Відповіді до іспиту ЕІЗЕЗУ

1. Геополітичне та геоекономічне положення України.

Скорочена версія питання

Геополітичне та геоекономічне положення України.

Україна розташована в Центральній і Південно-Східній Європі у безпосередній близькості від більшості країн, з якими вона має інтенсивні транспортно-економічні зв'язки. З п'ятьма країнами на заході — Польською Республікою, Словацькою Республікою, Угорською Республікою, Румунією і Молдовою — має спільні державні кордони.

Вихідним пунктом аналізу геополітичного та геоекономічного положення країни є вивчення її сусідів першого порядку, тобто тих, хто безпосередньо з нею межує. Від цих країн, в першу чергу, залежить її територіальна цілісність, непорушність кордонів, можливість взаємодії із зовнішнім світом. Економічне співробітництво таких сусідів є особливо вигідним через територіальну близькість і відсутність третьої сторони у взаєминах. Одним з факторів посилення сучасної інтеґрації в Европі стає транскордонне співробітництво, яке зменшує роздільні властивості державних кордонів. Таке співробітництво виникає між прикордонними регіонами сусідніх держав. Разом з тим, війни починаються найчастіше теж між сусідніми країнами. Внутрішні конфлікти відбиваються за кордоном у вигляді напливу біженців, погіршення соціально-економічної ситуації і зв'язків з іншими державами.

До країн-сусідів України 1-го порядку слід віднести: Російську Федерацію, Білорусь, Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію, Молдову.

Cлід звернути особливу увагу на надзвичайну актуальність геополітичних досліджень для молодої незалежної України. Це пояснюється насамперед тим, що сьогодні проходить процес відшукування Україною своєї ніші в багаторівневій ієрархії міжнародної системи,в якій вирішальне місце для України, посідають її сусіди першого порядку, оскільки саме вони справляють найбільший вплив на її економічне зростання та політичне визнання. Геополітичні дослідження визначають пріоритетні вектори зовнішньої політики виходячи з особливостей геополітичного положення і стратегічних національних інтересів держави, тому вони є запорукою успішності зовнішньо-політичного курсу. Геополітичні дослідження сприятимуть виробленню правильного зовнішньо-політичного курсу, становленню України як потужного фактора в міжнародному житті з чіткою власною позицією щодо своїх орієнтирів.

Геополітичне положення України щодо сусідів другого порядку має такі особливості:

1) Чітко визначити всіх сусідів другого порядку складно. Наприклад, якщо Чорне море вважати межею, то Грузія є сусідом першого порядку, а якщо визначати сусідство по суші, то вона вже є сусідом другого порядку;

2) Серед "сусідів" є країни, дуже близькі по відстані, як Чехія і Австрія, і дуже далекі, як Монголія, вплив яких на геополітичне положення України майже не відчувається;

3) деякі сусіди другого порядку визначають не стільки сусідське, скільки регіональне ПГП України. Це стосується перш за все Німеччини і Китаю;

4) на кількість і віддаленість сусідів другого порядку значний вплив робить Росія, особливо обширність її території. Внаслідок цього Україна не має окрім неї сусідів на півночі, північному сході і сході.

До сусідів України другого порядку належать: Норвегія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Німеччина, Чехія, Австрія, Словенія, Хорватія, Сербія, Болгарія, Туреччина, Грузія, Азербайджан, Казахстан, Монголія, Китай.

Повна версія питання

Україна розташована в Центральній і Південно-Східній Європі у безпосередній близькості від більшості країн, з якими вона має інтенсивні транспортно-економічні зв'язки. З п'ятьма країнами на заході — Польською Республікою, Словацькою Республікою, Угорською Республікою, Румунією і Молдовою — має спільні державні кордони.

Вихідним пунктом аналізу геополітичного та геоекономічного положення країни є вивчення її сусідів першого порядку, тобто тих, хто безпосередньо з нею межує. Від цих країн, в першу чергу, залежить її територіальна цілісність, непорушність кордонів, можливість взаємодії із зовнішнім світом. Економічне співробітництво таких сусідів є особливо вигідним через територіальну близькість і відсутність третьої сторони у взаєминах. Одним з факторів посилення сучасної інтеґрації в Европі стає транскордонне співробітництво, яке зменшує роздільні властивості державних кордонів. Таке співробітництво виникає між прикордонними регіонами сусідніх держав. Разом з тим, війни починаються найчастіше теж між сусідніми країнами. Внутрішні конфлікти відбиваються за кордоном у вигляді напливу біженців, погіршення соціально-економічної ситуації і зв'язків з іншими державами.

До країн-сусідів України 1-го порядку слід віднести: Російську Федерацію, Білорусь, Польщу, Словаччину, Угорщину, Румунію, Молдову.

Ґрунтуючись на засадах дружби, добросусідства і співробітництва між Україною і Білоруссю, 12 травня 1997 року в Києві було укладено Договір між Україною та Республікою Білорусь про державний кордон, який є безстроковим.

Українсько-білоруським відносинам притаманні стабільність, взаємна зацікавленість у нарощуванні співробітництва, насамперед - торговельно-економічного, що обумовлено географічною близькістю, високим рівнем виробничих та науково-технічних зв’язків практично у всіх галузях народного господарства. У загальному товарообігу України обсяг торгівлі з РБ посідає друге місце серед країн СНД (після Росії) та п’яте в світі.. Основу білоруського експорту в Україну складають засоби наземного транспорту, машини і обладнання, вироби з пластмас, мінеральна та хімічна продукція, інші. Білоруський імпорт з України в основному складають чорні метали, хімічна продукція, готові харчові продукти, машини і обладнання, продукти рослинного походження. Розширюються ділові контакти між суб’єктами господарювання.

Поглиблюються прикордонні зв'язки. Одним з пріоритетних напрямів такого співробітництва є вдосконалення інфраструктури митних переходів на ділянці українсько-білоруського кордону, боротьба з нелегальною міграцією, контрабандою наркотиків тощо.

Що стосується Польщі, то вона є стратегічним партнером України. Серед країн регіону відносини України та Республіки Польща характеризуються біполярністю, насиченістю подій, проблемним характером становлення.

Польське керівництво схвально сприйняло вихід України на міжнародну арену як суб’єкта міжнародних відносин. Як результат підтримки 2 грудня 1991 року Республіка Польща першою серед зарубіжних країн визнала державну незалежність України. 4 січня 1992 року країни встановили дипломатичні відносини на рівні посольств.

Процес розвитку відносин незалежної України з Польщею можна умовно поділити на три періоди: 1) 1992-93 рр. – встановлення контактів, “відкриття” України для широкого загалу польської політичної еліти, підписання перших двосторонніх документів.

2) 1993-99 рр. – розвиток договірно-правової бази, виведення двосторонніх відносин на рівень стратегічного партнерства; 3) 1999–2009 рр. – зі вступом Польщі до НАТО та набуттям членства в Європейському Союзі остаточно формується роль Варшави як одного з найважливіших партнерів України на міжнародній арені, “провідника” євроатлантичних та європейських інтеграційних прагнень нашої держави.

Ефективним механізмом узгодженого вироблення та реалізації міжрегіональних проектів між Україною та Польщею є участь української та польської сторін у діяльності єврорегіону “Буг” (створений у 1995 році) та Асоціації “Карпатський єврорегіон” (створена у 1993 році). Використання потенціалу єврорегіонів надає можливість регіонам України та Польщі ефективно співпрацювати в сфері торгівлі, сільського господарства, освіти та науки, культурі, туризмі, охорони довкілля, розвитку транспорту та комунікацій, боротьбі зі злочинністю та в подоланні наслідків стихійних лих.

Окремим напрямом двосторонньої співпраці є спільна розбудова інфраструктури українсько-польського кордону та розвиток прикордонних територій, у т.ч. із залученням ресурсів у рамках програм Європейського інструменту сусідства та партнерства (ENPI).

Характерною рисою польсько-українського прикордонного регіону є діяльність на його території однієї з семи програм добросусідства Європейської Комісії – Програми Добросусідства «Польща-Білорусь-Україна». В рамках цієї програми протягом останніх чотирьох років на конкурсній основі надавалася фінансова підтримка проектам, спрямованим на підвищення конкурентоздатності прикордонних регіонів, охорону навколишнього середовища, розвиток транскордонної співпраці, модернізацію прикордонної інфраструктури та підвищення рівня безпеки на кордонах ЄС. За чотири роки діяльності було реалізовано 172 проекти, втому числі для України – на загальну суму 12 млн. євро.

  Геополітичне розташування України та Польщі, територіальна близькість, традиційні економічні зв'язки та взаємний інтерес створили сприятливі передумови для того, щоб торговельно-економічні відносини між Україною та РП набули якісно нового виміру. Останнім часом українсько-польські стосунки як в політичній, так і в економічній сферах і є найбільш динамічними від початку встановлення двосторонніх дипломатичних відносин. Свідченням цього, зокрема, є інтенсивність політичного діалогу, зростання товарообігу між двома нашими країнами за 2008 рік на рекордні 50% до понад 6 млрд. доларів США, поглиблення культурно-гуманітарної співпраці.

  Республіка Польща є найбільшим торговельним партнером України серед країн Центральної та Східної Європи. Польща займає четверте місце серед країн-партнерів України за обсягами експорту українських товарів до неї (3,5 % загального експорту України) та п'яте місце за обсягами імпорту польської продукції до України (5,0 %).

Протягом 1999-2007 років експорт українських товарів та послуг до РП зріс у 5,1 рази (з 339 до 1741 млн. дол.США),  імпорт – більш ніж у 11 разів – з 271 до 3065  млн. дол. США, із них 95 % зовнішнього торгівельного обігу припадало на товари та 5 % – на послуги.

За даними Державного комітету статистики України, за результатами 2008 р. у порівнянні з 2007 роком, обсяги взаємної торгівлі товарами склали 6 618,5 млн. дол. США, при імпорті в Україну – 4 280,3 млн. дол. США та експорті в РП – 2 338,2 млн. дол. США. При зростанні обсягів імпорту товарів з Польщі в Україну на 46,6%, обсяги експорту товарів з України збільшилися на 42,8%. Від’ємне для України сальдо торговельного балансу у 2008 році склало 1 942,0 млн. дол. США.

  Для реалізації повноцінного співробітництва в економічній сфері створено міждержавні координаційні органи, в тому числі Українсько-польську змішану комісію з питань торгівлі та економічного співробітництва, Українсько-польський економічний форум, Міжурядову координаційну раду з питань регіонального співробітництва, Консультаційний комітет президентів України та Польщі та ін.

 

 Відносини держави Україна із іще одним сусідом першого порядку - Республікою Словаччиною офіційно розпочалися на рівні двох незалежних держав з 1 сiчня 1993 року, коли Україна однiєю з перших країн свiту визнала державну незалежнiсть Словацької Республiки. Мiж державами встановленi дипломатичнi вiдносини, у Братиславi та Києвi діють, відповідно, українське i словацьке посольства. У 2000р. відкрито Генеральне консульство СР в м.Ужгород, у 2003р. – Генеральне консульство України в м.Пряшів.

Широкі можливості для всебiчного взаємовигiдного спiвробітництва мiж Україною i Словацькою Республiкою зумовленi багатьма об'єктивними факторами: наявнiстю спiльних кордонiв; глибокими iсторичними та культурними зв’язками наших народiв; вiдсутнiстю будь-яких взаємних територiальних претензiй; традицiйними господарськими зв'язками, взаємодоповнюючим характером нацiональних економiк; iснуванням досить чисельної української меншини в Словаччинi та словацької - в Україні.

Нинішній етап розвитку українсько-словацьких відносин характеризується позитивною динамікою та їх виходом на рівень конструктивного партнерства у всіх сферах політичного, економічного та гуманітарного співробітництва.

Цьому процесу сприяє, насамперед, спільність головних зовнішньополітичних пріоритетів України і Словацької Республіки - інтегрування до європейських та євроатлантичних структур, близькість або співпадіння позицій двох країн з найважливіших питань міжнародного життя, а також відсутність в українсько-словацьких відносинах проблем політичного характеру.

Досягнутий в останні роки високий рівень політичного діалогу позитивно позначився і на розвитку двостороннього економічного і політичного співробітництва. У 2003 році загальний зовнішньоторговельний обіг товарами і послугами між Україною і Словацькою Республікою досяг 588,138 млн. дол. США, що на 19,4 відсотка більше, ніж за 2002рік.

У першому півріччі 2004р. продовжувалась позитивні тенденції росту товарообігу між Україною і Словаччиною: загальний зовнішньоторговельний обіг товарами зріс на 23 % порівняно з відповідним періодом минулого року і склав 278 млн. дол. США.

Стабільністю характеризується процес надходження прямих словацьких інвестицій в економіку України, обсяги яких становлять близько 48 млн. дол. США, що складає майже 1 відсоток від загального обсягу прямих іноземних інвестицій.

6 - 7 травня 2004р. в Словаччині відбулось перше засідання українсько-словацької Міжурядової комісії з питань транскордонного співробітництва. Сторони домовилися зосередити особливу увагу на Програмі сусідства Угорщина – Словаччина – Україна, яка є інструментом транскордонної співпраці на нових зовнішніх кордонах ЄС.

Перспективи розвитку торговельно-економічних відносин між Україною і Словацькою Республікою лежатимуть у площині подальшого розвитку економічних відносин Україна – Європейський Союз. Входження словацької економіки до Єврозони поступово накладатиме на український експорт всі європейські обмеження і квоти, особливо стосовно сталеливарних виробів, хімічних добрив, сільськогосподарської продукції.

Особливого значення набуває розвиток двосторонніх відносин з Словацькою Республікою в умовах її членства в Європейському Союзі та НАТО. Зі вступом Словаччини до цих організацій та віднесенням словацьким керівництвом українсько-словацьких відносин до пріоритетів зовнішньої політики СР створюються передумови для якісно нового етапу розвитку двостороннього співробітництва, зокрема в контексті більш активної підтримки Словаччиною євроінтеграційних та євроатлантичних прагнень України.

У зв’язку з набуттям Словацькою Республікою членства в Європейському Союзі, до пріоритетних напрямків двостороннього співробітництва на нинішньому етапі слід, насамперед, віднести прискорену адаптацію договірно-правової бази двосторонніх відносин до законодавства ЄС (з метою мінімізації можливих негативних наслідків вступу СР до ЄС для двостороннього співробітництва); розширення економічного та збільшення обсягів торговельно-економічного співробітництва; сприяння розвитку міжрегіонального та транскордонного співробітництва; подальшу лібералізацію візового режиму.

Відносини України з Угорщиною розпочалися на офіційному рівні з 3 грудня 1991 року . Саме з цього моменту було встановлено дипломатичні відносини між Україною та Угорщиною, а 6 грудня 1991 року укладено Договір про основи добросусідства та співробітництва.

Одночасно із встановленням дипломатичних відносин Генеральне консульство Угорщини в Києві було перетворено на Посольство, а 24 березня 1992 року в Будапешті відкрито Посольство України.

В місті Ужгород працює Генеральне консульство Угорської Республіки, а в місті Ніредьгаза – Генеральне консульство України.

Сучасний характер двосторонніх зв’язків України з Угорщиною є стабільно позитивним і позбавленим критичних проблемних компонентів. В ході поступового розвитку українсько-угорських відносин активізувався політичний діалог і взаємодія в сфері європейської і євроатлантичної інтеграції та спостерігається динамічне зростання обсягів двостороннього торговельно-економічного співробітництва.

Із вступом Угорщини до ЄС пріоритетного значення набуває активізація прикордонного співробітництва, яке концентрується на реалізації конкретних спільних проектів.

Двосторонні українсько-угорські відносини у консульській сфері обумовлені наявністю спільного кордону та історично тісних ділових, культурних і родинних контактів між мешканцями прикордонних областей України і Угорської Республіки, та характеризуються широкою і дієвою договірно-правовою базою.

У жовтні 2003 року було укладено Угоду між Кабінетом Міністрів України та Урядом Угорщини про умови поїздок громадян. Це пов’язано із запровадженням Угорщиною з 1 листопада 2003 року візового режиму по відношенню до громадян України у зв’язку із набуттям УР членства в Євросоюзі і необхідністю здійснення єдиної міграційно-візової політики ЄС. При цьому, в Угоді зафіксовано запропонований Україною т.зв. “асиметричний підхід” у питанні умов взаємних поїздок громадян (безвізовий режим в’їзду в Україну для громадян Угорської Республіки і видача безкоштовних угорських віз за спрощеною процедурою для громадян України). Робота по забезпеченню повної реалізації положень Угоди в інтересах громадян України і Угорщини продовжується.

Збільшення обсягів українського експорту в 2003 році відбулося за рахунок нарощування поставок товарів, які є традиційними в структурі експорту до Угорщини (енергоносії - на 40 млн. доларів США, чорні метали – на 25 млн. дол., лісоматеріали – на 15 млн. дол., хімічні продукти – на 30 млн. дол., продукти харчової промисловості – на 20 млн. дол.), а також значного зростання поставок інших груп товарів (прилади і апарати – на 100 млн. дол. машини та устаткування – на 62 млн. дол., текстильна продукція – на 30 млн. дол.).

Зростання імпорту пов’язане із збільшенням поставок з Угорщини традиційної продукції (живі тварини, м’ясо-молочна продукція – на 7 млн. дол., зернових – на 7 млн. дол., фармацевтичної продукції – на 8 млн. дол.), а також нарощуванням обсягів поставок хімічної продукції (на 15 млн. дол.), пластмас та виробів з них (на 15 млн. дол.), текстилю та текстильних виробів (на 10 млн. дол.), машин та устаткування (на 30 млн. дол.).

Не менш важливе значення в зовнішньополітичних відносинах для України посідає Румунія. Це зумовлено багатьма факторами, насамперед спільним кордоном (понад 600 км),різними можливостями стосовно налагодження взаємовигідної співпраці. Істотне значення для двосторонніх відносин має і те, що в Румунії, за офіційними даними, проживає майже 67 тис. українців (на думку Союзу українців Румунії, їх майже 250 тис), а в Україні майже 135 тис. румунів і понад 324 тис. молдаван (офіційний Бухарест не розрізняє молдаван і румунів), котрі мешкають здебільшого в Закарпатській, Чернівецькій та Одеській областях.

