44

Зміст

Вступ 3

І. Розділ. Державний лад та устрій Литовсько-Руської держави.

1.1. Формування Литовсько-Руської держави та утворення Речі Посполитої. 5

1.2. Cуспільний лад Литовсько-Руської держави. 13

1.3. Державний устрій Литовсько-Руської держави. 23

ІІ Розділ. Право Литовсько-Руської держави.

2.1. Джерела права і право Литовсько-Руської держави. 30

2.2. Судовий устрій і судова система. 33

2.3. Цивільне право. 37

2.4. Кримінальне право. 39

2.5. Шлюбно-сімейне та спадкове право. 42

Висновок 43

Список використаної літератури 45

Вступ

Основною темою даної курсової роботи є розгляд правових відносин Литовсько-Руської держави.

Для початку розберемося як відбулося захоплення українських земель Литвою та Польщею.

Перша згадка про Литву датується 1009 р. На той час вона не становила єдиної держави. Це були окремі язичницькі племена.

У XIII ст. перший об'єднувач литовських племен Міндовг (помер 1263 р.) створив єдину державу, до складу якої увійшли як литовські, так і слов'янські племена. Прискорила утворення Литовського князівства агресія хрестоносців у Прибалтиці. Формування держави відбулося дуже швидко: слов'янські землі завдяки вищому рівневі господарського, політичного і культурного розвитку стали для литовських князів опорою для об'єднання їхніх земель.

У першій половині XIV ст. за князів Вітеня (1293-1316 рр.) і Ґедиміна (1316-1341 pp.) Велике князівство Литовське оволоділо білоруськими землями і частиною українських. Ґедимін став засновником литовської династії. Він встановив династичні зв'язки з Польщею і Тверським князівством. На час його правління припали перші відомості про Вільно (Вільнюс), яке згодом стало столицею Великого князівства Литовського. Ґедимін прагнув заволодіти Києвом, що мало б «узаконити» претензії литовських князів на землі Русі, але утвердитися на Київщині він не зміг. Проте монгольське панування спонукало руських князів до об'єднання з Литвою.

Завдяки значним територіальним здобуткам Литва перетворилася на велику державу, причому значну частину земель було прилучено без застосування зброї. Приєднуючи нові терени, литовські князі залишали по суті недоторканими соціально-політичний лад білоруських та українських земель, кажучи: «Ми нового не вводимо і старого не рушимо».

Великий князь литовський Ольгерд (1345-1377 pp.) продовжив політику свого батька. Доручивши братові Кейстутові захищати Литву від нападів німецьких рицарів, Ольгерд розширював свої володіння за рахунок Русі. Він продовжував боротьбу за галицько-волинську спадщину, на сході вступив у боротьбу проти Москви, а на південному сході — проти татар.

Наприкінці 1361 — на початку 1362 р. його війська заволоділи Київщиною. У Києві Ольгерд посадив сина Володимира Ольгердовича. У 1362 р. він заволодів Чернігово-Сіверщиною і частиною Переяславщини. Важливою була його перемога 1362 р. над татарами на Синіх Водах. Це дало змогу Ольгердові встановити свій контроль над Поділлям.

Отож, у результаті походів Ольгерда до Великого князівства Литовського було приєднано більшість українських земель — Київщину з Переяславщиною, Волинь, Поділля, Чернігово-Сіверщину. Населення цих земель визволилося з-під монголо-татарського гніту.

Прагнення литовських князів об'єднати під своєю владою всі землі Русі наразилися на рішучий опір Москви, яка претендувала на роль «збирача руських земель». Литовсько-московська війна 1368-1372 pp. стала початком тривалої боротьби між Литвою (а згодом Річчю Посполитою) та Москвою за панування у Східній Європі.[1]

І. Розділ. Державний лад та устрій Литовсько-Руської держави.

1.1. Формування Литовсько-Руської держави та утворення Речі Посполитої.

