56. Класифікація індикаторів мотивації

Виокремлюють ряд індикаторів, за доп яких виносяться судження про якісні та кількісні характеристики мотивації.

Індикатор – це показник, який дозволяє визначити певну властивість об’єкта в формі, зручній для безпосереднього сприймання людиною.

Отже, можна виокремити п’ять груп індикаторів мотивації:

1. Індикатори, пов’язані з пізнавальними процесами.

2. Діяльнісні індикатори.

3. Особистісні індикатори.

4. Часові індикатори.

5. Методичні індикатори.

Діяльнісні індикатори. До складу цієї групи індикаторів входять елементи психологічної структури діяльності та опосередковуючи процеси, які свідчать про ефективність діяльності.

а) Виявлення зони цілей, релевантних мотивам. Психологічна мета – це той мотиваційно-спонукальний зміст свідомості, який сприймається людиною як безпосередній і найближчий очікуваний результат її діяльності. Метою може бути як предмет, об’єкт, так і дія.Головною умовою перетворення чи трансформації мотивів, єнедосконалість дії, яка була засобом досягнення початкової мети.Мотивами на думку Олпорта стають талант у стадії вдосконалення і навичка на стадії формування. Автономізація мотиву- перетворення початкового мотиву на самостійний мотив. Мета є формою розвитку та конкретизації мотиву, що і надає їй можливості бути індикатором мотивації.

б) Оцінка ефективності виконання діяльності. Аксіомою є таке положення: успіх діяльності – функція якості навички й сили мотиву. Оцінюючи ефективність діяльності слід враховувати не лише силу мотиваційної тенденції , що детермінує цю діяльність , а й міру сформованості навички , яка необхідна для виконання цієї діяльності.Максимальний рівень ефективності діяльності відповідає не максимальна , а оптимальна сила мотивації, яка як правило, не досягає максимуму і тим більша, чим складнішою і тяжчою є ця діяльність.

в) Продукти діяльності. Розглядаючи продукти людської діяльності як індикатори мотивації, слід нагадати – в них опредметнені людські сутнісні сили..На думку Рубінштейна вивчення продуктів дія-сті є одним з важл прийомів пізнання психіки, в тому разі й мотиваційної сфери. Таким продуктом діяльності може бути річ, дивлячись на яку ми можемо зробити припущення про інтереси людини, її здібності і властивості цієї людини які за певних умов виступають як мотиви її поведінки.

57. Пізнання як одна із головних форм діяльності людини. Гносеологія розглядає пізнання - як вищу форму відображення об'єктивної дійсності.Аналізує загальні підстави які дають можливості переглядати пізнавальний результат як знання, що виражає реальний дійсний стан речей. А психологія розглядає пізнання як прояв когнітивної функціїї свідомості, активне цілеспрямоване набуття знань. Знання – це ідеальні результати відображення, що створені в процесі суспільно-історичної практики і відлиті у формі науково- ідеологічних та інших принципів. Людське пізнання поділяється на два рівні - чуттєве і раціональне. До першого рівня відноситься пізнання за допомогою органів чуття. У результаті чуттєвого пізнання в людини складається образ, картина навколишнього світу - світ у його безпосередній даності і різноманітті. У психології почуттєве пізнання суб'єкта представлене, у першу чергу, у процесах сприйняття і його приватній формі - відчуттях. У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад їх запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості відображаються у їх сукупності і взаємозв'язку. Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття. Результатом сприймання є цілісний образ об'єкту. Наприклад, взявши в руки нову книгу, ми одночасно відображаємо колір її сторінок, вагу, запах типографської краски тощо. Всі ці зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, дають образ книги. Сприймання характеризується рядом особливостей, найбільш важливими з яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і осмисленість. Раціональне пізнання протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього – пізнання природи і пізнання суспільства.

59) Психологічна структура пізнання. Пізнавальне відношення до світу реалізується людиною в онтологічній послідовності пізнавальних діяльностей, що розкривають сутність дійсностей в цілісних, смислоутворюючих визначеннях і визначають структуру пізнавального процесу. На першому етапі пізнавального процесу, пізнавальна діяльність здійснюється у безпосередньому чуттєвому пізнанні. Процес почуттєвого пізнання визначаеться його предметом. Предмет пізнання – це буття (сутнє), що доступне людині у безпосередньому пізнавальному контакті. Все пізнане нами є дійсність, але не вся дійсність є предмет, пізнаний нами. Рубінштейн на рахунок цього вважав, що система взаємодії людини зі світом описується відношенням до світу речей, світу інших людей і світу свого «я». Ця система визначає змістовий простір, у якому людина реалізує своє пізнавальне відношення до світу.

