За конкурентоспроможністю Україна опустилася на 89-те місце

Україна продовжує втрачати позиції в світовому рейтингу конкурентоспроможності, отримавши 89-у позицію серед 139 країн, які досліджувалися.

Це на дві позиції нижче, ніж у 2009 р. Про це свідчать дані Глобального огляду конкурентоспроможності, проведеного Світовим економічним форумом, повідомляє радіо «Свобода».

Як заявив старший економіст CASE Україна Володимир Дубровський, зниженню конкурентоспроможності України, перш за все, сприяли неефективні інституції (окремо цей показник один з найнижчих у світі – 134), макроекономічна нестабільність, низька ефективність товарних і фінансових ринків.

Україна зараз знаходиться між країнами, в яких головне джерело конкурентоспроможності ­– це чинники виробництва (сировина, дешева праця), і країнами, де важлива ефективність розподілу ресурсів на користь якнайкращого використання.

Нагадаємо, 22 травня повідомлялося, що в глобальному рейтингу конкурентоспроможності World Competitiveness Yearbook 2010 Україна відносно минулого року втратила одну позицію, зайнявши передостаннє, 57-е місце. Лідируючі ж позиції займають економіки Сінгапуру і Гонконгу, слідом за ними йдуть США. Відповідну інформацію розповсюдила швейцарська бізнес-школа IMD в своєму офіційному щорічному рейтингу конкурентоспроможності економік світу.

35. Стан та динаміка роздержавлення і приватизації власності

роздержавлення, на противагу одержавленню, має відображати ком­плекс заходів, спрямованих на пере­творення відносин власності, усунен­ня монополії держави на власність, відтворення плюралізму форм привлас­нення і утворення багатоукладної еко­номіки, посилення процесів її саморе­гулювання.

Приватизація — важлива, але не єди­на складова процесу роздержавлення. Як­що роздержавлення може супроводжува­тись як зміною форм власності держав­ної на недержавну, так і зміною лише форм використання державної власності, то приватизація характеризується пере­ходом від державної до приватної (інди­відуальної чи групової).

Цілі приватизації в постсоціалістичних країнах можна узагальнити так:

• подолання монополізму державної влас­ності та відтворення конкурентного се­редовища;

• зменшення частки державної власності в національному багатстві країни;

• усунення знеособлення власності.

Досягнення основних цілей роздер­жавлення і приватизації в Україні — су­місно-роздільного привласнення у ство­реній багатоукладній соціально орієн­тованій економіці потребувало дотриман­ня певних принципів її формування та реалізації.

1. Забезпечення кожному громадяни­ну України однакового доступу до об'єк­тів приватизації та необмеженого вибо­ру сфер приватизації.

2. Охоплення цим процесом усіх сфер економіки з урахуванням інтересів усіх об'єктів, у тому числі трудових колек­тивів і окремих громадян.

3. Використання усіх форм власнос­ті, виходячи з економічної доцільності, а не будь-яких інших критеріїв. Жодна форма не може абсолютизуватися.

4. У власності держави має залиша­тися майно, необхідне для виконання нею своїх функцій.

Роздержавлення і приватизація ма­ють здійснюватися під громадським кон­тролем, з широким інформуванням на­селення.

Дотримання цих принципів мало не тільки забезпечити можливість кожному громадянину України володіти засобами виробництва, свободу господарської ді­яльності для різноманітних форм влас­ності, в тому числі оновленої державної, а й виключити такі небажані явища, як псевдоприватизацію.

роздержавлення економіки —докорінне питання перетворення влас­ності, розв'язання якого дасть можли­вість ліквідувати монопольне станови­ще держави та її відомств, створить умови для розвитку різноманітних форм власності: перетвореної держав­ної власності, акціонерної, кооперативної, приватної та інших, зробить кожного працівника, трудовий колек­тив справжнім суб'єктом відносин власності.

36. Структура та динаміка українського експорту.

На сьогодні основними експортними галузями економіки є металургійна промисловість (металопродукція), сільське господарство (зерно), машинобудівна та хімічна промисловості, частка яких становить понад 80 відсотків українського експорту. Особливістю сучасного розвитку вітчизняних експортоорієнтованих галузей є їхній сировинний характер та високий рівень залежності від кон'юнктурних коливань на світових ринках.

Важливим моментом розвитку експорту стало набуття Україною у травні 2008 року повноправного членства в СОТ, що надало можливість стати рівноправним партнером на світових товарних ринках. У результаті було скасовано окремі обмеження та лібералізовано умови доступу на зовнішні ринки для цілого ряду українських товарів базових експортних галузей.

Сучасний стан зовнішньої торгівлі зумовлений впливом таких економічних факторів:

• суттєве зростання цін на імпортовані енергоносії (з 50 доларів США за 1 тис. куб.м у 2004 році до 210 доларів США у 2009 році);

• скорочення світового попиту на українську продукцію та обвальне падіння цін на сировинних ринках внаслідок розгортання світової фінансово-економічної кризи;

• падіння промислового виробництва та скорочення будівельних робіт, що вплинуло на зниження потреби вітчизняних підприємств у сировині, матеріалах та напівфабрикатах;

• падіння інвестиційної активності, що позначилось на зниженні потреби вітчизняних товаровиробників в імпорті машин та устаткування, а також інших інвестиційних товарів;

• обмеження доступу до фінансових ресурсів, порушення рівноваги банківської системи та відтік капіталу;

• недоліки у системі прав власності, макроекономічна нестабільність та високі граничні ставки податків;

• низький рівень показників створення спільних підприємств між українськими та іноземними партнерами, що гальмує передачу технологій;

• звуження споживчого попиту в умовах зниження заробітної плати та споживчого кредитування, що позначилось на зменшенні обсягів імпорту споживчих товарів, включаючи легкові автомобілі.

Україна має потужний науково-промисловий потенціал, який, на відміну від більшості країн світу, не має відповідної інституційної та фінансової державної підтримки для просування на світові ринки, через що, незважаючи на наявні цінові та технічні переваги, не використовується повною мірою експортний потенціал високотехнологічних товарів українського виробництва на зовнішніх товарних ринках.

На сьогодні існує необхідність створення інституційної основи для запровадження державної підтримки упровадження фінансових інструментів розвитку експорту, що забезпечить подальший розвиток і нарощування вітчизняного економічного потенціалу та закріплення на традиційних і нових ринках збуту.

Динаміка експорту:

2009р.

За 2009р. експорт товарів становив 39702,9 млн.дол., імпорт – 45435,6 млн.дол. США, що складало 59,3% та 53,1% від обсягів 2008 року. Від’ємне сальдо становило 5732,7 млн.дол. (за 2008р. – мінус 18580,9 млн.дол.).

У 2009р. обсяг експорту послуг становив 9520,8 млн.дол.США, що склало 81,1% порівняно з попереднім роком, імпорту – відповідно 5168,8 млн.дол. та 79,9%. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі послугами становило – 4352 млн.дол. (у 2008р. – 5273,3 млн.дол.).

Загальний експорт товарів і послуг у 2009 році склав 49223,7 млн.дол.США., що склало 62,5% порівняно з попереднім роком ( у 2008 році - 78695,7 млн.дол.США)

Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 218 країн світу.

Обсяги експорту до країн СНД становили 33,9% від загального обсягу експорту, Азії – 30,6%, Європи – 25,9% (у т.ч. до країн Європейського Союзу – 23,9%), Африки – 6,6%, Америки – 2,8%, Австралії і Океанії – 0,1%. Найбільші експортні поставки здійснювались до Російської Федерації – 21,4% від загального обсягу експорту, Туреччини – 5,4%, Китаю та Казахстану – по 3,6%, Білорусі – 3,2%, Німеччини та Італії – по 3,1%.

Зменшились обсяги експорту товарів до країн Америки (становили 27,1% проти 2008р.), Австралії і Океанії (33,8%), Європи (52%), СНД (58,2%), Африки (67,4%), Азії (76,4%).

Збільшився експорт товарів до Китаю у 2,6 раза (за рахунок збільшення поставок чорних металів, а також руд, шлаків та золи). Зменшився експорт до Італії і становив 42,2% від обсягів 2008р., Туреччини − 45,9%, Російської Федерації – 54%, Білорусі – 59,8%, Німеччини – 67,9% та Казахстану − 77,4%.

У загальному обсязі експорту товарів у порівнянні з 2008р. збільшилась частка зернових культур – з 5,5% до 9%, механічних машин – з 5,2% до 7%, електричних машин − з 4,2% до 5,6%, жирів та олій тваринного або рослинного походження – з 2,9% до 4,5%. Натомість зменшилась частка чорних металів – з 34,3% до 25,8%, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки – з 6,1% до 5,4%, виробів з чорних металів – з 5,3% до 4,9%, добрив – з 3% до 2,2%, залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового обладнання – з 4% до 2%.

Експорт послуг до країн СНД становив 40% від загального обсягу експорту, до країн Європейського Союзу – 31,4%. Незважаючи на зменшення обсягу експорту послуг до Російської Федерації порівняно з 2008р. на 399,4 млн.дол., вона залишається основною країною-партнером, на яку припадає 36,3% від загального обсягу експорту (3452,2 млн.дол.).

Січень-листопад 2010 року (тільки товари)

За січень-листопад 2010р. експорт товарів склав 46129,6 млн.дол. США, імпорт – 54087,6 млн.дол. Порівняно з січнем-листопадом 2009р. експорт збільшився на 29,8%, імпорт – на 33,9%. Від’ємне сальдо становило 7958 млн.дол. (за січень-листопад 2009р. також від’ємне – 4843,1 млн.дол.).

Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами із 216 країн світу.

Обсяги експорту до країн СНД становили 36,5% від загального обсягу експорту, Європи – 26,9% (у т.ч. до країн Європейського Союзу – 25,3%), Азії – 26,6%, Африки – 5,8%, Америки – 4,1%, Австралії і Океанії – 0,1%. Найбільші експортні поставки здійснювались до Російської Федерації – 26,3% від загального обсягу експорту, Туреччини – 5,7%, Італії – 4,7%, Білорусі – 3,6%, Польщі – 3,5%, Німеччини – 3% та Індії – 2,6%. Збільшився експорт товарів до усіх основних країн-партнерів: Італії – на 99,4%, Російської Федерації – на 61,5%, Білорусі – на 49,2%, Польщі – на 47,5%, Туреччини – на 39,2%, Німеччини − на 22,9% та Індії − на 13,8%.

У загальному обсязі експорту товарів у порівнянні з січнем-листопадом 2009р. збільшилась частка чорних металів – з 26,1% до 29%, енергетичних матеріалів, нафти та продуктів її перегонки – з 5,1% до 7,3%, руд, шлаків та золи − з 3,3% до 5,1%, жирів та олій тваринного або рослинного походження – з 4,4% до 4,8%, залізничних або трамвайних локомотивів, шляхового обладнання – з 1,9% до 4,5%, продуктів неорганічної хімії − з 1,7% до 2,2%. Натомість зменшилась частка механічних машин – з 7% до 6,1%, електричних машин – з 5,5% до 4,9%, зернових культур – з 9% до 4,6%, виробів з чорних металів – з 5,1% до 3,8%, насіння і плодів олійних рослин з – 2,7% до 2%.

Динаміка Експорту (млн. дол. США)
Рік	Товари	Послуги	Загалом
1996	14 400,8	4 746,6	19 147,4
1997	14 231,9	4 738,4	18 970,3
1998	12 637,4	3 819,8	16 457,2
1999	11 581,6	3 613,9	15 195,5
2000	14 572,5	3 486,8	18 059,3
2001	16 264,7	3 544,4	19 809,1
2002	17 957,1	4 055,3	22 012,4
2003	23 066,8	4 248,0	27 314,8
2004	32 666,1	5 307,9	37 974,0
2005	34 228,4	6 134,7	40 363,1
2006	38 368,0	7 505,5	45 873,5
2007	49 296,1	9 038,9	58 335,0
2008	66 967,3	11 741,3	78 708,6
2009	39 695,7	9 598,3	49 294,0

37. Формування підприємницького середовища.

Підприємницьке середовище - це комплекс умов і сил зовнішнього характеру, які впливають на можливості і кінцеві результати діяльності суб’єктів ринкових відносин. Воно охоплює зовнішнє і внутрішнє середовище.

Зовнішнє середовище – це передусім законодавча і нормативна бази, конкуренція, ринкова інфраструктура, стимули, особливості економічного розвитку держави, соціально-політичні умови тощо.

Внутрішнє середовище передбачає наявність стартового капіталу,системи ведення бізнесу (маркетинг, менеджмент).

Рівень сприятливості підприємницького середовища залежить від рядучинників:

- наявності в підприємця прав власності на засоби виробництва, йогопродукт і прибутки;

- наявність визначеної сукупності прав і свобод, вибору виду господарськоїдіяльності;

- наявність сприятливого психологічного клімату;

- рівень розвитку ринково - конкурентного режиму;

- надійність захисту прав підприємця;

- рівень державної підтримки.

Формування та зміна підприємницького середовища відбувається під впливом різноманітних циклічних і нециклічних чинників. Циклічні чинникирозділяються на еволюційні і хвильові, а нециклічні - постійно діючі інепостійно діючі.

Еволюційні фактори - це необернені чинники, які при відсутності іншихвпливів діють у визначеному одному і тому ж напрямку (наприклад,тенденція росту населення, зростання загального обсягу виробництва).

Хвильові чинники змінюють підприємницьке середовище в різні проміжки часу зоднаковим або схожим збігом обставин (наприклад, продуктивність праці,ціни, відсотки на капітал, відсоток безробітних тощо).

Постійно діючі нециклічні чинники включають зміну рівня економічногорозвитку, науково-технічний прогрес, монополізацію, державне регулювання,мілітаризацію економіки, конкуренцію. Непостійно діючі - сезонні коливання,соціальні конфлікти, політичні кризи, стихійні катаклізми.

38. Позиціювання українських підприємств у світовому конкурентному просторі.

На сьогодні до актуальних проблем економіки України можна віднести підвищення ефективності і конкурентоспроможності підприємств на основі їх постійного оновлення і розвитку галузей виробництва, які займаються наукоємкою діяльністю. Саме тому і виникає потреба передових технологій.

Ефективне залучення у виробництво та використання інновацій сприяє зростанню організації і виводу її на нові ринки або закріплення їх на існуючих і розширення ринкової ніші. Саме тому будь-яке підприємство, яке ставить перед собою завдання досягти високої конкурентоспроможності, повинно це усвідомити і відповідно приділити увагу своїй інноваційній діяльності.

Україні конче необхідні стратегічні інновації у сфері комп’ютерних, інформаційних та комунікаційних технологій. Відставання України в розвитку електронної промисловості ще більше посилює її економічну залежність від західних країн, обмежує можливості створення власної інформаційної економіки, яка забезпечує найбільший приріст капіталів

Метою фінансування інноваційної діяльності є необхідність збереження наукової бази, кадрового потенціалу; відповідного рівня проведення наукових досліджень, розробка і освоєння наукомісткої конкурентної продукції, випуск якої може забезпечити збільшення експорту або зменшення імпорту аналогічної продукції; зменшення витрат і покращення економічних показників підприємств при створенні нової продукції, тобто зростання інтенсивних факторів розвитку вітчизняного виробництва, які сприяють використанню досягнень НТП у діяльності суб’єктів господарювання, тощо.

