279

Лекційна тематика

Тема 1. Політичні системи держав цсє Конституція – правовий фундамент політичної системи держав цсє.

2 год

Сутність, структура, типи, критерії, фактори та функції політичної системи.

Політичні відносини й політична система. Політична влада. Держава й цивільне суспільство. Інститути публічної влади. Інститути державної влади. Політичний режим і його типологія. Генезис політичних систем країн Європи.

Функції конституції (політична, юридична, ідеологічна). Форма конституції. Типологія джерел конституційного права.

Об’єкти та методи конституційного регулювання.

Семінар: Конституція – правовий фундамент політичної системи держав ЦСЄ

2 год

Література: 1-4, 7-8, 13-17, 19, 21-22, 26, 30, 32.

Сутність, структура, типи, критерії, фактори та функції політичної системи.

Сутність. Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є суспільство. Як система воно функціонує і розвивається на основі саморегулювання (а не внаслідок діяльності якоїсь сили, що стоїть над або поза суспільством). Тому суспільство повинно мати спеціальну підсистему, призначену для саморегулювання. Нею якраз і є політична система, що перебуває у складних структурно-функціональних взаємозв’язках з іншими підсистемами: економічною, соціальною, духовною.

На даний час у політології та праві можна виділити декілька інтерпретацій поняття політичної системи та теоретичних підходів до її вивчення. Прихильники одного погляду (Г.Адмонд, М.Вайнштейн, С.Коулмен) вважають, що структурними елементами політичної системи є ролі, дії, взаємодії, види і зразки поведінки індивідів та інших суб’єктів суспільних відносин. Інші вчені (Р.Кхан, С.Маккоун, Д.Істон) вказують, що політична система складається не з ролей або видів поведінки, а із системи самих індивідів, груп і організацій, які внаслідок взаємозв’язку і взаємодії мають домінуючий вилив на процес прийняття, тлумачення і проведення у життя правил, які регламентують внутрішнє життя суспільства. Третя група дослідників (Т.Мадрон, П.Челф, Р.Голдмен та ін.) аналізують політичну систему під кутом зору «входів» і «виходів» із неї, процесів прийняття рішень, зразків політичної активності, необхідних для підтримання рівноваги в системі загальних принципів, на основі яких відбувається процес змін обсягів інформації, що є у розпорядженні суб’єктів політичних відносин, про стан політичної системи, політичні ідеї тощо.

Отже, у найширшому розумінні політична система – цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, стосунків, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і функціонує політична влада, регулюються суспільні відносини, досягається соціальна і політична стабільність. Водночас для досягнення певних дослідницьких цілей можна використовувати і вужче її визначення, згідно з яким політична система суспільства є сукупністю політичних інституцій, взаємодія і взаємовідносини між якими забезпечують реалізацію політичної влади.

Структура. Політична система суспільства, як і будь-яка інша, складається з певних компонентів, має свою структуру, тобто внутрішню організацію, яка відображає спосіб взаємозв’язку, взаємодії цих компонентів.

До політичної системи входять: політична (державна) влада; політичні інститути; політичний процес (політична діяльність); політичні відносини; політико-правові норми; політична культура та ідеологія; людина як основний носій усіх видів політичної діяльності і відносин. Названі елементи мають різну суспільну якість (інститути, відносини, процеси, норми, ідеї), відіграють свою специфічну роль у політичній системі. Тільки в сукупності, інтегровані в цілісність, вони можуть забезпечити її функціонування.

Типи. Залежно від зазначених факторів історично складається певний тип політичної системи тієї чи іншої країни. Традиція класифікації різноманітних політичних систем почала складатися ще у стародавні часи. Розв’язання проблеми типології політичної системи почалося за часів Платона, який вирізняв монархію, аристократію, демократію. Розширив класифікацію форм правління Арістотель, запропонувавши шестичленну систему: монархія, тиранія, аристократія, олігархія, політея, демократія.

Марксисти, опираючись на класові пріоритети, типологізували політичну систему так: рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична.

За характером розподілу влади політичні системи класифікуються на авторитарні та плюралістичні. Суть авторитаризму – зосередження влади у єдиному центрі, а плюралістична політична система характеризується дифузією влади, широкими правами та свободами, відкритою конкуренцією у боротьбі за владу. Німецький політолог та соціолог М.Вебер запропонував поділити політичні системи на традиційні, раціональні, бюрократичні.

