- •16. Культурологические проблемы Украины в разработках деятелей 2-30 гг. 20 ст.
- •17. Взгляды Драгоманова и Франка по вопросам культуры.
- •18. Массовая и элитарная культура, проблема из взаимодействия.
- •19. Нтр, их роль в развитии современного этапа культуры.
- •24. Древняя культура на территории Украины.
- •25. Формирование культуры восточных славян.
- •27. Особенности развития Киевской Руси в период феодальной раздробленности.
- •28. Значение и традиции культуры Киевской Руси.
- •30. Культура и природа: проблема соотношения.
- •31. Гуманисты и их идеи в культуре Руси-Украины.
- •32. Развитие научных знаний в Киеской Руси. Право.
- •33. Литературное творчество 10-13 ст. Слово о полку Игоревом.
- •40. Формирование нового літературного языка. Котляревский.
- •43. Шевченко и проблемы самоутверждения украинской нации.
- •44. Литература и изобразительное искусство Украины в 19 ст.
- •45. Процесс духовного развития украинского народа на рубеже 19-20 ст.
- •48. Памятники и деятели культуры Вашего края.
- •49. Деятельность мастеров искусства 50-80 гг. 20 ст.
- •50. Состояние украинской культуры на рубеже 20-21 ст. Перспективы развития.
- •51. Деятельность украинской диаспоры в сфере культуры.
- •52. Укранский модерн.
- •53. Шестидесятники и их вклад в развитие культуры.
- •54. Явление массовой культуры.
- •55. Феномен украинской советской культуры.
- •56. Творческое наследние Довженко.
- •57. Культура украинского народа в контексте европейской культуры.
- •58. Украинский авангард и европейская художественная культура конца 19 – начала 20 ст.
- •61. Современная музика в Украине.
- •Академічна музика
- •Популярна музика
32. Развитие научных знаний в Киеской Руси. Право.
Поява і поширення писемності та розвиток освіти на Русі позитивно вплинули на процеси розвитку тут і наукових знань. Науковими центрами на Русі в період розквіту Київської держави були передовсім Київ, Новгород, а поряд з ними велике значення мали Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир-Волинський. Там існували школи, в першу чергу засновані духовенством. Серед них було багато вчителів, письменників, ораторів, художників, літописців, творців тодішньої української науки, яка, як і вся давня культура, перебувала спершу в повній залежності від Візантії, що на той час, поряд з Римом, мала славу другого світового центру науки та літератури.
Осердям тогочасної науки була, звичайно, теологія, часто забарвлена філософським змістом. Її твори пов'язувались не тільки з думками святих отців Церкви й античної філософії (характерною щодо цього є полеміка Клима Смолятича з Хомою близько 1147 року про використання теології Гомера, Платона й Арістотеля), а й з власною народною мудрістю та її оригінальним світоглядом. Спираючись на теологію й міфологію, тогочасна наука опрацьовує також інші галузі знання — історію, право, природознавство, математику, астрономію — в таких більш-менш обсягах, як це було у Візантії та західноєвропейських країнах. В історичних знаннях виділяються переклади візантійських хронік І. Малали, Г. Амартоли і Г. Сінкела, "Історії Палестини" Йосифа Флавія; природознавству присвячений "Шестоднев" Василя Великого та перероблений болгарським екзархом Іоанном, у якому характеризуються окремі царства природи відповідно до днів їх творення за Біблією; про різних тварин, почасти про рослини та каміння оповідає "Фізіолог", а "Космографія" Козьми Індикоплова подає загальну характеристику світобудови. Церковне право розроблялося в багатьох "кормчих" книгах. Поширеними були й збірники статей енциклопедичного характеру ("Ізборники" князя Святослава 1073 і 1076 pp.) та збірники афоризмів ("Пчела", "Ізмарагд", "Златая цепь" тощо).
Вітчизняні оригінальні наукові досліди в ту пору розпочиналися, як правило, в таких ділянках науки, якими Візантія не цікавилася й нічого нам дати не могла, оскільки слов'янські землі там знали тільки поверхово. Тому наші предки почали самі мовити про себе. Спробу цього бачимо вже на перших сторінках знайденого літопису. Літописець широко займається історією людства від створення світу й до відомостей, які він почерпнув з Біблії та грецьких джерел, додає свій виклад про походження слов'ян, їхню мову, етнографічну приналежність, їхню мандрівку та описує звичаї племен, що належали до Київської держави.
Успішно розвивалася історична наука. На зразок історичних хронік Візантії розроблялася й тодішня історіографія, що займалася історією нашої держави, наше літописання. Найстарішими з тих, що дійшли до нас, є, безумовно, "Велесова книга" та ін., що збереглися у пізніших списках, зосібна літопис 1039 року, складений, мабуть, при дворі київського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописець, автор "Повісті врем'яних літ". Літописну роботу вели й ченці Видубицького монастиря — зокрема ігумен Сильвестр; цією справою займалися й інші монастирі. Поряд з монастирськими існували й приватні історики-літописці, при княжих дворах.
Найстаріший слов'янський правовий кодекс XI—XII ст. — "Руська правда" — свідчить про довголітню його підготовку й порівняльні дослідження візантійського, західноєвропейського та власного, давньоукраїнського, звичаєвого права. Ця збірка законів князя Ярослава та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.