Тема 3. Партії й партійні системи держав цсє. Форма правління й інститут глави держави в політичній системі держав цсє

2 год

Поняття політичної партії і її функції. Соціальна база партій. Електорат партій. Класифікації політичних партій по соціально-політичних й організаційних критеріях. Ліві, праві, і центристські партії. «Нові» партії. Кадрові й організаційно неоформлені партії («виборчі рухи»). Індивідуальне й колективне членство. Взаємини парламентської партійної фракції з позапарламентськими партійними органами. «Парламентська партія».

Поняття партійної системи. Багатопартійність і багатопартійна система.

Поняття форм правління. Класифікація форм правління.

Повноваження глави держави відносно парламенту.

Семінар: Партії й партійні системи держав ЦСЄ. Форма правління та інститут глави держави в політичній системі держав ЦСЄ

2 год

Література: 1-3, 5, 7-9, 11, 12, 19-20, 23-26, 28-29, 31.

Поняття політичної партії і її функції.

Політична партія (лат. pars (partis) – частина, група однодумців) – це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для вираження і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів політичними методами, тобто шляхом завоювання влади, участі в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об’єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є «найбільш політичними», оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени політичних партій здійснюють управління державою, а через нього – всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних і політичних рішень.

Сучасне розуміння інституту політичних партій з відповідними типологічними ознаками почало формуватися в ХІХ – на поч. ХХ ст. Німецький дослідник Хаcбах розглядав партію як організацію людей з однаковими політичними поглядами і цілями, які прагнуть до завоювання політичної влади з метою використання її для реалізації власних інтересів. З цим визначенням цілком узгоджується і юридичне формулювання поняття політичної партії за чинним законодавством України. Так, Закон України «Про об’єднання громадян» від 16.06.92 року визначає політичну партію як «об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування». Закон України «Про політичні партії в Україні» вказує, що «політична партія – це зареєстроване згідно з законодавством добровільне об’єднання громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах і інших політичних заходах».

На основі всіх вищеприведених визначень можна так сформулювати поняття політичної партії. Політична партія – це суспільна організація, яка охоплює групу людей, що об’єдналися для участі у політичному житті і здійсненні діяльності з метою здобуття і використання політичної влади для реалізації інтересів її членів на вищому політичному рівні – на рівні органів державної влади.

Парадигму (модель) сучасної парти утворюють такі параметри.

1. Інституціоналізація, або місце й роль партії у політичній системі.

2. Статус в уряді (керівництво або участь), представленість (непредставленість) в органах влади (законодавчих, виконавчих, судових).

3. Соціальна база (стани, групи, конфесії, етноси, окремі громадяни тощо).

4. Політичні орієнтації (настанови) стосовно власності, ролі держави, прав громадян і т.ін.

5. Мета функціонування (суперництво на виборах, підрив політичної системи, підтримка еліти влади і т.ін.).

6. Структурна незалежність (ступінь незалежності, кадрові, фінансові джерела, зв’язки з іншими вітчизняними та зарубіжними партіями).

7. Внутрішня організація (структура, ієрархічні зв’язки, географія впливу, ступінь централізованості, періодичність проведення зборів, з’їздів, інтенсивність пропаганди, постановка науково-дослідницької діяльності і т.ін.).

8. Рівень згуртованості, активності членів партії, дисципліни, дотримання доктрини і т.ін.

Політичні партії виконують різноманітні функції, до головних з яких належать: 1) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад, Шведська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому; 2) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у суспільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.; 3) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ; 4) втілення в життя свого політичного курсу, коли партія приходить до влади, діставши перемогу на виборах; 5) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна; 6) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді партією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, ай у суспільстві в цілому. У демократичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільної конкуренції; 7) робота із залучення до партії нових членів, прагнення до створення могутньої соціальної партії; 8) кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх висування як у партійному апараті, так і в державних структурах; 9) внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різних внутрішньопартійних питань. У багатьох партіях надзвичайно гострою є проблема боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжності у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними політичними партіями. Гостра міжфракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.

Соціальна база партій.

Поняття соціальної бази партії показує, які групи і категорії населення підтримують дану партію, основні положення її програми. Соціальна база може виявляти самі різноманітні форми підтримки політичної партії, і голосування за партію біля виборчих урн є лише однією з форм такої підтримки. Соціальну базу іноді досить важко встановити, оскільки вона визначається не фактичною включеністю в партійну організацію та її діяльність, а декларованою прихильністю.

Соціальна база політичних партій є дуже строкатою. Як правило, до них входять найрізноманітніші соціальні верстви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу Німеччини – однієї з масових партій у країні – є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина представників молоді часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Реальна політика цієї партії знайшла схвалення і підтримку основної маси виборців, тому вже протягом кількох виборчих кампаній німці голосують не за соціал-демократів, «зелених» чи комуністів, а підтримують християнських демократів. У противному разі вони голосували б за інші партії та їхніх лідерів.

Якщо політична партія не виражає соціального чи іншого суттєвого групового інтересу, тобто не має соціальної бази, вона втілює свої вузькопартійні інтереси і неминуче приречена на поразку. Білоруський вчений-державознавець М.Ф. Чудаков вважає хибним обмежувати характеристику політичної партії лише класовою ознакою. Водночас не варто про неї забувати. Ще під час буржуазних революцій у Західній Європі виникали буржуазні партії, які боролись за політичну владу для буржуазії. У другій половині XIX ст. створювались робітничі і селянські політичні партії. Їх боротьба за права пригноблених, проти всевладдя буржуазії сприяла конституційному закріпленню загального, рівного виборчого права, ускладненню соціальної структури суспільства, формуванню в країнах Західної Європи і США соціальної держави, підвищенню життєвого рівня працюючих за наймом верств населення, розширенню участі в управлінні державними справами робітників, селян, жінок та ін. Сьогодні не зменшується значення ідеологічних чинників, одним з яких є класова ознака політичних партій і навпаки. Тому класова ознака політичних партій існуватиме доти, доки існуватимуть класи, соціальні прошарки, що мають свої інтереси, які відбивають політичні партії. Але як свідчить історичний досвід, абсолютизація цієї ознаки може призвести до деформації суспільних відносин, до зрощення правлячої партії і держави, перетворення першої на державну партію.

Висока роль політичних партій у формуванні та функціонуванні державної влади, у житті суспільства дала, по-перше, підстави політологу і видавцю довідника «Партії Західної Європи» Й. Рашке зробити висновок про те, що всі держави Західної Європи є партійними; по-друге, можливість виявити чітко виражену тенденцію до правової інституціалізації політичних партій, тобто до перетворення їх «на правовий інститут шляхом дедалі ширшого регулювання правом комплексу відносин, пов’язаних з утворенням, організацією та діяльністю партій». У зв’язку з цим в 1967 р. у ФРН було прийнято перший у світовій історії Закон «Про політичні партії».

Електорат партій.

В структурному відношенні у партій можна виділити декілька рівнів, серед яких перший рівень – самий невизначений і розмитий – являє собою блок виборців, який ідентифікує себе з даною партією і систематично голосує за неї на виборах. Уся сукупність виборців, які віддають свої голоси за кандидатів даної партії, називається електоратом (від. лат. та англ. еlector – виборець).

Отже, електорат – це сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи. Прихильники політичної партії, які голосують за висунутих нею кандидатів на виборах. В організаційно неоформлених партіях відсутнє членство. За таких вважаються виборці, що голосують за партію на виборах, тобто її електорат.

