася доля запорізького козацтва після 1775 року. Значну його частину царський уряд відніс до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запоріжців відійшли в межі турецьких володінь за Дунай і створили там Задунайську Січ (на місці теперішнього м. Вилково Одеської області). Пізніше турецький уряд переселив козаків на правий берег Дунаю. Царський уряд відчув втрату запорізького війська, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. Тому у 1784 році він утворив із запоріжців, які залишилися на території Російської імперії, Бузьке козацьке військо. В ньому була запроваджена запорізька номенклатура посад, поділ на курені тощо. Однак курені як військово-адміністративні одиниці існувати недовго. За царювання Олександра І у куренях залишили тільки місцеве (сільське) самоуправління, підпорядковане вищій військовій адміністрації. В роки російсько-турецької війни 1787— 1791 років Чорноморське козацьке військо налічувало більше 15 тис. козаків. У 1792 році, після закінчення війни і закріплення Росії на Чорному морі, Чорноморське козацьке військо було переселене на так звану Чорноморську прикордонну смугу, що проходила правим берегом Кубані. У 90-х роках XVIII ст. на Кубані проживало 25 тис. козаків українського походження. Незабаром сюди переселилася частина козаків Задунайської Січі. На Кубань інтенсивно потягнулися переселенці з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. Було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром у м. Катеринодарі (нині Краснодар). Отже, маємо всі підстави говорити про українську колонізацію цих земель.В роки російсько-турецької війни 1828—1829 років козаки Задунайської Січі перейшли на бік російської армії, за що турецький уряд жорстоко розправився з Задунайською Січчю: її було знищено. Закінчився четвертий етап існування українського козацтва. Залишки задунайців царський уряд поселив на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Українське козамтво вступило в п’ятий історичний етап свого існування.

Травень 1775 р. війська генерала Текелія за наказом Єкатерини 11 зруйнували і захопили січ. Більшість козаків була переведена до вільних селян. Запорожські провідники були заслані на півночь,або в Сиір. Частині запорожців вдалося втекти і заснувати під владою турків Задунайську січ. Рос. уряд посилено ввів агітацію про повернення запорожців. В 1828 кошовий Йосип Гладкий перейшов з частиною запорожців до Росії. Незабаром після скасування січі за ініціативою Потьомкіна з колишніх запорожців було створено Чорноморське козацьке військо. А в 1792 р Чорноморське військо пересилили на Кубань. В 1864 було перейменовано на Кубанське. З поч. 18 ст на Правобережній Україні уже не існувало козацтво, для того щоб заселити Пр. Україну засновують Слободи

54.Заходи імперського уряду щодо колонізації Новоросії і Таврії.Новосербії і Словяносербії .На середину XVIII ст. значна частина південних українських степів була заселена українцями. Поступово тут складається відповідна система адміністративно-територіального управління. Причорноморська смуга степів все ще перебувала у складі Кримського ханства під владою Туреччини.

У другій половині XVIII ст. царський уряд вживає заходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 року “Опринятии вподданствосербов, желающих поселиться в Рос-сии й служить особьіми полками”. Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сербія (1752 р.), Слав’яносербія (1753 р.), Новослобідський козацький полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.

Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 році. Указом царя від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося із двох департаментів—військового і цивільного.

Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії формувався за загальноросійським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіального козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій — Єлисаветградської та Катеринославської і одного повіту — Бахмутського. З 1765 року губернським містом став Кременчук.

З 1775 року все Північне Причорномор’я поділялося на дві губернії — Новоросійську і Азовську.

Приєднання Криму в 1783 році привело до змін політичного ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі.

Більшість населення Криму в силу історичних та релігійних традицій схилялася до підданства Османській імперії і тому залишала Крим і переселялася до Туреччини. Це в свою чергу спричинило до масового переселення в Таврійську область українських та російських селян. Крім них сюди переселяються греки, німці, румуни.

Указом від ЗО березня 1783 року із Азовської та Новоросійської губерній було утворене Катеринославське намісництво.

Другий і третій поділи Польщі послужили підставою для перегляду адміністративно-територіального устрою Російської імперії. У січні 1795 року було утворено Вознесенську губернію, яка в листопаді того ж року стала намісництвом.

Відповідно до указу Павла І від 12 грудня 1796 року “Про новий поділ держави на губернії” намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництва та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Ця губернія проіснувала до 1802 року, коли вся територія Південної України була поділена на три губернії — Катеринославську, Миколаївську (з 1803р. — Херсонська) і Таврійську. В останній чверті XVIII ст. на Півдні України були засновані нові міста: Катеринослав (нині Дніпропетровськ (1787 р.)), Херсон (1788 р.), Миколаїв (1789 р.), Одеса (1794р.) та ін.

Отже, політичний лад Півдня України складався відповідно до загаль-норосійської політики по уніфікації місцевого управління. Провідну роль в освоєнні Півдня України відіграв український народ.