Кожний окремий елемент, як каже Маноха, об'єкт, що виокремлюється людиною в акті пізнання, набуває статусу суб'єкта самостійного цілісного світу, що частково стосується сутнього, але саме як частина, що відтворює в собі його цілісність. Тому процес пізнання – це взаємодія не суб'єкта й об'єкта, а двох суб'єктів, що відкриті для змістовного взаємопроникнення один в одний.

Коли відбуваеться взаємопроникнення суб'єкта один в одний, з'являеться можливість дослідити пізнаване явище, котре визначаеться Манохою через 3 поняття:

1. Як неспецифіковану реальність («це», «те», «цей»…)

2. Як специфіковану реальність ( ті явища, що мають власне ім'я : предметне використання понять)

3. Як якісну характеристику сутнього (використання понять, що виражають якість пізнаваного)

На 3 етапі реалізації особистістю пізнавального відношення, мова йде вже про осмислення вже пізнаваної реальності, а не предмета. Одиничне безпосередне самобуття реалізує в кожному одиничному пізнавальному акті свою індивідуальну сутність, визначаючи себе як самостійне сутнє. Звичайно, для реалізації пізнавального процесу необхідна участь когнітивних та регулятивних процесів, тому дуже важливе місце в структурі пізнавального процесу займають інші психічні процеси: відчуття, сприймання, пім'ять, увага, мислення…

Перші два значну роль відіграють на першому етапі пізнавального процесу, а останнє, мислення, саме на 3 етапі, коли задіяні механізми осмислення та розуміння пізнаваної реальності. Пізнавальна діяльність осмислення пізнавальної реальності дуже емоційно насичена, і супроводжується глибинними переживаннями.

В структурі пізнання також виділяють такий вид пізнання як самопізнання.

