1.Поняття «культура» як духовного та суспыльного феномену .Структура культури. Термін „культура” вперше зустрічається в одному з творів римського автора Цицерона (45 р. до н.е.). Це важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство. Культура стала об’єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. У всіх випадках раннього вживання слова „культура” воно означало вирощування, удосконалення, культивування чогось, було пов’язане із землеробством. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Пізніше слово „культура” все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини. У середні віки культура асоціюється з міським укладом життя, а в епоху Відродження – з досконалістю людини. У добу Нового часу „культура” оформляється в наукове поняття. Культура розглядається, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, проте духовна культура завжди асоціювалась з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою. Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасна культурологія. Культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв’язку людей зі світом. Саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об’єкт вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Можна виділити 3 основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський.

2.Українська культура як духовний та суспільний феномен.Їх сутність характерні риси та ознаки. Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній. Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці. Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі більш пізнього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства. Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від загарбників.

3.Еволюція поглядів на культуру в європейській та вітчизняній філософії та культурології. Погляд на історично-культурний процес був притаманний як гуманістам епохи Відродження ,так і мислителям доби Просвітництва. Зокрема,французькі просвітителі Вольтер,А.Тюрго,М.Кондорсе вважали,що "культурність","цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунству" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ,вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв. Однак,уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої "культури" та її носіїв. Сутність культури вбачалася у моральній (Кант),естетичній(Шіллер,брати Шлегелі),філософській(Гегель) свідомості. Основоположник німецької класичної філософії Іммануїл Кант пов"язував основу культури не стільки з розумом ,скільки із сферою моральності. На думку великого німецького мислителя,поета і драматурга Шіллера завдання культури полягає у розвитку і гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини,чуттєвого і розумного. На думку великого німецького філософа Гегеля сутність культури визначається не наближенням людини до природи,а наближенням індивіда до світового цілого,яке включає в себе як природу,так і суспільну історію. Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект культури.П.О.Флоренський (1882-1943) та інші представники цього напряму філософської думки підкреслювали важливу особливість культури-вона виражає прагнення людини добувати своє природне і соціальне життя до духовності. Тобто лиши за допомогою культури розкриваються найкращі якості людини,розкривається її гармонія з навколишнім світом. Протилежну позицію займав революційно-демократичний напрям суспільної думки,представники якого акцентували увагу на залежності культури від матеріально-виробничої діяльності людей. Причина внутрішнє прагнення маси до поліпшення свого матеріального і морального побуту.Представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в національно-культурне відродження України. Підбиваючи підсумки становлення і розвитку уявлень про культуру,можна зазначити,що поняття культури пройшло складну еволюцію,поступово збагачуючись у своєму змісті.

4.Предмет історії української культури.Проаналізуйте головні періоди на шляху її розвитку. 1період-від витоків укр..культ.до прийняття християнства. 2період-існування Київської Русі і Галицько-Волинської Русі 3період-Литовсько-Польська доба. 4 період-Козацько-гетьманська доба від середини XVII-XVIIIст. 5 період-від ліквідації Гетьманщини до XXст. 6 період-духовна культ.укр.XXст. 7 період-сучасна укр..к-ра. В етнографічних і етнокультурних процесах можна виділити такі періоди: 1-трипільська доба IV-III тис.доо н.е 2-післятрипільська доба IIтис.до н.е. 3-скіфсько-сарматська доба від VIIст.до н.е-IIIст. 4-слов’янська доба І тис. 5-доба Руси-України VII-XIIст. На шляху етногенезу можна виділити такі періоди: 1-доба палеоліту. 2-доба неоліту. 3-вік міді і бронзи,заліза. 4-індоєвропейські племена 5-скіфи 6-союз антів. термін "культура" як самостійна лексична одиниця формується у прямій опозиції слова "натура" (природа). Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, і це не випадково. Адже матеріальне виробництво у ті часи мало переважно традиційний характер, становило собою працю багатомільйонної маси селян та ремісників і не створювало належного простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом філософа, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Відродження, і мислителям доби Просвітництва. У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). По-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

5. ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. Поняття культура складне і багатогранне. Саме слово ‘’культура’’ латинського походження і означає обробіток землі, догляд. Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель Цицерон. У культурі він вбачав, з одного боку , діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого – засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму. Пізніше слово ‘’культура’’ вживається як синонім освіченості, вихованості людини. У середні віки поняття ‘’культура’’ асоціюється з міським укладом життя. Зараз у світовій літературі можна знайти більше як 500 визначень культури. Ось деякі з них: Культура – це: - все те, що є результатом людської історії; - як міра людяності людини; - все те, що людина створила власним розумом, а не отримала від природи; - це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот; - водночас історично визначений рівень суспільних сил і здібностей людей, виражений у матеріальних і духовних цінностях, створених самою нацією… Культура включає в себе: свідомість, релігію, мораль, мову, науки, правову свідомість, людські здібності і навики. Методологічні принципи полягають в тому, щоб показати логіку розвитку духовної культури впродовж століть. Важливе значення має принцип матеріалізму, який є визначальний для проблеми самосвідомості нації. До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять:  - діагностичний ( при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел); - синхронологічний ( коли виділяється певна проблема і розглядається не в історії, а в змістовному зіставленні). У вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли досліджуваний об’єкт немовби розкладається на складові частини, виявляються співвідношення між цими частинами, правила поєднання їх в групи. Важливим методом є метод суспільного аналізу, коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин, як основи, на якій формуються нові якості. А загалом при вивченні культури застосовують два основних напрями: - найпоширеніший – в історії послідовності; - галузевий, жанровий шлях, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис від початку до наших днів. Кожен народ фіксує свою історію низкою писемних джерел. Слов’яни, зокрема східні, залишили їх чимало. Це літописні зводи, ‘’Велесова книга’’, ‘’Повість минулих літ’’, козацькі літописи, філософські, наукові, політичні твори, першодруки, пам’ятки літератури – ‘’Слово о полку Ігоревім’’. Наша країна багата на мистецькі пам’ятки: мозаїки і фрески Софії Київської, Спаса на Берестові, твори народних майстрів.

