67. Чим відрізняється ринкова ціна та внутрішня вартість цп

Ринкова ціна цінного папера — це задекларований показник, що об’єктивно існує на ринку і відображається у відповідних котируваннях цінного папера. Ринкова ціна складається під впливом взаємодії попиту та пропонування і є індикатором інвестиційної привабливості цінного папера. Очевидно, що в будь-який момент для певного цінного папера на ринку існує лише одна ціна (в інструктивних документах НБУ у цьому значенні вживається термін «ринкова вартість цінного папера»).

Внутрішня вартість цінного папера — це розрахунковий показник, а тому залежить від прийнятої аналітичної моделі, на базі якої проводяться обчислення. Завдяки цьому в будь-який момент цінний папір може мати кілька значень внутрішньої вартості, причому теоретично їх кількість дорівнює кількості учасників ринку, які проводять такий аналіз. Отже, оцінка внутрішньої вартості містить елемент суб’єктивізму. Показник теоретичної вартості використовується і в тому разі, коли цінний папір не обертається на ринку, тож і не має ринкової ціни. В інструктивних документах НБУ внутрішня вартість називається «розрахунковою ринковою вартістю цінного папера». Надалі вживатимемо терміни: (ринкова) ціна та (внутрішня) вартість цінного папера.

Ринкова ціна та внутрішня вартість часто не збігаються, адже кожен інвестор має свої міркування щодо внутрішньої вартості цінного папера, покладаючись на суб’єктивні очікування майбутніх доходів та на результати власного аналізу. В процесі аналізу співвідношення ринкової ціни та внутрішньої вартості з’ясо­вується доцільність тих чи інших управлінських рішень щодо конкретного цінного папера. Якщо внутрішня вартість цінного папера, розрахована потенційним інвестором, вища за поточну ринкову ціну, то такий інструмент вигідно в даний момент прид­бати, оскільки він недооцінений на ринку.

Коли ж з погляду конкретного учасника ринкова ціна цінного папера вища за його внутрішню вартість, то немає сенсу купувати такий інструмент, оскільки його ціна завищена. Однак таке співвідношення ціни та вартості вказує на те, що склалася ситуація для вигідного продажу даного цінного папера, якщо він вже знаходиться в портфелі інвестора. За умови, що ринкова ціна та внутрішня вартість цінного папера збігаються, проведення операцій спекулятивного характеру (для одержання доходу від різниці між ціною продажу та купівлі) навряд чи доцільне.

67. Що показує несистемний ризикі які методи застосовують для його зниження

68. Які чинники впливають на рівень системного ризику

Стандартне відхилення портфеля цінних паперів знаходять за формулою:

(6.16)

або

(6.17)

де _p — стандартне відхилення портфеля; _i,_j — стандартні відхилення i-ї та j-ї груп цінних паперів у портфелі банку; _i,_j — питома вага i-ї та j-ї груп цінних паперів у портфелі банку; _ij — кореляція дохідностей i-ї та j-ї груп цінних паперів.

Із останнього співвідношення випливає, що портфельний ризик складається з двох частин. Перший доданок відображає ризик, зумовлений тільки дисперсіями дохідностей окремих цінних паперів. Цей ризик називають несистемним, або індивідуальним, оскільки він зумовлений невизначеністю діяльності конкретного емітента цінних паперів. Для зниження несистемного ризику застосовується метод диверсифікації (включення до портфеля різних за характеристиками цінних паперів).

Друга складова показує системний ризик, який є частиною загального ризику системи, залежить від стану економіки в цілому і зумовлюється макроекономічними чинниками, такими як динаміка інвестицій, обсяги зовнішньої торгівлі, зміни податкової політики, стан платіжного балансу, а тому наявний у діяльності всіх суб’єктів господарського процесу. Системний ризик не можна знизити диверсифікацією, тому його називають недиверсифікованим, або ринковим.

Отже, диверсифікований портфель характеризується тільки системним ризиком, який вимірюють за допомогою коефіцієнта _p. Ризик недиверсифікованого портфеля вимірюється стандартним відхиленням — _p.

Питання щодо кількості груп цінних паперів, необхідних для досягнення ефекту диверсифікації, інвестори вирішують по-різному, але вважається, що їх має бути принаймні 20—30. Формуючи диверсифікований портфель, інвестори дотримуються правила, щоб частка цінних паперів однієї групи в обсязі портфеля не перевищувала 5 %. Такий підхід дозволяє сформувати ефек­тивний портфель, тобто такий набір цінних паперів, який взаємно компенсує коливання дохідності за різними інструментами, коли недоодержання доходів за одним цінним папером компенсується підвищеною дохідністю іншого.

Поняття системного і несистемного ризиків дають можливість з’ясувати декілька важливих моментів, які має враховувати менеджмент банку в процесі формування портфеля цінних паперів. По-перше, якщо дохідності цінних паперів не є абсолютно корельовані , то диверсифікація портфеля сприяє зниженню ризику портфеля за збереження дохідності. По-друге, для диверсифікованого портфеля несистемний ризик можна не враховувати, оскільки він наближається до нуля. По-третє, оскільки систем­ного ризику уникнути неможливо, то саме цей ризик і слід оцінювати в процесі формування стратегії управління інвестиційним портфелем банку.