1)

Семінар №2 «Стародавня Греція»

1. Перші форми міжнародних зв’язків у давньогрецькому суспільстві.

Подальшого розвитку інститут посольства набув під час воєн між Грецією і Персією. У період Стародавньої Греції починає формуватися багатостороння дипломатія, яку в те­орії міжнародного права іноді називають "конференційною дипломатією". Прикладом цього є проведення у 482 р. до P. X. у Спарті конгресу делегатів Пелопоннеського Союзу.У зовнішній політиці грецьких міст-держав (полісів) на перший план висувалася боротьба за розширення територій, за збільшення кількості рабів, за сферу впливу на нових ринках. Здебільшого дипломатія грецьких полісів прагну­ла до укладення оборонних і наступальних союзів. У цей період починає зароджуватися ідея захисту національної не­залежності.Питання війни в античних державах Східного Середземномор’я вже протягом тривалого часу є об’єктом пильної уваги як вітчизняних, так і зарубіжних вчених-істориків. Однак спеціальних історико-правових досліджень вказаної проблеми досі не здійснювалося. Перші грецькі цивілізації славилися войовничістю і знаннями морської справи, за що в Єгипті ці племена одержали загальну назву “народи моря”. Конфлікти між полісами в Стародавній Греції були ендемічними. Це могло забезпечувати торгівлю або ведення переговорів, що характеризувалося не тільки позитивними, а й негативними наслідками, які призводили до військових дій.Війна для епохи еллінізму мала особливе значення. Сам еллінізм як явище є породження війни. І саме війна була засобом легітимізації основних політичних інститутів еллінізму. Сама поява держав еллінізму на політичній карті була обумовлена війною. Останнє породжувало зацікавленість безлічі держав, вільно або мимовільно включених в конфлікти, в тому щоб дотримуватися більш менш єдиних правил ведення війни. Це було тим більше необхідно, що держави еллінізму фактично весь час свого існування перебували у стані війни.В античний період поступово опрацьовуються норми, які регулювали міждержавні відносини у періоди війн. Основним джерелом права, яким керувалися еллінські держави, зокрема й у східносередземноморському регіоні, під час війни та миру, були загальновідомі норми міжнародного звичаєвого права, які, не будучи викладені у письмовій формі, все ж поступово досягали загального визнання. Головним чином на таке підґрунтя спиралося воєнне право, норм якого, принаймні у більшості випадків, дотримувалися воюючі держави. Перед початком бойових дій державі-противнику формально оголошувалася війна. Це оголошення відбувалося через спеціального посланця, який вважався захищеним “божественним правом” і внаслідок цього недоторканим . Відмінною ознакою, за якою його пізнавали, був спеціальний жезл. Звичайні посли під час війни не мали недоторканості. Тому в разі необхідності для них запитували вільний пропуск через “герольда”, якого відправляли для ведення переговорів дещо раніше. Інколи “сама присутність герольдів свідчила про стан війни, навіть якщо вона ще не булла офіційно оголошена…”Існували екстраординарні святкування у пам'ять військової перемоги. Головним актом у кожному святкуванні було жертвопринесення, для чого і служили вівтарі та храми і супутні цьому акту співи, урочисті процесії та ігри.Специфічним інститутом права війни в античній Греції було правило вилучення певних категорій територій або осіб з воєнних дій. Характерним у цьому плані є Етолійський декрет царя Пергаму Еумени II, що надавав асилію Пергамському святилищу (близько 197—160 рр. до н.е.): “Цар Еумена надіслав посланців до етолійців із проханням визнати територію, на якій знаходиться храм богині Афіни “Нікефорус”, як святилище, присвячене їй. Етолійці вирішили:... визнати вищезазначену територію, оголошену Еуменою Пергамським святилищем, і надати їй статус святилища, котрий має бути визнаний етолійцями та всіма мешканцями Етолії. Ніхто не може забирати собі цю територію та порушувати її кордони; але якщо хтось це порушить, то він має бути засуджений перед асамблеєю, і всі люди зможуть взяти участь у процесі проти нього”.На час відомих свят деякі держави вимагали екехейрії – земського миру, як, наприклад, під час олімпійських ігор . Цілком ймовірно припустити проголошення екехейрії під час проведення ольвіополітами календарно-спортивних ігор на честь Ахілла та Аполлона Дельфінія, на які з’їжджалися представники багатьох держав античного світу.

У IV в. до н.е. в Греції все частіше стали замість громадянського ополчення використовувати найману армію. Цьому сприяли не тільки соціально-економічні, але і військові чинники. Найманці були професійними воїнами, що досконало володіли зброєю. За відповідну платню вони були готові служити скільки завгодно і кому завгодно. Їх поява – одне з породжень кризи рабовласницького поліса. Розповсюдження найманства привело до поліпшення зброї і збільшення військових витрат, оскільки найманцям потрібно було платити регулярно.Велику проблему в період еллінізму представляло правове регулювання військового найманства. Відносини з найманцями визначалися договорами, що скріплювалися священними клятвами. Так, угода Еумени I з його найманими солдатами супроводжувалася такими клятвами і була накреслена на стелах, які помістили у Пергамському святилищі Афін, у святилищі Асклепія в Мітілені та ще у двох місцях. Однак, варто зауважити, що значне число найманців складали варвари, для яких еллінські правові інститути мали вельми умовне значення. Як відзначає X. Хайнен, третє століття до н.е. було століттям кельтського найманства. Кельтів як найманців і союзників можна було зустріти в

2)

багатьох арміях еллінізму. Проте кельти не входили в ці армії, а в основному билися своїми власними замкнутими бандами з характерним для них оснащенням і типовим стилем битви: вселяли страх своєю безрозсудною хоробрістю, але при цьому відрізнялися недоліком дисципліни і стійкості. Насильно контрольовані загони найманців досить часто представляли загрозу безпосередньо своїм наймачам. Ситуація посилювалася тим, що часто було важко провести різницю між найманством та відвертим бандитизмом або піратством.