19. Укр культура у другый половины 17-18ст. Овсыта, наука. Лит-ра, театр, образотворче мистецтво, музика

Головним освітнім і науковим центром в Україні і надалі був

Києво-Могилянський колегіум. У роки Руїни він пережив тяжкі часи: чимало

студентів пішло до війська, деякі загинули під час війн і пошестей. За

правління Івана Мазепи, коли для академії було споруджено новий будинок,

цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи

заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2

тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині

сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з

Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала

на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських

країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.

Уже в першій половині XVIII ст. дехто з викладачів знайомив студентів з

передовими поглядами культури нового часу, ідеями Передпросвітництва.

Особливо це було помітно в лекціях Феофана Прокоповича, Стефана

Калиновського, Мануїла Козачинського, Георгія Кониського. Школа носила

загальноосвітній характер риторико-філософського типу. Багато

випускників академії досягли великих успіхів у галузі медицини,

біології, зокрема І. Полетика, Д. Самойлович, А. Шумлянський, Н.

Амбодик-Максимович, М. Те-реховський. Серед її випускників були юристи,

музиканти, композитори, архітектори і, в першу чергу, діячі на ниві

освіти. Зокрема, у Київській академії здобули освіту 21 із 23 ректорів

Московської академії, 95 із 125 її професорів, а також багато вчителів,

які працювали в школах Росії та України. Від'їзд освічених людей з

України мав украй негативний вплив на рівень культурного розвитку самої України. Від середини XVIII ст., незважаючи на часткові вдосконалення,

Києво-Могилянська академія почала все більше відставати від запитів

свого часу, а пропоновані проекти заснування університету в Києві чи

Батурині не були підтримані російським урядом.

Все ж за зразком Києво-Могилянської академії виникли колегіуми в інших

містах — Чернігові (1700р.), Харкові (1726р.), Переяславі (1738р.). На

Правобережжі більшістю колегіумів (Львівським, Кам'янецьким, Луцьким,

Перемишльським, Ужгородським та ін.) керував єзуїтський орден. Належне

місце в культурному житті українських земель посідав Львівський

вірмено-український колегіум. Деякі з його вихованців стали відомими

діячами культури і освіти: Антон Левицький, Михайло Примович. Слід

підкреслити, що культурні зв'язки між Правобережжям і Лівобережжям

тривали всупереч конфесійним особливостям. Далеко не всім вихідцям із

Київської академії та інших шкіл вдалося отримати духовний сан чи місце

в адміністративному апараті, частина з них ставала "мандрівними дяками",

тобто вчителями, які ходили по селах і містах у пошуках роботи.

Діяльність академії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових

шкіл, підвищенню їхнього освітнього рівня.

Про високий рівень освіти в Україні свідчать іноземні автори. Так,

арабський мандрівник Павло Алепський, який побував в Україні в 1653—1656

рр., писав: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти".

За неповними даними, в Слобідській Україні в 1732р. було 129 шкіл, в

1740—1748 рр. у 7 з 10 полків Гетьманщини діяло 866 шкіл. На землях

Війська Запорозького часів Нової Січі мала добру славу січова школа, де

навчалися діти, зібрані з різних міст. Сільські і міські школи

утримувалися громадою. На заході України аналогічні школи найчастіше

Існували під опікою братств. У більшості шкіл дітей вчили з Букваря,

Псалтиря і Часослова, поширеним було також навчання хорового співу і

нотної грамоти. Для читання вибирали традиційні церковнослов'янські

тексти, але вимовлялися вони на український лад.

Перші спроби запровадити в Україні обов'язкову початкову освіту були

здійснені в Гетьманщині. У 1760—1762 рр. Лубенський полковник І. Кулябко

наказав сотенним правлінням: усіх козацьких дітей, здібних до науки,

посилати до парафіяльних шкіл, а нездібних навчати військових справ. Цю

ініціативу схвалив гетьман і в 1765р. Генеральна військова канцелярія

розіслала аналогічні розпорядження до всіх полків. Однак це були лише

початкові кроки, які не мали подальшого розвитку. З кінця XVIII ст.

сільські школи занепадають: далося взнаки закріпачення селян, вороже

ставлення влади до заснованих не нею навчальних закладів.

Ще одним показником відносної масовості початкової освіти є тиражі

навчальних посібників; так, букварі, які вироблялися друкарнею

Львівського братства, виходили в

XVII ст. тиражами від 600 до 2 тис. примірників, а на початку XVIII ст.

— по 6—7 тис. примірників. З середини

XVIII ст. українська молодь все частіше виїжджає за кордон. Багато

українців навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах. навчалось у Лейпцігу, Кенігсберзі, Страсбурзі та інших містах.

Через цих вихованців західних шкіл приходили в Україну нові культурні

віяння.

Зацікавлення наукою виявилося у шанобливому ставленні до книжок. Великі

бібліотеки, які виникали при навчальних закладах ще в XVI ст.,

особливого поширення набувають у XVII—XVIII ст. Так, у XVII ст. було

впорядковано бібліотеку Київської академії. У XVIII ст. великі

бібліотеки мали багаті шляхетські родини, козацька старшина, єпископи,

монастирі, братські школи. Зацікавленість до знань проявлялася в тому,

що збирали книги з астрономії, математики, медицини, географії, історії,

права.

Найбільший інтерес зустрічало природознавство. У Київській академії

вивчали зоологію, фізіологію, метеорологію, все це під спільною назвою

"фізика". Найбільшим авторитетом був тут Феофан Прокопович, який написав

наукову працю з "фізіології" про причину нетлінності тіл печерських

святих. У XVIII ст. розвинулися геодезія, географія. У приватних збірках

козацької старшини зустрічаються різнорідні атласи, описи подорожей,

географічні підручники, глобуси. Саме з XVIII ст. активно розвивається

математика, знову ж завдяки Феофанові Прокоповичу, що навчився цінити її

по західних університетах. Як учитель математики відзначився в цей час

Іван Фальковський. Одночасно француз Павло Брульйон почав вчити

тригонометрії. У зв'язку зі збільшенням освічених людей зростав попит і надруковану

продукцію. Найбільшим видавничим центром залишалася друкарня

Києво-Печерської лаври. Крім богослужбових текстів і молитовників, вона

випускала твори тогочасних українських письменників, таких як Іоаникій

Галятовський, Антоній Радивиловський, Дмитро Туптало. Друкарня

Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря випустила у світ проповіді

й вірші Лазаря Барановича, ряд творів Іоана Максимовича.

В українській друкованій книзі склалися свої традиції, зокрема у

мистецтві оформлення. Особливого розвитку набула гравюра. У

Києво-Печерській друкарні працювали гравери Мігура, Тарасевич, Щирський,

які створили свою школу.

З 20-х років XVIII ст. російський уряд поставив над Київською і

Чернігівською друкарнями суворий цензурний контроль Синоду. Дозволялося

лише передруковувати старі церковні книги, та й те за умови не

відрізнятися від російських ні змістом, ні мовою. Укази про цензуру

книг, виданих в Україні, засвідчили не тільки перехід уряду до

цілеспрямованої політики зросійщення, але й свідоме прагнення

перетворити Україну в провінцію. З того часу друкарні, які раніше дбали

про розмаїття своєї продукції, могли займатися лише розмноженням

церковнослов'янських текстів. Показово, що в 1745 р. такий впливовий

діяч, як префект Києво-Могилянської академії Мануїл Козачинський, не

зміг опублікувати свої твори у Києві: його п'єса "Благоут-робіє Марка

Аврелія" і трактат "Філософія Арістотелева" вийшли у Львові. Книги

київських авторів іноземними мовами друкувались у Вроцлаві. Зокрема, у

1744р. побачив світ збірник латинських творів Ф. Прокоповича.

