Тема 7. Місце громадянського суспільства в рамках політичних систем держав цсє.

2 год

Дуалізм громадянського й політичного суспільства. Поняття громадянського суспільства і його основні елементи.

Економічний аспект політичних систем держав Європи. Професійні союзи, асоціації підприємців й інші суспільні об’єднання в державах Європи. Поняття, функції суспільних об’єднань. Умови утворення суспільних об’єднань і пропоновані до них вимоги. Форми державного контролю за діяльністю ЗМІ (пряме державне керування, непряме керування, контроль через спеціальні державні органи). Заходу щодо недопущення монополізму в сфері ЗМІ. Регулювання проведення опитувань суспільної думки. Статус журналіста. Порушення законодавства про ЗМІ й відповідальність за них.

Література: 1-3, 7-8, 9, 11, 19, 24, 46, 65-67, 71.

Дуалізм громадянського й політичного суспільства.

Для сучасного суспільного ладу характерним є дуалізм громадянського і політичного суспільства, з чим пов’язаний поділ прав та обов’язків на права й обов’язки людини і права та обов’язки громадянина. Як член громадянського суспільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто, як і вона, належить до даної держави.

Очевидно, що термін «громадянське суспільство», який у вітчизняній правничій термінології склався історично, явно не відповідає тому, що ним позначається. Адже співтовариством громадян є не громадянське суспільство, а навпаки, держава. У сфері ж громадянського суспільства – всупереч найменуванню, особа виступає не в якості громадянина, як суб’єкта публічно-владних відносин, а як приватна, неполітична і непублічна людина – носій приватних інтересів, суб’єкт приватного права, учасник цивільно-правових відносин. Показово, що і «громадянські права» – це також не права громадян, як суб’єктів публічно-владних відносин (не сфера політичних прав), а сфера відносин приватного права і приватних осіб. Ці права також називають особистими і більшість із них носять вроджений, невідчужуваний характер.

Обидва терміни («громадянське суспільство» і «громадянські права») мають спільну історію і беруть початок від римського слова civis (громадянин) у розумінні члена римської цивільної общини (civitas) й основного суб’єкта тодішніх приватноправових (а не публічно-владних) відносин по jus civile (римському цивільному праву). Однак у римській ситуації, для того, щоб бути суб’єктом неполітичних, приватноправових відносин, необхідно було бути вільним римлянином, тобто, інакше кажучи, цивільно-правова правосуб’єктність особи була наслідком її політичної, державної правосуб’єктності. Тому jus civile, зокрема, усі його приватноправові норми, було суто римським правом і правом тільки для римлян (звідси і його визначення як квіритського права, тобто як права римлян).

Схожа залежність цивільно-правової правосуб’єктності від політичної зберігається (щоправда у значно ослабленій формі) і в більш розвинених умовах розрізнення сфер громадянського суспільства і держави. І в наші дні, навіть у найбільш розвинених державах, особи, які не мають статусу громадянина даної держави, виявляються так чи інакше обмеженими також і в неполітичній сфері життя цієї країни – у якості членів громадянського суспільства, суб’єктів приватного права, учасників цивільно-правових відносин. Так що і всі сучасні національні системи права мають свої «квіритські» обмеження, визначені інститутом громадянства. Таким чином, розрізнення прав людини і прав громадянина як політичного суб’єкта і в наш час – це трансформовані квіритські привілеї і безпосередньо в політичній сфері й у сфері приватних інтересів та цивільно-правових відносин.

Таким чином, розрізнення категорій «громадянське суспільство» і «політичне суспільство» в позитивному праві в сучасний період є цілком виправданим.

Поняття громадянського суспільства і його основні елементи.

Становлення і розвиток громадянського суспільства є особливим періодом в розвитку суспільних і, зокрема, політичних відносин. Суспільство, відмінне від держави, існувало завжди, але не завжди воно було «громадянським суспільством».

Громадянське суспільство виникло в період буржуазних революцій в процесі і результаті відокремлення держави від соціальних структур, відособлення його як відносно самостійної сфери суспільного життя і водночас роздержавлення ряду суспільних відносин. В процесі становлення і розвитку громадянського суспільства формувалась сучасна правова держава. Становлення структур громадянського суспільства відбувалось в контексті втілення в політичній соціально-економічній сферах ключових концепцій раннього лібералізму. Завойовані в Новий час формальна рівність, права і свободи особистості відокремленість держави від суспільства, а суспільства – від держави, поява представницьких установ, зокрема інституту, парламенту, та інших інститутів сучасної держави як результат практичного втілення ідей, ліберального вчення, докорінно змінили соціальну роль держави, її співвідношення з суспільством.

Громадянське суспільство – це спільність вільних, незалежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економічною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.

Вести мову про громадянське суспільство в сучасному розумінні можливо лише з моменту появи громадянина, як самостійного, усвідомлюючого себе таким, індивідуального члена суспільства, наділеного певним комплексом прав і свобод, і в той же час здатного нести перед суспільством відповідальність.

В даному аспекті громадянське суспільство можна визначити як вільне, демократичне правове суспільство, орієнтоване на конкретну людину, яке створює атмосферу поваги до правових традицій і законів, забезпечує свободу творчої та підприємницької діяльності, створює можливість досягнення благополуччя і реалізації прав людини і громадянина, спонтанно виробляє механізми обмеження і контролю за діяльністю держави.

Слід також врахувати, що громадянське суспільство, це не тільки певний комплекс інститутів, але й система відносин. В такій якості громадянське суспільство як соціокультурне і політико культурне об’єднання. Відповідно, воно включає крім інститутів, які функціонують в цих сферах, всю вироблену в них продукцію, як матеріального, так і нематеріального характеру. Тому громадянське суспільство утворюють також культурні, релігійні та інші традиції, звичаї, світоглядні уявлення, стереотипи поведінки, морально-етичні норми, цінності. Воно включає систему соціальних зв’язків, в якій формуються і реалізуються економічні, професійні, культурні, релігійні та інші інтереси людей.

Основні елементи правового громадянського суспільства наступні.

1. Людина з її потребами та інтересами, правами і свободами є центральним суб’єктом суспільства. Вона активно діє в суспільстві, принаймні має необхідні для цього можливості (матеріальні, часові, освітні). Повага до людини як до найвищої цінності є основним принципом такого суспільства.

Це практично означає, що при вирішенні будь-яких соціальних проблем, справ, питань саме людині, її існуванню і розвитку надається абсолютний, безперервний пріоритет. Права людини визначаються тією універсальною межею, переступати яку не дозволено нікому: ні іншим людям, ні їх громадянським об’єднанням, організаціям, ні тим більше державі.

Виявом цього є, по-перше, закріплення основних прав людини в Конституції в інших законах держави. По-друге, у такому суспільстві права людини не лише декларуються, офіційно визначаються, але й здійснюються.

Перші кроки у цьому напрямі й намагається нині здійснити Україна. Третина статей її нової Конституції присвячена правам людини. Проголошується, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3).

Слід зазначити про те, що реалізацію гуманістичного наміру дуже ускладнює нинішня глибока криза в економічній і соціальній сферах, пов’язана з переходом України до повноцінного громадянського суспільства. Але вирішальною передумовою реального здійснення багатьох прав людини, і насамперед соціальних та економічних, є наявністю необхідних для цього матеріальних благ. Вони не лише забезпечують фізичне існування й розвиток людини, але й можливість вибору нею, у тих чи інших межах, певного варіанту поведінки.

Справжня свобода людини неможлива без мінімального економічного підґрунтя. А останнє найбільш надійно забезпечується власністю – насамперед власністю, на засоби виробництва та на його результати, яка належить людині чи то індивідуально, чи то як членові колективу власників. Суспільство позбавлених власності людей не може бути правовим.

2. Більшість людей – власники. Правовому громадянському суспільстві притаманна поширеність відносин між власниками. Людина позбавлена реальної «персоніфікованої» власності на засоби виробництва, перетворюється на особу, «прив’язану» економічною, а колись і позаекономічною залежністю до іншої людини – власника. Чим меншою є частка таких залежних людей у складі населення, – тим ширше є коло осіб вільних, які виключно за своєю волею обирають стратегію, стиль, спосіб свого життя.

