Українська культура як частина світової культури

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в ХIII ст., польсько-литовська експансія в ХIV - ХVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в ХIХ - ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К. Острозьким, П. Конашевичем-Сагайдачним, І. Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (ХVII - ХIХ ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. "Споріднена праця" і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним - ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

Особливості розвитку культури первісної доби

Первісна культура відіграла значну роль у розвитку людства. Саме з цього культурно-історичного періоду розпочалася історія людської цивілі­зації, формувалася людина, зароджувалися такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво. З розвитком матеріальної культури, знарядь праці, підвищенням зна­чення колективних форм праці розвивались елементи духовної культури, зокрема мислення та мова, виникали зародки релігії, ідеологічних уявлень, з'явилися в праобщині й деякі елементи магії та зародки мистецтва: хви­льові лінії на стінах печер, зображення контуру руки. Однак більшість учених називає це протомистецтво натуральною образотворчою діяльністю. Формування общинно-родового ладу сприяло розвитку духовного жит­тя первісної людини. Доба ранньородової общини характеризувалася по­мітними успіхами в розвитку мови, основ раціональних знань. Ще донедавна вважалося, що мови найменш розвинутих груп людства мають дуже незначний лексичний запас і майже позбавлені загальних понять. Проте подальше вивчення цього питання засвідчило, що лексикон навіть найвідсталіших племен, наприклад аборигенів Австралії, налічує не менше 10 тис. слів. З'ясувалося також, що у цих мовах переважають кон­кретні, деталізовані визначення, є в них і слова, що передають зміст загаль­них понять. Так, у аборигенів Австралії є позначення не лише різних порід дерев, а й дерева взагалі, не лише різних видів риб, а й риби взагалі. Особливістю найпримітивніших мов є нерозвинутість синтаксичних форм. В усній мові навіть найрозвиненіших народів, на відміну від їхньої писемності, фрази також звичайно складаються з мізерної кількості слів. Джерелом знань первісної людини була її трудова діяльність, під час якої нагромаджувався досвід, передусім про навколишню природу. Значно розширилися практичні галузі знання. Людина опанувала най­простіші способи лікування переломів, вивихів, ран, зміїних укусів, інших захворювань. Люди навчилися рахувати, вимірювати відстань, обчислювати час, зрозумі­ло, досить примітивно. Так, спочатку існували три — п'ять позначень числових понять. Великі відстані вимірювалися днями шляху, менші — польотом стріли або списа, ще менші — довжиною конкретних предметів, найчастіше різних частин людського тіла: ступні, ліктя, пальця. Звідси — назви давніх мір довжини, що як пережиток збереглися в багатьох мовах: лікоть, фут, дюйм тощо. Час обчислювався лише порівняно великими відтин­ками, пов'язаними з положеннями небесних тіл, зміною дня і ночі, з природ­но-господарськими сезонами. Навіть найвідсталіші племена мали досить розвинену систему переда­вання на відстань звукових або зорових сигналів. Писемності не було вза­галі, хоча в аборигенів Австралії вже з'явилися зародки піктографії'. Зразки образотворчого мистецтва доби ранньородової общини відомі за численними археологічними пам'ятками: графічними та живописними зображеннями тварин, рідше рослин і людей, наскальними малюнками тва­рин та людей, мисливськими та воєнними сценами, танцями та релігійними церемоніями. В усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження людей та їхні звичаї, подвиги предків, виникнення світу та різні явища при­роди. Незабаром з'явилися оповідання та казки. У музиці вокальна або пісенна форма передувала інструментальній. Першими музичними інструментами були ударні пристрої з двох шматків дерева або натягнутого шматка шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом яких, мабуть, були тятива лука, різні сурми, флейти, гудочки. До найдавніших видів мистецтва належать танці. Первісні танці були колективними і дуже образними: імітація (частіше у масках) сцен полю­вання, рибальства, воєнних сутичок тощо.