Джерелами фінансування наукових досліджень в Україні є держбюджет, питома вага коштів якого в загальному обсязі фінансування становить 30,0%; власні фонди підприємств — 3,0%; кошти замовників на території України — 38,4%; кошти іноземних держав — 23,3% та інші джерела (5,3%).

В Україні діють представництва міжнародних фондів, що сприяють науковій та інноваційній діяльності, розвитку підприємництва. Це Міжнародний науковий фонд Сороса, Британський фонд ноу-хау, Женевський міжнародний фонд підтримки підприємництва, програма TACIS, ряд американських наукових фондів та ін.

Більше 90% підприємств, які впроваджували продуктові інновації, змогли підвищити конкурентоспроможність своєї продукції, розширити ринки збуту, більш як на 40% знизити матеріало- та енергомісткість продукції тощо.

Актуальним завданням є створення в Україні нових форм управління циклом «наука—техніка—виробництво», до яких належать технопарки і технополіси. Розраховувати на прорив до світових ринків Україна може, лише різко скоротивши витрати виробництва, підвищивши продуктивність праці та ефективність матеріального виробництва. Одним з основних пріоритетів державної економічної політики України повинно стати збереження і розвиток науково-технічного потенціалу. Необхідним є стимулювання розвитку високотехнологічних виробництв, заснованих на вітчизняних науково-технічних розробках, які були б здатні у найближчій і довгостроковій перспективі забезпечити конкурентні переваги українським підприємствам. Пріоритетний розвиток цих галузей допоможе Україні зайняти гідне місце в міжнародному розподілі праці і значно підвищити свою конкурентоспроможність у світовій економіці.

39. Роль держави в трансформаційних процесах

Набуття Україною незалежності, конституційне закріплення державного суверенітету, побудова демократичного суспільства, форму­вання ринкової економіки на засадах різних форм власності – усе це складові трансформаційних перетворень, взаємопов’язані, взаємо­зу­мо­влені, нерозривні одне від одного. Трансформація не відбувається сама по собі, стихійно. Це – керований процес, управляти яким повинна дер­жава через відповідні, уповноважені на те органи. Але і нині поширена думка про недоцільність державного управління ринковими перет­вореннями, про доцільність надання їм вільного, стихійного характеру.

У сучасному світі не існує суто “ринкової” економіки, де не діють державні важелі впливу та відсутній, або недостатньо розвинений державний сектор. В сучасній економіці використовуються методи державного управління як прямі, так і непрямі, економічні. Стратегію використання методів формують політичні партії, які приходять до влади і мають певні погляди на ступінь державного втручання у економіку: більше свободи надається приватному бізнесу або активізується функціювання державного сектору.

Існує думка, що метою впровадження державних важелів постає пом’якшення вад функціювання ринкового механізму. Так, негативний вплив монополізації ринку на економічний розвиток держави (демпінгові ціни, нав’язування споживачам вигідних, з позицій монополіста, умов торгівлі) усувається шляхом розробки і застосування державними органами антимонопольного законодавства; нерівність розподілу доходів регулюється перерозподілом доходів через прогресивне оподаткування, програми підтримки малозабезпечених; грошова політика держави (зміна кількості грошей у обігу, рівень процентних ставок) у межах державної макроекономічної політики стримує інфляцію, стабілізує темпи росту валового національного продукту.

Виділяють дві концепції державного управління – комунітарну та індивідуалістичну. При застосуванні комунітарної концепції уряд використовує, в основному, прямі адміністративні методи державного управління, організація системи державного управління жорстко централізована або децентралізована. Тип організації визначається урядом згідно обраному ним напрямку розвитку суспільства. Основна мета діяльності уряду – задоволення потреб населення на довго- та короткострокову перспективу. Прикладом існування системи державного управління, побудованою за комунітарною концепцією, є Японія. Спеціалісти виділяють окремо японо-німецьку модель. В ній особливе значення надається соціа­льним аспектам ринкової економіки – соціальному страхуванню, тран­сфертам, скоро­ченню безробіття. Влада веде боротьбу із соціальними проблемами, а при перерозподілі державних коштів органи державного управління повинні забезпечувати соціальні права усіх громадян на випадок хвороби, безробіття, виходу на пенсію. Держава активно бере участь у створенні нових галузей, зміні структури економіки, формуванні фінансово-економічних відносин. Центральному банку при цьому надано повну автономію, він не підпорядкований жодному міністерству.

Основу індивідуалістичної концепції складають протилежні положення. Держава, у особі уряду, втручається у економічний розвиток держави у тому випадку, коли це потрібно для забезпечення націо­нальної безпеки. Головна мета діяльності уряду постає у захисті суб’єктів різних форм власності, контролі за дотриманням активного та вільного характеру конкуренції. Органи державного управління вико­ристовують переважно непрямі, економічні методи державного управління. З цього приводу певний інтерес уявляє американська модель державного управління економікою, об’єкти якої (підприємства, установи, організації) зорієнтовані на отримання прибутку. Вирішальна роль у формуванні фінансово-кредитної політики належить не Цент­ральному банку, а біржі. Наслідок такої орієнтації – різке розшарування доходів і рівня життя різних прошарків населення.

40. Цінова конкурентоспроможність економіки України.

Україна є однією з найбільших держав Європи за кількістю населення і територією, індустріальним рівнем, природними ресурсами, зокрема унікальними за родючістю землями. Загальновідомі також працелюбність українського народу, його високий освітній рівень, науково-технічні, культурні та мистецькі досягнення. Проте, вступивши в період ринкових трансформацій, країна переживала неймовірні труднощі, що відобразилось в динаміці ключових макропоказників.

Серед країн Центральної та Південно-Східної Європи, країн Балтії та СНД Україна мала, по-перше, найтриваліший період спаду (10 років) і, по-друге, один із найгірших показників кумулятивного спаду.

Феномен безпрецедентного економічного спаду в Україні можна пояснити негативною дією багатьох об’єктивних факторів. Традиційно серед таких факторів вказують, насамперед, на успадковані мікро- і макроекономічні диспропорції планового господарства. Дійсно, економічна криза 1990-х рр. в Україні безпосередньо виходить із структурної кризи, в якій перебувала економіка СРСР у період, що передував його руйнації. Фактично структура народного господарства опинилася у кризовому стані вже з самого початку незалежного розвитку України, позаяк ми успадкували галузеву структуру, яка впродовж десятиліть формувалася як невід’ємна частка гіперструктури.

Потреби реструктурування самі по собі зумовлювали скорочення обсягів виробництва, яке підсилювалося катастрофічним звуженням усталених коопераційних зв’язків, втратою традиційних ринків, заощаджень населення тощо. Усе це призводило до обвального падіння виробництва товарів та послуг, що, в свою чергу, спричиняло подальше погіршення структурних пропорцій.

Слід зазначити, що дослідники і експерти визначали «стартові позиції» ринкового реформування в Україні як найсприятливіші хоча би в межах колишніх республік СРСР. Зокрема за оцінками Дойче-Банку, Україна позиціонувалась на першому місці із 83 балами (Прибалтика — 77 б., Росія — 72 б.). При цьому вищі оцінки характеризували ступінь індустріалізації, експортні можливості, мінеральні ресурси, інфраструктуру, освіту.

Можна стверджувати, що порівняно високий економічний потенціал України не дозволив реалізувати так звані «переваги відсталості». Адже чим більш розвиненою в минулому була планова економіка, тим важчим стало її ринкове реформування, оскільки структурні диспропорції були матеріалізовані в основних фондах. Іншими словами, «меншим» і «біднішим» країнам легше підтримувати позитивну макродинаміку. Капіталонасиченість економіки України у базових галузях звузила можливості розвитку за рахунок створення нових потужностей (як це було, наприклад, в Китаї), ставлячи завдання структурної перебудови величезного масштабу.

Ключовим суб’єктивним фактором негативного впливу була неефективна економічна стратегія. Це в тій чи іншій мірі визначають не тільки відносно незалежні вітчизняні та зарубіжні вчені-економісти, а й офіційні особи та їхні економічні консультанти. Підтвердженням є, зокрема, постійна «корекція» реформаторських програм, яка відбувалась майже щорічно із зміною чергового уряду. Водночас західні експерти відзначали усталений характер стагнації ринкових перетворень у контексті динаміки загальноприйнятих параметрів успіху чи неуспіху переходу від централізовано планової системи до ринку.

На наш погляд, украй важливим є не тільки вибір тієї чи іншої моделі ринкових перетворень як такої, а й її відповідність тенденціям світогосподарського розвитку, адже перехід України до ринку збігся зі зміною орієнтирів розвитку світової економіки, її якісними соціально-економічними, правовими та інституціональними перетвореннями.

Головна проблема розвитку українського товарного експорту — низький потенціал конкурентоспроможності на зовнішніх ринках продукції з високим рівнем доданої вартості, низькі технологічність і наукомісткість товарів. За Україною дедалі більше закріплюється місце постачальника напівфабрикатів, які виготовляються галузями з підвищеними рівнями трудомісткості (головним чином праці середньої кваліфікації), енерго-матеріаломісткості та з низьким рівнем екологічності. Така парадигма розвитку експортної структури суперечить національним структурним пріоритетам і перспективам розвитку структури світового господарства загалом. Більше того, в умовах обмеженості внутрішнього попиту експортне зростання стає каталізатором тенденцій до структурного спрощення економіки, її деіндустріалізації.

Конкурентоспроможність української економіки базується переважно на використанні національних порівняльних переваг у ціновій конкуренції. Однак дія одного з ключових факторів конкурентоспроможності — дешевої робочої сили, як правило, нівелюється низькою продуктивністю праці. Зокрема, надзвичайно низькою є продуктивність праці в українській металургійній галузі — провідній у забезпеченні експортної виручки України. Наприклад, число працівників у цьому секторі в Бразилії, яка виробляє приблизно стільки ж сталі, як і Україна, складає близько третини числа зайнятих у цій галузі в Україні. Продуктивність праці, що вимірюється обсягом виробництва сталі на одного робітника, в Україні становить чверть аналогічного показника ЄС. Отже, не варто й говорити про високу конкурентність українських товарів на міжнародних ринках (а часто і на власному), особливо, якщо враховувати ще й низьку якість вітчизняної продукції.

Навіть у випадках, коли внутрішній потенціал українських підприємств-експортерів відповідає критеріям міжнародної цінової конкуренції, на заваді ефективному виходу на зовнішні ринки стає нерозвиненість відповідної інфраструктури. Так, за підрахунками експертів, операційні витрати експортерів у 2000 р. становили в Україні близько 40% прибутку (в розвинених країнах 3—5%). Йдеться про оподаткування, бюрократичні процедури, неякісну роботу митних служб, банків тощо.

Наявність значних площ орних земель не створює додаткової конкурентної якості через недостатню забезпеченість аграрного сектору високоефективною технікою, нерозвиненість ринкової агроінфраструктури тощо.

41. Зміцнення банківської системи та національної грошової одиниці

В Україні з 1987 року почалася реформа банківської справи, яка завершилася ухваленням у березні 1991 року Закону України "Про банки і банківську діяльність". Згідно з цим Законом, в Україні було закладено основи класичної дворівневої банківської системи, яка включає:

1. Верхній рівень - Національний банк України як центральний банк країни, головний банківський інститут, який є емісійним центром держави і відповідає за управління всією грошово-кредитною системою.

2. Нижній рівень - мережа комерційних банків, які за умови здорової конкуренції покликані задовольнити населення країни і народне господарство щодо банківських послуг і створити для стабілізації та поступового піднесення національної економіки.

Головними напрямами розвитку банківської системи України є такі: • закріплення фінансової стабілізації і зміцнення купівельної спро¬можності національної грошової одиниці шляхом подальшого стри¬мування темпів інфляції; • кількісний контроль за динамікою грошової маси, яка відповідає реальній зміні ВВП; • підтримка короткотермінової ліквідності комерційних банків На¬ціональним банком України; • стимулювання процесів збільшення обсягів вкладів населення в банківську систему шляхом підвищення гарантованості їх повернення завдяки дії механізмів страхування депозитів; • подальше скорочення питомої ваги готівки в обігу; • продовження процесу «дедоларизацїї» національної економіки шляхом підвищення привабливості гривневих активів порівняно з вкладеннями в активи в іноземній валюті; • поступове зростання мінімальних вимог до статутних фондів бан¬ків за рахунок капіталізації прибутку акціонерів; • поточне регулювання системи валютних обмежень та економіч¬них нормативів: • забезпечення нормального функціонування національної валютної системи, збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів експортерів та імпортерів; • ретельний контроль за операціями резидентів та нерезидентів на фінансовому ринку України; • сприяння співробітництву з міжнародними фінансовими організа¬ціями та залученню інвестицій від цих установ для виконання про¬грами стабілізації та структурної перебудови економіки. • Суб'єктам економіки треба дати змогу оцінювати фінансовий стан будь-яких банків України; потрібно розробити офіційну методику оцінки стану банку на підставі його звітності. • Вкладники повинні бути переконані у безпеці своїх заощаджень. Для цього треба прийняти закон про банкрутство і ліквідацію банку (злиття з іншими банками, продаж окремими частинами та в цілому тощо), створити систему страхування депозитів. Для поліпшення роботи кредитної сфери потрібно запровадити принцип пріоритетності у наданні кредитів НБУ комерційним банкам, зокрема: • на кредитування виробництва імпортозамінної конкурентоспро¬можної продукції; • на закупівлю технологічних ліній (та ноу-хау) для виробництва конкурентоспроможної на зовнішньому ринку продукції, забезпечити її експорт з України за умови, що термін окупності цих ліній не пере¬вищує 5-6 років; • на закупівлю технологій для виробництва традиційної для внут¬рішнього ринку продукції однак з більшою продуктивністю (ніж аналогічні технології власного виробництва), вищим рівнем енергозбе¬реження порівняно з вітчизняним.

Становлення банківської системи тісно пов'язане зі створенням ефективного механізму управління банківською діяльністю, дійової системи регулювання і контролю банківських операцій. Це, у свою чергу, потребує глибокого вивчення основ сучасної банківської справи, дослідження сутності й особливостей надання різноманітних банківських послуг, відстеження та врахування міжнародного досвіду, а також перспективних можливостей розвитку фінансово-кредитної системи України в цілому. Триває позитивна тенденція до підвищення рівня капіталізації, передусім - за рахунок збільшення статутного капіталу відповідно до вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правових актів НБУ.

Позитивним є входження у банківський сектор України іноземного капіталу та власне іноземних банків, які мають змогу акумулювати вільні активи за ціною нижчою ринкової в Україні та видавати кредити на розвиток реального сектору економіки та поточне споживання. Дана тенденція зростання іноземного капіталу на національному фінансовому ринку є поштовхом до розвитку конкуренції на ринку капіталів, покращення рівня обслуговування, здешевлення кредитних ресурсів та підвищення ставок по депозитним операціям.