Важливо підкреслити, що за сучасних умов приватна власність повинна і може існувати не тільки в одноособовій, скільки у колективній формі. Але принципова відмінність приватної колективної власності від власності суспільної полягає в тому, що перша – завжди індивідуалізована (наприклад, у вигляді особистого паю у кооперативі, визначеної частки капіталу в акціонерному товаристві). Завдяки цьому за особою завжди зберігається можливість не пов’язаного штучно індивідуального виявлення щодо розпорядження своєю часткою колективної власності. А така можливість є знову ж таки запорукою свободи людини, живить її почуття «господаря», стимулює до найбільш продуктивного й ефективного використання власності, формує мотивацію до сумлінної, творчої праці.

Власність на засоби виробництва має належати переважно трудовикам – як тим, котрі створюють усі матеріальні, соціальні, духовні блага, так і тим, котрі своєю працею забезпечують, організовують продукування (підприємці, менеджери) або ж надають іншим членам суспільства послуги.

Чим вагоміша у суспільстві частка трудовиків-власників, тим більше у нього внутрішніх джерел для розвитку економіки, для піднесення загального добробуту, для свободи й розвитку особистості, для соціальної стабільності і злагоди. Саме їм – трудівникам-власникам має належати вирішальне слово в суспільстві. За умов демократичної виборчої системи ц можливо лише в тому разі, якщо вони становитимуть більшість населення. Отже, слово – трудівники-власники – соціальна основа правового громадянського суспільства.

3. Ринкова економіка, соціально орієнтована державою. Новітня історія довела, що ринкова економіка дає змогу забезпечити більш високий рівень продуктивності суспільної праці, виробити більший обсяг національного валового продукту, ніж економіка планово-централізована, командно-адміністративна. Про це свідчить не лише світовий досвід, а й перш за все результати діяльності багатьох промислових та сільськогосподарських приватних підприємств в Україні.

Саме ринкова економіка здатна створити найсприятливіші умови для здійснення економічних та соціальних прав людини. І саме тому в правовому громадянському суспільстві провідною формою організації виробництва є розвинуті ринкові відносини. При цьому йдеться про такий ступінь розвитку, за якою не лише приватні особи та їх об’єднання, але й державні організації, що діють в економічній сфері, є рівноправними учасниками, сторонами товарно-грошових відносин

Механізм таких відносин – найточніший проявник людських потреб, найбільш чутливий індикатор міри їх настійності, задоволеності.

Він дає можливість максимально фіксувати зміни у цій сфері – зокрема з’ясовувати, в якій ділянці потреби людей зменшились, і «вибраковувати» непотрібні товари, і навпаки: стимулювати виробництво тієї продукції, попит на яку зріс. Надійнішого інструмента виявлення й організації задоволення потреб людини, ефективнішого засобу динамічного реагування на зміни попиту і відповідного корегування виробництва суспільство ще не створило. Підпорядкованість потребам людини становить фундаментальну гуманістичну властивість ринку.

До позитивних рис ринку слід віднести те, що він, будучи сферою жорстокої конкуренції та змагальності, спонукає товаровиробників постійно вдосконалювати, оновлювати виробництво, забезпечувати науково-технічний прогрес, прагнути до підвищення продуктивності праці. А виграє від цього усе суспільство. Виробництво, що базується на сучасних науково-технічних досягненнях, можливо піднести до такого рівня, який дає змогу забезпечити гідні матеріальні умови існування для всіх членів суспільства.

Важливим також є те, що нормальні ринкові відносини можна побудувати лише на заходах формальної рівності їх учасників. Тим самим ринок «виховує», привчає до взаємоповаги, вимагає визнавати за іншими такі самі права та обов’язки, як за собою. Можна сказати, що ринок – це у певному розумінні, школа рівноправ’я. І в цьому – теж один з виявів громадянського суспільства як правового суспільного устрою.

Безперечно ринковим відносинам властиві й негативні риси: значна непередбачуваність конкретних економічних наслідків функціонування цих відносин щодо окремої людини чи організації; відсутність прямої й адекватної залежності між кількістю та якістю індивідуальної праці, з одного боку, та її ринково-економічними показниками (ціною, доходом, прибутком), з другого; адже ці показники зумовлюються не стільки особистими діловими якостями, скільки стартовим капіталом, який створюється найрізноманітнішими шляхами; неминучі ринкові поразки тих, хто з якихось причин не витримує конкуренції; особливо багато драм пов’язано з таким неодмінним супутником вільного підприємництва, як банкрутство. Отже, ринкова економіка соціальної орієнтації – економічна основа правового громадянського суспільства.

4. Плюралістичне саморегульоване суспільство політично активних громадян. Громадське суспільство соціально-неоднорідне, розшароване на різноманітні і рівновеликі групування людей: класові, етнічно-національні, територіальні, релігійні, професійні. Усім цим соціальним спільнотам притаманні як спільні загальносоціальні, так і особливі, специфічні інтереси.

Для виявлення, декларування та здійснення специфічних групових інтересів їх носії створюють відповідні об’єднання, організації. І чим різноманітніші й найтісніші потреби членів суспільства, тим більше виникає у ньому організацій, через які й за допомогою має бути забезпечено задоволення таких колективних потреб.

Тому громадянське суспільство завжди є соціально структурованим і плюралістичним. При чому рівень складності соціальної структури, ступінь її плюралістичності є одним із показників розвину тості суспільства. Зріле громадянське суспільство – це розгалужена система різноманітних, численних, відносно самостійних угрупувань – спілок, асоціацій, об’єднань, організацій, рухів, що ними опосередковується здійснення колективних прав людини. Коротко кажучи, плюралістичність – неодмінна властивість усіх сфер життєдіяльності правового громадянського суспільства. Будь-яка участь громадянина в діяльності громадських об’єднань – свідчення його активної громадянської позиції, небайдужості до стану суспільних справ, від якого, кінець кінцем, залежить здійсненність його ж власних прав.

Економічний аспект політичних систем держав Європи.

Важливим чинником розвитку європейської спільноти в XXI столітті є глобалізація політичних, економічних і соціальних процесів, в умовах якої головним пріоритетом зовнішньої політики стає регіональна співпраця, інтеграційна взаємодія європейських держав.

Значне поширення процесів інтеграції й регіоналізації у світі сприяє модернізації систем господарювання, вдосконаленню міждержавних відносин, протидії міжнародному тероризму та експансії. Розуміння цієї об’єктивної закономірності лежить у основі створення й функціонування таких найбільших регіональних інтеграційних об’єднань, як Європейський Союз.

Так, у березні 2000 р. Євросоюз взяв курс на нову стратегічну мету – створення до 2010 р. найбільш конкурентоспроможної в світі динамічної, заснованої на знаннях економіки, яка забезпечить сталий економічний та соціальний розвиток (так звана Лісабонська стратегія). У цьому зв’язку пріоритетними напрямами діяльності ЄС стали три сфери: науково-технічна, інноваційна та освітня. На Самміті ЄС, який відбувся 22-23 березня 2005 р. у Барселоні (Іспанія), були окреслені нові критерії та підходи щодо реалізації Лісабонської стратегії. При цьому була схвалена пропозиція щодо досягнення до 2010 р. виділення на цілі НДДКР 3 % ВНП Європейського Союзу.

Світовий економічний форум у Давосі регулярно оцінює національну конкурентоспроможність. Класифікація країн 2005 року показує, що Фінляндія розташована на 1-му місці, 2-е та 3-є місця займають Швеція і Данія. Серед десяти країн – нових членів Євросоюзу лідирує Естонія (20-е місце), яка здійснила вражаючий прорив від економіки державного планування до конкурентної економіки. Найгірші позиції займає Польща, хоча досягненням є невеликий прогрес – вона перемістилася на 9 позицій вгору. Можна зазначити помітне поліпшення в рівні конкурентоспроможності в країнах Євросоюзу.

