Глава XVIII. Возвышение Македонии и установление ее гегемонии в Греции

• Фракийские племена в V—IV вв. до н. э.

• Македония в V— первой половине IV в. до н. э.

• Возвышение Македонии при Филиппе II (359—336 гг. до н. э.)

• Борьба Филиппа II за установление македонской гегемонии в Греции

• Борьба промакедонской и антимакедонской партии в Афинах

1. Фракийские племена в V—IV вв. до н. э. В политических судьбах Балканской Греции в V—IV вв. до н. э. значительную роль играли две обширные области Балканского полуострова — Фракия и Македония, населенные соответственно фракийскими и македонскими

Многочисленные фракийские племена (одрисы, меды, бизалты, сапеи, асты, трибаллы и др.) занимали обширную территорию к югу от реки Дунай и до побережья Эгейского моря; их западными границами были река Стримон, на востоке — берега Черного моря. По природным условиям Фракия делится на две части: это северные горные области и южная часть, примыкающая к Эгейскому морю, представляющая холмистую равнину с плодородными почвами, хорошим строевым лесом и значительными рудными богатствами (район Пангея). Южная Фракия была тесно связана с миром греческих полисов. Уже с VIII в. до н. э. греки оценили ее благоприятные условия и вывели сюда множество колоний (на полуостров Халкидику, Абдера, Маронея), приступили к разработке знаменитых Пангейских рудников и вступили в тесные контакты с южными

7)

фракийскими племенами. Разнообразные связи с высокоразвитыми греческими полисами способствовали ускорению процессов социально-экономического, политического и культурного развития фракийских племен, разложению родовых отношений, формированию раннеклассового общества и государственности у фракийских

В VII—V вв. до н. э. внутри фракийских племен выделяется слой знати, владеющей обширными земельными участками, группами рабов, стадами скота, на полях которых работают зависимые от нее сородичи. В V в. до н. э. у наиболее развитого фракийского племени одрисов, проживающего в юго-восточной части Фракии, возникает раннеклассовое общество и государство. Основателем государства у одрисов был вождь Терес (70—60-е годы V в. до н. э.), который подчинил своему влиянию ряд южнофракийских племен, а также и некоторые греческие города, заставив их платить дань. Его сын и преемник Ситалк (431—424 гг. до н. э.) расширил границы царства в северном и западном направлениях, вел борьбу с македонским царем и включился в общегреческую политику, вступив в Пелопоннесскую войну на стороне могущественных Афин. Между Афинами и Ситалком установились прочные отношения экономического и политического сотрудничества, сыновья царя были удостоены редкого дара со стороны афинян — им были предоставлены гражданские права. Положение Одрисского царства продолжало укрепляться при царях Севте I (424—410 гг. до н. э.), Медоке I (405—391 гг. до н. э.) и Котисе I (383—359 гг. до н. э.). Одрисские цари чеканили собственную монету, в их казну поступала дань, выплачиваемая греческими городами, расположенными на побережье, что свидетельствовало не только о могуществе правителя, но и о наличии фракийской торговли, об укреплении экономики государства в целом. По-прежнему одним из основных партнеров одрисских царей являются Афины, которые часто вмешиваются в их внутренние дела. Попытка Афин восстановить свое политическое влияние на севере Эгеиды в конце 70-х — начале 60-х годов IV в. до н. э. в связи с образованием Второго морского союза привела к обострению отношений с одрисскими царями. Одним из результатов афино-фракийской войны 360—357 гг. до н. э. было ослабление и расчленение Одрисского царства на три части во главе с тремя сыновьями царя Котиса I. Однако вскоре между одрисами и Афинами были восстановлены традиционные дружеские отношения перед лицом нового Могущественного противника, угрожающего как тем, так и другим. Таким противником становится укрепляющееся Македонское царство.

2. Македония в V— первой половине IV в. до н. э. Македония занимала обширную территорию в северо-западной части Эгейского бассейна, к северу от Фессалии и юго-западу от Фракии. По своему рельефу и природным условиям Македония делится на внутреннюю горную область и нижнюю приморскую равнину. Если горные районы были удобны для занятия скотоводством, то равнинные приморские области были достаточно благоприятны для земледелия. Выгодное географическое положение Македонии на пересечении путей, ведущих из Северной Греции во Фракию, Иллирию и к проливам, было важным фактором хозяйственной жизни страны. В горах Македонии рос столь нужный для строительства флота корабельный лес, который вывозился во многие, полисы Эгейского бассейна, в том числе и в Афины.

В начале V в. до н. э. развитие македонского общества и государства проходило в тесном взаимодействии с греческими полисами. История Македонии является органической частью истории Балканской Греции.

.

Большое влияние на развитие македонского общества и государства в V в. до н. э. оказали греческие полисы, с которыми вступают в различные отношения македонские цари. Во время греко-персидских войн Македония оказалась в эпицентре многих военных событий. При вторжении Мардония и Ксеркса македонский царь Александр I (498—454 гг. до н. э.), не имея сил противостоять персидскому могуществу, был вынужден признать власть персидского царя, предоставить ему войска и продовольствие. После поражения персов Александр проводит политику сближения с греческими городами и способствует распространению греческой культуры в Македонии, за что получил прозвище «Филэллин». Установление тесных связей с греческим миром было частью более широкой политики Александра по экономическому развитию, страны и ее централизации, укреплению царского авторитета. Он успешно вел войны с самостоятельными князьками горной Македонии, стремясь подчинить их своей власти. Понимая важное значение морской торговли для хозяйственной жизни Македонии, Александр I начал борьбу с греческими колониями на Халкидском полуострове, которые закрывали Македонии выход к морю.

Особенно большую роль в усилении Македонии сыграл царь Филипп II, выдающийся политик, дипломат и полководец.

8)

3. Возвышение Македонии при Филиппе II (359—336 гг. до н. э.). Филипп II завершил политику своих предшественников по укреплению Македонии и централизации ее государственного управления. Вот почему именно Филиппу II античная традиция приписывает проведение целой серии различных реформ, после которых Македония превращается в одно из сильнейших государств не только греческого мира, но и становится соперницей мировой Персидской державы. Прежде всего Филипп II способствовал хозяйственному укреплению Македонии. Он оценил экономическое значение городских центров и стал основывать новые города на территории Македонии, переселяя в них сельское население из племенных поселков. Эти новые города (например, город Филиппы) строятся в стратегически важных пунктах и являются не только экономическими, но и военно-стратегическими центрами. Филипп II обратил самое пристальное внимание на разработку рудных месторождений, добычу железа для вооружения своей армии. Захватив богатые Пангейские рудники и ускорив их разработку, Филипп получал до 1 тыс. талантов золота в год, что позволило ему начать чеканку золотой монеты в широких размерах. Располагая огромными запасами золотой и серебряной монеты, македонский царь мог активно вмешиваться в торговые операции как в Эгейском мире, Причерноморье, так и во всем Восточном Средиземноморье. В связи с необходимостью строительства большого флота увеличилась добыча корабельного леса, смолы, дегтя, а кораблестроение становится процветающим производством.

Были введены изменения в построение основного рода войск — тяжеловооруженной пехоты. Если греческие полководцы обычно строили свои боевые порядки в виде единой фаланги, растянутой иногда до 1000 воинов по фронту и на 12 рядов в глубину, то Филипп II расчленил единый строй на несколько фаланг, стоящих близко друг к другу, но не сливающихся в один строй, что повышало маневренность и облегчало перестроение в ходе боя. Бойцы, стоящие в фалангах, были вооружены более длинными, чем у греческих гоплитов, копьями, и это усиливало ударную мощь пехоты. Основному строю фаланги были приданы специальные подразделения щитоносцев (гипаспистов), пелтастов, метателей копий и лучников, основной задачей которых было наносить упреждающий удар по подходящему врагу, отходить на фланги, освобождая место для решающей атаки фаланги, и вместе с тем обеспечивать защиту ее флангов.

Структура македонской армии, таким образом, предполагала выделение особых родов войск, их тесное взаимодействие и маневрирование в бою, что предъявляло повышенные требования к командному составу и выучке рядовых воинов. С этой целью Филипп в своей армии ввел систему постоянных (в летнее и зимнее время) тренировок и упражнений. Македонская армия после реформ Филиппа превратилась в одну из лучших армий того времени.

Филипп реорганизовал и государственное управление. Прежде всего бьша уничтожена система полусамостоятельных княжеств. Большая часть македонской аристократии бьша вызвана ко двору и составила придворный штат царя, подчиненный его воле. Раздавая аристократам государственные и военные должности, царь тем самым ставил их в зависимость от центральной власти. Состав македонской аристократии был расширен за счет новых талантливых неродовитых людей, обязанных своим выдвижением царю. Из знатной молодежи Филипп создал особый корпус пажей, молодых телохранителей царя, которых он воспитывал в духе личной преданности и вместе с тем рассматривал в качестве заложников. Все эти меры способствовали централизации государственного управления и росту царской власти.

В результате проведенных реформ Македония в середине IV в. до н. э. превратилась в сильнейшее государство Балканского полуострова и начала активное вмешательство во взаимоотношения греческих полисов, преследуя при этом свои цели,

4. Борьба Филиппа II за установление македонской гегемонии в Греции. Филипп II был осторожным политиком, он ставил и решал реальные внешнеполитические задачи. Эти задачи диктовались конкретными условиями существования Македонии в неспокойном греческом мире. В первое пятилетие правления Филипп II, занятый проведением основных реформ, ставил перед собой довольно скромные задачи: обеспечение своих северных границ от вторжений иллирийцев и фракийцев, с одной стороны, и распространение своего влияния среди греческих городов Халкидского полуострова — с другой. Уже в этот начальный период своего правления Филипп II проявил незаурядное дипломатическое искусство, умение маневрировать и применять разнообразные средства для достижения своих целей. Так, с фракийцами он достиг примирения путем подкупа, для борьбы с воинственными иллирийцами, постоянно опустошавшими

9)

его северо-восточные владения, он заключил союз с царьком небольшого племени молоссов, на дочери которого, Олимпиаде, он женился. Иллирийцы были разгромлены и запросили мира.

Эта победа укрепила авторитет македонского царя как защитника храма Аполлона и оправдывала его вмешательство в общегреческие дела. Фессалия была вынуждена признать верховенство Филиппа, он был объявлен предводителем общефессалийского ополчения и получил право поставить македонские гарнизоны в стратегически важных городах Фессалии. Стремительный рост популярности Филиппа в Греции и его активное вмешательство в ее дела стали вызывать обоснованную тревогу у Афин. Стремясь преградить путь македонской армии в Среднюю Грецию, афиняне заняли Фермопильский проход и блокировали Филиппа в Фессалии. Потерпев неудачу в попытке проникнуть в Среднюю Грецию, Филипп вновь обратился к завоеваниям на Халкидике и в Южной Фракии. После тщательной подготовки он неожиданно напал на центр Халкидской лиги — город Олинф. Афиняне сделали попытку помочь Олинфу и отправили на помощь осажденному городу 17 триер, 300 всадников и 4 тыс. гоплитов. Однако Филиппу удалось захватить город до того, как эта помощь подошла. Один из крупнейших греческих городов Олинф был полностью разрушен и покинут жителями (348 г. до н. э.). Халкидская лига была распущена, а сама Халкидика признала власть македонского царя.