Поряд з переконаними прибічниками партії електорат може включати в себе і значну частину «випадкових», ситуативних голосів – голосів тих виборців, які в ході голосування зреагували на конкретний передвиборний рекламний трюк, конкретну особистість кандидата (іноді просто вдалу фразу або жарт чи самі пожартували таким чином). Як свідчать опитування суспільної думки, остаточне рішення про те, кому віддати свій голос, кожен п’ятий а то й четвертий виборець приймає в останній момент, іноді навіть на самій виборчій дільниці. Ці голоси при відповідному збігові обставин можуть виявитись вирішальними, тому за них завжди йде найгостріша конкурентна боротьба між усіма політичними партіями.

Поведінка електорату на виборах є одним із важливих проявів їх правової культури. Виборці надають перевагу певним політичним силам чи кандидатам, на їх поведінку впливають різноманітні засоби виборчих технологій та інші політичні, соціальні, психологічні чинники. Під час кожних виборів у всіх демократіях існують люди, які не голосують з тих чи інших причин. Абсентеїзм може бути зумовлений нерозвиненою політико-правовою свідомістю людей, коли їхні інтереси обмежуються лише елементарним виживанням. Абсентеїзм може бути й відбиттям прагнення людей відсторонитись від політики, в якій вони вбачають марнославне та амбіційне змагання групових, егоїстичних інтересів. Виборці можуть не йти голосувати через відсутність інтересу до виборів та переконання, що їхня особиста участь у виборах нічого не змінить тощо.

Класифікації політичних партій по соціально-політичних й організаційних критеріях.

Класифікуючи політичні партії, необхідно враховувати, що будь-яка класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за усталеною схемою. Залежно від змін у співвідношенні політичних сил у країні партії трансформуються, змінюють свої назви, із партійних фракцій створюються нові партії і т.ін. В основу класифікації можуть бути покладені різні критерії: соціальна підтримка, ідеологія, принципи організації і т.ін.

Можна навести наступну класифікацію політичних партій за соціально-політичними критеріями.

Консервативні партії (лат. concervatio – зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політичних, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, критично ставляться до різних перетворень, реформ і схвалюють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності. До цих партій належать консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Прогресивно-консервативна партія Канади та ін.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на позиціях збереження механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функцією держави. Вони обстоюють помірний соціальний реформізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (насамперед, у рамках ЄЕС). Партіями ліберального напряму у політиці є Ліберальна Партія Великобританії, Італійська ліберальна партія, Вільна демократична партія Німеччини.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничого класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. Це пов’язано, насамперед, з динамікою соціальної структури суспільства. У наш час ці партії підтримують не тільки трудящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних партій, усунувши з цієї позиції лібералів. Широка соціальна база таких партій забезпечує їм силу і вплив. Ідеологічною основою соціал-демократів є доктрина демократичного соціалізму, основними цінностями якого проголошується свобода, рівність, соціальна справедливість і солідарність. У соціально-економічній сфері вони пропагують контроль суспільства над економікою, плюралізм форм власності, забезпечення соціальних прав, ліквідацію всіх форм гноблення, дискримінації та експлуатації людини людиною. Досягти цієї мети передбачається тільки мирними засобами, шляхом перетворень і реформ, без революцій і соціальних потрясінь. Тому соціалістичні та соціал-демократичні партії часто називають реформістськими.

У деяких країнах провідними і правлячими партіями є конфесіональні (лат. confessionaiis – віросповідний). Вони об’єднують членів партії на основі спільності віри. Найбільш впливовими в Європі вважаються партії, що об’єднують католиків: Християнсько-демократичний союз Німеччини, Християнсько-демократична партія Італії, Австрійська народна партія та ін. Координує діяльність конфесіональних партій католицького напряму Ватикан. Невелику підгрупу конфесіональних партій становлять клерикальні партії (лат. clericalis – церковний).

Партії «зелених» (екологічні партії) утворилися в результаті злиття громадських організацій, що виступають на захист навколишнього середовища. Це відносно нові політичні об’єднання. Перша така партія була зареєстрована у 1980 р. у ФРН, а у 1983 р. «Зелені» завоювали 27 депутатських мандатів у бундестазі. Сьогодні «Зелені» працюють у парламентах Англії, Скандинавських держав, Японії та ін. Це партії лівого, демократичного напряму, що виступають насамперед з позицій захисту прав і свобод людини, чистоти довкілля.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загальнолюдські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси – завдання, що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня людини праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики – роззброювання, без’ядерний світ та ін.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джерелом політичної напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascismo, від лат. fascis – зв’язка, об’єднання). Після закінчення другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, у деяких з них неофашисти працюють не тільки в муніципальних органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.), а у Франції на виборах президента у 2002 р. лідер неофашистів Жан-Марі Ле Пен балотувався навіть на посаду президента.

Щодо організаційної класифікації, партії можна розподілити на такі.

1. Кадрові партії, що об’єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які є здебільшого професійними політиками. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.

2. Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення через членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

3. Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови вступу до партії, її члени мають партійні квитки, зобов’язані дотримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, виконувати партійні доручення і регулярно сплачувати членські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, комуністичні партії.

4. Партії, в яких відсутній інститут оформленого членства, а належність до них виражається через голосування за її кандидатів на виборах, є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають свою діяльність під час підготовки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії є, скоріше, виборчими рухами. Члени організаційно неоформлених партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це робиться присяганням на Біблії. У СІНА до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії – Республіканська і Демократична.

Ліві, праві і центристські партії.

У спеціальній літературі найбільш поширеним критерієм для класифікаційної характеристики партій є ідеологічний. Політична ідеологія – це базова система світоглядних (насамперед соціально-політичних цінностей), якої притримуються прибічники партії. Основою класичної градації партій за критерієм політичної ідеології є їх поділ на «ліві», «центристські» та «праві». Ця відома нині термінологія вперше ввійшла у вжиток в часи Великої французької революції 1789-1795 рр., коли у Конвенті ліворуч від спікера сиділи революційні радикали якобінці, що отримали назву «ліві»; а більш помірковані жирондисти, що займали місця праворуч – «праві».

В сучасній політології більш-менш прогресивні партії прийнято іменувати лівими, реакційні – правими, а проміжні – центристськими (хоча в посттоталітарних суспільствах навряд чи можна назвати комуністичні та соціалістичні партії прогресивними, оскільки здебільшого вони закликають до повернення старих часів).

Схематично партійну градацію за ідеологічним критерієм можна в самому спрощеному вигляді зобразити так:

< ліві (комуністичні, соціалістичні) – центристські (соціал-демократичні, ліберальні, консервативні) – праві (фашистські, расистські) >.

Щоб детально розглянути відмінності різних політичних позицій стосовно названих видів диференціації окремо, доцільно взяти до уваги ті загальні концептуальні відмінності, які існують у ставленні до диференціації взагалі. Це зумовлено тим, що в сучасній соціології немає загальноприйнятої теорії походження соціального розшарування та його ролі в процесах відтворення суспільства і його змін. У поточному столітті у світовій соціології сформувалися та поширилися в основному два різних типи макросоціологічних теорій – функціоналістські і конфлікціоністські. Ці два теоретичні підходи до пояснення будови суспільства та макросоціальних процесів фактично є протилежними й конкуруючими. Якщо характеризувати їх коротко, то необхідно звернути увагу на такі основні моменти.