Головною рушійною силою економічного зростання політичних систем держав Європи був цикл «інвестиції-експорт». Головна його ідея полягає в залученні великих обсягів іноземних інвестицій та орієнтації економіки держави на експорт переважно наукомістких товарів. При залученні іноземних інвестицій у наукомісткі галузі відбувалося запровадження та поширення новітньої техніки й технологій у країнах Європи. Кінцевою метою даного циклу було досягнення високого рівня економічного, технологічного та наукового розвитку і збільшення обсягу інвестицій із внутрішніх джерел.

Окрім забезпечення мінімальних умов для розвитку уряди країн Європи запровадили різні інституції для підтримки національного підприємництва. Такі організації спеціалізувалися на постачанні аналітичної інформації підприємцям, посиленій співпраці між бізнесом та урядом, розв’язанні конфліктів у економіці та управлінні інвестиціями. Наприклад, Швеція встановила універсальну модель соціального захисту, коли трансферти та державні послуги, що надаються за умови проживання в країні, гармонійно поєднуються із програмою соціального страхування. До того ж існують спеціальні програми для вразливих прошарків населення. Універсалізм виникає як відповідь на відмінності між сільським та міським населенням, їхніми політичними поглядами.

Професійні союзи, асоціації підприємців й інші суспільні об’єднання в державах Європи.

Виникнення і розвиток професійних союзів, асоціацій підприємців та інших суспільних об’єднань в державах Європи почалось в основному з кінця 18 ст. Так, в західноєвропейських країнах і США профспілки як організації захисту економічних інтересів робітників стали створюватися з кінця 18 ст. (значно раніше за виникнення політичних партій робочого класу). Спочатку вони носили переважно характер суспільств взаємодопомоги, але незабаром стали брати участь також в страйковій боротьбі. Професійні союзи переслідувалися підприємцями і урядами; діяльність їх заборонялася, що вимушувало їх проводити свою роботу нелегально. Так, наприклад, у Франції, де об’єднання робітників в профспілки та інші асоціації було заборонене ще в 1791 Ле Шапелье законом, лише в 1884 була введена свобода профспілок. Англійські тред-юніони в 1799-1824 знаходилися на нелегальному положенні; але і після легалізації їх діяльність обмежувалася законом.

Організація перших професійних союзів за цеховою ознакою обмежувала їх склад, як правило, кваліфікованими робітниками певної професії, утрудняла розуміння робітниками їх ширших класових завдань і сприяла поширенню в профспілках ідеології тред-юніонізму, що зводив завдання робочого руху до боротьби за вигідніші умови продажу робочої сили для окремих груп робітників, об’єднаних в профспілки. Тред-юніонізм в професійному русі поширився раніше всього у Великобританії, де вже в середині 19 ст. утворилася привілейована верхівка робочого класу, що обуржуазнювалася, – робоча аристократія, що визначала характер діяльності профспілок.

Після 2-ої світової війни вплив професійних союзів значно зріс. До 1974 загальна чисельність членів профспілок у всьому світі досягла 250 млн. (у 1945 – 70 млн.).

Одна з найважливіших передумов подальших успіхів міжнародного професійного руху – боротьба його прогресивних сил за єдність дій організованих в профспілки трудящих в національних і міжнародних масштабах. Об’єднання зусиль професійних союзів в боротьбі за поліпшення умов життя, за демократію і соціальний прогрес незмінно відстоює ВФП (Всесвітня федерація профспілок), яка неодноразово зверталася до інших профспілкових центрів з пропозиціями. З 1970 проводяться зустрічі секретаріатів ВФП з асоціаціями підприємців та іншими суспільними об’єднаннями в державах Європи.

ВФП встановила міцні зв’язки з крупними автономними національними професійними центрами (СОСІ в Японії, Союз профспілок тогочасної Югославії і ін.) на основі спільних антиімперіалістичних виступів. З другої половини 60-х рр. проголошуються успіхи в зміцненні єдності профспілкового руху в Італії, де в 1972 було поміщено угоду про створення федерації 3 професійних центрів: Загальній італійській конфедерації праці, Італійській конфедерації профспілок трудящих і Італійського союзу праці. У 1966, 1970 і 1972 були підписані угоди про спільні дії між Загальною конфедерацією праці Італії і Французькою демократичною конфедерацією праці. Єдність дій профспілок в цих країнах забезпечила успішне проведення найбільших в післявоєнні роки виступів – загальних страйків у Франції в 1968 і в Італії в 1969 та 1972 рр.

В результаті розширення масштабів діяльності професійних союзів Європи здійснення єдності профспілкового руху стає одним з найактуальніших його завдань. Єдиних дій професійних союзів, асоціацій підприємців та інших суспільних об’єднань в державах Європи в національному і міжнародному масштабі вимагають посилення міжнародних монополій та економічна інтеграція. Результатом цього було створення міжнародних профспілкових рад найбільших автомобільних фірм («Дженерал моторс», «Форд», «Крайслер», «Рено» та ін.), на заводах хімічних концернів «Сольве», на підприємствах компаній «Філіпс», «Фокер» та ін.

На даний час у засновану в 1972 р. Асоціацію профспілок держав Європи (Євромил) входять професійні союзи Бельгії, Данії, Ірландії, Нідерландів, Австрії, ФРН, Італії. Європейська федерація профспілок громадського обслуговування (ЄФПГО) захищає інтереси 8 млн. робітників, які входять до 250 профспілок громадського обслуговування країн ЄС та інших країн Європи (у тому числі і профспілок працівників електричної та газової сфери), членською організацією якої також є «Укрелектропрофспілка».

Так, дана організація занепокоєна планами Уряду України щодо приватизації обласних енергопостачальних компаній до 1 грудня 2009 року. Керівництво ЄФПГО направило листа до Президента України, у якому зокрема наголошується на тому, що досвід профспілок-членів федерації, свідчить про те, що шлях приватизації зазвичай призводить до скорочення робочих місць на підприємствах, зменшення заробітної плати та тиску на колективні переговори. Представники європейських профспілок закликають українську владу активно залучати профспілкові організації до дискусій щодо змін у електричній та інших галузях.

Крім профспілок, в Європі активно діють асоціації підприємців. Так, в листопаді 2006 р. європейські асоціації підприємців (які працюють на ринках облігацій і акцій) підписали запропонований Європейською комісією Європейський кодекс поведінки при платежах і розрахунках (European Code of Conduct for Clearіng and Settlement). Для розвитку панєвропейського ринку короткострокових боргових цінних паперів реалізується ініціатива Short-Term European Paper (STEP), що базується на ряді стандартів, зафіксованих у конвенції STEP Market Conventіon, прийнятій в червні 2006 р. До березня 2007 р. у рамках зазначеної ініціативи були запущені 35 програм на суму 201 млрд. євро.

Поняття, функції суспільних об’єднань.

Специфічною формою політичної активності громадян є суспільно-політичні об’єднання (організації, рухи), які відрізняються метою, способами її реалізації, ідейними та доктринальними засадами. Суспільні об’єднання виникають тоді, коли кілька осіб об’єднуються і між ними встановлюються певні зв’язки. Слід зазначити, що такі об’єднання громадян формуються передусім як інструмент реалізації потреб та інтересів цих громадян. Отже, природна потреба людей в об’єднаннях є наслідком спільності їхніх соціальних статусів (станів) і т.ін.

Аналізуючи світовий досвід унормування діяльності політичних партій та констатуючи, що безмежних прав і свобод взагалі не існує, вітчизняні автори зазначають, що національне законодавство визначає не тільки реальні умови найбільшого сприяння здійсненню конституційного права на свободу об’єднань у політичні партії, а й закріплює певний обсяг цієї свободи.

