42.Преференційна угода та зона вільної торгівлі

Преференційна угода підписується між двома або більше країнами з метою спрощення міжнародної торгівлі між ними шляхом зниження внутрішніх тарифів. В таких випадках країна на одні й ті ж товари встановлює пільгові митні тарифи для торгівлі в зоні преференційної торгівлі та звичайні – для торгівлі з рештою країн.

Зона вільної торгівлі (Free trade area) (ЗВТ) - тип міжнародної інтеграції, при якій в країнах-учасниках скасовуються митні збори і податки, а також кількісні обмеження у взаємній торгівлі згідно з міжнародним договором. Це більш глибокий тип інтеграції, ніж преференційні угоди. За кожною країною-учасницею зберігається право на самостійне і незалежне визначення режиму торгівлі по відношенню до третіх країн. У більшості випадків умови зони вільної торгівлі поширюються на всі товари крім продуктів сільського господарства. Зона вільної торгівлі може координуватися невеликим міждержавним секретаріатом, розташованим в одній із країн-членів, але зазвичай обходяться без нього, а основні параметри свого розвитку країни погоджують на періодичних нарадах керівників відповідних відомств. Між країнами-учасницями зберігаються митні кордони і пости, які контролюють походження товарів, які перетинають їхні державні кордони.

Україна підписала угоди про утворення зон вільної торгівлі з багатьма країнами СНД, зокрема з Росією, Молдовою, Білоруссю тощо. Підписання таких угод дійсно пожвавило взаємну торгівлю з цими державами. Проте використання режимів преференційної та вільної торгівлі часом має для України негативні наслідки через низьку конкурентоздатність її товарів. Тому часто доводиться компенсувати знижені або відмінені митні тарифи системою квот.

43. Методи державного регулювання платіжного балансу

Державне регулювання платіжного балансу – це сукупність економічних, валютних, фінансових, грошово-кредитних заходів держави, спрямованих на формування основних статей платіжного балансу, а також покриття наявного сальдо.

Методи регулювання платіжного балансу: дефляційна політика, фінансова та грошово-кредитна політика.

Дефляційна політика щодо проблем державного регулювання платіжного балансу тлумачиться економічною теорією, як політика спрямована на скорочення внутрішнього попиту. Це означає, що дефляційна політика в основному спрямована на зниження інфляції і стабілізацію економіки через стримування бюджетних витрат та сукупне скорочення грошової маси.

Для регулювання платіжного балансу країни у світовій практиці широко використовується фінансова та грошово-кредитна політика. Так, у сучасних умовах для зменшення дефіциту платіжного балансу широко використовуються бюджетні субсидії експортерам; протекціонізм шляхом підвищення імпортного мита, пільгові податки для експортерів та іноземних інвесторів.

Важливу роль у регулюванні балансу поточних операцій відіграє податкова політика, оскільки податки в Україні становлять 70% від відпускної ціни. Такий податковий тягар робить більшість вітчизняних товарів неконкурентоспроможними і не тільки за кордоном.

Для регулювання платіжного балансу широко використовується монетарна політика. Особливо ця політика ефективна щодо впливу на платіжний баланс за умов плаваючих валютних курсів. Відомо, що зміна курсу національної валюти безпосередньо впливає на платіжний баланс країни. Якщо він має активне сальдо, то курс валют має тенденцію до підвищення, і навпаки, якщо протягом певного часу валютні виплати країни перевищують надходження валюти за кордону, то курс національної валюти буде знижуватися.

Важливим елементом впливу на платіжний баланс є також валютні обмеження. Вони являють собою сукупність законодавчих або адміністративних обмежень на купівлю, продаж та інші операції з іноземною валютою, а також правила, що регулюють валютні операції, котрі повинні враховуватися у статтях руху капіталу платіжного балансу.

44.Суть та передумови міжнародної економічної інтеграції

Інтеграційних процес – це зближення і переплетіння національних економік кількох країн з метою побудови єдиного господарського механізму. Інтеграційні процеси призводять до розвитку економічного регіоналізму, у результаті якого окремі групі країн створюють між собою більш сприятливі умови для торгівлі, а в окремих випадках і для міжрегіонального переміщення факторів виробництва.