Незважаючи на певні позитивні зміни, все ж проблеми оптимізації кількісної структури банків, створення спеціальних банківських установ, об`єднань, усунення диспропорцій залишаються й надалі. Так, в Україні недостатньо кооперативних банків, а саме вони слугують базою для становлення і зростання малого та середнього бізнесу в розвинутих країнах. Недоліком розвитку банківської системи є концентрація переважної частини капіталу у промислово розвинених областях та відсутність регіональних банківських установ майже у половині областей України. При цьому спостерігається також концентрація статутного капіталу банків у промислово розвинених областях, а банківські установи у середньо розвинених регіонах не мають достатніх власник ресурсів для задоволення потреб у поточних ресурсах.. Відтак, особливу увагу слід приділяти створенню механізмів, які б дієво сприяли розвитку місцевих, кооперативних і спеціалізованих банків, в тому числі в регіональному аспекті. Банківський сектор стане ефективним лише тоді, коли зможе запропонувати кожному члену суспільства, незалежно від його матеріального становища, прийнятний механізм обслуговування.

Ефективність діяльності банківської системи України значною мірою залежить від рівня її капіталізації, який на сьогодні низький. Проте в динаміці відбувається зростання капіталізації українських банків, у тому числі 2 державних - Ощадного банку України та Укрексімбанку.

Практика проведення стабілізаційної політики в ряді країн свідчить, що там, де основні економічні агенти строго і послідовно дотримують умов своєрідного стабілізаційного пакту, успіхи в подоланні кризової ситуації дуже відчутні. Однак така політика, забезпечивши стабілізацію, може виявитися продуктивною лише за умови наступного рішучого кроку -- структурної й інституціональної перебудови. Створення адекватній ринковому середовищу галузевої, виробничої і соціально-економічної структури, що забезпечує ефективність і конкурентоспроможність, а також здійснення інституціональних перетворень, необхідних для ефективного функціонування ринку: гарантії прав власності, обмеження монополізму, зміцнення законодавчої бази – усе це стає необхідною й обов'язковою умовою переходу до стійкого економічного зростання. Тривала фінансова та грошова стабілізація забезпечують більш привабливі умови для припливу вітчизняних та іноземних інвестицій і в кінцевому рахунку для процесу розширеного відтворення

Зміцнення гривні не є ефективним антиінфляційним заходом. Ігри з курсом "на малих обертах" будуть малоефективні, а різке зміцнення гривні просто неможливе. Для досягнення більшого антиінфляційного ефекту необхідно зміцнювати курс не на 10, а на 30-50%.

Однак такі заходи, тимчасово загальмувавши інфляцію, знищать повністю експорт і дадуть незвичайні привілеї імпорту, що, крім бюджетного дефіциту, приведе до збільшення негативного сальдо. В остаточному підсумку, описавши коло, негативний мультиефект від зміцнення гривні більш ніж на 10% від офіційного курсу ще більше підсилить інфляцію.

Член групи з міжпарламентських зв'язків з Російською Федерацією, голова Комітету Верховної Ради України з питань податкової та митної політики Сергій Терьохін вважає, що офіційний курс гривні необхідно просто "відпустити". "Головне - відійти від тупої політики жорсткої прив'язки нашої валюти до якогось нереального курсу, якого не існує в ринковій природі. Реальний курс знаходиться на міжбанку. І взагалі, потрібно зробити правилом, що Нацбанк виходить на внутрішній ринок лише тоді, коли йде перевищення коридору. От і весь секрет". На думку фахівців, зміцнення гривні може сильно вдарити по торговельному балансі і по стабільності національної грошової системи. Так, після стрибка офіційного курсу (це стосується й офіційних заяв відносно його динамізації) може відбутися зростання спекулятивних атак на гривневі активи, що приведе до підвищеного попиту на гривню. І оскільки даний попит буде створений штучно, відбудеться ще більш серйозний обвал гривні.

Заяви про зміцнення гривні звучали не раз, і ті, хто стежить за рухами у фінансовому просторі, уже давно готові до подібних кроків. Не виключений варіант, вони робляться для стимулювання населення підвищити попит на гривню, якщо вона знаходиться в надлишку. Тим часом, зміцнення валюти як довгострокова тенденція, підтримувана природним перебігом подій, є позитивним чинником розвитку економіки. Це приводить до збільшення вартості національних активів. Однак позитив зберігається тільки в тому випадку, якщо ревальвація відбувається без тиску Нацбанку - під впливом природних тенденцій з мінімальним ризиком відкату назад. При інноваційному курсі економіки (заміні застарілих засобів виробництва на нові - зараз даний процес активно спостерігається в промисловості) це може здешевити імпорт інноваційної продукції.

На думку Жалила, нерізкі рухи в зміцненні гривні можна проводити в позитивні фази торговельного балансу - коли експорт перевершує імпорт. "У ці періоди країна може піти по одному із двох шляхів: або країна втрачає конкурентноздатність й обвалюється назад, або зміцнюється нацвалюта для імпортування необхідної продукції для підвищення своєї конкурентноздатності".

Від зміцнення втратять галузі, що експортують: металурги, хімічна промисловість, сільгоспвиробники-експортери, машинобудівники. Причому, чим складніша продукція, тим більший збиток їй буде завдано через більшу частку внутрішніх витрат (тобто металурги втратять менше, ніж машинобудівники). Виграє імпортна торгівля, фінансовий сектор, що обслуговує торгівлю. Це згодом стане причиною ще більшої інфляції через втрату конкурентноздатності на зовнішніх ринках і зниження виробництва. Надалі за несприятливим сценарієм обсяги імпорту впадуть, тому що скоротяться внутрішні можливості. Крім того, імпорт може впасти через можливий обвал гривні - закуповувати імпортну продукцію стане просто дорого.

42. Інноваційна компонента забезпечення конкурентоспроможності країни.

Перехід у фазу сталого розвитку на основі інноваційно-інвестиційної моделі вважався пріоритетним завданням на найближчу перспективу економічного розвитку та ототожнювався з внутрішньо орієнтованою стратегією зростання. Проте, даний підхід не продемонстрував належних результатів.

Саме інноваційність розвитку покладено в основу пропонованої національної конкурентної моделі України. У стратегічному плані це сприятиме нарощуванню людського капіталу як основи розвитку національної конкурентоспроможності. У практичному плані поглиблення технологічних циклів на інноваційній основі має привести до максимізації доданої вартості на території країни, оптимізації умов проведення експортної діяльності, розширення ринкових ніш вітчизняних товаровиробників. Крім того, інноваційність постає важливою умовою покращення умов соціально-економічного розвитку держави, розв'язання нагальних екологічних проблем.

Аналізуючи стан об’єктів НІС - інновацій та прав власності на їх використання, слід відзначити основні складові інноваційного потенціалу з точки зору напрямків та результатів НДДКР. Українська наука зберігає світовий рівень у математиці, механіці, фізиці, інформатиці, матеріалознавстві, гірничих науках, зварюванні металів.

Інновації в Україні характеризуються такими вадами: - нерозвиненість організаційних форм та інфраструктурного забезпечення інноваційної активності;  - відсутність механізму комерціалізації та обміну продуктами інноваційної діяльності;  - непослідовність та безсистемність державної політики в науково-технічній сфері.  

43. Врахування особливостей економіки України при виборі моделі та поєднання їх із загальними закономірностями перехідних економік.

Врахування особливостей та закономірностей розвитку перехідної економіки.

Основними рисами перехідної економіки, що відрізняє її від економічних систем, які вже склалися, є:

 формування основи нової економічної системи, тобто утвердження притаманних такій системі форм власності, форм господарських зв’язків між суб’єктами економіки, формування відповідних основних інститутів суспільства (тоді як економічні сис¬теми, що склалися, відтворюються на своїй власній економічній та інституціональній основі);

 формування багатоукладної економіки і створення багатьох форм власності, їх взаємопроникнення та пошук оптимального співвідношення (тоді як економічна система соціалізму характеризувалася наявністю державної власності як панівної серед інших форм);

 нестійкість розвитку, що вимагає створення особливих засобів і механізмів підтримання стабільності та усунення екстремальних умов переходу (стабільних перехідних економік не існує, оскільки відбувається зіткнення старих і нових економічних інтересів, є тенденція до загострення протиріч в економічних і політичних відносинах);

 альтернативний характер розвитку, що випливає з самої природи перехідної економіки, в якій перемішані елементи старого й нового станів, а також є чимало факторів, що впливають на процес розвитку в цьому періоді. Суспільство має можливість певного впливу на процес переходу з тим, щоб зробити спробу забезпечити найприйнятніший для нього варіант. (Підсумки розвитку перехідної економіки можуть бути багатоваріантні, та при цьому перехід¬ність виключає просте повернення до колишнього стану.);

 поява особливих перехідних форм (перехідні форми несуть у собі «змішаний» зміст, вони служать своєрідним сигналом початку відмирання минулої системи, вказують напрямок переходу та є причиною його незворотності);

 особливий характер суперечностей у перехідній економіці (це протиріччя не функціонування, а розвитку, протиріччя нового і старого, що зрештою веде до зміни економічної системи);

 відносна довготривалість перетворень, що передбачає необхідність особливого перехідного періоду (це пояснюється складністю та суперечливістю процесів, що відбуваються).

Перелічені риси певною мірою властиві кожній перехідній економіці, і їх слід враховувати під час створення моделей перехідної економіки для постсоціалістичних країн. Штучно створені економічні моделі вступають у протиріччя з наявними можливостями виробничих сил, ресурсної бази й — відмирають. Успіх перетворень багато в чому залежатиме від розробки теорії перехідного періоду, ступеня його науковості та вміння застосовувати на практиці.

Інший принцип побудови моделі перехідної економіки — це необхідність врахування національних та індивідуальних особливостей кожної країни. Тобто — залежності як від окремого регіону (східна або західна цивілізація), так і особливостей кожної окремо взятої країни, рівня її економічного розвитку. В світі немає таких моделей, які можна було б автоматично застосовувати в будь-якій країні. Історія цілого ряду країн свідчить, наскільки ефективним та перспективним виявляється шлях, що поєднує загальні тенденції світового розвитку з національними особливостями. Відмінності американської, німецької, японської та інших моделей розвитку пов’язані зрештою не з економічними факторами, які випливають з історичних і національних особливостей розвитку тих чи тих країн. Згадані моделі поєднують ринкову домінанту розвитку з такими традиційними цінностями, як моральний імператив і важлива роль моральних стимулів, корпоратизм, дисципліна, авторитет знань, прагнення до гармонії з природою і т. ін.

Отже, формування моделі перехідної економіки для колишніх соціалістичних країн — це формування національної моделі змішаної економіки, яка реалізує прогресивні тенденції світового економічного розвитку та поєднує ці елементи (параметри) з національними особливостями якоїсь постсоціалістичної країни, а також враховує особливості та закономірності розвитку самої перехідної економіки. Кожна постсоціалістична країна стоїть перед вибором свого варіанта розвитку. Відмінність можливих варіантів економічної політики настільки велика, що може привести до формування багатьох різних моделей перехідної економіки, в тому числі до історично безперспективних, тупикових. Тільки керуючись вищенаведеними принципами, можна створити справді наукову модель перехідної економіки.

Якщо провести аналіз процесу трансформації власності в Україні та в деяких інших постсоціалістичних країнах (скажімо, в Росії), то можна побачити значні відхилення в побудові моделі перехідної економіки від названих вище принципів. А саме це, на нашу думку, і призвело до тяжких соціально-економічних наслідків. Ці суттєві відхилення мають місце насамперед тому, що в процесі реформування власності не використаний багатий досвід розвинутих країн з її демократизації в сучасних умовах. Помилковою була стратегія на проголошення пріоритетною приватної форми власності, практично повну ліквідацію колективної, зневага, недооцінка і паплюження державної власності.

В результаті трансформації власності використовувані моделі перехідної економіки були зорієнтовані не на зростання добробуту та утвердження соціальної справедливості, а на значну соціальну диференціацію суспільства, різке падіння ре¬альних доходів, знедолення більшості населення. Виникла реальна загроза деіндустріалізації і на цій основі деградації робочої сили.

Має місце повна відмова від державного регулювання економіки та процесу становлення ринкових відносин. Передача стихії ринку встановлення усіх мікро- та макроекономічних пропорцій призвела до повної втрати керованості економічними процесами.

В процесі приватизації критерії ефективності економіки не враховувалися ні в короткотерміновому, ані в середньостроковому аспектах. Відбувалося цілковите нехтування соціальними потребами та екологічною безпекою. Відкритість економіки з фактора зростання ефективності перетворилася на засіб розвалу вітчизняної економіки.

Таким чином, використані моделі в перехідній економіці України та деяких інших постсоціалістичних країн, розроблені без достатнього врахування наукових методологічних основ та принципів, перекручують властивості сучасних економічних систем і формують їх у спотвореному вигляді. Ці моделі не враховують як особливостей перехідної економіки, так і особливостей кожної з країн. Такі моделі не можна називати соціально-справедливими, вони економічно нестійкі і неефективні. Якщо в механізм їх реалізації в найближчі роки не будуть внесені суттєві зміни, то це може призвести до загального розпаду господарського життя і навіть до саморозпаду економічних систем у цілому.

44. Інституційні фактори посилення конкурентоспроможності національної економіки.

1. Конкурентоспроможність країни має розглядатися як сукупність притаманних національній економіці факторів, які забезпечують пропозицію товарів і послуг за прийнятним співвідношенням ціна/якість для міжнародної торгівлі.

3. Стержнем сучасної української моделі міжнародної конкурентоспро­можності має стати перехід до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку. Найбільш ефективним, в зв'язку з цим, може бути розвиток двох комплек­сів – транспортного і групи підприємств високотехнологічного машино­будування, що мають спільні корені й науково-технологічний супровід і то­му є своєрідними кластерами, які слід підтримувати цілісним механізмом дер­жавного регулювання (субсидії, податкові пільги, пільгові кредити і т. п.).

4. Підвищення конкурентоспроможності української економіки потребує широкомасштабної модернізації виробничого апарату, перш за все подолання його технологічної неоднорідності на основі взаємодоповнення макроекономічних регуляторів та інструментів промислової політики.

5. В частині забезпечення позитивного впливу курсової політики на динаміку зовнішньої торгівлі українська модель має виходити з того, що в довгостроковому періоді доцільно дотримуватися політики стабільного валютного курсу, а короткочасні відхилення у бік девальвації чи ревальвації можливі як виняток, якщо держава не в змозі підтримати той чи інший сектор економіки іншими засобами. Така стратегія відповідає режиму керовано - плаваючого валютного курсу, який широко застосовується у світовій практиці.

6. Завдання нарощування конкурентоспроможності національних виробників у країнах, що здійснюють перехід до ринкової економіки, об'єктивно зумовлює взаємопов'язані тенденції розвитку: з одного боку, послідовну лібералізацію зовнішньоторговельного режиму країни і створення ефективного конкурентного середовища на внутрішньому ринку, а з іншого - активне використання механізмів державного регулювання з метою створення належних умов для прискореного зростання конкурентоспроможності в пріоритетних для країни галузях.

7. Стратегія нарощування конкурентоспроможності в умовах зростаючої глобалізації економіки повинна враховувати тенденцію до поширення дії міжнародних норм регулювання світової торгівлі.

8. З метою удосконалення інноваційного механізму та посилення конкурентоспроможності економіки країни запропоновано модель інноваційно-портфельної реорганізації, що являє собою реформу управління типового науково-виробничого об'єднання. Наслідком реформи має стати створення інноваційного холдінгу, що здійснює управління субординованими венчурними підприємствами через керування інноваційними портфелями акцій цих підприємств.