6.Світова та національна культура, їх сутність, характерні риси та ознаки. Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури.Свій тип к-ри притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності.Культурна цілісність характерна і для регіонів(європейська, африканська,арабо-мусульманська) а також історичних епох(антична, середньовічна, доби Просвітництва) І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип к-ри, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури. Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності. Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатоманітний у культурному відношенні. Мудрість нашого часу полягає у визнанні за кожною національною культурою права на самостійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправного співіснування всіх культур. Світова культура за природою не моністична, вона плюралістична. Зауважуючи світоглядне значення поняття національної культури,варто зупинитись на ньому докладніше. Передусім слід зазначити, що в сучасній культурології розрізняються поняття "етнічна" та "національна культура". Перша є предметом вивчення етнографії . Приналежність до етнічної культури визначається спільністю походження. Ця культура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної самосвідомості. Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації між людьми. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою долається розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня загальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття. Етнічні елементи зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змісту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елітарна культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих традицій", скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянським суспільством, високою освіченістю населення.

7.Українська культура як складова та невід'ємна частина світової культури .Передумови її виникнення та джерела формування. Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден, В.Вернадський, А.Швейцер. Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером, АТойнбі. Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст. Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність — "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "культурні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смертю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. "У світовій історії, — писав О.Шпенглер, — я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв'яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою". Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—1938 pp.). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури". Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура. Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадкове, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Всесвіту, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 pp.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853 — 1900 pp.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму — ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції природи. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість, багатоманітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції — Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху — все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекрасне, творче, пронизане любов'ю, що здійснюється на Землі, означає д\я Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешнього перетворення. Він оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри. Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882—1943 pp.). На його погляд, основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії — організації, ускладнення (Логос). Отже, культура — вияв Логоса засобо