Румунія визнала незалежність України 8 січня 1992 p., а вже 1 лютого було встановлено дипломатичні відносини; 2 червня 1997 р. підписано Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією, робота над яким продовжувалась тривалий час і підписанню якого передувало 11 двосторонніх консультацій. Через кілька місяців він був ратифікований парламентом України. Договір заклав правовий фундамент розвитку двосторонніх відносин. Румунія фактично єдина країна, з якою Україна не розв'язала питання делімітації (позначення на мапі) кордону, причому і морської ділянки, і сухопутної Переговорний процес, розпочавшись 1997 p., завершився у 2000 р. підписанням двох документів. Йдеться про Договір про режим державного кордону і Угоду про розмежування континентального шельфу та виняткових економічних зон у Чорному морі. Однак переговори гальмувалися. Одним із ключових моментів став острів Зміїний. Він був "каменем спотикання" ще до підписання основного договору. Бухарест переконував, що він має відійти румунській стороні, оскільки Україні дістався у спадок від СРСР, який колись забрав острів у Румунії за пактом Молотова-Ріббентропа. Останнє твердження настільки ускладнює ситуацію навколо угоди про делімітацію континентального шельфу та виняткові економічні зони, що країни не виключають і такий варіант розвитку, як звернення в Міжнародний суд у Гаазі. Щоправда, звернутися туди Київ і Бухарест, відповідно до підписаних документів, мають право лише за умови укладення Договору про режим державного кордону або якщо одна з країн доведе звинувачення іншої країни у припиненні переговорів.

Зважаючи на цей важливий етап у двосторонніх відносинах, Л. Кучма та І. Ілієску підписали у Чернівцях 17 червня 2003 р. Договір про режим українсько-румунського державного кордону, співпрацю і взаємну допомогу в прикордонних питаннях на десять років. Передбачено автоматичне продовження його дії, якщо сторони не виявляють іншого бажання. Головне положення документа полягало в тому, що він підтверджує лінію державного кордону, зафіксованого радянсько-румунським договором 1961 р. Всі положення, які стосуються лінії українсько-румунського кордону, не підлягають денонсації. Тим самим на зустрічі президентів у Чернівцях пройдено ще одну лінію, що перешкоджала відносинам між двома країнами. Безумовно, всіх українсько-румунських проблем підписання договору не розв'яже. Так, залишається актуальною проблема розподілу та делімітації континентального шельфу і виняткової економічної зони кожної з держав. Стратегічні пріоритети України і Румунії зумовлюються також спільними інтересами у контексті євроінтеґраційних прагнень. Можливо, саме процеси євроатлантичної інтеграції змусять країни по-сучасному підходити до проблем, які не треба передавати нащадкам.

Підсумовуючи все викладене, слід звернути особливу увагу на надзвичайну актуальність геополітичних досліджень для молодої незалежної України. Це пояснюється насамперед тим, що сьогодні проходить процес відшукування Україною своєї ніші в багаторівневій ієрархії міжнародної системи,в якій вирішальне місце для України, посідають її сусіди першого порядку, оскільки саме вони справляють найбільший вплив на її економічне зростання та політичне визнання. Геополітичні дослідження визначають пріоритетні вектори зовнішньої політики виходячи з особливостей геополітичного положення і стратегічних національних інтересів держави, тому вони є запорукою успішності зовнішньо-політичного курсу. Геополітичні дослідження сприятимуть виробленню правильного зовнішньо-політичного курсу, становленню України як потужного фактора в міжнародному житті з чіткою власною позицією щодо своїх орієнтирів.

Геополітичне положення України щодо сусідів другого порядку має такі особливості:

1) Чітко визначити всіх сусідів другого порядку складно. Наприклад, якщо Чорне море вважати межею, то Грузія є сусідом першого порядку, а якщо визначати сусідство по суші, то вона вже є сусідом другого порядку;

2) Серед "сусідів" є країни, дуже близькі по відстані, як Чехія і Австрія, і дуже далекі, як Монголія, вплив яких на геополітичне положення України майже не відчувається;

3) деякі сусіди другого порядку визначають не стільки сусідське, скільки регіональне ПГП України. Це стосується перш за все Німеччини і Китаю;

4) на кількість і віддаленість сусідів другого порядку значний вплив робить Росія, особливо обширність її території. Внаслідок цього Україна не має окрім неї сусідів на півночі, північному сході і сході.

До сусідів України другого порядку належать: Норвегія, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Німеччина, Чехія, Австрія, Словенія, Хорватія, Сербія, Болгарія, Туреччина, Грузія, Азербайджан, Казахстан, Монголія, Китай.

2. Проблеми створення альтернативної системи пенсійного забезпечення;

Пенсійна система України — сукупність створених в Україні правових, економічних і організаційних інститутів і норм, метою яких є надання громадянам матеріального забезпечення у вигляді пенсії. Пенсійна система України в сучасному вигляді започаткована в січні 2004 року і містить у собі відносини по формуванню, призначенню і виплаті пенсій в трирівневій пенсійній системі.

Структура пенсійної системи України:

Перший рівень — це солідарна система, в якій усі кошти, що перераховуються підприємствами та застрахованими особами до Пенсійного фонду України, одразу ж виплачуються нинішнім пенсіонерам.

Другий рівень — накопичувальна система загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Передбачається, що вона буде введена в дію у 2012 році. Частина обов'язкових пенсійних відрахувань (до 7% від заробітної плати працівника) буде спрямована на персональні рахунки громадян. Ці кошти будуть інвестуватися в українську економіку, а інвестиційний дохід збільшуватиме розмір майбутніх пенсійних виплат.

Третій рівень — система недержавного пенсійного забезпечення. В цій системі можуть брати участь добровільно як фізичні особи, так і юридичні особи-роботодавці.

В Україні 99.7% припадає на 1 рівень і 0.03% на 3 рівень. Разом зі збільшенням частки 2 і 3 рівнів буде впроваджуватися альтернативна система пенсійного забезпечення

Загальнообов'язкове накопичувальне пенсійнезабезпечення (2 рівень) полягає в тому, що частина внесків у Пенсійний фонд України буде направлена в державний Накопичувальний пенсійний фонд України. Внески будуть мати персоніфікований характер і враховуватися на індивідуальних пенсійних рахунках.

Кошти Накопичувального фонду будуть інвестуватися в економіку України з метою захисту їх від інфляції, одержання інвестиційного доходу, забезпечення потреб держави в джерелах фінансування довгострокових інвестиційних проектів. Все це повинне сприяти загальному економічному зростанню країни.

Керування пенсійними коштами здійснюють спеціальні компанії по управлінню активами (зараз вони вже керують активами недержавних пенсійних фондів), обрані на конкурсній основі. Ці компанії діють із дотриманням законодавчо встановлених обмежень щодо напрямків інвестування для забезпечення захисту інтересів громадян і стабільного збільшення їх коштів. Безпосереднє зберігання пенсійних активів здійснює Зберігач — банківська установа, яка буде контролювати використання цих коштів.

Кошти, які будуть враховуватися на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках громадян, будуть їхньою власністю. Люди зможуть скористатися ними при досягненні пенсійного віку або, в окремих випадках (наприклад, у випадку інвалідності), раніше цього терміну.

Виплати з Накопичувального пенсійного фонду України будуть здійснюватися додатково до солідарної пенсії довічно або одноразово. Другий рівень пенсійної системи буде впроваджуватися в Україні з 2012 року, після створення системи державного нагляду та регулювання, а також необхідної інфраструктури.

Впроваджуватись другий рівень буде лише після формування необхідних економічних передумов та створення відлагодженої і ефективної системи державного нагляду та регулювання у цій сфері, а також необхідної інфраструктури.

Законопроектами, також передбачається, що, починаючи з 2018 року, громадянам буде надано право, у разі їх бажання, перевести їх обов'язкові пенсійні заощадження з Накопичувального фонду до обраного ними недержавного пенсійного фонду (тобто на третій рівень). Це дозволить застрахованим особам самостійно вирішувати, яка інвестиційна політика є найбільш прийнятною для інвестування їх пенсійних заощаджень, а отже — в більшій мірі впливати на розмір своєї майбутньої пенсії.

Наразі впровадження другого рівня пенсійної системи влада планує з року, коли буде досягнуто бездефіцитність Пенсійного фонду. Загальний дефіцит пенсійного фонду на 2011 рік заплановано у розмірі 58 млрд. грн., а сума, яку уряд збирається заощадити після впровадження пенсійної реформи дорівнює 1,7 млрд. грн.

Ризики: Економіка носить циклічний характер. В умовах кризи накопичення можуть знецінюватися за рахунок переоцінки ринкової вартості цінних паперів. Учасники накопичувальної пенсійної системи беззахисні перед «ринковим ризиком» і інфляцією.

Система недержавного пенсійного забезпечення (третій рівень пенсійної системи) створена для формування додаткових пенсійних накопичень за рахунок добровільних внесків фізичних осіб і роботодавців. Недержавне пенсійне забезпечення, як передбачено законодавством, здійснюється:

недержавними пенсійними фондами (НПФ) шляхом укладення пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних фондів та вкладниками таких фондів;

страховими організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду;

банківськими установами шляхом укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

3. Політичні фактори та їх вплив на економічний розвиток

2.Політичні фактори та їх вплив на економічний розвиток

Протягом останніх десятиліть однією з найважливіших довгострокових цілей економічної політики уряду будь-якої країни є стимулювання економічного зростання, підтримка його темпів на стабільному та оптимальному рівні. Усе це вимагає чіткого уявлення про економічне зростання, фактори його стимулювання і стримування. Економічне зростання є надзвичайно складним явищем. З даного приводу відомий американський історик економічної думки Б. Селігмен зазначав, що задовільна теорія економічного зростання повинна враховувати природні ресурси, політичні інститути, законодавство, а також багато психологічних і соціальних факторів. Розробка такої всеохоплюючої теорії, на думку вченого, — майже нездійсненне завдання. Відомі економісти, автори теорій економічного зростання, ясна річ, не претендували на створення всеохоплюючої та універсальної теорії, не робили спроб «обійняти неосяжне». Тому кожна теорія або модель мають відповідні припущення та абстракції, які дозволяють виділити і вивчити найбільш суттєві фактори економічного зростання! Дійсно, головною метою економічного зростання є збільшення обсягів економічних благ, що сприяє поліпшенню життя населення, створенню стабільної сприятливої соціально-політичної ситуації в країні, підвищенню її міжнародного авторитету. З точки зору етимології (походження) терміну «зростання» близьким є поняття «розвиток», але останнє ширше за змістом. Економічний розвиток — це процес переходу країни від одного стану економіки до іншого, більш досконалого — тобто якісно нового на основі відповідних структурних та інституціональних зрушень. Комплексно це проявляється в якісному вдосконаленні всієї економічної системи. Політико-економічний аналіз змісту рушійних сил економічного зростання (прогресу) передбачає врахування не лише дії базисних економічних категорій (внутрішніх суперечностей, потреб, інтересів тощо), але й функціонування надбудови держави, політичних, ідеологічних, правових, культурно-духовних та інших відносин і відповідних інституцій: політичних партій (рухів), релігійних концепцій і т. ін. Таким чином, економічне зростання виступає завжди як результат дії економічних і неекономічних факторів. До останніх належать географічно-кліматичні, національно-демографічні, військово-політичні, культурні, інституціональні тощо. Вплив кожного з факторів може бути різним (як позитивним, так і негативним), але не правомірно абстрагуватись від них, а тим більше від їх сукупності. Аналізуючи рушійні сили економічного розвитку, потрібно враховувати вплив таких факторів, як стан суспільної свідомості та рівень розуміння народними масами об'єктивних проблем і напрямів економічної динаміки, культура праці та спілкування, панівні морально-етичні, релігійні настанови, а також національні традиції. Усі вони, будучи «продуктом» багатовікової історичної еволюції, хоча є надбудовними факторами, суттєво впливають на ефективність функціонування базисних елементів і відносин економічної системи. При цьому вони часто модифікують навіть її модель. У цілому дієвий вплив політичних, правових, моральних, духовно-культурних та інших факторів на економічний прогрес знаходить своє вираження в тому, що вони детермінують розкриття можливостей і рушійних сил, які закладені в тій чи іншій економічній системі. Особлива роль у відновленні економічного зростання належить земельній реформі, яка покликана підтримувати на селі найефективніші форми власності та господарювання. Нині особливо важливою умовою переходу до економічного зростання є створення привабливого інвестиційного середовища для віт­чизняних та іноземних інвесторів. Україна має великі можливості для активної діяльності інвесторів — значний споживчий ринок, вигідне геополітичне розташування, багаті природні ресурси, кваліфіковану й водночас дешеву робочу силу, потужну наукову базу. Однак макроекономічне середовище дуже несприятливе для інвестицій — високі реальні процентні ставки, високі податкові ставки, суперечли­ве і невідповідне сучасним реаліям господарське законодавство, тінізація економіки та ін. Все це породжує песимістичні прогнози в інвесторів. Водночас внутрішні заощадження внаслідок малих доходів родин та небувало низького рівня використання виробничих потужностей більшості підприємств є недостатніми для потрібних обсягів капіталовкладень. До того ж є багато фактів "втечі капіталу" за кордон. У сфері зовнішньоекономічних зв'язків головним завданням є поступове входження України у світовий економічний простір. Для цього слід створити стабільну і сприятливу правову основу для залучення іноземних інвестицій і повернення українського капіталу у твердій валюті в Україну. Водночас необхідний захист молодого національного виробника від конкуренції іноземних фірм. Суттєвим чинником стабілізації економіки України має стати активізація малого і середнього бізнесу. Світовий досвід показує, що саме малі підприємства можуть розв'язати такі завдання, як структурна перебудова економіки, насичення ринку найрізноманітніший ми товарами і послугами, створення додаткових робочих місць. Малий бізнес послаблює монополізм і забезпечує конкуренцію. Однак поки що він іще не став в Україні реальною базою для становлення ринкової економіки. Розвиток малого бізнесу гальмують: недосконала державна політика щодо його підтримування, високі податки, обмеження на окремі види діяльності, адміністративні бар'єри, бюрократична тяганина в отриманні ліцензій, ще не сформована позитивна громадська думка стосовно підприємницької діяльності тощо. Соціальна політика має спрямовуватися на створення необхідних умов підвищення кожним трудівником свого добробуту, передовсім за рахунок особистого трудового внеску, ділової активності. Для цього потрібно скасувати штучні обмеження фонду споживання, проводити політику стимулювання трудової та підприємницької діяльності і на цьому грунті розширяти платоспроможний попит. Реформа заробітної плати має забезпечити перехід від наявної І моделі, що зорієнтована на низьку ціну робочої сили і високу частку безплатних соціальних послуг, до нової, яка передбачає високу ціну робочої сили і платне задоволення відповідних послуг високооплачуваними категоріями населення.

4. Доходи населення та заробітна плата, їх динаміка;

Доходи населення – це сума грошових коштів і матеріальних благ, які домашні господарства одержали за певний проміжок часу у натуральному вигляді для підтримання фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від їх рівня. Грошові доходи населення включають всі надходження грошей у вигляді оплати праці робітників, доходів від підприємницької діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів і нерухомості. Натуральний дохід включає, перш за все, продукцію, вироблену домашнім господарством для власного споживання. Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від оподаткування і цін, а реальний дохід характеризує номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів.

Заробітну плати розділяють на номінальну та реальну. Номінальна заробітна плата – це сума коштів, які одержують працівники за виконаний обсяг робіт, кількість та якість витраченої праці та кінцевих результатів діяльності підприємства. Така форма зарплати дозволяє здійснювати обмін на необхідні товари, проте більш точною характеристикою доходів є реальна заробітна плата. Це сукупність матеріальних та культурних благ і послуг, які може придбати працівник за номінальну заробітну плату. Величина реальної заробітної плати напряму залежить від рівня цін на продукти споживання та послуги і величини номінальної заробітної плати.

Розмір доходів населення, їх розподіл безпосередньо впливають на формування, розвиток і використання трудового потенціалу суспільства. Високорозвинуті країни з високими доходами населення та помірною їх диференціацією,  як  правило, мають потужний трудовий потенціал.  Проблеми доходів і рівня життя населення посідають провідне місце у системі управління трудовим потенціалом суспільства. Доходи населення - це сукупність грошових коштів та натуральних надходжень, спрямованих на підтримку фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини і на задоволення їх потреб. Вони формуються за рахунок оплати праці, виплати соціальних фондів (регіональних, місцевих, а також фондів споживання підприємств і організацій), підприємницьких доходів, доходів від особистого господарства та індивідуальної трудової діяльності, доходів від інших джерел . Грошові доходи і витрати населення відображуються у відповідному балансі та аналізуються за своєю структурою і динамікою по роках.

Доходи, як правило, визначаються сумою грошових коштів, одержаних за певний проміжок часу. Основою доходів населення є грошові доходи у вигляді заробітної плати; від власності — доходи фізичних осіб—суб’єктів підприємницької діяльності; відсотків по внесках; соціальних трансфертів. Доходи у матеріальній формі для аналізу і зіставлень переводяться у вартісну. Вирізняють номінальні та реальні доходи населення. Номінальні доходи характеризують обсяг грошових доходів незалежно від темпів інфляції та оподаткування. Реальні доходи враховують зміну споживчих цін і тарифів, а також витрати на податки та інші обов’язкові платежі і спрямовуються на особисте споживання і заощадження. Одним із найважливіших складових елементів реальних доходів населення є реальна заробітна плата. Оскільки заробітна плата є насамперед перетвореною формою вартості і ціни , то вона змінюється під впливом динаміки її вартості. Доходи, які отримує населення, низькі. Крім того, потрібно сплачувати податки та ін. обов'язкові платежі. До того ж населення втрачає частину грошових номінальних доходів внаслідок  інфляції . Динаміка доходів населення України за 2007-2009 рр.спостерігаються позитивні темпи приросту номінальної заробітної плати: в 2007 р. - на  29,7%,  в 2008 р. - на 33,7%, в 2009 р. - на 5,5%. Однак в цей час реальна заробітна плата зменшувалася: якщо в 2007 р. вона зросла на 12,5 %, то в 2009 р. вона зменшилася на 9,2 %. Отже, можно зробити висновок, що динаміка постійно збільшувалась, але це відбувалося нерівномірно.

Для збільшення доходів населення потрібно прийняття державних заходів щодо  зменшення темпів інфляції, подолання дефіциту держаного бюджету, збільшення валових приватних внутрішніх інвестицій, створити сприятливий інвестиційний клімат та заохочувати до впровадження інновацій з метою  підвищення продуктивності праці, забезпечувати  високий рівень зайнятості населення в регіонах України, а також чи не найбільш важливо зменшити тіньовий сектор економіки.