Релігійний світогляд населення первісного суспільства

Поряд з раціональним світоглядом виникла релігія2 у таких ранніх, первісних своїх формах, як тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

Тотемізм — це віра в існування тісного зв'язку між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом — певним видом тварин, рідше рослин. Рід носив ім'я свого тотема, і члени роду вірили, що походять від спільних з ним предків, перебувають з ним у кровному спорідненні. Тоте­мові не поклонялися. Його вважали батьком, старшим братом тощо, який допомагає людям роду. Люди, зі свого боку, не повинні вбивати свій тотем, завдавати йому якоїсь шкоди. Взагалі тотемізм був своєрідним ідеологічним відображенням зв'язку роду з його природним середовищем, зв'язку, який усвідомлювався в єдино зрозумілій на той час формі кровного споріднення.

Фетишизм — віра в надприродні властивості неодухотворених пред­метів, у те, що останні можуть якось допомагати людині. Таким предметом, фетишем, може бути певне знаряддя праці, дерево, камінь, а пізніше спе­ціально виготовлений культовий предмет.

Магія — віра у здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, рослин, явища природи. Не розуміючи справжнього взаємо­зв'язку певних фактів та явищ, хибно тлумачачи випадкові збіги, первісна людина вважала, що з допомогою особливих слів та дій можна викликати дощ або здіймати вітер, забезпечувати успіх полювання або збирання, допо­магати або шкодити людям. Залежно від призначення магія поділялася на кілька видів: виробничу, охоронну, любовну, лікувальну.

З розвитком вірувань і ускладненням культу виконання останнього потребувало певних знань, умінь, досвідченості. Найважливіші культові дії почали виконувати старійшини або певна група людей — чаклуни, шамани.

Духовній культурі ранньородової общини було властиве тісне пере­плетення раціональних та релігійних уявлень. Так, лікуючи рану, первісна людина вдавалася і до магії. Протинаючи списом зображення тварини, вона одночасно практикувалася в прийомах полювання, показувала їх молоді, "магічно забезпечувала" успіх наступної справи.

Античні міста-колонії в північному причорномор'ї, їх духовна спадщина

В сучасних умовах цивілізаційного розвитку суспільства актуальним питанням є відродження культурних цінностей духовної скарбниці українського народу, на історичних теренах якого важливе місце займала культура античних міст-держав, створених греками.

Античні міста-держави виникли в Північному Причорномор’ї у VІІ ст. до н. е., коли почалось активне розселення греків на узбережжі Середземного моря. Причинами грецької колонізації були різні фактори: демографічні, етнічні, військово-політичні, соціально-економічні: перенаселення грецьких міст; нестача придатної для обробітку землі; пошук нових джерел сировини і ринків збуту товарів; міжетнічні суперечки; соціальна і політична боротьба, яка змушувала до міграції тих, хто програв; військові напади лідійців і персів, які підштовхували греків до пошуку більш безпечних місць проживання.

Греки приходили невеликими загонами, створювали поселення у гирлах річок, відтворювали на нових землях звичну для них систему господарювання. Спочатку це були торгові факторії, які згодом виростали в адміністративні і культурні центри.  Господарчою і політичною системою був поліс – своєрідна форма соціально-економічної та політичної організації суспільства у вигляді міста-держави. Найбільшими містами-державами у Північному Причорномор’ї були: Ольвія (біля села Парутино) – «щаслива»; Херсонес (Севастополь) – «півострів»; Пантікапей (Керч) – «рибний шлях»; Тіра (Білгород-Дністровський);  Керкінітіда (Євпаторія) та інші [2]. За формою правління міста-держави були: республікою (демократичною чи аристократичною) або монархією (Боспорське царство).

В античних містах була дуже розвинена матеріальна і духовна культура. Важливе значення мало землеробство (сіяли пшеницю, горох, виноград); виноробство; рибальство; торгівля; ремесло: металообробка, гончарство, ткацтво, ювелірна справа, виготовлення виробів зі скла, дерева, кістки тощо.