8.Етногенез українського народу як нової історичної спільноти.Охарактеризуйте основні періоди становлення українського етносу. Культура України, її особливості, без сумніву, здебільшого зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, і, з одного боку, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це робило українську територію небезпечною для існування. За характером українська культура належить до культур слов'янського типу, проте генетична спорідненість українців з іншими слов'янськими народами не виключає не лише культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення В етногенетичних процесах,що відбуваються на території України можна виділити такі етапи: 1)Трипільська доба – 4-3тис. до н. е. 2)Післятрипільська доба 2 тис. до н.е. 3)Скіфсько-сарматська доба – 7-3ст. до н .е. 4)Слов*янська – 1 тис.н.е 5)Доба Руси України – 7-12ст. Витоки української культури сягають часу первісного суспільства. Це одна із найдревніших Європейських культур.Первіснообщинний лад на тер. України співвідноситься з такими археологічними періодами: 1)ПАЛЕОЛІТ – (1млн-11тис. р до н.е.) Найдавніша людина сучасного типу з*явилась на території України в ранньому палеоліті.Це засвідчили розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с. Королеви на Закарпатті.Стоянки цього періоду також на Донбасі,на Дністрі є Лука–Врублевецька.Виявлено тут ручні рубила,та значну к-сть кремінних відщепів,яких використовували як знаряддя праці.Найдавніші відомості про ознаки культури відносять до Мустоєрської епохи(150-35 тис. р до н . е.)Пам*ятки в Донбасі,Криму,Подніпров*ї. Близько 40 тис. р до н.е . закінчується формування людини сучасного типу(гомо сапієнс),яку наз. Кроманйонцем.Упізньопалеолітичних поселеннях знаходять стилізовані жіночі фігурки,зображення на кістках мамонта. 2)МЕЗОЛІТ – (10 тис.-7 тис р до н.е.) Прриродні умови були подібні до сучасних.Винайдені луук і стріли.Знаряддя праці – мікроліти.Осн. заняття - полювання,рибальство,збиральництво.Поселення: Осокорівка на Наддніпрянщині,Лидне на Одещині.Населення було відносно осілим.Початок проуесу формування племінної етнічної общини(спільноти). 3)НЕОЛІТ(6 – 4 тис. до н.е) Поширилось скотарство,землеробство.Зміна в господарстві – неолітична револ.Нові способи обробки каменю(шліфування,сверліня)Початок виготовлення керам. посуду. Виділялись 2 культурно-госп. зони: Пд..-зх.(землеробство,скотарство) Пн.-сх. (мисливство,рибальство) Неоліт – час розвитку родового ладу. 4)МІДНО-КАМ*ЯНИЙ (4 -3 тис. до н. е) Типільська к- ра: -Правобережжя -Найбільш ранні землеробські племена -Мальована кераміка -1000 поселень,1 млн. осіб -Кам*яні ,кістяні мотики. -Вирощували пшеницю,ячмінь,просо,бобові,льон,абрикос -Розв. скотарство- приручили коня -Вмілі ремісники (використ. полотно)  -Винайдення сплаву бронзи Одним із найбільших об*єднань тогочасної Європи була ямна к-ра(перші почали використ. колісний транспорт – вози) 5)ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИЙ період (1 тис. до н.е) Племена ,що прибули зі сходу.Їм притаманні культурні елементи: -патріархат -культ сонця - розвинена гнучка слов*янська мова Кіммерійці займали тер. Між Дністром і Доном а також Крим.Вони були войовничии плеенами.Сприяли розвитку кінного і військового спорядження,яке ало ознаки витворів мистецтва.Перші володіли залізом,і започаткували ковальську справу. Скіфи прийшли із пн.. Ірану.Осн. заняттями було кочове скотарство і війна.Про них писав Геродот,і розділив їх на:1)царські скіфи-кочовий спосіб життя 2) скіфи-скотарі 3) скіфи-орачі – прямі предки слов*ян 4) скіфи-землероби Столиця – Кам*яне Городище.Для них був характерний «звіриний стиль» - самобутній стиль скіфського мистецтва,коли майстри на витворах зображали творин,військові сцени.Скіфи були відомі через поховання померлих в курганах.В курганах залишали коштовності,які набули світвої слави – Пектораль з Товстої Могили .Скіфська к-ра була одним із джерел слов*янської культурної спадщини. Традиції скіфського мистецтва продовжували САРМАТИ – інше могутнє плем*я кочівників зі сходу.Вони практично повністю асимілювали скіфів і панували на пн.. Причорномор*ї майже 400 років.(2 ст до н.е. – 2 ст. н .е .) Грецька колонізація Пн. Причорномор*я. Грецбкі міста-держави стали пряим джерелом античних традицій укр.. культурі: -Письмо,література,театр,музика,живопис,скульптура -Настінні розписи,ювелірні вироби,мармурові саркофаги -Римська античність Були відомі такі міста як Тіра,Ольвія,Пантікапей,Херсонес. 6)СЛОВ*ЯНСЬКА доба. Нарубежі нашої ери як самостійна етнічна спільнота сформув.слов*яни.Вперше про них згадують римські автори як про Венедів у 1-2 ст.(Таціт,Пліній Старший)а з 4 ст. про них говорять і візантійці(Прокопій Кесарійський).Таціт високо цінив Венедів,вважв їх культурним народом,який вмі будувати гарні будинки,знав військовий порядок та дисципліну,був добре озброєний і хоробро воював з ворогами.Кесарійський розповідає про к-ру Антів ,які жили між Дніпро і Дністром.Він вважавСклавинів і Антів єдиним народом. В 3 ст. до н.е. і до 2 ст лдя праслов*ян була характерна зарубинецьк а к-ра.Одне із поселень в Зарубинці на Переяславщині.Житла будували біля річок,з дерева.Вони були осілими землеробами,але займались скотарством ,володіли рядом добре розвинутих ремесел,вони вже мали ткацький верстат і виробляли тканину з шерсті,шовку,коноплі. У2 ст. наїх зміну прийшла Черняхівська культура.Вона ств. На основі Зарубинецької.Землероби,скотарі,займалися ремеслами.Покійників перед похованням спалювали.Проіснували до 5ст.Більшість знахідок – вироби ремісників(вироби з кольорових металів,велика кількість гончарних виробів) Світосприйнняття слов*ян було своєрідним.Воно форм. під впливом власної релігійної системи,соціал. Розвитку,військ. походів.

9. Проаналізуйте міграційну та автохтонну теорії походження укр. народу  Етнокультурні проблеми походження слов’ян постали перед наукою давно. Тривалий час в історичній науці спостерігалося протиборство 2-х протилежних теорій- міграційної та автохтонної. Міграційна – грунтується на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з нею слов’янство виникло у Прибалтиці, яка могла би бути першою батьківщиною слов’ян. Потім вони вирушили на південь у віслянський басейн, а потім на схід – у басейн середнього Дніпра внаслідок слов’яни поділилися на західних і південно-східних. Автохтонна – стверджує, що слов’яни були незмінними жителями тої самої території з часів неоліту. Культури зміцнювались історично, але етнос залишався той самий. Цю теорію підтримують О.Шахматов, В. Хвойка, В, Греков, а також праці Йордана, Прокопія Кесарійського, Нестора. Отже, слов’яни- це автохтонні аборигени, а їх прабатьківщина – межиріччя Одри і Вісли. На підставі аналізу джерел можна визначити такі ознаки автохтонного походження українців – спільний фізико-етнічний тип, мова, основні види діяльності- скотарство та землеробство, мистецькі твори, зокрема кераміка, обрядова система. Саме В. Хвойка довів, що українці – не мігранти, а споконвічне населення . на основі цієї теорії М. Грушевський написав «Історію України-Руси». Але ще й досі науковці не можуть дійти спільної думки щодо виникнення і розвитку укр. культури.