5. Основні напрямки і проблеми трансформаційних змін

Трансформаційні зміни - процес переходу до ринкової економіки. І навіть не цілком ринкової, а змішаної, бо в світі не існує країн де діє вільний ринок в чистому вигляді^[1]. Звичайний некерований саморегульований ринок зробить з України сировинний придаток світу. Теперішня ситуація нас також не задовольняє, так як незважаючи на те, що Україну визнали країною з ринковою економікою, наша економічна система ще не до кінця перейшла в ринкову. А тому зміни потрібні. Особливістю цього процесу в Україні є те, що ми переходимо від директивно-планової економіки СРСР, в якому наша економічна система була лиш частинкою. Це зумовлює особливу послідовність змін, які називають інверсним переходом ( на відміну від класичного переходу при капіталізмі ). Зокрема:

• Від загального одержавлення власності до розвитку різноманітних її форм

• Від державної монополії до включення конкурентних засад

• Від директивно-планових цін, до вільного ціноутворення

Частково це вже здійснено, але вийшло не зовсім ідеально. Тому потрібно продовжувати зміни.

• Проводити приватизацію

• Розвивати ринкову інфраструктуру

• Нагромадження капіталу пов'язувати зі зростанням виробництва

Необхідність переходу до ринкової економіки викликана тим, що командна економіка, і навіть та економіка яка в нас є зараз має проблеми:

Надзвичайне обтяження соціальними виплатами 

Ще за трансформаційної кризи стрімке падіння доходів і рівня життя переважної частини українського населення спровокувало розширення гарантій соціального захисту і збільшення кола реципієнтів соціальних трансфертів. Саме тому частка соціальних витрат у сукупних видатках держави та у ВВП невпинно збільшувалася. На жаль, це тривало й упродовж періоду економічного пожвавлення. Зокрема, частка соціальних витрат у сукупних видатках держави зросла з 17% у 1999 р. до 27% у 2008-му.^]

Падіння української економіки у 2009 р. стало закономірним результатом якості економічного зростання у докризовий період, що було зумовлене переважно двома факторами. 

Це — зростання цін на український експорт як наслідок прискорення темпів зростання світової економіки, а також високий внутрішній попит, який стимулювали м’яка монетарна політика та істотне збільшення банківського кредитування за рахунок іноземного капіталу. Погіршення економічної ситуації у світі закономірно, враховуючи високий рівень вразливості української економіки, спричинило розгортання в нашій країні системної економічної кризи. Істотне зменшення обсягів виробництва відбулося в усіх основних секторах економіки, крім сільського господарства (завдяки рекордному врожаю 2008 р.), що спричинило падіння ВВП на 20,3% у І кв. та на 17,8% у ІІ кв. 2009 р. порівняно з відповідними періодами попереднього року.^]

Більш як 2/3 загального обсягу промислової продукції припадає на галузі, що виробляють сировину, матеріали й енергетичні ресурси. 

Частка продукції соціальної орієнтації становить 1/5 загального обсягу промислового виробництва. Майже зникає легка промисловість (1999 р. — 1,6%, 2008 р. — 0,9, серпень 2009 р. — 0,8%). Галузь машинобудування хоча і додала в темпах розвитку протягом 1999–2007 рр., але її частка в структурі промисловості через кризу знизилася до 10,3%, що майже у 3—4 рази нижче за рівень розвинутих країн.

Неефективна структура і висока енергоємність промислового виробництва в Україні, 

зростання цін на енергоносії спонукали підприємців шукати способи підвищення ефективності господарської діяльності. Не переймаючись пошуком резервів технологічної модернізації виробництва, у більшості галузей вдалися до підвищення цін. Починаючи з 1999 р. по серпень 2009 р. індекс цін виробників промислової продукції зріс у 4,2 разу.

Власне виробництво забезпечує лише 2/3 товарних ресурсів країни з промислової продукції, решта завозиться з-за кордону. 

Проте, якщо експортується переважно матеріально- і енергосировинна продукція низького рівня переробки, то імпорт, навпаки, складається з високотехнологічної продукції поглибленої переробки і товарів кінцевого споживання. Це зумовило неухильне зниження коефіцієнта покриття імпорту експортом в Україні з 1,126 у 2004 р. до 0,8 у 2008 р. Зростаючий при цьому дефіцит торговельного балансу вдавалося профінансувати за рахунок зовнішніх джерел, у результаті чого валовий зовнішній борг України, виражений як відсоток до експорту товарів і послуг, зріс з 74,2% у 2004 р. до 120,6% у 2008 р.

Трансформаційна криза останнього десятиліття минулого століття майже повністю зупинила інвестиційний процес у сільському господарстві. 

Обсяги інвестицій в основний капітал галузі у 2000 р. становили лише 4,2% від рівня 1990 р. З 2001 р. аграрні інвестиції набули позитивних темпів зростання і за 8 років збільшилися майже у 8 (7,85) разів. Найуспішнішим був 2008 р., коли річне піднесення цього показника досягло 43,2% при скороченні інвестицій в цілому у національній економіці на 2,6%. Але у першому півріччі 2009 р. відбулося значне падіння обсягів інвестицій в основний капітал як у цілому по народному господарству (56,7% від рівня 2008 р.), так і в аграрному секторі (54,3%).

У зв’язку з негативними тенденціями технічного стану водогінних мереж підвищився рівень втрат та необлікованих витрат води, що в середньому в Україні становить 38,5%. 

Критичного рівня досягли показники в м. Севастополі, Закарпатській, Чернівецькій, Житомирській, Харківській, Івано-Франківській, Одеській, Луганській, Львівській областях та АРК, де втрати та необліковані витрати води становили 51—87%.

Зниження протягом 1992—2003 рр. реального обсягу фінансування наукових досліджень порівняно з 1991 р. у 1,8 разу, а порівняно з 1990 р. — у 2,2 разу та некеровані структурні інституційні зміни призвели до значного погіршення результативності науково-технологічної сфери, до втрати якісного ядра її потенціалу. ^[3]

Економічні перетворення 1990-х рр., супроводжувані різким падінням рівня виробництва і платоспроможності на тлі високих темпів інфляції, позначилися неухильним зниженням інноваційної активності промислових підприємств, що сьогодні набуло незворотного характеру. 

Так, якщо наприкінці 1980-х рр. питома вага підприємств, що розробляли і впроваджували нову продукцію, виробничі процеси або удосконалювали їх, у промисловості колишнього СРСР становила 60—70%, то в першій половині 1990-х років цей показник знизився більш як утричі. У 1992—1995 рр. питома вага інноваційно-активних підприємств була в межах 20—26%. В останні роки ця проблема тільки загострилася: якщо у 1997 р. питома вага кількості підприємств, що впроваджували інновації, від загальної кількості промислових підприємств становила 17%, у 2000 р. — 18,0%, то у 2004 р. — 13,7%, у 2005 р. — 11,9%, у 2006 р. — лише 11,2%, у 2007 р. — 14,2%. За попередніми даними Держкомстату, у 2008 р. ця цифра становила 13%.

За останнє десятиріччя в Україні відбулося істотне збільшення видатків розширеного уряду ^[] (бюджетної системи країни, Пенсійного фонду та фондів загальнообов’язкового соціального страхування). 

Якщо у 1999 р. їх обсяг становив 35,9% ВВП, то у 2008 р. — 46,1%, тобто видатки держави зросли на 10,2% ВВП. Значна частина цього зростання (6,5% ВВП) припадає на видатки Пенсійного фонду, які збільшилися з 9,3% ВВП у 1999 р. до 15,8% ВВП у 2008 р.

У бюджетних видатках, крім соціальних, значно збільшилися видатки на державне управління — від 1,1% ВВП у 1999 р. до 2,6% ВВП у 2008 р., а також видатки на громадський порядок, безпеку та судову владу — від 1,4 до 2,9% ВВП.

Оскільки тінізація економіки України в умовах фінансово-економічної кризи набула тотального характеру і окремими експертами та дослідниками її обсяг оцінюється в межах до 60% ВВП, вона становить на сучасному етапі реальну загрозу національній безпеці держави. 

У нових умовах, що складаються в Україні, багато видів тіньової діяльності або зовсім втратили свою актуальність (цеховики, спекуляція, приписки), або їх частка в загальному тіньовому обігу скоротилася (дрібні розкрадання, порушення в торгівлі). Водночас з існуючих раніше видів тіньової економічної діяльності значно зросли такі явища, як корупція державних службовців і кримінальний промисел.

Шляхи

Прийнявши рішення про повернення до ринку, країни з командною економікою мають подолати довгий та тернистий шлях, а саме:

1)Реформа цін та перехід до ціноутворення за правилами вільного ринку

2)Жорсткі бюджетні обмеження

При ринковій економіці підприємства мають отримувати прибуток, оскільки несуть самостійну відповідальність за результати своєї діяльності. На підприємстві мають розуміти, що відсутність прибутку в кінцевому рахунку веде до банкротства та економічних наслідків для керівництва.^]

3)Приватизація

Позитивними політичними підсумками процесу приватизації стали:

• ліквідація державної монополії у багатьох галузях народного господарства, що стало основою формування конкурентної ринкової економіки;

• закладення основ корпоративного сектора економіки та фондового ринку;

• зменшення навантаження на державний бюджет.

4)Інші реформи

Ринкові перетворення вимагають розробки правової бази для функціонування вільної економіки, формування сучасної банківської системи, ліквідації будь-яких проявів монополізму, посилення фіскальної та грошово-кредитної політики для попередження галопуючої інфляції, а також забезпечення відкритості економіки.^[1]

6. Тіньовий сектор економіки, його вплив на зайнятість та рівень життя населення.

Тіньова економіка – це економічна діяльність, яка не враховується і не контролюється офіційними державними органами, а також діяльність, спрямована на отримання доходу шляхом порушення чинного законодавства. Наявність тіньової економіки в країні обумовлено корисливими цілями, бажанням різними шляхами організації підпільного виробництва, незаконного перепродажу товарів і послуг, приховування доходів, використання механізмів недобросовісної конкуренції та монополізму та іншими протизаконними діями отримати додатковий, прихований від сплати податків дохід. Появі, а потім і розширенню тіньової економіки сприяє і недосконалість законодавчої бази, потік в економіку кримінальних елементів, представників кримінального світу, корумпованість значної частини бюрократії і багато іншого. Тіньова економіка буває:«Прихована» -законнаекономічнадіяльність, яка приховується абоприменшується зметою ухиленнявід сплати податків; «Неформальна» -діяльність звиробництва продукції вдомашніх господарствах,індивідуальнимивиробниками, нереєструється, не підлягаєоподаткуванню (приватнеперевезення, будівництво, ремонтбудинку, дачі та ін); «Нелегальна» -діяльністьзаборонена законом(наркобізнес,проституція,контрабанда,торгівля зброєю,людьми та ін). Суб'єкти тіньової економіки поділяються на три рівні: 1. Кримінальні елементи. 2. «Тіньовики - господарники» (підприємці, комерсанти). 3. Наймані працівники з неформальною зайнятістю, держслужбовці, хабарі у яких складають до 60% їхнього доходу. У результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що тіньовийсекторекономіки справляє негативний вплив на стан економічної безпеки країни. Наслідком посилення даної загрози є ослаблення соціального захисту населення і зниження його економічної активності, а також істотне зниження темпів економічного зростання на макрорівні в результаті залишку значної кількості фінансових ресурсів. Реалізація зазначених в статті заходів щодо подальшої детінізації економіки не лише сприятиме формуванню повноцінного ринкового середовища, розвитку економіки, процесу демократизації суспільства загалом, а й забезпеченню відродження та ефективного розвитку вітчизняного підприємництва.

7. Інституційні засади економічних перетворень

Трьома вимірами інституційних засад є: офіційні правила (закони) та неофіційні правила Деякі економісти та науковці (наприклад, Норт) також виділяють процедури виконання цих правил та обмежень.

Дуже важливу, але невелику частину, навіть у найрозвинутіших країнах світу, становлять офіційні правила. Офіційні правила можна змінити відносно швидко і цілеспрямовано, оскільки вони створюються зазвичай в інтересах тих, хто має владу, щоб генерувати для себе нові правила.

Неофіційні обмеження змінюються вкрай повільно і спонтанно, забезпечуючи історичну спадковість та формуючи поведінку суспільних суб'єктів повсякчас. Неформальні інститути (загальноприйняті звичні стереотипи та норми поведінки, що укоренилися в індивідуальній та суспільній свідомості), які складають найміцніше ядро системи інститутів, повільно, з трудом піддаються змінам. Неформальні норми та правила при всіх змінах навколишнього середовища змінюються поступово, в міру формування альтернативних моделей поведінки організацій та індивідів у відповідності з новим сприйняттям ними вигод та витрат.

Таким чином, формальні та неформальні інститути визначають економічну поведінку та результати, формують економічну політику у відповідності з економічними інтересами суб’єктів господарювання. Зміни інститутів змінюють характер та сприйняття економічної політики.

8. Інвестиції. Поняття, суть, важливість для економіки держави.

Саме поняття інвестиції (від лат. Investio - одягаю) значить вкладення капіталу в галузі економіки як в самій країні так і за її межами. Інвестиції – це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можна робити в основні та оборотні фонди, у нематеріальні ресурси й активи.

Одна частина інвестицій – це споживчі блага, які не застосовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина – це ресурси, які направляються на розширення виробництва (вклади в споруди, машини то будівлі).

Таким чином, інвестиціями вважаються ті економічні ресурси, які направлені на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарату. Сюди також треба включити витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати представляють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному розвитку економіки набувають все більшого і більшого значення, тому що на сам кінець результатом людської діяльності виступають і будинки, і споруди, і машини, і устаткування, і саме головне, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне положення країни в світовій ієрархії держав.

Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. В результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний прибуток, розвиваються та йдуть в перед в економічній конкуренції галузі та підприємства, що в найбільшому степені задовольняють попит на ті чи інші товари та послуги.

Отриманий приріст національного прибутку частково знову накоплюється, проходить подальше збільшення виробництва, процес повторюється безперервно. Таким чином інвестиції, що утворюються за рахунок національного прибутку, в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення. При чому, чим ефективніше інвестиції, тим більше ріст національного прибутку, тим значніші абсолютні розміри накопичення (при даній його частці), які можуть бути знову вкладеними в виробництво. При достатньо високій ефективності інвестицій приріст національного прибутку може забезпечити підвищення частки накопичення при абсолютному рості споживання.

Інвестиції — матеріально-фінансова основа оновлення і накопичення основного капіталу, що визначає структуру економіки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку.

Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функцій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. У другому випадку для інших суб’єктів інвестування держава повинна надати максимальну свободу і впливати на інвестиційний процес через податкову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.

Державна інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями використання державних і недержавних джерел фінансування:

• поступовий перехід до економічно обґрунтованого спрямування інвестицій тільки у високорентабельні виробництва і максимальне скорочення витрат на підтримку збиткових і малорентабельних виробництв;

• повна відмова від фінансування соціальної сфери за залишковим принципом, першочергове спрямування інвестицій у виробництво товарів народного споживання;

• перехід від адміністративних методів управління інвестиційними процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки, амортизаційні норми і кредитні ставки;

• заміщення повного держбюджетного фінансування частковою участю держави;

• впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і муніципальних позик.

Інвестиційний процес у державі з ринковою економікою має виходити з додержання таких принципів:

• об’єктивна необхідність визнання довго- і середньотермінових циклів інвестиційної активності;

• взаємодія локальних, галузевих, регіональних і народно- господарських циклів інвестиційної активності;

• формування ринкових важелів в інвестиційній сфері одночасно з аналогічними процесами в інших галузях народного господарства;

• логічність і цілісність інвестиційного циклу;

• спадкоємність у реалізації конкретних заходів, пріоритетність спрямування коштів для реалізації інвестиційного процесу.

Інвестиційний ринок — це економічна категорія, що являє собою збалансованість попиту та пропозиції на інвестиції. Інвестиційний ринок формує суб’єкт — інвестор, тобто господарюючий суб’єкт, в якого виникає попит на інвестиції та інвестиційні товари.

Інвестиційний клімат — це сукупність політичних, соціально-економічних, фінансових, соціально-культурних, організаційно-правових і географічних факторів, які притаманні певній країні і визначають привабливість її для іноземного інвестора.

9. Взаємозв’язок глобалізації та внутрішнього соціально-економічного розвитку

Глобалізацію можна розглядати як загальне розширення та поглиблення міжнародних процесів інвестування, виробництва, постачання та збуту, фінансів, науково-технічного прогресу, освіти. Тобто глобалізація охоплює всі сфери суспільного життя, у результаті чого соціально-економічний процес однієї країни стає складовою інтернаціонального або світового процесу.

У новій сучасній економіці розвиваються дві стратегічні тенденції, що претендують на панування в новому світі, а саме: інформаційна (або оптимізаційна), яка заснована на фінансово-правовому регулюванні світової економіки, довгостроковому перерозподілі ресурсів і пов’язана з інститутом транснаціональних корпорацій (ТНК), та інноваційна, яка спирається на творчий дар людини. Суть останньої – одержання нових знань та якісні зміни штучного середовища проживання людства. Справді, базисом підприємств нової економіки поступово стають не основні фонди і навіть не управлінський ресурс, а людський капітал, і все частіше – деяка критична кількість творчих особистостей, від присутності яких значною мірою залежить доля великих організацій.

Розвиток людини як найвищої соціальної цінності, підвищення якості людського життя є одним із пріоритетів глобального сталого розвитку. На перший план виходять такі глобальні проблеми соціальної якості життя, як освіта, професійна підготовка, здоров’я, безпека людини, боротьба з організованою злочинністю, з тіньовою економікою, можливості розвитку народного підприємництва. Значно зростає роль і місце інтелектуальної та гуманітарної глобальної інтеграції.

Дослідження процесу глобалізації економіки свідчить, що він справляє неоднозначний вплив на соціальну сферу. В цілому можна зазначити, що внаслідок змін у глобальній економіці в останню чверть минулого століття реальний валовий світовий продукт, що визначає сукупний обсяг економічної діяльності всіх людей в усіх країнах, більш ніж подвоївся. При цьому якість життя більшої частини населення світу покращилася внаслідок зростання доходів на душу населення, збільшення тривалості життя і підвищення рівня освіти.

Проте, всі ці нові зміни можуть в перспективі призвести до нового загострення класових відносин, але тепер уже в планетарному масштабі. Таку думку, зокрема, висловлює президент Центру європейських досліджень при Гарвардському університеті С. Хофман: «Можливо ми знаходимося в ситуації європейського національного капіталізму початку ХІХ ст., до того, як держави почали його регулювати і говорити, що навіть стурбований прибутками капіталіст повинен час від часу займатися своїми робітниками, забезпечувати їм певний рівень соціального захисту, деякий мінімальний необхідний рівень заробітної плати. Нічого подібного в глобальному вимірі поки що немає» .

Тому світове співтовариство має враховувати соціальні аспекти процесу глобалізації, особливо при розробці правил, норм і політики управління світовою економікою. А це об’єктивно вимагає розвитку міжнародних інститутів з регулювання цих процесів в інтересах суспільства, економіки і збереження довкілля. В умовах глобалізації економіки регулювання соціальної політики виходить за національні межі і повинно відбуватися на регіональному рівні — в межах інтеграційних угруповань, та на глобальному рівні — в межах міжнародних організацій.