55.Адміністративно-територіальний поділ, соц.. структура та правовідносини на Закарпатті, Правбережжі , Поділлі та в Галичині.Слободи на Правобережжі. 1772 - перший поділ Р.П.-Галиччина і Закарпаття до Австрії (Марія Терезія). 1774 - Буковина до Австрії. 1793- 2 поділ Правоб.Україну крім Зах.Волині. 1795 - - 3 поділ прєднано Зах.Волинь до Росії.Галиччина спочатку поділялася на 12 округів, а потім на 50 повітів. Буковина 1787-1849р складала єдину провінцію з Галиччиною, а пізніше була перетворена як окремий край. Закарпаття поділялося на комітати. Покращення становища уніанського духовенства. Зчисла цих всящеників вийшла основна частина укр. інтилигенції. Австр. уряд заборонив вимагати від всященників панщини, у Відні було відкрито спеціальну семінарію для уніатських священиків (Барбареум). 1784 -відкрито універ у ЛЬВОВІ . Існував пр ньому руський інститут. Другий універ - Чернівці в 1875. Імператор Йозиф 11 (1780-1790) - "Освітчений абсолютизм": централізація, протекцонізм. Скасував особисту залежність селян від поміщиків (патент 1782). Обмежив панщину 30 днями на рік. В 1789 вийшов патент про розподіл прибутків селянина (70%-слеянину,12%-державі, 18% - поміщику). Після смерті багато реформ було скасовано. З кінця 18 ст в Зах.Україні відбуваєтсья нац. відродження .Поширюються ідеї просвітництва. в Перемишлі утворений гурток просвітян.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі були найбільш відсталою окраїною Австрійської імперії. Основою економіки, як і раніше, тут залишалося сільське господарство. Промисловість краю знаходилася на мануфактурному рівні. Більшість мануфактур була власністю поміщиків і розміщалася в селах. Міста також носили аграрний характер і майже нічим не відрізнялися від сіл. У сільському господарстві продовжували панувати феодально-кріпосні відносини.

Революційні події 1848 року, які привели до тимчасового падіння абсолютизму в Австрії, визвали зміни і на західноукраїнських землях. 27 березня 1848 року на Закарпатті було проголошено закон угорського сейму про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей селян. 22 квітня 1848 року був опублікований патент імператора про скасування барщини в Галичині. На Буковину дію даного указу було розповсюджено тільки 9 серпня 1848 року.

Аграрна реформа 1848 року відкрила шлях для розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві. Але намагання західноукраїнських поміщиків саботувати закон про ліквідацію кріпацтва визвали обурення населення. Центром національного руху, який був відгуком на це невдоволення селян, стала Східна Галичина. 2 травня 1848 року у Львові була створена перша українська політична організація — Головна Руська рада, яка стала офіційним представником українського населення Галичини в 1848—

1851 роках. Програма Головної Руської ради була досить обмеженою. Вона зводилася до вимоги культурно-національної автономії українського населення Галичини. До доробку Головної Руської ради слід віднести затвердження в жовтні 1848 року сим волів української державності: герба — золотого лева на блакитному полі і прапора — жовто-блакитного.

Український національно-визвольний рух зустрів вороже ставлення з боку Ради народової, створеної у Львові 13 квітня 1848 року. Остання була керівним органом польського національно-визвольного руху. Рада наро-дова намагалася перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрійської держави.

На початку червня 1848 року в Празі відбувся Слов’янський з’їзд, на якому була зроблена спроба зближення українського і польського національно-визвольних рухів. Результатом відповідних переговорів стала угода під назвою “Вимоги українців в Галичині”. В ньому вперше були викладені загальні вимоги українського і польського народів до австрійського парламенту. На 100 депутатських місць в Галичині було обрано 25 українців. 22 липня 1848 року відбулося відкриття парламенту. На засіданні рейхстагу розгорнулася гостра дискусія про умови скасування в Західній Україні кріпацтва. Парламент приймає закон про ліквідацію кріпацтва за викуп. Цим законом за селянами були визнані права громадян держави. Землі селянського користування проголошувались вільною власністю.

В інтересах поміщиків 4 березня 1849 року австрійський уряд відокремив Буковину від Галичини і проголосив її коронним краєм на чолі з президентом, який призначався австрійським імператором.

В квітні 1848 року була прийнята перша австрійська конституція, яка проголошувала деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян. Але після придушення революційного і національно-визвольного руху імператор “дарував” імперії 4 березня 1849 року нову, антидемократичну конституцію. Вона закріпляла створення централізованої держави, в якій влада зосереджувалась в руках імператора.

Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших австрійських провінцій, була видана крайова конституція. Але і загальнодержавна конституція 1849 року, і крайові конституції так і не були введені вдію. Патентом імператора від 31 грудня 1851 року вони були скасовані. В Австрії було відновлено абсолютизм.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається процес зміцнення капіталістичних

56. Обмеження та ліквідація укр.. автономії в Рос. Імперії у 18 ст.. Обраний гетьманом Данило Апостол був видатним державним та військовим діячем. 22 серпня 1728 року Данило Апостол звернувся до царського уряду з проханням затвердити “гетьманські статті”. У відповідь на це він отримує “Решительные статьи”, в яких зовсім не згадується про договір України з Москвою 1654 року. Ці статті мали форму наказу царського уряду гетьманові. В цілому статейні пункти Данила Апостола були витримані в дусі ствердження автономії української державності. Росія відповідала на них цілою системою обмежень і ударом саме по цій державності.

Після смерті Данила Апостола гетьманство знову ліквідується. Для управління справами України було створено II Малоросійську Колегію, яка дістала назву “Правління гетьманського уряду”.

Нищення автономії України та її пограбування ще більше посилюється за царювання Анни Іоанівни в часи “біроновщини”. Гетьманство знову, і уже в останній раз, відновлюється при Єлизаветі Петрівні, яка в 1747 році видала царську грамоту про обрання гетьмана. Ним у 1750 році було обрано нікому не відомого 22-річного сільського хлопця Кирила Розумовського. Настала пора останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави. За Розумовського в Україні було проведено ряд реформ: соціальна, військова, судова тощо. У 1762 році на російський престол вступила Катерина II. Вона послідовно проводила принцип централізації управління і поспішила скасувати автономію окремих народів, шо входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасоване гетьманство. Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила вимогу “добровільно” зректися гетьманства, що він і зробив. Йшов 1764 рік — час коли Російська імперія остаточно перетворила Україну в декілька адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії.

Після 1709 року гетьмани втратили самостійність не лише фактично, а й юридичне. При гетьманах засновується посада царського резидента, який контролював їхню діяльність.

У 1727 році міністра-резидента зміняє І Малоросійська колегія, створення якої офіційно мотивувалося необхідністю навести порядок у судах та адміністрації. І хоча колегія затверджувалась як вища апеляційна інстанція, фактично їй належала вся повнота влади. Гетьмани могли тільки давати поради, їм заборонялося видавати універсали, віддавати накази полковникам без згоди колегії. Фінансові справи України також перейшли в руки колегії, відтепер всі податки з України йшли до Росії.

У 1727 році, побоюючись народних виступів в Україні, царський уряд обмежує владні повноваження колегії, зберігаючи за нею лише статус апеляційної інстанції.

З 1734 до 1750 року Україна була без гетьмана, його функції було передано Правлінню Гетьманського уряду — колегіальній установі під головуванням російського старшини.

У 1750 році на посаду гетьмана царський уряд призначає Кирила Розу-мовського, який став останнім гетьманом України. У 1764 році указом Катерини II гетьманство в Україні ліквідується остаточно.

Управління Україною було доручено II Малоросійській колегії. До неї входили чотири представники царського уряду та четверо українців. Очолював колегію президент, який фактично одноосібне правив Україною.

В інструкції Рум’янцеву — президенту колегії — Катерина II наказала скасувати всі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими частинами імперії. Вона закінчує інструкцію такими словами: “Необ-ходимо нужно, под каким бьі то ни бьіло иньїм званием, кроме подушного, расположить на тамошній народ й получатьсего в казну нашу, подолгу й справедливости, да й по самьім уговорньїм пунктам гетьмана Богдана Хмельницкого нам безспорно принадлежащие доходьі”. Скасувавши геть-

манство, розтоптавши договір 1654 року, Катерина II цинічно згадує “уговорні пункти” Богдана Хмельницького. Таким чином, Російська імперія остаточно перетворила Україну в свою адміністративну частину без будь-яких автономних ознак.

Після введення в Україні системи органів влади та управління Російської імперії у 1786 році II Малоросійська колегія була ліквідована.

У другі й половині XVIII ст. уряд почав масовий наступ на права та воль-ності України, і перш за все, на її полковий устрій. У 1765 році за маніфестом Катерини II його було скасовано на Слобідській Україні, а у 1783 році

по всій Україні. На її території була розповсюджена система територіального поділу Російської імперії. Разом з нею затверджується російська система місцевого управління, і місцевий апарат управління став будуватися за зразком центральної Росії.

Ще у 1775 році згідно з “Учреждением о губерниях” Лівобережна та Слободська Україна були поділені на намісництва. За збереженням поділу на губернії в Російській імперії було створено 34 намісництва, серед них в Україні — Харківське, Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське (пізніше було створено ще й Катеринославське). Правління кожного намісництва складалося з намісника, який здійснював адмінистративно-по-ліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами.

Указом “Про новий поділ держави на губернії” (1796 р.) намісництва були ліквідовані. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 року — до Малоросійської губернії разом з Новгород-Сіверським, частиною Київського та Катеринославським намісництвом. У 1802 році Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.