Функціоналістський підхід (він базується на ідеях Герберта Спенсера та Еміля Дюркгейма) характерний тим, що розглядає суспільство як єдину цілісну систему, що складається з функціональних підсистем. Тобто з таких частин, які виконують певні функції відносно одна одної і суспільства в цілому, доповнюють одна одну і одна від одної взаємно залежні. І головну увагу функціоналізм зосереджує на з’ясуванні того, яким саме чином різні частини суспільства виконують свої функції і забезпечують збереження суспільства, його стабільність як певної цілісності.

Протилежний, конфлікціоністський підхід до розуміння суспільства та соціального розшарування (він базується на ідеях Карла Маркса та Макса Вебера) характерний тим, що майже усі історичні форми суспільства (за винятком, іноді, лише первісного) розглядаються як нецілісні системи. А як такі, що складаються з підсистем, утворених соціальними групами з протилежними інтересами, які конфліктують між собою за поділ основних дефіцитних соціальних ресурсів (багатства, влади, престижу) та які одна від одної залежні значно більш однобічно, ніж взаємно. Головну ж увагу конфлікціонізм зосереджує на з’ясуванні того, яким саме чином різні частини суспільства борються за свої інтереси і як ця боротьба забезпечує якісні зміни в устрої суспільства – руйнування його старого соціального устрою та формування нового.

Якщо функціоналісти розглядають конфлікт як дещо ненормальне, як ознаку розладу у суспільстві, то конфлікціоністи, навпаки, розглядають конфлікт як головне джерело суспільного розвитку. З точки зору конфлікціонізму суспільство завжди знаходиться у стані змін, а джерелом цих змін є конфлікт основних інтересів.

Виходячи з такого бачення суспільства, конфлікціоністи пояснюють існування соціального розшарування тим, що воно корисне і необхідне не суспільству в цілому, а тій групі чи групам, які мають владу, щоб панувати над іншими і експлуатувати їх. Тобто щоб мотивувати залежних від панівних груп до виконання обов’язків, нав’язаних їм їх нижчим соціальним станом, і привласнювати значну частину створюваного ними багатства. Для цього домінуючі групи використовують як ідеологічний вплив, так і політичну владу.

З викладеного вище неважко побачити, що конфлікціоністський і функціоналістський підходи фактично є ідейно-теоретичним підгрунтям, відповідно, тих політичних орієнтацій, які в європейській традиції характеризуються як ліві і праві. Так, з теоретичних позицій конфлікціонізму суспільству треба позбавитися соціального розшарування. Зрозуміло, що політичні орієнтації прихильників такої мети належать до лівої частини політичного спектра. І навпаки, з теоретичних позицій функціоналізму суспільству треба відтворювати соціальне розшарування. Відповідно, політичні орієнтації прихильників такої мети належать до правої частини політичного спектра.

Що ж стосується політичних орієнтацій, які звичайно називають центристськими, то донедавна вони фактично не мали свого власного (специфічного) теоретичного підгрунтя. Центризм розглядався його прихильниками як свого роду «золота середина між двома крайнощами», а його противниками – як щось на кшталт «сидіння між двома стільцями». Спроби інтегрувати функціоналістський і конфлікціоністський підходи робилися неодноразово, але лише з кінця 80-х років один з варіантів синтезу функціоналізму і конфлікціонізму – еволюціоністський підхід, запропонований Герхардом Ленські, – набув досить поширеного визнання.

За цим підходом, як і за функціоналістським, основні ресурси розподіляються у суспільстві таким чином, щоб задовольняти основні суспільні потреби. Тобто щоб надати пріоритет у отриманні цих ресурсів тим особам, які займають життєво важливі для суспільства позиції і виконують соціально важливі ролі. Але з часів появи у суспільстві додаткового продукту, його розподіл відбувається таким чином, як це описують конфлікціоністи – через боротьбу певних соціальних груп та оволодіння деякими з них контролем за суспільним багатством. І соціальна нерівність, що складається внаслідок цього, тільки частково є функціональною, але більшість суспільств розшаровані набагато сильніше, ніж це необхідно для їх ефективного функціонування.

Відповідно, соціальне розшарування розглядається не як універсально необхідне, а лише як переважна форма структуризації суспільства, певні аспекти якої в конкретних умовах його існування не є необхідними. Тільки деякі роботи та винагороди у суспільстві розподіляються справедливо, багато ж з них – несправедливо. І тому розшарування полегшує функціонування суспільства тільки у деяких аспектах, а в інших – перешкоджає.

Отже, з теоретичних позицій еволюціонізму суспільству краще позбавитися тих аспектів соціального розшарування, які перешкоджають функціонуванню суспільства, й, навпаки, треба відтворювати ті аспекти розшарування, які полегшують його функціонування. Політичні орієнтації прихильників такої мети з найбільшою ймовірністю належать до якогось із сегментів центристської частини політичного спектра. Чи то ліво-, чи то право- чи то просто центристського – в залежності від того, які конкретно соціальні нерівності оцінюються позитивно, а які негативно і які практичні політичні висновки з цього робляться. І тому це потребує вже окремого аналізу ставлення до існуючих у конкретному суспільстві конкретних аспектів соціальної нерівності та їх чинників.

«Нові» партії. Кадрові й організаційно неоформлені партії («виборчі рухи»).

Події, що відбулися в Східній Європі та Радянському Союзі, відкривають перед дослідниками партійних організацій великі можливості для уточнення й перевірки теоретичних положень, виведених на основі західного досвіду. Звичайно, вторинні політичні прогнози значно менш ефективні, аніж ті, за якими роблять основні теоретичні узагальнення. Однак, за одержаними даними, в посткомуністичній політиці передусім однотипні партії зазнають геть відмінних змін. Дослідження дасть можливість не лише набагато краще зрозуміти, чому партії розвиваються саме так чи так, а й передбачити майбутні обриси політичного життя й демократії в посткомуністичному світі.

Сучасні «нові» партії в Східній і Центральній Європі часто зовсім не поспішають ідеологічно визначатися на боці того чи того суспільно-політичного розмежування. Здобувши владу, члени партії в представницьких органах не вважають себе будь-чим зобов’язаними.

Однак ці явища властиві не лише Східній і Центральній Європі. Вплив глобальної економіки, дедалі більш відкрите прагнення здобути політичну владу як інструмент контролю за розподілом національного багатства й розвиток сучасних засобів комунікації скрізь змінюють природу розмежувань, участь партій у політиці, реакцію виборців. Розмежування між ринковим лібералізмом та економічним популізмом цілком може стати новим домінантним. Готовність партій оминути його, спробувати підмінити головні проблеми менш значущими або вдавати, що вони стоять по один бік розмежування, тоді як на практиці стають на другий, не є політичними «феноменами», не знайомими виборцям в інших частинах світу. Кількість палких партійних прихильників значно скорочується скрізь, водночас повсюдно посилюються ігнорування виборів і розчарування виборців.

У початковій фазі лібералізації відбулася поляризація політичних партій на праві та ліві, в результаті якої ліві опинилися в системній кризі. Праві партії відчували й мали певну морально-психологічну й ідейно-політичну перевагу над лівими. Але вже в середині 1990-х років у Східній Європі спостерігався своєрідний лівий реванш. Партії-спадкоємиці, отямившись від історичної поразки, зуміли знайти організаційні, ідейні, соціальні й символічні ресурси, щоб прийти до влади, запропонувавши електорату нові форми політичної ідентичності в межах загальної посткомуністичної політики.

Ще однією особливістю розвитку «нових» партій в умовах демократичного транзиту в країнах Східної Європи є те, що у жодній із країн цього регіону не виникло масової партії. Політичні партії мають переважно кадровий або картельний характер.