10. Основні джерела накопичення інвестиційного потенціалу

Джерела національного інвестиційного потенціалу – фонди та потоки тимчасово вільних коштів, що утворюються в процесі взаємовідносин між економ агентами з приводу потенційного формування заощаджень та\або подальшого їх використання у інцест напрямку.

Основним джерелом нац. інвестиційного потенціалу виступають заощадження або неспожита частина доходів нац. економіки :

На макроекономічному рівні джерела сприяють розширенню процесу виробництва у масштабах всього суспільства,посиленню заощаджувального процесу, приросту нац. виробництва.

За територіальною ознакою джерела нац. ін. пот. поділяється на зовнішній, які мобілізуються іноземцями, та внутрішній, що створюється господарчими одиницями даної країни.

Зовнішні джерела виступають як репатріаційні фонди та грошові фонди іноземців, представлені коштами між організацій, фондами інших держав, заощадженнями юридичних та фізичних осіб, які є нерезидентами, кредити надані між організаціями, іноземні вклади в цінні папери вітчизняних підприємств, капіталовкладень у спільні підприємства. Репатріаційні фонди-втрачене джерело, тому що не приймають участі в утворенні ВВП.

Внутрішні джерела : Централізовані (Державний бюджет, місцеві бюджети та позабюджетні фонди) та Децентралізовані(важливіші-сукупність нагромаджень секторів фінансових, нефінансові корпорацій та ДГ.

• Нефінансовий сектор-найважливішим джерелом є власні кошти - прибуток та амортизаційні відрахування корпорацій. Це джерело обмежене, але має високий рів доступності, не потребує сплати відсотків за використання та обов’язкового повернення.

• Фінансовий сектор - формування джерел відбувається шляхом:

  • 1. Залучення, накопичення та перерозподілу фін ресурсів ДГ та підприємницького сектору в інв. Сферу, тобто надання позикових коштів, проведення операцій на фондовому ринку, здійснення розрахункових, вексельних операцій

  • 2. Створення власних коштів за рахунок прибутку, власного статутного та резервного банківського капіталу, залучення фондів грошових засобів та фондових цінностей. Отже, система фін установ формує попит на інвестиції. Ресурси, та здійснює їх пропозицію в інвестиційному середовищі.

За характером утворення

1. Джерела, що акумулюють добровільно - характеризуються власними намірами економічного агента нагромаджувати інвестиційний потенціал. Утворюються в системі ринкового капіталізму та зовнішній економіці – це джерела ДГ, корпорацій.

2. Директивні джерела мобілізуються, опираючись на диктатурне керування державою обсягів нагромадження державних підприємств, розраховуються згідно з планом.

3. Вимушені джерела утворюються без наявності прямого тиску на суб’єктів нац. Економіки з боку держави,але водночас шляхом створення таких умов в економіці, за яких інші шляхи спрямованості доходу є невигідними, неефективними або їх просто не існує. – В СРСР це кошти населення, бо не було можливості реалізувати свої потреби повністю і люди змушені заощаджувати.

За напрямком використання:

1. Цільові-кошти призначені для інвестування конкретного проекту (бюджетні,для фінансування цільових програм.

2. Загальні-фонди,які відкладаються для вирішення задач поточного характеру.

За формою участі в інвестиційній діяльності :

1. Прямі – фонди, які спрямовуються у інвестиційну сферу їх власниками

2. Непрямі – кошти, що набувають інв. Характеру лише через фінансово-кредитні установи.

За відповідністю чинному законодавству

1. Легальні - формуються за рахунок доходів, отриманих від законної діяльності, що супроводжуються сплатою податків, платежів та зобов’язань.

2. Нелегальні (тіньові) – за рахунок здійснення забороненої законом діяльності.

За ступенем регулювання

1. Регульовані - визначаються політикою держави і мають фіксований розмір

2. Нерегульовані (вільні) - залежать від мотивів, потреб та спроможностей економічних агентів. У змішаній економіці нерегульованими є кошти населення, формування яких залежить від рівня доходів, видатків та інфляції у країні, регульованими, відповідно, кошти інших суб'єктів.

Класифікація джерел національного інвестиційного потенціалу:

11. Економічна модель майбутнього України.

На думку багатьох науковців, економічною моделлю майбутнього України повинен стати народний капіталізм, оснований на розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Основні засади моделі народного капіталізму, основаного на розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки:

1)Тип власності: Приватна власність у різних її формах (індивідуальна, сімейна, партнерська, кооперативна, публічна, акціонерна та ін.).

2)Характер ринку: Вільний ринок, що діє за об’єктивними законами і за загальними рамковими правилами, встановленими центральною владою та органами місцевого самоврядування.

3)Роль держави: Створення рівних умов для вільного розвитку підприємництва, підтримка малого та середнього бізнесу, вирівнювання економічними методами норми прибутку в різних галузях і сферах економіки.

4)Мотивація: Забезпечення економічної незалежності та життєстійкості суб’єктів господарювання завдяки власним доходам, що постійно зростають.

5)Головна мета: Формування у країні ефективної економіки й потужного середнього класу, що дає змогу задовольнити на розширеній основі індивідуальні потреби всіх громадян.

Модель народного капіталізму відрізняється від інших ек. моделей тим, що передбачає:

1) звуження меж державної власності на засоби виробництва, національний дохід, фінансово-кредитні інститути, об’єкти інтелектуальної власності тощо;

2) відчутне обмеження і зміну ролі сфери національного регулювання;

3) перерозподіл національного доходу на користь різних верств населення;

4) значне скорочення витрат ресурсів (людських, фінансових, матеріальних) для забезпечення розширеного відтворення;

5) розкріпачення підприємницької ініціативи громадян, здобуття ними капіталу та відповідних доходів.

Переорієнтація розвитку економіки України на економічну модель народного капіталізму, основаного на розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки, дозволить здійснити ривок на шляху розбудови цивілізованої, заможної, конкурентоспроможної країни у глобалізованому світі. Саме тому ця модель повинна стати економічною моделлю майбутнього України.

12. Основні види інвестицій

Інвестиції - довгострокові вкладення капіталу (грошей) у підприємницьку діяльність з метою одержання певного доходу; господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції. З метою обліку, аналізу та планування інвестиції класифікуються за різними ознаками: За об'єктами вкладень розрізняють реальні та фінансові інвестиції. Під реальними інвестиціями розуміють вкладення коштів у реальні активи: як матеріальні, так і нематеріальні (інноваційні інвестиції). Під фінансовими інвестиціями розуміють вкладення коштів у різні фінансові активи, серед яких найбільш значну частку посідають вкладення у цінні папери. За характером участі в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції. Під прямими інвестиціями розуміється безпосереднє вкладення коштів інвестором в об'єкти інвестування. Під непрямими інвестиціями розуміється інвестування, опосередковане іншими особами (інвестиційними або фінансовими посередниками). За періодом інвестування розрізняють короткострокові та довгострокові інвестиції. Під короткостроковими інвестиціями розуміють звичайно вкладення капіталу на період не більше одного року (наприклад, короткострокові депозитні внески, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо). Під довгостроковими інвестиціями розуміють вкладення капіталу на період більше одного року. За формами власності інвесторів розрізняють інвестиції приватні (акціонерні), державні, іноземні та спільні. За регіональною ознакою розрізняють внутрішньодержавні та закордонні інвестиції. Під внутрішніми інвестиціями розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені в межах даної країни. Під інвестиціями за кордоном (іноземні інвестиції) розуміють вкладення коштів у об'єкти інвестування, розміщені за межами даної країни. Капітальна інвестиція — це витрати на будівельно-монтажні роботи, придбання будівель або їх частин, обладнання, інструменту, інвентарю, інші капітальні роботи і витрати на проектно-пошукові роботи, геологорозвідувальні і бурові роботи, а також витрати на відведення земельних ділянок і переселення у зв’язку з будівництвом, на підготовку кадрів для підприємств, що будуються та ін.

13. Основні макроекономічні показники розвитку протягом 1991-2006 років

Системанаціональнихрахунків (СНР) – цесистемавзаємопов'язанихпоказниківікласифікацій, яківикористовуютьсядляописуваннятааналізунайзагальнішихрезультатівіаспектівекономічногопроцесунамакрорівні. СНРсформульованавкатегоріяхітермінахринковоїекономіки, їїконцепціїтавизначенняпередбачають, щоекономіка, описаназаїїдопомогою, функціонуєнаосновідіїринковихмеханізмівтаінститутів.

ГоловнимпоказникомприрозробціСНР, основнимпоказникомрезультатівекономічноїдіяльностінамакрорівнієваловийвнутрішнійпродукт (ВВП),якийхарактеризуєсукупнуринковувартістькінцевихтоварівіпослуг, виробленихпідприємствами, організаціямитаустановамивпоточномуперіодінаекономічнійтериторіїкраїни.

Щобматиуявленняпродоходи, якіотримуютьрезидентиданоїкраїниузв'язкузїхньоюучастюувиробництвіВВПданоїкраїнитачастковоВВПіншихкраїн,потрібноВВПданоїкраїнизменшитинавеличинудоходів, яківиплачуютьсянерезидентам, тадодатианалогічнідоходи, якіотрималирезидентицієїкраїниіз-закордону. Колимивнесемоціпоправки, тоотримаємопоказникваловогонаціональногопродукту (ВНП). УпереглянутомуваріантіСНР 1993 рокуВНПназиваєтьсяваловимнаціональнимдоходом (ВНД).

Тобто, ВНП – це „все”, щостворенерезидентамиданоїекономіки, аВВП – це „все”, щостворенетериторіальновмежахданоїкраїни (незалежновідтого, іноземцями, чирезидентами).

Окрімназванихосновних(ВВП – ВНП (ВНД)), існуєцілийрядіншихвзаємопов'язанихпоказниківнаціональногорахівництва. ВсівонирозраховуютьсянаосновіВВПівикористовуютьсязтієючиіншоюметоюмакроекономічногоаналізу.

Чистийвнутрішнійпродукт (ЧВП)можнаотриматиізВВП, колийогозменшитинавеличинуамортизаційнихвідрахувань:

ЧВП= ВВП – Амортизаційнівідрахування.

Національнийдоход (НД) – сукупнийдоходвекономіці, якийотримуютьвласникифакторіввиробництва (праці, капіталу, землі) – можнаотримати, колипоказникЧВПзменшитинавеличинучистихнепрямихподатківнабізнес:

НД= ЧВП – Чистінепряміподаткинабізнес,

або

НД= ЧВП – TН.

Національнийдоход – цесумафакторнихдоходіввідпраці, землітакапіталузарік:

НД= W + R + i + π.

Показникособистогодоходу (ОД)можнаотримати, коливіднаціональногодоходувіднятивнескинасоціальнестрахування, нерозподіленийприбутоккорпорацій, податкинаприбутоккорпораційідодатисумутрансфертнихплатежів. Необхіднотакожвіднятичистийпроцентідодатиособистідоходи, отриманіувиглядіпроцента.

Використовуванийдоход (ВД), абодоходкінцевоговикористання, розраховуєтьсяшляхомзменшенняпоказникаособистогодоходунасумуприбутковогоподаткузгромадянтадеякихнеподатковихплатежівдержаві:

ВД= ОД – Прибутковийподаток – Неподатковіплатежідержаві.

Такожвартозауважити, щопідприбутковимподаткомчасторозуміютьособистіприбутковіподатки, податкинаособистемайнотаподаткинаспадщину. Цедоход, якийзалишаєтьсяурозпорядженнідомогосподарств. Вінвикористовуєтьсянаспоживанняізаощадження.

В Україні протягом 1995–2004 рр. обсяги промислового виробництва збільшилися на 40 %, майже вдвічі зросла продуктивність праці. Економічні трансформації, створення ринкових засад функціонування і розвитку, зміни форм власності разом з організаційною реструктуризацією підприємств (понад 90 % підприємств мають недержавну форму власності) істотно змінили можливості розвитку промислового комплексу . Якщо темп зростання реального ВВП у 2004 р. становив 12,15 % (у 2003 р. - 9,6 %), а темп зростання обсягу промислового виробництва — 12,5 % (у 2003 р. — 15,8 %), то в 2005 р. він був рекордно низьким — 2,7 % . Спостерігалось уповільнення промислового виробництва на фоні зростання реального ВВП, що свідчить про відсутність стабільного процесу використання НТП галузей промисловості.

(http://inventure.com.ua/main/analytics/barometer/makroekonomicheskii-monitoring)

Макроэкономические показатели	Единица измерения	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010
ВВП
Валовой внутренний продукт (ВВП)	млн. дол. США	64883	86137	108002	14319	180335	116190	-		-
Валовой внутренний продукт (ВВП)	млн. грн	345113	441452	544153	720731	948056	914720	480490		1 полугодие 2010
Темпы роста ВВП	в % к предыдущему году (периоду)	12,10%	2,70%	7,30%	7,90%	2,10%	-15,10%	5,40%		1 полугодие 2010
Валовой внутренний продукт на душу населения (ВВП)	дол. США	1378	1843	2324	3100	3926	2542	-		-
Инвестиции
Инвестиции в основной капитал	млн. грн	75714	93096	125254	188486	233081	151777	49056		1 полугодие 2010
Темпы роста инвестиций в основной капитал	в % к предыдущему году (периоду)	128,00%	101,90%	119,00%	129,80%	97,40%	58,50%	92,60%		1 полугодие 2010
Прямые иностранные инвестиции в экономику Украины	млн.дол.США	9606	17209	23125	38059	46997	52021	53597		1 полугодие 2010
Приток прямых иностранных инвестиций	млн.дол.США	1715	7808	5604	9891	10913	4816	1576		1 полугодие 2010
Приток прямых иностранных инвестиций на душу населения	дол.США	36	166	120	214	237	105	-		-
Приток ПИИ % от ВВП	%	2,60%	9,10%	5,20%	6,90%	6,00%	4,10%	-		-
Промышленность и сектор услуг
Реализация промышленной продукции	млн. грн.	327282	385399	460372	599113	779127	668956	407892		1 полугодие 2010
Темпы роста реализации промышленной продукции	в % к предыдущему году (периоду)	113%	103%	106%	110%	97%	78%	112%		1 полугодие 2010
Темпы роста сельскохозяйственного производства	в % к предыдущему году (периоду)	119,70%	100,10%	102,50%	93,50%	117,10%	98,20%	103,40%		1 полугодие 2010
Розничный товарооборот	млн. грн.	67556	94332	129952	178233	246903	230955	121551		1 полугодие 2010
Темпы роста розничного товарооборота	в % к предыдущему году (периоду)	121,90%	123,40%	126,40%	129,50%	117,30%	79,10%	102,50%		1 полугодие 2010
Демографическая ситуация
Население	млн. чел.	47,101	46,749	46,466	46,192	45,936	45,783
Государственные финансы и банковский сектор
Валовой внешний долг	млн. дол. США	30647	38814	39619	79955	101659	103973	104549	1 полугодие 2010
Валовой внешний долг к ВВП	%	-	45,90%	50,60%	56,00%	55,90%	89,50%	-	-
Международные резервы НБУ	млн. дол. США	9715	19391	22358	32479	31543	26505	-	-
Процентная ставка НБУ (на конец года)	% годовых	9	9,5	8,5	8	12	10,25	7,75	#######
Объем кредитования экономики	млн. грн.	-	438391	627967	969567	1116456	810279	-	-
Среднегодовой официальный курс ГРН/USD	грн / дол.США	532	512	505	505	527	779	795	7 мес. 2010
Среднегодовой официальный курс ГРН/EURO	грн / ЕВРО	661	639	634	692	771	1087	1051	7 мес. 2010
Внешнеэкономическая деятельность и глобализация
Сальдо текущего счета платежного баланса	млн. дол. США	6,909	2,531	-1,617	-5,272	-12,763	–1 801	224		1 полугодие 2010
Сальдо текущего счета платежного баланса в % к ВВП	%	10,60%	2,90%	-1,50%	-3,70%	-7,10%	-1,50%	-		-
Экспорт товаров	млн. дол. США	32666	34228	38368	49296	66967	39696	23098		1 полугодие 2010
Импорт товаров	млн. дол. США	28997	36136	45039	60618	85535	45433	25613		1 полугодие 2010
Экспорт услуг	млн. дол. США	5308	6135	7506	9039	11741	9598	5258		1 полугодие 2010
Импорт услуг	млн. дол. США	2059	2935	3719	4981	6468	5174	2342		1 полугодие 2010
Рынок труда
Уровень безработицы	%	7,20%	6,80%	7,40%	6,90%	6,90%	9,60%	9,20%		1 полугодие 2010
Доходы населения	млн.грн	274241	381404	472061	623289	845641	897669	216498		1 кв. 2010
Темпы роста доходов населения	%	-	-	123,80%	132,00%	135,60%	106,20%	112,80%		1 кв. 2010
Заработная плата	млн.грн	117227	160621	205120	278968	366387	376088	92119		1 кв. 2010
Темпы роста заработной платы	%	-	-	127,70%	136,00%	131,30%	102,60%	113,90%		1 кв. 2010
Цены
Инфляция (декабрь к декабрю / текущий месяц к аналогичному месяцу предыдущего года)	%	12,3	10,3	11,6	16,6	22,3	12,3	8,3		8 мес. 2010
Инфляция (январь к декабрю/текущему месяцу )	%	9	13,5	9,1	12,8	25,2	15,9	4,30%		8 мес. 2010

14. Повернення капіталу, котрий було вивезено з України.

Ефективна боротьба з «втечею капіталів» передбачає знання основних способів відпливу капіталу. На сьогоднішній день основними способами «втечі» капіталу є: неповернення валютної виручки під приводом форс-мажорних або інших обставин; необґрунтовані авансові платежі за майбутні поставки імпортних товарів, що часто взагалі не здійснюються; цінові маніпуляції, за яких валюта залишається за кордоном; перерахування валютних коштів на рахунки іноземних фірм як оплати фіктивних послуг; заниження контрактної ціни за експорту та її завищення за імпорту; внесення страхового депозиту в іноземний банк начебто для отримання кредиту; вивезення капіталу приватними особами, у тому числі за допомогою кредитних карток. Отже, конкретні різновиди способів «втечі капіталів» за кордон можуть бути зведені до таких: 1) банківський – переказ та інші банківські операції, за допомогою яких кошти в іноземній валюті з рахунків в українських банках переводяться на рахунки в іноземних банках; 2) фізичний – вивезення готівкової та іншої (наприклад, на кредитних картках, в дорожніх чеках тощо) іноземної валюти і валютних цінностей, цінних паперів при перетині кордону України; 3) експортно-імпортний – неповернення валюти, отриманої від економічної діяльності, здійснюваної за межами України, на територію України; 4) господарський – здійснення невигідної для українського партнера офіційної економічної діяльності з іноземними партнерами або українськими підприємствами, розміщеними за кордоном, з одночасним отриманням валютної неофіційної вигоди за межами України та її розміщенням там; 5) небанківські перекази – використання телеграфних та інших небанківських переказів грошових коштів за кордон. Крім того, існує також так звана «втеча капіталу» без перетинів кордону, що отримала назву «доларизації» економіки (заміщення національної грошової одиниці іноземною, частіше доларом США, для накопичення коштів, а іноді й засобу платежу).