Погіршились умови діяльності видавців і на західноукраїнських землях,

хоча цензурний контроль тут стосувався лише змісту, а не мови. Львівська

друкарня випускала переважно старі богословські книги. З 30-х років

XVIII ст. відновила роботу Унівська друкарня і почала свою діяльність

Почаївська. Хоча ці осередки належали монастирям, іноді вони друкували і

світські книги. Рівень таких видань був невисоким, та вони все ж

залучали до регулярного спілкування з книгою ширші кола читачів.

Багато творів словесності поширювалося в усній або рукописній формі.

Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору і

небаченого раніше збагачення тематики, жанрів рукописної книжності.

Найвизначніші фольклорні твори розкривають історичну свідомість народу.

Через фольклор погляди і оцінки, що побутували в народному середовищі,

проникали і в писемність. Так, "козацькі літописи" (Самовидця, Григорія

Грабянки, Самійла Величка) відображають погляди козацької старшини, а

монастирські хроніки — погляди духовенства. Внутрішні суперечності

пам'яток історіографії сприяли використанню їх представниками різних

соціальних кіл у своїх інтересах.

Ідеї громадянського гуманізму яскраво виявилися в

ораторсько-учительській прозі другої половини XVII ст. Серед її

представників — Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам

Ясинський, Дмитро Туптало.

У другій половині XVII—XVIII ст. в українську літературу проникає

класицизм. Він проявляється у шкільній драмі, панегіричній поезії.

Класицизм в Україні зазнав впливу бароко. Характерним втіленням бароко в

українській поезії є збірка "курйозних віршів" Івана Величковського та

деякі вірші Григорія Сковороди.

Вершина давньої української літератури — творчість Григорія Сковороди.

Ідеї істинності життя — у "сродній" праці, палке прагнення бачити в

Україні людей "із світлим розумом і гарячим серцем", прославлення борців

за волю — такі загальні напрями спадщини поета-патріота, якого "світ

ловив, та не спіймав".

4. В Україні драматична література, порівняно із західно-європейською,

виникає пізніше, розвиваючися під впливом польського і латинського

театру, передусім шкільного. Православне духовенство на противагу

католицькому, яке запровадило з агітаційною метою релігійні сценічні

вистави, само взялося писати драматичні твори. Це були так звані шкільні

драми, тісно пов'язані з розвитком поезії. Шкільна драма інсценізувала

міфологічні та історичні сюжети. Ці драми поширювалися в католицьких та

православних школах України. Традиції національного драматичного

мистецтва виявлялись у декламаціях — віршованих творах кінця XVI —

початку XVII ст.

Важливим напрямом у розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги

біблійного змісту, на побутові або історичні теми, що набули повсюдності

у XVII—XVIII ст. Жанр прозових філософських діалогів культивував Г.

Сковорода ("Діалог, или Розглагол о древнем міре", 1772).

У XVII—XVIII ст. у руслі української шкільної драми виникли і

розвивались інтермедії, побутові гумористичні сценки, які вставляють в

антрактах. Українські інтермедії користувались особливою популярністю

серед народу. Авторами і виконавцями виступали переважно школярі, а

також студенти Київської академії та мандрівні дяки. До нашого часу

дійшло понад 40 інтермедій.

Найвідомішими з українських інтермедій є інтермедії "Продав кота в

мішку" і "Найкращий сон", які мають високий драматично-художній рівень,

написані народною мовою, а сюжети взяті зі староукраїнського фольклору.

Прихильником театрального дійства і його пізнавально-виховного значенняПрихильником театрального дійства і його пізнавально-виховного значення

був Ф.Прокопович. Реформаторська суть поезії Ф.Прокоповича знайшла

практичне втілення в його історичній драмі (трагікомедії) "Володимир",

поставленій студентами Києво-Могилянської академії в 1703 р. П'єса

прославляла просвітителя Русі князя Володимира Великого, проводилися

деякі паралелі з політикою Петра І.

Визначним здобутком української драматургії XVIII ст. є п'єса невідомого

автора "Милость божія...", написана до 80-річчя початку

національно-визвольної війни 1648—1654 рр. проти магнатське-шляхетської

Польщі.

З репертуару українського шкільного театру збереглося ЗО драм, переважно

на біблійні теми. Українська шкільна драма і шкільний театр упродовж

свого розвитку взаємодіяли з народним театром. У другій половині XVII

ст. у зв'язку з поширенням в Україні шкільної драми виникає вертеп.

Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр.

Найранніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай "ходити з

ляльками" відомий ще з 1573 р. Вертепні драми були найбільш популярні у

другій половині XVIII ст., зокрема в період занепаду Києво-Могилянської

академії.

Вертепна вистава поділялася на дві частини: релігійну і світську і

розігрувалась у гарно оздобленому з дерева або картону двоповерховому

будиночку, який носили колядники. Драматичною основою вертепу є легенда

про народження Ісуса Христа і знищення царем Іродом 40 тис. віфлеємських

немовлят. Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини

XVIII ст.

Шкільна драма й вертеп позначилися на формуванні нової української

літератури і становленні класичного театру.

Із зародженням театру тісно пов'язаний розвиток музики, яка

віддзеркалювала характер нашого народу, передавала його переживання,

думки і настрої.

Саме XVII—XVIII ст. стали періодом розквіту українського фольклору. В

українських думах оспівана визвольна боротьба, в народних піснях

постають образи гайдамаків і опришків. Народні ліричні пісні набувають

популярності не лише в Україні, але й поза її межами. Дуже відчутним був

обопільний вплив фольклору на професійну музику, відтак риси

професіоналізму, у свою чергу, проникали в музичний фольклор.

Провідне місце в творчості українських композиторів другої половини XVII

— першої половини XVIII ст. посідали вокальні концерти на 4, 8 і навіть

12 голосів. Характерно, що навіть різдвяні колядки церковного змісту за

своєю мелодикою були подібними до світських пісень.

Про високий рівень музичного мистецтва свідчить видана у Вільно 1677 р.

"Граматика мусикійна" киянина Миколи Дилецького — відомого педагога і

композитора.

Турбота козацької держави щодо розвою музичного мистецтва проявилася

навіть у тому, що в 1652 р. Богдан Хмельницький підписав універсал про

утворення музичного цеху в Лівобережній Україні. На Запорожжі існували

спеціальні школи, які готували професіоналів "вокальної музики і

церковного співу". Такі школи існували і в ладанках на Січі. Вчитися

сюди їхали з усієї України. гомий внесок у розвиток музичного мистецтва зробила Києво-Могилянська

академія, в якій вивчалися музика, хоровий спів, були організовані хори,

оркестри. Чимало випускників академії стали видатними співаками,

керівниками хорових колективів, композиторами.

Вершин тогочасної музичної культури досягли хорові твори Артемія Веделя,

Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, котрі також (крім Д.

Бортнянського) були випускниками академії. Ці твори поєднали традиції

східнослов'янської релігійної музики і народної пісенності з високим

професіоналізмом. Хорові концерти А. Веделя, керівника хорів академії і

Харківського колегіуму, написані на церковні тексти. Але сучасники

вважали їх "театральними", такими, що не відповідали духу релігійної

музики.

Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М.

Березовський (1745—1777). Він узагальнив досягнення вітчизняної та

західноєвропейської хорової музики у хорових духовних композиціях. Його

твори вирізняються вишуканістю й художньою досконалістю ("Літургія",

"Причасні вірші"). Найзначнішим досягненням композитора є жанр хорового

концерту ("Не отвержи меня во время старости").

Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа. У

школі навчали гри на різних музичних інструментах, готували співаків для

Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро

Бортнянський (1751 — 1825), який був реформатором церковного співу,

диригентом. Навчався в Італії. Написав опери "Креонт", "Алкід", "Квінт

Фабій".