Добившись таких серьезных успехов в Халкидике и на Фракийском побережье, Филипп освободил руки для нового вмешательства в события продолжавшейся Священной воины. Афины были вынуждены примириться с утратой своего влияния на Халкидике и в Южной Фракии и, желая спасти остатки своего влияния в Пропонтиде, в частности владения на Херсонесе Фракийском, заключили с могущественным Филиппом договор о мире (так называемый Филократов мир 346 г. до н. э.). Македонский царь воспользовался выходом из войны Афин и продолжил вмешательство в дела Средней Греции. В частности, он принял приглашение Фив, ввел свою сильную армию на территорию Фокиды и принудил фокидян к капитуляции. Филиппу были переданы все укрепленные пункты Фокиды, в том числе контроль над стратегически важным Фермопильским проходом. В 346 г. до н. э. продолжавшаяся около 10 лет изнурительная Священная война закончилась. Ее результатом было дальнейшее ослабление греческих полисов и усиление влияния македонского царя. Он не только стал хозяином на Халкидике и в Южной Фракии, но и гегемоном Фессалии, членом Дельфийской амфиктионии (союза греческих полисов — охранителей храма Аполлона в Дельфах) и тем самым получил законную возможность вмешиваться в дела Средней Греции.

5. Борьба промакедонской и антимакедонской партии в Афинах. Деятельность Демосфена. Установление македонской гегемонии в Греции. Укрепление македонского могущества в конце 50-х — начале 40-х годов IV в. до н. э. поставило перед македонским царем новые задачи: теперь Филиппу II представлялось реальным установление македонской гегемонии над всей Грецией, подчинение своему политическому влиянию по крайней мере многих городов Балканской Греции.

Перед греческими полисами, общественным мнением греков во всей остроте встал вопрос о том, как относиться к завоевательным планам Филиппа, что они сулят миру свободных греческих городов. Нужно ли организовать упорное сопротивление македонскому завоевателю, как некогда нашествию персидского царя Ксеркса, или, может быть, подчиниться силе македонского оружия, признать над собой политическую гегемонию Филиппа II? Эти вопросы вызвали резкое размежевание в греческом мире. Одни полисы (например, в Фессалии) добровольно подчинились Филиппу, другие резко выступили против македонского господства. Внутри греческих полисов не было единодушия, во многих городах стали формироваться промакедонские и антимакедонские политические группировки, вступившие в ожесточенную борьбу между собой. Наиболее острые формы борьба промакедонской и антимакедонской группировок приобрела в Афинах, крупнейшем государстве Балканской Греции.

Однако среди афинского гражданства существовала и другая влиятельная политическая группировка — антимакедонская, возглавляемая великим оратором Демосфеном, ораторами и политическими деятелями Гиперидом и Ликургом. Эта группировка выражала интересы широких слоев афинского гражданства, которые опасались, что подчинение Филиппу, потеря независимости приведут к падению демократии, лишению тех значительных выгод, которые нес с собой рядовым гражданам демократический строй. «Ему (Филиппу II.—В.К) ненавистны больше всего наши свободные учреждения... ему ведь прекрасно известно, что, если он покорит своей власти все народы, прочно владеть чем-нибудь он не будет до тех пор, пока у вас (афинян) существует народоправство».

10)

Политическая программа Демосфена и его сторонников заключалась в мобилизации всех сил и средств против Филиппа: строительство сильного флота, подготовка боеспособного гражданского ополчения в Афинах, создание широкого союза греческих полисов, объединение их против Филиппа. Демосфен развил энергичную деятельность по выполнению этой программы. В своих политических речах против Филиппа (впоследствии они получили название «филиппики») Демосфен разоблачал агрессивные замыслы македонского царя, вскрывал его козни и интриги, направленные на разъединение полисов, лицемерный характер его мирных предложений. Он убеждал граждан в необходимости укреплять афинскую военную мощь, в частности настаивал на передаче зрелищных денег на нужды обороны, на сборе дополнительных взносов с граждан. Демосфен выезжал в Пелопоннес, в Фивы, стремясь сплотить враждующие полисы в единый союз перед лицом македонской агрессии.

Энергичные действия Демосфена и его сторонников принесли свои плоды. Была пополнена военная казна, туда были переданы все так называемые зрелищные деньги, большая часть граждан была объединена в особые группы (симмории), которые должны были оснастить военные корабли. Удалось преодолеть давние разногласия между Афинами и Фивами. На сторону Афин перешли Византии, Родос, Хиос и Эвбея. Пелопоннесские города Частично поддерживали Афины, частично заявили о своем нейтралитете, что было дипломатической победой афинян. В самих Афинах антимакедоняне успешно действовали против сторонников промакедонской группировки. По обвинению в подкупе были привлечены к судебной ответственности Эсхин и Филократ. Эсхину удалось с большим трудом оправдаться, а Филократ, чувствующий свою вину и уверенный, что будет осужден, бежал из Афин.

Таким образом, к концу 40-х годов IV в. до н. э. захватническим планам Филиппа противостояла очень сильная коалиция греческих полисов во главе с Афинами. Положение Филиппа становилось очень серьезным. Трезво оценив ситуацию и мобилизовав все свои силы, Филипп решил нанести Афинам и возглавляемой ими коалиции удар на наиболее уязвимом для нее участке, а именно в проливах. Через Боспор и Дарданеллы шел жизненно важный торговый путь, связывающий Балканскую Грецию и Причерноморье. Перекрытие этого пути, господство над ним делало Филиппа хозяином этой важнейшей экономической артерии Греции. Филипп захватил почти всю Южную Фракию, основал там новые города, заселив их выходцами из Македонии и превратив в укрепленные пункты. Продвигаясь к проливам, Филипп осадил в 340 г. до н. э. крупный город Перинф, а затем и стратегически важный город Византии, господствующий над Боспором Фракийским. Афиняне сразу же оценили серьезность ситуации. На помощь Перинфу и Византию была послана сильная эскадра, наемные войска, снаряжение и продовольствие. Энергичная помощь Афин и их союзников спасла Перинф и Византии. Филипп был вынужден снять осаду, потерпев тем самым серьезную неудачу. К тому же

У політичній долі Балканської Греції в V—IV ст. до н. е. значну роль відігравала Македонія. Вигідне географічне положення на перехресті шляхів, що вели з Північної Греції у Фракію, Іллірію та до проток, було важливим чинником господарського розвитку країни. На початку V ст. до н. е. у Македонії сформувалася первісна державність. Цар обирався з членів одного зі знатних родів. Значний вплив на розвиток македонського суспільства і держави мали грецькі поліси, з якими підтримували відносини і македонські царі. Проте македонський цар Александр І розпочав боротьбу проти грець­ких колоній, що перешкоджали виходу до моря. Його наступник скористав­ся скрутним становищем Афін (Пелопоннеська війна) і добився від грець­ких колоній визнання своїх територіальних претензій.

Особливо велику роль у посиленні Македонії відіграв цар Філіпп II, видатний політик, дипломат і полководець (IV ст. до н. е.). Він здійснив реформи, що сприяли перетворенню Македонії на одну з найсильніших держав, яка стала суперницею світової Перської імперії: споруджувалися міста, розвивалася металургія, у копальнях щорічно видобували багато зо­лота, що дало змогу карбувати золоту монету.

Особливу увагу Філіпп II приділяв перетворенням у військовій справі. Армія комплектувалася з вільних македонських землеробів, які набиралися за територіальними округами і кілька років проходили спеціальну підготовку. Було проведено зміни в шикуванні основного роду військ — важкоозброєних піхотинців.

До основного строю'фа-ланги додавались спеціальні щитоносці, лучники, метальники списів. Кіннота з допоміжного роду військ стала окремим, якому доручалися самостійні зав­дання. Під час битви використовувалися метальні гармати, тарани, облогові пристрої, за допомогою яких можна було здобувати укріплені міста і фор­теці. Македонська армія стала однією з наймогутніших армій того часу.Було ліквідовано систему напівсамостійних князівств. Більша частина аристократії перебувала при царському

11)

дворі. Роздаючи аристократам дер­жавні та військові посади, цар поставив їх у залежність від центральної влади. Усе це сприяло централізації державного управління та зміцненню царської влади.

Одним із важливих рішень конгресу було проголошення війни Перській імперії. Після загибелі царя Філіппа II його наступник — син Александр — продовжив політику свого батька. З його ім'ям пов'яза­ний початок нового періоду грецької історії — епохи еллінізму.

12)

Семінар № 3 із ІМВ 1.організація дипломатичного апарату:від підготовки дипломатів до комплектування посольств. 2.Дипломатична канва Пунічних війн. 3.Зміст і характер дипломатії Юлія Цезаря.Правова основа римської дипломатії. 4.Дипломатія Римської імперії.

1

Створення римської імперії готувалося в процесі боротьби Рима з Карфагеном і царствами еллінізму. Ця боротьба сприяла централізації державної влади. Республіканські установи в епоху імперії замінювалися поступово бюрократичними імператорськими канцеляріями. Все управління державою перейшло в руки імператора, який управляв країною через численних залежних від нього урядовців (прокураторів і легатів). Сенат продовжував існувати, але з керівного органу держави, яким він був при республіці, перетворився на пораду при імператорі.

Відповідним чином змінилося і управління справами зовнішньої політики і дипломатії. В імператорський період (І—V рр. нашої ери) всі зовнішньополітичні питання – оголошення війни, укладення миру, прийом і відправлення посольств і ін. — підлягали веденню імператора (принцепса). Дипломатія перетворювалася, таким чином, у функцію імператорських урядовців. Посли в імператорську епоху не вибиралися, а призначалися, як і всі інші урядовці, самим принцепсом. Перед ним одним вони були зобов'язані робити звіт в своїй діяльності. Характерної для республіки гласності і публічної звітності вже не існувало. З часу Клавдія (середина I в.) посольськими справами відала особиста канцелярія імператора, очолювана імператорським секретарем. Разом з тим ця канцелярія була самим найвищим адміністративним органом всієї імперії.

Законодавство відносно послів іноземних держав при імперії залишалося тим же, яким воно було і при республіці. Особа посла навіть ворожих держав вважалася священною і недоторканною. Порушення посольських прав кваліфікувалося як порушення міжнародного права. «якщо хто-небудь завдасть збитку послу ворожої країни, – помічає із цього приводу юрист Помпоній, —это повинне розглядатися як порушення права народів, бо посли признаються священними персонами (sancti habentur legati)»^[4].

В пам'ятниках імператорського періоду дуже багато уваги уділяється відносинам Рима з іноземними державами, союзними царствами, містами і общинами, а також питанням організації і діяльності посольств. Все це свідчить про важливість цієї частини державного апарату в римській імперії.

2

Переломним моментом в історії міжнародних відносин і дипломатії Рима є боротьба з Карфагеном — так звані Пунічні війни (початок Першої Пунічної війни відноситься до 264 р. до нашої ери). В цей час Рим виходить на широку міжнародну арену і вступає в більш тісні стосунки з країнами еллінізму середземноморського світу. В 272 р. до нашої ери він зав'язує дружні відносини з Єгиптом Птолемєєв і з сіцілійською державою сіракузських тиранів.

Поява римлян на східних берегах Адріатічеського моря під час так званих Іллірійськіх воєн (229—219 рр. до нашої ери) привела їх в зіткнення з Македонією, яка віднеслася далеко не доброзичливо до втручання римлян в балканські справи.

В кінці III в. Рим знову вступив в запеклу боротьбу Карфагеном. В 218 р. почалася Друга Пунічна війна. яка закінчилася в 201 р. Період Другої Пунічної війни характеризується не тільки кровопролитними битвами, і напруженою дипломатичною боротьбою. Війна Рима з Карфагеном перетворилася на конфлікт, в

13)

результаті якого були так чи інакше зацікавлені різні держави середземноморського миру завдяки переплетенню їх інтересів. Відзначаючи це. Полібій пише: «раніше

події на землі скоювалися як би розрізнено, бо кожне з них мало своє особливе місце, особливі цілі і кінець, починаючи ж з того часу, історія стає як би однією цілою: події в Італії і Лівії переплітаються з азіатськими і еллінськими, і все зводиться до одного кінця»^[2].