10. Матеріальна і духовна культура східнослов"янських племен дохристиянської Русі. В IX —X ст. у Східній Європі сформувалася ранньофеодальна держава — Київська Русь, яка відіграла важливу роль в історії не лише східноєвропейської, а й західноєвропейської цивілізації. Політичне об'єднання східнослов'янських і деяких неслов'янських племен сприяло їх етнічній консолідації, формуванню єдиної древньоруської народності, її культури. В лісовій зоні населення перейшло до орного землеробства, а в лісостеповій — до дво- і трипілля. У цей час виникають міста як центри ремесла і торгівлі. При розкопках стародавніх міст Києва, Галича, й інших археологи знайшли велику кількість знарядь праці, зокрема сільського господарства, костяних гребенів, прикрас із кольорового скла, які належать до цієї епохи. Великих масштабів досягло видобування залізної руди, що дало змогу руським ковалям виготовляти високоякісні вироби із заліза. Зміни в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Відомо, що в цю епоху у східних слов'ян значного поширення набула язичницька релігія. На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії зароджувалась писемність, складалися моральні та правові норми, розвивалась архітектура, скульптура. Загальне поширення писемності у Київській Русі засвідчують знахідки берестяних грамот. У них здебільшого йдеться про господарські питання, а також сімейні відносини. Величезною скарбницею духовної культури Київської Русі була усна народна творчість: перекази, билини, пісні, приказки, казки. Ще в дохристиянський час склалися перекази, які пізніше були введені до "Повісті временних літ». До нашого часу збереглися народні старовинні обряди, пов'язані з трудовою діяльністю, весільні обрядові пісні, поховальні плачі, купальські звичаї тощо. Народні традиції жили також у мистецтві дохристиянської Русі. Стародавні русичі були неперевершеними майстрами дерев'яної скульптури й архітектури. Наприклад, на початку X ст. у Новгороді був споруджений з дуба Софіївський собор з 9 високими та меншими зрубами. Виняткової витонченості досягли ювеліри Київської Русі в VI — І IX ст. У басейні річки Рось знайдений скарб речей з VI —VII ст. Популярним у Київській Русі було музичне мистецтво. Арабські, візантійські, скандинавські автори розповідали, що у східних слов'ян у давні часи існували різноманітні музичні інструменти — гудки, свірелі-сопелі, гуслі, бубни, флейти тощо. Відомими виконавцями танців, пісень були скоморохи. Отже, духовна культура дохристиянської Русі вбирала специфічні риси своєї епохи, пізніше чимало її досягнень запозичило християнство: рукоділля, витвори декоративного мистецтва, елементи старої дерев'яної архітектури — в кам'яній, старі орнаменти — в книгах тощо. Навіть деякі обряди, заклинання, свята з язичницької релігії перейшли до християнства (Іван Купала — Іоанн Хреститель, Перун — Ілля-Пророк, Велес — Власій, Сварог — святі Кузьма та Дем'ян та ін.).

11.Трипільська культура як одне із автохтонних джерел української культури.

У IV —III тис. до н.е. на території сучасної України відбувся перехід до енеоліту (мідно-кам'яного віку), характерного не лише опануванням технології виробництва та обробки міді, але й подальшим прогресом відтворювальних форм господарства — землеробства і тваринництва (скотарства). Найяскравішою археологічною культурою нової епохи була трипільська, пам'ятки якої виявлено в лісостеповій зоні на величезних просторах від Пруту і Дунаю до Дніпра. На початку 90-х років XIX ст. В.Хвойка висунув припущення, що слов'яни і неолітична людність середнього Подніпров'я — це один етнос. За типологічними ознаками ця культура споріднена з культурами дунайського басейну, Балканського півострова, островів Східного Середземномор'я і Малої Азії. Трипільська культура датується IV —III тис. до н.е. її характерними особливості такі: поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби. Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство, скотарство. Хоча трипільці й почали вживати металеві вироби, їхні знаряддя праці загалом зберігали неолітичний характер. Крем'яна індустрія, як і раніше, мала велике значення. В низці районів мешкання трипільців виявлені численні копальні, пов'язані з добуванням кременю. Дуже поширювалось виготовлення керамічних виробів побутового призначення: мисок, горщиків, макітр, глечиків, декоративної кераміки та модельок жител. Характерна їх ознака — яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби з-поміж інших виробів сусідніх народів. Велику кількість посуду трипільці виготовляли з глини, яку дуже часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи — зображень одомашнених тварин. Відомо, що в їх господарстві тварини мали важливе значення. Люди розводили велику рогату худобу, кіз, свиней, овець, використовували тварин як тяглову силу при зорюванні землі, перевезенні врожаю. Характер господарської діяльності трипільців зумовив подальший розвиток територіальних зв'язків, відбитих у формах соціального життя. Близько 2000 р. до н.е. трипільська культура почала занепадати.