Повернувшись з Італії, став управителем Придворної капели в Петербурзі.

У його творчій спадщині переважають концерти. Духовна музика Д.

Бортнянського звучить у церквах багатьох країн світу.

Певним підсумком більш ніж 200-літньої традиції творення духовних пісень

в Україні стало видання "Богогласника" (Почаїв, 1790—1791 рр.). Збірник

містить 250 віршів з нотами.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий спів. До

здобутків інструментальної музики XVIII ст. належить "Концертна

симфонія" Д. Бортнянського та "Українська симфонія" Є. Ванжури.

У другій половині XVIII ст. поширюються романси. Популярними стали

пісні-романси "їхав козак за Дунай" С. Климовського, "Всякому городу

нрав і права" Г. Сковороди, "Дивлюсь я на небо" М. Петренка.

Одним із зачинателів української фортепіанної музики був О. Лизогуб —

композитор і піаніст, виходець з козацько-старшинського роду, що був на

Чернігівщині та Полтавщині. Йому належать варіації на теми українських

народних пісень "Ой у полі криниченька", "Ой ти, дівчино" та ін.

5. Період, що настав після визвольної війни українського народу, був

несприятливим для розвитку монументального живопису. Певні зрушення

сталися в 70-х роках XVII ст. Тематично живопис залишається релігійним,

однак основним змістом його стають гуманістичні ідеї.

Монументальний живопис дерев'яних церков (передусім Західної України та

Закарпаття) стоїть на межі між професійним малярством та народним

примітивом. Галицькі настінні розписи збереглися в церквах Воздвиження ся в церквах Воздвиження

та св. Юра у Дрогобичі, в церквах с. Сихів на Львівщині.

Серед монументальних розписів мурованих споруд вирізняються розписи

Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври. Виконували розписи

переважно живописці Лаврської іконописної майстерні.

У другій половині XVII—XVIII ст. основним видом живопису залишається

іконопис. У ньому розвиваються елементи нової іконографії, виявляються

реалістичні риси, визначаються впливи тодішніх мистецьких стилів —

бароко, рококо, класицизму, поширюється алегорично-символічний,

історичний та пейзажний жанр.

Найвизначніші здобутки українського барокового живопису пов'язані з

жовківським художнім осередком. Тут працювали майстри з європейською

славою — Юрій Шимоно-вич, Іван Руткович, Иов Кондзелевич, Василь

Петранович.

Стиль бароко своєю вишуканістю передусім відповідав тодішнім естетичним

вимогам у дворянській культурі.

Ренесансовим гуманізмом пройнята діяльність І. Рутковича, Й.

Кондзелевича, В. Петрановича.

І. Рутковича (XVII — поч. XVIII ст.) порівнюють з майстрами

венеціанської школи живопису, які відзначалися тонким відчуттям кольору.

Талант митця досяг вершин у монументальному іконописному комплексі із с.

Скваряви-Нової, виконаному у 1697—1699 рр. для церкви Різдва Христового

у м. Жовкві (зберігається у Львівському Національному музеї).

Творчість Й. Кондзелевича (1664 — бл. 1740) пов'язана з Волинню та

почасти з Галичиною. Іконостас для монастирської Воздвиженської церкву в

Скиті Манявському виконала група монахів на чолі з Й.Кондзелевичем.

Іконостас (1698—1705 рр.) пізніше був названий Богородчанським.

Особливе місце серед пам'яток українського живопису XVIII ст. займає

іконостас Преображенської церкви у с.Великі Сорочинці. Іконостас і

церква були зведені на кошти гетьмана Лівобережжя Данила Апостола.

Комплекс іконостаса об'єднує понад сто ікон на різні сюжети. У їх

зображенні помітно відчутний вплив рококо.

З останньої чверті XVIII ст. провідним стилем в українському живописі

став класицизм. Риси класицизму проявляються у живописі Андріївської

церкви у Києві. Серед пам'яток стилю класицизму виділяються іконостаси

Козельського та Почепського соборів, побудовані гетьманом К.

Розумовським.

Характерною складовою частиною храмового живопису став так званий

ктиторський портрет. В алтарній частині Успенського собору

Києво-Печерської лаври, наприклад, було зображено 85 осіб — від князів

Київської Русі до Петра І. З'явилися картини світської тематики.

Приміром, композиція в с. Старогородцях поблизу Остра зображує

запорозьких козаків на чолі з полковником К.Мокієвським, які відбивають

напад татар на Київ.

Українські майстри пом'якшували суворі візантійські риси обличчя,

надавали йому приємного вигляду, почали "тінювати".

Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва

користувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого були

розроблені ще на початку XVII ст. Портрети виконували переважно

іконописці, відповідно портрет XVII—XVIII ст. мав багато спільного з

іконописом, наприклад, ікона "Покрова" з портретом Богдана іконописом, наприклад, ікона "Покрова" з портретом Богдана

Хмельницького. З жіночих портретів заслуговує на увагу портрет Паліїхи —

дружини фастівського полковника С. Палія.

Своєрідно поєднав засади класицизму з давніми малярськими традиціями

В.Боровиковський, який працював удвох жанрах: портреті та іконописі.

Видатними портретистами XVIII ст. були Д. Левицький, А. Лосенко, К.

Головачевський. Поряд з професійним малярством в Україні розвивалася

течія, що її умовно називають народною. Це і максимально спрощені ікони

Закарпаття чи Лемківщини, і напрочуд різноманітні за композицією ікони

"Страшного суду" з різних регіонів України і, нарешті, серія народних

зображень "Козак-бандурист", "Козак Мамай". Рівень нашого малярства був

надзвичайно високим. Українських майстрів запрошували до Литви,

Білорусії, Польщі. Відомими малярами були також М. Петрахович, І.

Маховський, І. Зарудний, І. Калинський, А. Животкевич, О. Антропов та

ін.

Риси національного архітектурного стилю особливо яскраво проявились у

дерев'яному будівництві. Багато приміщень, сільських хат, корчем,

дзвіниць і вітряків — зразки художньої виразності, і досягалося це

найпростішими засобами. Архітектурними шедеврами вважають дерев'яні

храми XVII—XVIII ст., які ніби підсумували весь багатовіковий шлях

розвитку народного монументального будівництва. Ренесансове будівництво

вплинуло на структуру деяких міст, наприклад Жовкви, заснованої як

"ідеальне місто", на окремі будівлі — Чорна кам'яниця, будинок і вежа

Корнякта у Львові, замки у Збаражі і Підгірцях. Особливо цікаві такі

львівські храми, як каплиця "Трьох святителів" і розташована поруч з нею

Успенська братська церква.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно,

що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні

вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який слушно

називають українським, або "козацьким", бароко. Позитивне значення мала

побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська

церква в Києві — 1766р.). Серед українських архітекторів, які працювали

в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя

переважало "загальноєвропейське" бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки

не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської

лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Виду-бицького

монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став

творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську

академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївсько-го собору,

головної церкви в Почаєві.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилося з середини XVII ст.,

досягнувши в XVII — першій половині XVIII ст. своїх найрозвиненіших

форм. Українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась

іншим європейським національним культурам, а й викликала їхній подив і

захоплення. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі

культурні зв'язки. Як і в києво-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

20. культурні процеси на українських землях у склади Габсбургив 19-20 ст

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була при- єднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у за- непадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаю- чи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Га- личина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній про- вінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними.

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів се- редньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів харак- теризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи усклад- нювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких ви- зиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діста- валося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Так, якщо середня площа селян- ського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєт- ку —1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Отож, Східна Галичина являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багат- шими, а бідні — ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже не- доступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи, між 1830 та 1850 рр., коли смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що три- валість життя західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось ЗО—40 років.

