23. Синтаксичні особливості текстів офіційно-ділового та наукового стилів.

• Офіційно діловий

Як і лексичні засоби, синтаксичні засоби офіційно-ділового стилю не становлять чогось неповторного — їх можна знайти в будь-якому іншому функціональному стилі. Проте в діловому мовленні вони виявляються найяскравіше, саме за їх участю забезпечується інтелектуально-комунікативна (чи регулювально-волюнтативна) функція стилю.

На синтактичному рівні точність, нейтральність, стандартизованість забезпечується:

використанням специфічних кліше термінологічного типу (наприклад, високі договірні сторони, укладання угоди, вжити заходів, з метою поліпшення тощо);

прямим порядком слів;

ретардацією — перенесенням присудка на кінець речення;

частим використанням дієприслівникового та дієприкметникового зворотів;

перевагою складних конструкцій над простими;

перевагою складнопідрядних речень над складносурядними;

широким використанням техніко-стилістичного засобу — абзацу, трафарету тощо.

Найбільш частотним у мові ділових документів є використання прийменників для, до, що керують родовим відмінком, з, який керує орудним та знахідним відмінками, у (в) — давальним тощо. Наприклад: Передати справу до прокуратури для притягнення до відповідальності винного у нестачі матеріально-товарних цінностей або У зв’язку з обмеженим збутом продукції використання потужностей для виробництва … недоцільно.

Характерною особливістю офіційно-ділових паперів є утворення складних відіменних прийменників. До таких сполучень належать: відповідно до, згідно з, у відповідності з, у зв’язку з, на додаток до і т. д. Як правило, цими складними прийменниками починається певний діловий документ (заява, наказ, протокол тощо). Офіційно-ділові стандарти-словосполучення, штампи, кліше функціонують як результат загальної тенденції розвитку стилю до стандартизації (як обов’язкова ознака офіційно-ділового стилю).

Для офіційно-ділового стилю особливо характерне вживання переважно неозначено-особових, безособових та інфінітивних синтаксичних конструкцій.

Загальний характер викладу в мові ділових паперів позначився не лише на доборі форм присудка, а й на його місці — у кінці речення.

Зосередженню уваги на реальному результаті дії сприяє використання предикативної форми на -но, -то, яка позначає процес поза діячем, що мислиться узагальнено

• Науковий

Для синтаксису наукового мовлення є характерним:

• сполучниковий зв'язок;

• складні конструкції;

• двоскладні речення з простим дієслівним присудком: Студент урахував зауваження наукового керівника...;

• простий дієслівний присудок, виражений дієсловом активного стану у формі 3-ї особи однини чи множини теперішнього,минулого чи майбутноього часу: Рада директорів розгляне це питання на засіданні...;

• безособові речення із присудком, вираженим дієслівною формою на -но, -то та об'єктом - прямим додатком у формі іменника у знахідному відмінку без прийменника (застосовано метод, прочитано дисертацію); *

• складні речення з чітко вираженим складносурядним або складнопідрядним зв'язком (що, оскільки, в наслідок того, у зв'язку з тим, бо, тоді як тощо)

24.

Основні синтаксичні норми - це прямий порядок слів, правильна побудова однорідних членів речення, точність у поєднанні словосполучень зв'язком керування, правильна координація присудка з підметом, нормативне вживання дієприслів­никових зворотів, непрямої мови.

У діловій документації переважає розповідна форма викладу, адже стиль нейтральний, беземоційний, стандартизований.

Порядок слів - це властиве мові взаємне розміщення членів ре­чення при певній смисловій структурі висловлювання. Він зумовле­ний граматичною будовою мови, закріплений літературною традиці­єю. Українська мова допускає відносно вільний, гнучкий порядок слів у реченні. Існує порядок слів прямий і зворотний (інверсія).

Однією з особливостей побудови речення в офіційно-діловому і науковому стилі мови є прямий порядок слів. Він виражається у таких позиціях головних і другорядних членів речення:

• підмет стоїть перед присудком.

• узгоджене означення, виражене займенником, прикметником, по­рядковим числівником, дієприкметником, стоїть перед означуваним сло­вом

• неузгоджене означення (виражене іменником, неозначеною фор­мою дієслова, прислівником та ін.) вживається після означуваного сло­ва

• додаток займає позицію після слова, яке ним керує

• обставини вживаються довільно

• місце вставних слів і словосполучень залежить від того, що саме треба виділити. Вставні слова на початку речення стосуються усього речення, усередині - того слова, що стоїть після них.