Шляхи повернення вивезеного капіталу до України в основному відомі. Потрібна їхня детальна проробка і наступне здійснення. Для цього необхідна цільова державна програма подолання "тіньової" економіки (мінімум на 10 років), в якій були б задіяні всі гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Необхідна розробка системи економічних, правових, адміністративних і організаційних заходів, які в подальшому повинні перейти до стадії підготовки пакету законопроектів і їхнього розгляду Верховною Радою України. Важливої складовою такої програми має бути розробка механізму легалізації "тіньових" капіталів, їх використання у вигляді інвестиційних і кредитних ресурсів з наданням відповідних державних гарантій їхньої недоторканості. Також важливе значення матиме механізм амністії, в том числі і податкової,але вона повинная відноситись до тієї частини,що має некримінальний характер.

15. Особливості структури економіки України та необхідність її модернізації.

Загальна характеристика галузевої структури економіки України

Економіка України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподі¬лу та обміну на всій території. Вона має складну, досить диференційовану й диверсифіковану структуру. Для неї характерні: пере¬важання важкої індустрії;недостатній розвиток галузей і виробництва товарів народного споживання;наявність галузей і виробництв, що за-безпечують науково-технічний прогрес і розширення та поглиблення внутрішньо і міжгалузевих виробничих зв'язків.

Однак переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні, на яку в 2009 р. припадало 69,5% про¬дукції промисловості, деформувала структуру всієї економіки, змінила співвідношення між видобувною та оброб¬ною промисловістю, тому в перспективі потрібні рі¬шучі структурні зміни на користь прискореного розвитку виробництва товарів народного споживання, що сприятиме не лише розвитку легкої і харчової промисловості, а й активному залученню машинобудівного та оборонного комплексів до випуску товарів народного споживання.

На галузеву структуру економіки України впливають різні еконо¬мічні та природні чинники, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання (занепаду) виробництва, рівень за¬безпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки й техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.

Функціонування та вдосконалення господарства Укра¬їни пов'язані з раціональним використанням природних, матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням відповідних пропорцій у межах галузей, регіонів, всього господарства, переведенням економіки на інтенсивний шлях розвитку, підвищенням ріння суспільного виробництва, охороною навколишнього середовища,

Промисловість – найважливіша структурна ланка господарського комплексу України. У цій галузі в 2009 р. було задіяно 34% промислово-виробничих фондів, 29,2% промислово-виробничого персоналу. Обсяг промислової продукції в загальному обсязі валової продукції галузей економіки (в основних цінах) становив 49%, валова додана вартість промисловості в загальному обсязі валової доданої вартості галузей економіки – 34,4%

Структура промислового комплексу:Важка промисловість: - машинобудівний комплекс, - металургійний комплекс, - хімічно-лісовий комплекс, - промисловість будівельних матеріалів, - паливно-енергетичний комплекс.Легка промисловість.Харчова промисловість.

Будівельна галузь є однією з найважливіших галузей національної економіки, від якої залежить ефективність функціонування всієї системи господарювання в країні, бо капітальне будівництво створює велику кількість робочих місць, сприяє розвитку підприємств мало¬го бізнесу і споживає продукцію багатьох галузей народ¬ного господарства. Економічний ефект від розвитку цієї галузі полягає у мультиплікаційному ефекті коштів, вкладених у будівництво.

Агропромисловий комплекс України - складна виробничо-економічна система, яка становить групу технологічно й економічно взаємопов'язаних галузей сільського господарства, промисловості та ін¬фраструктури. В АПК є три основні сфери:

1) забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва;

2) власне сільське господарство;

3) заготівля, зберігання і переробка сільськогос¬подарської продукції.

Центральна ланка АПК - сільське господарство.

Агропромисловий комплекс України має величезний потенціал, але нині переживає не найкращі часи. Як і багато інших галузей, він знаходиться у глибокій транснаціональній кризі. Реформи в аграрному секторі України просуваються повільно. Одна із причин – неспроможність уряду виробити і втілити дієву стратегію реформ, спрямовану на забезпечення тривалої ефективності галузі та підвищення її конкурентоспроможності. Цю неспроможність зумовлюють кілька чинників, зокрема такі: неспроможність виробляти й аналізувати політику; брак скоординованості у виробленні та провадженні політики; невідповідність адміністративних структур; опір сторін, зацікавлених у гальмуванні реформ; вплив консервативних сил.

Сфера послуг – це діяльність суб’єктів, яка не набуває матеріально-речової форми і задовольняє певні потреби замовників – особисті, колективні. На сьогоднішній день сфера послуг в Україні нерозвинена, в цій галузі зайнято лише близько 40%. Частка послуг у ВВП складає лише 35%. У сфері послуг найбільш розвинені такі галузі: пошта і зв’язок, транспорт та операції з нерухомістю

Модернізація економіки - одне з пріоритетних завдань, які стоять перед Україною. Під модернізацією розуміється технологічні та структурні зміни в економіці, які призводять до зростання якості і продуктивності праці, підвищення частки внсокотехнологічних виробництв в структурі ВВП, якості життя населення та в кінцевому підсумку конкурентоздатність країни в глобальній економіці. Тобто процес модернізації економіки Украіни безпосередньо прискорить становлення її інноваційної політики.

Сьогодні інноваційна та науково-технічна політика в Україні є непослідовною і неефективною. Як наслідок цього маємо технологічне відставання, зниження конкурентоспроможності економіки та нерозвиненість внутрішнього ринку високотехнологічної продукції. Конкурентоспроможність України та її інноваційність сьогодні досить низько оцінюється в світі. Створено, на жаль, негативний образ інноваційного потенціалу України.

Тому для успішної модернізації економки Укра'іна має не просто розвиватися, але розвиватися більш швидкими темпами, ніж розвинуті країни. Необхідно шукати і знаходити способи прискорення руху, невідомі розвинутим країнам, тобто використати креативну модернізацію економіки, яка передбачає проведення глибоких структурних реформ, виділення провідних галузей і секторів на даній фазі економічного розвитку.

Інструментом соціально-економічної модернізації є здійснення низки реформ, спрямованих на запровадження найбільш ефективних принципів, механізмів та форматів управління соціально-економічними процесами в країні. При цьому безумовним імперативом суспільства має стати практична реалізація моделі сталого розвитку, який би забезпечив інтегральне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, ресурсної збалансованості та екобезпеки.

Країна повинна модернізувати економіку, щоб радикально підвищити ефективність національного виробництва як запоруки стабільного соціально-економічного розвитку країни в довгостроковій перспективі, що забезпечить якісне поліпшення стандартів життя суспільства. Модернізувавши технологічну базу, країна вирішує питання охорони довкілля, відповідає на кліматично-енергетичні виклики. Модернізація також необхідна для адаптації національної економіки до вимог конкуренції на регіональних та глобальних ринках (зростання ефективності, підвищення рівня науко місткості, інноваційності), для боротьби з несприятливою демографічною ситуацією. Країна повинна перетворитися з суспільства, яке живе за рахунок різних трансферів та пільг, на суспільство, яке утримує себе за рахунок високоефективної праці. Сучасна модель української держави, що базується на патерналістській ідеології, основою якої є масштабний перерозподіл коштів переважно у вигляді різного роду трансферів, має змінитись на модель, яка базується переважно на інвестиціях в розвиток людей та зміну умов їхнього життя.

Кінцевим якісним результатом економічної модернізації має стати реальне скорочення розриву між Україною та країнами з розвинутою ринковою економікою. Показником успішності реформ має стати зменшення відставання України за рівнем доходу (ВВП) на душу населення від розвинутих країн та зростання індексу людського розвитку

Проаналізувавши наявний стан галузевої структури економіки України ми можемо зробити наступні висновки:

1. Галузева структура економіки України є застаріла, неефективна, не відповідає сучасним ринковим стандартам. Така структура нездатна забезпечити економічну стабільність в державі, нездатна створити умови для подальшого розвитку економіки та економічного зростання.

2. Зростання питомої ваги енерго- та матеріаломістких, а також екологічно небезпечних виробництв призводить до забруднення навколишнього середовища.

3. Втручання держави в процеси структурної перебудови не приносять бажаних результатів, немає чіткої структурної політики уряду.

4. Переважна більшість інвестицій направляється в промисловість, тоді як решта галузей національної економіки залишаються поза увагою інвесторів.

5. Жоден з пріоритетів національної економіки не має достатніх інвестицій для його реалізації.

6. Реалізація більшості з пріоритетів розрахована на 10-15 років. Чисті прибутки за сприятливих умов можливі лише через 5-7 років, а до того часу національна економіка має якось розв'язувати проблему внутрішнього споживчого ринку.

Тому нині першочергове завдання – подолати несприятливі тенденції, глибоку структурну кризу економіки України, надати економіці належного динамізму. Насамперед йдеться про глибокі структурні зміни та нову інвестиційну політику. Інвестиційну політику відносно окремих галузей слід здійснювати так, щоб масштаби капітального будівництва відповідали потужностям, матеріальним і трудовим ресурсам. Суть нових змін – у перенесенні центра ваги з кількісних показників на якість і ефективність, з проміжних – на кінцеві результати, з розширення виробничих фондів – на оновлення їх, нарощування паливно-енергетичних ресурсів, поліпшення використання їх, прискорений розвиток наукоємних галузей, виробничої та соціальної інфраструктури.

На стратегічних напрямах розвитку економіки слід розробляти і здійснювати комплексні програми, більш динамічно розвивати галузі, що визначають науково-технічний прогрес, забеспечують широкий економічний ефект і розв‘язання соціальних завдань.

Взаємодія всіх галузей економіки України зумовлена кардинальною зміною структурної та інвестиційної політики щодо галузей, що передбачає: рішучу орієнтацію виробничих капітальних вкладень на реконструкцію і технічне переоснащення підриємств, що в кілька разів ефективніше, ніж будівництво нових, концентрацію капітальних вкладень на основних напрямах, здатних швидко забезпечити економічний ефект, визначення пропорцій у використанні капітальних вкладень з тим, щоб забезпечити соціальну орієнтацію економіки, пропорційний і збалансований розвиток різних галузей. Слід посилити залежність між обсягом ресурсів, що спрямовуються на соціальний розвиток областей і окремих регіонів, і результатами діяльності підприємств, розташованих на їхній території.

Тому в промисловоcті України можна виділити такі напрямки її подальшого розвитку:

1. Прискорений розвиток усього комплексу галузей, пов'язаних зі створенням сучасної бази матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського виробництва та переробки.

2. Пріоритетний розвиток харчової, легкої та деревообробної промисловості, освоєння цими галузями широких аспектів внутрішнього ринку. Позитивним слід вважати той факт, що у 2009 р. виробництво непродовольчих товарів народного споживання зросло на 11% і продовжує зростати.

3. Розширення масштабів житлового будівництва. Як відомо, в країнах Заходу динаміка цієї сфери є основним індикатором внутрішньої економічної кон'юнктури.

4. Енергозбереження на основі значного зниження енергомісткості всіх без винятку галузей.

16. Кредитні ресурси розвинутих країн, міжнародних фінансових організацій. Приватні капіталовкладення.

Кредитні ресурси - це сукупність позичкових капіталів у грошовій чи товарній формі. За допомогою кредитних ресурсів відбувається перерозподіл капіталів у світовому господарстві. Функція перерозподілу здійснюється через світову банківську систему, яка акумулює грошові засоби держав, приватних осіб та різноманітних фірм.За належністю до тієї чи іншої країни кредити поділяються на національні та іноземні. Лише у Великобританії наприкінці 80-х років нараховувалось 450 іноземних банків - рекордна кількість. Характерною особливістю розвитку фінансово-кредитної системи сучасної цивілізації є продовження процесу концентрації і транснаціоналізації банківського капіталу, поява й розвиток транснаціональних банків. Наприкінці 80-х років ресурси провідних банків Західної Європи та США перевищили рівень у 150 млрд дол., а японських банків - у 200 млрд дол. Швидке зростання ресурсів дає змогу банківським установам збільшувати обсяги активних операцій. Особливо це помітно на прикладі великих комерційних банків Західної Європи, США та Японії. Активи ста наймогутніших банків наприкінці 80-х років досягли майже 11 трлн дол., з яких 92% припадали саме на західноєвропейські, американські і японські банки. Значну роль у концентрації фінансово-кредитних ресурсів сучасного світового господарства відіграють міжнародні фінансові організації, зокрема, Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк (МБРР). Створений 1945 р. відповідно до Бреттон-Вудської угоди, МВФ перетворився на провідну міжнародну фінансово-кредитну організацію, членами якої є більш як 150 країн (1991 р. - 156. членів), а загальна сума фінансових ресурсів складала наприкінці 1991 р. 91,2 млрд спеціальних позичкових прав (SDR). Найбільшу частку в цьому фонді мають США (17,9 млрд SDR), Великобританія (6,2 млрд), ФРН (5,4 млрд). Капітали Світового банку наприкінці 80-х років складали майже 70 млрд SDR і використовувалися для надання позик країнам Західної Європи, країнам, що розвиваються, а останнім часом і країнам, що утворилися на терені колишнього СРСР. Фінансові взаємовідносини України з близьким та далеким зарубіжжям перебувають у гостро критичному стані. Всього Україна вже винна близько 9 млрд доларів США. За попередніми підрахунками нагальна потреба України в кредитних ресурсах - близько 5 млрд доларів, їх могли б надати МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкцій та розвитку, інші міжнародні організації. Але надання такої допомоги цими організаціями вимагає рішучого проведення економічних реформ в Україні. Реалізація реформ може досить швидко привести до отримання кредитів на пільгових умовах і під низький відсоток на початку програми 350 млн дол. (МВФ), потім щорічно (відповідно): 1 млрд дол., 1 млрд дол., понад 1 млрд дол. Крім згаданих, до міжнародних фінансово-кредитних інститутів, що акумулюють значні кредитні ресурси, належать Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Банк Міжнародних розрахунків (БМР), а також деякі банки регіональної спеціалізації (Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та ін.). Приватні капіталовкладення фінансуються за рахунок як власних коштів підприємств, організацій, так і з залученням зовнішніх джерел (позики, кредити). Мета здійснення приватних капіталовкладень полягає у зміцненні підприємствами власної позиції на ринку. Отже, ресурсний потенціал сучасного світу є певною сукупністю елементів, співвідношення між якими і значення яких для розвитку світової економіки непостійні. Під впливом об'єктивних факторів роль деяких видів ресурсів зростає, інших, навпаки, знижується, з'являються і будуть з'являтися в майбутньому нові, досі невідомі ресурси, які, можливо, відіграватимуть вирішальну роль у подальшому прогресивному розвиткові нашої цивілізації.

17. Інерційність структурних перетворень та роль держави.

Важливим компонентом національної економічної стратегії України є стратегія структурних перетворень. Вона передбачає реструктуризацію функціонуючого капіталу і праці, виробничих відносин та створюваного національного продукту. Така стратегія зумовлена неефективністю функціонування праці та капіталу, переважанням капіталу балових виробництв, недостатньою кількістю капіталу, сучасних технологій, інституційних передумов у галузях соціальних виробництв. Реструктуризація праці та капіталу в українській економіці необхідна для поліпшення структури національного продукту, в якому переважає продукція напівфабрикатна і виробничого призначення. Продукція соціального призначення має незначну частку, що спричиняє напливи імпорту на споживчий ринок України. Визначення напрямів реформування залежить від усвідомлення стану економіки, розуміння теорії макроекономіки, суті й процесу реформ. В Україні поки що домінує думка, що сучасний стан економіки обмежений кризою економічної системи і найближчим часом минеться тобто мислення політиків, чиновників, промисловців інерційно зберігає соціалістичну основу, що позначається на інерції самої економічної системи. Проте сучасний стан економіки є не тимчасово кризовим, а наслідком незворотного розриву між соціалістичним економічним устроєм, в якому виробництво і розподіл координувалися державою, та переходом до ринку, в якому координуючу функцію виконують ціни, підприємництво, змога вільно розпоряджатися грошима. У перехідний період мали б відбутися радикальні зміни виробничої системи. Цього в Україні не сталося передусім тому, що ринкове економічне мислення не проникло ні в сфери управління, ні в сфери виробництва. За таких умов неможливо сподіватися на економічне зростання, бо воно є результатом цілеспрямованої та збалансованої державної політики реформ, спрямованої на активізацію процесів виробничої функції:

B = F (T.K)

Метою політики реформ має бути:

• досягнення високих темпів зростання валового випуску - В:

• зменшення матеріальних затраті в у валовому випуску В = ІФ + Д;

• збільшення частки валового внутрішнього продукту ТД у валовому випуску В = ІФ 4- ТД;

• отримання структури валового внутрішнього продукту щодо потреб країни Д = Д, +Д, де Д, - частка ВВП сфери виробництва, Д„ - частка ВВП сфери послуг.

Економічне зростання можливе за радикальних структурних перетворень, що мають охоплювати такі найсуттєвіші аспекти:

-правильний вибір національних політичних, внутрішніх і зовнішніх економічних пріоритетів, які б гарантували самофінансування України на найближчу перспективу і партнерську співпрацю з усіма країнами світу;

-створення інституційних умов для надходження прямих капіталовкладень і ефективного функціонування всіх підприємств;

-зміна якості основного капіталу, мислення та якості трудового капіталу, а також якості та структури обігового капіталу;

-встановлення оптимальних міжгалузевих пропорцій і розміщення продуктивних сил.

Вирішення цього комплексу проблем вимагає збалансованої політичної, економічної, правової і фінансової діяльності всіх гілок влади

Смисл структурних перетворень полягає у наділенні виробничих і обслуговуючих підприємств функціями самоуправління виробництвом, створенні відповідних умов для їх реалізації. Донедавна підприємства працювали під централізованим управлінням держави і, будучи своєрідними елементами державного апарату, крім продуктивних, виконували багато соціальних функцій без грошових обмежень, їх діяльність фінансувалася централізовано, через розподіл грошових доходів інших підприємств. На етапі переходу до ринку вони втратили такі можливості. А підприємства з соціалістичною структурою (суспільною власністю, нечіткою приватизацією) за відсутності законодавства щодо захисту капіталовкладень не здатні залучити зовнішній капітал для модернізації. Можливості держави теж обмежені, оскільки централізований перерозподіл грошових доходів інших підприємств неможливий.