У жодній посткомуністичній країні консолідації партійної системи не відбулося. Причини цього – нечіткість ліній основних соціальних і політичних розмежувань. У початковий період трансформації велике значення в процесі формування партій і партійних систем у Східній Європі мали територіальні й культурні розмежування. Значно менше поширювалося соціально-економічне розмежування капітал – праця.

Можна виокремити такі причини дисфункціональності інституту політичних партій у сучасному світі: втратили свою гостроту соціальні й ідеологічні відмінності, що зумовили свого часу створення політичних партій: між працею й капіталом, між державою й церквою, між конфесіями; підвищення загального рівня добробуту й освіченості робітників; партії вже не пропонують шляхи розвитку суспільства, політиків цікавлять тільки голоси виборців, а не ідеологічні питання; очевидна слабкість у молодих демократіях інститутів громадянського суспільства; падіння довіри до політичних партій і послаблення ідентифікації з ними; скорочення кількості членів партій; глобалізація світової економіки, що зменшує вплив національної влади на економічну ситуацію в окремих державах; прийняття багатьох важливих політичних рішень на наднаціональному рівні; звільнення технічним прогресом політичних партій від необхідності мобілізації значної кількості волонтерів для проведення виборчих кампаній.

У посткомуністичних країнах, що пережили період тоталітарного правління, жорсткість ідеологічних вимог до членства в правлячих партіях, надавані привілеї її керівним та рядовим членам, дискримінаційні критерії добору останніх перетворили ці об’єднання на ідеократичні угруповання кастового характеру. Соціальні претензії партійної бюрократії, що виявилися в прагненні перерозподілити владні повноваження на свою користь, зумовили виникнення партійно-державних утворень, які не представляли інтереси будь-яких верств суспільства. У своїй сукупності ці тенденції призвели до саморуйнування партій як специфічних політичних інститутів. Все це викликало значну недовіру населення до політичних об’єднань.

Кадрові й організаційно неоформлені партії («виборчі рухи») вирізняються там, що, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це й не є провідною характерологічною ознакою. Як приклади можна навести такі об’єднання, як Комуністичний, Соціалістичний, Християнсько-демократичний Інтернаціонал та ін. А скажімо, під національно-визвольним рухом можуть розглядатися політичні сили глобального рівня. Згадані рухи властиві індустріальному суспільству, мають зовнішній характер. Проте існують рухи, які є складовою політичної системи держави. Йдеться про виборчі рухи постіндустріальних і посттоталітарних суспільств, зокрема країн ЦСЄ.

Оскільки суспільно-політичні рухи, на відміну від партій, важко класифікувати відповідно до політичної ідеології (консерватизму, лібералізму, соціал-демократії, марксизму-ленінізму та ін.), наприклад, Е. Гідденс запропонував таку типологію: трансформативні рухи, спрямовані на радикальні зміни в суспільстві; реформаторські рухи, пов’язані з модифікацією теперішніх порядків; рухи порятунків, наприклад релігійні, які прагнуть спасіння людини від гріха і т.ін.; альтернативні рухи, які зосереджуються на усуненні негативних рис, звичок, наприклад рух за здоровий спосіб життя, проти наркоманії тощо.

Індивідуальне й колективне членство.

Політичні партії характеризуються декількома параметрами, одним з найважливіших із них є членство. Також розрізняють організаційно оформлені партії, члени яких отримують партійні білети і сплачують членські внески і організаційно неоформлені, які характеризуються відсутністю організаційного членства. В даному випадку, щоб прилучитись до тієї чи іншої партії, достатньо публічної заяви виборця про свою прихильність до цієї партії. Найбільш типовим прикладом перших є комуністичні партії, а других – Республіканська і Демократична партії США, Консервативна партія Великобританії.

Розрізняють також партії з прямим і опосередкованим членством. В першому випадку прийом в члени партії здійснюється в індивідуальному порядку, а в другому випадку – відповідна особа стає членом партії просто в силу того, що входить в яку-небудь організацію, що зв’язана з відповідною партією. Так, в Лейбористську партію Великобританії, а також соціал-демократичні партії Швеції, Норвегії, Ірландії профспілки входять на колективних началах; тут члени профспілок є колективними членами даних партій. Для комуністичних партій характерне виключно пряме членство.

За особливостями членства розрізняють партії: а) з індивідуальним членством; б) з колективним членством (наприклад, у деяких партіях колективними членами є певні профспілки або об’єднання культурно-політичного спрямування); в) із змішаним членством (поєднання індивідуального та колективного); г) без чіткого інституту членства.

За можливими обмеженнями членства, належністю до певної групи суспільства партії бувають: а) етнічні, расові; б) регіональні, регіонально-культурні чи земляцькі; в) статеві (наприклад, є жіночі партії); г) вікові (зокрема, можуть бути молодіжні партії або партії пенсіонерів); д) професійні; є) соціального класу або його верстви.

Подібною до цієї може бути класифікація, в основі якої лежить критерій переважання серед членів партії представників тієї чи іншої соціальної страти чи групи. Проте за своїм змістом це зовсім різні типології, тому що одна справа – встановлювати для прийому в партію ті чи інші обмеження соціального характеру, й зовсім інша – об’єктивно стикатися з фактом переважання у лавах партії представників певної страти чи групи суспільства.

За обмеженнями національно-етнічного характеру на членство в партії або за фактичним переважанням серед членів партії представників певних етнічних груп населення виділяють партії, що представляють: а) національні меншини; б) основні етнічні групи; в) громадян безвідносно до їх етнічної належності.

Взаємини парламентської партійної фракції з позапарламентськими партійними органами.

У поєднанні із залежністю правоохоронної та судової систем, проведенням виборів на всіх рівнях за пропорційною системою із закритими списками – це створює загрозу можливості концентрації більшості інститутів влади в руках однієї політичної сили (або згуртованої коаліції). За таких умов необхідне сприяння розвитку та становленню у суспільстві важелів, спроможних, у разі необхідності, протистояти спробам узурпації влади і продовжити процес циркуляції та оновлення політичних еліт. Одним з таких важелів є взаємини парламентської партійної фракції з позапарламентськими партійними органами.

До позапарламентських партійних органів зазвичай відносять: політичні партії, які не потрапили до парламенту, але мають своїх представників у органах місцевого самоврядування; політичні партії, не представлені ні у парламенті, ні у місцевих радах депутатів; громадські організації та рухи; місцеві органи влади, що опинилися у опозиції до центральних органів влади, сформованих іншими політичними силами; іноді до цього переліку додають також засоби масової інформації, експертів, аналітиків.

Функціями позапарламентських партійних органів (політичної позапарламентської опозиції) є: здійснення контролю за діяльністю органів влади; критика дій та проектів органів влади; пропонування альтернативних рішень.

Механізмами здійснення впливу позапарламентської опозиції є звернення до органів влади, проведення демонстрацій, мітингів, акцій протесту, організація звернень громадян, ініціювання проведення референдумів (загальнонаціональних та місцевих) та формування ініціативних груп із збору підписів за проведення референдумів, судові позови до органів влади, проведення різноманітних інформаційних акцій.

Для того, щоби організувати позапарламентську партійну діяльність, необхідно кілька умов. Першою з них є чітка ідеологічна самоідентифікація. Так, часто для багатьох партій та рухів (особливо радикального характеру) така самоідентифікація властива більше, ніж партіям, представленим у парламенті. Значний сегмент позапарламентських партій складають саме так звані «нішові» партії. Другою умовою є наявність виражених опозиційних настроїв у суспільстві, які позапарламентська опозиція і прагне презентувати. Третя умова – розробка власної альтернативної програми.