Варто підкреслити, що найбільш радикальною формою обмеження права на утворення політичних партій у відповідних законах є пряма заборона на підставах, передбачених конституціями. Це також стосується заборони у багатьох країнах створювати регіональні організації і партії за ознаками національності та релігії-4. Не викликає особливих дискусій визначення обмеження права (свободи) як «здійснюваного у відповідності до передбачених законом підстав і у встановленому порядку звуження обсягу гарантованих конституціями і міжнародно-правовими актами основоположних свобод». Виходячи саме з такого праворозуміння більшість дослідників обґрунтовують інститут обмеження прав і свобод людини як вимушений крок в інтересах захисту прав більшості громадян.

Класифікуючи суспільні об’єднання, бажано враховувати такі критерії: особливості організацій, які мають певні стосунки з центрами прийняття політичних рішень; функції, які вони виконують стосовно інтересів своїх членів; функції, які вони виконують щодо системи влади в державі.

За функціями та видами діяльності суспільні об’єднання поділяються на такі групи: професійні; економічні (спілки підприємців, кооператорів, селян, товаровиробників, обдурених вкладників та ін.); конфесійні (католицькі, православні, мусульманські, іудейські, масонські та ін.); культурологічні та освітянські (товариства «Просвіта», любителів української, російської, єврейської мов та ін.); спортивні, туристичні, тверезості й здоров’я та ін.; наукові, науково-технічні (спілки викладачів, науковців, інженерів, енергетиків та ін.); оборонні (ДТСААФ, аероклуби, мотоклуби); національні (товариства російської, єврейської, польської культур та ін.); екологічні («Зелений світ», «Грінпіс» та ін.).

Умови утворення суспільних об’єднань і пропоновані до них вимоги.

Політологія виявляє свій особливий інтерес до недержавних або неурядових суспільних об’єднань, які мають постійні (стабільні) риси та характеристики й певну самостійність у діях. Діяльність таких об’єднань тісно пов’язана із впливом на центри прийняття політичних рішень.

Людина, яка є членом суспільного об’єднання, має дотримувати прийнятих у ній правил поведінки. Кожному членові організації належить відігравати відповідну соціальну роль. Отже, у разі потреби об’єднання може вимагати від свого члена: підпорядкування власних інтересів суспільним, навіть якщо він особисто голосував проти прийняття певного рішення; провадження діяльності, в необхідності якої він не переконаний; пристосування до звичаїв і традицій організації (уніформи, зразків поведінки, специфічної мови тощо). Виконання цих вимог сприяє вихованню почуття єдності, зміцненню зв’язків, безперервності функціонування певної спільноти.

Суспільні об’єднання є вагомими чинниками суспільних перетворень, упорядковують суспільне життя. Застій в їх діяльності позначається на функціонуванні всього суспільства, знижує ефективність його функціонування.

Об’єднання як форма суспільних зв’язків є певною системою відносин, інститутів, засобів громадського контролю, об’єднує індивідів, групи, колективи завдяки існуванню системи цілей, сприяє зміцненню, розвитку й виявленню потреб та інтересів своїх членів.

Форми державного контролю за діяльністю ЗМІ (пряме державне керування, непряме керування, контроль через спеціальні державні органи).

На сучасному етапі державотворення в умовах розбудови нової правових систем значно зростає роль засобів масової інформації (ЗМІ), оскільки суспільне життя відбивається саме в масовій інформації, а на зміну техногенній цивілізації приходить інформаційна. З боку держави проявляється тенденція посилення уваги до конституційно-правового регулювання організації і діяльності ЗМІ, формування національного законодавства про інформацію та інформатизацію.

Ці взаємовідносини будуються на основі підтримки ЗМІ і контролю за їхньою діяльністю. Так, реєстрація друкованих ЗМІ здійснюється звичайно органами державної виконавчої влади. Друковані ЗМІ можуть видаватися тільки після їх реєстрації, якій підлягають усі друковані ЗМІ, що видаються на території країни, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу й засобу його виготовлення.

Випуск друкованого ЗМІ звичайно може бути припинено за рішенням засновника (співзасновників) або суду. Це буває, коли друкований ЗМІ закликає до насильницької зміни конституційного ладу, поширює порнографію, розпалює релігійну, національну ворожнечу тощо. Про своє рішення суд обов’язково повідомляє реєструючий орган.

Часто законодавчо окреслюються права і обов’язки, статус редакцій друкованих ЗМІ, редактора, редакційної колегії. Державні засоби масової інформації є вільними. Держава гарантує економічну самостійність та забезпечує економічну підтримку ЗМІ, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції.

При розповсюдженні інформації особливе місце займають взаємовідносини редакцій державних ЗМІ з громадянами та організаціями у широкому розумінні цього слова (органи, управління, підприємства, установи, об’єднання, асоціації тощо).

Громадяни України, юридичні особи і державні органи згідно зі ст. 9 Закону України «Про інформацію» мають право на оперативне одержання через друковані ЗМІ публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, громадських об’єднань і їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод та законних інтересів, здійснення завдань і функцій. У свою чергу друковані ЗМІ мають право на одержання такої інформації від посадових осіб, державних органів, громадських об’єднань, які надають можливість засобам масової інформації одержувати необхідні відомості, знайомитись з необхідними документами. Тут взаємно кореспондуються права і обов’язки друкованих ЗМІ та колективних утворень. Це дуже важливо для забезпечення поінформованості та прийняття оптимальних рішень в управлінні й господарюванні.

На практиці, хоча і не часто, виникає необхідність спростування опублікованої інформації. На жаль, у періодиці неодноразово повідомлялось про факти публікацій, що не відповідають дійсності. У законі про друковані ЗМІ визначаються відповідні правила спростування (ст. 37). Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їхні законні представники мають право вимагати від редакції друкованого ЗМІ опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь і гідність. Крім того, громадянин або організація, стосовно яких у засобі масової інформації опубліковані відомості, що не відповідають дійсності або принижують їх честь і гідність, мають право на публікацію своєї відповіді у тому ж друкованому ЗМІ. Чітко визначений порядок публікації спростування або відповіді. У разі, коли редакція не має доказів того, що поширені відомості є правдивими, вона зобов’язана на вимогу зацікавленої особи в запропонованому нею варіанті опублікувати їх спростування у запланованому найближчому випуску ЗМІ. Спростування може бути надруковано й у формі відповіді, що за обсягом не повинна перевищувати обсягу спростовуваного матеріалу. Забороняється вимагати, щоб спростування було менше половини стандартного аркуша машинописного тексту, скорочення або інші зміни у тексті спростування не допускаються.

Важливою гарантією є розгляд судом скарги про публікацію спростування або порушення порядку його публікації у суді. У законі передбачені певні вимоги, які мають бути дотримані при опублікуванні спростування.

Отже, законодавство у сфері інформації охоплює досить широке коло відносин, своїм змістом спрямоване на забезпечення функціонування державних і недержавних структур на засадах гласності, відкритості, врахування органами державної влади і місцевого самоврядування громадської думки. Воно в цілому відповідає високим міжнародно-правовим стандартам, які складаються у сфері інформаційних відносин і характеризують у цій сфері демократизм зв’язків людини і громадянина.

Заходи щодо недопущення монополізму в сфері ЗМІ.

Взагалі монополістична конкуренція розуміє таку ринкову ситуацію, при котрій велике число невеликих виробників пропонує схожу, але не ідентичну продукцію. У реальній дійсності не існує чистої (досконалої) або тільки, крайнього випадку, «чистої» монополії при недосконалій конкуренції. Як відзначає відомий економіст П. Самуельсон, «реальний світ, яким ми його знаємо по Америці, Європі або Азії, виступає як своєрідне сполучення елементів конкуренції з недосконалостями, внесеними монополіями».

Отже, розглянемо більш детально особливості процесів концентрації та монополізації на прикладі мас-медійних підприємств зарубіжних країн та України.

Процеси концентрації та монополізації мас-медійних підприємств визначаються конкретними законами. В Україні медіакорпорації, медіагрупи функціонують поза правовим полем, а тому їх діяльність перебуває в тіні. Значно простіше зареєструвати ЗМІ, що входять до медіакорпорацій, на офшорні (фіктивні) фірми, щоби приховати ім’я справжнього власника чи інвестора, уникнути податкових чи політичних переслідувань.