Синтаксичні норми часто пов'язані зі способом підрядного зв'язку слів у словосполученні - керуваннням. Керування - синтаксичний зв'язок слів, при якому залежне слово має той відмінок, якого вимагає головне слово. Складни­ми випадками керування, що можуть призвести до помилок, є:

• близькозначні слова-синоніми можуть вимагати різних відмінків.

• слова-пароніми мають не тільки різне значення, а й різне керування (чи можливості керування)

• нерозрізнення керування в українській і російській мовах: однакове за значенням дієслово у різних мовах може вимагати від додатків неоднакових відмінкових форм

• неправильне використання прийменників. Вони можуть бути зайві.

• помилки у прийменниковому керуванні дуже часто стосуються вживання прийменника по і пов'язані з упливом російських конструкцій, у яких є цей прийменник. Варто запам'ятати основні відношення, які виражає прийменник по в українській мові. Він може означати зокрема мету дії (піти по гриби, по воду, по хліб, по молоко, по лікаря),місце і напрямок дії (по всій долині, рух по поверхні, покотитися попідлозі), вказувати на сферу діяльності (колеги по роботі, подругипо навчанню), на кількісні відношення (по 10 осіб у групі, по 8 годинна добу).

Діловий стиль вимагає особливої чіткості в погодженні головних членів речення - підмета й присудка.

1. Якщо підмет має у своєму складі числівник, який закінчується на одиницю, то присудок ставиться у формі однини.

2. При підметах із числівниками від п 'яти і більше (сто двадцять робітників) присудок може стояти і в однині, і в множині : працювало чи працювали

3. Підмети зі словами низка, частина, більшість, меншість, ба­гато, чимало, кілька, декілька, трохи (кількісними іменниками та неозначено-кількісними числівниками) вимагають від присудка фор­ми однини

4. При складеному підметі, вираженому прийменниковим сполучен­ням іменника у називному відмінку з іменником в орудному відмінку, присудок ставиться у множині, якщо вказує на рівність двох осіб

5. При підметі, вираженому займенником хто, присудок ставиться в однині (Усі, хто прибув на конференцію, мають зареєструватися).

6. Якщо до складу підмета входить прикладка, виражена іменни­ком іншого, ніж підмет, роду, присудок у цих випадках узгоджується в роді з підметом, а не прикладкою. І т.п.

Однорідні члени речення - це члени речення, які виконують одна­кову синтаксичну функцію, мають здебільшого те саме морфологічне вираження і пояснюють одне слово в реченні.

Отже, вимоги до використання однорідних членів речення такі:

1. Поділ на однорідні члени речення мусить мати одну підставу.

2. Члени однорідного ряду мають виключати один одного, тобто однорідний ряд — це видові поняття, об'єднані родовим.

3. При побудові однорідного ряду потрібно враховувати важли- вість повноти поділу.

Дієприслівникові (та дієприкметникові) звороти надають діловим документам стислості. Дієприслівникові звороти є засобом передачі дії, що відбувається у зв'язку з іншою дією, вони часто допомагають поєднати за змістом сусідні речення, цілі абзаци. Обов'язковою умо­вою вживання дієприслівникових зворотів є те, що дві дії, одна з яких виражена дієсловом-присудком, а інша дієприслівником, має здійсню­вати одна особа. Наприклад, правильно: Взявши за основу ці критерії, усі підприємства поділимо на такі групи...; неправильно: Зважаючи на світовий досвід, основою реформування системи оплати праці в Україні мусить бути бюджет прожиткового мінімуму.

Паралельні конструкції - це функціонально близькі між собою, але різні за граматичною структурою конструкції, що можуть взаємо-замінюватися як синонімічні. Паралельними конструкціями є особові й безособові речення, активні й пасивні звороти мови, дієприкметнико­вий зворот і підрядне означальне речення, дієприслівниковий зворот і підрядні обставинні речення та ін. У їх вживанні потрібно зважати на відповідність стилю, контексту чи формі документа. Наприклад, безосо­бові речення часто використовують у рапортах, повідомленнях, інструк­ціях, де важливо наголосити на дії: Завдання виконано; Заходів вжито. Щодо використання активних і пасивних синтаксичних структур, то поширена така думка: пасивний стан вживають тоді, якщо факт здійс­нення дії має більше значення, ніж вказівка на особу, що вчинила дію (Оплата гарантується), активний — коли важливою є вказівка на особу і треба конкретизувати думку. Варто частіше надавати перевагу актив­ним конструкціям, оскільки вони є природними для української мови.