Міжнародна економічна інтеграція зумовлена поглибленням міжнародного поділу праці, розвитком виробничих сил і міжнародної торгівлі. Значним фактором сприяння даного процесу є розвиток інфраструктури транспортних сполучень та інформаційно-комунікаційних технологій. В основу теорії інтеграції покладено порівняння торгівлі між країнами в умовах існування у кожної з них власного митного тарифу і в умовах підписання угод про тарифний союз, що виключає тарифи в торгівлі. У загальному вигляді інтеграція розглядається як елемент вчення про наступне: ефективність зовнішньої торгівлі; державне регулювання зовнішньоекономічних процесів; вплив на фактори, що діють на стан платіжного балансу.

Ефекти від інтеграції носять як позитивний, так і негативний характер. Негативна інтеграція – усунення різних інструментів міжнародної економічної політики. Позитивна інтеграція - додаткові заходи для усунення неузгодженостей, які можуть існувати між митами та податками в різних країнах.

До передумов інтеграції належать: близькість рівня економічно розвитку та ступеню ринкової зрілості країн, що інтегруються; географічна близькість країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків загального кордону та економічних зв’язків, що склалися історично; позитивний демонстраційний ефект, намагання прискорити ринкові реформи; не залишитися обабіч інтеграційних процесів.

До цілей інтеграції відносяться: використання переваг економії масштабу; створення благодійного зовнішньополітичного середовища; вирішення завдань торговельної політики; сприяння структурній перебудові економіки; підтримання молодих галузей національної промисловості.

На міжнародну економічну інтеграцію впливають такі складові, як глобалізація та регіоналізація. Глобалізація– поступове формування єдиної для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин. Регіоналізація – це поглиблення міжнародних зв'язків окремого територіального економічного простору

45.Основні центри міграції робочої сили.

Сьогодні у світі нараховується від 150 до 175 млн. осіб, які мешкають за межами країн свого походження (понад 3% населення світу), з них понад 65% - мігранти. Щороку ця цифра зростає в середньому на 3-5 млн. чол.

Участь українців у глобальних світових міграційних процесах вражає. Згідно Державного Комітету статистики понад 30% етнічних українців (приблизно 20млн.) живуть за межами України, є громадянами інших держав і глибоко інтегровані в їхнє суспільство. Тобто наші мігранти становлять приблизно 20% громадян України і понад 10% від загальної кількості мігрантів у світі. На початок 2006 року за кордоном перебувало понад 7 млн. українців. Основна їх кількість працює у країнах Європи та Америки: в Аргентині - 100 тис., Бразилії - 150, Великій Британії - 70, Греції - 200, Ізраїлі - 150, Іспанії - 400, Італії - понад 500, Канаді - 150, Молдові - 50, Росії - 3 млн., Словаччині - 50, США - 500, Туреччині - 30, Чехії - 400 тис. чоловік. З усіх громадян, які мешкають за кордоном, владою країн перебування легалізовано близько 500 тис. Решта там перебуває нелегально.

Одним з основних центрів, куди здійснюється міграція є Сполучені Штати Америки та Канада. В цих країнах частка мігрантів серед населення становить близько 10% і перебуває в межах 20 млн. чол. Основними джерелами мігрантів є країни Латинської Америки та країни Південно-Східної Азії. Це зумовлено тим, що США та Канада, за рахунок зростання економіки, не можуть забезпечити себе робочою силою повністю, а тому країни потребують додаткової, в першу чергу дешевої робочої сили, джерелом якої і виступають країни Латинської Америки та країни Південно-Східної Азії, в яких рівень доходів є значно нижчим та приріст населення є високим.

Іншим регіоном, де спостерігаються найбільші міграційні процеси є Європа, де кількість працюючих мігрантів складає 20 млн. чол. Особливістю цього регіону є подвійна міграція: з країн Центральної Європи у Західну Європу та з країн Східної Європи у Центральну.