В усіх містах були школи, театри, акрополь, овальні, прямокутні житла, які мали сходи, домашні вівтарики, двосхилі або кулеподібні покриття. Міські ансамблі оздоблювались колонами, капітеліями, статуями.

Поширеними були культи давньогрецьких богів: Зевса, Афіни, Артеміди, Аполлона, Афродіти, Діоніса. Шанували міфологічних героїв Ахілла та Геракла. В полісах знали біля 33 тис. божеств. Панівним був культ Ахілла, в Пантікапеї – Афродіти, в Херсонесі – Артеміди, в Ольвії – Аполлона.

У полісах діяли храми, присвячені Аполлону. У Пантікапеї в храмі Аполлона карбували монети з його зображенням, сам храм відігравав значну роль у політичному і культурному житті. У храмі Артеміди в Херсонесі жерці організовували богослужіння, свята і обряди.

Велика увага в містах-державах приділялась вихованню та освіті. Пріоритетною була еллінська мова і писемність. У Херсонесі розмовляли на дорійській мові, а в більшості міст переважав іонійський діалект. Жителі міст і сіл вміли писати, читати, знали грамоту, користувались кістяним паличками для писання. Діти демосу отримували початкову освіту. Крім початкових шкіл у Ольвії діяли гімназії, де вивчали риторику, філософію, геометрію, географію. Заможні громадяни отримували вищу освіту в Афінах і Олександрії.

Розвивалась література. Популярними були віршовані почесні епіграми, епітафії, ділова проза. Епіграми карбували на кам’яних стелях, або на постаментах для скульптур. В Борисфені на мармуровій плиті був написаний гімн на честь бога Ахілла. У діловій прозі перше місце займали декрети, закони, присяги, договори, накази, складені переважно за грецькою формою. Найбільше їх знайдено в Ольвії. Було поширене листування на уламках кераміки, свинцевих пластинах. Такі листи знайдено в Березані, Ольвії, Керкінітіді.

Великого значення надавали фізичному вихованню. Займались різними видами спорту, такими як: біг, метання диску, списа, м’яча, плавання, кулачні бої, кінні змагання, стрільба з лука. Переможців змагань нагороджували амфорами. В Ольвії один з лучників пустив стрілу на 521,7 метрів, що свідчить про значні досягнення жителів античних міст-держав у спорті. 

Розвивалась наука: історія (Сіріск), філософія (Борисфеніт, Боспорський), медицина. Використовували різні медичні інструменти з бронзи, срібла, кістки (пінцети, гачки, зонди, голки, ложечки та ін.). Лікарі вміли лікувати рани, опіки, різні хвороби, здійснювали хірургічні операції, лікували за допомогою сну, гіпнозу і грязі [1].

Була добре розвинена архітектура. Місто мало чітко сплановану забудову. У центрі знаходилась головна площа – агора, навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімназії, крамниці. До агори примикали культові споруди – храми, вівтарі. Місто оточувалось оборонними стінами з баштами. Застосовували прямокутне планування міст, будинки об’єднувались в квартали, вулиці перетинались під прямим кутом. Дороги мостили каменем, вздовж яких були керамічні водогони [2]. В Пантікапеї були 1-2-поверхові будинки, на вузькі вулиці будинки виходили глухими стінами. Над містом був акрополь.

Особливе місце займали розписи у вигляді фресок. У склепі богині Деметри були зображені птахи, звірі, орнамент. Був поширений вазовий живопис: ваза у вигляді сфінкса висотою 0,215 м. У нього тіло лева, голова та груди жінки, великі крила складені за спиною. У живописі використовували білу, зелену, чорну і червонувату фарбу.