26. Загальні вимоги до наукового тексту. Правила цитування та оформлення покликань у науковому тексті. Сучасні правила бібліографічного опису джерел.

Загальні вимоги до наукового тексту.

Мова наукового тексту включає:

1. стислiсть, лаконiчнiсть викладу матеріалу;

2. логiчну послiдовнiсть, смисловий i стилiстичний взаємозв'язок мiж роздiлами, пiдроздiлами, окремими абзацами;

3. смислову завершеність, цілісність, зв'язність думок;

4. аргументацiю кожного положення роботи достатньою кiлькiстю фактичного матерiалу, акцентування головних думок; правильне оформлення цитат, виносок;

5. стилiстичну, орфографічну, пунктуацiйну грамотнiсть.

Стиль наукового тексту включає:

1. ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

2. логічна послідовність і доказовість викладу;

3. узагальненість понять і явищ;

4. об’єктивний аналіз;

5. точність і лаконічність висловлювань;

6. аргументація та переконливість тверджень;

7. однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

докладні висновки.

Оформлення наукового тексту:

1. Текст роботи необхідно друкувати, залишаючи поля таких розмірів: ліве – не менше 20 мм, праве – не менше 10 мм, верхнє – не менше 20 мм, нижнє – не менше 20 мм. Шрифт друку повинен бути чітким, стрічка чорного кольору середньої жирності.Щільність тексту повинна бути однаковою

2. Текст основної частини поділяють на розділи, підрозділи, пункти та підпункти.

3. Заголовки структурних частин "ЗМІСТ", "ВСТУП", "РОЗДІЛ", "ВИСНОВКИ", "ДОДАТКИ", "СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ", друкують великими літерами по центру рядка. Заголовки підрозділів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу. Крапку є кінці заголовка не ставлять. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою. Заголовки пунктів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу в розрядці у підбір до тексту. В кінці заголовка, надрукованого в підбір до тексту, ставиться крапка.

4. Відстань між заголовком (за винятком заголовка пункту) та текстом повинна дорівнювати 3-4 інтервали. Кожну структурну частину роботи треба починати з нової сторінки.

Загальні вимоги до цитування:

Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, закладений автором.

а) текст цитати починається і закінчується лапками і наводиться в тій граматичній формі, в якій він поданий у джерелі, із збереженням особливостей авторського написання. Наукові терміни, запропоновані іншими авторами, не виділяються лапками, за винятком тих, що викликали загальну полеміку. У цих випадках використовується вираз “так званий”;

б) цитування має бути повним, без довільного скорочення авторського тексту і без перекручень думок автора. Допускається пропуск слів, речень, абзаців за умови, якщо це не спотворює авторського тексту; такі пропуски позначаються трьома крапками. Вони ставляться у будь-якому місці цитати (на початку, всередині, в кінці). Якщо перед вилученим текстом або за ним стояв розділовий знак, то він не зберігається;

в) кожна цитата обов'язково супроводжується посиланням на джерело;

г) при непрямому цитуванні (переказі, викладенні думок інших авторів своїми словами), що дає значну економію тексту, слід бути гранично точним у викладенні думок автора, коректним щодо оцінювання його результатів. Посилатися при цьому треба на джерело непрямого цитування, наприклад: (цит. за: …);

д) цитування не повинно бути ні надмірним, ні недостатнім, бо в обох випадках це може вплинути на рівень дипломної (курсової) роботи: надмірне цитування створює враження її компілятивності, а недостатнє – знижує наукову цінність викладеного матеріалу;

е) якщо необхідно виявити власне ставлення до окремих слів або думок з цитованого тексту, то після них у круглих дужках ставлять знак оклику або знак питання;

є) якщо виникає необхідність виділити в цитаті деякі слова, зробити якесь застереження, то одразу після цього ставиться крапка, потім дефіс і вказуються ініціали автора дипломної (курсової) роботи, а весь текст застереження береться у круглі дужки. Наприклад: (курсив наш. – В.С.), (підкреслено нами. – В.С.).

Правила оформлення покликань в науковому тексті:

1. Основний текст відділяється від тексту покликання горизонтальною рискою в 15 знаків.