Сама опозиційна діяльність може розгортатися у двох режимах: у режимі конфронтації із владою та у режимі кооперації стосовно органів влади та партій/блоків, що виступають на даний момент лідерами у політичному житті (сформував парламентську більшість та, відповідно, – уряд).

Реалізація принципу співробітництва парламентських та позапарламентських сил може дати серйозний поштовх до розвитку громадянського суспільства та його інститутів.

Перешкодою для становлення повноцінного позапарламентського сегменту партійної системи часто країни є слабкість самих позапарламентських партійних організацій. Це повною мірою стосується і партій позапарламентської опозиції, що виражається, з окрема, в наступному:

1) Структурна, організаційна слабкість і, як наслідок, – низька активність політичних партій та рухів.

2) Фінансова слабкість. Зокрема, згідно з законодавством більшості країн, зокрема і України, партії, які беруть участь у виборах до парламенту, мають внести певну грошову заставу. Ця застава партією/блоком втрачається (перераховується до Державного бюджету) у разі скасування рішення про реєстрацію всіх кандидатів у депутати, включених до виборчого списку партії/блоку, або програшу партії/блоку у виборах. Через впровадження такої грошової застави багато політичних партій не може брати участі у виборчих перегонах та представляти інтереси своїх виборців. У той же час, це відкриває для них шлях грати роль т.зв. «технічних» кандидатів, або спонукає до утворення блоків партій.

Слід також зазначити, що Україна має вагомий досвід діяльності та успішної боротьби саме позапарламентської опозиції, яка зіграла в свій час ключову роль в процесах розвитку демократії. Такі опозиційні рухи, як «Форум національного порятунку», «Україна без Кучми», «За правду», хоча до їх складу входило чимало народних депутатів, носили переважно позапарламентський характер, оскільки в рамках існуючої системи вони не мали відкритого, процедурно врегульованого впливу на рішення влади.

«Парламентська партія».

Головна мета партії – завоювання влади. Якщо одній партії таке не під силу, партії, як правило, блокуються, утворюють постійні або тимчасові союзи. Завоювавши владу (найчастіше в результаті виборів) партія (або блок партій) будь-що намагається реалізувати свою програму розвитку суспільства через державний апарат, примушуючи його працювати за програмою партії-переможця. Такою є логіка політичного процесу, інакше партіям нічого боротися за владу.

Парламентські партії за основну мету мають завоювання депутатських мандатів. Вони формуються переважно згори. Парламентська фракція в такій партії є головною організаційною ланкою, а інколи й керівним та організаційним центром. Парламентські партії мало структуровані, але з досить високою партійною організованістю, оскільки вони нечисленні.

Парламентські партії формуються там, де парламентські органи існували до розвитку широкого виборчого права. Головним прикладом тут виступають дві традиційні британські партії. Торі та віги розвивалися в період 1688-1832 рр., коли парламент був важливою частиною урядової структури, а не коли парламентські вибори були справою кількох людей. У Швеції партії розвивалися у ХVІІІ ст., коли там вже існував функціонуючий парламент, але виборче право було обмеженим. Останнім відомим прикладом парламентських партій було скликання Генеральних станів під час французької революції. Тут знову законодавча влада брала на себе загальну владу, тоді як депутати репрезентували тільки малу частину населення.

ТАБЛИЦЯ: ПАРЛАМЕНТСЬКІ ПАРТІЇ У НІМЕЧЧИНІ ТА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Країна	Роль партії	Тип фракції	Внутрішнє регулювання партійного і фракційного життя	Зовнішній вплив/тип виборчої системи
СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ	Значна, але не домінуюча	Політичні коаліції, нарада членів законодавчого органу від кожної партії	Майже ніяких, фракції фактично не існують	Конституційні обмеження, несприятлива політична система. Система відносної більшості
НІМЕЧЧИНА	Багатопартійна система. Надзвичайно сильні партії, які повністю контролюють політичне життя	Дуже формальні і сильні, особливо на місцевому рівні	Високо структуровані, з представництвом на державному та місцевому рівнях	Сприятлива політична система, традиційна фракційність у парламенті, жодних правових чи конститу -ційних обмежень. Пропорційна система

Поняття партійної системи.

Невід’ємною складовою політичних відносин є стосунки між партіями, що найвиразніше виявляються на терені відносин до державної влади. Це означає, що партійні системи є складовими політичної системи суспільства загалом.

Насамперед бажано визначитися з терміном «партійна система», під яким розуміють:

– право партій на формування власної системи правління (С. Ньюмен, Р. Штайнігер);

– сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, які прагнуть до представництва в ньому (Е. Каак, А. Ковлер);

– сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі або суперництві за владу в суспільстві (Є. Вятр);

– сукупність політичних партій, які існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціоналізації згідно з чинним законодавством (В. Євдокимов).

На думку автора, під партійною системою слід розуміти сукупність політичних партій, відносин між ними, між партіями й державою, їх характер, умови діяльності, погляди на базові цінності політичної культури суспільства та ступінь узгодженості у цих поглядах, що реалізовані у прийнятих ними ідеологічних доктринах та формах і методах практичної політичної діяльності.

Отже, характер партійних систем визначає вид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства.

Один із найпоширеніших підходів до типології партійних систем полягає у виокремленні одно-, дво- і багатопартійних систем. Однопартійна система характеризується управлінням державою лише однією партією (як у колишньому СРСР) і властива авторитарним та тоталітарним політичним режимам. Двопартійною вважають систему, в якій реальну боротьбу за владу ведуть лише дві партії (як приклад – демократична та республіканська партії США). Однак це не виключає існування інших політичних партій, які за політичним впливом просто не можуть скласти конкуренції двом «основним монстрам» політичного життя. На думку багатьох політологів, двопартійна система найкраще забезпечує стабільність розвитку суспільства, максимально наближаючи інтереси держави й партій. Багатопартійна система може бути схарактеризована як така, що передбачає реальний вплив на функціонування державних інститутів суспільства (парламенту, уряду, судових структур) більше двох політичних партій.

У сучасному світі можна виокремити сім основних видів партійних систем: однопартійні (колишній СРСР, Китай, Куба, Північна Корея); з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соціалістичного табору); з панівною партією (Японія, Індія – в окремі періоди своєї історії); двопартійні (США, Канада, Великобританія); поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція); поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія); атомізовані (Малайзія).

Найчастіше у світовій політичній практиці використовується партійна система поміркованого плюралізму, яка характеризується існуванням трьох-п’яти партій, з яких жодна не переважає й не може самостійно утворити правлячу коаліцію. Відтак вони змушені йти на досягнення угод, компромісів щодо формування уряду згідно з кількістю виборних депутатських мандатів у парламенті та місцевому самоврядуванні. Доволі поширеною є й поляризована партійна система, за якої боротьбу за політичну владу ведуть більше шести партій.

Якщо в країні налічується надто багато невеликих партій (що особливо характерно для посттоталітарних суспільств), як правило, вони утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборної боротьби. Звичайно, такі угоди не можуть бути довготерміновими і не можуть гарантувати політичної стабільності в суспільстві. Однак вони відіграють певну роль у формуванні партійно-політичної структури суспільства, запровадженні демократичних процедур в управлінні суспільством, підвищенні рівня його політичної та правової культури.