Процеси концентрації ЗМІ почали виходити на якісно новий рівень тоді, коли найбільші їх власники почали виставляти свою медіавласність на біржеві торги, перетворюючись таким чином на акціонерні товариства. Саме тому закордонні ЗМІ функціонують значно прозоріше, ніж у нашій країні, де досі відсутній закон про фондовий ринок, що дозволив би вийти акціонерній власності на якісно новий рівень, припинив би вплив кримінального капіталу на формування ЗМІ.

Зрощування інформаційного бізнесу з фінансово-промисловим капіталом – це одна зі світових тенденцій розвитку журналістики. Таке явище простежується, фактично, в усіх країнах світу. Для найбільших, потужних інформаційних монополій наразі немає меж. Транснаціональні пропагандистські монополії зосереджують контроль над інформаційним ринком, блокуючи до нього доступ компаніям менш багатим та потужним. Створена в результаті об’єднання корпорація «Тайм Уорнер» оцінюється у 18 мільярдів доларів, що більше валового національного доходу Йорданії, Болівії, Малі, Албанії разом узятих.

Про тісний зв’язок бізнесу, ЗМІ, політики свідчить факт необхідності демократичного фінансування виборчих кампаній, тому в США долари є більш вирішальним чинником, ніж бюлетені. Власне, подібні тенденції спостерігаються і в нашій країні. ЗМІ залежать від монополій, тому що самі монополізуються.

Монополія ЗМІ не повинна передбачати монополію на інформацію чи медіапродукт, що виробляють ЗМІ. Монополія має поширюватися тільки на отримання прибутків з медіапідприємств, тим більше це явище цілком закономірне в більшості високорозвинених країн світу та Європи. З монополізацією не варто боротися, треба на законодавчому рівні забезпечити вільне та політично незаангажоване функціонування ЗМІ, тобто чітко визначити права власника чи інвестора медіапідприємства та цілого редакційного колективу. Монополія має передбачати право на обмін, купівлю, продаж акцій.

Монополістична конкуренція виникає за умов, коли на ринку існує певна кількість продавців схожих товарів та послуг. Продукція диференціюється, а кожний товар поставляється виключно однією фірмою. Монополістична конкуренція, за якою конкуруючі виробники пропонують різні однотипні товари для різних категорій споживачів при обмеженому різноманітті самих товарів, характеризує ринок FM-радіо, деякі сектори журнальної індустрії (жіночі, чоловічі журнали, щотижневики телепрограм). Для монополії характерна ситуація, коли існує єдиний виробник продукції або продавець товарів чи послуг, який здійснює повний контроль за економічними силами, які діють на ринках.

Конкуренція на інформаційному ринку неминуче веде до концентрації ЗМІ. Медіабізнес має будуватися за принципами відчуження власності від управління. Зараз усе менше медіакомпаній контролюються медіамагнатами або сім’ями, все більше підприємств переходять до власності акціонерних компаній, основна мета яких прибуток та подальша експансія, подальше зростання та розширення на ринках.

Концентрація капіталу – неминучий закон розвитку економіки, а збільшення корпорацій – єдина можливість вижити в умовах жорсткої конкуренції, у тому числі й в такій соціально значущій сфері, як засоби масової інформації. Сукупність накопиченої інформаційної бази, суспільного авторитету, фінансових засобів, виробничих технологій та розвинутої інфраструктури поширення на ринку думок, фактів, яких потребує суспільство, – це так званий «інформаційний капітал», концентрація якого має позитивний та негативний вплив на розвиток інформаційного бізнесу.

Утім, успіх окремо взятого концерну, який пройшов шлях розвитку від невеликого видавництва до складної за своєю структурою медіаімперії, продемонстрував на цьому шляху всі типи економічної концентрації. Концентрація – це збільшення розмірів капіталу в результаті накопичення та капіталізації додаткової вартості та прибутків. Концентрація передбачає зосередження деякими газетно-видавничими компаніями основної частини загальнонаціонального накладу.

Домінуючою рисою розвитку преси стає її централізація, під якою мається на увазі скорочення загальної кількості газет та збільшення їх середнього розміру, так і зменшення кількості газетних компаній при одночасному збільшенні масштабів діяльності провідних компаній галузі. Економічна природа цих змін визначається процесом концентрації газетного виробництва, які в умовах ринкової економіки мають універсальний характер. Утім, зростаюча комерціалізація ЗМІ, глобалізація медіаіндустрії, її концентрація не дозволяють ЗМІ реалізувати повністю свій соціальний та культурний потенціал.

Нині у Європі важливу роль у геополітиці країн відіграють інформаційні корпорації. В Україні ще не відрегульовано діяльність комерційних медіакорпорацій, хоча існують деякі застереження щодо їх діяльності та організації, тому дуже важливо відстежити іноземний досвід становлення медіакорпорацій. Сутність діяльності світових медіаоб’єднань визначає сьогодні своєрідний трикутник: концентрація, монополізація, комерціалізація. ЗМІ без капіталу існувати не можуть. Це може бути як владний, так і фінансовий капітал. Мас-медійні підприємства живуть за законами ринкової економіки.

Хоча для того, щоб маніпулювати ЗМІ, не обов’язково ними володіти, але власність на них значно спрощує доступ до мас-медіа, дає право вирішального голосу в разі конфліктів, у російських і українських умовах – право на цензуру. Якщо це право не використовується, а інформація не відповідає інтересам власника, в дію вступають закони функціонування ЗМІ. Маніпуляція пресою передбачає вплив тієї чи іншої ідеології на позицію видань, радіо чи телебачення, журналістів. Тоді політичне життя країни переміщується в інформаційний простір ЗМІ. Але такий підхід важко назвати демократичним.

В Україні поки що відсутній «Інформаційний кодекс», де повинні бути виписані норми про медіакорпорації, медіагрупи, медіахолдинги, форми концентрації та монополізації ЗМІ та чітке невтручання у політику медіапідприємств інвесторами.

Концентрація та монополізація ЗМІ відбувається досить високими темпами, а цьому сприяє скасування багатьох антимонопольних об’єднань, яке було проведено багатьма країнами, у тому числі й США. Була скасована заборона на заснування студій кабельного телемовлення телефонними компаніями, які здійснюють телефонні послуги в даній місцевості; у багатьох країнах немає обмежень на кількість телестанцій, які належать одній фізичній чи юридичній особі, скасовані обмеження на володіння одночасно ефірними станціями та кабельними каналами.

Серед багатьох форм монополістичного об’єднання виділяють картелі, учасники яких уклали угоду про регулювання обсягів виробництва, збуту продукції, найму робочої сили з метою одержання монопольного прибутку. Учасники картелів зберігають комерційну та виробничу самостійність. На міжнародній арені картелі укладають угоду про розподіл ринку збуту, про встановлення монопольних цін, використання патентів, але в межах якоїсь однієї галузі.

Іншою формою є синдикати, які характеризуються тим, що здійснюють розподіл замовлень, закупівлю сировини та реалізацію виробничої продукції через єдину постачальну контору. Учасники зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У медіаіндустрії синдикати об’єднують однотипні підприємства – виробників змісту (газетні синдикати, телемережі, продюсерські компанії, кіностудії) для подальшої реалізації їх прав.

Концерн – одна зі складних форм монополістичних об’єднань, що включає підприємства промисловості, транспорту, торгівлі та банківської сфери. Учасники зберігають фінансову незалежність, але контролюються фінансовими магнатами. Досить часто в пресі згадується така форма об’єднання, як трест, учасники якого втрачають виробничу, комерційну, а часом і юридичну самостійність. Реальна влада в тресті зосереджена в правлінні або в головній компанії.

Існує ще одна форма монополістичних об’єднань – пул, прибуток яких надходить у «загальний казан» та розподіляється між учасниками за квотами. У ЗМІ створюється особливий газетний пул, де замість прибутків фігурує інформація, наприклад, фотографії. ЗМІ об’єднуються в пули для спільного використання банків інформаційних даних та комунікативних засобів. Конгломерати об’єднують під своєю владою не тільки різні ЗМІ, а й індустріальні галузі їхнього виробництва.

