3. Історія письма

Звукова мова дуже зручна для контактного спілкування, але передати її в просторі і часі без спеціальних засобів дуже важко. Передача звукової мови без технічних засобів можлива лише шляхом заучування (релігійні тексти, веди).

Мова і письмо з’явилися не водночас. Звукова мова – приблизно 2 млн. років тому, а письмо – не більше 6 тис. років.

ПИСЬМО – це система умовних лінійних (графічних)знаків для передачі тих чи інших елементів мови.

Поява письма припадає на час зародження класових відносин і держави. Йому передувало предметне письмо.

1. Предметне письмо

Найчастіше в якості сигналу первісні люди використовували певним чином викладену гілку. Наприклад, гілка, спрямована верхівкою у певний бік, повідомляла, що мисливець пішов по слідах тварини. Гілка, що перегородила дорогу, означала „не йди за мною” і т.д.

Звичай використовувати гілки, стріли, дим багать як сигнали у деяких народів Африки, Півночі, Австралії зберігся і до сьогодні.

У V ст. до н. е. скіфи персам надіслали „листа”: птах, миша, жаба і стріли. Це був своєрідний військовий ультиматум: „Якщо ви, перси, не навчитеся літати, як птахи, скакати по болотах, як жаби, ховатися по норах, як миші, то будете обсипані стрілами, якщо тільки ступите на скіфську землю”.

На поч. ХХ ст. місіонери виявили „Лист ньям-ньям”, племені, що проживало біля р. Ніл. Якщо йому загрожував напад, люди втикали в землю качан кукурудзи, куряче пір’я і стрілу, що означало: „Якщо зірвете хоча б один качан, вкрадете хоча б одну курку, то вмрете від стріли”.

На острові Суматра (Індонезія) поширені „пожежні листи”, які виходець із племені батаків використовує, якщо вважає себе кровно ображеним. Таке послання ображений чіпляє на будинок свого ворога, а потім спалює або вбиває його.

Письмо кіпу – це система шнурів різного кольору. У науці немає єдиної думки щодо його трактування. Одні вважають, що воно використовувалося виключно зі статистичною метою, а інші – що так записувалися закони, вірші, велася хроніка історичного життя.

Вузликове письмо, ймовірно, було і у слов’ян, про що свідчить зав’язування на хустинках „вузликів на пам’ять”. Звідси й відповідний вислів.

Ірокезьке письмо вампум – це різнокольорові ракушки (мушлі), нанизані на нитки. Іноді їхня кількість сягала 6–7 тисяч. За допомогою системи поясів вампум деякі племена американських індійців складали мирні угоди, уповноважували послів. Наприклад, шнурок із 6 каурі, надісланий хлопцем дівчині, означав: „Я захоплений тобою і хочу з тобою одружитися”. Шнурок з 8 каурі, відправлений дівчиною, свідчив: „Я відчуваю те ж саме, і погоджуюсь на заміжжя”.

Поширеними були і бирки із зарубками, які використовувалися, як для рахунку, так і для закріплення різних відношень.

При торговельних і фінансових операціях бирки часто ділили пополам: одна вручалася боржнику, а інша залишалася у кредитора. В міру сплати боргу зарубка на кожній половинці зрізалася.

Слов’яни також використовували бирки для рахунку та записів. У них вони називалися „пам’ятними дощечками” або „носами”, оскільки їх постійно носили з собою. Звідси й пішов вислів зарубай собі на носі.

 

ІІ. ПІКТОГРАФІЧНЕ ПИСЬМО

Поява піктографічного письма пов’язана з періодом, коли первісні малюнки починають використовувати не тільки для естетичних та релігійних потреб, але і як засіб комунікації. Розвивалося воно в епоху неоліту – 8–6 тис. до н.е.

Відомі такі різновиди піктограм:

–      різні записи умов обміну предметами полювання, рибалки і т.д.;

–      повідомлення про бойові походи, сутички, полювання;

–      різні листи, в тому числі і про кохання;

–      племінні літописи-хроніки;

–      надгробні меморіальні написи;

–      записи магічних і заклинальних формул.

Цікаво, що у Північній Осетії і сьогодні надгробні пам’ятники часто покривають піктографічними знаками: на могилі вченого – книга, наїзника – кінь, швачки – швейна машинка.

Все, що було наочним, знаходило своє відображення у малюнках, які створювалися для певного випадку і не були стійкими. Малюнки такого зразка називалися наочно-образотворчими піктограмами. З часом до них почали входити умовні позначки, необхідні людині для вираження абстрактних понять (рисочки, які вказують на походи, пунктири – на смерть від томагавка). Це були перші ідеографічні позначки.

Отже, піктографія – це найбільш доступний вид письма, не пов’язаний з конкретною мовою. У зв’язку з цим використання піктографії не вимагає спеціального навчання грамоти і робило її зручним засобом спілкування між різномовними племенами. У цьому значенні піктографію можна вважати міжнародним письмом.