12.Зарубинецька і Черняхівська культура Стосовно походження населення зарубинецької культури то як засвідчують дослідження у ньому брало участь  місцеве населення Середнього Подніпровя і Полісся а також деякі середньоєвропейські племена. Зарубинецька  культура – нове історико-культурне явище. Зарубинецькі поселення розташовані по краях берегових терас. Розміри поселень невеликі мали свої оборонні споруди –  вали. Житла квадратної форми трохи заглиблені з каркасно –глинобитними стінами .Біля жител споруджували ями-погреби. Зарубинецька культура стала відомою після відкриття і розкопок В.Хвойки біля с.Зарубинці на київщині. З 3 ст.н.е.на Нижньому і Середньому Дніпрі ,Пд. Бузі , Дністрі поширилась нова черняхівська культура. Перші  Пам’ятки цієї культури виявлені у 1900-1901рр. Ця культура це своєрідний місцевий варіант провінційно-римської культури. Поселення досить великі розташовані вдалині від берега без  жодних укріплень. Могильники були зазвичай великі , біритуальні – з обрядами інгумації і кремації.З цією культурою відбулися суттєві зміни у виробництві та економіці – розвиток ремісництва(вироби зі сталі і бронзи) гончарства і сільського господарства.

13.Язичницькі релігійні вірування дохристиянської Русі як одне із джерел духовної культури українського народу Язичництво належить до архаїчного типу культури. основним матеріалом для вивчення язичництва є етнографічний. Язичництво було не лише релігією, а й цілісною системою уявлень про навколишній світ, основні явища природи, космос, тобто містило в собі й позитивні знання. Воно відповідало особливостям світогляду народу, тому посіло у IX — X ст. місце державної релігії Київської Русі. Язичництво як світоглядна система широко подана в усній народній творчості та декоративно-ужитковому мистецтві: символи Сонця, фантастичні звірі, фігури воїнів, стилізовані хвилі. У народі широко побутували амулети, обереги. Кожне поселення мало своє святилище — капище. Боги, в яких вірували мали людську подобу і узагальнювали уявлення про силу і мудрість народу. На першому місці стояв –Вседержитель-батько природи і владика світу. -бог світла Сварог та його син Дажбог-сонце було життє дайною силою для всього живого на Землі. Перун був володарем грому і блискавок. Велес-худоби,Макоші-родючості. Білобог і Чорнобог уособлювали добро і зло. Особливо вшановувалися жіночі божества (Лада-Жива) зображення їх було символом продовження життя. У кожного з богів люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного виду діяльності, роду, сім'ї. вони обожнювали духи і сили природи: Сонця, Місяця, зірок, граду, повітря, вітру, води... Та особливу шану надавали деревам. Серед тварин священними вважалися віл і кінь, а серед комах — бджола та сонечко. Слов'яни вірили у присутність особливої сутності — душі, яка, в їх розумінні, продовжувала існування після смерті. Отже одухотворялась природа (землі, води, вогню, шанування рослин, тварин, яких-небудь предметів), що виявлялося у вигляді анімізму і фетишизму. об'єктами поклоніння виступали також вода і вогонь. Вода відігравала важливу роль у знахарська лікуванні. Слідом за природними фетишами з'явилися фетиші, виготовлені руками людини. (ідол, статуя, кумир), Поступово фетиші-фрагменти набули вигляду і функції амулетів, оберегів, талісманів, які служили для охорони людини від підступів злих духів.

14.Запровадження християнства та його вплив на духовну культуру Київської Русі Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. У процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів східних слов'ян. християни знищили безцінні пам'ятки стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев'яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. З запровадженням християнства літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, з нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії. Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створення давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії культової літератури. Першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський. Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол, Псалтир, П'яти-книжжя Мойсееве, Буття. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава","Слово про закон і благодать","Повість временних літ", У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Передусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу. Після запровадження на Русі християнства з'явився новий вид літератури — житія святих (агіографія).У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, оголошених церквою святими: Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і Гліба, вбитих братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастиря Антонія Печерського. У житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони становлять цінні інформаційно-історичні джерела. Запровадження християнства мало вплив на всі галузі культури Київської Русі: освіта, архітектура, живопис(іконопис),ювелірне мистецтво,пісенне й музичне мистецтво,розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи,були запроваджені церковний візантійський календар, культ "чудотворних" ікон, культ святих.

15.Розвиток писемності та освіти.Літературні памятки Київської Русі Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IX століття. В історичних джерелах зустрічається повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця). Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери. До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М. Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є». Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу. Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і 971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами — грецькою і староруською. Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) — Костянтина (в чернецтві — Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма — кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця — розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери. До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»).  Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах. Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу. Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий.  Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літо-писець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен* Сильвестр та ін. Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'яти-книжжя Мойсееве, Буття. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава.