Керівником супротивників Рима був карфагенянин Ганнібал – такий же талановитий дипломат, як і стратег. Виступу Ганнібала проти Рима передували таємні переговори його з північноіталійськими галлами, незадоволеними підкоренням їх Риму, і коли Ганнібал з військами перейшов Альпи, він зустрів дружнє населення, яке забезпечувало його армію провіантом. Під час військових дій Італії Ганнібал всіма засобами прагнув привернути на свій бік італійських союзників. Після розгрому римської армії під Каннами (216 р. до нашої ери) він намагався запропонувати римлянам мир, але Сенат відкинув всяку думку про мирні переговори.^[3] Свою військову перевагу Ганнібал використовував для створення антиримської коаліції.

Підтримка, Ганнібалу, що надається, його союзниками — князями нумідійських, іспанських і галлських племен, була недостатня для звитяжного завершення боротьби. При такому положенні Ганнібалу доводилося шукати виходу де або на стороні, і він спрямував свої погляди на схід, на світ греко-еллінізму.

3

Період об'єднання Римом Середземномор'я був найбільш блискучим періодом римської дипломатії. Завершивши свої перемоги в басейні Середземного моря, де противниками римлян з'явилися держави високої культури, Рим переходить до поширення своєї влади на менш культурні країни і народи, межі яких стикалися з римськими. У другій половині II та I століть до нашої ери Рим веде велику політику на Сході - в Малій Азії і Сирії, і на півночі - в Галлії, Німеччині та Британії. Масштаб зовнішньої політики Риму в ці століття був дуже широкий. Велика була і роль дипломатії. Але діяльність дипломатів протікала в порівняно більш сприятливих і легких умовах. За спиною римського посла і «оратора» тепер стояв великодержавний Рим, у багато разів перевершував своїх супротивників. Відповідно спрощувалися завдання і методи дипломатії. Найбільш блискучим представником цього періоду в історії римської дипломатії є Гай Юлій Цезар. Свої дипломатичні таланти він виявив з особливим блиском під час галльської кампанії (58 - 51 рр.. До нашої ери). Галлія в той час переживала глибоку внутрішню кризу. Старовинний первісно-общинний лад змінювався державною. До давньої ворожнечі племен приєдналися ще соціальні суперечності між різними групами галльського населення. Цезар надзвичайно майстерно використав усі ці протиріччя в інтересах римської держави. За допомогою «римських друзів» йому вдалося організувати загально-галльську конференцію. То був свого роду дипломатичний конгрес представників усіх галльських племен. Цезар домігся того, що конференція проголосила його вождем і захисником общегалльскіх інтересів. Цей суто дипломатичний хід полегшив Цезарю завдання підкорення Галлії. До нього як до третейського судді і захиснику галлів почали звертатися галльські племінні князі зі своїми потребами, скаргами та взаємними доносами. Це давало Цезарю повну обізнаність у внутрішніх справах

14)

Галлії, можливість втручатися в междуплеменние чвари і безпомилково направляти свої дипломатичні та військові підприємства. Не останню роль в дипломатичних успіхи Цезаря зіграли і його особисті якості. Юлій Цезар відрізнявся сильним характером і легко орієнтувався в складній обстановці.

Разом з тим він був товариський, щедрий, простий і завдяки цим якостям легко привертав до себе людей, з якими йому доводилося зустрічатися, незалежно від їх стану, віку та національності. У своїй політиці Цезар керувався виключно принципом доцільності, державної та особистої вигоди. Поділяючи своїх супротивників, наближаючи і об'єднуючи своїх прихильників, Цезар до кінця 52 р. привів галльські племена до повного підпорядкування Риму. Таким чином, завдяки Цезарю одна з найбагатших областей тодішньої Західної Європи - Галлія, яка включала в себе нинішні Францію, Бельгію і частину Німеччини, - була приєднана до римської території.

У зв'язку з розвитком міжнародних зв'язків з'являються в Римі і зачатки міжнародного права. Вони містяться вже у феціальному праві (jus fetiale). У міру ускладнення економічного життя і розвитку мирних взаємостосунків з сусідами разом із старовинним «цивільним правом» (jus civile), яке розповсюджувалося тільки на римських громадян, з'являється «право народів» (jus gentium), що регулювало відносини між римлянином і іноземцем. Воно не відрізнялося таким формалізмом, як цивільне право, і полегшувало висновок всіляких торгових договорів і операцій; «право народів» містило разом з тим деякі положення, що торкалися міжнародних відносин

З погляду державного права Рима кожне місто (муніціпій) і навіть більш дрібні одиниці розглядалися як самостійні політичні тіла, як би держави в державі. Одним з виразів цієї самостійності було право посольства (jus legations). Кожна з названих організацій могла посилати посольства в центр, укладати договори з сусідами і ін., одним словом, діяти як юридично самостійна одиниця або сторона. На цьому грунті, власне, і розвинулося єдине у своєму роді право народів, про яке згадувалося вище.

Посольства при імперії грали більшу роль, ніж при республіці. Вони пов'язували центр з провінціями, а провінції — один з одним і зі всім світом. Дипломатичні нитки протягувалися по всьому «кругу земель» і виходили далеко за його межі. Посольства відправлялися з найрізноманітніших приводів: з нагоди якої-небудь важливої події в імператорському прізвищі, зі всякого роду проханнями, скаргами і судовими суперечками.

4

З якнайдавніших часів і Римі існували право гостинності . Була жрецька колегія феціалів, яка регулювала виникаючі між племенами і племінними союзами спори і непорозуміння. Жодне важливе зовнішньополітичне підприємство не могло бути ні почато, ні закінчено без санкції феціалів. В круг їх повноважень входили: охорона міжнародних угод, обряд формального оголошення війни і укладення миру.

Колегія феціалів складалася з 20 чоловік, які належали до стародавніх пологів і довічно перебували в своєму званні. Діяльність феціалів протікала під покривом глибокої таємниці. Скоювалися різні обряди, вимовлялися магічні слова, значення яких було зрозуміле одним лише присвяченим. Виборний представник колегії, «святий батько» (pater patratus), у супроводі іншого феціала, відправлявся до межі сусіднього народу для врегулювання спірних питань або оголошення війни.

У разі неможливості дозволити спірні питання мирним шляхом вдавалися до зброї. Оголошення воїни в стародавньому Римі було надзвичайно складною процедурою. Феціали кілька разів відправлялися в місто, що порушило міжнародні встановлення. При цьому всякий раз вони скоювали обряди і гучним голосом вимовляли магічні

15)

слова і прокляття за адресою порушника міжнародного права. Потім комісія феціалів поверталася до Рима і протягом 33 днів чекала відповіді, У разі неотримання такого феціали докладали Сенату і народу, яким належало право оголошення війни. Після цього «святий батько» востаннє відправлявся до межі ворожого міста і кидав на ворожу землю дротик з обпаленим і скривавленим кінцем^[1].

До посадовців, що представляли римську общину і окремих її громадян в стосунках з іноплемінниками, відносилися і так звані рекуператори (recurperatores). Це були особливі виборні судді числом від 3 до 5, розбираючі суперечки про взаємні матеріальні претензії, що виникали між римлянами і представниками сусідніх міст і племен

.

Організація і структура дипломатичних органів античного Риму відображає особливості його політичного устрою. Якщо в Греції класичного періоду з її розвиненою дипломатією значну роль в зовнішній політиці грали народні збори, тобто збори всіх вільних громадян, уродженців даного міста, то в Римі класичного періоду народний збір вирішував лише питання про оголошення війни і укладення миру, політичним же керівником зовнішньої політики був орган римської рабовласницької знаті – Сенат.

В якнайдавніший (царський) період римської історії право посилати посольства належало царю, а послами були феціали. При республіці це право перейшло до Сенату. Посольські функції вважалися дуже важливими і припускали високі якості людей, на яких вони покладалися. Внаслідок цього призначення особового складу посольської місії в Римі було дуже складною справою. Питання обговорювалося в Сенаті, і всякий раз із цього приводу видавалася спеціальна сенатська ухвала (senatus consultum). Чи «чув хто-небудь, щоб коли-небудь в Римі посли обиралися без сенатської ухвали?» – питає Цицерона в одній з своїх мов.

Ніхто не мав права відмовлятися від участі в посольстві. Посли звичайно обиралися з сенаторського стану (нобілей).

Римські посольства ніколи не складалися з однієї людиниДелегації складалися з двох, трьох, чотирьох, п'яти і навіть десяти чоловік. Але їх звичайний склад – трьох людей. Всі посольства мали голову або главу посольства (princeps 1еgationis). Ця роль належала сенатору вищого рангу. Особа посла була захищена звичаєм і законом.

Зовнішньою відмінністю послів служив золотий перстень, що давав право на безкоштовний проїзд і отримання в дорозі всього необхідного. Для посилення престижу послів їх корабель іноді супроводжували військові судна (квінквермери). На зміст посольських делегацій відпускалася дорожні гроші (vitaticum) і всі необхідні обладнання – срібний посуд, одяг, білизна, похідне ліжко. Крім того, до посла прикріплявся цілий штат прислуги (вільні і раби): секретарі, перекладачі, булочники, кондитери, м'ясники і інші слуги.

Цілі посольства могли бути самими різними: оголошення війни і укладення миру, підписання договорів, організація скорених провінцій, третейське залагоджування міжнародних конфліктів і дозвіл релігійних суперечок. Посол за всіх умов повинен був поступати у відповідності з «гідністю і користю римського народу».

Після закінчення своєї місії легати робили звіт перед Сенатом в своїй діяльності. На дипломатичній мові Рима це називалося «зробити доклад про посольство» (legationem rеfеrrе або rеnutiаrе).

Сенату належало право не тільки відправляти, але і приймати посольства. Прибулі до Рима посольства іноземних держав ділилися на дві категорії: 1) посольства держав,

16)

що знаходилися з Римом у ворожих відносинах, і 2) посольства дружніх держав. Посли ворожої держави в місто не допускалися. Їм відводили приміщення за міською межею, на Марсовому поле, в особливій «суспільній віллі» (villa publica). Тут вони чекали запрошення Сенату для отримання аудієнції. Аудієнція відбувалася в храмі Беллони (богині війни), який знаходився поряд з «суспільною віллою». Бували випадки, коли послам ворожих держав відмовляли в прийомі. Тоді вони повинні були в призначений термін покинути територію Італії і не бути знов без формального дозволу.

Техніка дипломатії імператорського Рима стояла на досить високому рівні, вона відрізнялася складною і тонкою розробкою прийомів і форм.