Розвивалась скульптура. Її виготовляли із вапняку, мармуру, бронзи, дерева і рідкісних металів. Часто розфарбовували, розписували брови, очі, губи, волосся, одяг. Були поширені юнаки-атлети – куроси і дівочі фігури – кори, які руками чи головою підтримували дах або карниз. Найвідоміші скульптури: мармурова голова Зевса в Ольвії, голова Геракла з Пантікапеї, статуя юнака з Херсонесу були відомі далеко за межами міст-держав.

Значну роль відігравав театр: в Ольвії, Херсонесі (3 тис. місць), Пантікапеї. Ставились комедії, трагедії, драми Еврипіда, Софокла, Антифана.

Музична освіта входила до шкільної програми. На святах проводились музичні змагання, спів супроводжував всі свята і обряди. Грали на лірі, флейті, арфі, органі, трубі [1].

Ювеліри виготовляли шедеври: золоті діадеми, золоті намиста з підвісками, срібні браслети, які не мали аналогів серед народів Східної Європи.

На початку нової ери грецькі міста почали занепадати. Це було пов’язано з набігами кочовиків. У І ст. до н. е. вони потрапили у залежність до Римської імперії, а в 4-5 ст. були захоплені племенами готів та гунів. Тільки Херсонес та Пантікапей потрапили під владу Візантії.

Центри давньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі здійснили значний вплив на соціально-економічний, політичний і культурний розвиток місцевого населення. Греки принесли на чорноморські землі найрозвинутішу на той час культуру. Під її впливом тут поширилась грамотність, розвивалась освіта. Діти вміли читати, писати, рахувати, вивчали філософію, риторику, музику, читали Гомера, знали напам’ять «Іліаду». Розвивалось мистецтво, наука, архітектура, театр [2]. Відбулось залучення місцевого населення до досягнень античної цивілізації (технологій обробітку землі, ремесла, товарно-грошових відносин) і демократичних тенденцій. Таким чином, культура античних міст-держав була дуже розвиненою і своєрідною, в якій поєднувались грецькі традиції і національні особливості.

Язичницький світогляд давніх слов*ян

В основі світогляду лежало східних словян язичництво - обожнювання природи сил, сприйняття природного та людського світу як єдиного цілого. Зарождение язичницьких культів відбулося в далекій давнині-в епоху верхнього палеоліту, близько 30 тис. років до н.е. З переходом до нових типів господарювання язичницькі культи трансформувалися, відображаючи еволюцію суспільному житті людини. При цьому найдавніші пласти вірувань не витісняли новішими, а нашаровувалися один на одного. Тому відновлення інформації про словянському язичництві є надзвичайно складною. Крім цієї обставини відтворення картини язичництва словян утруднено та тому, що до сьогодні практично не збереглося письмових джерел. Здебільшого - це християнські антіязическіе твору.

Боги. У давні часи біля словян був широко поширений культ Рода і породіль, тісно повязаний з поклонінням предкам. Рід - божественний образ родової громади вміщував весь Всесвіт - небо, землю і підземне житло предків. Кожне східнословянське племя мало свого бога-покровителя.

Надалі словяни все більш поклонялися Сварогу великому - богові неба і його синам - Даждьбогу і Стрибог- богам сонця і вітру. З часом все більшу роль починає Перун грати - бог грози, творець блискавок, який особливо вшановували як бога війни і зброї в князівсько-дружинної середовищі. Перун не був главою пантеону богів, лише пізніше в період формування державності та посилення значення князя і його дружини культ Перуна став зміцнюватися. У язичницький пантеон входили також Велес чи Волос - покровитель скотарства і хранитель підземного світу предків, Макошь - богиня родючості та інші. Зберігалися і тотемічні уявлення, повязані з вірою в містичну родинний звязок роду з яким-небудь твариною, рослиною або навіть предметом. Крім того, мир східних словян був заселений численними берегинями, русалками, лешімі і пр.

Жерці. Немає точних даних про язичницьких жерця, мабуть ними були літописні волхви, які боролися в Х1 ст. з християнством. Під час культових ритуалів, що проходили в спеціальних місцях - домах (від старословянського капь - зображення, ідол) богам приносили жертви, включаючи людські. За померлим влаштовували тризну, а потім труп спалювали на великому багатті. Язичницькі вірування визначали духовне життя східних словян.