У зв'язку з цим структурні перетворення в Україні повинні ґрунтуватися на декількох принципах:

1. Створення умов для розвитку конкуренції на основі спроможності підприємств до самофінансування. У короткостроковій перспективі запорукою їх економічного зростання мають бути заходи із заощадження затрат і змін організаційної структури; в середньостроковій перспективі можна за допомогою невеликих обсягів капіталовкладень досягти значного прогресу в підвищенні продуктивності.

2. Створення нових самостійних підприємств, здатних привабити іноземні капіталовкладення. Йдеться не про модернізацію існуючих, а про їх перетворення на підприємства, які відповідатимуть вимогам ринку.

3.Трансформація централізовано керованих підприємств у ринкові, засновані на принципах самоуправління, її метою є орієнтація на зменшення виробничих витрат, отримання прибутку. Процес підприємізації повинен відбуватися шляхом:

• роздержавлення і приватизації суспільної власності;'

• розукрупнення великих і створення середніх та малих підприємств;

• передачі соціальних функцій державі;

-проведення горизонтальної промислової політики, метою якої повинно стати формування ринкових умов та забезпечення умов розвитку відкритих приватних акціонерних товариств.

4.Запровадження вільного ціноутворення та здійснення ефективної політики мита і квоти. Це передбачає відмову від застосування принципу ціноутворення, який покриває витрати, щоб отримати прибутки, запровадження ціноутворення, за якого прибутки отримують, знижуючи витрати виробництва; застосування мита і квот як інструментів економічної політики на довгостроковий період; визначення чіткої, прозорої, зрозумілої вітчизняним та зарубіжним виробникам зовнішньоторговельної стратегії та формування відповідних її інструментів.

Вирішальний вплив на напрями та динаміку структурних перетворень мають інституційні ринкові умови. Головною метою інституційного забезпечення є створення економічного механізму, який стимулюватиме ефективне функціонування всіх підприємств і розвиток інститутів ринку. Існує кілька напрямів економічних перетворень, інституційне забезпечення яких може надати певні позитивні імпульси економічному зростанню.

18. Законодавчо встановлені державні гарантії захисту іноземних інвестицій

законодавчо встановлені гарантії з боку державиви з метою забезпечення належного правового режиму інвестиційної діяльності і заохочення вкладення іноз. капіталу в пріоритетні галузі економіки України. Зак-вом України передбачені такі Д. г. з. і. і.: а) гарантії у разі зміни зак-ва; б) гарантії щодо примус, вилучень, а також незакон. дій держ. органів та їх посад, осіб; в) компенсація і відшкодування збитків іноз. інвесторам, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання держ. органами України чи їх посад, особами передбачених зак-вом обов'язків щодо іноз. інвестора або підприємства з іноз. інвестиціями; г) гарантії в разі припинення інвестиц. діяльності; д) гарантії переказу прибутків, доходів та ін. коштів, одержаних внаслідок здійснення іноз. інвестицій. Відповідно до Закону України «Про режим іноземного інвестування» (1996) у разі змін умов захисту іноз. інвестицій, зазначених у цьому законі, на вимогу іноз. інвестора протягом 10 років має застосовуватись спец, зак-во, що діяло на момент реєстрації інвестицій. Іноз. інвестиції в Україні не підлягають націоналізації та реквізиції, за винятком рятівних заходів у випадках стих, лиха, аварій, епідемій, епізоотій — за рішенням органів, уповноважених на це КМ України. Іноз. інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання держ. органами України чи їх посад, особами передбачених зак-вом обов'язків щодо іноз. інвестора або підприємства з іноз. інвестиціями. В разі припинення інвест. діяльності іноз. інвестор має право на повернення не пізніше 6 місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій у натур, формі або у валюті інвестування в сумі факт, внеску без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грош. чи товар, формі тощо. Після оплати податків та ін. обов'язкових платежів іноз. інвесторам гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та ін. коштів в іноз. валюті, одержаних на закон, підставах внаслідок здійснення іноз. інвестицій. Прибуток, доход та ін. законно одержані кошти іноз. інвестора можуть реінвес-туватися в Україні.

Однією з важливих Д. г. з. і. і. є гарантія їх суд.захисту на тер. України.

19. Пріоритети сучасного етапу структурної перебудови економіки.

Стосовно структурної політики нашої держави правомірно виокремити такі її пріоритети.

1. Використання всіх наявних інструментів державного підприємництва для ліквідації диспропорцій у народному господарстві (розриву в розвитку І та II підрозділів, промисловості та сільського господарства), налагодження належної виробничої та соціальної інфраструктури, усування наслідків екологічних катастроф.

2. Інтенсивна підтримка конкурентоспроможних на світовому ринку галузей і виробництв з метою зміни міжнародної спеціалізації народного господарства. Здійснення державою комплексу заходів щодо створення прозорих конкурентних взаємовідносин між учасниками ринку, підтримки виробників високоякісної продукції, стимулювання виробничої кооперації та інших зрушень інституціонального плану.

3. Пом'якшення тиску на сектори економіки, де ринкові відносини впроваджуються більш-менш динамічно (торгівля, сфера послуг, а в перспективі — виробництво й переробка сільськогосподарської сировини). Тут, як показує міжнародний досвід, достатньо створення загальних сприятливих умов Для прискореного зростання за допомогою податкових пільг і уникнення селективної підтримки окремих видів виробництв.

4. Незважаючи на брак достовірних даних, які б підтверджували дієвість надання субсидій окремим регіонам, позбавитися їх у недалекій перспективі ми не зможемо, хоч у країнах з розвинутою ринковою економікою субсидії мають в основному соціальний характер.

Зрозуміло, що застосування субсидій як інструменту структурної політики поставить перед нашим суспільством питання про пошук способів підвищення їх результативності. Процес структурного зламу економіки України під дією ринкових сил загострює соціальні проблеми (особливо якщо він (процес) некерований). А це значить, що структурна перебудова із самого початку має підпорядковуватися своїй головній меті — підвищенню якості життя народу.

Економічна модернізація передбачає докорінне оновлення на сучасній основі матеріально-речових і організаційно-економічних структур, усієї системи суспільного виробництва. Має відбутися повний демонтаж застарілих соціально-економічних відносин, які грунтувалися на монопольному, безроздільному пануванні державної форми власності на умови і засоби виробництва. Нова система виробничо-економічних відносин спирається на органічну єдність приватних форм власності (індивідуальна, акціонерна, корпоративна), комунальної (власність місцевих органів влади і місцевого самоврядування) і державної як гаранта загальнонаціональних економічних інтересів. На цій основі формується змішана економіка, яка дає змогу органічно об'єднувати інтереси держави, регіонів, підприємств і домашніх господарств (населення). Головною ознакою такої економіки є соціальна спрямованість, забезпечення твердих соціальних гарантій.

Потенційно пріоритетними є високотехнологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- і моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнологія, окремі виробництва ВПК). Другий блок — це галузі АПК. Вони мають унікальні природні основи і глибокі традиції культивування та експорту різноманітних продуктів харчування. Транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання інших міжнародних послуг у сфері транспорту, зв'язку, телекомунікацій становлять третю сукупність галузей, які формують структурний каркас економіки. Важливим каналом валютних надходжень і зростання ємкості внутрішнього ринку має стати розгалужений рекреаційно-туристичний комплекс від Карпат до Азовського моря, від Чернігова до Криму та Одеси. Але для цього потрібне відповідне інфраструктурне оснащення.

Пріоритетні галузі повинні бути головним об'єктом стимулювання засобами фінансової, грошово-кредитної, цінової, податкової політики. Така модель структури економіки виключає розмитість, аморфність, фрагментарність національного господарства і орієнтується насамперед на власні ресурси та можливості, на наявний природний та людський потенціал. Її домінантою є розвинутий, цілісний, місткий ринок з розгалуженою системою поділу і кооперації праці між областями, виробництвами, регіонами України

20. Створення привабливого інвестиційного клімату для іноземних інвесторів

Теорія:

Інвестиційний клімат держави — це сукупність політичних, правових, економічних та соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів.

Підготовку та реалізацію заходів щодо створення чи поліпшення інвестиційного клімату в країні та залучення іноземних інвестицій потрібно здійснювати за такими етапами:

1) дослідження інвестиційного потенціалу країни;

2) вибір пріоритетних галузей та технологій;

3) розробка способів залучення інвестицій;

4) реалізація розробленої політики та контроль за її виконанням.

Визначним завданням державної політики в інвестиційній діяльності є сьогодні створення привабливого інвестиційного клімату для іноземних інвесторів, що передбачаєстворення рівних умов для ведення бізнесу та інвесту­вання економіки країни суб´єктами господарювання різної форми власності, здійснення процесу інвестування на прозорих та цивілізова­них засадах, поліпшення структури інвестиційних джерел. У зв´язку з цим політика держави повинна бути сконцентрована на:

- прискоренні темпів економічного зростання на власній відтво-рювальній (інвестиційній) базі та на достатній ринковій основі;

- запровадження відкритих консультацій органів виконавчої вла­ди з представниками суб´єктів господарювання, поширення інформації про реальну економічну ситуацію, внутрішні та зовнішні ринки, кон´юнктурні процеси, нормативну базу;

- значному зниженні рівня тінізації вітчизняної економіки;

- створення рівних умов для діяльності суб´єктів господарювання незалежно від форми власності та походження капіталу;

- формування ефективного конкурентного середовища;

- зміцнення фондового ринку, розвитку інститутів інвестування, страхового та пенсійного фондів, ринку корпоративних цінних паперів, його інтегрування у міжнародні ринки капіталу;

- створення додаткових економічних стимулів для залучення інве­стицій у пріоритетні галузі економіки;

- створення ефективної системи інтелектуальної власності.

Для України:

Ключовими характерними особливостями, які стримують поліпшення інвестиційного клімату, є:

1. Відсутність в Україні сталої стратегії та відповідного національного плану дій, який є прийнятним та наслідується усіма політичними «командами» й орієнтований на забезпечення усім суб’єктам економічних відносин рівних економічних прав та обов’язків у здійсненні фінансово-економічної діяльності.

2. Обмеженістьпотенціалу залучення ПІІ в Україну через приватизацію державних підприємств. Попри існування певної кількості державних підприємств, під які можна залучати інвестиції, перспектива розвитку цього джерела залучення інвестицій є обмеженою вже у короткостроковому періоді.

3. Переобтяженість регуляторними нормами та складність податкової системи.

4. Суттєве податкове навантаження.

5. Недієздатність механізмів забезпечення ринкових прав і свобод інвесторів, а також низький рівень захисту інвесторів.

6. Низький рівень ефективності законодавства з питань корпоративного управління, що обумовлює виникнення конфліктів та протистоянь із залученням силових органів, блокування діяльності підприємств, нагнітання соціальної напруженості.

7. Негативний міжнародний імідж України, який склався внаслідок відсутності масових «успішних» інвестиційних історій, які б могли слугувати засобом реклами національного інвестиційного клімату; низький рівень підготовки суб’єктів національної економіки до формування інвестиційних пропозицій; значні диспропорції регіонального та галузевого розвитку, що обумовлюють концентрацію інвестицій у вузьких сегментах ринків та територій; застарілість інфраструктури тощо.

Враховуючи ці обставини і усвідомлюючи важливість поліпшення інвестиційного клімату в Україні, головним завданням на короткострокову перспективу є підготовка необхідної правової та організаційної бази для підвищення дієздатності механізмів забезпечення  інвестиційного клімату й формування основи збереження та нарощування конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Для цього необхідно:

1.    Підготувати план дій щодо забезпечення сприятливого інвестиційного клімату у межах проголошених пріоритетів соціально-економічного розвитку, залучити до його розробки та обговорення широке коло експертів, науковців, представників органів державної влади та бізнесу.

2.    Розробити регіональні плани підвищення інвестиційної привабливості областей з урахуванням особливостей їх поточних рейтингів інвестиційної привабливості, забезпечити державний моніторинг їх виконання як одного з критеріїв успішності діяльності місцевих державних адміністрацій.

3.    Поширити реалізацію обласними державними адміністраціями навчальних програм серед бізнесменів з підготовки інвестиційних пропозицій, складання інвестиційних бізнес-планів, юридичного супроводу інвестиційних проектів, управління інвестиційними проектами. Передбачити механізми надання державою послуг щодо підвищення кваліфікації та атестації фахівців у сфері інвестиційної діяльності.

4.    Підготувати перелік заходів щодо посилення відповідальності представників органів виконавчої влади й органів  місцевого  самоврядування за вчинення корупційних та інших дискримінаційних дій щодо інвесторів.

5.    Поширити практику укладання прозорих угод між інвесторами та владою щодо взаємних зобов’язань у сфері конкурентної поведінки бізнесу та конкурентної політики держави на певних ринках на визначений середньо- і довгостроковий період часу.

21. Пропорції та диспропорції в економіці.

Економічна рівновага займає центральне місце в макроекономічній теорії, тому що вона виражає оптимальний стан економіки й тому утворює критерій об’єктивної оцінки реальної ситуації в економіці країни. Рух до економічної рівноваги — це прагнення до рівноваги цін, повної зайнятості, подолання інфляції і стійкого економічного зростання. Разом з тим потрібно визнати, що макроекономічна рівновага є тільки ідеальною конструкцією, в реальності вона недосяжна. Як початкові й обов’язкові передумови макроекономічної рівноваги, приймаються такі положення:

1. рівність обсягів сукупного виробництва благ і сукупної купівлі-продажу товарів (реалізовується все, що зроблено);

2. жоден з економічних об’єктів не зацікавлений у зміні обсягів своїх ринкових операцій;

3. виключені збої у виробництві й затримки в реалізації товарів.

Життя ринкової економіки можна охарактеризувати як одночасне перебування у двох станах, які взаємно виключають один одного, — рівноваги та динаміки. У ринковій економіці всі вироблені продукти (сукупне виробництво) повинні стати товарами (сукупна пропозиція) і бути продані (сукупний обсяг продажу), усі доходи (сукупний дохід) повинні бути витрачені (сукупний попит) і отоварені (сукупне споживання). Тільки в цьому випадку сукупні величини платоспроможного попиту й товарної пропозиції збіжаться. Такий ідеальний, але практично недосяжний стан ринкової економіки і є її економічною рівновагою.

Рівноважний стан економічної системи — це стан, за якого узгод­женість основних пропорцій в економіці забезпечує безперервність процесу виробництва в незмінних або зростаючих масштабах. Економічною наукою виділяється п’ять основних пропорцій: в економіці, узгодження яких забезпечує досягнення збалансованості

1. факторна пропорція (виробничі, трудові, фінансові ресурси), яка пов’язує обсяг, структуру і продуктивність ресурсів з обсягом і структурою виробництва матеріальних благ і послуг;

2. пропорція нагромадження, що визначає норму нагромадження, тобто ту частку в національному доході країни, яка повинна витрачатись на розширення виробництва для отримання певного його обсягу;

3. пропорція розподілу, що визначає співвідношення в розподілі прибутків від виробничої діяльності між усіма власниками чинників виробництва;

4. пропорція обміну (реалізації), що визначає співвідношення між споживчим попитом і пропозицією за обсягом, структурою й вартістю;

5. товарно-грошова пропорція, що виражає співвідношення між товарною і грошовою масою

Диспропорції - в економіці - незбалансованість в розвитку окремих галузей, взаємозв'язаних фаз виробництва, що породжує порушення нормального ходу процесу відтворення. Розрізняють приватні диспропорції, що носять локальний і короткочасний характер, і загальні диспропорції, пов'язані з потрясінням всієї економіки.

22. Провідні інвестиційні компанії на ринку України

Інвестиційна компанія може засновувати відкриті та закриті взаємні фонди, які здійснюють діяльність щодо спільного інвестування в порядку, встановленому цим Положенням для інвестиційних фондів.

Dragon Capital .Найбільша інвестиційна компанія України, що надає повний спектр послуг з брокерського обслуговування, інтернет-трейдінгу, інвестіционно-банковському супроводу, управлінню активами і прямим інвестиціям для інституційних, корпоративних і приватних клієнтів

Dragon Capital - найбільший торговець акціями на ПФТС і "Українській Біржі".

Підрозділ Dragon Capital по управлінню активами на даний момент володіє інвестиціями в сумі більш ніж $0,6 млрд. Фінансовий журнал Euromoney визнав Dragon Capital «Кращою інвестиційною компанією України» у 2002 і 2004-08 рр. Аналітична команда Dragon Capital у 2007-2009 рр. визнавалася одній з кращих по Україні міжнародними рейтингами Thomson Reuters Extel та Institutional Investor

Група Компаній «ТЕКТ

Група Компаній «ТЕКТ» є одним з лідерів інвестиційного бізнесу в Україні. Ключовими напрямами діяльності є: управління фондами прямих інвестицій, врегулювання корпоративних конфліктів і супровід операцій злиття і поглинань (M&a).

За свою історію компанія реалізувала більш ніж 120 успішних операцій по покупці/продажу компаній.

За час існування Група компаній «ТЕКТ» приймала активну участь в реалізації різних проектів з такими компаніями як «Азовсталь», «Маркохим», «Миколаївський глиноземний завод», «Мотор-Сич», Крюковський вагонобудівний завод, «Росинка», Київміськбуд, Миколаївський пивзавод, «Меридіан», Промтехмонтаж, 1-й КАРЗ, Культтовари, Обухівський цегельний завод, «Будинок Одягу», Медінжсервіс

Впродовж 1995-2001 інвестиційний фонд «ТЕКТ-Інвест» було одним з найбільших по кількості учасників в Україні (550 тис. учасників).

У 2002-2008 роках Група компаній визнається одним з самим професійних учасників фондового ринку (рейтинг газети Бізнес).

Сьогодні в управлінні групи компаній «ТЕКТ» знаходиться більше 1 мільярда гривень.

РЕНЕСАНС КАПІТАЛ

ТОВ «Ренесанс Капітал» – українська компанія, що надає повний спектр інвестиційно-банківськихпослуг. Компанія була створена у 2004 році як підрозділ незалежної інвестиційної групи «Ренесанс Капітал» – лідера на ринках Росії та країн СНД і займає сьогодні провідні позиції у всіх основних напрямках свого бізнесу в Україні, серед яких: фінансовий і стратегічний консалтинг, угоди із злиття та поглинання, послуги на ринках акціонерного і боргового капіталу, а також інвестиційна аналітика. «Ренесанс Капітал» відіграє важливу роль, виконуючи функцію фінансового посередника між українськими компаніями, іноземними корпоративними й інституціональними інвесторами, фінансовими ринками (локальним і міжнародними) і державними установами.

