1.Пдмет, мета і завдання ідпу.

ІДПУ- відноситься до істор. - політ. дисципліни.

ІДПУ - найбільш пов’язана з теорією держави та права, історією України, Всесвітньою історією.

Предметом ІДПУ- це пізнання закономірностей розвитку державності і права на конкретному історичному прикладі.

Під територією України ми розуміємо достатньо широкі простори Сх. Європи лише деінде співпадають з сучасними кордонами України. Україна тут розглядається як оригінальна культурно-історична одиниця-зона цивілізаційного контакту декількох політичних і правових систем, що належали до двох типів культур: 1)осілої і кочової; 2) землеробської і скотарської; 3) християнської і поганської згодом мусульманської.

Мета ІДПУ- виявити закономірності історії розвитку, головної причини і наслідки виникнення розвитку і падіння державних правових систем.

Завдання ІДПУ- здійснення ідей громадської зсади, пошук її загально-цивілізаційних засад, як в контексті історії так і в умовах нашого суперечливого і конфліктного сьогодення.

2.Методи пізнання історико-правових явищ

Найважливіші принципи (підходи) історичного дослідження держави та права такі.

1. Історизм. Принцип історизму вимагає виявлення характеру законо¬мірностей, виникнення і розвитку держави і права; закономірностей пере¬ходу від одного якісно визначеного ступеню їхнього розвитку до наступ¬ного; характеру закономірностей трансформації елементів попереднього ступеня в наступний ступінь на новому етапі історичного розвитку. Голов¬не — сприйняття історії держави та права не повинно бути зведеним до звичайного опису подій.

Принцип історизму потрібно відрізняти від принципу історицизму, обгрунтованого ще представниками баденської школи неокантіанства. Історицизм виходить з ідеї розумної необхідності, прагнення до виправ¬дання зла і насильства в якості дієвих знарядь прогресу, витлумачення су¬часного як повної істини минулого і зневажливо-історичного ставлення до проблеми втрачених та нереалізованих можливостей. Принцип істори¬цизму формує суб'єктивістську парадигму бачення історії. Історизм же вимагає об'єктивності. Він грунтується на розгляді дійсного, а не уявного розвитку історії держави та права, тісно змикається з принципами об'єктив¬ності, системності і розвитку.

2. Об'єктивність. Історія держави і права України виходить з об'єктивно¬сті як принципу здобуття та організації знання. Об'єктивність означає неупе¬редженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник, відображення всього спектра ціннісних орієнтацій історії держави та права. При цьому дослідник не повинен бути нейтральним. Він має право на обгрунтування позиції як власної, так і тієї соціальної групи, інтереси якої ним представлені.

Об'єктивність дослідника полягає не в утриманні від критичних су¬джень, оцінок, світоглядних і моральних проблем, а в правдивому відобра¬женні палітри суперечностей, продиктованих зіткненням різноспрямова-них інтересів соціальних верств. Саме об'єктивність забезпечує науковість, бо ж незалежно від того, з якою силою і принциповістю історик обстоює і захищає інтереси своєї соціальної чи національної груми, теоретично він повинен відображати весь спектр суперечностей, нею реальність державно-правового творення. Принцип об'єктивності умикається з принципом системності.

3. Системність. Історія держави і прана України — системна наука. Вона дає цілісне умалення про держану і прано в їхньому розитку. Прано без дер¬жани є беззахисне, а в сучасних умонах недійоне без її владного забезпечен¬ня. Принцип системності орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, на вияв його багатогранних зв'язків. Держава та право — система надзвичайно складна й багатофакторна, кожна складова цієї системи є та¬кож система і потребує окремого вивчення. Це стосується держави в ціло¬му, органів влади та управління, суду, законодавства, його галузей і т. ін. Всі ці системи існують у тісному взаємозв'язку і взаємодії. Яке б глибоке знання ми не одержали щодо кожного з цих факторів, уявлення про істо¬рію держави і права України буде неповним, якщо поза увагою залишаться зв'язки їхньої взаємодії і взаємообумовлень. Принцип системності забез¬печує вивчення історії держави і права та її складових частин як єдиного цілого, як системи.