16.Проаналізуйте визначні памятки архітектури Київської Русі. Доба Київської Русі характеризується культурно-освітнім піднесенням нашого народу. Кожен князь зробив значний внесок у розвиток культури на Русі, і багато своїх зусиль вони поклали на спорудження оборонних будівель, храмів, церков, які згодом стали історичними пам'тками. А саме до них належать: 1)Десятинна церква.Перша кам"яна церква Київської Русі. Споруджена древньоруськими та візантійськими майстрами у 989-996 роках у період князювання Володимира Святославовича, котрий виділив на її побудову десятину частину княжих доходів - десятину. Звідси й виникла назва храму. Старовинні джерела називають Десятинну церкву церквою Богородиці. Представляла собою хрестово-купольний шестистовпний храм. На початку ХІ століття її оточили галереями. Десятинну церкву вкрашали мозаїка, фрески, різні мармурові та шиферні плити (ікони, хрести та посуд привезено з Корсуня). У Десятинній церкві поховані Володимир Святославович та його жінка - візантійська царівна Анна, сюди ж з Вишгорода привезли прах княгині Ольги. Наприкінці 1240 року орди хана Батия, захопивши Київ, знищили Десятинну церкву - останню схованку киян.Розкопки руїн почалися ще в 30-х роках XVII століття за ініціативи митрополита Петра Могили. У 30-х роках XVII століття Петром Могилою і у 1828-42 роках за проектом В. Й. Стасова на місці Десятинної церкви були збудовані однойменні храми, що не збереглися. 2)Софійський собор. Ніхто достеменно не знає, коли й як було засновано Софійський собор. За літописними свідченнями, Софійський собор збудував або в 1012, або у 1017 році Ярослав Мудрий на честь перемоги над печенігами на тому місці, де відбулася битва, як стверджує легенда. Софія Київська стала символом світла і розуму.Софійський собор у давнину був не лише головним митрополичним храмом Київської Русі, а й головним культурним осередком. Тут князь Ярослав заснував першу на Русі бібліотеку, школу, тут велося літописання, переписування і перекладання книг, відбувались церемонії "посадження" князів на київський престол - коронації , прийоми іноземних послів. Софійський собор був також князівською усипальницею, де поховані князь Ярослав та його син Всеволод, князь Володимир Мономах та інші. До наших днів зберігся лише саркофаг Ярослава Мудрого. Жодна споруда ХІ століття в усій Європі не могла рівнятися з цим київським собором. Софія - це величезний п"ятинефний храм довжиною (без виступів) 37, а шириною - 55 метрів. Завершували собор тринадцять куполів.За своє майже тисячолітнє існування Софія зазнала ворожих навал, пограбувань, часткових руйнувань, добудов та перебудов. Серед оригіналів, що донесли до нас з ХІ століття велич життя є і Оранта - безцінний зразок мозаїки. Не менш визначним шедевром є сцена "Євхаристія", що розміщена на стіні абсиді під Орантою, лік Христа-Пантократора (Вседержителя) на внутрішньому боці головної бані. Як видно, Софія Київська протягом віків відігравала роль найбільшої святині Києва.Нещодавно Софію Київську було занесено у перелік світових багатств "ЮНЕСКО". 3)Золоті ворота. Це одна з найстаріших пам‘яток історії, архітектури та фортифікаційної техніки, залишки якої дійшли до нашого часу. Як відомо, Ярослав Мудрий оточив Верхнє місто потужними оборонними укріпленнями, які мали троє воріт. Наймонументальнішими та найпишнішими, що правили одночасно і за головний, парадний в‘їзд до Києва, і за фортифікаційну споруду, були Золоті ворота, збудовані одночасно з Софією. Висота проїзної частини сягала 12, а ширина - 6,4 метрів. Проїзд завершував позолочений купол надбрамної церкви. Можливо, саме тому ворота дістали назву "Золоті". Під час розкопок археологи знайшли чимало залишків фресок і уламків смальти.Пошкоджені віками і численними ворожими навалами, Золоті ворота в XVII столітті вже являли собою мальовничі руїни. Але згодом у ХІХст. розпочинали реставрувати "Золоті ворота", але нажаль пам'ятка загубила свій первісний вигляд. 4)Михайлівський Золотоверхий собор. Засновано 1108 року київським князем Святополком Ізяславовичем на місці Димитрівського монастиря. У 1108-13 роках в ньому збудовано Михайлівський Золотоверхий собор. У ХІІ столітті монастир був місцем поховання князів. У 1240 році його пограбували і частково знищили орди хана Батия. За митрополита Борецького монастир став одним з центрів антиуніатської боротьби. У XVII столітті монастир став великим землевласником: йому належали частина території Києва. села Бородянка, Трипілля, Мотовилівка тощо. У першій половині XVIII століття на території монастиря відбулося велике будівництво в стилі українського (мазепинського) бароко: у 1713 році збудована трапезна церква, у 1716-20 - кам‘яна дзвіниця. В середині XVIII століття збудована кам‘яна огорожа фортифікаційного призначення. У 1934-35 роках собор розібрали та знищили Радянська влада. Частина фресок й мозаїк ще й досі зберігаються у Софійському соборі; деякі ж - у відновленому Михайлівському соборі, відбудованому за кошти патріарха Київського і всея Русі-України М. А. Денисенка наприкінці ХХ століття. 5)Києво-Печерська лавра. В одинадцятому столітті монастир став центром розповсюдження і затвердження християнства в Київській Русі. У дванадцятому столітті монастир отримав статус «лаври» — головного великого монастиря. У вісімнадцятому столітті Києво-Печерська лавра стала найбільшим церковним феодалом в Україні: їй належали три міста, сім містечок, біля двохсот сіл і хуторів, більше семидесяти тисяч кріпаків, дві паперові фабрики, одинадцять цеглових і шість скляних заводів, більше ста шестидесяти винокурень і вітряків, біля двохсот шинків, два кінних заводи. Києво-Печерській лаврі було підпорядковано багато дрібних монастирів і так названі пустелі (зокрема, Китаєвська, Микільська та інші під Києвом) з їхніми угіддями і кріпаками в Україні, в Росії і в Білорусії. Свого часу Києво-Печерська лавра зіграла важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літописання. Тут перекладалися на церковно-слов‘янську мову і переписувалися твори іноземних авторів. У лаврі працювали відомі літописці Нестор (автор «Повісті временних літ»), Нікон, Сільвестр. У тринадцятому столітті було складено «Києво-Печерський патерик» — важливе джерело історії Києва. Києво-Печерська лавра здійснювала широке будівництво ще з одинадцятого століття (Успенський собор, Троїцька надбрамна церква). Наприкінці дванадцятого століття навколо Києво-Печерської лаври було зведено оборонні стіни (у 1240 році вони були зруйновані ордами Батия). У 1698—1701 році паралельно до них було споруджено нові фортечні стіни з бійницями і баштами. У 1731—1744 році споруджено Велику Лаврську дзвінницю, висота якої — 96,52 метра. На території Лаври поховано багато видатних осіб, зокрема, біля трапезної — генеральний суддя українського війська Кочубей Василь і полтавський полковник І.Іскра. У церкві Спас на Берестові — засновник Москви Юрій Долгорукий. 6)Успенський собор.Можна без перебільшення твердити, що Успенський собор був головною православною святинею України-Руси. Згідно легенд, зафіксованих у Печерському патерику, він був зведений за безпосереднього втручання Богоматері, яка послала до Києва майстрів-будівельників з Константинополя. Закладення 1073 року за участю київського князя Святослава, будівництво, розпис і освячення (1089) храму супроводжувалися, за Патериком, численними чудесами. З собором пов"язані імена св. Антонія і св. Феодосія.Первісно Успенський собор являв собою тринефний шестистовпний храм з однією банею. Фасади поділялись лопатками на окремі прясла, що завершувались напівкруглими закомарами. Можна думати, що це був перший у давньоруській архітектурі храм із позакомарним завершенням стін. Прясла стін були декоровані нішами та меандровим поясом. Лаконічна архітектура в поєднанні з великими розмірами споруди (майже рівними розмірам Софійського собору) створювала виняткове враження величі й могутності. Успенський собор став взірцем при спорудженні ряду давньоруських храмів - Михайлівського Золотоверхого собору та кількох інших храмів кінця XI - першої половини XII століття в Києві.