2. Відокремлювальна риска відділяється від основного тексту півтора або двома інтервалами залежно від того, з яким інтервалом написано сам текст.

3. Текст покликання відділяється двома інтервалами від відокремлювальної риски.

4. Текст покликання пишеться через один інтервал з абзацу.

5. Якщо на сторінці декілька покликань, то кожне відділяють двома інтервалами.

6. Усі покликання друкуються на тій сторінці, до якої вони стосуються. Не бажано розривати покликання та переносити їх на іншу сторінку.

Сучасні правила бібліографічного опису джерел:

1. Список включає цитовану, згадувану та вивчену автором літературу.

2. Зміст списку визначається автором роботи. Особлива увага приділяється відображенню літератури останніх 3-5 років, як показник інформованості автора про сучасний стан досліджуваної теми.

3. При оформленні бібліографічного списку доцільно його назвати «Список використаної літератури».

4. Список відображає всі види документів незалежно від форми (способу) їх представлення та носія (друковані матеріали, географічні карти, електронні носії, інформація віддаленого доступу тощо).

5. При складанні списку літератури можливі різні способи розстановки бібліографічних описів джерел: алфавітна; хронологічна; систематична; нумераційна (в порядку першого згадування публікацій у тексті роботи).

6. Вказані у списку публікації подають в наступному порядку:

роботи вітчизняних та іноземних авторів, надрукованих російською та українською мовами в загальному алфавіті, з урахуванням транскрипції написання;

твори вітчизняних та іноземних авторів іноземними мовами, спочатку латинський алфавіт, потім східні мови, якщо є;

інформація on-line;

статистичні матеріали.

Офіційні та керівні документи рекомендовано виносити на початок списку.

7. Роботи одного автора розташовуються за алфавітом назв, а автори-однофамільці - за алфавітом ініціалів. Скільки б робіт одного автора не було, обов'язково треба вказувати прізвище та ініціали, не замінюючи їх прочерками.

8. В бібліографічному списку літератури використовується наскрізна нумерація всіх джерел.

9. Наповнення бібліографічного списку до наукової роботи визначається автором.

10. Бібліографічний опис документа - це бібліографічні відомості про документ, які наведені за чіткими правилами, певним наповненням і порядком дотримування належних зон та елементів, призначених для ідентифікації та загальної характеристики документа (ДСТУ ГОСТ 7.1:2006).

11. Правила складання бібліографічного опису регламентуються державним стандартом «ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Система стандартів з інформації, бібліотечної та видавничої справи. Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання».

Питання№27

Монографія – наукова праця (книга), в якій досліджується одна проблема,обмежене коло питань. Монографія передбачає опрацювання великої кількості фактичного матеріалу, переконливих висновків. Автор монографії пропонує власну наукову гіпотезу чи концепцію розв'язання важливої наукової проблеми. У монографії обов'язково мають бути теоретичні

розділи, висновки і наукова література.

Стаття – невеликого розміру наукова праця, присвячена певній темі і розрахована на фахівців, які обізнані у тій темі. Друкують наукові статті у фахових часописах або в збірниках наукових праць. Наукові статті бувають повідомлювальні (інформують про нові результати дослідження), оглядові (аналіз подій, явищ тощо, зіставлення їх, виявлення найважливіших напрямів у розвитку науки), аналітичні (всебічний аналіз досить репрезентативних фактів, який виводить на розв'язання наукової проблеми), дискусійні (про спірні питання).

Реферат – це короткий виклад великого дослідження (наприклад, автореферат – виклад основного змісту дисертації) або кількох праць з якоїсь наукової проблеми. У процесі його підготовки необхідно опрацювати одне чи кілька джерел, вибрати найцікавіші положення, найяскравіші приклади.

Анотація – стисла характеристика роботи з погляду змісту і призначення.

Дисертація – наукова праця, підготовлена для прилюдного захисту на здобуття вченого ступеня. У дисертаційних дослідженнях відкривають нові напрями в науці, започатковують досі невідомі підходи до розв'язання складної проблеми, вивчають ще невідоме або з'ясовують питання, які забезпечують подальше просування у цій проблемі чи галузі. Дисертація

Має визначені розмір і чітку структуру, стандартні композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом дослідження.

