Методичні рекомендації до розділу 1.1

Мета і завдання розділу. При вивченні даної теми магістранти повинні мати уявлення про загальні тенденції розвитку гносеології класичного періоду, її основні напрямки, проблематику, знати про найбільш вагомі відкриття в галузі гносеології і видатних вчених цієї сфери. Успішне вивчення розділу дасть можливість оволодіти основними методологічними прийомами класичної гносеології.

При вивченні гносеології античності важливо розібратися з основними причинами і тенденціями виокремлення гносеології у відносно самостійну галузь філософського знання. При цьому важливо звернути увагу на формування уявлень про трансцендентне в зв’язку з виникненням гносеологічних систем (раціоналізм Платона і Аристотеля).

У гносеології Нового часу необхідно звернути увагу на зв’язок соціально-економічних і соціокультурних процесів з виникненням нових напрямків в гносеології (емпіризм, сенсуалізм), а також на відмінні ознаки раціоналізму даної епохи.

Філософія німецької класики повинна вивчатися через усвідомлення її революційної ролі в розвитку гносеології (виявлення складної й багатомірної природи свідомості, її активності в пізнавальному процесі, розкриття антиномій процесу пізнання, застосування діалектичного методу в гносеології).

Гносеологія марксизму повинна розглядатися через її порівняння з німецькою класикою, слід особливо зупинитися на трактуванні практики як критерію істинності й теорії відображення. Тут слід спробувати відповісти на запитання, наскільки обґрунтовані претензії марксизму як останньої інстанції в процесі еволюції теорії пізнання.

Завдання. Виділіть основні риси античної, новоєвропейської (XVII – XVIII ст.), німецької класичної і марксистської гносеології.

Навчальний матеріал. Прочитайте та законспектуйте основні положення

Вихідним пунктом генезису гносеології можна вважати міфологічну свідомість, проте її зародження відбувається в найбільш ранні етапи формування філософії, відколи в різних філософських традиціях на Заході і Сході починають формуватися вчення про два види знання, які можна інтерпретувати як чуттєве (емпіричне) й раціональне.

Законспектуйте. Все ж автономну логіку розвитку гносеологія отримала в руслі філософських систем, які базуються на виокремленні трансцендентної реальності та її протиставленні чуттєвому світу (вчення Платона і Аристотеля). Так Платон розробив класифікацію видів знання. Чуттєве знання він поділяє на віру й подібність (сприйняття та уявлення), а раціональне – на розсудок і розум. Цей же принцип лежить в основі класифікації Аристотеля, котрий розглядає пізнання як багатоступінчастий процес сходження від чуттєвого сприйняття до абстрактних понять. При цьому знання загального закладено в розумній душі від самого початку. Уявлення не переробляються в поняття, а розум активний, що їх виробляє, – природжена властивість душі. Тим самим раціональне знання протиставляється чуттєвому. Аристотель же дає і класичне визначення істини як відповідність між поняттями і дійсністю. При цьому предмет випереджає процес пізнання. Таким чином, лише з появою універсальних філософських систем (вчення Демокріта, Платона й Аристотеля) можна говорити про виникнення раціоналістичного напряму в гносеології, сенсуалізм же в цей час як цілісне явище так і не сформувався.

Законспектуйте. У цьому плані історія емпіризму та сенсуалізму пов’язана уже з Новим часом. Основоположником даних течій можна вважати Ф.Бекона (1561-1626). Гносеологія розглядалась ним як невід’ємна складова загальнолюдського завдання – панування над природою, що неможливо без нового методу – емпіризму, основаного на пріоритеті досвідного знання. Правильний метод повинен базуватись на індукції – рухові думки від часткового до загального. Ф.Бекон виділяє повну, неповну та істинну індукцію. Повна ґрунтується на врахуванні всіх наявних даних, а неповна лише на деяких, а далі йде судження за аналогією, що здебільшого призводить до помилок і похибок. Істинна ж індукція спрямована на пошуки причин, детермінуючих групу схожих явищ. Це форма, що породжує природу. Таким чином, завдання повної індукції – відшукати ці форми, що досягається через таблиці присутності, відсутності та ступенів, тобто способів обліку описуваних властивостей. Пізнавши і описавши ці форми, ми проникнемо в усі таємниці світобудови.

