17. Поняття, види та способи тлумачення правових норм

Тлумачення норм права — це інтелектуально-вольова діяльність суб'єктів права відносно з'ясуван­ня і роз'яснення змісту норм права з метою їх пра­вильної реалізації, яка може виражатися в особливо­му акті.

Існують різні види і способи тлумачення. Залежно від суб'єктів розрізняють офіційне та неофіційне тлумачення, що може бути загальним і індивідуальним.

Загальне тлумачення розраховане на всякий прояв регу­лювання правовою нормою суспільних відносин незалежно від його одиничних конкретних особливостей і поширюється на поведінку всіх можливих учасників цих відносин.

Загальне офіційне тлумачення тільки з'ясовує зміст існу­ючих правил поведінки.

Індивідуальне тлумачення стосується кон­кретного, одиничного прояву упорядкованих правовою нор­мою суспільних відносин, що визна­чаються конкретними обставинами справи.

Офіційне тлумачення може бути автентичним, легаль­ним і відомчим. Воно дається компетентним органом чи по­садовою особою на підставі службового обов'язку і має юри­дично значимі наслідки.

Автентичне тлумачення проводиться тим органом, який створив певну норму права. Воно є найбільш компе­тентним і авторитетним, оскільки орган, який створив право­ву норму, може найточніше розкрити її зміст.

Легальне тлумачення правових норм дається спеціально на те уповноваженим органом.

Відомче тлумачення здійснюється керівництвом цен­тральної установи відомства, коли воно дає офіційну відповідь на запити підвідомчих організацій і під­приємств з приводу трактування й застосування окремих повноважень і урядових нормативних актів.

Неофіційне тлумачення — це роз'яснення норм права, що дається неуповноваженим суб'єктом, а тому позбавлене юридичної сили і не тягне за собою юридичних наслідків. Його поділяють на доктринальне, компетентне та буденне. За формою воно може бути як усним, так і письмовим.

Способи тлумачення:

1. Мовне з'ясування змісту правової нор­ми через досвід її словесного формулювання на підставі лек­сичних, морфологічних, синтаксичних норм мовознавства.

2. Логічне з'ясування змісту правової норми завдяки без­посередньому використанню законів і правил формальної логіки.

3. Систематичне з'ясування змісту правової норми за­лежно від місця, що його посідає правова норма в системі інших норм права, а також залежно від її зв'язків з іншими нормами інститутів і галузей права.

4. Історико-політичне з'ясування сутності правової нор­ми на основі дослідження процесу її прийняття за певних історичних умов.

5. Цільове - аналіз сутності правової норми через з'ясування її мети.

18. Поняття, ознаки і структура правовідносин

Правовідносини - це врегульовані нормами пра­ва суспільні відносини, учасники яких виступають як но­сії взаємних суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Основні ознаки правовідносин:

1) вони виникають на ос­нові норм права;

2) характеризуються наявністю сторін, які мають взаємні суб'єктивні права та юридичні обов'язки;

3) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб;

4) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Правовідносини мають складну будову і охоплюють: суб'єкти; об'єкти; зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення правовід­носин є юридичні факти.

Суб'єктами правовідносин - учасники, які є носіями суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Суб'єк­ти правовідносин можна поділити на: фізичних і юридичних осіб; державні та громадські організації; різні спільності; громадянське суспільство. Суб'єкти правовідносин повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'язків, здій­снювати їх від свого імені та нести юридичну відповідаль­ність за свої дії.

Правоздатність — це здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Дієздатність — це здатність суб'єктів своїми діями на­бувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і викону­вати юридичні обов'язки, її поділяють на угодо- і деліктоздатність.

Угодоздатність — це здатність суб'єкта правовідносин особисто своїми діями здійснювати і укладати цивільно-пра­вові угоди. Деліктоздатність — це здатність суб'єктів правовідно­син нести відповідальність за скоєне правопору­шення.

Фізичні особи як суб'єкти правовідносин можуть бути громадянами У, іноземними громадянами, особами без громадянства. Юридичні особи - організації, що мають особисте майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, виконувати обов'язки, бути позивачами в загальному, арбітражному чи третейському су­ді, а також нести юридичну відповідальність за свої дії.

Об'єкти правовідносин — це ті реальні соціальні блага, які задовольняють інтереси й потреби людей і з приводу яких між суб'єктами виникають, змінюються чи припиня­ються суб'єктивні права та юридичні обов'язки.

Зміст правовідносин :

*Юридичний зміст — це суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин.

*Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів, їхня діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридич­ні обов'язки сторін.

Юридичні обов'язки — це закріплена нормами права мі­ра необхідної, найбільш доцільної поведінки особи, спрямована на задоволення інтересів носія суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, пе­редбачені гіпотезою правової норми, що спричиняють виник­нення, зміну чи припинення правовідносин.

Правомірні юридичні дії поділяють на юри­дичні акти — таку правомірну поведінку, що здійснюється з метою породити юридичні наслідки. Правомірні юридичні вчинки — такі дії, що не мають на меті спричинити юридичні наслідки.

Неправомірні юридичні дії — це зловжи­вання правом, що не є правопорушенням, і правопорушення.

До юридичних подій відносять народження чи смерть людини, стихійні лиха, хворобу та інші події, з якими норма права зв'язує виникнення, зміну чи припинення правовід­носин.