Тези є одним із найстійкіших жанрів. Вони мають суворо нормативну змістово-композиційну структуру, в якій виділяються: преамбула, основне теоретичне положення, завершальна теза (висновок). Чітке логічне членування змісту тез підкреслюється рубрикацією, а в деяких випадках – і виділенням абзаців під однією рубрикою.

Відгук — це висновки уповноваженої особи (кількох осіб) про наукові роботи, вистави, фільми, представлені на розгляд чи до захисту.

Реквізити відгуку такі:

1. Назва документа.

2. Заголовок, що містить: • • назву роботи;

• прізвище, ім'я та по батькові її автора;

• рік написання;

• кількість сторінок.

3. Текст, що містить:

• вступ;

• стислий виклад змісту роботи;

• критичні зауваження;

• висновок з пропозиціями.

4. Підпис, що завіряється печаткою.

5. Дата.

Рецензія — публікація, в якій обговорюється та оцінюється літературний чи науковий твір, театральна вистава, фільм, виставка. Рецензія оприлюднюється у пресі, на радіо чи телебаченні.

Питання №28

   План — це заздалегідь пе-редбачений порядок дій чи викладу чого-небудь

Види планів:

Питальний — поставте питання до інформативного цен-тру абзацу (у більшості випадків таким центром може бути перше речення) та запишіть його.

Називний — перетворіть це речення у називне (у тако-му реченні є відсутнім присудок). Цитатний — запишіть це речення без змін.

Тезовий — переформулюйте це речення або сформулюй-те головну думку всього абзацу

 Конспект -  це стислий виклад змісту статті чи книжки. Від тез конспект відрізняється тим, що  поряд з основними даними тексту  в ньому коротко наводяться докази цих положень і висновки. Види конспектів:

а)   текстуальний: основні положення  твору, докази і висновки передаються словами автора, тобто цитатами;

б)       вільний – це переказ основного змісту книги (статті) своїми словами;

в)    змішаний – найчастіше використовуваний вид, при якому вільний переказ змісту поєднується із цитуванням.

Текст конспекту заняття чи уроку має бути викладений без помилок, поданий в одному примірнику на паперовому й електронному носіях. Вимоги до комп’ютерного набору: шрифт – TimesNew Roman, розмір шрифту – 14, інтервал – 1,5.

         Алгоритм, за яким потрібно викласти текст конспекту навчального заняття:

1.     Вказати навчальний предмет, клас, назву розділу, тему уроку чи заняття.

2.     Прізвище, ім’я, по батькові автора заняття чи уроку, посада, місце роботи, район чи місце (повністю).

3.     Чітко структурувати хід заняття, зазначити й детально розписати всі його етапи.

4.     Подати список використаної літератури, оформлений згідно сучасних вимог.Вимоги до курсових, дипломних, магістерських робіт:

Залежно від особливостей і змісту ДКР складають у вигляді тексту, ілюстрацій, таблиць або їх сполучень.

ДКР оформляють на аркушах формату А4 (210 х 297 мм). За необхідності допускається використання аркушів формату А3 (297 х 420 мм).Допускається окремі частини ДКР (титульний лист, додаток) виконувати іншим способом, ніж основна частина.

Текст ДКР слід друкувати, витримуючи параметри сторінок: верхній, нижній береги – не менш 20 мм, лівий – 30, правий – не менш 10 мм.

Під час виконання ДКР необхідно дотримуватися рівномірної щільності, контрастності й чіткості тексту.

Помилки, описки та графічні неточності допускається виправляти підчищенням або зафарбуванням білою фарбою і нанесенням на тому ж місці або між рядками виправленого зображення машинописним способом або від руки. Виправлене повинно бути такого ж кольору, як і основний текст.

Структурні елементи “ЗМІСТ”, “ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СИМВОЛІВ, ОДИНИЦЬ, СКОРОЧЕНЬ І ТЕРМІНІВ”, “ВСТУП”, “ВИСНОВКИ”, “РЕКОМЕНДАЦІЇ”, “ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ” не нумерують, а їх назви слугують заголовками структурних елементів.Заголовки підрозділів, пунктів і підпунктів тексту слід починати з абзацного відступу і друкувати маленькими літерами, крім першої великої, не підкреслюючи, без крапки в кінці.Абзацний відступ повинен бути однаковим впродовж усього тексту і дорівнювати п’яти знакам.Якщо заголовок складається з двох і більше речень, їх розділяють крапкою.Перенесення слів у заголовку розділу не допускається.Відстань між рядками заголовку, а також між двома заголовками приймають такою, як у тексті.Сторінки ДКР слід нумерувати арабськими цифрами, додержуючись наскрізної нумерації впродовж усього тексту наукового дослідження. Номер сторінки проставляють у правому верхньому кутку сторінки без крапки в кінці. Титульний лист включають до загальної нумерації сторінок ДКР. Текст змісту також включають до загальної нумерації сторінок. Номери сторінок на них не проставляють. Ілюстрації і таблиці, розміщені на окремих сторінках, включають до загальної нумерації сторінок. Номери сторінок на них не проставляють. Переліки, за потреби, можуть бути наведені всередині пунктів або підпунктів. Перед переліками ставлять двокрапку.