17.Вплив християнства на монументальний живопис та іконопис Київської Русі. Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності,створення визначних пам"яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис,кам"яна архітектура,музичне мистецтво,розширювалися і зміцнювалися культурні зв"язки Русі з  Візантією,Болгарією,країнами Західної Європи.Разом з християнством  на східнослов"янських землях були запроваджені церковний календар, культ "чудотворних" ікон,культ святих. Одне з найдавніших досягнень художньої культури Київської Русі – мистецтво мозаїки. Технологія створень мозаїк була досить складною. Спочатку на стіну накладали перший підготовчий шар , на нього накладали другий, на який наносили контури зображення. Потім накладали третій шар, швидко покривали зображення фарбами, доки розчин не закам’янів вдавлювали в нього кубики різнокольорової смальти. Смальту варили в спеціальних посудинах (тиглях), домішуючи в розплавлене скло барвники – свинець, мінеральні фарби тощо. Потім розливали на відшліфовану поверхню, а коли вона застигала – кололи на кубики. Кубики робили різного розміру – з маленьких викладали обличчя, руки, ступні ніг, з більших – одяг, тло, предмети. Визначним здобутком мистецтва Київської Русі є іконопис, що живе й розвивається вже понад тисячу років. Без нього не можливо уявити українське образотворче мистецтво. Ікони були першими станкового живопису в Україні. Проте, ікона – це не просто картина. Це предмет релігійного культу, перед яким віруюча людина молиться. За свідченням літописів, перші ікони потрапляли до Києва з Криму. Коли за велінням князя Володимира у місті в 989-996 рр. було зведено Десятинну церкву, всі необхідні для богослужіння предмети привезли з Корсуня(Херсонеса). Ікон доби Київської Русі збереглося дуже мало. Кожна з них знаходиться за межами України – переважно у Москві та Санкт-Петербурзі. Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій в образотворчому мистецтві.В міру того як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку,традиції  візантійської іконографії послаблювалися,створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.Першими вітчизняними живопис- цями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій і Григорій,які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів.Особливо славилися роботи Аліпія(близько 1050-1114р),який за свідоцтвом Печер- ського Патерика,"ікони писати хитр був зело".З його іменем окремі дослідники пов"язують ікони "Печерської Богородиці" і так званої  Великої Панагії.В кінці 11ст. склалася іконописна школа.В 12ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах:Галицько- Волинському,Володимиро-Суздальському тощо.