17)

Семінар №4 Тема: Візантійська дипломатія між Сходом і Заходом

1. Візантійська дипломатія - "наука про управління варварами" 2. Принципи і канали дипломатії імператора Юстиніана 3. Організація посольської справи 4. Посольський церемоніал

1

Східна Римська імперія досягла за царювання Юстиніана найвищого зовнішнього могутності. Її дипломатичні зв'язки охоплювали величезний простір від Китаю та Індії до Атлантичного океану, від Внутрішньої Африки до причорноморських степів. Юстиніан вміло комбінував майстерну дипломатичну гру з влучними ударами військовими, які розширили межі Імперії далеко на захід. Візантія з усіх сторін була оточена неспокійними, які перебували в постійних пересуваннях племенами, до яких вона застосовувала загальну назву «варварів». Візантійці ретельно збирали і записували інформацію про варварських племенах. Вони хотіли мати точну інформацію про вдачі «варварів», про їх військових силах, про торгових зносинах, про відносини між ними, про міжусобиці, про впливових людей і можливості їх підкупу. На підставі цих ретельно зібраних відомостей будувалася візантійська дипломатія, або «наука про управління варварами». Головним завданням візантійської дипломатії було змусити варварів служити Імперії, замість того щоб загрожувати їй. Найбільш простим способом був наймання їх як військової сили. Варварів купували, примушуючи їх вести війни в інтересах Візантії. Щорічно Візантія виплачувала прикордонним племенам великі суми. За це вони повинні були захищати кордони Імперії. Їх вождям роздавали пишні візантійські титули, відзнаки, золоті або срібні діадеми, мантії, жезли. Сам Аттіла отримував платню як «полководець Імперії». Варварам давали землі, де вони селилися в становищі васальних союзників (федератів). Лангобарди отримали землі в Норике і Паннонії, герули - в Дакії, гуни - у Фракії, авари - на Саве. Так одні варвари служили оплотом Імперії проти інших. Варварських князів намагалися міцніше прив'язати до візантійського двору. За них видавали дівчат із знатних візантійських прізвищ. У той же час в Константинополі пильно стежили за розбратами, звичайними в князівських родах варварів. Невдалим претендентам, вигнаним князям давали притулок і тримали їх про запас, на всяк випадок, щоб виставити свого кандидата на престол, що звільнився або висунути небезпечного суперника проти зарозумілого варварського князя.

2

Зразком для варварських королівств була дипломатична служба у Східній Римської (Візантійської) імперії. Зберігши старі римські традиції, все більш витончений в новій, складній і небезпечній обстановці, коли частіше доводилося покладатися на хитрість і інтригу, візантійська дипломатія зробила величезний вплив на всю дипломатію середньовіччя. Її звичаї та прийоми були засвоєні її найближчої західної сусідкою Венецією і через неї перейшли в практику італійських держав і в дипломатію західноєвропейських монархій нового часу. Як принципи, так і зовнішні прийоми візантійської дипломатії заслуговують тому більш уважного розгляду. Всього яскравіше вони набрали діяльності одного з чудових дипломатів того часу - імператора Юстиніана. Надалі візантійська дипломатія вірно слідувала його прикладу, лише стаючи все хитрішими і виверткий в міру ослаблення політичної могутності держави і зростання оточуючих його небезпек. Може бути, в дипломатію Юстиніана, який правив Імперією зі свого робочого кабінету, вносила струмінь деякої жвавості і гнучкості Феодора, в юності - актриса, потім всесильна дружина найбільшого з візантійських імператорів. Її вплив на зовнішню політику Юстиніана безперечно. Вона писала цареві Ірану Хосрову: «Імператор нічого не робить, не порадившись зі мною». Іноземні посольства спрямовувалися не тільки до Юстиніаном, але і до Феодора, а іноді раніше до Феодора, ніж до Юстиніаном. Це вплив «гінекею», жіночої половини палацу, надзвичайно характерно і для пізнішої історії візантійської дипломатії.

18)

Якщо сильного ворога не можна було ні купити, ні здолати своєю або чужою зброєю, Юстиніан вдавався до його політичного та економічного оточення. Найнебезпечнішим суперником Візантії було Іранська держава Сасанідів, особливо посилилося при Хосрова I. Військові дії проти Ірану були невдалі. Юстиніан підіймає проти Хосрова всіх його сусідів. Проти Ірану було кинуто сабірські гуни, північні його сусіди, кочівники Сирійської пустелі, що загрожували йому з півдня, бедуїни Неджда, араби Ємену, Ефіопське царство Аксум. Юстиніан підтримував царів лазіки

, загороджували Ірану шлях до Чорного моря. Щоб уникнути посередництва Ірану в торгівлі з Індією і Китаєм, Юстиніан прагнув направити цю торгівлю морськими шляхами через Червоне море. Розширення торговельних зв'язків також використано було Візантією як одне з найсильніших знарядь дипломатії. Торгові міста, розташовані на окраїнах Імперії, були форпостами її політичного впливу. Купці, проникали до віддалених народам, приносили до Візантії відомості про них. З візантійськими товарами до варварам йшло і візантійський вплив. За купцем слідував місіонер. Поширення християнства також було одним з найважливіших дипломатичних знарядь візантійських імператорів протягом багатьох століть. Місіонери Юстиніана проникали в гори Кавказу, в рівнини Причорномор'я, в Абіссінію, в оазиси Сахари. Згодом християнство посилено поширювався серед південнослов'янських племен. Добре відомі ті зіткнення, які мали місце в Моравії між візантійськими і німецькими місіонерами через вплив на західних слов'ян. Поширення християнства на Русі було великою дипломатичною перемогою Візантії. Константинополь - Царгород - стає священним містом для новонавернених народів. Місіонери були в той же час і дипломатами, які працювали над зміцненням візантійського впливу. Вони пристосовувалися до князів, до впливових осіб, особливо ж до впливових жінок. Нерідко у нехристиянських варварських князів були дружини християнки, які під впливом «духовних отців» служили свідомими чи несвідомими провідниками інтересів Візантії. На противагу папському Риму, який не допускав церковної служби на національних мовах, Візантія полегшувала місіонерам справу розповсюдження християнства, дозволяючи службу на місцевих мовах, переводячи священне писання на мови іовообращаемих народів. Євангеліє було переведено на готський, гунської, абіссінський, болгарський і інші мови. Праці ці не пропадали даром. У звернених країнах стверджувалося візантійський вплив. Духовенство, залежне від Візантії, відігравало величезну роль у варварських державах як єдиний носій грамотності. Єпископи-греки або ставленики греків засідали в князівських радах. Школа повністю залежала від духовенства.

3

При візантійському дворі завжди можна було бачити строкатий натовп посольств з усіх кінців Європи, Азії, Африки в різноманітних національних костюмах, чути всі мови світу. Відомство закордонних справ, яке знаходилося під управлінням першого міністра (Magister officiorum, згодом «великий логофет»), володіло величезним штатом, тримало перекладачів з усіх мов, виробило складний порядок прийому послів, розрахований на те, щоб вразити їхню уяву, виставити перед ними в найвигіднішому світлі міць Візантії. У той же час їх прийом обставлявся так, щоб не дати їм можливості бачити або чути занадто багато, дізнаватися слабкі сторони Імперії.

Послів зустрічали на кордоні. Під виглядом почесної варти до них приставляли пильних спостерігачів. Послам не дозволяли брати з собою дуже велику збройну свиту, бо були випадки, коли такі посли захоплювали зненацька якусь візантійську фортецю. Іноді послів везли до Константинополя найдовшою і незручною дорогою, запевняючи, що це єдиний шлях. Це робилося з тією метою, щоб вселити варварам, як важко дістатися до столиці, і відбити в них охоту до спроб її завоювати. У дорозі посли повинні були одержувати їжу і приміщення від спеціально призначених для цього осіб, яким нерідко мало сприяти і навколишнє населення. Будувалися і спеціальні будинки для прийому послів у дорозі. Після прибуття послів до Константинополя їм відводилася особливий палац, який по суті перетворювався у в'язницю, тому що до послів не пускали нікого й самі вони не виходили без конвою. Послам всіляко заважали вступати в спілкування з місцевим населенням. Прийом у імператора мав вразити і засліпити послів. Ліутпранд, який їздив до Константинополя в X столітті послом від короля Італії Беренгария, з захопленням варвара описує надзвичайну розкіш перших аудієнції в імператора. Перед троном царя стояло золоте дерево, на якому щебетали і пурхали золоті птиці.

19)

По боках трону стояли золоті або - сумнівається Ліутпранд, - може бути, золочені леви, які били хвостами і гарчали. Коли, з етикету витягся ниць перед царем, Ліутпранд знову підняв голову, він на свій подив побачив, що трон з сидячим на ньому царем піднявся до стелі і що на царя вже інша багата одяг. Ліутпранд був запрошений на розкішний бенкет, під час якого давали уявлення жонглери і акробати. Його наївне захоплення перед усім, що йому довелося побачити, викликало сміх у царя та придворних. Ліутпранд довелося побувати в Константинополі ще раз в якості посла імператора Оттона I. Тепер у нього був зовсім інший настрій ... Звіт Ліутпранд про посольство 968 р. - один з найцікавіших документів з історії дипломатії в раннє середньовіччя. Метою посольства було встановлення дружніх відносин з Візантією та закріплення їх шлюбом сина Оттона з візантійською принцесою Феофано. Досаду на свою повну невдачу Ліутпранд зігнав в докладних описах візантійської столиці і її государя, складених в іронічному і навіть карикатурному стилі. Наскільки все його раніше захоплювало в Константинополі, настільки тепер все в ньому збуджує насмішку. Треба сказати, що прийом Ліутпранд на цей раз був наданий самий неприязний. Його помістили в особливому палаці, де тримали як бранця, залишаючи часто навіть без води, не дозволили йому їхати до палацу на коні, запропонувавши відправитися туди пішки; Оттона I не називали імператором (василевсом), а наполегливо титулували королем (рекс); германців все час називали варварами. З описів Ліутпранд видно, що візантійці, якщо це їм було потрібно, могли приголомшити іноземних послів розкішшю прийому, але вміли також і принизити їх і отруїти їм перебування в Константинополі. Зазвичай послів намагалися зачарувати і приголубити, щоб тим легше обдурити. Послів водили по Константинополю, показували їм чудові церкви, палаци, громадські будівлі. Їх запрошували на свята або навіть спеціально влаштовували свята на їх честь. Послів запрошували не тільки до імператора, а й до імператриці, а також до найважливіших вельможам. Їм показували військову могутність Константинополя, звертали увагу на товщину його стін, на неприступність його укріплень. Перед послами проводили війська, причому для більшого ефекту їх пропускали по кілька разів, міняючи їх одяг і озброєння. Засліплені і пригнічені, посли виїжджали, нарешті, з Константинополя. Їх проводжали з трубними звуками, з розпущеним прапорами. Іноді дрібним князям опинявся надзвичайний шана, якщо потрібно було їх міцніше прив'язати до Візантії. Всі дивувалися надзвичайним почестей, які відплачувалися Юстиніаном царям ЛАЗик і кавказьким князям. Але імператор знав, що робив: вони повинні були не допускати іранців до Чорного моря.