45. Формування та розвиток національного внутрішнього ринку

Національний ринок — сукупність окремих сегментних ринків у їх взаємодії та взаємозалежності в межах народного господарства.

Окремими частинами сукупного внутрішнього (або національного) ринку, його своєрідними сегментними ринками є такі: ринок предметів споживання; ринок засобів виробництва; ринок платних послуг; ринок робочої сили; ринок капіталів; ринок валюти, грошей і цінних паперів; ринок науково-технічних розробок та інформації; ринок нерухомості.

Кожний із цих структурних елементів поділяють на певні частини. Так, у межах ринку предметів споживання виокремлюють ринок швейних виробів, хлібопродуктів тощо. До ринку цінних паперів належать різні види акцій, облігацій та ін. Водночас деякі з названих основних структурних елементів ринку можуть бути об'єднані у більші підсистеми. Наприклад, ринок предметів споживання та ринок послуг формують споживчий ринок. Цей ринок разом з ринком засобів виробництва і ринком науково-технічних розробок та інформації утворює товарний ринок. До складу фінансового ринку можна віднести ринок капіталів, цінних паперів, грошей, валюти, кредитів.

Сегментні ринки тісно пов'язані і взаємодіють з іншими ринками та національним ринком загалом (як частина з цілим). Так, ринок предметів споживання перебуває в органічному взаємозв'язку з ринком засобів виробництва, або, іншими словами, залежить від капіталовкладень у виробництво товарів широкого вжитку. Ринок засобів виробництва тісно взаємодіє з ринком робочої сили та ін.

Національні ринки сформувалися у XIX ст. і поступово набували досконаліших структурних форм.

Після 1917р. впродовж майже 70 років країна йшла шляхом розвитку економіки, який ігнорував ринок, вважаючи його рудиментом, що має віджити у всьому світі. Результат відомий: створено суспільство з низькою ефективністю виробництва і відсталим рівнем життя людей, загальним одержавленням і монополізованою, негнучкою економікою, підпорядкуванням особистих і колективних інтересів відомчим, відсутністю демократичних інституцій. Це сприяло проведенню політики автаркії, тобто економічного відособлення від світового ринку. Саме тому Україна не посідає відповідного місця у міжна¬родному поділі праці, в зовнішньоекономічних зв'язках.

У нас була відсутня визначальна ринкова інституція - еко¬номічна самостійність господарюючих суб'єктів. Саме вона га¬рантує незалежність суб'єктів ринкової економіки, їхню економічну відповідальність, без чого ринку бути не може. Більшість підприємств України належали державі, управлялись її органами, що зумовлюва¬ло високий ступінь монополізму.

Відтворення інституцій багато суб'єктних власників відбувається через роздержавлення власності, її трансформацію у різні форми - колективну, приватну. Це сприяє розвитку різноманітних форм гос¬подарювання та відтворенню конкурентного середовища.

На 1 липня 1998 р. в Україні було приватизовано понад 59 тис. об'єктів, у тому числі 15,7 тис. об'єктів (26,8 відсотка) державної та 43,6 тис, (73,5 відсотка) комунальної форм власності. Майже повністю роздержавлені підприємства легкої (93,5 відсотка), деревообробної та целюлозно-паперової промисловості (91,9 відсотка). Вони вироб¬ляють близько 98 відсотків продукції кожної галузі.

Внаслідок приватизації та акціонування підприємств, розвитку фермерства та інших форм господарювання все значнішу роль почи¬нає відігравати недержавний сектор економіки.

Невіддільною інституцією ринку є вільні ціни, за допомогою яких в умовах конкурентного середовища здійснюється еквівалентний обмін, а отже, реалізуються інтереси продавця і покупця, відтворюється рівновага в економіці. Проте це класичне положення економічної теорії діє лише за наявності відповідних інших ринкових умов: монополізації сфер розподілу, обміну і виробництва, наявності різних форм господарювання, великих, середніх, малих підприємств, які управляються не з єдиного центру, а самостійними товаровиробниками. В Україні усіх цих передумов поки що в розвиненому вигляді немає.

Темпы роста промышленности Украины в 2011 г. останутся высокими. Однако, по мнению Николая Ивченко, руководителя информационно-аналитического центра FOREX CLUB в Украине, на фоне замедления роста мировой экономики и повысившейся базы сравнения данный показатель, вероятно, составит не больше 9-9,5%.

Отрасли, ориентированные на внутренний рынок, показали более низкие темпы роста: целлюлозно-бумажная промышленность - 2,5%, пищевая - 2,7%, легкая - 7,8%. Это, как отмечает Н.Ивченко, свидетельствует о том, что внутренний рынок в Украине полностью не восстановился, и имеет хороший потенциал для роста в текущем году на фоне постепенного возобновления кредитования населения и юридических лиц, общего экономического роста в стране.

46. Роль зовнішньоторговельного регулювання у забезпеченні національних конкурентних переваг

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою адміністративних та економічних методів.

· Адміністративні методи безпосередньо впливають на господарські відносини. Адміністративні методи найдоцільніше застосовувати за умов економічної нестабільності, зростання дефіциту та інфляції. Ними користуються, як правило, протягом короткого терміну з метою захисту економіки країни або її відродження через мобілізацію та оптимальне використання ресурсів. До них належать ембарго (повна заборона зовнішньоекономічної діяльності), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товару та ін.

· Економічні —діють через ринковий механізм. Економічні методи регулювання займають провідне місце в період стабілізації економіки. До них належать митні тарифи, збори, імпортні депозити (в галузі імпорту), пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків тощо (в галузі експорту).

Розрізняють два типи зовнішньоторгової політики держави:

1) Протекціонізм.

2) Фритредерство чи “вільна торгівля”.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в еко номіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів. Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни.

Рольдержавного зовнішньоторговельного регулювання полягає у:

— забезпеченні національних конкурентних переваг;

— сприянні забезпеченню збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку;

— стимулюванні прогресивних структурних змін в економіці;

— створенні найбільш сприятливих умов для залучення економіки країни в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур зарубіжних країн;

— захисті економічних інтересів суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності;

— створенні рівних можливостей для всіх суб´єктів зовнішньоекономічних відносин незалежно від форм власності;

— заохоченні до конкуренції та ліквідації монополізму в цій сфері.

Отже, державне зовнішньоторговельне регулювання має значення не тільки для забезпечення національних конкурентних переваг, а й на сьогодні є об'єктивною необхідністю кожної країни.

47. Державний бюджет і його роль у модернізації економічної системи України.

Державний бюджет — план формування і використання фінансових ресурсів на поточний рік для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади. Державний бюджет використовується для міжгалузевого і територіального перерозподілу фінансових ресурсів з урахуванням рівня розвитку еко­номіки та культури на всій території. Складовими державного бюджету є доходи і видатки. Кожна з цих складових бюджету поділена на два фонди: загальний і спеціальний. Залежно від співвідношення доходів і видатків бюджет може бути збалансованим, з дефіцитом або з профіцитом . Поділ бюджету на два фонди запроваджено у 2000 р. Він визначається законом про Державний бюджет України на поточний рік. Поділ на два фонди пов'язаний із тим, що в складі державного бюджету виокремлюється два основних напрями надходжень та використання коштів. Проект закону про Державний бюджет України розробляє Кабінет Міністрів України з урахуванням бюджетної резолюції, схваленої Верховною Радою України. Міністр фінансів України відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України, визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, аналізує виконання бюджету в поточному бюджетному періоді, визначає загальний рівень доходів та видатків бюджету і дає оцінку обсягу фінансування бюджету для складання пропозицій проекту Державного бюджету України.

Враховуючи негативні наслідки обмеження функціонування спеціальних (вільних) економічних зон, територій пріоритетного розвитку та спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків, у проекті Закону України про Державний бюджет України планується застосувати механізм створення ефективних інвестиційних та інноваційних проектів зі збереженням режиму оподаткування, забезпечивши жорстке регламентування порядку їх реалізації і посиливши державний контроль за виконанням відповідних проектів, а також надати мож­ливість розглянути затвердження нових проектів.

Проект Державного бюджету України розроблений з урахуванням необхідності інноваційного розвитку економіки, що передбачає, зокрема, законодавче забезпечення державної підтримки інноваційного розвитку промислового комплексу України на базі національних наукових розробок та новітніх технологій, введення принципу банківського експортного кредитування, державну підтримку модернізації інвестиційного середовища та розвитку інфраструктури ринків капіталу. Частка перерозподілу валового внутрішнього продукту через зведений бюджет України має бути близько 30 відсотків.

48. Україна в системі європейських та євроазіатських процесів інтеграції.

ЄС:

1. Європейська інтеграція не тільки виступає фактором прискорення економічного розвитку країн ЄС, але зумовлює зростання їх значення в міжнародній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, перетворює їх на центр тяжіння геополітичних інтересів багатьох країн;

2. Тому пріоритетним для України у розвитку її економіки в контексті інтеграції в світовий економічний простір є західноєвропейський зовнішньоекономічний вектор;

3. Важливим досягненням України на шляху просування в європейські структури стало її включення у листопаді 1995 року до складу Ради Європи (другої у СНД після Молдови);

4. ЄС – важливий економічний партнер. У січні–липні 2010р. експорт товарів становив 27335,5 млн.дол. США, (до країн ЄС – 24,8%) імпорт – 30789,4 млн.дол. (із країн ЄС – 31,9%).

СНД:

1. 8 грудня 1991 року в Мінську лідери Росії, України та Білорусі (країн-засновників СРСР) заявили про намір створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Після алма-атинської зустрічі (21 грудня) до складу СНД увійшло 11 колишніх республік (без Грузії та держав Прибалтики).

2. Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД були відкриті Договором про створення Економічного Союзу (24 вересня 1993). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна.

3. За січень-липень 2010 року до країн СНД було експортовано 35,5% усіх товарів, імпортовано 43,4% усіх товарів.

4. Російська Федерація залишається найбільшим торговельним партнером України (25,3% експортних і 36,4% імпортних поставок).

Програма максимум . Дезинтеграція або повна субординація України, повернення її до колишнього напівколоніального статусу в складі нового Союзу, конфедерації чи федерації. Встановлення тотального контролю над зовнішньою, військовою й економічною політикою України.

Програма мінімум. "Фінляндизація України" в сфері "легітимної зони впливу" РФ. Прогресуюча економічна і соціокультурна експансія в Україну з метою тісної прив'язки її політики до національ них інтересів РФ, забезпечення політичної слухняності й економічної залежності України.

Україна в СНД. Від початку створення Співдружності з'ясувалися дві діаметрально протилежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї організації. Для України ставлення до СНД було насамперед як до механізму "цивілізованого розлучення" республік колишнього СРСР, як до організації, в якій Україна перебуватиме лише певний час - до подальшої інтеграції з Об'єднаною Європою. РФ, навпаки, розглядала і розглядає СНД як проміжну форму відновлення колишньої імперської державності, а в існуючому виді - як сферу домінування своїх інтересів.

ОЧЕС:

Система ЧЕС для України є важливим елементом у розвитку стратегії довгострокового співробітництва з країнами Сходу.

Стосовно України причорноморське співробітництво слід розглядати у вузькому і широкому розумінні. У вузькому передбачається співробітництво територій, які безпосередньо прилягають до Чорного моря і в господарському відношенні тісно з ним пов'язані. Цей рівень регіонального співробітництва сягає корінням у колишню прикордонну і прибережну торгівлю. У ширшому розумінні йдеться про залучення до причорноморського співробітництва всього економічного простору України. Базисом для такого регіонального співробітництва є урізноманітнення напрямів і зростання гнучкості підприємницької діяльності по всій країні. На цьому рівні мають бути визначені загальні принципи інтеграційного співробітництва, розроблені й уведені до дії відповідні закони, що регулюють поведінку юридичних і фізичних осіб у зовнішньоекономічній сфері, зокрема, й економічні механізми заохочення регіонального співробітництва.

Україна виявляє зацікавленість у реалізації в рамках ЧЕС проектів щодо модернізації нафтопереробних заводів, створення нових потужностей, зокрема терміналів на берегах Чорного моря для прийняття нафти і газу, здійснення наукових досліджень з іноземними фірмами щодо використання нетрадиційних джерел енергії, технічного переозброєння металургійних підприємств та багатосторонньої програми виробництва електронної техніки для різних галузей народного господарства.

ГУАМ:

Багато в чому інтереси України збігаються з інтересами інших держав ГУУАМу. Політико-консультативний форум чотирьох держав пострадянського простору - ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова) утворено 10 жовтня 1997 р. в м. Страсбург на зустрічі президентів цих держав.

Спільні економічні інтереси держав ГУУАМу найбільше сконцентровані навколо двох питань - транспортування прикаспійських енергоносіїв та прокладання нових транзитних маршрутів через Кавказький регіон.

Україна має значення стратегічного транзитного маршруту енергоносіїв для європейських країн і з огляду на її переробні потужності може стати важливою ланкою економічної безпеки Європи. Використання території України дає можливість більше ніж удвічі скоротити довжину шляху транспортування нафти з регіону Близького Сходу до Європи. Прибуток від транзиту енергоносіїв з Прикаспійського регіону до Європи надасть змогу Україні компенсувати витрати на їх імпорт та частково вирішити свою енергетичну проблему. Існує тристороння українсько-грузинсько-азербайджанська угода про створення транскавказького транспортного коридору, що передбачає формування єдиної транспортної лінії для обслуговування пасажирів та вантажопотоків (вона сполучатиме Баку, Тбілісі, Поті, Одесу й Київ).

Іншим важливим напрямом співпраці країн-членів ГУУАМу є проблеми безпеки та стабільності в регіоні. Реалізація масштабних проектів вимагає формування субрегіональних структур безпеки, що утворили б спільну платформу для співпраці у цій сфері з максимальним урахуванням інтересів усіх держав регіону.

Україна спроможна взяти на себе частину миротворчих функцій на Чорноморсько-Каспійському просторі. Власні інтереси України як позаблокової держави найбільшою мірою збігаються з інтересами підтримання миру і стабільності в регіоні. Її геополітичне розташування і статус регіональної потуги дозволяє враховувати політичні, кліматичні, соціально-економічні та культурно-етнічні особливості регіону. Україна має навчальні центри та структури, відповідні сили й засоби, необхідні для підготовки і проведення миротворчих операцій. Українські контингенти готові взяти участь у миротворчих операціях за умови, що ці операції проводитимуться під егідою ООН/ОБСЄ, миротворчі сили будуть багатонаціональними та підпорядковуватимуться міжнародному штабу.

Надання Україною технічної та гуманітарної допомоги, а також поглиблення військового та військово-технічного співробітництва є одним із стратегічно важливих завдань зміцнення стабільності й безпеки у регіоні в цілому.

ЄврАзЕС:

Євразійське економічне співтовариство було створено відповідно до договору, підписаного в Астані 10 жовтня 2000 року, з метою просування «процесу формування Договірними Сторонами Митного союзу та Єдиного економічного простору». Серед цілей такого простору — ефективне функціонування спільного (внутрішнього) ринку товарів, послуг, капіталу та праці; створення спільної системи заходів державної підтримки розвитку пріоритетних галузей економіки, виробничої та науково-технологічної кооперації.

