4.Повстання 30-х років.

Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, поль-ська офіційна влада для придушення козацько-селянсько-го руху відправила на Київщину 1625 р. 30-тисячне вій-сько С. Конецпольського. Проти шляхти виступили об'єд-нані сили місцевих повстанців та запорожців (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М. Жмайлом. Найбіль-ша битва між протидіючими сторонами відбулася в урочи-щі Ведмежі Лози поблизу Курукового озера, але, зазнавши значних втрат, жодна з них не отримала перемоги. Такий розвиток подій призвів до посилення поміркованої течії в козацькому середовищі: спочатку від керівництва було усунуто М. Жмайла і гетьманську булаву передано пред-ставнику козацької верхівки М. Дорошенку, а потім укла-дено компромісну мирну угоду. Згідно з Куруківською угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав від 3 до 6 тис, а щорічна плата реєстровцям збіль-шувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам забороняло-ся втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземни-ми державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які муси-ли повертатися у кріпацтво. Саме тому вона прискорила остаточний поділ козацтва на дві групи: заможне реєстро-ве козацтво, яке дотримувалося поміркованої лінії та йшло на компроміси з урядом, і нереєстрове, яке організа-ційно оформилося на Січі 1628 р. та, як правило, займало радикальну позицію.

Після закінчення війни зі Швецією польський уряд 1629 р. значну частину своїх військ розквартирував в Ук-раїні, що зумовило новий вибух народного гніву. Основни-ми причинами повстання стали грабунки та розбої поль-ських жовнірів; зростання релігійних утисків; поглиблен-ня протиріч між нереєстровими та реєстровими козаками, які мусили захищати інтереси гнобителів. Початком пов-стання стала відмова запорожців коритися гетьману реєс-тровців Григорію Чорному. У березні 1630 р. козаки, об-равши ватажком Тараса Федоровича (Трясила), вирушили з Січі «на волость». Повстання швидко охопило Полтав-щину та значну частину Лівобережжя. Стративши Г. Чор-ного, оволодівши Каневом та іншими населеними пункта-ми, козаки підійшли до Переяслава. Проти повстанців знову було кинуто коронного гетьмана Конецпольського. Майже три тижні тривали кровопролитні бої між ворогуючими сторонами. Центральною подією протистояння була «Тардсова ніч», коли невеликий загін повстанців знищив Золоту роту -- добірне шляхетське формування, що охоро-няло штаб Конецпольського.

Зазнавши значних втрат, коронний гетьман змушений був піти на переговори. Як і під час попереднього повстан-ня, козацько-старшинська верхівка усунула ватажка від керівництва (Тарас Федорович мусив з частиною прибіч-ників повернутися на Запорожжя) й уклала компромісну угоду, суть якої полягала в збереженні основних вимог Ку-руківської угоди та в збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.

У 1635 р. поляки завершили будівництво Кодацької фортеці на Дніпрі, яка блокувала рух втікачів на Запорож-жя та рейди запорожців у верхів'я Дніпра. Того ж року гетьман Іван Судима на чолі загону січовиків знищив ко-дацький гарнізон та зруйнував фортечні мури, але ця по-дія не переросла в нове повстання, оскільки козацького ва-тажка було підступно схоплено реєстровцями і видано польським властям.

Новим масштабним виступом народних мас стало се-лянсько-козацьке повстання 1637--1638 pp., яке очолили П. Бут (Павлюк), Д. Гуня, Я. Остряниця. На початковому його етапі лідером став гетьман нереєстрового козацтва П. Бут, який зібрав під свої знамена майже 10 тис. осіб. Виступаючи під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, знищення зрадників -- старшин-реєс-тровців, повстання поширило свій вплив на все Подні-пров'я, особливо на Лівобережжя. Наприкінці 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Козацьке військо, втративши більше п'ятої частини свого складу, зазнало поразки, а невдовзі біля Боровиці після невдалого бою Потоцькому було видано Павлюка та інших ватажків. Проте навіть такий розвиток подій не зупинив повстанців -- вже навесні 1638 р. козаки знову активізу-ють свою боротьбу. Спочатку повстання очолює Я. Остря-ниця, потім -- Д. Гуня. Та сили були нерівними, особливо коли на допомогу коронному війську прийшли жовніри Я. Вишневецького. Після поразки в бою під с. Жовнин (Черкаська область) повстанці змушені були капітулюва-ти. На козацьких радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі в Канівському повіті (грудень) реєстровці під тиском польського уряду визнали ухвалену сеймом «Ординацію Війська Запорозького реєстрового», за якою скасовувало-ся козацьке самоврядування, число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис. Козаки мали право селитися в трьох староствах -- Черкаському, Чигиринському та Корсун-ському. Замість обраного гетьмана уряд направляв свого комісара. Нереєстрові козаки переходили до стану поспо-литих.

Отже, дві хвилі козацько-селянських повстань, що прокотилися українськими землями наприкінці XVI -- на початку XVII ст., закінчилися поразками. Основними при-чинами невдач були стихійність, неорганізованість, недос-конале озброєння повстанців, локальний характер дій, малочисельність лав повсталих, тертя між козацькою старшиною та рядовим козацтвом, неузгодженість дій ре-єстрового та нереєстрового козацтва, нечіткість програм-них установок, гнучка політика польського уряду, спря-мована на розкол лав повстанців, тощо. Однак, незважаю-чи на поразки, селянсько-козацькі повстання відіграли значну роль в історії українського народу, оскільки суттє-во гальмували процеси ополячення та окатоличення, змен-шували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду бороть-би, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення народу, прискорювали формування національ-ної самосвідомості.