Біля витоків раціоналізму Нового часу стояв Р.Декарт (1596 – 1650). Він розпочинає свою філософію з так званого радикального сумніву. Сумніватися можна у всьому (тому він і радикальний), але не можна сумніватися в самому сумніві. Сумнів це акт мислення, звідси: я мислю, отже існую. При цьому мислити може лише дух, існуючий незалежно від тіла (духовно-тілесний дуалізм). Достовірне пізнання можливе, оскільки виключено, що вседосконалий Бог нас обманював. Якщо так, то помилки не від розуму, а від свободи волі. Для їх подолання необхідно керуватися правильним методом, який можна звести до таких правил. 1. Істинне те, що сприймається у виразному й чіткому вигляді. Тим самим виразність і чіткість – критерії істинного знання. Це правило вказує на інтелектуальну інтуїцію (усвідомлення виниклих в розумі істин, стан розумової самоочевидності) як вихідний пункт процесу пізнання, що спирається на природжені ідеї (початки схильності розуму, природжені навички до пізнання). 2. Необхідно ділити кожну складну річ на прості складові. 3. У пізнанні слід просуватися від простого до складного (раціоналістична дедукція). 4. Робити повний перелік і огляд без пропусків у логічних ланках (повна індукція). Індукція сходить до дедукції і далі до інтуїції, в результаті коло замикається. Таким чином, метод Декарта – раціоналістична дедукція.

Основну тезу сенсуалізму – немає нічого в розумі, чого не було б у відчуттях, – висунув Дж.Локк (1632-1704). Досвід за Локком складається з ідей. Ідеї – окремі відчуття і чуттєві образи пам’яті. Ідеї бувають простими (неподільні) і складними. Вони входять у склад зовнішнього або внутрішнього досвіду. Зовнішній досвід – відчуття властивостей і сприйняття тіл. Внутрішній досвід (рефлексія) – самопізнання душі.

Якості речей поділяються на два класи: ідеї первинних якостей (наприклад ширина, висота, об’єм тощо) і ідеї вторинних якостей (смак, колір, запах тощо). Первині якості містяться в самому предметі, а вторинні – ні. У речах є лише здатність виробляти дані відчуття. Розум комбінує прості ідеї і в результаті виходять складні, але від себе нічого не додає.

Загальні поняття виникають у результаті абстрагування розуму від неістотних властивостей предмета і зосередження основних, які об’єднуються спільним поняттям. Тим самим Локк стоїть на позиціях номіналізму, заперечуючи реальність загального. Загальне у нього зводиться лише до простих ідей або до їх поєднання.

На базі гносеології Локка формується як суб’єктивний ідеалізм Джд.Берклі, так і матеріалізм французького Просвітництва. Однак просвітителі в теорії пізнання не змогли просунутися дальше ніж Локк. Справжній прорив у цій царині пов’язано з німецькою класичною філософією, яка розкрила активний творчий характер процесу пізнання. Саме німецька класика поставила за мету подолати однобічність як сенсуалізму, так і раціоналізму, розглядаючи пізнання як діалектичний процес на основі принципу тотожності протилежностей.

Законспектуйте. Основоположник німецької класики І.Кант (1724-1804) в ”критичний” період своєї діяльності (з 70-х рр.) поставив мету визначити пізнавальні можливості розуму, розчарувавшись у можливостях філософії як універсальної, всепояснювальної системи строгого знання. Джерелом метафізики він вважав ідеї чистого розуму.