СОКРАТ

«Сократ» — універсальна інвестиційна група з повним комплексом послуг і готових стратегій для широкого спектрy інвесторів.

Інвестиційна група «Сократ» була заснована у 1994 році і сьогодні є одним із провідних та найбільших операторів ринку капіталу України.

Основними напрямками діяльності групи «Сократ» є інвестиційний банкінг, торгівля і управління цінними паперами, зберігання цінних паперів.

«Сократ» є партнером Віденської Фондової Біржі, IPO партнером Варшавської Фондової Біржі та має статус ексклюзивного партнера Global M&A в Україні.

«Сократ» входить до трійки лідерів торговців акціями за підсумками 2007 та 2008 років, відповідно до рейтингів ПФТС. В 2008 році обсяг торгів компанії на ПФТС досяг 1,96 млрд грн, що складає 7,57% ринку.

Згідно з оцінкою «ГVардії корпоративних брендів» вартість бренду «Сократ» в 2009 році склала 635,252 млн грн.

«Трійка Діалог Україна» — інвестиційна компанія.

«Трійка Діалог Україна» входить до міжнародної групи компаній «Трійка Діалог», яка була заснована в Росії в 1991 році.

На український ринок «Трійка Діалог» вийшла в 2005 році. За два роки повноцінної роботи компанія увійшла до трійки кращих і значно збільшила активність на фондовій біржі.

Компанія здійснює брокерсько-ділерськіоперації з коштовними паперами і надає депозитарні, а також інвестиційно-банківські послуги на українському фондовому ринку.

В даний час інвестиційно-банківський підрозділ компанії «Трійка Діалог Україна» пропонує своїм клієнтам послуги з проведення операцій, пов'язаних із залученням фінансування, злиттям і поглинаннями, реструктуризацією бізнесу, на території України.

15% — доля «Трійки Діалог Україна» в загальному об'ємі торгівельних операцій на ринку облігацій в Україні

Об'єм операцій компанії за 2008 фінансовий рік склав близько $800 млн по акціях і $500 млн по облігаціях (в т.ч. операції РЕПО)

Таким чнном зайнявши 2-е місце по торгівлі акціями за 2008 рік

23. Структуроутворюючі фактори в економіці України у 1991-2006 роках

Структура економіки в її широкому розумінні охоплює всі сфери людської діяльності - від макро- до мікроекономічного рівня. Вона, безумовно, є найважливішою і основною ланкою, своєрідним ядром загальної структури економіки. Масштабні інвестиції покликані не тільки зупинити спад і пожвавити виробництво, але й створити умови для розв’язання іншого, ще складнішого завдання - глибокої структурної перебудови народного господарства. Здобувши незалежність у 1991 році, економіка Україна прагнула перебудови від командної до ринкової економіки. На відміну від закритої, командної економіки, ринкове господарство має відкритий характер, являючи собою сферу конкурентної боротьби не тільки вітчизняних підприємств, але й зарубіжних фірм, і втому числі – ТНК. Промисловість, залишаючи за собою провідну роль у структуроутворюючому процесі в українській економіці, одночасно зберігає тенденцію до подальшого спаду виробництва, з внутрішньою деформацією своєї галузі структури.

Гіперінфляційний шок спрацював на структурну деформацію повною мірою. Політика ефективних ринкових реформ органічно пов’язана з інвестиціями у структурі перетворення, спрямовані на економічне оновлення і зростання. Структурна перебудова економіки в розвинутих країнах світу передбачала перехід до енергозаощаджуючих, матеріалозаощаджуючих і працезаощаджуючих технологій, тобто до автоматизованих технологій. Повна лібералізація і пасивність мають своїми наслідками пристосування економічної структури України до ринкових потреб західних країн, а їм потрібні лише дешеві сировинні ресурси. Тому самоплив у напрямку ринкової рівноваги неминуче призведе до формування напівколоніальної структури економіки України. І річ тут не в чийомусь злому намірі, а в тому, що, не порушивши ринкової рівноваги, Україна може прилаштуватися до Заходу тільки як сировинний придаток. Тому необхідна активна роль держави саме в напрямку структурної перебудови, у стимулюванні і підтримці ринковими методами виробництв, необхідних для існування нормального відтворювального процесу в самостійній державі.

24. Суть природно-ресурсного потенціалу, проблеми ефективного його використання.

Природно-ресурснийпотенціал (ПРП) розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (або можуть використовуватись) при даному рівні розвитку продуктивних сил для досягнення певної мети. До складу ПРП входять природні умови і ресурси. Природні ресурси, на відміну від природних умов, беруть безпосередню участь у матеріальному виробництві й невироб-ничій діяльності. У своїх працях А.А. Мінц визначає природні умови як тіла і сили природи, що при певному рівні розвитку продуктивних сил суттєві для життя й діяльності людського суспільства, а природні ресурси – як тіла і сили природи, що на певному рівні розвитку продуктивних сил можуть використовуватись для задоволення потреб людського суспільства у формі безпо-середньої участі в матеріальній діяльності.

Наявність природних ресурсів є головною умовою розміщення продуктивних сил на даній території.

Кількість, якість і поєднання ресурсів визначають природно-ресурснийпотенціал території, який є важливим фактором розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські комплекси та економічні райони. Природно-ресурснийпотенціал району здійснює вплив на його ринкову спеціалізацію, місце в територіальному поділі праці, міжнародний рейтинг країни. 

Отже, наявність тих чи інших природних умов, і особливо природних ресурсів, може бути стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни, але не завжди. Останнім часом виокремилась і така тенденція: чим вище рівень розвитку виробництва у країні, тим менше він залежить від ресурсного фактора (наприклад, Японія). 

Сучасний розвиток цивілізації харак-теризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше роз-глядаються для життєдіяльності людини як природний ресурс, ніж природні умови.

За особливостями використання природні ресурси поділяються на невичерпні та вичерпні (серед останніх виділяються відновні, відносно відновні та невідновні).

За економічною класифікацією розрізняють:  – ресурси матеріального виробництва, у тому числі промисловості (паливо, метали, деревина, риба) і сільського господарства (грунти, води для зрошення, кормові рослини, промислові тварини); – ресурси невиробничої сфери, у тому числі прямого споживання (питна вода, дикорослі рослини і тварини) і непрямого (наприклад, використання для відпочинку зелених насаджень та водоймищ). За походженням і природними властивостями виділяють: мінеральні ресурси (корисні копалини), земельні, водні, біологічні (зокрема лісові), агрокліматичні (сонячне тепло, світло, опади), ресурси енергії природних процесів (енергія сонця, вітру, землі), а також рекреаційні (вони поєднують в собі різні види ресурсів).

За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце – за кількістю орних земель, запасами залізної та марганцевої руд, сірки; у числі перших – за запасами кам’яного вугілля, природного газу, калійної та кам’яної солей.\Економічна оцінка природних ресурсів включає врахування багатьох чинників (економічних, соціальних, технічних, еколого-географічних), які обумовлюють просторові відмінності і значення природних ресурсів для життєдіяльності людини. При їх економічній оцінці використовуються наступні критерії: розміри родовища, які визначаються його запасами; якість корисних копалин, їх склад і властивості, умови експлуатації; потужність пластів і умови залягання; господарське значення; річний обсяг видобутку.

Найправомірніше показниками економічної оцінки повинні бути: – собівартість, яка характеризує поточні витрати; – питомі капіталовкладення, що виражають величину одноразових витрат.

Основні напрями раціонального використання природних ресурсів: – впровадження ресурсозберігаючих технологій; – комплексне використання, спрямування на максимальне вилучення корисних компонентів з одиниці сировини і відходів; – відтворення лісових, водних, земельних ресурсів; – розширення геологорозвідувальних робіт; – розвиток екологічної інфраструктури (очисні споруди); – збереження та примноження системи заповідників і заказників.

Основними шляхами підвищення ефективності використання природних ресурсів продовольчого комплексу є наступні: 

1. моніторинг природного середовища; 

2. науково-обгрунтоване регіональне розміщення народногосподарського виробництва;

3. поглиблення регіональної спеціалізації;

4. здійснення заходів з екологізації виробництва; 

5. забезпечення оптимізації структури сільськогосподарських угідь;

6. перехід від затратного до ресурсо- та енергозберігаючого господарювання; 

7. формування економічної збалансованості аграрного виробництва в регіонах з урахуванням природноресурсного потенціалу;

8. дотримання вимог екологічної безпеки

9. застосування екологічно-прогресивних технологій;

10. здійснення заходів з підвищення родючості грунтів. 

До основних напрямів вирішення економіко-екологічних проблем природокористування в АПК України відносяться: врахування територіальної неоднорідності і регіональних особливостей природних умов і ресурсів при вирішенні економіко-екологічних проблем; проведення комплексу заходів в АПК, направлених на покращення стану оточуючого природного середовища, його оздоровлення (протиерозійні заходи, вапнування, гіпсування, дотримання норм, термінів і технології застосування мінеральних добрив та пестицидів, впровадження оборотних систем водопостачання, зменшення викидів шкідливих речовин в атмосферу і скидання стічних забруднених вод в водні об"єкти, попередження підтоплення та заболочення, заходи по підвищенню родючості грунтів та ін.); впровадження альтернативних систем землеробства (органічна, біологічна, органо-біологічна, біодинамічна, екологічна); проведення заходів по розширенню природних ресурсів; проведення екологічної експертизи проектів, особливо направлених на перетворення природи, впровадження екологічного аудиту підприємств АПК; удосконалення економічного механізму раціонального природокористування; екологізація агропромислового виробництва; створення системи спостережень (моніторингу) за впливом агропромислового виробника на оточуюче природне середовище і станом природи. Вирішення економіко-екологічних проблем природокористування проводиться з врахуванням їх регіонального прояву на основі даних еколого-економічного районування. Екологізація агропромислового виробництва - це впровадження ресурсозберігаючих, енергозберігаючих, мало- і безвідходних технологій в переробних галузях, альтернативних систем землеробства з обмеженням використання хімічних засобів для підвищення родючості грунту і захисту рослин, врахування можливостей природи до самовідновлення. Природоохоронні, екологобезпечні й ресурсозберігаючі напрями науково-технічного прогресу повинні бути пріоритетними.

Проблему раціонального природокористування, відтворення та охорони ресурсів природних ресурсів та стабільності збалансованого приросту сільськогосподарського виробництва можливо забезпечити при наступних умовах: - районування природних умов і ресурсів на основі всебічного їх дослідження; - комплексна економіко-екологічна оцінка продовольччої ефективності природно-ресурсного потенціалу; - забезпечення розширеного відтворення та охорони родючості земельних угідь; - проведення комплексу природоохоронних (меліоративних, агротехнічних, організаційно-економічних) заходів.

25. Вплив зміни цін та інших факторів на структурні зрушення у виробництві.

В кінцевому результаті ціна товару визначається ринком, на неї значно впливає відношення попиту та пропозиції і вона представляє собою компроміс між бажанням продавця і можливостями покупця. Проте, витоком формування продажної ціни є калькуляція. Якщо розрахована калькуляційним методом ціна вища тієї, що склалася на ринку, слід шукати шляхи зниження витрат чи взагалі відмовитися від виробництва даного товару.

Попередньо розраховуються дві ціни кожного товару, виробництво якого передбачається в наступному році: продажна, яка забезпечує виробнику нормальні умови відтворення і мінімальна, яка компенсує підприємству витрати при мінімальному прибутку. Якщо укладається контракт, здійснюється велике замовлення, то замовники мають право ознайомитися з калькуляціями виробника. Виробник в свою чергу може відмовитися від представлення калькуляційних звітів, замовник в такому випадку - від придбання товару, ціна якого видається йому явно завищеною.

Крім калькуляційного застосовуються також і інші методи формування цін на вироби, що тільки починають випускатись: параметричний, що базується на залежності ціни від головного параметру виробу ( потужності, швидкодії, грузопід'ємності і т.п.); статистичний, основа якого - аналіз динамічного ряду цін аналогічних чи споріднених виробів. Але, слід відмітити, що при всіх умовах ціна повинна компенсувати витрати виробника, тому використання калькуляцій - просто необхідний процес в ціноутворенні. Іноді проектування цін на, так звані, елітні вироби доручають спеціалізованим консалтинговим фірмам, в об'єктивності яких впевнені обидві сторони - як замовник так і виробник. Наприклад подібного роду роботи виконує американська фірма Rand Corporation.

26. Необхідність та зміст активної екологічної політики.

Екологічна політика - це сукупність заходів держави, спрямованих на збереження безпечного навколишнього середовища, захист життя і здоров´я населення від негативного впливу забруднення, досягнення гармонії у взаємодії суспільства і природи, охорону і раціональне використання природних ресурсів.

Розрізняють два типи екологічної політики - пасивну та активну. Суть пасивної політики полягає у впровадженні заходів щодо стримування негативних впливів на природу. Вона ґрунтується на застосуванні адміністративних інструментів регулювання: екологічних норм і нормативів, дозволів, штрафних стягнень. Активна екологічна політика орієнтується на екологічний моніторинг, на послідовне зменшення негативних впливів на природу в результаті змін у свідомості громадян і товаровиробників.

Екологічний моніторинг - це систематичний збір, обробка та аналіз даних про негативні впливи на довкілля, прогнозування та формування політики щодо захисту природного середовища.

27. Структурні зміни в аграрному секторі та розвиток аграрного ринку.

Вже протягом багатьох років сільське господарство України знаходиться у кризовому стані. Але оскільки спад виробництва у сільському господарстві є все-таки меншим, ніж у деяких інших секторах економіки та у народному господарстві загалом, можна було б зробити висновок, що відносна конкурентоспроможність сільського господарства в Україні попри спад виробництва зросла за останні роки.

В Україні в СГ зайнята п'ята частина працюючих в усіх сферах економічної діяльності, зосереджено майже чверть виробничих фондів. На сільське господарство припадає близько 10% валового продукту. Земельні ресурси складають 40% продуктивних сил держави.

Серед областей рослинництва найважливішим є зернове господарство. Зернове господарство формує продовольчий фонд і поставляє зерно тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на експорт. На другому місці ячмінь. На третьому місці по валовому збору перебуває кукурудза, на четвертому — жито. За об'ємами валового збору їм значно поступаються овес, просо, гречка, рис, зернобобові. У лісостепу склався найважливіший в Україні район виробництва цукрового буряка, який дає країні понад 40% цукру. Вирощуванню цукрового буряка сприяють помірна кількість опадів і чорноземні ґрунти. У північній і західній частинах України вирощується льон.

Взагалі можна назвати такі основні причини сучасного кризового стану аграрного сектора:

- відсутність до цього часу стратегічно спрямованої та всебічно відпрацьованої державної аграрної політики;

-- непомірний для колективних та індивідуальних виробників сільськогосподарської продукції диспаритет цін на неї та промислові вироби, що надходять до галузі, а також надмірний податковий і кредитний тиск;

- недооцінка владними структурами світового досвіду щодо необхідності розпочинати відбудову економіки з сільського господарства;

- викорінення сформованого ще за радянських часів споживацького ставлення до сільського господарства, що проявляється в намаганні взяти від нього якнайбільше продукції за найнижчими цінами

Вихід з ситуації, що склалася, бачиться у розробці та поетапному здійсненні стратегічно зорієнтованої державної аграрної політики.

Підходи до формування аграрної політики України повинні визначатися з урахуванням таких засад:

- визначення принципових, науково обгрунтованих напрямів і методів економічних перетворень у цій сфері на основі становлення та розвитку багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки;

- забезпечення дійсно пріоритетного розвитку АПК (при цьому мають бути чітко визначені та окреслені напрями цінових і фінансово-кредитних відносин для гарантування справедливого, еквівалентного обміну);

- усунення недосконалої, довільно формованої практики ціноутворення, стрімкого зростання цін, насамперед, на товари народного споживання, засоби виробництва і послуги для села, надуманої багатоканальної системи оподаткування, комерційних послуг банків, які грунтуються на високих процентних ставках плати за користування кредитом;

- запровадження у період переходу до ринку державного цінового регулювання з метою досягнення паритетності цін на продукцію сільського господарства, здійснення заходів щодо підтримання цін і доходів сільськогосподарських товаровиробників;

- посилення впливу держави на економіку шляхом активного державного регулювання, присутності великих держзамовлень, бюджетної підтримки пріоритетних галузей, використання гнучкої податкової політики

- надання товаровиробникам дійсної свободи і самостійності щодо вибору форм власності та господарювання, виробництва і продажу продукції.

- ефективна гнучка система державної підтримки сільського господарства

- підпорядкування суті, цільового призначення, етапів і способів здійснення аграрної політики інтересам селянина

За даними Держкомстату, СГ України в 2009 характеризувалося наступними показниками:

За підсумками заключних розрахунків у 2009р. загальний обсяг виробництва валової продукції сільського господарства (у порівнянних цінах 2005р.) склав 102,1 млрд.грн. (98,2% проти 2008р.), у т.ч. у сільськогосподарських підприємствах - 45,8 млрд.грн. (95,6%), господарствах населення - 56,3 млрд.грн. (100,4%).

В результаті збільшення обсягу вирощування худоби та птиці (на 6,5%) та виробництва яєць (на 6,4%), навіть при зменшенні виробництва молока (на 1,3%), валова продукція тваринництва порівняно з 2008р. зросла на 3,8%. В аграрних підприємствах індекс виробництва цієї продукції становив 109,9%, а в господарствах населення - 99,6%.

Через скорочення на 13,6% виробництва зернових культур, на 25,1% - цукрових буряків (фабричних), на 2,5% - соняшнику, на 34,8% - ріпаку валова продукція рослинництва зменшилась на 5,2%, у т.ч. в сільськогосподарських підприємствах -на 11,3%. Водночас у господарствах населення вона зросла на 0,9%.

Структура валової продукції сільського господарства у 2009 році

Рослинництво:

Зернові культури 19,0%

Технічні культури 10,4%

Картопля, овочі та баштанні культури 24,2%

Плодоягідні та виноград 3,9% Інша продукція рослинництва 2,8%

Тваринництво:

Вирощування худоби та птиці 21,4%

Молоко 12,1%

Яйця 4,7%

Інша продукція тваринництва 1,5%

Частка виробництва сільськогосподарської продукції господарствами населення і надалі залишається вагомою і становить 55,2%, що на 1,2 в.п. більше проти 2008р.

Тенденція нарощування обсягів сільськогосподарського виробництва відмічається у 13 регіонах країни (від 0,1 до 8,7%). Найсуттєвіший внесок у загальний обсяг валової продукції зробили господарства Черкаської (6,6%), Київської (6,5%), Дніпропетровської (6,2%), Вінницької (6,0%), Полтавської (5,6%), Донецької та Харківської (по 4,9%) областей.