Щоб знайти полегшення своєму злиденному існуванню, селяни часто завертали до шинку. До цього їх заохочували польські пани, що володіли легальною моно- полією на виробництво алкоголю, а також власники шинків, переважно євреї. Деякі землевласники навіть встановлювали для своїх кріпаків кількість споживання ал- коголю, сподіваючись таким чином реалізувати продукт, який зони виробляли. Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викли- кала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства набли- жалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що ниж- чому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. та- ких родин. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко- католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової солідарності.

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрій- ців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священи- ку більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлого парафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж дочку.

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був ненабагато ширшим від селянського. Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко- католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушу- вала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні резуль- тати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католиць-кому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в ін-

ших справах. Відтак протягом усього XIX ст. західноукраїнське суспільство скла- далося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священи- ків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи.

З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва се- ред міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисло-

вості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато замож- них купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, спо- діваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональ- ним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

21. «Руська трійця» Шашкевич, Вагилевич, Головацький

"Руська Трійця" — напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання, яке сприяло піднесенню статусу української мови, розширенню сфери її вжитку і впливу. У 30—40-х рр. XIX ст. центром українського національного руху став Львів, а його авангардом — громадсько-культурне об'єднання "Руська Трійця". Його засновниками були Маркіян Шашкевич (1811—1843 рр.), Іван Вагилевич (1811—1866 рр.) та Яків Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, які виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі романтизму. Учасники "Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з Михайлом Максимовичем, Осипом Бодянським, Ізмаїлом Срезневським — відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури — Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Євгена Гребінки, Павла Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. "Руська Трійця" підготувала до друку історико- літературний збірник "Зоря", в якому було вміщено біографію Богдана Хмельницького, вірш Маркіяна Шашкевича про Северина Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила видавати "Зорю". У 1836 р. члени гуртка підготували і видали в Будапешті літературно-науковий альманах "Русалка Дністровая", що містив ряд творів з проблем історичного минулого України. Яків Головацький у гострій публіцистичній статті "Становище русинів у Галичині" (1846 р.) по суті сформулював соціально-економічні і політичні програмні вимоги національного руху. Членами організації був підготовлений рукописний збірник поезій та перекладів "Син Русі". Діяльність "Руської Трійці" була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань. Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ "Русалка Дністровая". І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у "3орі", лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом, написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським" шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народ- ним верствам. Зміст "Русалки Дністрової" визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державностіа політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу. Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко зазначав: "Русалка Дністровая", хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані — була свого часу явищем наскрізь революційним". Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів. "Русалка Дністровая" стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності "Руської трійці". Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї "Руської трійці" Я. Головацький. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину. 

Кирило-мефодіївське товариство та його роль у культурному розвитку України

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, 0. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, 0. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського братерства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об’єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов’янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства. «Книга буття українського народу» — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов’янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма . слов’янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об’єднувача усіх слов’янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський.

М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Навесні 1847 р. після доносу студента 0. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Малочисельність організації, вузька сфера її впливу, переважно культурницький та пропагандистський характер діяльності створили ілюзію в офіційної влади на початку слідства, що Кирило-Мефодіївське товариство не є серйозною загрозою для самодержавства. Зокрема, шеф жандармів граф Орлов зазначав у своєму листі до Миколи І: «Общество было не более как ученый бред трех молодых людей». Проте глибше вивчення творів Т. Шевченка та документів братства діаметрально змінили думку властей, які врешті-решт побачили в них чітку антимонархічну спрямованість, прагнення радикальним шляхом досягти соціального визволення, обґрунтування права українського народу на власну державність, демократію. Через це усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

Отже, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Кардинальні зрушення, які відбулися наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в історичній науці, літературі, розвитку мови, стали своєрідним підґрунтям пробудження в народу національної свідомості, сприяли усвідомленню ним своєї самобутності, зростанню бажання відстоювати свої права.

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

Розвиток української культури в Російській імперії

З одного боку можна відмітити меценатську діяльність багатьох гетьманів України цього періоду, зокрема І. Мазепи, Д. Апостола та інших. Їхня діяльність дала поштовх для розвитку багатьох галузей науки та культури. З іншого - руйнівним чинником для української культури була великодержавницька політика російського царизму - ліквідація посади гетьмана у 1764р., зруйнування Січі Катериною ІІ, ліквідація територіально - адміністративного устрою Гетьманщини у 1783 році., впровадженнякріпосного права на Лівобережжі тощо. Проте XVIII сторіччя позначилося діяльністю таких відомих осіб як Г.Сковорода, відомого філософа України, Шеделя, Ковніра - відомих архітекторів, які створили визначні шедеври української барочної архітектури, Д.Туптала, Л.Мацієвича - відомих літераторів. Культура 18 століття заклала початок для розвитку справжньо української національної культури.

Для культури XIX сторіччя характерний подальший наступ на українську культуру русифікації - вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживання української мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України - від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, багато хто вважає, що саме XIX сторіччя було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів в Україні та програм "Кирило - Мифодїївського братства" відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча - Т.Г.Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки. Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І.Карпенко-Карий, С.С. Гулака-Артемовського,М.Кропивницького та інших. В цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.

стан української культури в роки революції та громадянської війни

Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалася, а більшовицька не встигла сформуватися, і це давало надії на становлення і розвиток української держави і відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення породжували нову ідеологію та мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські цінності й гуманізм. Масове деформування свідомості, численні втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесові 1917 – 1920 рр. в Україні трагічного відтінку.

У 1917 – 1920 рр. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і Гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводилися навчальні програми, які передбачали обов’язковість вивчення української мови, історії та географії України.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з побоюванням ставилася до проявів національного життя і перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти бажаного результату мирними засобами, більшовики вдавалися до насильницьких дій і командних методів. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній галузі, була розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації – «Просвіти». Вони були особливо популярними на селі й об’єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною та спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з’явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.

У добу Гетьманату було створено Українську Академію наук. Її першим президентом став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно працювати.

Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів. Вони вболівали за українську національну революцію, болісно переживали події громадянської війни. У цей час голосно заявили про себе талановиті поети П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак. Чимало обдарованих поетів, серед яких О. Олесь, змушені були назавжди залишати Батьківщину.

Багато зробив для розбудови української культури гетьман П. Скоропадський. Відкривались українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи з’явилися в Україні й у 1919–1920 рр.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Г. Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар’яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об’єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший ректор академії), В. та Ф. Кричевські, Г. Нарбут, О. Мурашко. Г. Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

У роки революції та визвольних змагань у середовищі українських віруючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалася не допустити втрати контролю над єпархіями колишньої царської імперії. Проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі в січні 1918 р. не дозволили більшовики. Більшовицька партія розгорнула запеклу боротьбу з релігією та церквою. Закривалися храми і монастирі, віруючі й духовенство зазнавали переслідувань. Ідея проголошення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) стала частиною українського національно-визвольного руху.

«Українізація» 20-х років як соціокультурний процес

Українізація — політичне просування і впровадження елементів української мови та української культури, в різних сферах життя. Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. Література. Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь ), молоде покоління літераторів заявило про себе на повний голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань: найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Театр. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Кіно. У 1920 -ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Арсенал" і "Звенигора"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька. Музика. Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького. Образотворче мистецтво. Члени Асоціації художників Червоної України - Їжакевич, Трохименко, Кричевський та ін. - за допомогою нових засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. З’явились нові імена талановитих художників та скульпторів (Петрицький, Касіян та ін. )

Причини українізації:

 Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.

 Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.

 Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].

 Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.

 Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.

Український театр 20 років. Л. Курбас

Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 році, коли у Києві утворилися Державний драматичний театр і «Молодий театр» (з 1922 року — модерний український театр «Березіль») Леся Курбаса та Гната Юри. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих акторів — Амвросій Бучма, Мар'ян Крушельницький,Олімпія Добровольська, Олександр Сердюк, Наталя Ужвій, Юрій Шумський та інші.

Державний драматичний театр продовжував традиції реалістично-психологічної школи. Натомість Молодий театр обстоював позиціїавангардизму. З утворенням театру «Березіль» його сцена стала своєрідним експериментальним майданчиком. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатних українських письменників і драматургів Миколи Куліша («Народний Малахій», «Мина Мазайло») та Володимира Винниченка («Базар», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»). Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга і перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твориВільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Гергарта Гауптмана, Фрідріха Шиллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачу п'єс європейських драматургів.

З творчого об'єднання «Березіль» бере початок театральна бібліотека, театральний музей і перший театральний журнал. До експериментальних пошуків Леся Курбаса, якого було репресовано за часів сталінізму, і досі звертаються сучасні митці. У наш час уКиєві проходить міжнародний театральний фестиваль «Мистецьке Березілля», присвячений пам'яті Леся Курбаса.

На Закарпатті в умовах значного припливу інтелігенції із ЗУНР і УНР через втрату державності був створений зокрема Руський театр, який очолив Микола Садовський.

Наївне мистецтво у творчості марії приймаченко

Марія Приймаченко ідеально пасує під означення наївного митця: малювала, як відчувала, не потребуючи і не шукаючи спеціальної освіти, говорила і писала те, що думала і так, як думала: „як Бог на душу покладе“ – без жодного олітературення чи стилізації. „А я гусей пасу. Чую – чирк! – то крокодил цвірінькає під сороку. Дивлюсь, верба нахилилася, на вербі – крокодил. А біля крокодила мавпочка – жінка його. Він – в норку, а вона на вербі. Ось так, коли за звіра заміж підеш: у нього своє, а в тебе – своє“. „Хорошо пишу не спішу“ – чи про себе вона писала-малювала ще в 1937 році цю картину, на якій характерна звіринка Приймаченко старанно виводить закарлюки в зошиті. Саме як геній наївного мистецтва майстриня увійшла до Всесвітньої енциклопедії наївного мистецтва (Белград, 1984) і була відзначена золотою медаллю Всесвітньої виставки в Парижі (1937). Її ставлять в один ряд із Ніко Піросманішвілі, Анрі Руссо, Іваном Геперальчичем. В її особливій образній системі вбачають потужний струмінь прадавнього міфологічного мислення і своєрідне потрактування сільського фольклору.

    Все це безперечно так, проте в її творчості є те, що дозволяє їй органічно існувати в актуальному мистецькому процесі. Підтвердженням цього став конкурс мистецькихідей „Приймаченко і я“, ініційований арт-центром Павла Гудімова „Родовід-галереєю“ та муніципальною галереєю „Лавра“. Всього на конкурс подано понад 400 проектів: колекції одягу, витинанки, килими, картини, графічні, веб- та медіа-проекти, фотографії, малюнки на тканині. Прикметно, що саме так, нетрадиційно,мистецька спільнота зустріла 2009 рік, оголошений в Україні роком Марії Приймаченко з нагоди сторічного ювілею художниці.   Входження у світ мистецтва для Приймаченко було цілком традиційним. Починала вона зі стінопису і найпростіших мотивів. Основна турбота була про те, щоби намальоване „радувало око“ і „розраджувало душу“. Власне в цій своєрідній арт-терапії і полягала соціальна роль маляра для традиційного сільського соціуму. Саме в такому амплуа Приймаченко й дістала своє перше визнання – спочатку від односельців, а згодом – від мистецтвознавців... Її тогочасні роботи композиційно нагадують твори Ганни Собачко Шостак. Відчувши себе художницею, Марія Приймаченко пробує свої сили в жанрі сюжетної роботи.

    Тоді ж під її пензлем народжуються дивні звірі, яких неможливо сплутати з будь якими іншими. Їх формотворчий „родовід“, очевидно, пов’язаний із природою ангобної плями (ангоб-глина, розведена водою до рідкого стану) , яку майстриня опанувала ще в дитинстві. Бо ж саме кольорові глини були її першими фарбами. „Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...“ – пригадувала майстриня.

   Роботи Приймаченко 1930-х років, іще невправні за композицією, „беруть“ своєрідним контурним ритмом. Звучання її колірних плям не декоративне, радше оповідне, проте без ліричних чи епічних інтонацій, так притаманних українським сільським „ботічеллі“.

   В „хвильках“ загривків і горбів її звірів – масивних, зачудованих, химерних – зосереджено надзвичайне прагнення випрямитися, розпружитися. Крізь роззявлені пащі проривається волання про щастя і муку існування. Експресія образів підкреслюється розсипами мініатюрних зірочок і розет.

   У Приймаченко не знайти того замилування красою природи до самозабуття, яке є питомим для феномену наївного малярства. Екзистенційна напруженість образів, індивідуалізм – це те, що радикально відрізняє її образну манеру від решти наївних митців. Скажімо, далеко „не сільські“ за технікою виконання композиції Катерини Білокур, яка весь час тяжіла до професійного мистецького світу, в цьому контексті,хоч як це дивно, виглядає наївнішою в емоційному плані, і монотематичною. Аркуші ж Приймаченко, навпаки, попри декоративність побудови композиції, технічну простоту, розкривають зовсім не декоративний, а радше філософський, рефлективний характер ідеї. Ось „Чаплун“: „беззубий, самотній, ходить чаплун по лісі нікому не нужний“ – втілення ідеї „нікому-неналежності“, екзистенційної закинутості в світ. В композиції „Весілля в лісі“ процесія звірів побудована діагонально, в ній немає фризової цілісності декоративних розписів. Кожен з різномасштабних персонажів існує і вібрує осібним ритмом. До речі, майстрині постійно тісно в колі сільських образів і сюжетів; вона залюбки береться за космічну тему то в парадоксально-міфологічному „Кукурудзяний кінь у космосі“ (1978), то в техногенному потрактуванні „Космічна пам’ять“.

   Ризикну назвати стиль роботи Приймаченко „психоаналітичним“. У розмаїтті її бестіарних композицій варіюються й досліджуються феномени агресивності, самотності, еротизму як прихованих пружин людської природи. В окремих аркушах психоаналітичні спостереження мисткині рафінуються до варіанту „три в одному“ – як от „Довгошийка чухається“ (1977), „Дикий горботрус“ тощо. Навіть там, де ідилія, здавалося б, продиктована сюжетом, як у картині „Галя і козак“ (1967), під пензлем Приймаченко несподівано, наче фрейдистська обмовка, виникає чорна у біло-жовтуцяточку коза.

   Напругою вібрує не лише лінеарний ритм, але й колорит. Рідко коли фарби в Приймаченко поєднуються в сумирний акорд. Скажімо, в позірно декоративному панно „Бузок у вазі“ (1964) розігрується драма зіткнення кольорів: зелене стебло, розгалужуючись, наче розколює ліловий моноліт тла; суцвіття, виконані у вигляді насичено синіх овалів, готові здетонувати розсипом білих квіточок-хрестиків.   Роботи Прий маченко не просто гостро індивідуальні: вони багаті на психологічні нюанси і часом просто парадоксальні, що дозволяє говорити про постмодерність її творчості в контексті сільської традиції. Наприклад, „Три папуги на солдатській могилі“. Над горбочком зображено яскравофіолетових птахів у флюоресцентно-лілову цяточку, які підібгавши під себе хвости і розчепіривши пір’я, з якоюсь безтямною бентежністю дивляться на скромний солдатських обеліск.