Щодо України, то сьогодні її відносини з країнами — членами ЄврАзЕС і так уже регулюються цілою системою як багатосторонніх угод у рамках СНД, так і двосторонніх договорів. Щодо зацікавленості України в ринках ЄврАзЕС, то, як свідчить статистика, найбільше цікавить нашу країну ринок Росії. Загалом для зовнішньої торгівлі України сьогодні характерне переорієнтування експорту з ринку СНД на ринки інших країн, тоді як в імпорті питома вага колишніх радянських республік залишається досить високою (передусім за рахунок енергоносіїв та деяких інших видів природних ресурсів).

ЄЕП:

Угода про формування Єдиного економічного простору була підписана 19 вересня 2003 року в м. Ялті та ратифікована парламентами всіх чотирьох держав (Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Російської Федерації та України) 20 квітня 2004 року.

На даний час Україна бере участь у формуванні Єдиного економічного простору з урахуванням застереження, висловленого в момент підписання і ратифікації Угоди про формування ЄЕП, яке обмежує участь в угодах, які суперечать Конституції і міжнародним зобов'язанням України.

Основною метою участі України у формуванні та функціонуванні Єдиного економічного простору є створення зони вільної торгівлі без вилучень і обмежень, з урахуванням норм і принципів СОТ, а також вимог, що випливають з інтеграції України до Європейського Союзу.

Першочерговим етапом створення ЄЕП Українська сторона завжди вважала формування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень, так, як це передбачено Угодою про формування Єдиного економічного простору та Концепцією формування ЄЕП. При цьому головними елементами зони вільної торгівлі повинні бути скасування і незастосування надалі у взаємній торгівлі експортного мита, кількісних обмежень, вилучень з режиму вільної торгівлі, обмежене застосування антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних захисних заходів.

ШОС – Шанхайська організація співробітництва:

1. Економічний потенціал ШОС включає найпотужнішу після США китайську економіку. Держави-члени Організації (Китай, Росія, Центральна Азія, крім Туркменістану) володіють приблизно чвертю світових запасів та обсягів виробництва нафти, на них припадає близько третини запасів природного газу й половина розвіданих у світі запасів урану. Тут створюється по суті новий світовий центр сили, в якому беруть участь (в якості членів або спостерігачів) чотири ядерні держави: Росія, Китай, Індія та Пакистан.

2. Фактично ШОС з урахуванням своїх енергетичних, комунікаційних та інвестиційних можливостей вже сьогодні виступає реальним фактором прискорення економічного зростання. Водночас, світова фінансово-економічна криза та загострення викликів глобальній безпеці дають певні підстави прогнозувати, що в критичній ситуації питання «самоідентифікації» ШОС може бути вирішено максимально швидко. І саме підключення України може сприяти прискоренню цих процесів.

Висновок:

1)Для повноцінного входження України в світове господарство необхідна стратегія, що включає не безконтрольну лібералізацію зовнішньої торгівлі, а регульований державою процес формування відвертості національного ринку, доповнений цілеспрямованою політикою захисту національного виробника та споживача і наближення до світових норм і стандартів.

2)Процес європейської інтеграції спроможний внутрішньо консолідувати країни, які бажають стати членами єдиної Європи, та сприяє зменшенню та ліквідації історичних суперечностей між сусідніми країнами. Так само перспектива членства в ЄС для України (навіть у далекому майбутньому повинна стати додатковим вагомим стимулом та мотиваційним фактором внутрішніх реформ, цивілізованого врегулювання всіх внутрішніх та зовнішніх неузгодженостей.

3)Раціональна політика України щодо СНД повинна, по-перше, базуватися на національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, а по-друге,бути спрямованою на закріплення й утримання альтернативного лідерства в цій організації й загалом у регіоні.

4)На нинішньому етапі національним інтересам України відповідав би статус спостерігача або «партнера по діалогу», а не активного учасника процесів у рамках ШОС, які пов’язані із потребами розв’язання гострих регіональних проблем й протиріч і поки що лише в потенціалі можуть набути характеру інтеграційних.

49. Об’єктивна необхідність модернізації економіки.

Необхідність переходу до ринкової економіки викликана тим, що командна економіка, і навіть та економіка яка в нас є зараз має проблеми. Які?Командна економіка: рішення про те які товари і де виробляти приймались в основному відповідальними спеціалістами з планування. Вони перш за все встановлювали кінцевий продукт. Потім ішла робота в зворотньому напрямку - від випуску продукції до необхідних факторів виробництва, з врахуванням їх розподілу по різних підприємствах. Інвестиційні рішення вироблялись органами планування в цілому, а підприємства отримували відносну свободу в відношенні структури трудових затрат. Зрозуміло, що ніяка система планування не була здатна розписати для всіх фірм всі види діяльності - для цього щорічно довелося б видавати трильйони команд. Тому багато деталей залишались на розгляд директорів окремих підприємств. Найбільші складнощі командної економіки проявились в так званій проблемі довіреної особи. Проблема довіреної особи виникає тому, що людина яка займає верхню сходинку ієрархічної системи ("principal") хоче забезпечити належні стимули для людей що приймають рішення на більш низьких сходинках ("agent") щоб вони вчиняли за бажаннями свого начальника. Вринковій економіці роль механізму що координує дії споживачів і виробників виконують прибутки та ціни. Біда командної економіки полягає в її нездатності знайти ефективну заміну прибуткам та цінам, як способу мотивації довірених осіб.

50. Проблеми та перспективи входження до Євросоюзу

Європейська інтеграція і членство в Європейському Союзі є стратегічною метою України (ст. 11 Закону «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» від 1 липня 2010 року), тому що це є найкращим способом реалізації національних інтересів, побудови економічно розвинутої і демократичної держави, зміцнення позицій у світовій системі міжнародних відносин. Для України європейська інтеграція - це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Основними політичними вигодами послідовної європейської інтеграції є зміцнення стабільності демократичної політичної системи та Ії інститутів, модернізація правового поля і забезпечення прозорості національного законодавства, поглиблення культури демократії і повага до прав людини.

Головним здобутком України на шляху до ЄС є лише визнання всіма учасниками та владними органами євроінтеграції як основного напряму розвитку держави та тісне співробітництво з деякими країнами - учасницями Євросоюзу.

Зовнішньоекономічна стратегія України на найближчу перспективу визначена «Концептуальними основами стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки. Європейський вибір».

Одними з головних невирішених проблем України все ще залишаються:

1. Обмеженість надійного джерела та потенціалу розвитку експортних можливостей - стійкого платоспроможного внутрішнього ринку;

2. Слабкі позиції України у сфері високих технологій, низький рівень розвитку НТП;

3. Недостатній рівень розвитку сучасної інфраструктури, особливо інформаційної і транспортної, та видів діяльності, що підтримують присутність українських виробників на міжнародних ринках;

4. Невисокий рівень конкурентоспроможності вітчизняних виробників, їх товарів і послуг та економіки країни в цілому;

5. Відсутність масштабних інвестицій в економіку України з боку провідних європейських ТНК, що унеможливлює входження українських виробників до їх міжнародних розподільчих систем;

6. Складнощі створення й удосконалення фондового ринку;

7. Недостатня готовність інституційної структури в Україні, брак кваліфікованих кадрів, ресурсної бази для виконання відповідних заходів.

З точки зору ЄС значними проблемами є також:

• невідповідність законодавства нашої держави міжнародним нормам;

• проблема нелегальної міграції, Україна перетворилася на один з перевалочних пунктів нелегальних мігрантів до Європи;

• Європа закономірно побоюється потоку дешевої робочої сили та мігрантів;

• високий рівень захворювання на ВІЛ / СНІД;

• високий рівень корупції (118 місце в світі за індексом сприяння корупції) тощо.

Резюмуючи вищесказане, слід зазначити, що членство в ЄС для України − це не тактична мета, як намагаються довести деякі політики, а мета стратегічна. Такі заходи, як Євро-2012 будуть швидше показником готовності України до членства в ЄС. При цьому будуть враховуватися не стільки розвиток туристичної та спортивної інфраструктури, скільки рівень розвитку країни в цілому: стан економіки, соціальної сфери, політична ситуація тощо.

“Плюси і мінуси” у відносинах “Україна-ЄС”:

1. Кількість заходів “Україна-ЄС” протягом цього року вже становить близько 40, протягом 2009 р. − 78, 2008 р. − 101, 2007 р. − 68, а 2006 р. − 117.

Але результати цих заходів мало відчутні для більшості українців.

2. ЄС надала Україні статус партнера.

Проте статус партнера не має нічого спільного зі статусом кандидата чи потенційного кандидата.

3. ЄС був зацікавлений у створенні енергетичного коридору через Україну для сполучення ЄС з неросійськими постачальниками.

Але країни ЄС відчули на собі негативні наслідки “газових війн” між Україною та Росією.

4. ЄС був зацікавлений у створенні енергетичного коридору через Україну для сполучення ЄС з неросійськими постачальниками.

Країни ЄС відчули на собі наслідки “газових війн” між Україною та Росією.

5. М. Я. Азаров висловив сподівання, що 2011 рік буде заключним роком розробки і реалізації угод про безвізовий режим між Україною і ЄС.

Сподівання М. Я. Азарова можуть і не здійснитись.

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як головуючої в ЄС, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

У Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України». Україна вперше заявила про власні євроінтеграційні прагнення. У подальшому стратегічний курс України на європейську інтеграцію був підтверджений та розвинутий у Стратегії інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 11 червня 1998 року, та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України 14 вересня 2000 року. Зокрема, у Стратегії набуття повноправного членства в ЄС проголошено довготерміновою стратегічною метою європейської інтеграції України.

Чинною правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) від 14 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.), яка започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Укладення УПС дозволило встановити регулярний двосторонній діалогу між Україною та ЄС на політичному та секторальних рівнях, впровадити впорядкований режим торгівлі між обома сторонами на основі принципів ГАТТ/СОТ, визначити пріоритети адаптації законодавства України до стандартів та норм Європейського Співтовариства (acquis communautaire) у пріоритетних секторах української економіки. У рамках УПС визначено 7 пріоритетів співпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції, юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства України до законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середовища, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпраця у сфері науки, технологій та космосу.

З метою надання двостороннім відносинам нового імпульсу і для врахування нових умов співробітництва, зокрема в контексті розширення ЄС 2004 року, сторони розробили та 21 лютого 2005 року під час засідання Ради з питань співробітництва схвалили План дій Україна-ЄС – двосторонній політичний документ, який дав змогу суттєво розширити двостороннє співробітництво України до ЄС без внесення змін до чинної договірно-правової бази. За своїм змістом План дій містив перелік конкретизованих зобов'язань України у сфері зміцнення демократичних інституцій, боротьби з корупцією, структурних економічних реформ та заходів по розвитку співпраці з ЄС в секторальних сферах. Серед ключових здобутків у розвитку відносин протягом терміну Плану дій: надання Україні статусу країни з ринковою економікою в рамках антидемпінгового законодавства ЄС, надання Україні права приєднуватися до зовнішньополітичних заяв і позицій ЄС, укладення угод про спрощення оформлення віз та про реадмісію, поширення на Україну фінансування Європейського інвестиційного банку, поглиблення секторальної співпраці, започаткування переговорів щодо укладення нового базового договору на заміну УПС.

9 вересня 2008 року на Паризькому Саміті Україна та ЄС досягли політичної домовленості про укладення майбутньої угоди в форматі Угоди про асоціацію, яка будуватиметься на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції. Станом на вересень 2010 року відбулося 16 раундів переговорів. Результати переговорного процесу фіксуються в щорічних спільних звітах про прогрес в переговорах, які схвалюються сторонами на самітах Україна-ЄС.

51. Науково-технічний потенціал та проблеми його розвитку.

Основою науково-технічного розвитку країни є науково-техніч­ний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає:

· матеріально-технічну базу науки (наукове обладнання і уста­новки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчис­лювальна база інформаційного забезпечення тощо);

· кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експе­риментатори, науково-технічний персонал);

· інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових, яка здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві;

· організаційно-управлінську підсистему — планування науко­во-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); фі­нансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організацій­но-управлінські структури наукових підрозділів; методи управ­ління НДДКР.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтен­сифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної полі­тики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і га­лузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.

Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарсь­кий механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємст­вами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних за­гальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромад­женого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій.

52. Формування Єдиного економічного простору (ЄЕП ) та позиція України

Угода про формування Єдиного економічного простору була підписана 19 вересня 2003 року в м. Ялті та ратифікована парламентами всіх чотирьох держав (Республіки Білорусь, Республіки Казахстан, Російської Федерації та України) 20 квітня 2004 року.

На даний час Україна бере участь у формуванні Єдиного економічного простору з урахуванням застереження, висловленого в момент підписання і ратифікації Угоди про формування ЄЕП, яке обмежує участь в угодах, які суперечать Конституції і міжнародним зобов'язанням України.

Відповідно до Указу Президента України „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 20 травня 2005 року „Про формування Єдиного економічного простору” № 952 від 15.06.2005р. основною метою участі України у формуванні та функціонуванні Єдиного економічного простору є створення зони вільної торгівлі без вилучень і обмежень, з урахуванням норм і принципів СОТ, а також вимог, що випливають з інтеграції України до Європейського Союзу.

Першочерговим етапом створення ЄЕП Українська сторона завжди вважала формування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень, так, як це передбачено Угодою про формування Єдиного економічного простору та Концепцією формування ЄЕП. При цьому головними елементами зони вільної торгівлі повинні бути скасування і незастосування надалі у взаємній торгівлі експортного мита, кількісних обмежень, вилучень з режиму вільної торгівлі, обмежене застосування антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних захисних заходів

Основною метою майбутньої інтеграції в рамках ЄЕП, як передбачалося, мало стати досягнення Росією, Білоруссю, Україною і Казахстаном так званих чотирьох свобод (за прикладом Європейського Союзу): вільного переміщення товарів, вільного переміщення капіталів, вільного переміщення трудових ресурсів і послуг, проведення уніфікації ставок митного тарифу. Досягнення цих параметрів стане основою для утворення зони вільної торгівлі. Для першого етапу інтеграції, на переконання сторін, є всі передумови. Росія, Білорусь, Україна і Казахстан разом забезпечують до 94 % загального ВВП країн СНД і 88 % їхнього товарообігу. Найвищий товарообіг відбувається між Росією та Україною: 2002 р. він становив 12 млрд. доларів, у 2004 р. — 17,6 млрд. доларів, між Росією і Білоруссю — 9,896 млрд. доларів, а між Росією і Казахстаном — 4,36 млрд. доларів.

На переконання російських керівників, кінцевим етапом економічного співробітництва буде введення на території ЄЕП єдиної валюти — російського рубля, що означатиме остаточне залучення України до простору стратегічного впливу Російської Федерації. У вересні 2004 р. в казахстанській столиці Астані було проведено саміт країн СНД, де розглядалися питання Єдиного економічного простору. Глави держав прийняли два документи: "Рішення" і "Заяву", в яких ішлося про майбутнє країн-учасниць нового утворення. Інерційні тенденції давалися взнаки, але Росія інтенсивно просувала проект до його кінцевої мети. Перший крок до створення ЄЕП було зроблено 20 квітня 2004 p., коли український парламент остаточно ратифікував угоду про створення ЄЕП у пакеті з іншими стратегічними угодами з Росією (в тому числі про встановлення сухопутного кордону).