4

При візантійському дворі виробився і особливий церемоніал прийому послів, почасти вже описаний вище. Під час першого, урочистого прийому посли лише передавали вірчу грамоту та подарунки. Подарунками нерідко служили твори тієї країни, звідки прибули посли - дорогоцінні камені, зброя, рідкісні тварини. Папи посилали візантійському двору мощі. Це був високоценімий подарунок. Але й послів треба було обдаровувати: цього вимагало гідність государя. Остаточну відповідь посли отримували під час останньої аудієнції, не менш урочистою, ніж перша. У проміжку між цими двома аудієнції при дворі обговорювалися пов'язані з посольством питання, а посли робили візити імператриці і найважливішим сановникам у відомому ієрархічному порядку. Під час цих прийомів, за бенкетами, відбувалося іноді й обговорення справ. Нерідко імператор надовго затримував послів в Константинополі, не даючи їм заключній аудієнції. Це перетворювалося іноді в справжній полон. Так, одного разу імператор затримав у себе аварських послів, вважаючи, що до їх повернення авари не зроблять військових дій. Але він помилився - авари відновили війну. Взагалі перебування послів в Константинополі, як правило, було досить тривалим. В одній із грамот до візантійського двору Карл Великий просить не затримувати його послів, а скоріше відіслати їх назад. Візантійським послам наказували певні правила поведінки в чужих країнах. Посол мав виявляти привітність, щедрість, хвалити все, що побачить при чужому дворі, але так, щоб це не було в докір візантійським порядків, він повинен був рахуватися з обставинами, не нав'язувати силою того, чого можна домогтися іншими засобами. Йому наказували не втручатися у внутрішні справи чужих держав. Останнє розпорядження, втім, не дотримувалося. Візантійські посли вели таємні інтриги при чужих дворах, звичайно, з відома свого уряду. Ув'язнений послами договір вважався дійсним лише після його ратифікації імператором. 20)

Принцип недоторканності послів рано був засвоєний усіма варварами. На цьому грунті виникло навіть щось на кшталт права притулку. Люди, що знаходилися в небезпеці, вдавалися до захисту послів. Франкська принцеса, ображена при Ланго-бардском дворі, шукає захисту у франкського посла. Але якщо посла не можна було вбити, то не вважалося негожим посадити його у в'язницю. У таких випадках можливі були й відповідні репресії. Так, остготский король Теодат посадив у в'язницю візантійських послів. У відповідь на це Юстиніан заарештував знаходилися в цей час при його дворі остготський послів і відмовлявся звільнити їх, поки Теодат не звільнить імператорських послів. Недоторканність посла давала відому захист його почту. До почту послів нерідко приєднувалися купці, стаючи під їхнє заступництво. Слід зазначити, що в посольствах варварських королів виступають, між іншим, деякі риси, чужі візантійським звичаям. Серед варварської знаті було мало освічених людей, здатних вести самостійно письмову частину переговорів. Тому в королівських посольствах зазвичай брали участь духовні особи, що у візантійців бувало рідко. При Каролингах встановилося правило, за яким зазвичай відправлялися два посли - граф або герцог і з ним єпископ чи абат. До посольствам приєднувалися нотар, чиновники королівської канцелярії. Королі варварів шлють зі своїми послами грамоти, складені за римським формулярами, іноді не менш майстерно, ніж у самих візантійців. Королі варварів намагалися тягнутися за візантійським двором і в розкоші прийому послів.

21)

1

Українська дипломатія бере початок із давньоруських часів. Першим документом, який засвідчує це, був договір, укладений у 840 р. з Візантією. На думку дослідника цього питання проф. А. Сахарова, після походу на Константино­поль у 860 р. відбулось дипломатичне визнання Русі.

Отже, формування й об'єднання Київської Русі було справою не тільки щасливих походів, а й зручної дипломатії. Міжнародні відносини взаємини того періоду відбуваються як у різних формах, так і у різних напрямках. Основними формами є торгівля й культурні зв'язки. Серед напрямків зовнішньополітичної діяльності Русі можна визначити такі: Русь і країни Європи; Русь і країни Сходу. Той чи інший напрямок набував першорядної ваги у зв'язку з об'єктивними подіями. Відповідно змінювалися і мета зовнішньої політики Русі, методи її проведення. Якщо до кінця ХІ ст. головним було розширення кордонів Київської Русі за рахунок колонізації сусідніх територій, з метою забезпечення торгових шляхів, то другий період - період розпаду й занепаду Київської держави - характеризується підпорядкуванням зовнішньополітичної політики забезпеченню цілісності держави.

Організація дипломатичної діяльності. Закордонними взаєминами князівства керував князь. Хоча є дані що у Х-ХІ ст. утворилась окрема канцелярія при княжому дворі для чужоземних справ. Пізніше, в період феодальної роздробленості Київської Русі, такі канцелярії могли перестати існувати, бо окремі князівства не в змозі були утримувати їх.

Для переговорів з іноземними державами посилались наближені до князя особи, яким князь довіряв і які знали іноземні мови. Часто в ролі дипломатів виступали представники духовенства. Навіть монгольські хани у зносинах з Царгородом використовували руське духовенство. Латинське духовенство залучалось до переговорів з галицько-волинськими князями.

Постійного дипломатичного корпусу за кордоном Київська Русь не мала, хоча в деяких іноземних державах перебували якісь княжі представники.

Руська дипломатія керувалась певними нормами міжнародного права. У ІХ ст. почало діяти право оголошення війни, яким послуговувався Святослав. З того часу відоме

і друге правило - точне дотримання мирного договору, також, недоторканість уповноважених для переговорів, признання рівноправності сторін у міжнародних договорах, оборона свобод торгових шляхів, особливо морів і рік.

Дипломатичні методи і прийоми. Дипломатія стародавніх русичів використовувала, з одного боку, традиції і звичаї східнослов'янських племен, а з іншого, - міжнародний досвід, насамперед слов'янських державних утворень, Візантійської імперії, держав Східної і Північної Європи, Передньої Азії.

Дипломатичні традиції на українських землях сягають глибини віків і пов’язані зі становленням та розвитком Київської Русі. Як свідчать історичні джерела, значення Київської Русі у світовій історії було велике. Вона відіграла значну роль у формуванні політичної мапи середньовікової Європи.

Київська Русь належала, поряд з імперією Карла Великого, до найзначніших та історично найпродуктивніших державних утворень раннього європейського середньовіччя, була першорядним за значенням центром цивілізації в східній частині континенту. Визначившись у ХІ-ХІІ ст. як європейська держава, вона розвивала різнобічні зв’язки не тільки з Візантією та південними слов’янами, а й з країнами Західної Європи. Як констатують дослідники, в тому числі й західні, Русь, розташована на найважливіших торговельних шляхах того часу, включала низку нових вузлових торговельно-економічних центрів, які виникли після занепаду

22)

тих, що склалися в пізній античності (на берегах Середземного моря). В новій системі торговельних шляхів важливе місце належало Балтійському й Чорному морям, а також шляхові «з варяг у греки», який їх пов’язував, шляху, що проходив по руських землях. Із сухопутних торговельних шляхів один із найважливіших ішов тоді від Києва на Захід, через Краків і Прагу в південну Німеччину, до міста Регенбурга, важливого в ті часи торгового центру на Дунаї. Неабияке значення мала на той час і Волга, якою пролягав торговельний шлях до Центральної Азії. Таким чином, Русь, перебуваючи на перехресті важливих торговельних шляхів, була пов’язана « з усіма сторонами світу».

Значний вплив на Київську Русь мало сусідство з Візантією, яка намагалась залучити могутню Київську Русь до своєї політичної системи і тим самим, по-перше, послабити небезпеку, що загрожувала Імперії з її боку, а по-друге, - використати русів у власних інтересах. В основі східноєвропейської політики Константинополя лежало бажання шляхом цькування одних народів на інші відволікати їх від нападів на Візантію. З іншого боку, візантійські політики розглядали хрещення Київської Русі як опосередковане визнання васальної залежності від Імперії, Але така політика Візантії по відношенню до Київської Русі не досягла успіху. Київські князі зуміли зберегти свободу і, більш того, Ярослав Мудрий в 1043 р. здійснює морський похід на столицю Імперії, а в 1051 р. розриває і церковні зв’язки з константинопольським патріархом, обравши на соборі руських єпископів руського митрополита Іларіона.

Після хрещення міжнародні зв’язки Київської Русі значно розширилися і зміцніли. Київ встановив відносини з багатьма країнами Середньої Європи як рівний і повноправний член християнського товариства. Русь наприкінці ХІІ ст. не мала жодного грізного ворога, який становив би для неї серйозну воєнно-політичну загрозу чи небезпеку. Як зазначається в одному з літописів Володимир Святославович «жив з князями окольними в мирі - з Болеславом польським і з Стефаном Угорським, і з Андріхом (Ідальріхом) чеським, і були між ними мир та любов».

Міжнародні відносини Київської держави знаходили своє відображення в договорах, що укладались київськими князями з сусідніми державами. Зберіглось три договори з греками князів Олега (911 р.), Ігоря (945 р.), та Святослава (971 р.), але в джерелах згадується і про інші договори з Візантією та волзькими болгарами

Окремо слід зазначити про такий компонент тогочасної дипломатії як міждинастичні шлюби. Так, хоча наші предки знали політику сили, політику меча, вони намагалися досягати миру, укладати угоди, домагатися порозуміння з іншими народами, - зокрема будувати свою «міжнародну політику» і на таких засадах як шлюбна.

Політичні відносини скріплювались шлюбними союзами. Вважається, що першим руським князем, який поріднився з правителями інших держав, був великий київський князь Володимир Святославович. Однак, за твердженням деяких дослідників, дружина київського князя Ігоря, княгиня Ольга, була болгарською царівною на ім’я Єлена. Якщо це так, то першим був Володимирів дід - князь Ігор. Болеслав Хоробрий, князь польський сватався до дочки Володимира Передслави; його наступник Казимір був одружений з другою дочкою Володимира Марією. Але найбільших успіхів на цьому терені досягнув Ярослав Мудрий, якого називали «тестем Європи». Так, його молодша дочка Анастасія була дружиною угорського короля Андрія, старша, Єлизавета, - відомого норвезького короля Геральда Гардрада, ще одна дочка Ярослава, Ганна, стала королевою Франції. Сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа - Інгігердою.

Загальна ж кількість міждинастичних шлюбів руських князів та князівен з кінця Х до кінця ХІІІ століть, як зазначають дослідники, перевищувала сотню. З них понад 30 складали русько-польські шлюби, на другому місці за кількістю (більше 15) - русько-половецькі шлюби, далі йдуть русько-угорські, русько-візантійські та русько-німецькі - більше 10, було також укладено по кілька русько-грузинських, русько-шведських, русько-осетинських, русько-болгарських, русько-данських, русько-литовських, русько-норвезьких шлюбів та по одному русько-англійському, русько-французькому, русько-австрійському та русько-хорватському.

23)

Наведені дані свідчать про те, що Русь у своєму політичному житті значною мірою була пов’язана із Західною Європою. В усякому разі ці династичні зв’язки, разом з участю Київської Русі в європейських дипломатичних комбінаціях, коаліціях і війнах свідчать, що на той період вона входила в європейську державно-політичну систему і усвідомлювала себе частиною цієї системи. Київська Русь жила напруженим міжнародним життям, а її зовнішня політика ХІ-ХІІ ст. - це передусім, «рух великої європейської держави на Захід».

Занепад Київської Русі протягом наступного періоду (ХІІІ - перша половина ХVІІ ст.), спричинений князівським розбратом, татаро-монгольським нашестям, відчуженням значних територій Литвою та Польщею не зважаючи на окремі намагання утримати колишню велич (Галицько-Волинське князівство), не залишили можливості для утвердження самостійної української держави і, відповідно, проведення власної зовнішньої політики.

2

Найбільшого розвитку дипломатичні відносини давньо­руської держави досягли в період правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Коли останній завершував правління, на сході Європи сформувалася велика слов'ян­ська держава, яка своїми кордонами простягалася від Кав­казу до Фінської затоки і від Середньої Волги до Карпат. Київська Русь стала бажаним суб'єктом зовнішньої політи­ки багатьох країн, володарі яких змушені були визнати її могутність.

Князювання Володимира Великого (980-1015), який прийшов до влади на фоні міжусобної боротьби двох своїх братів,  вважається початком розквіту Київської Русі. В часи його правління завершився тривалий процес формування території Київської Русі,

У зовнішній політиці Володимир Великий переходить від експансії до оборони кордонів власної держави. Головним завданням зовнішньої політики залишалася оборона південних кордонів від нападів печенігів і забезпечення русько-візантійської торгівлі. Про зростання міжнародного авторитету Давньоруської держави свідчать династійні шлюби з членами правлячих династій Візантії, Польщі, Швеції, Німеччини.

Різко змінивши орієнтацію зовнішньої політики, Володимир приєднав до своїх володінь Західну Україну, чим був покладений початок багатовіковій боротьбі за цю область з поляками. Підкоривши собі литовців-ятвягів, Володимир встановив дружні відносини з поляками, венграми та чехами.

В основі його західної орієнтації лежало намагання контролювати головні торгові шляхи на запад та прокласти новий шлях на Константинополь.