Князівські міжусобиці, свавілля великого боярства, татаро- монгольське нашестя послабили, а згодом призвели до повного розпаду могутньої колись Київської Русі. У XIV ст. історичні події розвивались для України несприятливо. На її землях настав період глибокого економічного, політичного і культурного занепа­ду. Володарем усієї території колишньої Київської Русі впродовж майже 80 років вважався монголо-татарський хан. Щоправда, у безпосереднє управління цими землями монголо-татари втруча­лися мало, обмежуючись, переважно, збиранням податків і по­борів, функціями загального керівництва тощо.

Київська держава лежала у руїні. Населення було значною мірою винищене, майстрові люди, ремісники вивезені у Золоту Орду, міста зруйновані, спустошені, зокрема ті, що чинили опір монголо-татарам. Київ залишався блідою тінню своєї колишньої слави. Місто покинули митрополит, який осів у Москві, чимало бояр, купців. Упродовж тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. У Галицько-Волинському князівстві — одному з наймо- гутніших князівств всієї Східної Європи 1340 р. помер останній князь галицько-волинської династії Романовичів Юрій II. Відтоді західноукраїнські землі також стали легкою поживою для ворогів. «Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника», — писав О. Субтельний. Саме в цей трагічний і складний для Ук­раїни час почали зміцнюватися сусідні держави — Литва, Польща, Московія. їх цілком природно приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багатющі українські землі.

Литовська держава остаточно сформувалася у XIII ст. у процесі боротьби з німецькими рицарськими орденами і Галицько-Во­линським князівством. Литовські племена нападали на білоруські й українські землі, тому білоруські та галицько-волинські князі постійно з ними воювали. Зрештою, литовці сприйняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, засади християнства, ук- раїно-білоруську мову як мову знаті, наблизилися до побуту і культурного життя Білорусії та України.

Об'єднання литовських земель в єдину державу відбулося у другій половині XIII — на початку XIV ст. за князів Міндовга і Ге- диміна. Гедимін заснував столицю Великого князівства Литовсь­кого — місто Вільнюс над річкою Вілією. Саме він настільки зміцнив Литовську державу, що вона поступово почала захоплю­вати землі сусідів, передусім білоруські й українські. Ще перед Гедиміном — 1307 р. — до Литви була приєднана Полоцька земля. Гедимін захопив Вітебську, Турово-Пінську, Берестейську землі. Його син Любарт 1340 р. став волинським князем і намагався здо­бути Галичину. Другий син — Ольгерд (Альгердас) рішуче заявив, що вся Русь має, безумовно, належати литовцям. Він захопив Чернігівсько-Сіверську землю, 1362 р. зайняв Київ. У 1363 р. ли­товці вирушили на Поділля, завдавши там нищівної поразки та­тарським військам. Було приєднане до Литви і Поділля.

З першого погляду, може здатися, що Литовська держава — це продовження попередньої Київської Русі, тільки у новому її ви­гляді, дещо іншій формі. Очевидно, на цій підставі чимало дослідників, учених (професори С. Юшков та К. Софроненко, Н. Полонська-Василенко, О. Субтельний та ін.) у своїх працях дуже м'яко пишуть про «включення», «приєднання» українських земель до Литви, немовби для українців це була рідна, близька за суттю та духом держава, яка об'єднала розрізнені і ослаблені українські землі воєдино.

По-іншому склалася доля західноукраїнських земель, зокрема Галицько-Волинського князівства. У 1340 р. польський король Ка­зимир, взнавши про смерть князя Юрія II, вирушив походом на Га­личину, здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу вели­чезні цінності, зокрема коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Однак для поляків захоплення українських земель відбу­валося не так легко, як для литовців. Не встиг Казимир поверну­тися до Польщі, пообіцявши місцевому населенню зберігати давні звичаї, привілеї, традиції, а у Галичині вже вибухнуло повстання. Очолив його воєвода Дмитро Дедько. Казимир змушений був виз­нати його фактичним правителем Галичини, а Дмитро Детько — владу польського короля.