Діалектичний характер процесу пізнання розкривається ним у класифікації суджень, які він поділяє на аналітичні (які не розширяють нашого знання) і синтетичні (які дають нове знання). Дані судження у взаємодії з двома типами знання (апріорним – позадосвідним і апостеріорним – досвідним) в підсумку дають три види суджень: досвідне синтетичне, апріорне аналітичне і апріорне синтетичне. Отже всі досвідні знання мають синтетичний характер, оскільки знання черпаються із зовнішнього світу як щось нове. Згодом Кант доходить висновку про відносність кордонів між синтетичними і аналітичними судженнями, але все ж від загальної схеми не відмовився. Пізнання розглядається як діалектичний процес, в якому протилежні моменти проникають один в одного і стають єдиним цілим.

Розум завдяки своїм природженим трансцендентальним здібностям намагається проникнути у сферу трансцендентного (позадосвідного), але безуспішно, оскільки цьому перешкоджає недосяжна об’єктивна реальність – „річ у собі” – те чим предмети є самі по собі незалежно від пізнання. Речі в собі мисляться у вигляді ноумена (поняття про них), а сприймаються у вигляді феномена (явища), при цьому немає відповідності між ноуменом і феноменом. Отже, всі шляхи пізнання речей у собі відрізані. Річ у собі ніколи не може бути розпізнана і стати річчю для нас.

Процес пізнання розгортається ним за класичною схемою, яка виходить з античності: чуттєвість, розсудок, розум. Речі в собі впливають на наші органи чуття і в результаті чого виникає стихійний потік відчуттів, який упорядковується через апріорні споглядання в емпіричне знання. Подальше впорядкування відбувається на стадії розсудку, коли в дію вступають засоби трансцендентальної логіки. Розсудок – це і є мислення через правило (апріорні категорії). Кант розглядає перехід від чуттєвого знання до раціонального як якісний стрибок, можливий в результаті дії трансцендентальної апперцепції – здатності синтезувати самі апріорні категорії, яка виступає як невід’ємна властивість розуму. Розум – здатність створювати єдність правил розсудку за принципами. Як принципи розуму виступають трансцендентальні ідеї – категорії чистого розуму.

Кант виокремлює три ідеї чистого розуму: 1) психологічну (про душу); 2) теологічну (про Бога); 3) космологічну (про Всесвіт). Кожна з них стикається з антиноміями (нерозв’язні суперечності – рівнодоказовість тези й антитези). Так наприклад, з одного боку, він відкидає всі раціональні докази буття Бога, з іншого – доводить його існування як джерела релігійних уявлень. Космологічна ідея стикається зразу з чотирма антиноміями. Причина всіх антиномій у тому, що про душу, про Бога, про світ ми розмірковуємо як про явище, в той час як вони є „річ у собі”. Природа як предмет знання будується самою свідомістю. Не поняття відповідають об’єктам природи, а об’єкти науки конструюються апріорними категоріями, тобто самим розумом. У підсумку розум пізнає в природі лише ті закономірності, які сам і привніс. Дане положення зазвичай іменується коперніковським поворотом Канта. Ідеї розуму мають лише регулятивне значення, тобто надають єдності процесу пізнання.

Отже Кант строго обмежив сферу діяльності розуму і достовірного пізнання. Його агностицизм критикується Геґелем з позицій панлогізму та універсалізму. Все ж видається, що Кант цілком правомірно заявляв про деякі обмеження у процесі пізнання, але вкрай звузив рубежі пізнання.

Г.В.Ф.Геґель (1770-1831) будує свою гносеологію на основі принципу тотожності мислення й буття. Закони буття можна вивести із законів пізнання. Звідси онтологія збігається з гносеологію і діалектикою. Предмет пізнається, оскільки його суть має духовний, логічний характер. Свідомість відкриває в предметі свою власну суть і піднімається до самосвідомості. Істина має об’єктивний характер, тим самим „річ у собі” в міру пізнання стає „річчю для нас”. Гносеологія має логічну природу і збігається з логікою. Він розвиває ідеї панлогізму – всезагальності законів логіки. При цьому Геґель підкреслював, що його логіка не формальна, яка йде від Аристотеля, а діалектична, яка ґрунтується на принципі тотожності протилежностей.