Водночас Володимир розумів, що з формуванням нового більш складного суспільства, старі духовні, соціальні та політичні орієнтири не годились. Альтернативами виступали дві найпрогресивніші релігії того часу християнство та іслам. Християнство на Русі вже мало свої традиції з часів хрещення княгині Ольги, його розвитку сприяли близькість християнської Болгарії, контакти з поляками та уграми. Остаточно на вибір християнства в візантійському варіанті вплинуло сватання в 987р. Володимира до Анни, сестри тодішніх візантійських імператорів, як ціна за допомогу в боротьбі з феодальною опозицією . Візантійскі імператори Василій ІІ та Костянтин будучи не в захваті від пропозиції "варвара" запропонували йому охреститися, що в 988 році він і зробив. В тому, ж році Володимир здійсним масове хрещення жителів Києва в водах Дніпра. Християнство стало офіційною релігією Києва.  Але й після

24)

цього шлюб відтягувався, що спонукало Володимира зайняти Корсунь (Херсонес), найдавніший грецький город в Криму. Імператорові довелося спішно прислати Анну до Херсонесу, де вона урочисто взяла шлюб з Володимиром.

Введення нової віри зблизило Володимира з усіма європейськими монархами, зміцнило європейський авторитет Київської Русі, вивело її в число передових європейських країн, сприяло розширенню економічних і культурних зв'язків з багатьма народами, назавжди зв'язавши Русь з християнським заходом.

Прилучення Київської держави до християнського світу сприяло налагодженню тісніших відносин із багатьма державами. Крім Візантії, до партнерів Русі тоді належали Чехія, Угорщина, Польща, Германська імперія, Болгарія. Жваві відносини зав’язалися з Римом як центром християнської церкви.

Особливе місце у зовнішньополітичній діяльності Володимира посідали відносини з печенігами. Задля охорони від їхніх нападів Володимир ініціював створення нової системи оборони. За його задумом, та система мала складатися з потужних земляних укріплень і низки фортець на південному кордоні Руської держави.

• Заходами князя Володимира було споруджено сотні кілометрів захисних валів і ровів.

• Епоха князя Володимира — це золота доба Київської Русі. Він здійснив низку успішних походів на Захід, Балкани, Чорне море, результатом чого стали величні перемоги і територіальні здобутки. Запроваджена ним нова християнська релігія відкрила вихід Русі на світову арену. Володимир був талановитим державником і дипломатом. Літописи описують його як особистість непересічну, дуже імпульсивну, активну, спрямовану на досягнення поставленої мети.

3

Вдалою була зовнішня політика Ярослава Мудрого. Князь-політик уникав воєн, намагався підтримувати з європейськими країнами добросусідські відносини. І хоч окремі збройні сутички довелося вести й Ярославу, проте з жодною європейською країною Київська Русь часів його князювання не мала тривалого протистояння.

Перевага надавалася не силі зброї, а силі розуму. У зовнішній політиці використовувались усі можливості дипломатії, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби. Недарма Ярослава Мудрого часом називають тестем Європи.

Традицію тісних відносин підтримувала Київська Русь часів Ярослава Мудрого з Візантією. Щоправда, добросусідські контакти потребували неабиякої мудрості та політичної витримки, бо відносини між державами не бувають завжди рівними. Так, певним напруженням відзначалися відносини Візантії та Русі після утвердження на імператорському престолі Константина IX Мономаха 1042 p. Він розпочав свою діяльність із того, що усунув із державного апарату всіх ставлеників своїх попередників. До числа опальних потрапили й руські люди. Ситуація особливо загострилася 1043 p., а загрозливою стала 1051 p., коли на Київську митрополичу кафедру було поставлено Іларіона. Одначе й тоді конфлікт залагодили мирно.

Міждержавні зносини Київської Русі свідчать про великий авторитет держави Ярослава Мудрого в Європі. Для багатьох європейських монархів київський володар був своєрідним взірцем феодального правителя. Саме таким постав київський князь у тогочасних європейських джерелах.

Ярослав Мудрий був наступником Володимира, свого батька. Головною заслугою Володимира в зовнішній політиці стало визнання Русі християнською державою, що піднялася на рівень вище в своєму розвитку в порівнянні з язичеською «варварською» державою. Володимиру удалося здійснити те, що не удалося 30 років тому Ользі - прийняти нову, єдину християнську

25)

релігію і укласти династичний брак зі своїм великим союзником - Візантією. І в цьому відношенні Київський князь значно підвищив авторитет Русі, вивівши її на передову європейської міжнародної арени. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава / Микола Федорович Котляр. - К. : Україна, 1996. - С. 97.

Як ми вже наголошували у першому розділі, часи князювання Ярослава Мудрого у Києві позначилися значним посиленням держави, зміцненням нових кордонів Київської Русі, інтенсивним будівництвом і прикрашанням міст, піднесенням ремесел і сільського господарства, міських та сільських промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Ці успіхи сприяли зростанню авторитету Київської держави у середньовічному світі. А це, в свою чергу, поклало династичні зв'язки дому Ярослава з панівними династіями Європи.

Ярослав проводив глибоку зовнішню політику, укріплюючи позиції Русі перед лицем Європейських держав. Саме при ньому вона досягла найбільшої могутності, перетворившись на впливову силу як на Заході, так і на Сході. Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. - М. : Наука, 1988. - С. 289.

Досить переконливо доводять це династичні зв'язки, які були встановлені Ярославом з багатьма європейськими дворами. Династичні браки у той час були невід'ємною частиною дипломатії, в них кожна із сторін шукала політичну вигоду. Престиж династичних зв'язків опинявся в прямій залежності від могутності держави.

Сам Ярослав узяв в дружини Інгігерду - дочку шведського короля Олафа. Сини Ярослава були одружені: Ізяслав - на дочці польського князя Мешко II, Святослав - на дочці німецького графа Леопольда фон Штаде, Всеволод - на дочці візантійського імператора Костянтина Мономаха.

Дочки ж Ярослава стали королевами Угорщини (Анастасія), Франції (Ганна), Норвегії і Данії (Єлизавета). Всі ці браки можуть говорити лише про одне - Київська держава розширювала свої зовнішньополітичні зв'язки і збільшує свій вплив в Європі.

Сестру самого Ярослава Добронігу було видано заміж за польського короля Казіміра, що забезпечило Русі спокій на західному кордоні. Один із синів Ярослава Святослав одружився із сестрою трірського єпископа Бурхарда, інший, Ізяслав, - з родичкою Германського імператора Гертрудою. Толочко П.П. Ярослав Мудрий / Петро Петрович Толочко. - К.: Альтернатива, 2002. - С. 108.

Ярослав проводив гідну великої держави зовнішню політику, вступивши у рівноправні стосунки з головними європейськими державами середньовічного світу: Німеччиною та Візантією. Особливо пожвавилися дипломатичні взаємини між Київською Руссю та Германською імперією. В 1030 - 1031, 1040 та 1043 рр. держави обмінялися посольствами. Пашуто В.Т. Внешная политика Древней Руси / Владимир Терентьевич Пашуто. - М. : Наука, 1988. - С.

Договором передбачалося видача полонених і продовження служби російського корпусу.

Окрім вирішення питань співпраці з європейськими країнами, Ярослав Мудрий проводив і активну східну політику. Продовжується розширення Російської держави, заселення в степові зони. Головна оборонна лінія переноситься далі на південь - на річку Рось. Але найзнаменнішою подією стає розгром Ярославом печенізької орди під Києвом в 1036 році. Розбиті дружинами Ярослава, такі, що тіснять іншими кочівниками, печеніги відкочовували на Балкани і перестали бути загрозою для Київських земель.Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. - Т.1. - К. : Україна, 1995. - С. 162.

За час свого правління, Ярослав зумів забезпечити зміцнення на Європейській політичній арені статусу Русі як великої держави. Укладаючи нові союзи і розвиваючи міждержавні відносини, Ярослав постійно балансував, не допускаючи посилення якої-небудь країни, але при нагоді прагнучи підвищити авторитет Російської держави.

26)

Отже, таким чином, вклад Ярослава Мудрого у зовнішню політику та розвиток дипломатії Київської держави неоцінимий. В області зовнішньої політики Ярослав, як і його батько, більше сподівався на дипломатію, чим на зброю. Він зумів забезпечити для Київської Русі визнання і високий авторитет на міжнародній арені. Відомо, що положення тієї або іншої країни в епоху середньовіччя нерідка визначалося династичними зв'язками. Чим могутніше була держава і ніж більший авторитет мав його глава, тим більше було що бажають серед іноземних правителів поріднитися з ним. Королі майже всіх західних держав вважали зарахувати зв'язати себе родинними зв'язками з Ярославом Володимировичем.

Усі розглянуті нами факти ще раз засвідчують високий міжнародний авторитет Київської Русі як передової й могутньої держави, що утвердилася на очах Європи впродовж життя двох поколінь. Велич діянь Ярослава, який підніс Давньоруську державу до рівня тогочасного цивілізованого світу, дала можливість майбутнім поколінням відчувати себе невіддільною частиною загальноєвропейського історичного процесу.

4

Організація дипломатичної діяльності. Закордонними взаєминами князівства керував князь. Хоча є дані що у Х-ХІ ст. утворилась окрема канцелярія при княжому дворі для чужоземних справ. Пізніше, в період феодальної роздробленості Київської Русі, такі канцелярії могли перестати існувати, бо окремі князівства не в змозі були утримувати їх.

Для переговорів з іноземними державами посилались наближені до князя особи, яким князь довіряв і які знали іноземні мови. Часто в ролі дипломатів виступали представники духовенства. Навіть монгольські хани у зносинах з Царгородом використовували руське духовенство. Латинське духовенство залучалось до переговорів з галицько-волинськими князями.

Постійного дипломатичного корпусу за кордоном Київська Русь не мала, хоча в деяких іноземних державах перебували якісь княжі представники.

Руська дипломатія керувалась певними нормами міжнародного права. У ІХ ст. почало діяти право оголошення війни, яким послуговувався Святослав. З того часу відоме

і друге правило - точне дотримання мирного договору, також, недоторканість уповноважених для переговорів, признання рівноправності сторін у міжнародних договорах, оборона свобод торгових шляхів, особливо морів і рік.

Дипломатичні методи і прийоми. Дипломатія стародавніх русичів використовувала, з одного боку, традиції і звичаї східнослов'янських племен, а з іншого, - міжнародний досвід, насамперед слов'янських державних утворень, Візантійської імперії, держав Східної і Північної Європи, Передньої Азії.

Засвоїли процедуру укладання усних договорів про припинення військових дій і обміну полоненими, навчилися укладати перемир'я і мир, зокрема з місцевою візантійською владою у Північному Причорномор'ї; стали направляти посольства в сусідні держави, пізніше вступали в прямі дипломатичні контакти з центральним візантійським урядом, з державою франків, Хорватією та іншими державами. На початку ІХ ст.. починається налагодження дипломатичних відносин. Уже в 836-839 рр. є відомості про руське посольство до імператора Феофіла. 860 р. Русь після вдалого походу на Константинополь уклала перший відомий договір “миру і любові” з Візантією. Цей договір став своєрідним дипломатичним визнанням Київської Русі. Він передбачав встановлення між державами мирних відносин.

Нові зовнішньополітичні завдання давньоруської держави, за Святослава, вимагали і нового рівня дипломатії. Різноманітні прийоми і методи давньоруської дипломатії при Святославі

27)

базувалися на дипломатичному досвіді минулого, сприяли його подальшому збагаченню відповідно до розвитку давньоруської державності, розширюючи політичні зв'язки Русі з іншими країнами.

З кінця ІХ ст. договори “миру і любові” були укладені з варягами, уграми; дружні відносини пов'язували наприкінці ІХ - на початку Х ст. Русь і Болгарію.