Кожну зі сторін-учасниць проект ЄЕП чимось приваблює. Для Росії найважливішою є свобода переміщення капіталу: великий російський бізнес опановує простір СНД, де й економічне середовище знайоме, і підприємства коштують не більше чверті своєї справжньої ціни (це зв'язано з тотальною недооцінкою компаній країн СНД через їхню низьку капіталізацію). Особливо помітно великі російські корпорації виявляють себе в Україні ("Русал" володіє Миколаївським глиноземним заводом, АвтоВАЗ контролює Запорізький алюмінієвий комбінат і Луцький автозавод та ін.). У Казахстані російський капітал представлено "Газпромом", "Рос-нафтою", PAT ЄЕС Росії та іншими компаніями. Казахстан заінтересований у щільній інтеграції з огляду на міцний взаємозв'язок з ринком Співдружності: 70 % експортованих казахських товарів потрапляє до країн СНД. Для України є вигідним безмитний режим з учасниками ЄЕП, особливо з Росією. Однак Росія обмежує постачання українських труб, арматури, оцинкованого прокату, крохмалю й цукру, підвищує ціни на енергоносії, а Україна квотує імпорт російських автомобілів, цементу, добрив та ін. Відомо, що 80 % товарів і послуг, які вивозяться з України, можна безстроково збувати тільки на ринку СНД. Білорусь досить тісно співробітничає з Росією, але неринкова економіка республіки, безперечно, створюватиме перешкоди для успішної реалізації проекту ЄЕП.

Очевидно, що теоретично створений ЄЕП має бути вигідним для всіх чотирьох держав за умов паритетності їх участі в цьому формуванні. Це зумовлено тим, що найближчим часом членам ЄЕП доведеться зазнати багатьох незручностей, зокрема протистояння російському капіталу, дешевим конкурентоспроможним товарам російського виробництва, неврегульованості позицій національних природних монополій, перспективу введення російського рубля як єдиної валюти, а також необхідності внесення значних поправок до законодавства країн-учасниць ЄЕП. За таких умов особливо важливо для кожної країни зберегти національне виробництво. Адже відомо, що агресивний великий капітал часто просто купує конкурента з метою його усунення.

Заінтересованість російської сторони в залученні України до ЄЕП опосередковано підтверджена керівництвом Росії, яке перед ратифікацією Угоди зі створення ЄЕП висловило готовність зробити певні поступки у зниженні ціни на нафту для України і наближенні її до рівня внутрішніх російських цін.

Цілком можливо, що наступним кроком учасників ЄЕП може стати об'єднання проектів у рамках ЄврАзЕС із зоною вільної торгівлі ЄЕП. Використовуючи сприятливу політичну кон'юнктуру, Україна має можливість вирішити питання реалізації вигідного для себе сценарію формування вільної економічної зони в рамках проекту. Одним із конкретних здобутків ЄЕП стала консенсусна домовленість про створення транснаціональної ракетно-космічної корпорації. Україна запропонувала ввести до складу корпорації Дніпропетровське Конструкторське бюро "Південне" ім. М. К. Янгеля і ПО "Південмаш"; Казахстан — надати космодром Байконур, а Білорусь — свої можливості в галузі оптики. Росія запросила українських спеціалістів спільно працювати над створенням модифікованого лабораторного модуля для Міжнародної космічної станції на базі блоку ФГБ-2 (Центр ім. М. В. Хруничева), а також до розробки багаторазового пілотованого космічного корабля "Кліппер" — проекту ракетно-космічної корпорації "Енергія" ім. С. П. Корольова. Хоча переговори були складними (конкуренція між сторонами щодо використання ракет-носіїв, вибору ракетно-космічних комплексів, розрахунків за використання космодрому Байконур тощо), проте названа корпорація — реальне завдання, реалізація якого може вивести провідні країни СНД на світовий космічний ринок.

24 січня 2005 р. під час перебування в Москві Президент України В. Ющенко заявив про те, що Україна не відмовляється від ЄЕП, але у просуванні будь-яких проектів керуватиметься національними інтересами. Принципи ЄЕП не повинні блокувати шлях Україні до опанування інших ринків. Водночас Україна досить активно співпрацює у форматі ЄЕП "З + 1", а за окремими угодами, що мають для української економіки особливий інтерес, робота відбувається у форматі "чотирьох". Українська сторона погодила пакет із 20 різних угод ЄЕП. Це і спрощення пересування, і уніфікація певних норм щодо економічного співробітництва з членами ЄЕП тощо. Досягнуто також домовленостей про ліквідацію вилучень із двосторонньої торгівлі України і Росії, що реалізовуватиметься 2009 р. Таким чином. Україна обирає один варіант співробітництва з ЄЕП — створення зони вільної торгівлі, що не буде перешкоджати рухові України в Європейський Союз і вступу в СОТ. Щодо участі в ЄЕП Президент України доручив різним відомствам проаналізувати базовий пакет з 93 проектів міжнародно-правових документів з питань формування ЄЕП шодо їх відповідності Конституції України, нормам і принципам СОТ, вимогам, що випливають з інтеграції України до Європейського Союзу, та внести пропозиції щодо участі української сторони в зазначених документах.

Для України є важливим виробити критерії своєї участі в проектах СНД, отримати гарантії рівних умов співпраці, прийнятних для всіх учасників співтовариства, намагатися змінити на свою користь деякі чинні норми в його рамках (такі, як право вето, право головуючого тощо). На державному рівні фахівці та експерти міжнародного права, досвідчені юристи, економісти, враховуючи сучасний стан української економіки, розробляють чітку аргументацію, яка дасть Україні обґрунтовані висновки щодо можливих наслідків її участі в проектах СНД.

53. Перспективи інституційного забезпечення інноваційного розвитку та його економічне стимулювання.

Конкурентоспроможність на світовому ринку все більше залежить від продукції, в основ якої лежать нові знання. Сьогодні розвиток продуктивних сил відбувається при тісній взаємодії науки і нових технологій з виробництвом.

Національна інноваційна система - комплекс структур та механізмів, що забезпечують отримання, накопичення науково–технічних знань в країні, а також і умови їх використання з метою науково–технічного і соціально–економічного прогресу.

Економічна природа інноваційної діяльності полягає в тому, що інновація виступає способом і стимулом підприємництва, фактором економічного росту. Інноваційне підприємництво – це процес створення й комерційного використання техніко–технологічних нововведень. Процес розвитку інновацій включає наступні етапи: нові наукові знання – техніко–технологічні розробки – виробництво – сфера використання економічного продукту – економічне зростання.

Ринок науково–технічних послуг також має тенденції до зростання. Зріст обсягу цього сегменту світового ринку технологій у 2003 році відносно 2002 року склав 7 %.

Уряди багатьох країн вкладають сили та кошти в створення й розвиток національних інноваційних систем переносу знань із сектору науки, де вони народжуються, у сектор виробництва, де вони перетворюються в товари й послуги.

Державне стимулювання інноваційних проектів у розвинених країнах здійснюється у двох основних формах. Перша складається в здійсненні державою прямого фінансування інноваційних проектів, друга – у заохоченні інноваційних проектів приватних і державних підприємств шляхом створення пільгових умов для фірм, які впроваджують прогресивну техніку й технології й здійснюють науково–дослідну діяльність.

Без деталізації можна виділити 4 групи інноваційних структур:

а) бізнес–інкубатори, інноваційні центри;

б) технопарки;

в)бізнес–парки, промислові парки;

г) технополіси.

Наукові парки розташовуються в оточенні ландшафту, пов’язані з вищим навчальним закладам та придатні для розміщення як нових, так і досить зрілих фірм високих технологій; дослідні парки – майже у всьому аналогічні науковим паркам, але відрізняються від них більше широким масштабом виробничої діяльності й менш тісними зв’язками з вищим навчальним закладам; технологічні парки (або технополіси) – це великі території, на яких зосереджені наукомісткі фірми, і де зв’язки з вищим навчальним закладам в сфері трансферту технологій часом слабкі та неміцні.

Інкубатори – це відносно невеликі організації, завдання яких випливають із їхньої назви – виходжування молодих, «незрілих» фірм і починаючих підприємців. Інкубатори бізнесу можна розділити на два основних види: інкубатори наукомісткого бізнесу та інкубатори низько– і нетехнологічних фірм.Головний напрямок діяльності інкубатора – розвиток місцевоїекономіки та створення робочих місць.

Інкубатор технологій – це наукомістке підприємство, тісно пов’язане з університетом, науково–технологічним парком або інноваційним центром, призначене для обслуговування малих інноваційних підприємств, «вирощування» нових фірм, надання їм допомоги виживанні й успішній діяльності на ранній стадії їхнього розвитку. У деяких випадках інкубатор технологій є інтегрованою частиною наукового парку (Великобританія), дослідного парку (США), технопарку (Російська Федерація), науково–промислового парку (КНР). Інкубатор може бути також самостійною організацією.

Активну, але не достатню роль у розвитку інноваційної діяльності в Україні відіграють технопарки, перші три з яких офіційнозареєстровані суб’єкти інноваційної діяльності, на які розповсюджується правове поле:

1. Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона (м. Київ);

2. Інститут монокристалів (м. Харків);

3. Напівпровідникові технології та матеріали, оптоелектроніка ісенсорна техніка (м. Київ);

4. Вуглемаш (м. Донецьк);

5. Еко–Україна (м. Донецьк);

6. Ресурси Донбасу (м. Донецьк);

7. Текстиль (м. Херсон);

8. Яворів (Львівская область);

9. Укрінфотех;

10. Інтелектуальні інформаційні технології;

11. Перспектива;

12. Інститут технічної теплофізики

13. Агротехнопарк (м. Київ);

14. Наукові та навчальні прилади (м. Суми).

Розглянемо основні види джерел фінансування інноваційної діяльності в Україні. Метою фінансування інноваційної діяльності є необхідність збереження наукової бази, кадрового потенціалу, відповідного рівня проведення наукових досліджень, розроблення й освоєння наукомісткої конкурентоспроможної продукції, випуск якої може забезпечити збільшення експорту або зменшення імпорту аналогічної продукції. В умовах зниження обсягів бюджетних надходжень перед науковими і науково–технічними організаціями постає завдання самофінансування та залучення різних зовнішніх джерел фінансування. Коло фінансових джерел, що залучаються, залежить від організаційних рівнів і варіантів реалізації державної науково–технічної політики.

Управління інноваційною діяльністю здійснюється на таких рівнях: загальнодержавному, міжгалузевому і регіональному, галузевому та на рівнях підприємств і організацій.

Головними завданнями інноваційної політики держави є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного і виробничого потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки.

Реалізація комплексу заходів стимулювання інноваційної діяльності, визначеного чинним законодавством, зокрема законом «Про інноваційну діяльність», в умовах несприятливого інвестиційного клімату містить серйозну загрозу нецільового використання передбачених коштів і пільг, поширення «фіктивних» інновацій, спрямування оборотних коштів підприємств до псевдоінноваційних.

Як свідчить аналіз світового досвіду, інноваційний розвиток економіки може відбитися у двох головних типах стратегії:

– стратегія перенесення, що полягає у використанні зарубіжного науково–технічного потенціалу і перенесенні його досягнень на терени власної економіки;

– стратегія запозичення, сутність якої полягає в освоєнні виробництва високотехнологічної продукції, що вже вироблялась в інших країнах, шляхом використання власної дешевої робочої сили та існуючого науково–технічного потенціалу.

Для України ці дві стратегії менш прийнятні. Для України повинна бути використана стратегія нарощування, при якій використовується власний науково–технічний потенціал, залучаються іноземні вчені й конструктори, досягається інтеграція фундаментальної та прикладної науки.

Домінуючим для України повинен стати той шлях розвитку, що ґрунтується на використанні стратегії нарощування інноваційного потенціалу, на заздалегідь визначених державою пріоритетних напрямах науково–технічного прогресу. У зв’язку з цим, вітчизняна наука має бути визнана вищим національним пріоритетом, ресурс не забезпечення якого слід здійснювати першочергово.

Україна належить до восьми країн світу, що мають необхідний науково–технічний потенціал для створення найсучаснішої авіакосмічної техніки, входить до десятка найбільших суднобудівних держав світу. Має велику частку зайнятих у високо– і середньо технологічних галузях промисловості, співставну з країнами ЄС, разом із тим, продуктивність праці в Україні у декілька разів нижча, ніж у цих країнах

Україна, для надолуження позицій високотехнологічної держави та забезпечення реального впливу науки й інновацій на економічне зростання, повинна збільшити частку ВВП, що інвестується у дослідження та розвиток, хоча б до загальноєвропейськогокритерію в 3 % ВВП у 2010–2015 роках, але за умов: по–перше, доведення частки підприємницького сектору в обсягах цих інвестицій не менш як до двох третин, по–друге, істотної зміни моделі фінансування науки у бік врахування оцінок перспективності технологій, очікуваних результатів їх впровадження, конкурсних засад відбору проектів.

Держава повинна допомогти підприємствам стати інноваційноактивними через забезпечення макроекономічної стабільності, створення дружнього до інноваторів податкового режиму, інфраструктури фінансового ринку; а також впровадження стимулів для безперешкодного руху знань і технологій через захист інтелектуальної власності, створення доступних інформаційних мереж, диверсифіковану багатоканальну систему навчання.

54. Перспективи включення України в глобальні економічні процеси та розвиток відносин із СОТ.

Існує проблема, пов’язана з загальною тенденцією до глобалізації зовнішньоекономічних зв’язків. Мова йде про складну взаємодію і взаємовплив двох процесів: з одного боку, глобалізація ринків, а з іншого – утворення регіональних інтеграційних об’єднань. Глобалізація охоплює всі сектори економічної сфери – промисловість, сільське господарство, сферу послуг, наукові дослідження, тощо.

Сучасний стан зовнішньоекономічних зв’язків України характеризується недостатньою підготовленістю української економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва, таких як науково-технологічне та виробничо-інвестиційне. На сьогоднішній день для нашої країни характерний постачальницько-збутовий та посередницько-торгівельний вихід на світовий ринок. Проте виробничо-інвестиційне співробітництво, що виникає у результаті інтернаціоналізації та інтеграції виробництва і капіталу на нових стиках поділу праці та набуває транснаціональної форми є більш ефективним і перспективним.

Вектор інтеграції України у світове господарство повинний бути спрямованим в напрямку тих країн та їх регіональних угрупувань, у співробітництві з якими українська економіка набуватиме нових якісних конкурентних переваг шляхом переходу на п’ятий та шостий технологічні уклади і експорту продукції, що їх формують. Кордони України – фактор інтеграції України в міжнародну спільноту та реалізації інтересів її громадян, вони мають бути не бар’єром, а способом організації взаємин суспільства з навколишнім світом.

Світова організація торгівлі (СОТ)– провідна міжнародна економічна організація, метою якої є розробка системи правових норм міжнародної торгівлі та контроль за їх дотриманням.

СОТ стала наступницею Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), укладеної після Другої світової війни. Тож попри те, що СОТ – одна з наймолодших міжнародних організацій, багатосторонній торговельній системі, початково закладеній ГАТТ, вже понад 50 років.