18 літописання київської русі в контексті духовної культури У Київській Русі достатньо швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), у такому вигляді не відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, а й літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. Збереглося близько 1500 літописних списків, що є величезним надбанням культури східнослов'янських народів. Загалом давньоруські літописи — це надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про окремі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни. При зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це стало буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема, "мономаховичі" й "ольговичі", котрі виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати процесу літописання і наполягали на необхідності ідеалізації своєї династичної гілки та осуду своїх конкурентів. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. Передусім вони намагалися використовувати Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності подальшим подіям, аж до сучасних літописцям включно. Найвидатнішим історичним твором Київської Русі й найвидат-нішим вітчизняним літописом серед збережених часом є "Повість временних літ", написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати її історію зі світовою. "Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер.. Цінною пам'яткою староукраїнського письменства є "Повчання Володимира Мономаха своїм дітям", написане на початку XII ст. Багатством художніх прийомів красномовства вирізняються твори єпископа Кирила» Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом. Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII —початок XIII ст.), гаданий автор "Слова Даниїла Заточника" (в іншій редакції — "Моленіє Даниїла Заточника"). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі "Старого Завіту", використовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та ін. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику — «Повчання». Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ столітті в Україні-Русі було 300—400 вчених Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що першими руськими письменниками були переважно священнослужителі: київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літо-писець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен* Сильвестр та ін. Основним джерелом викладу філософських соціальних і морально-етичних проблем на Русі була Біблія, зокрема Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол ("Дії Святих апостолів" і "Послання апостолів"), Псалтир, П'яти-книжжя Мойсееве, Буття. Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-Євангелія, тобто всі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія виконав дяк Григорій у 1056—1057 pp. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва — "Остромирове Євангеліє". Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору засвідчує про його київське походження, а дяк Григорій, ймовірно, був з духовенства, яке приїхало з Києва до Новгорода. Інше важливе джерело давньоруської християнської філософсько-літературної думки становила візантійська література, зокрема патристична — твори "отців церкви": Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали перших Вселенських соборів (325 — 787 pp.). У них обґрунтовані основні догмати християнства. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі вважається "Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича.

19. «Повість временних літ» - визначна пам’ятка духовної культури Київської Русі. НАЙВИДАТНІШИМ історичним твором Київської Русі й найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом є «Повість временних літ», написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До цього літопису ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені самим Нестором та його попередниками. Вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загальноісторичному процесі, пов’язати її історію зі світовою. «ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. «Временний», тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Водночас оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події – наслідок божественного провидіння, а не випадковий збіг обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є «роз’яснення» на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець залишається патріотом своєї землі, який не може не виявляти певних симпатій співвітчизникам. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя і про розміри данини, які мали сплачувати русинам імператори. АНАЛІЗУЮЧИ зміст твору, зазначимо, що він дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утворенню на великій території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як спільного для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює «своє» від «чужого» в історичній перспективі: у проекціях минулого та майбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійного обґрунтування, а тому укладач «Повісті временних літ» багато уваги приділяє саме витокам слов’янського християнства, проте неодноразово торкається і власне етнічних проблем. ІСТОРИЧНА заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона концепцію осмислення давньоруської історії та висунув питання про введення історії Русі до всесвітньої історії. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність Русі від Візантії, її культурну самобутність.

20. Проаналізуйте літературну пам’ятку Київської Русі «Слово о полку Ігоревім».  Справжнім шедевром, своєрідною перлиною давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім», створене невідомим автором близько 1187 р. за художнім рівнем цей твір немає аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображає цілий пласт художньої культури русичів. «Слово о полку Ігоревім» присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців 1185р. Автор твору яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Ярослава Осмомисла та ін. Звертаючись до них, він закликає їх «вкласти в піхви мечі», помиритися між собою. За жанром – це радше не слово-хвала, а слово жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави і військової здобичі. Деякі дослідники зазначають, що «Слово о полку Ігоревім» за спрямованістю відбивало опозиційні панівній офіційній ідеології пріоритети і за зверненням до язичницьких образів, і за особливою орієнтованістю на південні, степові та причорноморські витоки русів. Великою тугою сповнений ліричний монолог Ярославни, який надихав багатьох український, російських та ін. слов’янських поетів до створення неперевершених шедеврів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою загадкою залишається постать автора – вихідця з князівського середовища, патріота, широко освіченої, обізнаної і талановитої людини. На думку дослідників, одним із най вірогідніших претендентів на авторство твору є рідний брат Ярославни, галицький князь-ізгой Володимира Ярославича, який під час походу Ігоря перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому, навряд чи коли-небудь буде достовірно відоме ім’я автора.