М. Хвильовий в українській культурі 20-х років

Важливою подією в культурному житті УРСР 20-х років ста-ла літературна дискусія 1925—1928 pp. Вона була природною реак- цією на історичну ситуацію, в якій опинилася українська культура: збе-регти свою самобутність на шляхах національно-культурного відрод- ження чи перетворитися на культурну провінцію, хай навіть з допущен-ням української мови.

Започаткував дискусію М. Хвильовий — один з найбільш яскравих літературних талантів України 20-х років, який у політичному житті репрезентував український націонал-комунізм.

Суть дискусії зводилася до таких гостросоціальних питань: як краще зберегти українську самобутність культури — через її «масовізм» чи «олімпійство», тобто писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві; яким має бути мистецтво— глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистським, політизованим «мистецтвом»? Далі питання ще більше загострювалися: як має Україна приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, що бере свій початок з античності і духовно ближчий українській культурі; як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, який веде до відриву від світової культури; чому Москва, а не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі?

Саме в цьому контексті й слід розглядати вжиті М. Хвильовим гасла «Геть від Москви!», «Європа, а не Москва!». Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські

зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. При цьому М. Хвильовий підкреслював, що не треба плутати нашого політичного союзу з Москвою з літературними справами. Проте саме на цьому передусім і фабрикувалися всі звинувачення проти нього.

З метою консолідації літературних сил саме на такій платформі М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Вона об'єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм, творче новаторство, ідеологічну розкутість. Членами ВАПЛІТЕ були такі видатні постаті української літератури, як П. Тичина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський. Хоча не завжди їм вдавалося бути до кінця послідовними, проте вони намагалися відстоювати культуру нації, а не пролетарську, селянську, радянську чи якусь іншу.

Літературна дискусія 1925-28 років та її наслідки

Українське письменство переживало свій розквіт поза лініями, постійно перекреслюваними компартією,  всупереч «політиці в галузі літератури», бо формувалось у роки національного відродження початку XX ст. та в період національної революції 1917 р. Тому в такій, занадто суперечливій, ситуації літературна дискусія 1925—1928 рр. була неминучою. Вона не тільки сконцентрувала в собі потужну енергію полемічних збурень, а й оголила чільне питання; бути чи не бути українській літературі, культурі нації? Розпочав її М. Хвильовий на сторінках «Культури і побуту» —додатку газети «Вісті ВУЦВК», надрукувавши в ньому ЗО квітня 1925 р. пристрасний памфлет під «чудернацькою» назвою: «Про "сатану в бочці"; або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян" Згодом з'явилися ще твори цього викривально-сатиричного жанру, невдовзі опубліковані як окремі видання «Камо грядеши» («Куди йдеш») та «Думки проти течії». М. Хвильовий порушив важливі естетичні проблеми, які відразу привернули увагу його сучасників, Адже мовилося про відповідні критерії творчості та оцінки художніх явищ, несумісних із «масовизмом» («червоною просвітою»), з будь-якою вульгаризацією мистецтва. Поширеному практикуванню імітації літератури, небезпечній інерції провіншини, названої «хуторянством», «малоросійщиною», протиставлялася плідна орієнтація на Європу територіальну чи історичну, а «психологічну», духовну, з її «фастівською волею» до життя. При цьому не робилося відмежування від Сходу. Навпаки— М. Хвильовий проголошував «азіатський ренесанс» як поєднання відроджень пробуджуваних країн Сходу, що позбувалися колоніальної залежності, з традицією класичного Ренесансу, власне італійського. Силова лінія такого поєднання пролягала через Україну, призначену бути географічним та психологічним перехрестям між двома континентами. Тому М. Хвильовий, промовляючи від імені свого покоління, переповнювався творчою енергією, названою ним «романтикою вітаїзму» (від лат. vita —життя), вбачаючи в ній стиль життєствердження, життєлюбства.  Помітний, злам у літературній дискусії стався після появи "Апологетів писаризму" навесні 1926 р. У цьому памфлеті М. Хвильовий вдавсяідо рішучого протесту проти «диригентської палички Москви», яка постійно паралізувала національне життя в Україні. Зокрема, у 13-му розділі «Московської задрипанки» він, уживаючи засіб синекдохи, наполягав: «Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Мовилося не про творчість О. Пушкіна чи Ф. Достоєвського, якою М. Хвильовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодержавництва, про нівеляційні та антиестетичні тенденції, які буйним цвітом проросли в російському Лефі, РАППі (Російська асоціація пролетарських письменників), маючи величезний вплив на панфутуристів, «плужан», вуспівців, котрі перетворювались на копії московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що загрожував українській культурі та нації. Відмінні акценти поставила в цій дискусії комуністична влада. Й. Сталін, ознайомившись із «Апологетами писариз-му», вичитав там гасло «Геть від Москви!» у тенденційно політичному значенні та негайно надіслав листа (26 квітня 1926 р.) Л. Кагановичу, генеральному секретареві ЦК КП(б)У, який сприйняв цей лист як обов'язкову директиву, У літературну дискусію активно втрутилися партійні функціонери високих рангів. Розмова блискавично живосилом перевелася з естетичної площини на політичну. Вкотре відбулася груба підміна понять. Більшовики керувалися твердим наміром оволодіти посталою ситуацією, надалі не допускати подібного недогляду. І вони свого домоглися. Літературна дискусія «захлинулася». її учасники були дискредитовані, а перегодом фізично знищені. М. Хвильовий наклав на себе руки.

О. Довженко та український кінематограф

Зовсім новою ділянкою культурного обслуговування в післяреволюційні роки стало кіно, яке згодом партійна радянська влада перетворила в доволі сильний інструмент пропаганди.

Для історії українського культурного процесу, виникнення і розвиток кіно-продукції в Україні настільки важливий, що з фільмовою продукцією передовсім пов’язана творчість найбільш колоритної постаті українського ренесансу —Олександра Довженка (1894-1956).

Після перших спроб фільмування ще у 1915 р. у Києві, а в 1916 р. в Одесі, появились перші фільми з українською тематикою, режисури Петра Чардиніна. Були ними «Наталка Полтавка» і Гоголя «Ніч під Різдво» та «Тарас Бульба». В 1919-20 pp., в Одесі постає перша кінофабрика Всеукраїнське Фотокіно Управління (ВУФКУ), яка не мала ніякого зв’язку ні з літературою, ні з театром, і випускала дешеві пропагандивні фільми. Продукція зі справжньою українською передусім революційною тематикою або з соціалістичним спрямуванням, почалась щойно у 1923-24 pp., але й ці фільми, з мистецького боку, були доволі примітивними. Куди кращими вже були фільми з доби НЕП-у і українізації: вони були кращі так з мистецького боку, як і технічного виконання. Таким напр. був фільм «Тарас Шевченко» (сценарій М. Панченка, декоратор В. Кричевський). Тоді теж появились фільми з історичними сюжетами («Тарас Трясило») та побутовими («Микола Джеря» — І. Нечуя-Левицького (на сайті доступно «Микола Джеря» скорочено), «Борислав сміється» — Франка, «Фата Моргана» — Коцюбинського). Всі ці фільми були виконані в натуралістичному стилі, а крайнім прикладом був фільм Гр. Епіка «Трипільська трагедія», яка розповідала про боротьбу повстанців отамана Зеленого з комуністичною навалою в придніпровських селах.

Під кінець 20-их pp. в продукції українських фільмів появляється модерний напрям, а це завдяки співпраці письменників М. Йогансена і Ю. Яновського, при чому багато помагав теж Л. Курбас, як кінорежисер. Тоді теж відзначився Амвросій Бучма. як актор.