У цей період свавільне галицьке боярство, ворохобство якого постійно послаблювало, розхитувало державу, намагалося управляти князівством, лавіруючи між поляками і литовцями. Егоїстич­на політика галицького боярства призвела до остаточної загибелі Галицької держави. У 1349 р. Казимир напав на Галичину вдруге і ввів її до складу Польщі, присвоївши собі титул «пана королівства Руського», як називали ці землі останні правителі Галичини. Свою експансію на схід Казимир, який оголосивши себе «щитом христи­янства» і сподівався на підтримку Папи Римського, зображав як хрестовий похід проти язичників-литовців і схизматів-українців. Ставлення до некатоликів як до людей морально й культурно не­повноцінних, другорядних, було стрижнем польської політики на Сході впродовж кількох століть.

Після завзятої польсько-литовської війни за Галичину і Во­линь, у якій більшість українців підтримувала литовців, а по­ляків — угорці, 1366 р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі. Польські завоювання охопили близько 52 тис. км² з населенням понад 200 тис., що збільшувало територію Польської держави майже в 1,5 раза.

Поляки спочатку обережно вносили зміни у суспільно-політич­ний устрій Галичини. Поряд з польською тут вживалася і руська мова, залишалися на своєму становищі деякі урядовці, бояри, кур­сувала своя монета, діяли деякі попередні джерела права. Але це тривало недовго. Вже 1341 р. Казимир звернувся до Папи Бене­дикта XII, щоб той звільнив його від взятих перед православними «схизматами» зобов'язань зберігати їхні давні звичаї, традиції, привілеї. Папа охоче це зробив. Далі Казимир діяв не менш рішу­че. Він щедро роздавав галицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам, зобов'язуючи їх до військової служби. У торгівлю, ремесла почали активно проникати польські та німецькі купці, майстри, городяни. Польська і німецька колоні­зація набула величезного масштабу. Усі головні міста Галичини і Волині отримали німецьке (магдебурзьке) право. Будувалися ка­толицькі костели й монастирі, зокрема францісканського та домініканського орденів. Населення почали окатоличувати.

Після смерті Казимира (1370 р.) галицькі землі захопила Угор­щина, яка воювала за них з Литвою. Незалежницькі прагнення галицького населення, у тому числі боярства, в ході цієї боротьби були придушені майже повністю. Долю краю вирішували чужинці. Польською королевою 1382 р. стала Ядвіга, яка 1387 р. ви­рушила з військом на Галичину. Угорців було вигнано, край знову введено до складу Польської держави. Польська влада продовжу­вала всіляко зміцнювати своє становище. Усі права і привілеї нада­вались тільки польській шляхті, католикам, польським і німець­ким міщанам. За таких умов багато галицьких бояр почали перехо­дити у католицьку віру, отримуючи рівний з поляками правовий статус. У Галичині було створене Руське воєводство, яке стало провінцією Польського королівства. Польсько-латинська мова стала тут офіційною, урядові посади могли займати тільки католи­ки.

Так західні землі колишньої Київської держави на довгі століття були насильно приєднані до чужої держави з іншою мо­вою, релігією і культурою. Згодом з цього приводу в Галичині від­бувся гострий соціально-політичний, релігійний, етнічний конф­лікт, що тривав близько 600 років. Закарпаття, територія якого бу­ла заселена переважно східнослов'янським плем'ям білих хор­ватів, впродовж Х-ХІ ст. також входило до складу Київської Русі. Великим князем литовським 1377 р. після завзятої колотнечі з братом став Ягайло, син Ольгерда (він мав, до речі, 12 синів і 6 до­чок). Становище Ягайла не було стійким. З ним ворогували обра­жені брати, загрожувала Польща, Тевтонський орден, а зі сходу — зміцніле Московське князівство. З ним литовські князі мали не­приязні відносини. Ще Ольгерд двічі ходив на Москву, але не зміг її взяти. Ягайло ж уклав союз з татарським ханом Мамаєм. Однак у 1380 р. на Куликовому полі татари були вщент розбиті. Ягайло, який вирушив їм на допомогу, до місця битви не встиг. Отож його становище ще більше ускладнилося.