Перед кожною позицією переліку слід ставити малу літеру української абетки з дужкою, або, не нумеруючи – дефіс (перший рівень деталізації).

Для подальшої деталізації переліку слід використовувати арабські цифри з дужкою (другий рівень деталізації).

Приклад:

а) утворення слів шляхом префіксів;

б) суфіксальні словоутворення.

1.             Суфікси іменників.

2.             Суфікси прикметників.

3.             Суфікси прислівників.

Пояснення до окремих даних, наведених у тексті або таблиці, допускається оформляти виносками. Виноски позначають надрукованими знаками у вигляді арабських цифр (порядкових номерів) з дужкою. Нумерація виносок – окрема для кожної сторінки.

Знаки виноски проставляють безпосередньо після того слова, числа, символу, речення, до якого подають пояснення, та перед текстом пояснення.

Текст виноски вміщують під таблицею або в кінці сторінки і відокремлю­ють від таблиці або тексту лінією довжиною 30 – 40 мм, проведеною в лівій частині сторінки.

Текст виноски починають з абзацного відступу і друкують за машинописного або рукописного способу виконання ДКР через один інтервал, за машинного способу – з мінімальним міжрядковим інтервалом.

При посиланнях на розділи, підрозділи, пункти, підпункти, ілюстрації, таблиці, формули, додатки, зазначають їх номери. При посиланнях слід писати: “…у розділі 4…”, “…див. 2.1…”, “…за 3.3.4…”, “…відповідно до 2.3.2.1…”, “…на рис. 1.2…” або “…на рисунку 1.2…”, “…у таблиці 3.2…”, “…(див. 3.2)…”, “…за формулою (3.1)…”, “…у рівняннях (1.25)…”, “…у додатку Б…”.  Перелік умовних позначень, символів, Перелік повинен розташовуватись стовпцем. Ліворуч в абетковому порядку наводять умовні позначення, символи, одиниці, скорочення і терміни, праворуч – їх детальну розшифровку.

Додатки слід оформлювати як продовження тексту на його наступних сторінках, розташовуючи додатки в порядку появи посилань на них у тексті.

Кожний додаток повинен починатися з нової сторінки. Додаток повинен мати заголовок, надрукований вгорі малими літерами з першої великої симетрично відносно тексту сторінки. В правому верхньому кутку рядка над заголовком малими літерами з першої великої повинно бути надруковано слово “Додаток ___” і велика літера, що позначає додаток.

Додатки слід позначати послідовно великими літерами української абетки, за винятком літер Г, С, З, І, Ї, Й, О, Ч, Ь, наприклад, “Додаток Б” і т.д.

Один додаток позначається як “Додаток А”.

Додатки повинні мати спільну з рештою тексту наскрізну нумерацію сторінок.

За необхідності текст додатків може поділятися на розділи, підрозділи, пункти і підпункти, які слід нумерувати в межах кожного додатку відповідно до вимог. У цьому разі перед кожним номером ставлять позначення додатку (літеру) і крапку, наприклад, А.2 – другий розділ додатку А; Б.3.1 – підрозділ 3.1 додатку Б; Д.4.1.2 – пункт 4.1.2 додатку Д.

Ілюстрації, таблиці, що є у тексті додатку, слід нумерувати в межах кожного додатку, наприклад, рисунок Д.3 – третій рисунок додатку Д, таблиця А.3 – третя таблиця додатку А.

Якщо в додатку одна ілюстрація, одна таблиця, їх нумерують, наприклад, рисунок А.1, таблиця А.1.

У посиланнях у тексті додатку на ілюстрації, таблиці рекомендується писати: “…на рисунку А.2…”, “…на рис. А.2…”.