28. Міжнародне співробітництво України у сфері охорони навколишнього середовища.

Можна виділити такі форми міжнародної співпраці у сфері природокористування.

1. Парламентське співробітництво, яке орієнтується на координацію законодавчої діяльності, забезпечує вирішення міжнародних екологічних проблем і передбачає розробку рекомендаційних законів з питань екології.

2. Взаємодія виконавчих структур окремих держав, які орієнтуються на розробку та реалізацію екологічних програм під егідою ООН.

3. Співробітництво конвенційного типу, яке передбачає єдиний підхід до вирішення конкретних екологічних проблем окремих територій і об'єктів.

4. Науково-технічне співробітництво, яке зорієнтоване на обмін науковою інформацією, спільне виконання природоохоронних розробок і проектів.

Однією із основних форм міжнародної співпраці щодо вирішення проблем навколишнього середовища є укладання договорів та інших видів міжнародних угод. Двосторонні і багатосторонні угоди і міжнародні конвенції використовуються з метою координації природоохоронних заходів різних країн. Учасниками таких угод є держави, які мають спільні проблеми або інтереси.

З перших днів незалежності наша держава бере активну участь у міжнародних природоохоронних заходах і реалізації екологічних програм та проектів. Міжнародне співробітництво у галузі охорони навколишнього природного середовища займає важливе місце у зовнішньополітичному курсі України.

Україна як член ООН є суверенною стороною 18 міжнародних природоохоронних угод, бере участь у 20 міжнародних конвенціях і продовжує активно працювати з іншими країнами світу над проблемами врятування нашої планети від екологічного лиха. Україна підписала 44 двосторонні міжнародні угоди і договори, насамперед із сусідніми країнами - Білоруссю, Грузією, Молдовою, Росією, Словаччиною та Польщею. Меморандуми про взаємопорозуміння і співробітництво в галузі охорони довкілля підписані з Австрією і Фінляндією. Угода про співробітництво в галузі охорони довкілля укладена з урядом Ізраїлю, про співробітництво в галузі ядерної безпеки і захисту від радіації - з урядами Фінляндії, Австрії та Росії. Динамічно розвивається співробітництво в галузі охорони довкілля, національних парків і біорізноманіття, раціонального використання природних ресурсів, управління водними ресурсами, токсичними відходами, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - з Данією, Нідерландами, США.

Міжнародне співробітництво в галузі ядерної та радіаційної безпеки у рамках програми TACIS Україна підтримує з МАГАТЕ і Європейським Союзом, а також на двосторонній основі з США, ФРН, Канадою, Швецією та Японією. З питань зміни клімату підписані Меморандум про співробітництво урядів України та Канади, а також Протокол про співробітництво з Нідерландами. Нині почалося впровадження трьох спільних проектів.

Україна є членом провідних міжнародних організацій, діяльність яких пов'язана із вирішенням глобальних та регіональних проблем, охорони довкілля (ЮНЕП, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.). Україна бере активну участь у діяльності Європейської Економічної комісії, насамперед з її Комітетом з екологічної політики. З 1995 року Україна є членом Ради Європи - однієї з найвпливовіших організацій, в діяльності якої питання охорони навколишнього середовища займають важливе місце.

Наша держава була активним учасником Всесвітньої зустрічі глав держав та урядів в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) та Йоганнесбурзі (2002 р.), підписала прийняті там програмні документи та реалізує їх на національному рівні. Важливою подією, що стимулювала розвиток міжнародного права в галузі навколишнього середовища на європейському рівні, стало прийняття Програми дій з охорони навколишнього середовища для Центральної і Східної Європи на Конференції міністрів охорони навколишнього середовища (Люцерна, Швейцарія,

28-30 квітня 1993 р.). Такі конференції стали традиційними. Вонивідбувалися у 1995 році в Софії (Болгарія), у 1998 році - в Орхусі (Данія). У 2003 році в Києві відбулася конференція «Довкілля для Європи», що свідчить про високий міжнародний авторитет України в галузі охорони довкілля.

Незважаючи на глибоку еколого-економічну кризу в українському суспільстві, впровадження економічних методів регулювання природокористування залишається одним із першочергових завдань, оскільки від його успішного вирішення значною мірою залежить економічна ефективність народного господарства, здатність економіки України до стабільного і тривалого саморозвитку.

29. Структурні перетворення на ринку енергоресурсів.

Основні характеристики ринку енергоресурсів в Україні *

Ресурси

Одиниці виміру

2003р.

2015р.

2030р.

Газ

Споживання	млрд. м3	39,6	42,1-49,4	45,7-53,8
Видобуток	млрд. м3	19,1	22,8	27,2
Дефіцит (Імпорт)	млрд. м3	20,5	26,6	26,6
Ціна	дол./1000 м3	108	114	135
Витрати на імпорт	млн. дол.	2214	3032,4	3591

Нафта

Споживання	млн. т	9,4	20,0-23,4	25,3-30,7
Видобуток	млн. т	3,9	5,2	6,9
Дефіцит (Імпорт)	млн. т	5,5	18,2	23,8
Ціна	дол./барель	27	34	41
Витрати на імпорт	млн. дол.	148,5	618,8	975,8
(сума витрат на газ та нафту для ТЕС)	цент/кВтг	0,47	0,47	0,40

Вугілля

Споживання	млн. т	58,6	86,8	120,2-126,7
Видобуток	млн. т	49,3	63,0	80,5
Дефіцит (Імпорт)	млн. т	9,3	23,8	46,2
Ціна	дол./т	30	33	38
Витрати на імпорт	млн. дол.	279,0	785,4	1755,6
	цент/кВтг (для ТЕС)	0,29	0,53	0,81

Загальні витрати на енергоресурси

Витрати	млн. дол.	2641,5	4436,6	6322,4
у т.ч. витрати на енергоресурси для ТЕС	млн. дол.	612,4	1243,9	2205,4
	цент/кВтг	0,76	1,01	1,23

Витрати на ядерне паливомлн.

Витрати	дол.	250,0	315,9	400,0
	цент/кВтг	0,31	0,25	0,21

Конкурентоспроможність підприємств атомної енергетики України залежить від зовнішнього монополіста, яким залишається Росія у постачанні палива. Надзвичайно актуальним завданням є розвиток виробничих зв’язків з іншими постачальниками свіжого ядерного палива а також створення власної інфраструктури поводження з відпрацьованим ядерним паливом.

Діюча модель енергоринку України вимагає термінового реформування з урахуванням світового досвіду. Притаманна діючій системі державного регулювання електроенергетики України, у тому числі і роботи атомних станцій, тарифна політика не відповідає ринковим вимогам. Запровадження розподільчого рахунку оптового ринку дало можливість підвищити рівень платежів за електроенергію. Водночас це зашкоджує конкуренції, в умовах коли розподіл грошей із згаданого рахунку відбувається під впливом політичних факторів.

30. Механізм економіко-екологічного регулювання суспільного виробництва

Розвиток світової економіки у ХХ – на початку XХI ст. призвів до руйнівних наслідків погіршення стану навколишнього середовища. Одним з найбільших глобальних екологічних викликів, що постав перед людством, є глобальна зміна клімату внаслідок збільшення викидів парникових газів, таких як СО2.У передових країнах світу вже давно усвідомили необхідність вжиття превентивних заходів щодо обмеження емісії шкідливих речовин. Ці країни поступового скорочують обсяги виробництва екологонебезпечної продукції з високим “матеріалізованим” вмістом вуглецю, в структурі ВВП неухильно скорочується частка матеріальних видів діяльності і збільшується частка сфери послуг, широке розповсюдження отримують сучасні ресурсо- та енергозберігаючі технології. Але країни з перехідною економікою на зламі тисячоліть опинилися у принципово інших умовах. Для них завданням номер один є нарощення темпів економічного зростання та підвищення рівня життя населення. Зрозуміло, що екологічні та структурні аспекти розвитку за таких обставин відсуваються на другий план, а перевага часто надається отриманню поточних вигод, незважаючи на можливі майбутні втрати. Як показав аналіз, проведений у попередньому розділі, загострення екологічних проблем України значною мірою зумовлено структурними диспропорціями та їх посиленням у пострадянський період розвитку. Набуття екологічними проблемами глобального характеру, поступове вичерпання невідновлюваних природних ресурсів, підвищення світових цін на енергоносії все більшою мірою призводить до того, що дбати про екологію стає не лише корисним для суспільства, а й вигідним для економіки. Прикладом, який підтверджує цей аргумент, є прийняття у 1997 р. Кіотського протоколу, який вступив у дію 16 лютого 2005 р. після ратифікації його Росією. Цей міжнародний документ встановлює обмеження для країн-учасниць по скороченню (стабілізації) обсягів викидів парникових газів у період 2008−2012 рр., рівень яких протягом зазначеного терміну повинен зменшитися на 5,2% порівняно з 1990 р. Для досягнення цієї мети протоколом встановлено диференційовані кількісні зобов’язання обсягів викидів для кожної країни, а також передбачена можливість використання різних механізмів гнучкості: міжнародна торгівля викидами, спільне впровадження, механізми чистого розвитку. Спільне впровадження дає змогу країнам брати собі у залік скорочення викидів, які утворилися в результаті їх інвестування у скорочення викидів у інших країнах і можуть бути предметом передачі еквівалентної кількості “одиниць скорочення викидів” між двома країнами.

Механізми чистого розвитку передбачають аналогічні проекти скорочення викидів у країнах, що розвиваються, з метою отримання “сертифікованих скорочень викидів” для подальшого використання інвестором.

31. Інноваційний розвиток та перспективи внутрішнього ринку машинобудування.

Одним з важливих напрямів підвищення конкурентоспроможності національної економіки є орієнтація на інновації і прогресивні технології.

Проте сьогодні в Україні немає для цього фінансового, а тим більше — соціального “запасу тривкості”. З огляду на дефіцит фінансових ресурсів, а також тривалий термін окупності більшості інноваційних проектів пропонується інша модель вибору пріоритетів, що складається з двох етапів (вони можуть частково поєднуватися).

1. Пріоритетне фінансування виробництва товарів народного споживання. Це, зокрема, дасть змогу завдяки швидкому обороту капіталу у цих галузях за короткий термін збільшити податкові надходження в бюджет і поступово створити матеріальну основу для подальшого фінансування структурної перебудови. Під пріоритетним фінансуванням слід розуміти цільове, контрольоване пільгове кредитування лише тих інвестиційних проектів, реалізація яких дасть змогу “розшити” вузькі місця у галузях, поліпшити їхній фінансовий стан з найменшими витратами й найменшим інфляційним ефектом.

2. Пріоритетне фінансування розвитку виробничої інфраструктури (шляхове господарство, транспорт, зв’язок), енергозберігаючих технологій і наукомісткого машинобудування, пов’язаного з авіакосмічною галуззю і військово–промисловим комплексом.

Вибір наведених інвестиційних напрямків грунтується на тому, що поки інноваційні “точки зростання” не визначені, необхідно надати пріоритетне значення галузям, розвиток яких дасть змогу реалізувати факторні переваги і використовувати високотехнологічну складову наявного виробничого потенціалу.

Недостатньо визначеним залишається становище в інноваційній сфері. У 2003 р. відбулося помітне (на 17,8 %) зменшення кількості підприємств, які впроваджували технологічні інновації. Кількість освоєних нових видів продукції скоротилася порівняно з попереднім роком на 67,6 %. Частка інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції зменшилася з 7,0 % до 5,1 %. Обнадійливим є те, що порівняно з минулим роком на 29,8 % зросла кількість впроваджених нових технологічних процесів (хоча це й становить лише половину від показника 1995 р.), проте реалізація їхнього інноваційного потенціалу залежить як від сприятливості макроекономічної кон’юнктури, так і від виваженості державної економічної політики.

Нинішні тенденції розвитку внутрішнього ринку машинобудування важке машинобудування- різке скорочення виробництваелектротехнічнапромисловість- незначне зменшення виробництва деякихвидів продукціїтранспортне машинобудування -значні темпи зменшення виробництвасільськогосподарське машинобудування- зменшеннявиробництв машинобудування для легкої та харчової промисловості,виробництво побутових машин та обладнання, приладів- зменшення виробництва

Причини негативної тенденції

• - зниження інноваційної активності;

• - незначні обсяги фінансування господарської діяльності;

• - відсутність державної підтримки;

• - повільний розвиток підгалузей машинобудування;

• - тіньові механізми господарювання;

• - погіршення показників ефективності функціонування та показників

• фінансового стану господарювання;

• - погіршення матеріально-технічної, забезпеченості господарської діяльності;

• - скорочення кількості працівників, відсутність моральної та матеріальної

• мотивації;

• - скорочення соціальної інфраструктури підприємств;

• - підвищення зношеності основних засобів. використанняефективних механізмів господарювання

Перспективи у разі використання ефективних засобів господарювання(макроекономічних і внутрішньогосподарських_

• - покращення матеріально-технічного та інформаційного забезпечення;

• - розвиток колективу на основі мотивації, покращення умов праці та формування соціальної інфраструктури;

• - покращення показників ефективності;

• - формування ефективного механізму контролю;

• - покращення внутрішньогосподарського виробничого процесу за рахунок підвищення інноваційної активності та інвестиційної привабливості.

Якщоне будуть використовуватись :

• - прискорення морального старіння таматеріальної зношеності основних засобів;

• - збільшення кількості збитковихпідприємств;

• - брак власних коштів для фінансування виробництва;

• - відсутність інновацій та розвитку науково-технічного прогресу;

• - скорочення інвестицій у галузь машинобудування з боку вітчизняних та іноземних інвесторів.

32. Формування концепції та моделі сталого, екологобезпечного і екологозрівноваженого соціально-економічного розвитку країни.

Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку, що відбувалася в Ріо-де-Жанейро в червні 1992 року, констатувала, що людство переживає вирішальний момент в історії: протиріччя між сформованим характером розвитку цивілізації і природою досягли межі, і подальший рух по цьому шляху веде до глобальної екологічної катастрофи. У цій конференції взяли участь представники понад 170 держав. На Конференції прийнято п'ять документів: два міжнародних багатосторонніх договори - Конвенція про біологічне різноманіття і Рамкова конвенція про зміну клімату і три документи, що не мають договірно-правового характеру - Декларація Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища і розвитку, Порядок денний на ХХI століття і Заява про принципи для глобального консенсусу щодо управління, збереження і стійкого відтворення всіх типів лісів, яка не має обов'язкової юридичної сили. Конференція стала етапною подією, що продемонструвала, зокрема, що концепції захисту навколишнього середовища і соціально-економічного розвитку вже некоректно розглядати окремо. Суть конфлікту полягає в тому, що людина, оволодівши матеріало-і енергоємними технологіями, зруйнувала екосистемні рівноваги в біосфері, що склалися протягом доісторичного антропогенного періоду.

33. Основні моделі трансформування економіки «постсоціалістичних» країн на шляху до ринку.

Модель "ринкового соціалізму" застосовувалася в Угорщині та Югославії в 60-х роках. Та сама модель, але із значними відмінностями, використовується у В'єтнамі та Китаї. В умовах "ринкового соціалізму" переважає власність держави і державних корпорацій, вона поєднується з дрібною приватною власністю. Щодо розподілу і умов життя ця модель характеризується збереженням державного патерналізму

Модель "оксамитової революції" застосовувалася в Чехословаччині (1 січня 1993 p. держава розпалася на Чехію і Словаччину). Ця модель визначається поступовістю трансформування і м'якшим переходом від централізованого управління економікою до ринкового механізму, для неї властивою є значно ширша активність населення у перетворенні відносин власності (сертифікати "народної частки" або ваучери). Модель "оксамитової революції" найбільш послідовно реалізує принципи "соціального ринкового господарства", що дістає виявлення в порівняно менших гостроті та глибині кризи, а також у меншому падінні рівня життя населення. Реалізація моделі "оксамитової революції" в Чехії та Словаччині дала позитивні результати, вона забезпечила найменш болісні методи перетворень, які трансформували економіку і суспільство.

Модель "шокової терапії" застосовувалася в Польщі та в багатьох країнах колишнього СРСР. Ця модель характеризується намаганням швидко адміністративними методами зруйнувати командно-адміністративну систему і запровадити ринкову економіку. При застосуванні "шокової терапії" здійснюється прискорена корпоратизація державної власності, причому нерідко (особливо в СНД) шляхом її передавання до рук колишньої номенклатури, яка зберегла владу. За "шокової терапії" ринкові реформи перетворюються на самоціль, суспільство платить за це значним погіршенням умов життя, зубожінням широких верств населення. "Шокова терапія" пов'язана з "пограбуванням населення", а загальноцивілізаційні процеси реалізуються при цьому суперечливо. Спроба радикально і якнайшвидше реформувати економіку і суспільство призвела до руйнування командно-адміністративної системи управління і планування, глибокої економічної кризи (гіперінфляції, спаду виробництва, зубожіння населення та ін.). Але застосування цієї моделі мало різні наслідки. У Польщі "шокова терапія" забезпечила порівняно швидкий вихід з кризи, зростання рівня життя тощо.

А в країнах СНД, як дуже справедливо вважають, відбувався "шок без терапії", який, можна сказати, відкинув економіки цих країн майже на десятиріччя

Проведення радикальних реформ у Росії, Україні та інших країнах після розпаду СРСР ґрунтувалося на неоліберальній моделі і так званій шоковій терапії. Вони характеризувались прискореною приватизацією державної власності, відмовою від державного регулювання цін і валютного курсу рубля, планового управління економікою і планового розподілу продукції підприємств, бюджетних дотацій галузям народного господарства і населенню, адміністративної прив'язки виробника продукції до споживача та ін.

34. Чинники та складові формування міжнародної конкурентоспроможності України

Конкурентоспроможність країни— це сукупність властивостей, притаманних національній економіці, які визначають здатність країни конкурувати з іншими країнами. Рівень конкурентоспроможності країни визначається за різними методиками. Провідними міжнародними організаціями, які займаються ранжуванням країн за рівнем конкурентоспроможності є Світовий економічний форум (World Economic Forum) та Інститут розвитку менеджменту (The International Institute for Management Development (IMD)) .

Для визначення конкурентоспроможностікраїни використовується близько 340 показників і більше 100 оцінок експертів-економістів. Дані аналізу групуються в 10 факторів:

1. економічний потенціал і темпи росту економіки;

2. ефективність промислового виробництва;

3. рівень розвитку науки й техніки, темпи освоєння науково-технічних досягнень;

4. участь у МРТ;

5. динамічність і ємність внутрішнього ринку;

6. гнучкість фінансової системи;

7. вплив державного регулювання економіки;

8. рівень кваліфікації трудових ресурсів;

9. забезпеченість трудовими ресурсами;

10. соціально-економічна й внутрішньополітична ситуація.