Ескімоси , північноамериканські індіанці, палеазіатські народності, африканські та австралійські племена використовували цей тип письма і до ХХ ст., а деякі – і зараз (Україна – с. Кам’яна Могила, південь).

Недоліки:

–      можливе різне тлумачення текстів;

–      неможливість передавати складні повідомлення, які містять абстрактні поняття.

Тому піктографія перестала задовольняти потреби писемного спілкування. Тоді на її основі виникло ідеографічне письмо.

 

ІІІ. ІДЕОГРАФІЧНЕ ПИСЬМО

На відміну від піктографії ідеографічне письмо фіксує повідомлення дослівно і передає, крім словникового складу, ще й порядок слів. Воно має чітко встановлений порядок і стійке написання знаків. Тут знаки не винаходяться, а беруться готові.

Початковою стадією ідеографічного письма була малюнкова ідеографія. На цій стадії малюнки могли мати два значення: а) пряме, виступаючи як піктограми (малюнки око, змія, черепаха означали саме ці предмети); б) переносне, означають ідеограму (малюнки око, змія, черепаха означали зір, життя, успіх).

На цьому етапі розвитку письма один і той же малюнок міг виступати то у прямому, то у переносному значенні, що ускладнювало розшифровування письмен (рання єгипетська, китайська писемність, писемність майя і ацтеків).

Зародження держав, розвиток суспільного виробництва і торгівлі став стимулом для подальшого розвитку ідеографічного письма. З’явилася потреба писати швидше, передавати більш складні і довші тексти. Це призвело до більшої схематизації малюнків, до перетворення їх у ще більш умовні знаки – ієрогліфи. Так на основі малюнкової ідеографії виникло ієрогліфічне письмо – вищий етап розвитку ідеографії.

Потреба у швидкому письмі та передачі складних і довгих текстів викликала необхідність винайти кращий матеріал і нові інструменти для письма. Люди від написів на каменях, кістках, шматках дерева перейшли до написів на папірусах, пергаментах (спеціально оброблена шкіра молодих тварин) та папері. Замість знарядь для письма, якими насікали та продирали, з’являються кісточки, якими за допомогою фарби можна було швидше і зручніше зобразити графічні знаки. У період середньовіччя широко використовувалися вже гусячі пера, а в 1830 р. англієць Джеймс Перв отримав патент на виробництво перших металевих пер.

Ієрогліфічне письмо у Єгипті довго було доступне лише священикам, які ніби з його допомогою спілкувалися з богом.

До нашого часу дійшло тільки китайське ідеографічне письмо. У словниках нараховується понад 40 тис. ієрогліфів, у сучасних текстах – 5–6 тис. В ідеографічному письмі кожен знак виражає окреме поняття, а отже, й слово, бо поняття передається словом. Ідеографічне письмо ще іменується ієрогліфічним.

 

IV. ФОНОГРАФІЯ – вид письма, в основі якого лежить звучання слова. Запам’ятати 30–60 знаків набагато легше, ніж 700–5 тис.

Існують різновиди звукового письма: 1) складове (силабічне); 2) звуко-буквене.

СИЛАБІЧНЕ – система письма, де кожен знак передає тільки послідовність звуків, а не слово. Найбільше воно поширене в Індії та Пд.-Сх. Азії. Знаки цього письма (силабеми) позначають цілі склади. Найвідоміше – індійське письмо деванагарі (існує з VІІ ст.), яке використовувалося для запису санскриту і досі використовується як письмо мови гінді.

Складовий принцип зберігся в японському письмі. Його елементи є у нашому письмі: я, є, її. Штучно створені системи силабічного письма вводилися у нові часи місіонерами серед безписемних народів з релігійною метою. Але ці системи не витримали конкуренції алфавітного письма.

На основі силабічного письма в кінці І тис. до н.е. виникло АЛФАВІТНЕ (звуко-буквене) письмо, в якому один знак існує для передачі одного чи кількох звуків і в якому розрізняють два види:

– консонантне – знаки передають лише приголосні звуки, що випливає із характерних особливостей цих мов (фінікійська, староєврейська, арабська). Лексичне значення у них передається приголосними знаками, а голосні вказують на граматичні форми. Історичним основоположником всіх видів алфавітного письма було давньосемітське (фінікійське) так зване буквено-консонантне.

Нова система дала можливість “фіксувати” мову звуковим способом за допомогою мінімальної кількості знаків (букв), які легко й швидко запам’ятовувати. Однак текст, записаний без голосних і звичайно без складоподілів, незважаючи на те, що в семітських мовах значення кореня пов’язане з приголосними, а голосні виражають словотворчі і граматичні елементи слова, все-таки був малозрозумілим, крім тих випадків, коли його зміст був приблизно відомий раніше.