Головні цілі СОТ:

• забезпечення тривалого і стабільного

функціонування системи

міжнародних торговельних зв’язків;

• лібералізація міжнародної торгівлі;

• поступове скасування митних і

торговельних обмежень;

• послідовне проведення справедливої

торговельної політики;

забезпечення прозорості торговельних процедур

Членами СОТ є 153 країни;

• Близько 96% обсягів світової торгівлі припадає на долю членів СОТ;

Більшість країн трансформаційного типу (серед них і Україна) декларували прагнення лібералізувати зовнішньоторговельну діяльність та інтегруватися у міжнародний торговельно-економічний простір на правах членів СОТ з тим, щоб сприяти підвищенню конкурентоспроможності власних товаровиробників і збільшенню їхнього експортного потенціалу. Вибір цих країн на користь приєднання до СОТ є виправданим з тієї точки зору, що у перспективі він має забезпечити відповідні зміни внутрішнього інституційного середовища, сприяти розширенню експортних можливостей і стати ключовим етапом процесу їхньої інтеграції у міжнародне економічне співтовариство.

Україна розглядає членство в COT як системний фактор подальшого розвитку національної економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі і створення передбачуваного прозорого середовища для залучення іноземних інвестицій.

Вступ України до СОТ

5 лютого 2008 р. на засіданні Генеральної Ради Світової організації торгівлі прийнято рішення про приєднання України до Марракеської угоди про заснування СОТ.

Того ж дня Президент України Віктор Ющенко та керівники СОТ підписали угоду про вступ України до організації.

16 травня 2008 року Україна стала 152-им офіційним членом СОТ.

Після набуття членства у СОТ було започатковано переговорні процеси з укладення угод про вільну торгівлю між Україною та низкою держав світу (Сінгапур, Сербія, Туреччина, Канада) і окремими угрупованнями держав(Європейська асоціація вільної торгівлі); продовжується підготовча робота з започаткування відповідних переговорних процесів з Мексикою, Сирією.

Україна використовує договірну базу СОТ для подальшого розвитку зовнішньої торгівлі та збільшення товарообігу з країнами – основними партнерами.

55. Суть та проблеми економічної міграції.

Міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками. Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах.Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров'я; освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання. Однією з характерних тенденцій розвитку міжнародної міграції робочої сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян із країн Східної Європи. Це пояснюється передусім посиленням нестабільності при переході до ринкових відносин. Необхідність підвищення ефективності використання робочої сили (що неможливе без приведення у відповідність чисельності робітників і реальних потреб виробництва), закриття багатьох підприємств, які виявилися неконкурентоспроможними в нових економічних умовах, повна дезорганізація виробництва, пов'язана з порушенням традиційних господарських зв'язків, поряд зі спадом виробництва призвели до різкого збільшення чисельності безробітних.

56. Співпраця України з міжнародними економічними та валютно– фінансовими організаціями (МВФ, Група Світового Банку, ЄБРР)

Міжнаро́дний валю́тний фонд, МВФ (англійською IMF) — спеціальне агентство Організації Об'єднаних Націй (ООН), засноване 39-ма державами, з метою регулювання валютно-кредитних відносин країн-членів і надання їм допомоги при дефіциті платіжного балансу шляхом надання коротко- і середньострокових кредитів в іноземній валюті. Фонд має статус спеціалізованої установи ООН.

Более тесное сотрудничество Украины и МВФ началось марте 2004 года. Тогда совет директоров Международного валютного фонда утвердил программу „упреждающий stand by” для Украины сроком 12 месяцев, согласно которой страна может обращаться к организации с целью получения кредита на сумму 605 миллионов  долларов в случае резкого ухудшения платежного баланса.

В ответ на такие действия украинской стороны 5 ноября 2008 года МВФ принял решение о выделение Украине кредита stand by на сумму около 16,4 миллиардов долларов для преодоления проблем в экономике.

Співпраця України і МВФ, програма stand by

МВФ був утворений в 1945 році вирішенням валютно-фінансової конференції ООН, яка відбулося в Бреттон-Вудсе (штат Нью-Хемпшир, США), проте Україна приєдналася до організації набагато пізніше. 3 червня 1992 року Верховною Радою України був ухвалений Закон України “Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції і розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку і Багатобічного агентства по гарантіях інвестицій”. Более тесное сотрудничество Украины и МВФ началось бредьте 2004 года. Тогда совет директоров Международного валютного фонда утвердил программу „Упреждающий stand by” для Украины сроком 12 месяцев, согласно которой страна может обращаться к организации с целью получения кредита на сумму 605 миллионов долларов в случае резкого ухудшения платежного баланса. Программа направлена на обеспечение продолжительной макроэкономической стабильности и поддержку постоянного экономического возрастания. І якщо до настання кризи Україна не відчувала необхідності звернення за позикою, то зважаючи на стрімкий економічний спад уряд країни прийняло рішення звернутися до організації за допомогою. Умови надання кредиту МВФ.

В кінці жовтня 2008 року МВФ підтвердив готовність виділити Україні кредит на суму 16,5 мільярдів доларів на 15 років під чотири відсотки річних для подолання проблем в економіці. У останній робочий день Верховної ради перед встановленим МВФ терміном, відведеним на ухвалення закону про антикризові заходи (до 3 листопада), депутатам таки удалося досягти згоди. 31 жовтня 2008 року в другому читанні парламентарі ухвалили президентський законопроект «Про першочергові заходи по запобіганню негативним наслідкам фінансової кризи і про внесення змін до деяких законодавчих актів України». У відповідь на такі дії української сторони 5 листопада 2008 року МВФ прийняв рішення об виділення Україні кредиту stand by на суму близько 16,4 мільярдів доларів для подолання проблем в економіці.

Перший транш кредиту МВФ 10 листопада 2008 року Україна отримала перший транш кредиту stand by у розмірі 4,5 млрд. доларів. Відразу ж після здобуття коштів встало питання про подальші грошові перерахування.8 травня рада директорів МВФ схвалила виділення Україні другого транша кредиту "Stand by" і вже 14 травня 2009 року Україна отримала в своє розпорядження кошти у розмірі 2,625 мільярдів доларів.

Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк, ЄБРР) — міжнародний фінансово-кредитний інститут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Створений в 1991 році (штаб-квартира — в Лондоні).

Акціонерами Банку є 61 держава, Європейська комісія та Європейський інвестиційний банк. Капітал — 20 млрд. євро. Країнам ЄЕС належить 55,12% капіталу, США — 10%, Японії — 8,52%, країнам операцій — 11,78% (в тому числі Україні — 0,8%), іншим акціонерам — 14,58%.

ЄБРР працює лише на комерційних засадах. На відміну від МВФ, надає тільки цільові кредити під конкретні проекти приватним і державним структурам на потреби розвитку економіки. 60% позичкових засобів спрямовуються у приватний і 40% — у державний сектор. Крім цільових кредитів ЄБРР здійснює прямі інвестиції, а також надає технічну допомогу (консультації, курси навчання банкірів та менеджерів, допомога в організації систем розподілу продовольства). Спеціальних коштів для надання технічної допомоги ЄБРР не має, а залучає інші ресурси, в тому числі із створених у країнах ЄС спеціальних фондів, міжнародних організацій.

Україна і ЄБРР

Європейський банк реконструкції та розвитку (Євробанк, ЄБРР) — міжнародний фінансово-кредитний інститут, який надає допомогу країнам від Центральної Європи до Центральної Азії для проведення ринкових реформ, активного інтегрування економік цих країн у міжнародні господарські зв'язки. Створений в 1991 році (штаб-квартира — в Лондоні.

В УкраїніЄБРР має дипломатичний статус і статус привілейованого кредитора. Усі повноваження щодо управління ЄБРР покладені на Раду керуючих на чолі з Головою і двома заступниками. Вона складається з міністрів фінансів або керуючих центральними банками країн-учасниць і представників від ЄС і ЄІБ. Рада керуючих делегує ряд своїх повноважень Раді директорів, яка відповідає за поточну діяльність Банку.

Економісти і багато акціонерів ЄБРР вважають, що в другому десятиріччі реформ роль міжнародних фінансових організацій і двосторонньої допомоги розвитку як джерел фінансування для країн перехідного періоду знижуватиметься, тоді як роль прямих інвестицій і міжнародних ринків капіталу повинна зростати. Звідси одне з важливих завдань МФО — «підштовхувати» уряди до поліпшення інвестиційного клімату, а також бути каталізатором якомога ширшої участі приватного капіталу в проектах розвитку. У цьому сенсі ЄБРР особливо привабливий для багатьох стратегічних інвесторів, оскільки, з огляду на політичний авторитет, має можливість керувати певними типами ризиків у тому середовищі, яке для більшості власників капіталів усе ще є неприйнятно ризикованим. Саме таку роль — каталізатора й амортизатора — відіграє ЄБРР і в Україні. Не беручи до уваги того, що за формальною ознакою, тобто за сумарним обсягом підписаних за весь час проектних зобов’язань (понад 1,4 млрд. євро), він ще й найбільший інвестор та кредитор. Вражає досить-таки диверсифікована галузева структура: енергетика — 27% загального обсягу портфеля, малий та середній бізнес — 19%, агробізнес і харчова індустрія — 19%, транспортна інфраструктура — 11%, далі йдуть телекомунікації (9), фінансові інститути (6), енергозбереження (4), житлокомунгосп (3), нерухомість і туризм (2%). Крім суто проектно-комерційної діяльності, ЄБРР відіграє центральну роль у процесі виведення ЧАЕС з експлуатації як адміністратор і координатор двох грантових механізмів: Рахунку ядерної безпеки і Фонду «Укриття».Якщо ж проаналізувати портфель ЄБРР в Україні за ознаками неформальними (приміром, за коефіцієнтом проплат, тобто часткою виплат за проектами у загальному обсязі зобов’язань), то тут картина менш тріумфальна: 43% — це нижче середнього рівня (57%) по всьому ЄБРР. Гроші є, але вибрати їх до кінця не можемо. Щодо проблем  проектів у приватному секторі, а саме він є головним предметом уваги ЄБРР, то тут висновки такі: 1) як завжди, у дефіциті спонсори (тобто клієнти), які мають досить потужну фінансову базу, а головне — управлінське бачення і ясність корпоративного мислення; 2) незважаючи на велику гнучкість, підготовка окремих приватних проектів може затягтися на рік і більше. Тому терпіння й наполегливість у роботі з ЄБРР, безсумнівно, знадобляться; 3) нарешті, якість корпоративного управління. Саме вона сьогодні, на думку банкірів ЄБРР, найчастіше перешкоджає нарощуванню кількості прийнятних проектів.

Співробітництво Світового банку і України

До Світового Банку Україна вступила в 1992 році (водночас із вступом до МВФ); вона є членом всіх його структур – МБРР, МФК, МАР і БАГІ. Серед міжнародних кредитно-фінансових організацій Міжнародний банк реконструкції та розвитку є другим, після МВФ, кредитором України; його частка становить 32,8% всіх позичок. При цьому спостерігається тенденція зростання частки кредитів МБРР за рахунок зменшення частки МВФ.

Зі цільовим призначенням кредити МБРР поділяються на 4 групи: інституційні; реабілітаційні; на розвиток певної галузі економіки; на структурну перебудову галузей економіки.

Інституційні кредити спрямовані на реформи та розвиток державного управляння фінансами, економікою. Реабілітаційна позика має інвестиціний характер. Кошти, що надходять від Світового Банку, на відміну від коштів МВФ, використовуються більш різноманітно. Вони спрямовані не тільки на погашення дефіциту бюджету й платіжного балансу, але й на реалізацію довгострокових інвестиційних проектів, підтримку українських підприємств, страхування імпорту.

Позики Світового Банку для України вигідніші, ніж позики з інших джерел, оскільки умови надання ним кредиту більш сприятливі. За класифікацією СБ Україна належить до III категорії країн (рівень доходів нижче середнього), тому термін погашення кредитів продовжується до 20 років з пільговим періодом 5 років. Відсотки за кредит сплачуються за плаваючою ставкою і становлять близько 6,5% річних.

За рахунок Світового Банку в Україні реалізується 16 проектів на загальну суму 2895 млн. доларів та 15 млн. євро. Розподіл фінансування по окремих проектах таких:

• реабілітаційна позика (500 млн. дол.);

• інституційна позика (27 млн. дол.);

• проект реабілітації гідроенергетики (114 млн. дол.);

• проект із розробки насінництва (32 млн. дол.);

• експериментальний проект у вугільній галузі (16 млн. дол.);

• проект розвитку підприємств (310 млн. дол.);

• проект структурної перебудови вугільної галузі (300 млн. дол.);

• проект "Морський старт" (100 млн. дол.);

• проект структурної перебудови сільського господарства (300 млн. дол.);

• проект розвитку підприємств, II етап (300 млн. дол.);

• проект розвитку експорту (60 млн. дол. та 15 млн. марок);

• проект розвитку ринку електроенергії (317 млн. дол.);

• проект підтримки соціального захисту (2,6 млн. дол);

• проект структурної перебудови фінансового сектора (300 млн. дол);

• проект реабілітації та розширення теплопостачання м. Києва (200 млн. дол.);

• розвиток системи казначейства (16, 4 млн. дол.).

Проект реабілітаційної позики вже реалізовано. Вона була спрямована на фінансування дефіциту, дозволила здійснити заходи по макроекономічній стабілізації, створенню конкурентного середовища на ринку товарів та послуг.

Позики Світового Банку надаються у кілька траншів; кожний наступний надається при виконанні певних умов. Представником позичальника виступає Міністерство фінансів України.

В структурі позик СБ значне місце посідають позики на структурну перебудову й розвиток паливно-енергетичної галузі. Зокрема, 300 млн. дол. виділяється на реструктурізацію вугільної промисловості. Проект перебдачає закриття нерентабельних шахт та переобладнання перспективних. Кредит на цей проект виділяється двома траншами по 150 млн. дол. кожний. Перший транш одержано наприкінці 1996 року, кошти другого – в 1999 році.Проект реструктурізації сільського господарства передбачає запровадження ринкових відносин в агропромисловому комплексі, зокрема, впорядкування користування землею. Кредит на це, також двома траншами, вже одержано в 1996 і 1998 роках.Кошти на розвиток підприємств надаються в два етапи. На першому етапі 310 млн. доларів пішли на підтримку масової приватизації підприємств. Завдання другого етапу – реформування економіки України, що передбачає прискорення процесу приватизації, створення прозорого ринку цінних паперів, упровадження міжнародних стандартів бухгалтерського обліку підприємств.Позика на перебудову фінансового сектора передбачає забезпечення відповідності української банківської системи світовим стандартам та її зміцнення.Затверджено ще два проекти вартістю по 200 млн. дол., що будуть кредитуватись Світовим банком: Проект реформування державного управління і Проект реформування державних ресурсів.Але всеж таки пріоритетним напрямком співробітництва України зі Світовим банком стає одержання коштів на інвестиційні проекти, що надасть нашій країні більш відчутного імпульсу для розвитку економіки.

57. Науково-технічна політика і державна програма пріоритетних напрямків розвитку науково-технічного потенціалу.