. Рівень розвитку. В цілому, словянське язичництво не могло задовольнити потреб стали виникати у словян держав, тому що воно не мало розробленої соціальної доктрини, здатної пояснити реалії нового життя. Дробний характер міфології перешкоджав цілісного розуміння східними словянами природного і соціального оточення. У словян так і не зявилася міфологія, яка пояснює походження світу і людини, яка розповідає про перемогу героїв над силами природи тощо. До Х століття стала очевидною необхідність модернізації релігійної системи. Міфологічна спадщина її роль у розвитку давньоруської культури

Одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за яким можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків. У зверненні до слов'янської міфології не можна не зважати на драматизм її історії, оскільки у своїй ранній язичницькій формі після прийняття християнства, вона зазнавала всіляких втрат, утисків як недостойна християнина віра.

Саме слов'янська міфологія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії й звичаїв. Язичницька міфологія, таким чином, зближувалася з християнськими міфологічними сюжетами, оскільки в одному й у другому випадку основою світобачення була віра.

Філософсько-естетичций, земний, астральний зміст міфологічної світоглядності слов'ян бере свій початок із далеких дохристиянських часів. Міфологія слов'ян, як і всі ті міфи світу, котрі збереглися до сьогодення, живе у своїх кількох часових вимірах. Відомо, що деякі зі слов'янських міфів створювалися в незапам'ятні часи, вони мають свою прадавню історію та об'єднують первинні пояснення загадковості походження й сутності світу. І це перший часовий вимір. Другий — пов'язаний з осмисленням та осягненням слов'янської міфології як елемента неперехідної культури, причому в контексті всього світового міфотворення.

Слов'янська міфологія — феномен тисячолітнього здобутку духу й творчої уяви. В ньому виразно проглядає спільна світоглядна основа. І саме це відповідало утвердженню ідеї спільності всеслов'янських культурно-історичних коренів. Міфологічні образи як уособлення живих сил природи, утворюючи язичницький пантеон богів, перебували у своїй ієрархічній зумовленості. Релігія слов'ян складалася з обожнення сил природи й культу предків. Єдиним вищим богом — творцем блискавок у слов'ян був Перун (бог грому й блискавок). Сонце обожнювалося в уособленні Дажбога. Охоронець отар Велес (Волос) (бог скотарства, багатства, добра, торгівлі, а також бога музики й співу) спершу також був сонячним богом. Усі ці слов'янські боги походять із давніх міфічних переказів, легенд, зазнаючи нерідко місцевих трансформацій у своєму зовнішньому вигляді та іменах.

Усвідомлення того, що слов'янська міфологія є величезним духовним скарбом нарівні з іншими вищими цінностями культурної спадщини й що вона потребує якнайретельнішого дослідження, припадає десь на початок — середину минулого століття. Саме цей період характеризується не лише інтенсивним прагненням до національної незалежності, а й самоусвідомленням себе кожним слов'янським народом як етносу в історичній пам'яті, у створеній на той час національній літературі, фольклорних та етнографічних традиціях, у пошуках прадавніх джерел своєї духовності.

Ідея протистояння сил добра і зла, світлого й темного пронизує міфологізм слов'янського вірування та світосприймання. Все на землі оживлене духами, які допомагають або доброму, або злому началу. Ще один немаловажний мотив загальнослов'янської міфології: пошуки спільних гуманістичних основ язичницької та християнської віри. У легендарних переказах про подвижників віри, захисників добра й уособлення ідеалу правди вбачалася правічна єдність усіх начал. В багатій і яскравій палітрі міфологічної спадщини слов'ян є ще одна помітна особливість, що ріднить її з міфами інших народів, а в той же час споконвічно утримує в собі етнічну неповторну виразність — це метаморфізм. В них переплітаються між собою земне і надреальне, надземне.