Процес розвитку індивідуальної свідомості відтворює процес розвитку світового духу. Вищою ж формою пізнання стає філософія – „всезагальне науковчення”, „цариця наук”. Таким чином, філософія протиставляється решті наук.

У гносеології Геґель виробив ряд фундаментальних принципів (законів): рух пізнавального мислення від абстрактного до конкретного, єдність логічного та історичного. Він досліджує проблеми співвідношення суті та явища, феномен закону, природу абсолютної та відносної істини й багато іншого.

Закон руху думки від абстрактного до конкретного розгортається у сфері чистого мислення в рамках здатності фіксувати чисті думки і рухатися в них. Абстрактне знання визначається ним як однобічне, а конкретне – його повнота, змістовність, єдність різних визначень. Абстрактне являє собою ту стихію, з якої розвиваються особливості і багаті образи конкретного. Чисте логічне мислення породжує все розмаїття явищ природи й суспільства.

Закон єдності логічного й історичного у Геґеля діє як тотожність між теоретичною послідовністю категорій та історично визначеним станом світового духу.

Зв’язок між ноуменом і феноменом, суттю і явищем розв’язується ним в руслі положення: „Сутність проявляється, явище суттєве”, яке передбачає, що суть притаманна явищам і пізнається через них.

Абсолютна істина у Геґеля збігається зі змістом Абсолютної ідеї, відносна ж визначається за станом на історично конкретний момент. Процес пізнання – це рух від відносної істини до абсолютної, тим самим абсолютна ідея вічно пізнає саму себе. Істинна безконечність – є безконечність кола, іншу безконечність Геґель вважає „дурною”.

Стадії процесу пізнання він шикує за тією ж схемою, що й Кант: споглядання, уявлення, мислення. Перше дає знання одиничного об’єкта, друге – об’єкт співвідноситься зі всезагальним, третє – пізнання конкретно-всезагального предмета.

У результаті від Геґеля залишилось все розмаїття класичного понятійно-категоріального апарату, яким повною мірою скористався й К.Маркс, заявивши все ж, що саме він розкрив справжню природу цих понять, а Геґель ідеалістично їх спотворив.

К.Маркс (1818 – 1883) в цілому продовжив геґелівську традицію, але в новому матеріалістичному вбранні (було заявлено, що геґелівська діалектика поставлена з голови на ноги). Як і геґельянство марксистська гносеологія проводить принцип тотожності діалектики, гносеології й логіки. Вихідний пункт марксистської теорії пізнання – теорія активного відображення. Під відображенням мається на увазі діяльність мозку людини, що взаємодіє з зовнішнім світом, який відповідає на його вплив. Відображення відбувається тоді, коли в мозку виникають відчуття, сприйняття, уявлення та інші поняття. Сприймаються не відчуття самі по собі, а властивості предмета, який існує незалежно від суб’єкта. Наші відчуття, сприйняття, думки – суб’єктивний образ об’єктивного світу. Суб’єктивна (закони мислення) й об’єктивна (закони природи) діалектика мають спільну основу в тому значенні, що ідеальне – це матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній. Суб’єктивна діалектика відображає об’єктивну.

Структурними компонентами пізнання виступають суб’єкт, об’єкт пізнання й практика. Пізнання трактується як процес перетворення об’єкта суб’єктом. Тим самим стверджується, що марксизм подолав споглядальність домарксистського матеріалізму, вводячи критерій практики для визначення істини. Практика розглядається як матеріальна, чуттєво-предметна цілеспрямована діяльність людей, змістом якої є освоєння й перетворення природних та соціальних об’єктів. Практика виконує потрійну роль – це 1) джерело наукового пізнання, його рушійна сила; 2) сфера застосування знань; 3) критерій істинності. Мабуть вчення про практику як критерію істини – найоригінальніше досягнення марксистської гносеології.

Висновок. Марксизм став останньою універсалістською системою, яка існує в руслі класичної спадщини. Уже кінець ХІХ ст. ознаменувався розривом з останньою під гаслом так званої „психологічної” революції, що дає початок посткласичному (некласичному) періоду становлення гносеології.