Пізнання історії держави і права показує, що вони як система не зали¬шаються незмінними. Важливим методологічним принципом у цьому кон¬тексті є принцип розвитку.

4. Принцип розвитку. Ніщо не виникає з нічого. Ніщо в світі не може з'явитися без передумови. Спочатку формується передумова, потім можливість чогось нового, нарешті — при наявності відповідних умов — можливість перетворюється на дійсність. Так відбувається розвиток вза¬галі і зокрема державно-правових явищ. Щоб відобразити державу і право в русі, історико-правове знання має бути рухомим, організованим в систе¬му, що розвивається. Воно розвивається з найбільш простих форм (ранньофеодальна монархія, звичаєве право і т. ін.). Потім іде перехід до більш складних категорій, що відповідають більш високим ступеням історії. Принцип розвитку орієнтує історико-правове пізнання на осягнення становлення державності та права, сходження його від елемен¬тарних форм організації до більш складних і розгалужених. При цьому він утримує в собі двоєдину умову:

1) виявлення джерел державно-правового розвитку;

2) аналіз його конкретних форм і етапів. Перше дає змогу осягти рушійні сили розвитку держави і права як ру¬хомої системи, друге — виявити її форми.

Як бачимо, у даному випадку принцип розвитку тісно змикається з принципом історизму, згідно з вимогами якого держава і право мають роз¬глядатись в закономірному русі, в тісному зв'язку з конкретно-історични¬ми умовами їхнього існування.

5. Плюралізм. Мова йде про багатогранність в дослідженні держави і права. Якщо наука концентрує свою увагу тільки на одних сторонах чи вла¬стивостях явища і нехтує іншими, як несуттєвими, вона неминуче заганяє себе в кут. Плюралізм наукового пізнання означає одночасно і його універ¬сальність, бо при цьому враховуються не тільки суперечливі погляди на одне і тс ж у державі і в законодавстві, а й неоднакові уявлення про їхні походження, суть, перспективи розвитку. Дякуючи плюралістичному підхо¬ду до пізнання закономірностей історичного розпитку державно-правових явищ історія держави і права України створює систему знань, в якій відоб¬ражаються об'єктивні дані про оточуючу дійсність. Наприклад, наукові ви¬сновки проте, що державність Київської Русі виникла переважно внаслі¬док економічних змін, лише частково пояснюють причини її формування.

Для більш глибокого пізнання історико-правових явищ історія держа¬ви і права України широко використовує методи пізнання, за допомогою яких теоретичні принципи пізнання переходять в площину реальності, стають працюючою теорією.

Так, порівняльно-історичний метод дозволяє виявити загальні законо¬мірності розвитку держави і права у різних народів, на різних територіях і в різні історичні епохи.

Історія держави і права України використовує також формально-логіч¬ний, статистичний та деякі інші методи наукового пізнання

4-5.ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ

1.Доба давньоруського літописання (11-14 ст) (домінували консепції провіденціалізму);2. Доба литовсько -руського літописання (14-17)(літописання збагачувалися Західними традиціями та ідеями прагматизму та виникли нові-пуліцистичні - різновиди історичних творів);3. Доа козацького літописання (17-18 ст) (історичні праці були чимосьсереднім між літописами та політичними памфлетами).4. ДОБА НАУКОВОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ (на істориписання поширюється принцип науки):

4.1 Історіографія "укр.нац. відродження"(1860-ті - 20 ст) романтизм народницька історіографія, державна історіографія; 4.2 Доба радянської історіографії(1920 - кін.1980) - безперервна диктатура марксистсько-ленінських догматів; 4.3 Пострадянська або укра.нац.історіографія (з 1990-х)

Проблема походження Русі-України була вперше поставлена на почат-ку XIГ ст. Автор літопису "Повість временних літ" чернець київського Пе-'черського монастиря Нестор робить спробу відповісти на питання "откуда \есть пошла земля Руськая". Цікавило його і призначення влади князя, яку ^він бачив в тому, щоб "володеть по праву".