В Х ст. у міру зміцнення і розвитку Київської держави, активізувалася і зовнішня політика: Русь освоювала щоразу нові форми дипломатичних відносин з навколишніми країнами й народами.

28)

Диплом. спадок середньовічної Італії :

1. церковні і свідські вимоги Папської диплом. Міста-держави в Італії У середні віки Італія не була єдиною державою. Тут нараховувалась значна кількість міст — політичних центрів та багато феодальних володінь — герцогств, графств, маркізатів та єпископств. Починаючи з IX ст. міста вступають у боротьбу з сеньйорами, відбираючи в них політичні права.З кінця XI ст. утворюються самоврядні міські комуни. Вони керувалися виборними радами, які відали питаннями війни та миру, оподаткуванням, торгівлею, ремеслами. Перехід економічних та політичних важелів у руки міста-держави призводить до його посилення.Розміри середньовічних міст були незначними. Як правило, в них проживало 1-5 тис. жителів.Протягом усього XI ст. жителі цього міста вели боротьбу з сеньйорами. Наприкінці XI ст. місто набуло статусу комуни. На чолі його стала рада консулів з привілейованих громадян — представників купецько-феодальних верств.На території Італії (300 тис. км2) в XI ст., нараховувалося 278 міст, які були єпископськими центрами (тобто більш-менш значними). У ХІ-ХІІ ст. у цих містах посилюється реміснича та торговельна діяльність. У Мілані та Флоренції виробляють тонкі сукна, в Луцці — шовкові тканини, Кремоні — лляні, Генуї та Венеції будують кораблі. Мілан стає центром виробництва зброї. Розвиток ремесла призводить до посилення товарного обміну.Колегія консулів у містах була виконавчим органом, а законодавча-влада знаходилась у руках обраної обмеженою кількістю громадян міста Креденці — ради довірених осіб. Іноді скликалися і парламенто-збори всіх, хто мав виборчі права. Усі доходи комуни йшли на користь міста, що значно збільшувало його господарські можливості.У містах Північної та Середньої Італії склалися у XIII-XIV ст. три основні форми політичного управління:1) республіканська (наприклад, Флоренція), якою управляла сеньйорія з 9 осіб на чолі з гонфалоньєром («прапороносцем справедливості»). Головну роль в управлінні містом відігравали представники «жирного народу» (заможні). «Худий народ» був відсторонений від управління;2) патриціанська (Венеція, Генуя) — тут заправляли олігархи — найбагатші купці. На чолі стояв дож, влада якого обмежувалася «Радою запрошених»;3) монархічна (Мілан). Тут утвердилася як правляча фамілія Вісконті, яка отримала у 1395 р. герцогський титул.Проте у XV ст. ситуація змінюється. У багатьох містах республіканська форма переходить у монархічну. Такий політичний лад дістав назву синьйорії або тиранії. Це було спричинено розширенням регіональних економічних зв'язків, ускладненням політичної структури, коли місто, маючи значну територію, вже не могло засобами комунального управління забезпечувати його нормальне функціонування. Встановленню сеньйорії сприяло також прагнення «жирних» відгородитися від народних повстань, послаблення середніх верств і безперервна політична боротьба між окремими багатими сім'ями.До середини XV ст. сеньйорія утверджується у Флоренції, Мілані, Болоньї та інших містах. У Флоренції, наприклад, до влади приходить сім'я Медичі. Час правління Лоренцо Блиску чого Медичі (1469—1492 pp.) став «золотим віком» Флоренції. Папська область її столицею був Рим. На чолі області стояли папи, що мали світську та духовну владу і своїх васалів. На історію цієї держави вплинула європейська політика пап, які намагалися встановити своє верховенство над монархами Європи. У ХІ-ХІІ ст. папам удалося розширити територію своєї області. У економічному аспекті Папська область відставала від Північної Італії. Сам Рим був гніздом феодалів — тут нараховувалось 200 феодальних замків.У XII ст. римська церква запровадила справжню теократичну монархію з могутньою загальноєвропейською фінансовою базою, судовою системою, розгалуженою бюрократією та витонченою дипломатією.Зеніту своєї могутності папство досягло за Інокентія III (1198-1216 pp.), за правління якого три государі — німецький, французький та англійський були відлучені від церкви, а на їх країни накладено інтердикт. Це значно ускладнило становище всередині цих держав. Інокентій III добився від монархів Західної Європи визнання верховенства папської влади, зміцнив Папську державу. За нього було здійснено реформу канонічного права, а всі папські послання і постанови зібрано в єдиний корпус «Декреталій». Було зроблено кроки для перетворення папської курії в найвищу судову та апеляційну інстанції усього християнського світу. Зростання політичного впливу папства виявилося в організації Хрестових походів— таким же безпринципним і нечесним, як і його батько, за допомогою зброї та отрути збільшили свій вплив у Середній Італії.У цей час папство фактично відмовилося від теократичних претензій у загальноєвропейському масштабі. Папська держава стала одним з феодальних італійських князівств типу тиранії, глава якого найбільше зайнятий зміцненням своєї держави та власним збагаченням, існування Папської області було однією з перешкод на шляху до об'єднання Італії.Південна Італія і Сицилія В епоху раннього Середньовіччя Південна Італія та Сицилія були ареною впертої боротьби різних країн та народів. Спочатку

вони належали візантійцям, потім лангобардам, згодом арабам. З середини XI ст. історія цього регіону пов'язана з норманами, зокрема з діяльністю 10 братів з лицарського роду Готвілїв. Вони захопили Південну Італію та Сицилію, створивши тут дві держави. У 1130 р. їх нащадок об'єднав ці землі в єдине Сицилійське королівство. Династія Готвілів правила до 1.194 p., коли цю територію захопив німецький імператор Генріх VI Гогенштауфен.У 1268 р, Сіцилійське королівство було захоплене графом Провансу Карлом Анжуйським, братом французького короля Людовіка IX. Він посилив податковий гніт і, соціальне гноблення, а тому про ти нього у 1282 р. під час пасхальної неділі вибухнуло повстання, відоме як «Сицилійська вечірня». Ця назва пов'язана з тим, що повстання почалося за умовним сигналом — дзвоном у церквах до вечірні. Усе французьке населення було перебито. У результаті Сіцилійське королівство розпалося. Сицилія відійшла до іспанського Арагонського королівства, а Південна Італія під назвою Неаполітанське королівство залишилася під владою Анжуйської династії.У XIV—XV ст. Південна Італія і Сицилія знаходилися в економічному занепаді. Місцеве ремесло та торгівля розвивали ся слабо, падало значення міст. У них господарювали купці та лихварі з багатих міст Північної та Середньої Італії, які давали гроші в кредит неаполітанським королям для проведення нескінченних воєн за Сицилію та Арагон. Економічний занепад призвів і до політичного. У 1435 р. перервалася Анжуйська династія. У 1442 р. арагонський король Альфонс V оволодів усією Пів денною Італією, знов об'єднав її з Сицилією і залишив їх під іспанською владою на багато століть.

2. флорентійська школа дипл. та її видатні придставники Справжньою батьківщиною сучасної дипломатії, на думку більшості дослідників, є Італія. Незважаючи на те, що в Італії раніше, ніж в решті Європи, стали розвиватися міста й почали складатися капіталістичні відносини, ця країна продовжувала залишатися роздробленою. Міста Північної і почасти Середньої Італії підпорядкували собі навколишні території і стали містами-державами. Вони грали найбільшу роль в економічному житті Європи, були посередниками в торгівлі зі Сходом. У них розвивалася промисловість, розрахована на вивіз як в Середню і Північну Європу, так і на Схід. Вони стали найважливішими центрами банкової справи. Усередині кожного з цих міст кипіла напружена політична життя; загострена класова боротьба приводила до невпинним зіткнень і частої зміни урядів і політичного режиму. Серед італійських міст висуваються потужні політичні центри, як Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція. Але жоден з цих центрів не був досить сильний, щоб підпорядкувати собі інші. У той же час жоден з них не був достатньо зацікавлений в об'єднанні Італії. Внутрішній ринок Італії був незначний. Головні інтереси торгових і промислових міст Італії і її банкірів лежали за межами країни. Захоплення нових ринків, торговельне суперництво на суші і на морі не зближували, а роз'єднували італійські міста.Середину півострова займало папська держава. Безсилі об'єднати Італію, тата були досить сильні, щоб перешкодити її об'єднанню ким-небудь іншим. Південна Італія і Сицилія були політично відділені від решти країни. Тут спочатку стверджується держава норманів; воно змінюється пануванням Гогенштауфенів, потім пануванням Анжуйськой династії і, нарешті, Арагона. Неаполь і Сицилія політично пов'язуються не з Італією, а з Іспанією.Протягом усього середньовіччя і ще довго потім Італія розпадалася на ряд змагалися менаду собою держав. Вони то воювали один з одним, то укладали союзи і створювали всякого роду політичні комбінації проти якогось спільного ворога з італійських же держав пли проти іноземців, зарівшіхся на багатий півострів. Посольства, переговори, угоди були необхідним доповненням до військової сили. Зрештою, вони привели до тієї системи «рівноваги», яка стала згодом зразком для великих європейських монархій. В Італії знаходилася резиденція папського двору, цього церковного центру католицької Європи, з його незліченними міжнародними зв'язками і стосунками. Флорентійські дипломати. Італія, і особливо Флоренція, поставляла дипломатів навіть для іноземних держав. Коли папа Боніфацій VIII влаштував в 1300 р. перший ювілейний рік, то серед численних послів, які прибули до Риму від різних народів, виявилося 12 флорентійців, які представляли не тільки своє рідне місто, але були дипломатичними представниками також Франції, Англії, Угорщини, Сицилії і т.д. У зв'язку з цією універсальністю флорентійців тато назвав їх жартома «п'ятої стихією». У довгому списку блискучих дипломатів - флорентійців ми зустрічаємо такі всесвітньо відомі імена, як Данте, Петрарка, Боккаччо в XIV ст., Макіавеллі і Гвіччардіні на початку XVI ст.

Блискучих флорентійських дипломатів входили в XIV ст. Данте, Петрарка, Бокаччо, па початку XVI ст. — Макіавеллі,

також світські справи, приймали ухвали міжнародного характеру. Зокрема,на церковних соборах (Вселенських, помісних) проголошували Божий мир іБоже перемир'я, встановлювали правові обмеження для євреїв і мусульман,пільги хрестоносцям та їхнім сім'ям, забороняли військову допомогуворогам християнства, розробляли заходи щодо боротьби з піратством,розглядали кандидатури па імператорський трон,питання про детронізаціюокремих імператорів, плани об'єднання католицької і православної церков,ішлося також про організацію опору монгольській навалі тощо. Соборні

рішення здебільшого ухвалювались під сильним тиском світської влади.Особливо важливу роль в історії міжнародних відносин відігралиВселенські собори XV ст. — Пізанський (1409), Констанцький (1414— 1418),Базельський (1431 — 1449) та Ферраро-Флорентійський (1438—1439),учасниками яких були, окрім верхівки духовенства, представники окремихуніверситетів, магістри богослов'я і доктори права, посли католицькихдержав.Пізанський собор шукав шляхів ліквідації Великої схизми (розколу церквив 1378—1417 рр.), Констанцький — намагався примирити Францію і Англію,які вели Столітню війну, уладнати суперечку між Річчю Посполитою іТевтонським орденом, Базельський — налагодити стосунки між Литвою іПольщею, припинити Столітню війну та гуситський рух, відвернути турецьку загрозу, Ферраро-Флорентійський — відродити унію між католицькою і православною церквами.Поряд із церковними соборами в XV ст. скликалися й світські конгреси —для розв'язання складних міжнародних проблем. На один із таких конгресів, Арраський (1435), зібралися папські легати, посол Базельського собору, посли імператора, окремих європейських держав, ратора, окремих європейських держав,герцога Бургундського, герцога Міланського. Столітню війну конгрес,звичайно, не припинив, однак посприяв укладенню сепаратного миру міжФранцією і Бургундією. Висновок У Середні віки зародилася наука міжнародного права. Спершу завдякиглосаторам до міжнародних відносин застосовували норми цивільного права,оскільки па той час ще не існувало чіткої грані між правом приватним публічним. Однак уже у глосаторів простежувалися зародки вчень стосовно окремих інститутів міжнародного права. У працях "пізніх глосаторів" уже йшлося про суверенітет окремих держав і норми міжнародного права визначилися досить виразно. Все ж міжнародне право стало окремою наукою пізніше, в XVII ст.