Політична практика свідчить, що відслідковується стійка тенденція зменшення кількості партійних блоків і партій у суспільствах з політичною та економічною стабільністю. Останні сприяють концентрації політичних сил у порівняно невеликій кількості партій та їх блоків. Хоча це, звичайно, дуже складний процес, який залежить від багатьох чинників: політичної культури, традицій, ментальності тощо.

Багатопартійність і багатопартійна система.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. Політичний плюралізм – це легальна діяльність різних політичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (див.: ст. 3 Основного Закону ФРН 1949 р., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. 11 Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 р.).

Поняття «багатопартійна система» близьке до поняття «багатопартійність», але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, функціонуючих у державі, то «багатопартійна система» означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки «двопартійна система» – це також багатопартійність. За Наявності багатопартійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

Двопартійна система – це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни. їх завжди більше двох. Поняття «двопартійна система» лише підкреслює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні партії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, – сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга – опозиційною. Як правило, – це дві численні, давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему. Мажоритарна виборча система не дозволяє перемогти на виборах нечисленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великій Британії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демократична, Демократична партія лівих сил, «Зелені». Національний фронт та ін. Але прийти до влади можуть тільки представники Консервативної чи Лейбористської партії.

В умовах багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія в опозиції до неї – опозиційною (лат. oppositio – протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керувати країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям демонструє, що опозиція здатна запропонувати свою концептуальну модель управління, виходу з кризи, реформ і т.ін., якщо правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в державі. Чим професійніша і авторитетніша опозиція, тим сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про наближення суспільних потрясінь і т.ін. Яскравим підтвердженням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об’єднання за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 – початку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції виконують так звані тіньові кабінети. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. в Англії; у 1960 р. – у ФРН; у 1981 р. – у Франції. Члени «тіньових кабінетів» перебувають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості кваліфіковано міркувати про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтримки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють партійну систему країни. Це може бути багатопартійна система (Франція, Італія, Японія), двопартійна система (СІНА, Велика Британія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

Поняття форм правління.

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особливості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особливості методів, прийомів, що використовуються державною владою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститутами. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників. Зміст і смисл поняття «форма держави» в суспільній думці змінювалися неодноразово – від Арістотеля і до наших днів. Таким чином, наукою вироблена універсальна конструкція, що виражена в понятті форми держави для характеристики численних способів організації влади будь-якої держави. Якщо держава, з точки зору свого головного змісту, – організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування, зовнішній вираз цієї влади в суспільстві.

Форма державного правління – це спосіб організації державної влади, зумовлений принципами взаємовідносин вищих органів держави. Характер форми державного правління співвіднесений з конституційно-правовим статусом кожного з відповідних органів. Зовні форма правління зумовлена насамперед тією юридичною і фактичною роллю, яку відіграє в державному механізмі глава держави, а також порядком формування цього інституту. Однак по суті визначальними тут є взаємовідносини органів законодавчої і виконавчої влади.

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утворення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу населення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих органів влади; способи легітимації державної влади та її підстави.

Характер форми правління в тій чи іншій країні відображає особливості державного ладу, зафіксовані в основному законі. Йдеться про конституційне визначені взаємовідносини вищих органів держави, насамперед органів законодавчої і виконавчої влади. Іноді в конституціях прямо визначається форма правління. «Політичною формою Іспанської держави є парламентарна монархія», – записано в ст. 1 Конституції Іспанії. «Формою державного ладу Ірану е ісламська республіка», – свідчить ст. 1 Конституції Ірану. У Конституції Греції зазначено, що тут прийнята форма парламентарної республіки (ст. 1). У такому або у більш загальному вигляді форма державного правління визначена в основних законах Болгарії, Данії, Ісландії, Латвії, Литви, Молдови, Норвегії, Румунії та інших. Однак у переважній більшості випадків про характер і особливості форми правління можна говорити, лише проаналізувавши ті розділи конституцій, в яких ідеться про повноваження вищих органів держави. Багато дає і вивчення відповідної державно-політичної практики.

Класифікація форм правління.

Характер форми правління в кінцевому рахунку залежить від типу суспільства. У суспільствах, не зв’язаних економічними узами обміну і змушених поєднуватися за допомогою централізованої державної влади, природною формою правління представляється монархія. Там, де форма правління не сполучена з ієрархічною системою феодальної власності на землю і її верховного власника в особі самого монарха, вона приймає вид деспотії. Для суспільств, заснованих на обмінних відносинах між вільними, політично рівними суб’єктами – власниками, характерна республіканська форма правління.

Теорія держави, фіксуючи в її історії реально виникаючі форми правління, виробила декілька їх класифікацій. Найбільш розповсюджена з них – це розподіл форм держави за числом правлячих осіб. Якщо влада належить одному – монархія, якщо багатьом – аристократія, якщо усім – демократія, чи республіка.

Існували й інші класифікації. Француз Шарль Монтеск’є, наприклад, звертав увагу на різні принципи – сили, що, на його думку, рухають державне життя. Він думав, що чеснота втілюється в демократії (республіці), помірність – в аристократії, честь – у монархії, страх – у деспотії.

Монархія – форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи – монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним).

Протягом історії виникали різні види монархій: східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження; антична (рабовласницька); феодальна (ранньофеодальна, станово-представницька та абсолютна); конституційна. Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).

Республіка – це форма державного правління, коли вища державна влада здійснюється виборчим представницьким колегіальним органом, який обирається населенням шляхом представницької демократії на певний строк. Поняття «республіка», яке вперше було запроваджене у Стародавньому Римі, дослівно означає «справа народу», але пізніше стало тлумачитися як «влада народу».

Республіка як форма правління відрізняється наступними ознаками: виборністю органів державної влади на певний строк і їхній колегіальний характер; наявністю виборного на певний строк глави держави; похідним характером державної влади, що користається владними повноваженнями не за власним правом, а з доручення суверенного народу; юридичною відповідальністю глави держави.

В історії держав світу виникали також і різні види республік: античні (держави-поліси – Афіни, Рим і т.д.); середньовічні (феодальні), до числа яких відносяться торгово-промислові республіки в Італії (Венеція, Флоренція), Нідерландах, Росії (Новгородська, Псковська); буржуазні, коли республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом політичної організації цивільного суспільства; соціалістичні.

Сучасні види республік – це парламентська, президентська та змішана (напівпрезидентська).

Парламентська республіка характеризується тим, що Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем’єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина).

У президентській республіці Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом – прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак).

Особливості змішаної (напівпрезидентської) республіки полягають в тому, що Глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем’єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Фінляндія, Франція).

Повноваження глави держави відносно парламенту.

У конституційно-правовій практиці зарубіжних держав, згідно з нормами державного права, склалися різні повноваження глави держави відносно парламенту, зокрема щодо участі у законодавчому процесі. Порівнюючи політичну практику різних держав з урахуванням особливостей кожної країни, не можна не дійти висновку, що глава держави в змозі чинити й чинить значний вплив на розробку і прийняття політичних рішень, втілених у формі закону.

Повноваження глави, держави у законодавчій галузі стосуються як законодавчої ініціативи и утвердження законопроектів, так і промульгування (опублікування в офіційному виданні) законів. Право законодавчої ініціативи глави держави за-будь-якої форми правління є невід’ємною частиною урядової ініціативи, але виявляється вона в різних країнах по-різному. Якщо в парламентарних державах дві третини законів, що приймаються, – це законопроекти виконавчої влади, то у США президент, навіть формально, не володіє правом законодавчої ініціативи. Проте це не означає, що він усунутий від участі в процесі підготовки законопроектів. Конституційний наказ ст. II розд; 3 про те, що президент періодично подає Конгресу інформацію про Стан справ у Союзі і вносить відповідні рекомендації, стало формальною основою для перетворення президента на лідера законодавчої політики США. Йдеться про численні послання президента Конгресу з різних питань внутрішнього життя й міжнародних відносин. З юридичної точки зору ці послання не мають ніякої обов’язкової сили для конгресменів, але на практиці їх регулюючий вплив досить великий і, безумовно, залежить від особистих якостей глави держави, його відносин з партійною більшістю у Конгресі, наполегливості й професіоналізму президентських помічників по зв’язках з Конгресом тощо.