' В кінці XII ст. було створено "Слово о полку Ігоревім", де автор нама-? гається обгрунтувати необхідність єднання Русі. Тоді ж у київському літо¬писі від 1187 р. ми зустрічаємо вперше в письмовому джерелі, яке дійшло до нас, термін "Україна".

Певне значення для пізнання минулого України мають мемуари XVI — першої половини XVII ст. Так, в мемуарах М. Литвина ми знаходимо дані про соціально-економічні і політичні відносини, про побут і правове ста¬новище населення.

Цікавою пам'яткою мемуарно-історичної літератури кінця XVI ст. є щоденник дипломата Еріха Лясоти, який виконував ряд дипломатичних місій в Московській державі, в Польщі і в Україні. У щоденнику відобра¬жено позитивне відношення автора до українського народу, до його Виз¬вольної війни, до козацтва.

У XVII ст. роль історичної науки в Україні зростає. Заслуга в цьому на¬лежить І. Гізелю, Л. Барановичу, І. Галятовському, С. Яворському, Ф. Про-коповичу та ін. В їхніх працях знайшли своє відображення основні істо¬ричні події тих часів, зокрема, Визвольна війна 1648—1654 рр.

тором був І. Гізель. У "Синопсисі" було зроблено спробу систематичного Викладення ні історичних фактів.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Уявилися так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Кис во-Могилянської академії -Самовидець, Григорій Грабянка, Самійло Величко. їхні праці — це спроба переходу від літописання до історичної науки. Так, у "Літописі" Г. Грабянки окремо дається перелік гетьманів Війська Запорізького, назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра.

Цінним джерелом є і хронікальна праця Самійла Величка, колишнього канцеляриста Війська Запорізького. Як історичний огляд його "Сказание о войне козацкой с поляками через Зиновия Богдана Хмельницкого", до¬ведене до 1700, а написане у 1720 р., дає не тільки документальний, істо¬ричний матеріал, а й ідеологічне висвітлення подій з точки зору козацької верхівки на рубежі XVII — XVIII ст.

Усі книги перевершила "Історія русів ілі Малой Росії", написана в 60-х роках XVIII ст. і вперше надрукована в 1846 р. Історію України автор почи¬нає з часів слов'янського розселення, а український народ вважає окре¬мим від поляків і росіян. З Московією з'єдналися українці "як рівні з рівни¬ми, як вільні з вільними". Цей твір вперше виразно поставив ідею держав¬ності України і переніс її в майбутнє.

У той період працювали і такі відомі історики, як Петро Симоновський, автор "Краткого описання о козацком малороссийском народе", Василь Рубан, який видав "Краткую летопись Малой России" невідомого автора, вчений-історіограф М. Бантиш-Каменський та ін. Цікавою пам'яткою української історіографії є "Краткоеописание Малороссии", складене не¬відомим автором. В ньому виражається протест проти політики царату, направленої на ліквідацію автономії України.

Першим істориком Коліївщини був видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Він виступав також проти норманської теорії походжен¬ня державності на Русі.

Велику роль у формуванні історичної свідомості українців відіграла праця М. Маркевича "История Малороссии" (1842—1843 рр.). Багато архів¬них матеріалів про Запорізьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною його працею була "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841 р.).

Протягом XIX ст. ряд істориків займався розробкою питань історії України. Цій проблемі були присвячені як окремі дослідження, так і ко¬лективні праці. В XIX ст. створюються спеціальні установи для вивчення історії України — наукові товариства і комісії. Значна робота в цьому плані проводилася на історико-філологічних та юридичних факультетах універ¬ситетів у Києві, Одесі, Харкові. Відомими центрами розробки історії Украї¬ни були Москва і Петербург.