27.Державний лад в укр.. Землях-князівствах вкл в 15-15 ст.

Більшість істориків схильні вважати, що Литовсько-Ру-ська держава за своїм устроєм наближалась до типу федерації (М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко). Хоча деякі дослідники (наприклад, М. Чубатий) вбачають в ній «державу держав» — таку форму державного сполучення, коли залежні країни мають широку автономію у внутрішніх справах, але повинні надавати у розпорядження протектора військо і сплачувати данину.

Треба зазначити, що обидві форми державного устрою мали місце, але кожна — на певному історичному етапі. Так, до того часу, поки Вітовт у першій половині XV ст. не усунув удільних князів і не посадив своїх намісників, Литовсько-Руське князівство мало вигляд «держави держав». При насту¬пниках ця держава вже була об'єднана однією центральною великокняжою владою, хоча кожна з її областей — колишніх удільних князівств, зберігала досить широку внутрішню авто-

номію. В цьому розумінні вона була більше подібна до фе¬дерації.

Такі форми державного устрою історично обумовлювали¬ся тим, що окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала ха¬рактер не загарбання, не чужоземної навали (на кшталт похо¬дів німецьких рицарів-хрестоносців чи монголо-татарських завойовників), а прилучення, зібрання територій іншої дер¬жави, які внаслідок дії багатьох чинників залишились без «господаря». Литовські князі вважали себе спадкоємцями ко¬лишньої влади великих київських правителів. Тому-то україн¬ське і білоруське населення вважало їх своїми законними во-

лодарями, а Велике князівство Литовське — власною держа¬вою. Треба зважати ще й на те, що «безгосподарні» землі впродовж десятиліть ставали легкою здобиччю кочівників, на \

них зазіхало дедалі міцніюче Московське князівство

Деякі дослідники стверджують, що литовські князі нама-

галися знищити прагнення українців до створення самостій-

ного державного життя. Ці домагання були реалізовані не в

часи правління на українських землях литовських феодалів, а саме в добу польсько-литовської держави Речі Посполитої. Хоча, звичайно, Литва не могла не внести певних змін в дер¬жавний устрій українських земель. Литовський правитель іноді позбавляв українських князів їхньої влади, направляв на ці землі своїх намісників. Але не це визначало статус україн¬ських князівств, їхні автономні права залишалися майже не¬змінними. Інша ситуація склалася у XV—XVI ст., коли полі¬тичні сили польської, католицької орієнтації взяли у Литві гору над русько-православними. Наслідком цього стало поширення католицизму, особливо серед панівних верств, а відтак — укладення уній: династичної (Кревська унія 1385 р.), станово-представницької (Городельська унія 1413 р.), держав¬ної (Люблінська унія 1569 р.) та церковної (Берестейська унія

1596 р.).

Централізація Великого князівства Литовського не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країах Західної Європи, що у своєму розвитку йшли від стано¬во-представницьких монархій до абсолютизму та інкорпора¬ції майже самостійних в минулому феодальних вотчин. Із самою початку формування Литовсько-Руського князівства ве¬ликий князь зв'язував свою владу численними хартіями, що видавалися як для окремих областей держави, так і для шля¬хетсько-магнатського стану. Цими документами феодалам (в тому числі українським і білоруським) гарантувались особис¬та та майнова свобода і недоторканність, численні вольності та звільнення від виконання певних повинностей, а також ін¬ші станові переваги і політичні права. Великий князь лито¬вський на кінець XV ст. вже не був самодержавним волода¬рем, а істотно обмежувався в своїх прерогативах панами-ра-дою, яка згідно з привілеями 1492 та 1506 рр. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення урядовців. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах на¬слідування — обрання, хоча обрання, звичайно, проходило виключно з представників князівської династії. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.

Князівська влада впродовж існування Литовсько-Руської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1437 рр. встановили межі великокняжої влади щодо особис¬того майна, державних повинностей, а також влади над кня¬зями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій призвів до формального обмеження ве¬ликокняжої влади панами-радою. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно із сформуванням литовсько-руського загального сейму. Привілеї великих князів Олек¬сандра (1492 р.) та Сигізмунда І (1506 р.) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділила з великим князем його владу у найважливіших державних справах. Усі закони і розпорядження загальнодержавного ха¬рактеру мали видаватися лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди. Проте згодом всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло по¬літичному піднесенню загального сейму.

Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при ве¬ликому князеві, пани-рада стає впливовим чинником держав¬ної політики країни, до її складу входили також українські князі, магнати, бояри, яких повністю зрівняли в правах з ли¬товською знаттю. Вони почували себе співгосподарями у Ли-товсько-Руській державі, служили їй, обороняли і дбали про її роквіт і могутність.

28.Основні риси соц. Пол.. ладу в Галицькій і Поділській Русі… У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівст¬вах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вот¬чинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсь¬ко-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Га-лицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.

Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського доме¬ну. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинст¬во, будучи «суддею князівського двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.

Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князів¬ські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні пи¬сарів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією.

Стольник, певно, спостерігава за своєчасним надходженням до¬ходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомо¬сті про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли княлн н по¬ходах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і вті¬лення в життя різноманітних державних актів.

У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та по¬садники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адмініс¬тративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судови¬ми повноваженнями.

Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпо¬рядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання де¬яких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, най¬вищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.

Така система центрального та місцевого управління в Галиць¬ко-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежно¬го від них населення і придушувати його опір.