13. Грошовий мультиплікатор, його вплив на стан грошового ринку.

Грошово-кредитний мультиплікатор — це процес створення нових банківських депозитів (безготівкових грошей) при кредитуванні банками клієнтури на основі додаткових (вільних) резервів, що надійшли в банк ззовні.

Щоб краще уяснити механізм грошово-кредитного мультиплікатора, розглянемо призначення та порядок формування вільних резервів банків.

Вільний резерв — це сукупність грошових коштів комерційного банку, які в даний момент є в розпорядженні банку і можуть бути використані ним для активних операцій.

Крім вільного, існує загальний банківський резерв, що являє собою всю суму грошових коштів, які є в даний момент у розпорядженні банку і не використані для активних операцій. Частину загального резерву банки повинні зберігати в грошовій формі і не використовувати для поточних потреб. Ця частина називається обов’язковим резервом.

Наявність вільного резерву — важливий показник фінансового стану банку, насамперед його спроможності виконувати свої зобов’язання перед клієнтами та задовольняти їх попит на позички. Тому цей показник виражає, з одного боку, стан поточної ліквідності банку, а з іншого — стан його поточного кредитного потенціалу. Завдяки цьому через регулювання вільних резервів банків можна впливати на їх фінансове становище та на їх діяльність щодо збільшення маси грошей в обороті.

14.Методи державного регулювання грошового обігу.

Оскільки держава несе відповідальність за розвиток економіки країни, то вона має право впливати на економічне життя суспільства. Джон Кейнс (1883–1946 рр.) та його однодумці вважають, що такий вплив повинен бути прямим, безпосередньо спрямованим на окремий економічний суб’єкт, індивідуально стимулювати його економічну поведінку. На думку Адама Сміта (1723–1790 р.р.) та його сучасних послідовників, що сформулювали свої погляди в монетарній теорії, економічні суб’єкти за своєю природою спроможні самостійно забезпечити найдоцільнішу економічну поведінку, а тому державі немає потреби втручатися в економічну поведінку окремих суб’єктів. Свій вплив на економіку держава має здійснювати опосередковано, шляхом гарантування їм сприятливих умов для фінансово-господарської діяльності (свободу підприємництва, захист приватної власності, свободу торгівлі, вільний вибір професії і місця роботи, свободу при укладанні договорів тощо). Для реалізації свого впливу на економіку держава повинна розробляти відповідну економічну політику. Її основні завдання такі:

— забезпечення певного рівня економічного зростання;забезпечення максимальної зайнятості;

— контроль над інфляцією з метою мінімізації та стабілізації цін; урівноваження активів і пасивів платіжного балансу.

Для вирішення завдань економічної політики передбачається дія впливу окремих заходів на економічне життя суспільства. Досить умовно всі такі заходи можна поділити на чотири групи:

1) структурна політика.2) політика конкуренції.3) соціальна політика. 4) кон’юнктурна політика.

Структурна політика передбачає надання субсидій та інших стимулів активізації розвитку відносно відсталих регіонів чи галузей господарства. Політика конкуренції пов’язана з антимонопольними заходами, вільним ціноутворенням, встановленням особливих правил взаємовідносин там, де вільна конкуренція обмежена (енергетика, сільське господарство тощо). Політика кон’юнктури реалізується через регулятивний вплив держави на ринкову кон’юнктуру, на співвідношення сукупного попиту і сукупної пропозиції.

За способом та характером впливу на поведінку економічних суб’єктів усі заходи політики кон’юнктури можна розділити на три групи.

1.Заходи фіскально-бюджетної політики — зводяться до економічного регулювання через оподаткування та інших вилучень до державного бюджету, фінансування витрат держави, пов’язаних з виконанням нею своїх суспільних функцій. 2. Грошово-кредитна, або монетарна політика — пов’язана з економічним регулюванням через механізм зміни пропозиції (маси) грошей та їх відсотка на грошовому ринку. 3. Пряме втручання держави в економічне життя допускається у тих випадках, коли заходи фіскально-бюджетної і монетарної політики не можуть дати бажаного результату, або він настане із запізненням. До таких заходів можна віднести обмеження, тобто заморожування цін і доходів з метою гальмування високої інфляції, раціонування споживання, коли товари та послуги розподіляються не за платоспроможністю покупців, а за встановленими державою нормами та інші.