Розглядають і такі форми монополістичних об’єднань, як видавничо-виробниче об’єднання, видавничий дім та концерн. Видавничо-виробниче об’єднання – початкова форма встановлення тісних економічних стосунків між кількома структурами: редакцією газети, видавництвом, друкарнею. Наступна стадія процесу концентрації ЗМІ пов’язана з виникненням видавничих домів. Видавничий дім (видавнича або видавничо-інформаційна компанія) – об’єднання кількох редакцій, що випускають друковані періодичні видання. Іноді до нього входить книжкова редакція та структури, які виробляють різноманітну друковану продукцію: плакати, буклети, листівки. Ними керує його засновник, власник, якому підпорядковуються всі підрозділи.

Структура видавничого дому нерідко являє собою холдинг (біля головної, «материнської», компанії або редакції створюють фінансово незалежні від неї компанії або редакції періодичних видань). Такою холдинговою компанією є, наприклад, московський видавничий дім «Коммерсантъ». Навколо редакції щоденної газети «Коммерсантъ-daіly» групуються редакції низки журналів-щомісячників: «Власть», «Деньги», «Домовой», «Авиапилот».

Із часом структура видавничого дому може трохи ускладнитися, у ньому виникають підрозділи, які здійснюють комерційну діяльність. Так, наприклад, в інформаційно-видавничу компанію «Московские новости» входила однойменна газета, щоденна газета «Время МН», щотижневик «Москоу ньюз», який виходить англійською мовою, журнали «Спортклуб» та «Мода», російсько-американська радіостанція «Радіо-Максимум». Це вже перехідна форма до утворення видавничого концерну.

У країнах з розвиненою економікою концерн – це складна форма об’єднання банків, промислових підприємств, торгових, комерційних фірм, друкованих та аудіовізуальних періодичних видань, видавництв, що забезпечують їх папером, іншими матеріалами. Газета, журнал, телерадіокомпанія є одним із елементів такого концерну. Їх існування (цих ЗМІ) забезпечується за рахунок загального прибутку, який отримують їхні власники. Акціонування редакцій періодичних видань активізувало конкуренцію на інформаційному ринку та прискорило процес концентрації ЗМІ.

До монополістичних об’єднань можна додати і медіагрупи – об’єднання однотипних ЗМІ (телебачення, радіо, газет чи журналів) з метою випуску інформаційного продукту, отримання спільного прибутку, в нинішніх умовах – проведення в ЗМІ спільної політики, PR-акцій, використання медіаресурсу на виборчих кампаніях. А також медіакорпорації. Хоча треба розмежувати права власника, інвестора та редакційного колективу, аби не допустити втручання перших до редакційної політики.

Важливе значення має поєднання принципів родинності та концентрації, політики експансії. Це дуже чітко простежується на прикладі шведського концерну Боньєрів, який протягом двох століть належить одній сім’ї та являє собою зразок невід’ємного елементу північноєвропейської моделі ЗМІ. Високий ступінь концентрації зближує цю модель в економіці з загальносвітовими тенденціями. Це потужне утворення збільшило географічні межі діяльності за свою двохсотлітню історію до 17 країн. Воно охопило увесь технологічний спектр медіаринку, видає книжки, щоденні газети та журнали, продукує та розповсюджує фільми, музику, радіо та телевізійні програми, а також економічну інформацію.

В Україні відсутній закон, який зміг би регулювати діяльність медіакорпорацій та медіагруп, а прийняття такого закону може вивести їхню діяльність з тіні. Мабуть, приймаючи інформаційні закони на початку 90-х ніхто не сподівався, що з часом у країні виникнуть комерційні інформаційні корпорації, які відіграватимуть неабияку роль у формуванні життя країни. Безумовно, нині всім гілкам влади необхідно зосередитися на підготовці та прийнятті парламентом системи цілого ряду законів (Інформаційного кодексу), де мали б бути норми, які регулюватимуть діяльність монополістичних об’єднань. Такі об’єднання – це об’єктивний та природний процес, що відбувався в усіх європейських країнах з ринковою економікою.

Отже, насамперед, треба визначитися, на яку аудиторію та ринок розраховані ті чи інші ЗМІ, а звідси визначати форми концентрацій (скільки мас-медійних підприємств можна віддавати одній особі).

Регулювання проведення опитувань суспільної думки.

Опитування громадської думки поділяються на інтерв’ю та анкетні опитування. Інтерв’ю проводять у формі розмови інтерв’юера з респондентом (опитуваним). Запис відповідей здійснюється соціологом вручну або на плівку (аудіо чи відео).

Анкетне опитування передбачає фіксований порядок опитування респондента за чітко побудованою формою анкети: запитання – варіанти відповідей.

Розрізняють такі анкетні опитування громадської думки: роздавальне, телефонне, пресове, поштове (у тому числі електронною поштою), комп’ютерне. Роздавальне опитування – основний вид анкетного опитування. У цьому випадку дослідник безпосередньо вручає анкету респондентові, який повертає останню після заповнення. Такий спосіб уможливлює з допомогою спеціальних процедур забезпечення надійності, репрезентативності і якості опитування, гарантує практично повне повернення анкет. Телефонне анкетне опитування передбачає використання телефону для спілкування інтерв’юера та респондента. Якщо респондент є постійним учасником опитувань певної соціологічної мережі, можливе використання автовідповідачів, які запишуть відповіді респондента на аудіоплівку. За аналогічною схемою проводять опитування з допомогою електронної пошти та персональних комп’ютерів, встановлених у респондентів. Може використовуватися електронно-обчислювальна техніка і в разі телефонного опитування, коли результати відповідей через спеціальні пристрої вводяться безпосередньо в комп’ютер соціологів. Водночас слід зауважити, що такі опитування можуть бути репрезентативними лише за високого рівня телефонізації та комп’ютеризації населення.

У разі використання методу поштового опитування анкети розсилають і повертають дослідникові поштою. Попри легкість організації, незначні витрати та масштабність можливого охоплення населення слід зазначити, що кількість повернених анкет становить у середньому близько 5 %. Існує й проблема репрезентативності, оскільки відповідають на анкету лише ті, хто цього сам хоче. Коли проводиться пресове опитування, анкета публікується в газеті, а після заповнення респондентом надсилається поштою. Досвід показує, що в разі регулярного проведення таких досліджень кількість повернених анкет може досягати десятків тисяч.

Маючи такий первинний респондентський масив, можна суттєво підвищити надійність інформації через так званий ремонт вибірки, тобто наближення соціально-демографічних параметрів вибірки до відповідних параметрів населення територій (країни, регіону, міста тощо), де проводиться опитування громадської думки.

Безперечно, проблема репрезентативності в разі проведення пресових опитувань є досить складною і її потрібно враховувати, оцінюючи результати дослідження.

Під час проведення політичного маркетингу опитування громадської думки виконують три основні функції; політичну, ідеологічну й соціальну.

Політична функція полягає в політичній розвідці, дослідженні суспільних настроїв, соціальних настанов електорату, ставлення широких верств населення до різних соціальних проблем, окремих осіб.

Опитування дають змогу оцінити палітру політичних орієнтацій виборців, імідж «ідеального» політичного діяча, який сформувався в суспільній свідомості.

Ідеологічну функцію слід розглядати в таких аспектах: регулярність проведення опитувань сприяє створенню моніторингу (безперервного стеження) за ефективністю впливу політичних акцій на різні категорії електорату, дає змогу виявити, як реагують основні прошарки населення на ідеї, гасла, політичні програми, форми їх подання, манеру лідерів триматися і т.ін.; дані опитувань справляють значний ідеологічний вплив, сприяють формуванню громадської думки в заданому напрямі. Якщо тонко вбудувати соціально-психологічну настанову сприйняття в запитання анкети, можна «підказати» бажану відповідь.