Одначе найвищі мистецькі досягнення український фільм здобув у творчості Олександра Довженка. Літературно Довженко належить до першого покоління, але виступив він у літературі під час Другої світової війни, перебуваючи на вимушенім засланні в Москві 20 років і це, мабуть, врятувало йому життя.

Обдарений незвичайним талантом, він був здібний творити щось велике, надхненне. і. . . всюди йому зв’язували руки. Своєї винятково творчої енергії не зумів він належно примінити аж до кінця свого життя.

Свою творчу працю в кінематографії розпочав він у 1926 р. і, не враховуючи кількох початкових фільмів, встиг він створити лише два фільми, в яких виявилась його мистецька душа.

Його першим великим фільмом була картина «Звенигора» з 1927 р. („картину цю я не зробив, а проспівав, як птах”), а другим — «Земля» з 1930 p. І на цьому другому фільмі його кіно-мистецька творчість закінчилась. Радянська режимна критика зарахувала його до ворогів („Я був зачислений тоді до табору біологістів, пантеїстів, перверсіянців, спіноцистів, сумнівних попутчиків, яких можна лише терпіти” — писав він згодом про цей епізод свого життя. Навіть його студентів у кіноінституті вважали за „довженківців” — контрреволюціонерів.

В 30-их pp. Довженко був змушений жити не в Україні, а в Москві, де не творив, а „мучився” над фільмами («Іван Щорс» — фільм про героя совєтської комуністичної революції, «Аероград»). Під час війни теж продовжав свою працю над дорученими йому фільмами, як фахівець без можливості себевияву.

Говорячи про два перші Довженкові фільми, які утвердили його славу в цій ділянці, треба ствердити, що вони, щодо стилю творення, являли собою своєрідний монументалізм, досягнений експресіоністичними засобами. Виступив він у своїх фільмах не тільки як режисер, але часто як і актор та оформлювач фільмових павільйонів, бо був він теж маляр-графік. І ці два фільми принесли йому світову славу.

Вернувшись, після смерті Сталіна, в Україну, він написав два твори: він ще раз „проспівав”, імпровізований як повість, сценарій фільму «Земля», і чудово опоетизований міт української землі, повість «Зачарована Десна». За висловом Кошелівця — Довженко був „стихійно національним поетом”, а його «Автобіографія» і «Записні книжки» . . . залишаться найкращими документами про Танталові муки мистця під совєтчиною, людини, яка знає, що може, але не сміє”.

Тридцяті роки у фільмовій продукції, як і в інших ділянках, це роки соціалістичного реалізму і контролі партії, подібно як і у всіх інших ділянках культурно-мистецького життя України.

Українська культура в повоєнний період

Повоєнні роки характерні значним розширенням кількості закладів культури музеїв, клубів тощо. Значною подією було відкриття 24 квітня 1949 р в Києві літературно- художнього музею Тараса Шевченка 1 січня 1952 р. в Києві відкрився планетарій Значною подією став початок роботи в столиці 7 листопада 1951 р. першого в Україні телевізійного центру. Повоєнні роки позначені появою багатьох високохудожніх творів. У ті роки плідно працювали поети П. Тичина та В Сосюра, прозаїки Ю. Яновський і Остап Вишня, художники О. Шовкуненко, М. Дерегус, Т. Яблонська, композитори К. Данькевич, Б. Лятпошинський, Ю. Мейтус. Захоплення глядачів викликала виконавська майстерність театральних колективів Києва, Харкова, Одеси та інших міст, виступи ветеранів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми. Хоча типовим було те, що майстри слова і пензля, керуючись принципами соціалістичного реалізму, прикрашали сувору дійсність. Яскравим зразком цього були п'єси О. Корнійчука «Калиновий гай», «Приїздіть у Дзвінкове», які ставилися в багатьох театрах. Проте поява таких творів була і виправданою — вони давали змогу легше переносити труднощі повоєнного часу. На жаль, культурне життя в Україні було відірване в той час від культурних здобутків української діаспори «Залізна завіса», що розділила Схід та Захід, перекрила зв'язки з українцями, які опинився поза межами своєї Батьківщини. Там проходили цікаві процеси листопада 1945 р. у німецькому м. Авгсбурзі було засновано Українську Вільну Академію наук, яка взяла на себе завдання об'єднання інелектуальних сил української діаспори (з березня 1949 р. Академія працювала у Канаді, з квітня 1950 р. — у США). У 1947 р. сталася одна приємна подія у Мюнхені відновлено діяльність Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. В 1949 р воно почало видавати багатототомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією відомого В. Кубійовича. На батьківщині вона побачила світ лише в останні роки Нині вона є основним енциклопедичним джерелом знань з українознавства. Представники української діаспори подарували світу талановиті літературні твори. У 1950 р. вийшов у світ роман І. Багряного «Сад Гетсиманський» Автор — письменник, політичний діяч — багато років провів у в'язницях та таборових бараках. Набагато раніше від відомого російського письменника О. Солженіцина (ще за життя Й. Сталіна) І. Багряний майстерно передав трагічну обстановку свавілля, беззаконня, знущання з людей, створення для них нелюдських умов, яка панувала у Радянському Союзі, в тому числі на його батьківщині — в Україні. Проте тут роман зміг з'явитися тільки в 1990 р., а в 1991 р. автору посмертно було присуджено Державну премію України їм. Тараса Шевченка (І. Багряний помер у 1963 р.). Характеризуючи розвиток культури в Україні у повоєнні роки, не можна обминути сумних, трагічних сторінок в її історії — великих втрат, яких вона зазнала, жорстоких гонінь, спрямованих проти кращих її представників. 