60 Психологічна структура інтелекту людини. ІНТЕЛЕКТ (англ. Intelligence, від лат. Intellectus - розуміння, пізнання) - 1) загальна здатність до пізнання та вирішення проблем, що визначає успішність будь-якої діяльності і що лежить в основі ін здатність; 2) система всіх пізнавальних (когнітивних) здібностей індивіда: відчуття , сприйняття, пам'яті, представлення, мислення, уяви; 3) здатність до вирішення проблем без проб і помилок «в розумі» (див. Інсайт). Поняття І. як загальна розумова здатність застосовується як узагальнення поведінкових характеристик, пов'язаних з успішною адаптацією до нових життєвих завдань. Р. Стернберг виділила 3 форми інтелектуального поведінки: 1) вербальний І. (запас слів, ерудиція, вміння розуміти прочитане); 2) здатність вирішувати проблеми; 3) практичний І. (вміння домагатися поставлених цілей та ін.) В нач. XX ст. І. розглядався як досягнутий до певного віку рівень психічного розвитку, який проявляється в сформованості пізнавальних функцій, а також в ступені засвоєння розумових умінь та знань. В даний час в тестології прийнята діспозіціонная трактування І. як психічного властивості (здібності): схильності раціонально діяти в новій ситуації. Зустрічається також операціональная трактування І., висхідна до А. Біне: І. - це «те, що вимірюють тести». І. вивчається в різних психологічних дисциплінах: напр., Загалом, віковий, інженерної та диференціальної психології, патопсихології і нейропсихології, в псіхогенетіке та ін Можна виділити декілька теоретичних підходів до дослідження І. та його розвитку. Структурно-генетичний підхід базується на ідеях Ж. Піаже, який розглядав І. як вищий універсальний спосіб зрівноважування суб'єкта із середовищем. Піаже виділяв 4 типи форм взаємодії суб'єкт-середовище: 1) форми нижчого типу, утворених інстинктом і безпосередньо випливають з анатомо-фізіологічної структури організму; 2) цілісні форми, утворених навичок і сприйняттям; 3) цілісні незворотні форми оперування, утворених образним (інтуїтивним) доопераціональним мисленням; 4) мобільні, зворотні форми, здатні групувати в різні складні комплекси, утворених «операціональним» І. Когнітівістскій підхід заснований на розумінні І. як когнітивної структури, специфіка якої визначається досвідом індивіда. Прибічники цього напрямку проводять аналіз основних компонентів виконання традиційних тестів, щоб виявити роль цих компонентів в детермінації тестових результатів. Найбільше поширення отримав факторно-аналітичний підхід, основоположником якого є англ. психолог Чарлз Спірмен (Spearman, 1863-1945). Він висунув концепцію «генерального фактора», G, розглядаючи І. як загальну «розумову енергію», рівень якої визначає успішність виконання будь-яких тестів. Найбільший вплив цей фактор надає при виконанні тестів на пошук абстрактних відносин, найменше при виконанні сенсорних тестів. Ч. Спірмен виявив також «групові» фактори І. (механічний, лінгвістичний, математичний), а також «спеціальні» чинники, що визначають успішність виконання окремих тестів. Пізніше Л. Терстоун розробив мультіфакторную модель І., згідно з якою існує 7 щодо незалежних первинних інтелектуальних здібностей. Однак дослідження Г. Айзенка та ін показали, що між ними існують тісні зв'язки і при обробці даних, отриманих самим Терстоуном, виділяється загальний фактор. Популярність отримали також ієрархічні моделі С. Барта, Д. Векслера та Ф. Вернона, в яких інтелектуальні фактори вибудовуються в ієрархію за рівнями узагальнення. До числа найбільш поширених належить також концепція амер. психолога Р. Кеттелла о 2 видах І. (відповідних 2 виділеним їм факторів): «текучої» (Fluid) і «кристаллизован» (cristallized). Ця концепція займає як би проміжне положення між поглядами на І. як на єдину загальну здатність і уявленнями про нього як про безлічі розумових здібностей. За Кеттеллу, «текучий» І. виступає в завданнях, вирішення яких вимагає пристосування до нових ситуацій, він залежить від дії чинника спадковості; «кристаллизован» І. виступає при вирішенні задач, явно вимагають звернення до минулого досвіду (знань, умінь, навичок) , великою мірою запозичене з культурного середовища. Крім 2 загальних факторів Кеттелл виділив також парціальние фактори, пов'язані з активністю окремих аналізаторів (зокрема, фактор візуалізації), а також фактори-операції, які відповідають за змістом спеціальним факторів Спірмена. Дослідження І. в літньому віці підтверджують модель Кеттелла: з віком (після 40-50 років) знижуються показники «текучої» І., а показники «кристаллизован» залишаються в нормі майже незмінними. Не меншу популярність має модель амер. психолога Дж. Гілфорда, який виділив 3 «вимірювання І.»: розумові операції; особливості матеріалу, що використовується в тестах; отриманий інтелектуальний продукт. Поєднання цих елементів ( «куб» Гілфорда) дає 120-150 інтелектуальних «факторів», частина з яких вдалося ідентифікувати в емпіричних дослідженнях. Заслугою Гілфорда є виділення «соціального І.» як сукупності інтелектуальних здібностей, що визначають успішність міжособистісні оцінки, прогнозування та розуміння поведінки людей. Крім того, він виділив здатність до дівергентному мислення (здатність до породження багатьох оригінальних та нестандартних рішень) як основу креативності; зазначена здатність протиставляється здатності до конвергентному мислення, яка виявляється у завданнях, що вимагають однозначного рішення, находімого за допомогою засвоєних алгоритмів. Сьогодні, незважаючи на спроби виділити всі нові «елементарні інтелектуальні здібності», більшість дослідників сходиться на тому, що загальний І. існує як універсальна психічна здатність. На думку Айзенка, в його основі лежить генетично детерміновані властивість н. с., що визначає швидкість і точність переробки інформації. У зв'язку з успіхами в розвитку кібернетики, теорії систем, теорії інформації, штучного І. та ін намітилася тенденція розуміти І. як пізнавальну діяльність будь-яких складних систем, здатних до навчання, цілеспрямованої переробки інформації та саморегулювання (див. Тьюрінга тест). Результати псіхогенетіческіх досліджень свідчать про те, що частка генетично обумовленої дисперсії результатів виконання інтелектуальних тестів зазвичай коливається від 0,5 до 0,8. Найбільша генетична обумовленість виявлена у вербального І., дещо менша у невербального. Невербальный І. ( «І. дії») більш тренуємо. Індивідуальний рівень розвитку І. визначається також поруч середовищні впливів: «інтелектуальним віком і кліматом» сім'ї, професією батьків, широтою соціальних контактів у ранньому дитинстві і т. д. У рос. психології XX ст. дослідження І. розвивалися в декількох напрямках: вивчення психофізіологічних задатків загальних розумових здібностей (Б. М. Теплов, В. Д. Небиліцин, Е. А. Голубєва, В. М. Русаль), емоційної та мотиваційної регуляції інтелектуальної діяльності (О. К . Тихомиров), когнітивних стилів (М. А. Холодна), як «здатності діяти в розумі» (Я. О. Пономарьов). В останні роки розвиваються такі нові галузі досліджень, як особливості «імпліцітних» (або повсякденних) теорій І. (Р. Стернберг),