67. Яка мета управління банківською ліквідностю

Мета процесу управління ліквідністю полягає в безперебійному забезпеченні достатнього рівня ліквідності банку за мінімаль­них витрат.

Банк уважається ліквідним, якщо він має можливість постійно і безперебійно задовольняти потреби у грошових коштах, трансформувати свої активи в готівку без суттєвої втрати їх вартості або в будь-який момент запозичати кошти на ринку за серед­ньою ставкою для поповнення ліквідності.

Слід відзначити, що розширення можливостей доступу зарубіжних банків до грошових ресурсів не послабило їхньої уваги до самої проблеми підтримування ліквідності, яка розглядається як пріоритетна в системі цілей банку, зокрема й стосовно прибутковості. Ліквідність трактується як чинник, який великою мірою формує довіру клієнтів до банку, а отже фактично визначає його майбутнє. Зарубіжні банкіри добре усвідомлюють, що після втрати ліквідності відновити довіру клієнтів до банку практично неможливо, а тому постійно піклуються про її зміцнення. Зрештою саме такий чинник, як висока ділова репутація, дозволяє зарубіж­ним банкам знизити витрати запозичення та ризик втрати ліквідності.

З огляду на винятково важливу роль ліквідності в життєдіяльності банку та підтримуванні рівноваги банківської системи в цілому в багатьох країнах органами банківського нагляду та законодавством передбачено встановлення нормативів ліквідності. Банки зобов’язані підтримувати показники ліквідності не нижчими від певного рівня (норми), що визначається з урахуванням нагромадженого досвіду та конкретних економічних умов у країні. Це дозволяє здійснювати контроль за ліквідністю окремих бан­ків та підтримувати необхідний рівень ліквідності банківської системи в цілому. Наприклад, в Німеччині діє положення, за яким невідповідність строків активів і зобов’язань банку з погляду ліквідності не може перевищувати 12 місяців.

В інших країнах, наприклад у США, не існує обов’язкових нор­мативів ліквідності, і банки самостійно вирішують це питання. Але органи банківського нагляду постійно здійснюють контроль за станом ліквідності і оцінюють якість управління нею в ході перевірок на місцях за рейтинговою системою «CAMELS», де лік­відність розглядається як один із найважливіших показників діяль­ності.

Централізований підхід до регулювання банківської ліквіднос­ті використовується і Національним банком України, яким встановлено три обов’язкові нормативи ліквідності — миттєвої, поточної та короткострокової (додаток 1). Здебільшого для контро­лю за ліквідністю застосовується метод коефіцієнтів, який дозволяє не лише оцінити рівень ліквідності окремого банку, але й здійснювати порівняльний аналіз ліквідності різних банків.

Централізоване регулювання ліквідності спрямовано насамперед на здійснення контролюючої функції за станом ліквідності комерційних банків, проте часом призводить до послаблення уваги до цієї проблеми з боку керівництва банків. Іноді ліквідність сприймається не як власна проблема банку, а як така, що може бути вирішена втручанням центрального банку і наданням стабілізаційних кредитів. Як показує зарубіжний і вітчизняний досвід, така позиція є глибоко помилковою і призводить здебіль­шого до трагічних наслідків, коли банк перестає існувати. Після втрати ліквідності відновити репутацію банку та довіру до нього з боку клієнтів майже неможливо.

Менеджмент банку має усвідомити, що з банківською ліквідністю пов’язане широке коло питань, які не можуть бути вирішені лише встановленням мінімальних вимог до рівня ліквідних коштів. Додержання нормативів є необхідною, але недостатньою умовою ефективності процесу управління ліквідністю.

Ефективна система управління має постійно забезпечувати достатній рівень ліквідності за мінімальних витрат, тому важливе значення має застосовуваний банком інструментарій управління ліквідністю, зокрема методи оцінювання потреби в ліквідних коштах, доступність джерел їх поповнення для кожного банку, стратегії управління ліквідною позицією (рис. 9.1).