Однак найбільш ефективним засобом впливу глави держави на законодавчий процес слід визнати інститут «вето». Вето (лат. veto – забороняю) – це прерогатива глави держави відмовити у підписанні законопроекту. Згідно із зарубіжними конституціями законопроект набуває нової якості – силу закону – тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписати і ввести в дію законопроект шляхом його промульгування. Для цього главі держави конституцією конкретної країни визначається термін, протягом якого він повинен або схвалити законопроект, або відмовити в його підписанні. Як ведеться, такий термін обмежений 10-15 днями (ст. І розд. 7 Конституції США; ст. 10 Конституції Франції; ст. 88 розд. 3 Конституції Болгарії).

Конституційному праву зарубіжних країн відомі такі види вето: 1) абсолютне; 2) відкладальне; 3; вибіркове; 4) «кишенькове». Абсолютне вето (резолютивне) – це виключне право глав монархічних держав. Воно не випадково зветься абсолютним, оскільки заборону монарха парламентаріям подолати неможливо, Винятком із загального правила, що абсолютне вето – це вето глав монархічних держав, є Королівство Норвегія, де король має право лише відкладального вето. Відкладальне, або суспензивне (лат. suspensus – відстрочений, припинений), вето є прерогативою глав держав з республіканською формою правління, тобто президентів. Його специфіка полягає у тому, що заборона глави держави може бути подолана парламентом або: може мати тимчасовий характер. Вибіркове вето являє собою, порівняно з відкладальним, досить гнучку й тому більш цілеспрямовану зброю в руках глави держави. Його закріплення і використання конституційним правом Аргентини, Мексики, Франції дозволяє главі держави накласти заборону не в цілому на законопроект, а на його окремий розділ, статтю, параграф. Правом вибіркового вето наділені й широко користуються губернатори більшості штатів США. Це право забезпечує губернаторам вплив на розподіл бюджетних коштів у штатах.

«Кишенькове» вето є специфікою конституційного права США. Воно використовується тоді, коли десятиденний термін для розглядання законопроекту президентом припиняється завершенням сесії Конгресу або перенесенням його засідань. Дана ситуація використовується президентом, якщо конкретний законопроект його не влаштовує, він не хоче його підписувати, а водночас він не хотів би скористатися відкладальним вето, тому що стосовно такого законопроекту відкладальне вето може підірвати його авторитет. Тоді президент відкладає законопроект («кладе до кишені»), він його не підписує під приводом, що десятиденний термін порушено, Конгрес розпущено, й повертати законопроект немає куди. У подібному випадку законопроект не набуває юридичної сили («кишенькове вето») й не одержує встановленої конституцією заборони (відкладальне вето). Конгрес не має спроможності подолати «кишенькове вето», тому що жодної процедури на цей випадок не передбачено. У такий спосіб президентська «бездіяльність» набуває сили абсолютного вето.

Семінар: Партії й партійні системи держав ЦСЄ. Форма правління та інститут глави держави в політичній системі держав ЦСЄ.

Партії й партійні системи держав ЦСЄ. В посттоталітарних державах ЦСЄ на початкових етапах формування державності складовою партійних систем виступають суспільно-політичні рухи. Вони постають як перехідні форми об’єднання громадян, які протидіють тоталітаризмові в особі монопольно правлячої партії (по суті – еліти). Надалі вони мають тенденцію до дезінтеграції, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для формування багатопартійної системи. Саме такий шлях пройшли «Солідарність» (Польща), Демократичний форум (Угорщина), «Саюдіс» (Литва), Союз демократичних сил (Болгарія), «Демократична Росія» (РФ), Народний рух України (Україна) та ін. Суспільні рухи, які об’єднують на основі однієї-двох ідей політичні сили, що стоять на різних політичних та ідеологічних платформах, не можуть існувати впродовж тривалого часу. З досвіду знаємо, що в посттоталітарних країнах ЦСЄ здебільшого вони перетворюються на партії, оскільки нові завдання потребують чіткішої організації діяльності.

Суспільно-політичні рухи в посттоталітарних країнах ЦСЄ, на думку Є. Вятра, проходять такі стадії розвитку.

1. Постає суспільна потреба в соціальних змінах, яка веде до контактів найактивніших індивідів і формування ініціативної групи.

2. На основі об’єднання індивідуальних прагнень формуються програмні засади, платформи, доктрини.

3. До політичної діяльності залучаються широкі кола прихильників, покликані реалізувати завдання суспільно-політичного руху.

4. Спадає активність руху, коли цілі досягнено або виявилося, що їх неможливо реалізувати; рух припиняє свою діяльність або трансформується в партію.

Політичні партії країн посткомуністичного простору не відігравали істотної ролі на ранньому етапі демократичного транзиту. Провідними гравцями були соціальні рухи й об’єднані національні фронти: «Солідарність» у Польщі, «Громадянський форум» у Чехословаччині, «Саюдис» у Литві, «народні фронти» у Латвії, Естонії й Молдові, «Союз демократичних сил» у Болгарії, «Фронт національного порятунку» у Румунії, «Хорватський демократичний союз» тощо. Тільки в Угорщині в перших виборах брали участь організації, схожі на самостійні політичні партії, однак і тут перемогу здобула партія «Угорський демократичний форум». Багато нових партій мали неформальну організаційну структуру, елітистські риси, розмиті ідеологічні позиції і не мали чітко сформульованих програм.

Масштаби впливу ідеологічного чинника на розвиток політичних партій у посткомуністичних країнах поступово зменшуються. Нині відбувається вимивання ідеологічної складової з політичного процесу. Партії активізують ідеологічну роботу лише перед виборами.

Як відомо, принципове значення для типології сучасних партій має їхня класифікація за ідеологічними пріоритетами. Однак у політичній реальності, коли ціннісні орієнтації багатьох партій є досить невиразними, така класифікація має сприйматися з певними застереженнями.

Нині спостерігається тенденція до підвищення ролі неідеологічних і непрограмних чинників у формуванні орієнтацій не лише українських, а й західних виборців. За можливостей, які надають сучасні засоби комунікації, у суспільстві зі складною системою індивідуальних і групових ідентифікацій головними критеріями ставлення до політичної дійсності виявляються прагматизм, прив’язка до контексту конкретних суб’єктів і способів їхньої діяльності.

Політичний прагматизм за всієї його виправданості приховує певні загрози. Він здатний зробити політиків короткозорими, позбавити політичний проект широкої перспективи, завадити йому стати на рівень із проблемами сучасності. Своєрідною і досить небезпечною імітацією політичної ідеології в цих умовах може виявитися популізм, розрахований на аполітичну й не схильну до рефлексії масу, виховану споживчою поп-культурою.

Результатом недостатнього розвитку ідеологій на теоретичному рівні стає слабкість самих ідеологій, які часто-густо копіюють готові західні зразки, що виникли в зовсім інших історичних умовах і були спрямовані на виконання інших завдань.