Відлига в українській культурі

Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) у суспільному житті народів СРСР відбуваються якісні зміни. Розпочинається процес десталінізації. Біля керма партії, а отже, й держави став М.С. Хрущов. Роки його перебування при владі дістали,«а? зву "відлиги". Послаблення тоталітарного режиму далося взнаки як в політичній та соціально-економічній, так і в культурній та ідеологічній сферах. Справжнім потрясінням став XX з'їзд КПРС і розвінчання на ньому культуру особи Сталіна: Реабілітація в'язнів сталінських концтаборів" торкнулася й групи діячів української культури. Однак за ними ще довго залишалося тавро "ворогів народу" або "українських буржуазних націоналістів". Раніше вилучені з бібліотек книготорговельної мережі твори репресованих повільно поверталися до читача. Така доля спіткала, зокрема, праці В. Блакитного,В. Гжицького, 0. Досвітнього, М. Ірчана, І. Микитенка. Український культурно-мистецький фонд поповнювався раніше невідомими або недоступними творами догорів, доби "розстріляного відродження". Твори тих, хто захищав українську державність, національну самобутність народу, залишалися забороненими. їх піддавали критиці, не показуючи читачеві. Носії національної думки вважались особливо небезпечними для радянського суспільного ладу. Так, повернення в українську культуру одного з провідних діячів Української Народної Республіки письменника В. Винниченка відбулося аж в 1990-х роках. Хрущовська "відлига" породила надію на припинення свавілля й на більш достойне життя людей. Це надихало письменників і поетів, інших діячів культури на творчу діяльність, викриття художніми засобами жахливого минулого і оспівування щасливого майбутнього. Людська душа ніби пробуджувалася після десятиліть пригніченості і страху. У 1950—60-х pp. українська література поповнюється талановитими творами В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, Д. Павличка, Л. Костенко та ін. Одвічні проблеми людського буття —' війни і миру, кохання й ненависті, щастя та лиха - втілив у яскравих образах О. Гончар (роман "Людина і зброя", роман в новелах "Тронка"). Епічні полотна про долю українського села створив М. Стельмах (романи "Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда", "Дума про тебе"). Одним з кращих творів українського кіномистецтва став фільм С. Параджанова та Ю. Іллєнка "Тіні забутих предків", у якому блискуче зіграв І. Миколайчук. Важливим суспільно-політичним явищем 60-х років став національно-культурний рух молодих українських письменників, критиків, поетів, художників, композиторів, їхня творчість і громадсько-політична активність зумовили хвилю піднесення української духовності та культури. Довкола клубів творчої молоді у Києві та Львові об'єдналися молоді інтелектуали, які прагнули нових форм художнього самовираження, переосмислення історичного минулого, національного відродження культури і суспільства. Однак незабаром шестидесятники переконались у неможливості корінних змін у рамках тоталітарної системи і прагнули оновлення суспільства на грунті загальнолюдських цінностей. Завдяки їм в Україні виникли національно-культурні осередки і сформувався рух дисидентів, що стало важливою передумовою національно-державного будівництва в 90-х роках. До шестидесятників належали А. Горська, М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, І. Світличний, В. Симоненко, В. Стус, В. Чорновіл та ін. "Відлига" в культурі і духовній сфері, як і в інших галузях суспільного життя, була переповнена суперечностями, продиктованими прагненням М. Хрущова та його оточення щось змінити, не зачепивши основ тоталітарної держави. Тому лібералізація суспільства супроводжувалася гоніннями на діячів культури і мистецтва, критика сталінщини співіснувала з посиленням ідеологічного наступу, реформування економіки й обіцянки комуністичного майбутнього поєднувалися з адміністративно-командними методами управління суспільно-політичним, у тому числі й духовним, життям, процвітанням партійно-державної бюрократії. Паростки національно-культурного відродження, викликані "відлигою", загрожували існуючій політичній системі, панівній ідеології, тому тиск на творчу інтелігенцію набирав нових форм і масштабів. Це призвело до ресталінізації й стагнації суспільства, але не могло знищити духовний потенціал народу, прогресивні тенденції культурно-історичного розвитку.

Українська культура в період загострення кризи радянської системи

Культура й духовне життя України У роки «застою» культура України розвивалася під впливом тоталітарного режиму. Провідним науковим центром України в ці роки була Академія наук України на чолі з Б. Патоном. З'явилися роботи істориків М. Брайчевського про походження Русі, виникнення Києва, Ю. Бадзьо про походження російського, українського і білоруського народів. Вийшли у світ такі багатотомні видання, як «Історія Української РСР», «Історія української літератури», Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України. Розвивалася українська література: видавалися твори М. Стельмаха, П. Загребельного, І.Білика, Ю. Мушкетика, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника, Л. Костенко. У цей період зародився новий напрямок у кіномистецтві — «поетичне кіно». Найбільший успіх мав фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова, а також кінофільми Ю. Ільєнка, К. Муратової, І. Миколайчука, Л. Викова стали гордістю українського кінематографа. Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, імені Т. Шевченка в Харкові, імені М. Заньковецької у Львові. Славу українському театру принесли Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші талановиті актори. В образотворчому мистецтві провідними стали теми вітчизняної історії, творчої праці народу. В Україні працювали такі художники, як Т. Яблонська, О. Заливаха, А. Горська, скульптор і живописець І. Гончар. Зміни в системі освіти посилили процес русифікації. Продовжувала діяти інструкція Міністерства освіти УРСР про вивчення української мови за згодою батьків. Зменшувалася кількість україномовних шкіл, особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях. Реформа загальноосвітньої школи 1984 р. сприяла процесу ідеологізації та русифікації в Україні. Рівень знань та інтелектуальний розвиток учнів і студентів загалом перевищували показники розвинених країн Заходу. Держава продовжувала суворо контролювати навчально-виховний процес і домагалася необхідної ідейної спрямованості. Ідеологізація негативно вплинула на рівень викладання гуманітарних дисциплін. Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів (В. Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна), процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався. На початку 1970-х pp. після цькування О. Гончара за роман «Собор» починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшка, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендея та інших літераторів. «Незручних» письменників виключали зі Спілки письменників України. В. Некрасова вислали за кордон. Затягувалося видання творів Л. Костенко «Княжа гора», «Маруся Чурай» та творів інших письменників. Процеси, що відбувалися в 1970—1980-ті pp. в культурному і духовному житті, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в кіномистецтві, стають широко відомими імена театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилюється процес русифікації, наступ центру на права республіки.

Проблеми культурного відродження в умовах державної незалежності

У кінці 80-х pp. минулого століття відбуваються помітні зміни у національній політиці України. У нашу культуру повертається творчість репресованих митців та представників діаспори. У 1989 р. було ухвалено "Закон про мови в Українській PCP", що проголосив українську мову державною. Створюються громадські організації, що починають активно впливати на суспільне життя: Український культурологічний клуб, Товариство української мови імені Т.Шевченка (згодом - "Просвіта"), Народний Рух України за перебудову (1989), учасниками яких стали діячі культури, зокрема письменники. У цей час звертається увага на відновлення історичної української символіки, державного статусу української мови, зростанні ролі церкви. Культура стала засобом боротьби за державність.

На початку 90-х pp. в Україні утвердилося усвідомлення необхідності демократичних соціокультурних змін. 16 липня 1990 року Верховна Рада України прийняла "Декларацію про державний суверенітет України", а 24 серпня 1991 року - "Акт про державну незалежність України" 1 грудня того ж року рішення про незалежність було підтримане всеукраїнським референдумом.

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. починається розбудова самостійної держави і проводиться формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. У країні було створено правові, управлінсько-адміністративні та фінансово-господарські умови для збереження і подальшого розвитку наших культурних надбань. Держава активно формує законодавчу базу, яка могла б забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків. Так, у 1992 р. Верховна Рада прийняла "Основи законодавства України про культуру", де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження і розвиток культури української нації та культури національних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В "Основах" зазначені пріоритети у розвитку культури, права і обов'язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв'язки.

У розділі IV "Основ законодавства про культуру" йдеться про фінансування і матеріально-технічне забезпечення культури, зокрема, ст. 23 передбачає, що держава гарантує необхідність асигнувань на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачаються також форми недержавного фінансування цієї сфери.

Конституція України (1996р.) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), гарантії її всебічного розвитку та функціонування в усіх сферах суспільного життя; проголосила гарантії і свободи у галузі літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам'яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останнє десятиріччя ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної і бібліотечної справи, кінематографії, діяльності творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності (Закони "Про музеї та музейну справу" (1995), "Про професійних творчих працівників та творчі спілки" (1997). Роботу над створенням нормативно-правової бази культури слід продовжувати.

На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутності належного державного фінансування в Україні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об'єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте поки що це не може замінити повноцінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти.

Через матеріальні труднощі, особливо в перші роки незалежності, скорочувалася кількість закладів культури (перш за все в сільській місцевості), а багато талановитих митців виїжджали за кордон у пошуках достойного заробітку. Загальмувався розвиток кінематографії, за останні роки українські фільми практично не знімаються, а технічні потужності вітчизняних кіностудій використовуються для зйомок реклами та відеокліпів. Не кращі часи переживає книговидавництво і преса - більшість видань на полицях книгарень російськомовні, до того ж видрукувані за межами України.

Ще одна проблема української сучасної культурної сфери - переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Ландшафтне та паркове мистецтво

http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/tovaristva-ta-viznachn-mitts/shedevri-sv-tovogo-sadovo-parkovogo-mistetstva-xix-st/

замкова архітектура україни історія та сучасність

http://www.ebooktime.net/book_79_glava_3_Розділ_1._ІСТОvЯ_І.html