Вирішальний вплив науково-технічного прогресу на економічний і соціальний розвиток пояснюється тим, що: по-перше, використання у виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів; по-друге, НТП позитивно впливає на вдосконалення структури економіки, зменшуючи у складі витрат на виробництво питому вагу живої праці з одночасним збільшенням питомої ваги засобів і предметів праці; по-третє, застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості продукції (послуг). Отже, науково-технічний прогрес є ендогенним фактором економічного розвитку. Розвиток НТП переміщує назовні межу виробничих можливостей і справляє позитивний вплив на рівноважне економічне зростання. Законом України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності» (1991 р.) визначено, що державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики держави, яка визначає основні цілі, напрями, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. В Україні існує розгалужена система державних органів, які здійснюють науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до функцій яких належить формування засад науково-технічної політики. Безпосередню діяльність з розроблення, обґрунтування та ресурсного забезпечення державних науково-технічних програм проводять Міністерство економіки, Міністерство промислової політики, Міністерство освіти та науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України, галузеві академії наук. Досягнення цілей і завдань науково-технічної політики здійснюється державою через застосування конкретних методів. За формою впливу весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки; державні науково-технічні програми; державне замовлення в науково-технічній сфері; державна науково-технічна експертиза; бюджетне фінансування досліджень і робіт, виконуваних у рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; підготовка науково-технічних кадрів; державна політика у сфері патентів і ліцензій. До методів непрямого регулювання належать: інструменти податкової, фінансово-бюджетної, амортизаційної політики; правовий захист інтелектуальної власності; державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва тощо. Початковим етапом формування науково-технічної політики є визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки. Виходячи з пріоритетних напрямів розробляють систему заходів, яку реалізують усіма методами державного регулювання. Державні науково-технічні програми є одним із методів планування науково-технічного розвитку. Вони мають індикативний характер, включають планові завдання державним установам, замовлення приватним науково-дослідним і проектним організаціям, а також прогнози розвитку наукових досліджень і проектних робіт у приватному секторі економіки. Складовою державної політики в сфері НТП є підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Суб'єктам науково-технічної діяльності надається право брати участь у виконанні міжнародних програм та укладати угоди з іноземними організаціями і фірмами, брати участь у діяльності іноземних та міжнародних наукових товариств, асоціацій та союзів на правах їхніх членів, здійснювати взаємний обмін науково-технічною інформацією, проводити обмін науково-технічними і викладацькими кадрами, студентами та аспірантами, а також спільну підготовку фахівців. Особливості науково-технічного розвитку України: технічне і технологічне відставання від рівня розвинених країн світу; висока ресурсомісткість (енерго-, матеріало-, фондо- та працемісткість) виробництва; низький рівень продуктивності праці; певна військова спрямованість наукових розробок; певна ізольованість у світовому науково-технічному і технологічному обміні; нераціональне використання науково-технічного потенціалу країни тощо.

58. Проблема відмивання грошей та співробітництво України з FATF

Відмивання грошей - це операція, в процесі якої приховуються походження, призначення грошового платежу. Відмивання грошей - це конверсія, або «очищення» майна, яка бере початок від серйозного злочину з метою приховання джерела його походження. Неконтрольований приплив та відплив великого обсягу «брудних» грошей потенційно може зруйнувати національну економіку країни, що їх приймає. Надлишкові потоки готівкових коштів, що потрапляють в обіг, спотворюють попит на готівку, відсоткові ставки і, таким чином, призводять до інфляції. Канали походження «брудних грошей»:організовані злочинні угруповання; терористичні угруповання; корумповані чиновники.Для протидії відмиванню «брудних» грошей в 1989 році згідно з рішенням «Великої сімки» була створена FATF - міжнародна група по протидії відмиванню брудних грошей, це міжурядова організація. На сьогоднішній день до неї входять 35 країн і дві міжнародні організації. Спочатку пріоритетом FATF була боротьба з відмиванням доходів, отриманих від торгівлі наркотиками. Сьогодні діяльність FATF має три головних напрямки: розширення дії прийнятих нею рекомендацій на всі континенти і регіони земної кулі; перевірка того, як виконуються в державах-членах і як впроваджуються в інших державах заходи для боротьби з відмиванням грошей, засновані на 40 рекомендаціях ФАТФ, які є керівництвом до дії; відстеження загальносвітових методів і схем відмивання злочинно нажитих капіталів та розробка контрзаходів. Через зволікання з прийняттям базових принципів, визначених «Сорока рекомендаціями FATF», Україна 1 вересня 2001 р. була включена до чорного списку FATF. Згодом ситуація покращилася. FATF розподіляє всі світові національні системи протидії відмиванню грошей та фінансуванню тероризму на умовні 4 групи: 1) Держави, системи яких повністю відповідають вимогам FATF (до 2007 року Україна перебувала в цій категорії); 2) Держави, в яких існують недоліки законодавства (Україна). На 2010 рік Україна, на жаль, перейшла до цієї групи; 3) Держави, які мають стратегічні недоліки національної системи боротьби з “брудними” грошима; 4)Держави, які знаходяться під особливим режимом санкцій. Переваги співробітництва України з ФАТФ: активізація діяльності, спрямованої на протидію легалізації грошей, одержаних злочиннім шляхом; вдосконалення чинного законодавства; створення Державного департаменту фінансового моніторингу; покращення фінансової системи; створення умов для функціонування легального бізнесу; підвищення довіри до України з боку світового товариства. Відмивання грошей, загрози: загроза для загальноекономічного розвітку країни, що відмовляється від жорстокого контролю за цим видом злочинної діяльності; руйнація національної економіки країни; спотворення попиту на готівку, відсоткові ставки; інфляція; загроза для стабільності та розвитку всієї міжнародної фінансової системи.

59. Фінансування науки і досліджень, підготовка кадрів, формування матеріально-технічної бази науки.

Бюджетне фінансування науки здійснюється двома способами: фінансування наукових закладів і фінансування наукової тематики.

Проектом Державного бюджету України на 2008 рік видатки на науку передбачені у розмірі 2 млрд. 912,3 млн.грн, зокрема, частка видатків на дослідження у загальних видатках на науку у 2008 році становили 52,5%, а дослідження і розробки, що пов’язані із розвитком економічної діяльності у галузях виробничої сфери, в державному бюджеті - 2008 передбачено 679,9 млн.грн.

Найбільш значне зростання видатків на дослідження, у порівнянні з минулим роком, передбачалися у сфері паливно-енергетичного комплексу ( на 17 млн.грн.), у сфері економічної, торговельної та трудової діяльності ( на 8,9 млн.грн), у сфері транспорту (на 2,2 млн.грн.).

На виконання досліджень і розробок у бюджетній сфері були спрямовані 278 млн.грн., з них у сфері: охорони здоров'я – 112,0 млн.грн., охорони навколишнього середовища – 72,2 млн.грн., освіти – 65 млн.грн., духовного і фізичного розвитку – 17,1 млн.грн

Також проектом бюджету - 2008 було передбачено спрямування          241,1 млн.грн. на капітальні видатки, пов’язані з розвитком матеріально-технічної бази наукових установ. Із зазначеної суми 135,5 млн.грн. було використано на придбання наукового обладнання, зокрема, 127,9 млн.грн. - на обладнання для Національної академії наук. Збільшені видатки державного   бюджету і на соціальне забезпечення працівників бюджетних наукових установ.

Таким чином, можна зробити висновок, що протягом останніх 5 років кількість видатків на науку майже не змінилась, це має негативну тенденцію, бо рівень науки і освіти повинен розвиватися, а не стояти на місці, нажаль, це зробити неможливо, не змінюючи обсягів надання грошових коштів у цих сферах.

Базове фінансування здійснюється за напрямами: фундаментальні дослідження;найважливіші для держави напрямів досліджень, у тому числі в інтересах національної безпеки та оборони;розвиток інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності;збереження наукових об'єктів, що становлять національне надбання;підготовка наукових кадрів.

Програмно-цільове фінансування: прикладні наукові та науково-технічні розробки з пріоритетних напрямів; забезпечення проведення найважливіших прикладних науково-технічних  розробок, які виконуються за державним замовленням; проекти, що виконуються в межах міжнародного науково-технічного співробітництва.

Отже,  на сучасному етапі уряд країни не здійснює належним чином а ні базове, а ні програмно-цільове фінансування. Єдине можливість на відбудову наукового рівня України на даному етапі залежить лише від меценатів, спонсорів, які офіційно і згідно до законодавства діють на благо нашого суспільства.

60. Взаємодія та розмежування країн колишнього СРСР. Створення СНД

Із розпадом СРСР перед колишніми республіками постала проблема врегулювання питань правонаступництва. Не останню роль у вирішенні зазначеної проблеми зіграла СНД, яка стала координуючим центром у переговорному процесі в означеній сфері.

Пострадянські держави, також пострадянський простір — 15 країн, що було створено після того, як Радянський Союз припинив існування як суб'єкт міжнародного права: Азербайджан,Білорусь,Вірменія,Естонія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Латвія, Литва, Молдова, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, Україна.

Встановлення міжреспубліканських взаємин одразу після розпаду Радянського Союзу носило ситуативний характер. Склалася потреба розвинути співпрацю колишніх республік на якісно новому рівні. Вирішенням цього питання стало створення координуючої інституції, яка сприятиме збереженню сталих внутрішньосоюзних зв’язків між республіками. Засновницький процес було розпочато трьома республіками 8 грудня 1991 р. з Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. У

ній учасники констатували, що з припиненням існування Союзу РСР як суб’єкта міжнародного права і геополітичної реальності, вони утворюють СНД [4, с. 290].

Співдружність Незалежних Держав (СНД) — міждержавне об'єднання, створене для розвитку співпраці в політичній, економічній, гуманітарній, культурній і інших областях, для пом'якшення негативних наслідків розпаду СРСР. У нього входять всі колишні республіки Радянського Союзу, окрім Прибалтійських держав і Туркменістану, що вийшов з його складу.Співдружність Незалежних Держав виникло як безпосередній результат розпаду СРСР. Учасниками цього об'єднання є 12 держав - всі колишні союзні республіки СРСР. Загалом можна сказати, що СНД виконало функцію мінімізації негативних витрат процесу становлення незалежних держав на території колишнього СРСР і має шанс перетворитися на міждержавне об'єднання з стійкою і авторитетної позицією. Але поки воно в набагато більшому ступені являє собою поле виявлення різних (і найчастіше незбіжних) інтересів країн-членів, ніж ефективний механізм їх об'єднання. Реальна роль цієї організації навіть у міжнародно-політичному розвитку усередині пострадянського геополітичного простору залишається маргінальною. Виявлення та реалізація можливостей СНД в плані впливу на сучасні міжнародні відносини - все ще справу майбутнього.

Згодом, 21 грудня 1991 р., керівники одинадцяти з п’ятнадцятьох колишніх союзних республік підписали Протокол до Угоди про створення СНД, яким збільшили кількість засновників Співдружності з трьох до одинадцяти [4, с. 299] та Алма-Атинську декларацію [4, с. 312]. Таким чином, трьома вище переліченими установчими актами було офіційно зафіксовано розпад Радянського Союзу та створення на його теренах нового утворення – СНД, Статут якої було прийнято 22 січня 1993 р. [5, с.188-193].

Серед основних цілей утворення СНД окреме місце займала координація зовнішньополітичної діяльності (консультації в галузі зовнішньої політики (ст. 7 Угоди від 8 грудня 1991 р., ст. 4 Статуту СНД). Разом з цим, всі засновницькі документи та односторонні заяви його учасників містили чітке формулювання щодо гарантування державами-членами Співдружності виконання міжнародних зобов’язань, що випливають для них із договорів та угод колишнього Союзу РСР (ст. 12 Угоди від 8 грудня 1991 р.; ч. 6 Алма-Атинської Декларації від 21 грудня 1991 р.).

Надалі, для послідовного втілення в життя цілей створеної організації в установчих документах Співдружності передбачається створення складної структури органів: Ради глав держав та урядів, Ради міністрів закордонних справ, Координаційно-консультаційної ради та Секретаріату при ній, Економічного Суду, Міжпарламентської асамблеї тощо. Кожен з них був наділений відповідним об’ємом повноважень, які в тій чи інший мірі мали відношення до вирішення питань правонаступництва.

61. Недержавні науково-дослідні структури та їх роль у розвитку національного науково-технічного потенціалу.

Національні інтереси України вимагають негайних та ефективних заходів, спрямованих на збереження її науково-технологічного потенціалу, забезпечення ефективнішого його використання для подолання кризових явищ у економічному та соціальному розвитку.

Швидко втрачаються можливості розвивати належним чином наукові дослідження, оперативно впроваджувати їх результати у практику, реагувати на світові науково-технологічні досягнення та ефективно використовувати їх у національних інтересах. Значна частина вітчизняних товарів не відповідає рівню сучасного наукового та технологічного забезпечення, що зумовлює їх неконкурентоспроможність як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках.

В Україні відсутній дієвий механізм інвестування масштабних технологічних змін. Державні науково-технічні програми часто не забезпечують досягнення конкретних кінцевих результатів. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації відповідних галузей, а недержавні комерційні структури все ще не заінтересовані у здійсненні довгострокових проектів, які б забезпечували базові технологічні зміни.

Перспективним напрямом вирішення проблем у цій сфері є перехід вітчизняного виробництва на інноваційний шлях розвитку. З урахуванням ситуації, що склалася, необхідно більш чітко визначити концептуальні засади державної науково-технологічної та інноваційної політики.

Враховуючи економічні, соціальні, екологічні, оборонні та інші національні інтереси, слід за короткий строк здійснити комплекс заходів, які б сприяли підвищенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу до рівня стандартів розвинених країн, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями, новими технологіями та їх практичному використанню.

Ця Концепція спирається на визнання того, що науково-технологічний та інноваційний розвиток є невід'ємною складовою частиною задоволення широкого комплексу національних інтересів держави, що реальну незалежність і безпеку мають лише країни, здатні забезпечувати оволодіння новими знаннями та ефективне їх використання. Тому однією з основ Концепції є віднесення збереження та підвищення якості науково-технологічного потенціалу до пріоритетних національних інтересів України.

Дія Концепції розрахована на період стабілізації економіки та досягнення сталого її розвитку.

Головними цілями науково-технологічного та інноваційного розвитку України визначаються:

• підвищення ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України та забезпеченні її економічного зростання, утвердженні духовності у суспільстві, вдосконаленні державотворення;

• створення ефективних механізмів збереження, ефективного використання та розвитку національного науково-технологічного потенціалу;

• технологічне переобладнання і структурна перебудова виробництва з метою нарощування випуску товарів, конкурентоспроможних на світовому і внутрішньому ринках;

• збільшення експортного потенціалу за рахунок наукоємких галузей виробництва, зменшення залежності економіки України від імпорту;

• органічне включення інноваційних факторів до процесу соціально-економічного розвитку держави, збереження довкілля та ефективного використання природних ресурсів, сприяння створенню в економіці достатньої кількості робочих місць, у тому числі для випускників навчальних закладів, фахівців, які внаслідок економічної кризи втратили свої робочі місця у виробництві, науці, освіті тощо, а також для спеціалістів, які звільняються із Збройних Сил;

• відродження творчої діяльності винахідників і раціоналізаторів виробництва;

• розвиток людини як особистості, збереження і захист її здоров'я та середовища проживання, створення умов для високопродуктивної, творчої та безпечної праці і сучасного побуту.

62. Розвиток взаємовідносин з Росією