Слов'янська міфологія зберігала в собі великий потенціал художньо-синкретичного мислення, наповнення всього сущого живим духом поезії й здивування перед світом (не страх, а зачарування красою й силою явищ природи). На першу половину XIX століття припадає в ключі романтизованого світосприймання великий інтерес до народної пісні, поезії, звичаїв і вірувань. Міфологія слов'ян у цьому відношенні була предметом особливого захоплення. Бо саме з її допомогою пізнавалося прадавнє і сокровенне слов'янства як певної спільноти, а в той же час входження його у світ старовинних культурних традицій інших народів. У славній минувшині проглядалося сподівання на майбутнє. А тому будь-яке звернення до глибинних народних джерел мудрості, творчості й краси у світобутті стародавніх слов'ян не було лише простим етнографізмом. У кожному живому паросткові містерійного духу предків вбачалася знаменна символіка життєстійкості слов'ян.

Побут і звичаї давніх слов*ян

Одним з головних звичаїв давніх слов'ян було те, що всі покоління родини жили під одним дахом, а так само де то неподалік від будинку знаходилося сімейне кладовище, так що в житті сім'ї незримо брали участь і давно померлі предки .

Дітей в ті часи народжувалося набагато більше, ніж у наш час, тобто за кількістю дітей в сім'ї стародавніх слов'ян і сучасні сім'ї дуже різні, по мимо цього у язичників, чоловікові, не вважалося негожим приводити в свій будинок стільки дружин, скільки він міг прогодувати. Тобто в такому будинку жили, приблизно, четверо-п'ятеро братів з дружинами, дітьми, батьками, бабусями, дідусями, дядьками, тітками, двоюрідними, троюрідними. Кожна людина, що жив в такій сім'ї, вважав себе в першу чергу членом роду, а не індивідуальністю. А так само будь слов'янин міг назвати своїх предків на кілька століть назад і докладно розповісти про кожного з них. З предками були пов'язані численні свята, багато з яких уціліли до наших днів (Радуниця, батьківський день). p align="justify"> Знайомлячись, стародавні слов'яни обов'язково повинні були згадати чий він син, онук і правнук, без цього люди вважали б, що людина, що не назвав батька і діда, що то приховує. Кожен рід мав певну репутацію. В одному люди славилися чесністю і благородством, в іншому зустрічалися шахраї, отже зустрівши представника подібного роду, слід було тримати вухо гостро. Людина знала, що при першому знайомстві його будуть оцінювати так, як того заслуговує його рід. З іншого боку, він і сам відчував відповідальність за всю велику родину. p align="justify"> У ті часи повсякденний одяг кожного слов'янина представляла собою його повний "паспорт". Одяг кожного містила величезну кількість деталей говорили про її володаря: з якого він племені, якого роду, і т.д. Дивлячись на одяг, відразу можна було визначити, хто це такий і звідки, а значить, і як себе з ним вести. p align="justify"> У такому роду ніколи не бувало ні усіма забутих дітей, ні кинутих людей похилого віку тобто людське суспільство піклувалося про кожен свій члені, турбуючись про виживання роду і суспільства в цілому.