У цей період польські правлячі кола, незадоволені династични­ми зв'язками з угорцями (після смерті Казимира, який не мав синів, польським королем став угорський король Людвиг, Дочкою якого була Ядвіга), прагнучи заволодіти іншими українськими землями, запропонували укласти унію між Польщею і Литвою, од­руживши польську королеву Ядвігу та Ягайла. У Креві 1385 р. обидві сторони підписали так звану Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і титул короля Польщі Ягайло взяв зобов'язання: пе­рейти на католицьку віру, перевести на неї всю свою родину, увесь народ, землі Литви «на вічні часи» приєднати до Польщі, поверну­ти усі втрачені Польщею і Литвою володіння, звільнити усіх польських полонених тощо.

У 1386 р. Ягайло одружився з Ядвігою, прийнявши ім'я Влади - слава II. Кревська унія почала діяти. Ягайло масово роздавав ли- товсько-українські землі польським магнатам і шляхті, всюди при­значав польських емісарів і урядовців. Це не сподобалось ли­товській, українській, білоруській знаті.

Хоч формально виходило, ніби Ягайло ліквідував Велике князівство Литовське, приєднавши його до Польщі, але насправді так не трапилося. Литва ще залишалася міцною і життєздатною державою, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дати змогу Польщі так просто перемогти Литву Литовська та українсько-білоруська опозиція полякам згуртувалася навколо кузена Ягайла — князя Вітаутаса. Останній змусив короля Ягайла визнати за ним, Вітаутасом, фактичну владу над Великим князівством Литовським з титулом великого князя. Декілька разів Вітаутас пробував розірвати зв'язки з Польщею (1389 р. Кревська унія Литвою була скасована), проголосити знову повну неза­лежність Литви.

У 1398 р. литовські та й українсько-білоруські князі проголоси­ли його королем литовським і руським. Він велику увагу приділяв розвиткові промислів, торгівлі, будував нові міста, фортеці на по- рубіжжі, зокрема над Дністром, нижнім Дніпром тощо, закликав у міста німецьких колоністів і надавав їм магдебурзьке право. Але нищівна поразка від татар 1399 р. зірвала його плани. Вітаутас змушений був дати клятву на вірність Ягайлові та Короні Польській. Після його смерті великокняжа влада у Литві та землі мали повернутися Ягайлові. Про це 1401 р. укладений договір.

А 1410 р. об'єднані польсько-литовські війська на чолі з Ягай- лом-Владиславом, до складу яких входили українські, білоруські та російські полки, під Грюнвальдом завдали нищівної поразки Тевтонському ордену, поклавши край його завойовницькій політиці на сході проти слов'ян. Знову виникло питання про коро­нування Вітовта литовським королем. Але, з другого боку, посилювалися польсько-литовські зв'язки. Одним з важливих кроків на цьому шляху стало укладення між Польщею та Литвою 1413 р. так званої Городельської унії (у місті Городлі). Унія урівнювала у правах польську і литовську шляхту, але литовську — тільки ту, яка перейшла у католицизм. їй у першу чергу король надавав привілеї, землі, посади, надавалось право входити в родинні сто­сунки з польською шляхтою і магнатами. Унія внесла у литовсько- білорусько-українське суспільство розлом на релігійному ґрунті — католики були поставлені над православними, до яких почали з цього часу ставитись як до людей гіршого сорту.

З початку XV ст. у Великому князівстві Литовському розгорну­лася активна діяльність, підтримувана Польщею, спрямована на ліквідацію автономії українських земель. Спочатку її втратили такі удільні князівства, як Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське (Західне Поділля захопила Польща). В цих землях почали правити намісники великого литовського князя. У середині XV ст. литовська влада взагалі скасувала поділ України- Руси на князівства. Волинська, Київська землі і Поділля були пе­ретворені на воєводства, що безпосередньо підлягали великому князеві. Землі-воєводства поділялися на повіти на чолі зі старо­стами. Посади воєвод і старост займали зазвичай місцеві магнати.