Крім того, результати опитувань громадської думки можуть використовуватися для маніпулювання суспільною свідомістю. Скажімо, можна в потрібному напрямі інтерпретувати отримані відповіді, привернути увагу до зростання популярності одного лідера, промовчати щодо іншого і т.ін.

Соціальна функція опитувань також має кілька аспектів:

– результати містять інформацію про потреби, інтереси, вимоги, претензії населення до влади, які остання не повинна ігнорувати й мусить використовувати під час вироблення управлінських рішень;

– громадська думка через опитування реалізує функцію соціального контролю, відкриває важливий канал зв’язку між владою та громадськістю, а інколи реалізує й деякі функції прямої демократії;

– опитування дають змогу точніше визначити співвідношення політичних сил у суспільстві, що є одним із чинників політичної та соціальної стабільності;

– дані опитувань уможливлюють довготермінове прогнозування соціального розвитку суспільства і т.ін.

Крім того, опитування громадської думки можуть бути стратегічними й описовими (допоміжними).

Стратегічне використання опитувань, скажімо, під час проведення виборів, полягає в оцінюванні загальнополітичної ситуації, сильних і слабких сторін кандидатів, у визначенні на основі соціальних, демографічних, геополітичних чинників шансів кандидата в тих чи інших регіонах.

Реалізація описової функції дає змогу кандидатам та їхнім командам дізнаватися про те, хто лідирує, які проблеми виборці вважають для себе найважливішими і т.ін.

Важливою особливістю функціонування громадської думки в українському суспільстві є її диференційованість. Ще кілька років тому наявними були спроби обґрунтувати тенденцію до «консолідації» громадської думки різних груп населення, хоча була явно вираженою диференційованість точок зору різних соціальних груп. Сьогодні ж, коли соціальна диференціація суспільства очевидна, очевидна і диференційованість громадської думки. Адже цілком природно, що громадська думка підприємців, робітників, службовців щодо зміни структури виробництва, скорочення чисельності персоналу має свої особливості.

Громадська думка, набуваючи соціального звучання, значно розширює сферу активного впливу на соціальні процеси, участь у соціальному управлінні. І хоча раніше вона впливала (наприклад, своєю експресивною функцією) на соціальне управління, нині вона стає важливим фактором, який визначає соціальні та політичні процеси у суспільстві. Тому проблеми вивчення, врахування громадської думки у процесі соціального управління є особливо актуальними.

Відомо чимало методів вивчення громадської думки, і їх не можна зводити лише до спеціальних соціологічних опитувань. Оскільки громадська думка висловлюється через багато каналів, для її вивчення можуть бути використані кон-тент-аналіз текстів (при вивченні, наприклад, матеріалів преси, документів органів управління та ін.); спостереження (при вивченні громадської думки, яка функціонує на зборах, засіданнях органів управління та ін.); лінгвосоціологічні та соціометричні методики, соціальний експеримент.

Найважливішим при вивченні громадської думки є метод опитування як незамінний спосіб одержання інформації про безпосередні факти свідомості, суб’єктивний світ людей, їхні нахили, мотиви діяльності, думки. Відомий спеціаліст у галузі вивчення громадської думки Дж. Геллап назвав метод опитування «телескопом соціальних наук».

У процедурному плані цей метод зводиться до того, що, з одного боку, виступає дослідник з певними запитаннями, у відповідях на які він сподівається одержати потрібну йому інформацію, з іншого – опитуваний (респондент), який відповідає на запитання, володіючи при цьому інформацією, яка цікавить дослідника, і згоден повідомити її.

Опитування як метод соціологічного дослідження поділяється на два різновиди: інтерв’ю та анкетне опитування. Інтерв’ю – це бесіда, яка проводиться за певним планом і передбачає прямий контакт інтерв’юера з респондентом (опитуваним), причому запис відповідей останнього здійснюється або інтерв’юером, або механічно (на плівку). Анкетне опитування передбачає жорстко фіксований порядок, зміст і форму запитань, чітке формулювання відповідей, які реєструються опитуваною особою.

При вивченні громадської думки використовують різні види опитувань. Під час поштового опитування розсилають анкети, які потім повертають дослідникові поштою. Пресове опитування передбачає публікацію анкети в газеті. Телефонне опитування здійснюють з використанням телефону. Найчастіше використовують роздавальне опитування. При його організації анкету респонденту вручає безпосередньо дослідник, до якого вона повертається після заповнення. В усіх випадках важливо забезпечити репрезентативність інформації.

Враховуючи неабияке значення громадської думки в соціальному управлінні, труднощі, які постають у процесі її вивчення, в демократичних державах діють спеціальні центри з вивчення громадської думки.

Перше спеціальне опитування громадської думки, пов’язане з організацією виборчої кампанії, було здійснено у СІЛА в 1824 р. На початку 30-х років XX ст. у СІЛА було створено перший інститут опитувань громадської думки під керівництвом Дж. Геллапа. Нині він має філії у багатьох країнах світу. У повоєнні роки діяли десятки подібних інститутів та центрів. Найвідоміші серед них: «Бен Геффін і компанія», «Л. Харріс і компанія», Інформаційне агентство СІЛА, Служба вивчення громадської думки БІ-БІ-СІ (Великобританія), Інститут Демоскопії ГФРШ та ін.

З відомих причин у СРСР тривалий час не було серйозних центрів вивчення громадської думки, хоча практикувалися розрізнені спроби опитувань. Про загальнонаціональні репрезентативні опитування не йшлося. Тільки наприкінці 80-х років створено Всесоюзний центр вивчення громадської думки під керівництвом академіка Т. Заславсь-кої, який мав свої відділення у Києві, Дніпропетровську, Львові.

В останні роки в Україні набули розвитку служби вивчення громадської думки, зокрема опитувальні центри на базі Інституту соціології НАН України, Києво-Могилянської академії, приватні опитувальні центри, регіональна мережа опитувань громадської думки.

Однією з найважливіших складових політичного маркетингу є вивчення особливостей функціонування ринку влади в певному суспільстві. (Тут, до речі, слід зауважити, що ринок влади існує не лише в демократичних суспільствах. Ми маємо певні підстави говорити про ринок влади і в тоталітарних державах, вважаючи, що й там існують конкуренція й боротьба за владу. А різниця полягає лише в рівні цивілізованості змагань за владу та в наявності певних «правил гри», загальноприйнятих у цьому суспільстві.)

Дослідження ринку влади передбачає вивчення та аналізування політичної культури суспільства, рівня розвитку партійно-політичних структур, банку політичних лідерів (тобто політичної та правлячої еліти) і, звичайно, настанов суспільної свідомості.

Якщо перші три чинники досліджуються традиційними методами політичного аналізу, то стереотипи суспільної свідомості можна дослідити насамперед через вивчення громадської думки.

Вивчати громадську думку можна через опосередковані, прямі й спеціалізовані канали надходження інформації.

Опосередковані канали висловлювання громадської думки – засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення, відео, комп’ютерна, електронна пошта тощо), документи засідань органів влади, суспільно-політичних організацій, матеріали державних органів управління статистики, спецслужб, органів внутрішніх справ, армії та ін.

Прямі канали висловлювання громадської думки – особисті контакти працівників органів управління з населенням на зборах, мітингах, страйках, прийом громадян, через листування і т.ін.

Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки є найнадійнішими, оскільки дають змогу отримувати з допомогою соціологічних і соціопсихологічних методів надійну й репрезентативну (адекватну) інформацію з широкого кола питань.

На відміну від опосередкованих каналів (які дають змогу дослідити методом контент-аналізу лише основні тенденції громадської думки), прямих каналів (які надають інформацію про думки найактивнішої частини населення, яка пише листи, звернення, виступає на мітингах і т.ін.) саме спеціалізовані канали висловлювання громадської думки мають стати науковою базою для проведення політичного маркетингу.