Будинок, завжди був захистом, притулком, в повір'ях протиставлявся всього іншого, чужого. Він був першою турботою будь-якого мужика, який зважився виділитися з колишньої родини. Місце під споруду вибирали дуже ретельно, від цього залежало, чи буде в будинку удача, щастя і достаток. Поганим вважалося місце,... де раніше стояла лазня, був похований самогубець, де горів будинок і т.д. На сподобався місці ставили на ніч під відкритим небом воду в будь-якому посудині. Якщо до ранку вона зберігала чистоту і прозорість, то це вважали добрим знаком. Починаючи роботу, молилися на схід сонця і випивали поставлену господарем В«заручнуюВ». У передній, В«святийВ» кут клали три речі: гроші (монету) - "для багатстваВ», ладан - В«для святостіВ», овечу вовну - В«для теплаВ». Зверху під дахом ставилося різьблений гребінь з витесаними фігурками, наприклад, півня. Як віщий птах, він дуже шанувався древніми слов'янами. Вважалося, що півень будить до життя сонце, повертає на землю світло і тепло. В подобі півня слов'яни уособлювали небесний вогонь. Він оберігав будинок від пожежі і удару блискавки. Переїзд в новий будинок здійснювали вночі, в повний місяць. Він супроводжувався різними обрядами. Господарі зазвичай несли з собою півня, кішку, ікону і хліб-сіль; нерідко - горщик каші, вугілля з старої печі, сміття з колишнього будинку і т.д. Сміття у віруваннях і магії древніх слов'ян - атрибут будинку, вмістилище душ предків. Його переносили при переселенні, сподіваючись, що разом з ним в новий будинок перейде дух - охоронець будинку, удача, багатство і добробут. Використовували сміття у ворожіннях і в різних магічних цілях, наприклад, обкурювали димом палаючого сміття від пристріту. p align="justify"> Одним із сакральних центрів будинку була піч. У печі готували їжу, на ній спали, в деяких місцях її використовували як лазні; переважно з нею була пов'язана народна медицина. Піч символізувала жінку, що народжує жіноче лоно. Вона була головним оберегом сім'ї всередині будинку. У печі давалися клятви, у пічного стовпа укладали договір; в грубці ховали молочні зуби дітей і пуповини новонароджених; в підпічок мешкав покровитель будинку - домовик. Предметом особливого шанування був і стіл. При продажу будинку стіл обов'язково передавали новому власнику. Його рухали зазвичай тільки при здійсненні деяких обрядів, наприклад, весілля або похорон. Тоді проводили ритуальний обхід столу, або обносили навколо нього новонародженого. Стіл був і початкової, і кінцевою точкою будь-якого шляху. Його цілували перед далекою дорогою і після повернення додому. p align="justify"> Частина будинку, наділяється багатьма символічними функціями - вікно. Його часто застосовували як В«нетрадиційний вихід з будинкуВ», щоб обдурити нечистих духів, хвороба і т.д. Наприклад, якщо в будинку вмирали діти, то новонародженого передавали через вікно, щоб він залишився жити. Вікна нерідко сприймалися і як шлях для чогось святого, чистого. Через вікна не дозволялося плювати, виливати помиї, викидати сміття, так як під ними, за повір'ям, варто Ангел Господній. Якщо будинок був захистом, притулком, то ворота були символом кордону між своїм, освоєним простором і чужим, зовнішнім світом. p align="justify"> Вони вважалися небезпечним місцем, де мешкає всяка нечис...та з мулу. На ворота вішали образу, а вранці, вийшовши з дому, молилися спочатку на церкву, потім на сонечко, а потім на ворота і на всі чотири сторони. До них нерідко прикріплювали вінчальну свічку, встромляли в них зуби борони або вішали косу для захисту від нечистих духів, затикали в щілини воріт колючі рослини як оберіг від відьом. p У воротах з давніх часів відбувалися різні магічні дії. У них традиційно ранньою весною розпалювали багаття, які очищали простір воріт, а з ним і весь простір двору.

8. Особливості християнського світогляду

Досліджуючи історію становлення філософської культури Київської Русі, сучасні вітчизняні філософи звертають увагу на її характерні риси особливості. В. С. Горськии, зокрема, зазначає, що такими особливостями були "всесвітня відкритість", здатність до творчого синтезу різноманітних ідей світової філософської думки, її зв'язок з ідейними здобутками середньовічної Візантії, а через них — з ідеями античних філософів, зв'язок з надбанням болгарської культури, культури Сходу та Західної Європи. Характерною рисою культури Київської Русі є те, що ці "запозичені" ззовні ідеї сприймались не механічно, вони суттєво трансформувались у вітчизняну культуру. Далі, необхідні були могутні стимули інтелектуальної праці для подолання тієї відмінності потенціалів, яка склалась у часовому відношенні між вітчизняною і зарубіжною культурою. У створенні таких стимулів велику роль відіграло християнство, яке

сприяло перебудові суспільної свідомості, становленню філософського мислення.