18.Валютний ринок як складова грошового ринку. Успішний розвиток валютних відносин можливий за умови існування особливого ринку, на якому можна вільно продати та купити валюту. Проте на валютному ринку купують і продають валюту не тільки для здійснення платежів, а й для інших цілей: для спекулятивних операцій, операцій хеджування валютних ризиків тощо. Причому ці операції набувають все ширшого розмаху, що виводить валютний ринок за межі простого придатка до міжнародних розрахунково-платіжних відносин і надає йому статусу відносно самостійної економічної структури.

За своїм економічним змістом валютний ринок — це сектор грошового ринку, на якому урівноважуються попит і пропозиція на такий специфічний товар, як валюта.

За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок — це сукупність спеціальних інститутів та механізмів, які у взаємодії забезпечують можливість вільно продавати-купувати національну та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції.

Валютний ринок має всі атрибути звичайного ринку: об’єкти і суб’єкти, попит і пропозицію, ціну, особливу інфраструктуру та комунікації тощо.

Об’єктом купівлі-продажу на цьому ринку є валютні цінності, іноземні — для резидентів, коли вони купують чи продають їх за національну валюту, та національні — для нерезидентів, коли вони купують чи продають ці цінності за іноземну валюту. Оскільки на ринку одночасно здійснюють операції обох цих видів, то об’єктом купівлі-продажу водночас є національні та іноземні валютні цінності.

Суб’єктами валютного ринку можуть бути будь-які економічні агенти (юридичні та фізичні особи, резиденти і нерезиденти) та посередники, насамперед банки, брокерські компанії, валютні біржі, які «зводять» продавців і покупців валюти та організаційно забезпечують операції купівлі-продажу.

За характером виконуваних операцій і ступенем їх ризику суб’єктами валютного ринку є:

• підприємці, які купують і продають валюту для забезпечення своєї комерційної діяльності (імпортери, експортери);

• інвестори, які вкладають свій чи позичений капітал у валютні цінності з метою одержання процентного доходу;

• спекулянти, які постійно купують-продають валюту задля одержання доходу від різниці в її курсі; професійними спекулянтами є валютні дилери. Ними можуть бути юридичні та фізичні особи;

• хеджери, які здійснюють операції на валютному ринку для захисту від несприятливої зміни валютного курсу;

• посередники: банки, брокерські контори, біржі тощо.

Провідне місце серед посередників валютного ризику займають банки.

Національні валютні ринки існують у більшості країн світу, вони обмежуються економічним простором конкретної країни і регулюються її національним валютним законодавством.

Міжнародні валютні ринки сформувалися у країнах, в яких до мінімуму зведені обмеження на валютні операції (валютні обмеження). Такі ринки регулюються скоріше за все міждержавними угодами, домовленостями самих учасників цих ринків, традиціями. Функції та операції валютного ринку. Валютний ринок виконує певні функції, в яких виявляється його призначення й економічна роль. Основними його функціями є:

• забезпечення умов та механізмів для реалізації валютної політики держави;

• створення суб’єктам валютних відносин передумов для своєчасного здійснення міжнародних платежів за поточними і капітальними розрахунками та сприяння завдяки цьому розвитку зовнішньої торгівлі;

• забезпечення прибутку учасникам валютних відносин;

• формування та урівноваження попиту і пропозиції валюти і регулювання валютного курсу;

• страхування валютних ризиків;

• диверсифікація валютних резервів.

Під валютними операціями звичайно розуміють будь-які платежі, пов’язані з переміщенням валютних цінностей між суб’єктами валютного ринку

.

Ці операції класифікуються за кількома критеріями.

1. За терміном здійснення платежу з купівлі-продажу валюти:

• касові, або операції з негайною поставкою;

• строкові.

2. За механізмом здійснення операцій:

• операції спот;

• форвардні операції;

• ф’ючерсні операції;

• опціонні операції.

3. За цільовим призначенням:

• операції з метою одержання валюти для здійснення платежів за міжнародними розрахунками;

• операції з метою страхування від валютних ризиків (операції хеджування);

• операції з метою одержання прибутку або спекулятивні операції.

4. За формою здійснення:

• безготівкові;

• готівкові.

5. За масштабами операцій:

• оптові (здійснюються між банками);

роздрібні (здійснюються між банками та їх клієнтами.