– консонантно-вокалічне – знаки цього письма позначають і голосні, і приголосні звуки. Вперше з’явилось воно у греків, які, запозичивши фінікійське письмо, додали свої букви (гортанний проривний звук, якого не було в грецькій мові, греки використали для позначення [а]).

На його основі виникло етруське, латинське, вірменське, грузинське, слов’янське (кирилиця й глаголиця) письмо.

Вихідним для всіх алфавітів було грецьке письмо.

ГРЕЦЬКЕ класичне письмо з 24 букв (17 приголосних і 7 голосних) запроваджене у 403 р. до н.е. Греки почали писати зліва направо, а не навпаки, як фінікійці. На основі зх.-грецького письма виник латинський алфавіт, а на основі сх.-грецького – слов’янський, вірменський і грузинський.

ЛАТИНСЬКИЙ алфавіт ліг в основу понад 70 алфавітів. Оскільки в латинській мові звуків менше, ніж у деяких сучасних мовах, то виникла потреба вдосконалення:

– додано j та w;

– запроваджено діакритичні знаки, які надписуються над буквами: чеськ. ć, ř; нім. ?.

– використовуються лігатури – буква, складена з елементів букв (слов. – Љ, Њ; франц. – ?; укр. – Ю (і + оу));

– використання буквосполучень: [х ]– ch (у польс., нім.), ш – sсh, ч – tsch у нім; дж і дз – в укр.

Вивченням письма займаються такі науки: граматологія, епіграфіка, палеографія.

 

ЗНАЧЕННЯ ПИСЬМА

1. Дозволяє спілкуватись на великих відстанях і у великих часових проміжках.

2. Зберігає людський досвід, передаючи його з покоління в покоління.

3. Дає змогу оптимально організувати суспільне життя, виробництво, торгівлю, розвивати науку.

ГЛАГОЛИЦЯ – одна із двох слов’янських азбук. Назва утворилась від старослов’янського “глаголЂ” – “слово, мова”. Вважалося, що за походженням багато букв глаголиці пов’язані з грецьким письмом, а деякі – створені на основі знаків самаритянського і давньоєврейського письма, однак своєрідність глаголичного письма не дозволяє впевнено зв’язати його з жодним сучасним йому алфавітом і непрямо підтверджує думку про те, що ця азбука винайдена одним із слов’янських просвітителів, автором слов’янської азбуки Кирилом ще до від’їзду його і Мефодія в Моравію. Глаголиця широко вживалась у 60-х р. ІХ ст. в Моравії, звідки проникла в Болгарію і Хорватію, де існувала до кінця ХVІІІ ст., зрідка вживалась і у Давній Русі.

КИРИЛИЦЯ – назва походить від імені Кирила. Деякі вчені вважають, що кирилиця була створена Кирилом і його братом Мефодієм у ІХ ст., раніше, ніж глаголиця, але більшість мовознавців вважають навпаки. Кирилиця створена у 863 р., її буквений склад збігався із давньоболгарською мовою і нараховувв 43 букви. Кириличне письмо було розроблене на основі додавання до 24 букв візантійського грецького письма ще 19 букв для специфічних слов’янських фонем (буки “ц”, “ш” було взято із єврейського квадратного письма, а інші винайдені спеціально). У ній, крім букв, потрібних для позначення словесних звуків, були й зайві букви (омега, фіта, ксі, псі, іжиця). Для звуків, яких не було в грецькій мові, було створено спеціальні букви: Ж, Ц, Ч, Ш, Щ, Ь, Ъ, Ы, Ђ, Ю, Я, Є.

У кирилиці застосовувалися надрядкові знаки – наголоси, скорочення слів з титлами й виносними буквами. Букви кирилиці вживались у цифровому значенні, в такому випадку над буквою ставився знак титла, а з боків 1 або 2 крапки.

Писемні пам’ятки з епохи створення кирилиці не збереглися. Не повністю зрозумілим є і склад букв першої кирилиці, можливо, деякі з них з’явились пізніше.

У писемності східних і південних слов’ян змінювалась форма букв, їх склад і звукове значення. Зміни були викликані мовними процесами в живих слов’янських мовах. Кирилицею користувалися православні слов’яни, а також (до ХІХ ст.) румуни, на Русі була введена у зв’язку із запровадженням християнства.

До сьогодні не розв’язане питання про походження глаголиці і її співвідношення з кирилицею. Майже повністю збігаючись за складом, порядком і значенням букв, ці азбуки різко різнилися формою букв: проста, чітка і близька до грецького уставного письма ІХ ст. у кирилиці і витіювата, дуже своєрідна в глаголиці, яка застосовувалася переважно у південно-західних слов’ян-католиків із слов’янським богослужінням і вмерла в пізньому Середньовіччі. Графіка кирилиці змінювалася з Х по ХVІІІ століття. Сучасні слов’янські системи письма – рос., укр., болг., серб. – розвивалися на основі кирилиці.