Відзначається ще одна особливість, викликана взаємодією християнського і народного світорозуміння, — плюралізм світоглядних позицій, який надав філософській думці Київської Русі поліфонічного звучання. У давньоруському духовному житті відбулись перехрещення і взаємодія різноманітних культур.

Характерною рисою філософської культури Київської Русі є її несприйнятність абстрактного, відірваного від життя філософствування. Виробляється специфічний його тип, що відрізняється не предметом, а суб'єктом пізнання. У межах цього типу філософствування він виступає не як чисто гносеологічний, а як цілісний суб'єкт, для якого характерна єдність морального та гносеологічного. Цим пояснюється етизація філософської думки, а звідси і тяжіння до проблем людини й осмислення історії. Формується специфічний тип середньовічного антропологізму [4, с. 4—6].

На деякі основні риси українського світоглядного менталітету, які сприяли формуванню філософського мислення першого періоду історії Київської Русі, вказує А. К. Бичко, підкреслюючи переважання екзистенціальних мотивів в українській філософській думці, кордоцентризму, коли переважає пріоритет "серця" над "головою", антеїзму та ін. Всі вони разом створювали неповторну діалогічно-гармонійну цілісність — українську філософську думку [13, с. 229 — 230].

Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно наприкінці X ст. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слов'янською державою з визначним економічним, політичним і культурним центром, яким була її столиця — Київ. І значною мірою цьому сприяла християнізація Русі, яка впливала на зміну світоглядних і культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офіційно розділив історію східних слов'ян на язичницький і християнський періоди. На зміну язичницькому світосприйняттю приходить християнізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним, і цим зумовлюється його провідна роль у культурі загалом і формуванні філософського мислення зокрема.

Однак нова релігія не одразу утвердилась у Київській Русі, вона нерідко натрапляла на протидію, особливо з боку простих верств народу, для якого відмова від старого світогляду, усталених звичаїв і обрядів була трагедією.

Ще тривалий час народ поклонявся язичницьким богам, досить поширеними були язичницькі елементи у творах художнього ремесла тощо. Десь аж до кінця XI ст. тривав "діалог" між християнським та язичницьким світоглядом, що зумовлювало поліфонію думок. Християнство змушене було з цим миритись і навіть багато чого запозичило від язичницьких вірувань, пристосовувалось до них, поєднавши свою культуру з традиційною культурою східних слов'ян. Тривалий час ще зберігались зародки космогонічних і космологічних уявлень, що мали фантастичний характер, у поглядах на людину, душу тощо, характерний був дуалізм. Склалося нове на той час явище — двовір'я (поєднання обох вір — язичницької та християнської) у свідомості русичів.

Проте поступово все чіткіше виявляються основні відмінності між язичницьким і християнським світоглядом. На противагу язичницькому християнське світосприйняття помістило Бога за межі природи, поставивши в центрі Всесвіту людину, а Бог через природу впливав на людину, передавав їй заповіді поведінки. У новому світобаченні чітко протиставляється духовне і матеріальне, і саме духовному віддається примат — все творить і всім править дух. З духом і матерією пов'язується боротьба двох протилежних начал — Бога і диявола, душі і плоті, добра і зла. Людині у цій боротьбі відводиться моральна відповідальність за свої вчинки, за свідомий вибір між цими протилежними силами. У християнстві вперше відкривається історія, вводиться тримірність часу — від минулого, тобто акту "створення світу" з нічого, через сучасне до майбутнього, тобто до "страшного суду", з яким наступить "кінець світу". Так у новій релігії людська історія поділилась на дві ери: дохристиянську як передісторію та християнську, власне історію.