Досить поширеним явищем в українському політикумі є невідповідність назви партії, проголошених цілей і реально здійснюваного нею курсу. Неможливість повноцінно класифікувати політичні партії України пояснюється також відсутністю протягом тривалого періоду традицій політичного плюралізму, чіткої соціальної диференціації суспільства, несформованості самої багатопартійної системи, штучним характером процесу творення багатьох нових партій.

Новою тенденцією в розвитку політичних партій стало застосування інформаційних технологій як одного з інструментів їхньої політичної комунікації. Так, Інтернет дав можливість у десятки разів підвищити активність первинних організацій, організувати постійне залучення до партій користувачів мережі, політично активніших, ніж більшість населення.

Варто також зазначити, що в багатьох посттоталітарних державах ЦСЄ слабкість демократичних традицій, соціальна інерція незалежності державної влади від суспільства, низька його структуризація, вкрай повільний розвиток національного підприємництва, зубожіння робітничого класу, інтелігенції й багатьох інших верств населення зумовлюють труднощі у розвитку політичних партій: відірваність багатьох з них від своєї соціальної бази, а часто і повна її відсутність; прагнення керівництва деяких політичних партій шукати опору не стільки у соціальному середовищі, скільки у владних структурах. Це породжує неспроможність політичних партій виконувати притаманні їм функції; несприйняття значною частиною населення політичних партій як політико-правових інституцій, необхідних для задоволення первинних потреб, реалізації громадянських, соціально-економічних, екологічних та інших прав.

Форма правління та інститут глави держави в політичній системі держав ЦСЄ. Для держав ЦСЄ характерна парламентарно-республіканська форма державного правління. У Центрально-Східній Європі до неї без будь-яких застережень можна віднести Албанію, Грецію, Естонію, Латвію, Словаччину, Угорщину, Чехію, хоч і названі країни мають помітні відмінності.

Однією з сучасних форм державного правління в країнах ЦСЄ є так звана змішана республіканська форма, або, враховуючи різноманітність конкретних форм, змішані республіканські форми правління, які нерідко називають парламентарно-президентськими (президентсько-парламентарними) або, що не зовсім вдало, напівпрезидентськими республіками.

Типовою ознакою форм правління держав ЦСЄ є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб’єктами виконавчої влади є прем’єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Центрально-Східній Європі їх мають Болгарія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія, Хорватія. До змішаної форми тяжіє і більшість країн, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається не арифметичними підрахунками якостей, що відрізняють її від інших сучасних форм. Найважливішим є співвідношення конституційних і реальних повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і прем’єр-міністр. За таким критерієм окремі країни зі змішаною республіканською формою правління мало чим відрізняються від парламентарних (Словенія) чи президентських (Польща, Румунія) республік ЦСЄ.

Конституції більшості держав ЦСЄ припускають можливість своєрідного дрейфу форми правління в межах зміни співвідношення повноважень між президентом і прем’єр-міністром. Це пов’язано з невизначеністю і надмірною узагальненістю окремих конституційних положень щодо виконавчої влади. Подібна якість основних законів не може сприйматися однозначно. Як результат, статус президента і прем’єр-міністра може змінюватися залежно від суспільно-політичних обставин, що склалися на даний момент, і навіть від авторитету політиків, які займають відповідні посади.

Інститут глави держави виник і сформувався у період становлення сучасної державності країн ЦСЄ. Але його генеза пов’язана з феодальною державою і навіть з більш ранніми часами, коли монарх (правитель) не тільки виступав у ролі верховного носія влади, а й ототожнювався з самою державою. Юридичний статус і політичне значення сучасного глави держави країн ЦСЄ залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні. Його реальна роль у здійсненні влади багато в чому зумовлена також існуючим у країні політичним режимом.

На даний час у країнах ЦСЄ відсутня монархічна форма правління, при цьому новітня історія цих країн знає випадки, коли монарха усували з престолу за наслідками кардинальної зміни політичної системи і державного ладу (Болгарія, Греція, Румунія).

На відміну від монарха, главу держави в республіці – президента – обирають. Порядок обрання президента у країнах ЦСЄ залежить від прийнятої форми державного правління. У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською формою правління главу держави обирають шляхом проведення загальних виборів, які звичайно мають прямий характер.

Для обрання на пост президента практично в усіх країнах ЦСЄ встановлено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на парламентських виборах. Звичайно це 35 років (більшість країн Центральної і Східної Європи). Нерідко встановлюється і вищий ценз: 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Чехія).

Конституції і виборче законодавство визначають і деякі інші цензи. Так, кандидат у президенти Литви повинен мешкати в країні протягом трьох останніх перед виборами років. Кандидат у президенти Греції повинен бути громадянином цієї країни і мати батька – грецького громадянина. При цьому відповідного громадянства він має набути не пізніше, ніж за п’ять років до свого балотування. Кандидат у президенти Болгарії зобов’язаний мешкати в країні протягом останніх п’яти років перед балотуванням.

Строк повноважень президентів звичайно варіюється від чотирьох до семи років. Зокрема, чотирирічний строк встановлений в конституціях Молдови, Росії, Румунії, Угорщини, п’ятирічний – більшості країн Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, шестирічний – Австрії. Тільки в Латвії строк повноважень президента становить три роки.

Конституції багатьох держав встановлюють обмеження на переобрання президентів. У більшості країн Центральної і Східної Європи можливим визнається тільки одне переобрання президента після закінчення першого строку його перебування на цьому посту. Це не заперечує можливості з часом знову балотуватися на виборах президента.

Що ж до порядку заміщення посади президента в державах ЦСЄ, то він також має відмінності. У Греції, Ізраїлі, Латвії, Словаччині, Угорщині, Чехії президентів обирають самі парламенти. В Естонії президента обирає парламент, а в разі його невдачі – колегія вибірників. До складу цієї колегії входять депутати парламенту і представники рад місцевого самоврядування. Кожна рада місцевого самоврядування (представницький орган) обирає до колегії вибірників не менше одного представника. Для виборів президентів у парламентарних республіках звичайно потрібна кваліфікована більшість у першому турі й абсолютна або навіть проста більшість в усіх наступних турах голосування.

Особливості конституційного статусу глави держави визначають характер і обсяг його повноважень. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди наділений широкими і реальними владними повноваженнями Тут президент є важливою ланкою у державному механізмі і відіграє чи не найголовнішу роль у державно-політичному житті. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління. У парламентарних республіках глава держави отримує мандат від парламенту, і його влада є похідною. Він звичайно не має істотних владних повноважень і реалізує свою компетенцію здебільшого у взаємодії з урядом. Статус такого президента в цілому аналогічний статусу глави держави у парламентарній монархії.

У більшості країн ЦСЄ, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, за главами держав визнається право законодавчої ініціативи. Таке право є нетиповим для країн Західної Європи. У президентських республіках воно також заперечується, виходячи з прийнятого тут тлумачення поділу влад як жорсткого Право глави держави на законодавчу ініціативу у парламенті об’єктивно посилює його статус. Проте з цього не слід робити висновок про домінуюче положення глави держави відносно інших вищих органів Його співвідношення з парламентом v державному механізмі можна визначити тільки на ос нові аналізу усіх повноважень, які формують так звану систему стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою владою.

Розглянуті форми державного правління та інститут глави держави в політичній системі не є характерними для всіх країн ЦСЄ. Пояснення полягає в тому, що форма правління, як і будь-яка інша загальна ознака державного ладу, має відповідати реаліям суспільно-політичного життя кожної конкретної країни, потребам її розвитку, традиціям тощо.