У 1430 р. князь Вітовт помер. Питання про відокремлення Лит­ви від Польщі, якого він добивався, остаточно втратило акту­альність. Зрештою протягом всього цього часу щоразу більше зближувалися польська і литовська знать. Це мало місце й серед української та білоруської знаті. Але загалом зі зближенням польської та литовської знаті поглиблювався розрив між знаттю литовською й українською, між католиками і православними. Польща встановлювала дедалі сильніший контроль над внутрішніми справами та управлінням Литви.

На початку XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Ли­товське близьке до занепаду. Відбувалася постійна боротьба за великокнязівський престол. Москва відібрала у нього Чернігівську і Смоленську землі. Тривала війна з Московським царством до краю виснажила країну. В середині XVI ст. воно не змогло проти­стояти двом великим нашестям татар. Литовці змушені були звер­нутися до Польщі за допомогою, але та погоджувалась надати її тільки за умови об'єднання Польщі й Литви в єдину державу. У Литві було немало противників такого кроку, проте перемогла пропольська партія.

Король Сигізмунд Август у Любліні 1569 р. скликав загально­державний сейм, на якому після драматичної й гострої боротьби укладено Люблінську унію. Польська Корона і Велике князівство Литовське створили єдину державу — Річ Посполиту. Вона мала єдиного виборного короля (обирав сейм), єдиний сейм, гроші, податки, єдину зовнішню політику. Литва зберігала ще певну автономію — місцеве врядування, військо, скарбницю, систему судочинства, право. Але це тривало недовго.

Люблінська унія мала величезне значення для долі України. По­при всі недоліки Литва впродовж 2 століть, як уже зазначалося, ство­рювала для українців сприятливі умови існування. Українські зви­чаї, культура, традиції, руська мова, джерела права, система місцево­го управління мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній, культурній, правовій сферах життя Литовської держави, а Луцьк став навіть другою резиденцією литовських князів.

Тепер ситуація змінилася. Згідно з унією до Польщі відійшли Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою зберігалися білоруські землі, а з україн­ських — ще Берестейське воєводство та Пинщина.

Буковина з середини XIV ст. перебувала у складі Молдавії, а коли Молдавія 1564 р. визнала протекторат Туреччини, то з нею перейшла під владу останньої. Закарпаттям надалі володіла Угор­щина, потім Австрія та Австро-Угорщина. Частина земель України опинилася під владою Москви — землі по нижній течії Десни і Сейму, по Остер і Гомель над Сожею, навіть верхів'я Псла, Ворск­ли і Дінця, Полоцьк. Десятки чернігівських і новгород-сіверських князів разом зі своїми землями перейшли до Москви, поклавши початок відомим родам Одоєвських, Масальських, Трубецьких, Бєльських.та ін.

З переходом українських земель під владу Польщі було постав­лене під сумнів саме існування українців як окремого народу, ок­ремої етнічної спільноти. Національне життя і національні тра­диції зазнали тяжких ударів. Польська шляхта з погордою стави­лася до всього східноукраїнського, білоруського, литовського то­що. Перед українцями постала дилема: або зректися політичного життя, або окатоличитися, полонізуватися. Поволі, але невпинно польська мова, право, релігія, підтримані державою, впроваджува­лись на всіх захоплених Польщею землях України.

Крим і Північне Причорномор'я, що з XIII ст. стали частиною монгольської держави, після розгрому Тимуром Золотої Орди 1385 р. увійшли до складу новоствореної кочовою татарською знаттю держави. Після тривалої боротьби за владу між різними феодальними угрупуваннями верховним ханом у 1443 р. став Хаджі-Гірей. Він заснував незалежне Кримське ханство. Воно спо­чатку вступало у союз з Литвою, а з 1475 р. — з могутньою Османською імперією, васалом якої й стало.[2, ст. 87-95 ]