Гносеологічні проблеми опиняються у центрі уваги філософії: вона вбачає своє завдання в тому, щоб зробити наукове пізнання максимально ефективним.

З цією метою філософи Нового часу шукають відповіді на низку питань щодо сутності пізнавального процесу:

1. Що є джерелом наших знань?

На це питання мислителі Нового часу дають різні, часто протилежні відповіді, проте наголосимо: ці суперечності походять не від недостатнього розуміння предмету, а від того, що кожен з них починає досліджувати процес пізнання зі свого боку.

• Емпірична лінія у новочасній теорії пізнання виходить з твердження: немає нічого в розумі, чого перед тим не було б у відчуттях. Англійський філософ Френсіс Бекон (1561 – 1626) у своєму творі «Новий Орґанон» стверджує, що джерелом знання є емпірія, досвід, що спирається на експеримент. Він не применшує значення розуму в пізнанні, але вважає його подібним до дзеркала, яке відображає навколишні речі й бере від них свій зміст.

• Раціоналістичний напрям у теорії пізнання, вирішальну роль в утвердженні якого відіграв французький філософ Рене Декарт (1596 – 1650), спирається в розумінні джерел знання на протилежний підхід: у розумі є щось, чого немає й не може бути в чуттєвому досвіді – це знання загального та необхідного (емпіричний досвід, навпаки, дає нам знання одиничного та випадкового). У розумі людині від народження містяться самоочевидні істини, що не потребують доведення, і з них за допомогою логіки ми виводимо всі потрібні нам конкретні висновки. Істинне знання, за Декартом, людина досягає лише за допомогою розуму.

2. Як відрізнити істинні знання від хибних уявлень?

З цією метою Декарт вводить у теорію пізнання принцип сумніву: лише те знання можна вважати істинним, яке було піддане сумніву і витримало це випробовування.

За допомогою принципу сумніву Декарт прагне обґрунтувати не лише конкретні істини наукового знання, але й відповідь на центральну проблему філософського осмислення світу: що реально існує? Що є істинним буттям?

Пошук відповіді на це питання починається саме з універсального сумніву: будемо сумніватися абсолютно в усьому, щоб з’ясувати: що за таких умов залишиться безсумнівним. Не тяжко, разом з Декартом, зробити висновок: якщо я сумніваюся в усьому, безсумнівним залишається лише одне: я сумніваюся. А яким чином існує мій сумнів? – у формі думки: «Я сумніваюся». Хто ж це має таку думку? – Я. Таким чином, єдиним безперечно існуючим є думка, і лише через те, що Я думаю, Я можу переконатися у власному існуванні: «Мислю, отже існую» – «Cogito, ergo sum».

І Декарт, і Бекон дотримуються переконання: не досить мати добрий розум, головне – вміти його застосовувати. Для того, щоб правильно вести свій розум, слід мати ґрунтовно розроблений спосіб його застосування, або метод.

• Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при виведенні висновків про конкретне із загальних засновків..

• Бекон, для того, щоб розум не став «кривим дзеркалом», розвиває індуктивний метод – систему логічних процедур для переходу від фактів емпіричного досвіду до теоретичних висновків про загальне.