3. характери і особливості Венеціанської дипл. Якщо серед дипломатів інших італійських держав і не було таких видатних людей, як Данте і Макіавеллі, то все ж серед них було чимало відомих постатей. Так, в Мілані в середині XV століття на чолі герцогства стояв Франческо Сфорца, може бути, кращий дипломат свого часу, наставник Людовика XI в таємницях італійського дипломатичного мистецтва. Серед пап було чимало блискучих дипломатів - досить назвати Григорія VII та Інокентія III. Серед венеціанських дипломатів досить згадати дожа Енріко Дандоло, цього дивовижно енергійного 90-річного старого, який зумів перетворити четвертий хрестовий похід в блискучу «торгову операцію» (Маркс), що заклав основи всього подальшого могутності Венеції. Але для республіки св. Марка характерні не окремі дипломати, як би талановиті вони не були, а вся система, вся організація дипломатичного справи, яка створила з Венеції, як висловлювалися, «школу, майстерню дипломатії» для всього світу. Купецька олігархія, міцно захопила владу у Венеції, внесла і в дипломатичне справу той дух таємниці та ревнивого недовіри і в той же час ту систематичність і цілеспрямованість, якими було пройняте все її державне управління.Венеція перейняла у Візантії методи і прийоми її дипломатії і звела їх до ступеня мистецтва. Всі способи зваблювання, підкуп, лицемірство, зрада, віроломство, шпигунство були доведені до віртуозності. Яку комедію розіграв, наприклад, з «хрестоносного ослами» (Маркс) лукавий сліпець Дандоло, щоб відхилити їх від походу на Єгипет! Хрестоносне ополчення зібралося на острівцях венеціанської лагуни. Треба було заплатити величезну суму за перевезення війська і за його постачання. Але готівкових грошей і зібраної на додаток до них золотою та срібною начиння баронів виявилося далеко недостатньо. Тоді Дандоло виступив на народних зборах з промовою, в якій вказав, що хрестоносці не в змозі заплатити всієї суми, і що венеціанці власне вправі були б утримати отриману частину грошей. «Але, - патетично вигукнув він, - як подивиться на нас весь світ? Яким ганьбою покриємо ми і вся наша країна! Запропонуємо їм краще наступну угоду. Угорський король відняв у нас місто Зару в Далмації - нехай ці люди відвоюють її нам, а ми дамо їм відстрочку для сплати ».Пропозиція Дандоло було прийнято. В одну з найближчих неділь, під час богослужіння, що зібрав у церкві св. Марка безліч венеціанців і хрестоносців, Дандоло знову звернувся до народу з промовою. У ній, прославляючи піднесену мета хрестоносного ополчення, він заявляв, що хоча він і старий і слабкий і потребує відпочинку, але сам візьме хрести відправиться з хрестоносцями. Тут, пише учасник і літописець четвертого хрестового походу, наївний Віллардуен, «велика жалість охопила народ і хрестоносців, і чимало пролилося сліз, бо цей славний людина мала повну можливість залишитися: адже він був дуже старий, і хоча мав гарні очі, але рівно нічого ними не бачив ». Плакав не тільки народ, але ридав і опустився на коліна перед вівтарем старий хитрун, якому нашивали в цей час хрест. Відмінно відомо, до чого призвело надалі хрестоносне завзяття Дандоло. Константинополь і майже вся решта Візантійська імперія були захоплені хрестоносцями. Венеціанці отримали величезну частину здобичі, і їх дожі додали до свого титулу звання «пана однієї чверті і однієї восьмої Римської імперії».А через три століття жертвою лукавства венеціанців виявився вже не простодушна селюк, на кшталт «хрестоносців необтесаних князів» (Маркс), а досвідчений французький дипломат, учень Людовика XI. Міжнародна обстановка в цей час була дуже напруженою. Молодий, честолюбний Карл VIII зробив свій знаменитий італійський похід, який відкрив нову главу в політичній історії Західної Європи (1494 р.). Венеціанські посольства в своєму розпорядженні, крім того, у більшості країн так званими «вірними друзями», що означало на дипломатичній мові того часу спеціальний вид секретних агентів. Посольства могли вимагати від них звітів, їх використовували для доставки секретної кореспонденції та інших доручень. Агенти ці діяли різними способами: то це були переодягнені ченці, то мандрівні пілігрими. Деякі з них були прикріплені до посольств, і їх посилали в різні країни для отримання інформації. Нерідко таким «вірним другом» бував якийсь щедро оплачувана місцевий житель високого або, навпаки, зовсім незначного соціального походження. У прикордонних областях Венеція використовувала шпигунів - exploratores. Якщо сеньера вважала за потрібне вислухати самого шпигуна, то його переодягненим пропускали до палацу дожа і вводили в його особливі апартаменти.Цікаво відзначити, що італійські банки, такі численні у Франції, були для своєї батьківщини в такій же мірі політичними, як і фінансовими агентствами. Наприклад, представники дому Медічі в Ліоні містили свого роду інформаційний бюро про політичні справи у Франції. Венеціанці відрізнялися особливим умінням використовувати в дипломатичних цілях своїх купців. Нерідко бувало, втім, що венеціанські посольства отримували інформацію і від приїжджих іноземних купців і навіть іноземних студентів. Венеціанський уряд широко практикувало систему таємних вбивств, щедро платячи за них. Досить навести такий характерний приклад. У червні 1495 якийсь делла Скала, вигнаний з Венеції, запропонував сеньера підпалити пороховий склад Карла VIII, а також за допомогою «деяких надійних і вірних засобів» добитися смерті короля. Венеціанський рада одностайно і палко вітав це «лойяльное» пропозицію делла Скали, обіцяючи йому помилування і велику винагороду. Але, поміркувавши, кандидат в царевбивці знайшов своє підприємство справою досить нелегкою, тому він запропонував обмежитися одним диверсійним актом - підпалом порохового складу. Зібралася сеньера знову одностайно прийняла і цю пропозицію, повторивши свою обіцянку амністії та винагороди, що дозволить вигнанцеві вести у Венеції почесну і привільне життя.

4. організації консульської та посольської служби Особливо характерною для Венеції - у чому вона не мала суперниць - була організація посольської служби. Вже з XIII ст., Наскільки дозволяють судити збережені джерела, а в дійсності, ймовірно, з більш ранніх часів почалося видання ряду постанов, в яких до дрібниць регулювалися поведінку і діяльність закордонних представників республіки. Посли повинні були після повернення передавати державі отримані ними подарунки. Їм заборонялося домагатися при іноземних дворах яких-небудь звань чи титулів. Послів не можна було призначати в країни, де у них були свої власні володіння. Їм заборонялося розмовляти з іноземцями про державні справи республіки. Послам не дозволялося брати з собою дружин з остраху, щоб ті не розголосили державних таємниць, але цікаво, що їм дозволялося брати свого кухаря, щоб не бути отруєними. Коли встановилися постійні представництва, посол не міг покинути свій пост до прибуття свого наступника. В день повернення до Венеції посол повинен був заявитися у державну канцелярію і занести в особливий реєстр, яким завідував великий канцлер, повідомлення про своє прибуття. Після повернення посол зобов'язаний був подати звіт про проведені ним витрати. Між іншим, винагороду послів було досить скромним і далеко не відповідало витратам, які їм доводилося нести за посадою. Посли в своїх донесеннях гірко скаржилися на це: тому, як зазначається в повідомленні одного з них, «не дивно, якщо багато громадян воліють залишатися у Венеції і жити там приватними особами, ніж відправлятися послами в чужі краї». Проти ухилялися від цієї почесної, але обтяжливою місії вже з ранніх пір - з XIII ст. - Стали вживатися заходи у вигляді штрафів або заборони займати якісь державні посади. Посли нерідко розорялися на своїй посаді і впадали в борги, які потім доводилося виплачувати республіці. Втім, венеціанське уряд звичайно винагороджувала колишніх дипломатів різними призначеннями і зокрема вигідними посадами в левантійський володіннях республіки.Виняток у матеріальному відношенні представляв пост байюло в Константинополі при турецькому пануванні, один з найвідповідальніших, якщо не самий відповідальний, дипломатичний пост республіки. При важливості для республіки її володінь у східній частині Середземного моря і її левантійської торгівлі, а також при складності і делікатності її взаємин із завойовниками Константинополя, посада тамтешнього байюло вимагала особливо досвідчених осіб; тому на цю посаду призначалися звичайно старі, досвідчені дипломати, для яких вона була вінцем політичної кар'єри.Спочатку тривалість посольств, поки вони не були ще постійним інститутом, а викликалися тими чи іншими особливими обставинами, залежала від більшої або меншої важливості викликав їх справи. У XIII в. вона звичайно не перевищувала 3-4 місяців. Але із зміцненням дипломатичних зв'язків cpoê цей подовжувався. У XV в. було постановлено, що час перебування посла за кордоном не має перевищувати двох років. У наступному столітті термін цей був продовжений до трьох років.

Посли повинні були тримати уряд республіки в курсі справ держави, в якому були акредитовані. З цією метою вони регулярно - спочатку раз на тиждень, а з поліпшенням засобів зв'язку значно частіше - відправляли на батьківщину депеші. Ці стікалися з усіх країн донесення давали як би миттєвий знімок політичного становища світу. Недарма казали, що жоден європейський двір не був обізнаний так добре, як венеціанська сеньйорія. Так керувала своїми послами Венеція. Венеціанське уряд здавна суворо стежило за ретельним зберіганням актів міжнародного характеру. Вже в кінці XIII в. було постановлено завести особливі книги для запису всіх договорів. На виконання цієї постанови були заведені дві книги - «Книга договорів» (Patti), куди вписувалися найважливіші державні акти, і «Пам'ятна книга подій» (libri Commemoriali), куди вписувалися поточні державні справи, які могли служити дипломатичними прецедентами. Недолік системи в цих книгах, куди заносилися документи поспіль у міру їх надходження, змусив дожа Андреа Дандоло в середині XIV ст. завести три нові збірки - Liber Albus, куди заносилися договори зі Сходом (Візантією, Сирією, Вірменією і Кіпром), Liber Blancus, куди заносилися договори з італійськими державами, н Liber Pactorum, куди заносилися всі інші договори.У порівнянні з тим хаосом і безладдям, в якому знаходилася в XV ст. адміністративна діяльність більшості європейських держав, настільки точна регламентація дипломатичного справи у Венеції представляла суворе і струнке ціле. Талановиті і блискучі дипломати були тоді взагалі нерідким явищем, але дипломатія як така вперше доведена була до ступеня мистецтва і системи саме у Венеції, де, за словами Коммин, «в даний час справи ведуться більш мудро, ніж в якій би то не було монархії або республіці світу ».

Прийоми італійської і особливо венеціанської дипломатії зробили сильний вплив на дипломатію що складалися в цей час в Європі абсолютних монархій.