Отже, дослідження громадської думки є однією з найважливіших складових політичного маркетингу, бо без об’єктивної соціальної інформації про реальний стан справ у суспільстві, ставлення широкого загалу до ключових питань громадського життя, до окремих суспільних інститутів (держави взагалі, парламенту, уряду, політичних партій, окремих лідерів та ін.) неможливо приймати відповідальні рішення. Маючи таку інформацію, центри влади можуть адекватніше впливати на стан справ у суспільстві, підвищувати ефективність управлінських рішень, мати зворотний зв’язок з громадськістю про рівень сприйняття нею певних законопроектів, постанов, загальнополітичних рішень.

Статус журналіста.

Журналіст – це творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для засобів масової інформації, виконує редакційно-посадові службові обов’язки в засобі масової інформації (в штаті або на позаштатних засадах) відповідно до професійних назв посад (роботи) журналіста, які зазначаються в державному класифікаторі професій

Передаючи інформацію широкій аудиторії, журналіст повинен будувати її на достовірних фактах, спиратися на міцну соціологічну основу. Це – по-перше. По-друге, знати і вміти використовувати свої права та обов’язки як учасник інформаційних процесів. Тому статус журналіста надзвичайно тісно пов’язаний з нормами професійної етики, сучасним законодавством щодо функціонування ЗМІ.

Так, згідно з професійними стандартами американських ЗМІ, журналісту (особливо якщо він висвітлює соціальні теми) не слід брати участь у політиці, громадських кампаніях, демонстраціях, підписувати петиції і працювати на організації, що є потенційними джерелами інформації. Бо слід «уникати навіть натяку на конфлікт інтересів».

Окрім того, поважні американські редакції запроваджують власні статути поведінки, які на додаток до національного кодексу містять ще суворіші обмеження. Так, у «Los Аngeles Тіmes» вимога політичної нейтральності поширюється не лише на працівників, але й на їхнє оточення: якщо журналіст газети має близьких родичів або друзів у політичній організації, він повинен утримуватися від будь-яких публікацій про неї. Ще суворіший етичний кодекс «Washіngton Post» стверджує, що участь родичів кореспондента в громадському житті «може скомпрометувати репутацію» видання. Правило №1 «New York Daіly News» попереджає: усі службовці газети, від видавця до технічного виконавця, не мають права обіймати державні та громадські посади, працювати на політиків не лише за платню, але навіть на волонтерських засадах, тому що «немає нічого більш підозрілого й уразливого для довіри, ніж союз між журналістикою і політикою».

Про бездоганну репутацію в умовах цивілізованої конкуренції піклуються не лише американські мас-медіа. Міжнародний кодекс етичних норм, прийнятий Товариством професійних журналістів, забороняє прес-особам працювати за сумісництвом, вступати до об’єднань, обіймати державні пости, якщо може «скластися уявлення про конфлікт інтересів». Кодекс журналістів Республіки Словенія рекомендує «припинити свою професійну діяльність під час заняття політикою. Це дозволить уникнути відчуття подвійного стандарту і лояльності».

У Фінляндії «журналіст не повинен діяти всупереч особистим переконанням», та й у Швейцарії «ніхто не має права примушувати журналіста висловлювати думку, яка може суперечити... його совісті». Настільки ж ризиковані правила Італії та Росії, де «журналіст не зобов’язаний бути нейтральним». Кодекс преси Німеччини і Кодекс журналістів Республіки Словенії жорстко обмежують свободу вираження думок лише напередодні виборів, зобов’язуючи репортера або редактора, який висвітлює виборні баталії, «висловлювати також ті думки, які він не поділяє» (цей принцип поширюється на будь-яку інформацію, навіть захищену свободою преси).

Збалансованість політичної інформації стає головним постулатом етики закордонних електронних мас-медіа. Із наближенням виборів магнати, наприклад NBS, керуються правилом «рівних шансів». Тобто якщо офіційно зареєстрований кандидат на будь-яку громадську посаду виступає в одній із програм NBS у будь-якому амплуа, політичному або ні, до NBS можуть звернутися з вимогою дати «рівну можливість», яку, за звичаєм, називають «рівним часом», іншому офіційно зареєстрованому кандидату на цю ж посаду. Політика тотожних шансів містить ще одне беззаперечне правило: супервідверта підтримка одного кандидата, з погляду західних стандартів, є брутальним порушенням демократичних принципів.

Кодекси етики багатьох країн проголошують ще одну аксіому. «У справжній журналістиці встановлюється чітка межа між новинами і коментарем. Зведення новин не повинні містити думки або упередження журналіста, а зобов’язані викладати тему з усіх боків», – стверджує Кодекс етики США. Неодмінне розмежування фактів і коментарів встановлено правилами Ірландії, Італії, Латвії, Польщі, Швеції, Росії.

Отже, підставами застосування окремих і особливих норм соціального захисту журналістів є такі специфічні риси та умови журналістської діяльності: творчий характер, інтенсивність інтелектуальної праці, її нерегульована тривалість за умов жорсткої регламентації редакційного і технологічного циклу підготовки та випуску видань і програм; суспільно впливове за наслідками значення роботи, висока соціальна відповідальність за свою працю та її результати; постійно значне морально-психологічне навантаження і напруженість, виконання службових обов’язків і реалізація творчих планів у стресових ситуаціях; систематичне перебування у відрядженнях та роз’їздах, включаючи відрядження до місць надзвичайних подій, професійна творча діяльність в екстремальних умовах, виконання спеціальних завдань з ризиком для здоров’я і життя; необхідність здійснювати власний творчий пошук нової потрібної інформації та її джерел, наявність об’єктивних і суб’єктивних труднощів та перешкод у добуванні інформації; прояви морально-психологічного тиску, погрози та безпосередні загрозливі дії проти журналіста у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків.

Порушення законодавства про ЗМІ й відповідальність за них.

Підставами відповідальності за порушення законодавства про ЗМІ звичайно є безпосереднє невиконання та порушення норм законодавства про ЗМІ, створення перешкод для їх реалізації, а також невиконання і порушення норм, передбачених іншими законодавчими актами щодо діяльності ЗМІ. Підставами відповідальності посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування є також їх втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та в індивідуальну професійну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформаційної діяльності, однобічні рішення щодо засобів масової інформації та їх працівників за наявності інших співзасновників.

Неправомірні дії посадових осіб органів державної влади і місцевого самоврядування, керівників недержавних організацій – засновників (співзасновників) засобів масової інформації та керівників самих засобів масової інформації, порушення ними норм законодавства про ЗМІ звичайно можуть бути оскаржені відповідно до цивільного, цивільного процесуального кодексів, кодексу про адміністративні правопорушення з метою захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, а також розв’язання спорів між організаціями і трудових спорів. Невиконання посадовими особами та іншими працівниками державної влади і органів місцевого самоврядування норм цього Закону, інших законодавчих актів, зазначених у ньому, тягне за собою кримінальну, адміністративну, дисциплінарну або іншу відповідальність відповідно до законодавства.

В деяких країнах (в тому числі і в Україні) надається державна економічна підтримка вітчизняних друкованих засобів масової інформації шляхом регулювання тарифів на поліграфічні послуги щодо друкування, транспортних перевезень та розповсюдження газет і журналів, визнано за необхідне здійснити заходи щодо усунення обмежень, які перешкоджають зміцненню і розвитку інформаційної галузі, її інфраструктури, надання реальної підтримки діяльності журналістів та забезпечення особливих норм їх захисту; посилення відповідальності друкованих засобів масової інформації за порушення законодавства про інформацію; спрощення процедури митного оформлення целюлозно-паперової продукції та поліграфічного обладнання; звільнення від сплати ввізного мита при ввезенні на митну територію країни газетного паперу тощо.

З метою повнішого забезпечення права громадян на інформацію, поліпшення координації діяльності органів державної влади у процесі розроблення і реалізації державної інформаційної політики створюються відповідні органи з питань інформаційної політики.

Отже, слід зазначити, що нинішній стан реалізації конституційних положень щодо свободи слова та діяльності засобів масової інформації в європейських країнах, в тому числі і в Україні, забезпечується розвиненою нормативно-правовою базою.