Поширеною є типологія французького політолога Ж.Блонделя, який вирізняє п’ять типів політичних систем: ліберальні демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні (збереження наявних соціальних відносин), популістські (властиві країнам третього світу), авторитарно-консервативні.

Наприкінці 50-х рр. XX ст. Г.Алмонд виділив такі чотири типи політичних систем: англо-американський, континентально-європейський, доіндустріальний чи частково індустріальний, тоталітарний. Характерними рисами англо-американської політичної системи є чіткий розподіл влад, наявність механізму стримувань і противаг, висока організованість, стабільність. У континентально-європейських політичних системах (ФРН, Австрія, Швейцарія та ін.) домінують елементи, притаманні англосаксонській політичній системі, але тут помітнішим є вплив традицій, структур, які прийшли з доіндустріальної епохи. Доіндустріальний і тоталітарний типи політичної системи характеризуються, як правило, відсталістю, нестабільністю, низьким рівнем політичної культури.

Дж. Коулмен поділяв політичні системи на конкурентні, напівконкурентні та авторитарні. В основу типології російського вченого К. Гаджієва покладено такі ознаки: природа політичної системи, характер політичного режиму (демократія, авторитаризм, тоталітаризм); форми державно-адміністративного устрою (унітарна держава, федерація, конфедерація); співвідношення різних гілок влади (монархія, республіка та їх різновиди).

У сучасній західній науці вирізняють такі основні типи політичної системи: військові та громадянські; консервативні та ті, що трансформуються; завершені та незавершені (основний критерій такого поділу – наявність усіх складників системи); мікроскопічні, макроскопічні, глобальні; традиційні та модернізовані; демократичні, авторитарні, тоталітарні.

Критерії. Основним критерієм діяльності системи виступає її ефективність. Ефективність функціонування політичної системи суспільства значною мірою залежить від рівня теоретичного пізнання її, а змістовність концепції політичної системи визначається зрілістю політичного життя, послідовністю використання у науковому пізнанні системного методу. Чи не найважливішим показником ефективності діяльності політичної системи є рівень її легітимності, тобто рівень підтримки різними структурами даної політичної системи. За високого рівня ефективності функціонування політичної системи питома вага примусу мінімальна, натомість в політичних відносинах максимально широко застосовується метод переконання.

Фактори. Кожна політична система ґрунтується на певних факторах, що визначають характер і напрям розвитку її. Такими факторами є наступні.

1) Політичний інтерес соціально-політичних, етнічних спільностей. Політичний інтерес, найбільш виразно втілений у політичній владі, відбиває насамперед інтерес економічний.

2) Цілеспрямованість і цілевизначеність. Мета – це той фактор, навколо якого формується політична тканина суспільства. Мета є мотивом діяльності суб’єкта політики, її зміст залежить від об’єктивних можливостей суспільства, що історично склалися, тенденцій їхнього розвитку і здатності суб’єкта політики перетворити можливе на реальне, повести за собою соціальні спільності найоптимальнішим шляхом.

3) Суб’єкт політики. Створення і функціонування політичної системи є результатом діяльності суб’єкта політики. Саме суб’єкт політики реалізує можливі зв’язки між елементами політичної системи. Він задає системі напрям розвитку, здатний активізувати її або своїми слабкими, невмілими діями довести її до розпаду, підтримувати функціонування або призвести до стагнації.

4. Економічні зв’язки. Матеріальною основою політичної системи є економічна система суспільства. Вона надає політичній системі стійкості, зумовлює стабільність внутрішньої взаємодії елементів політичної системи, якщо є стабільною сама.

Функції. Функції політичної системи спрямовані на підтримання життєдіяльності системи в цілому та її окремих елементів. Основні функції політичної системи: нормативно-регулююча, репрезентативна, інтегруюча, організації та відтворення політичного життя, політичного інформування, комунікації та соціалізації, перебувають у стані постійної координації й субординації і не збігаються з функціями окремих компонентів системи. Виконання системою даних функцій забезпечує консолідацію системи, її захищеність, стабільність, відтак її автономність, незалежність від інших систем.

Політичні відносини й політична система.

Політична сфера суспільства функціонує як цілісне утворення завдяки політичним відносинам, що з’єднують вертикальними та горизонтальними зв’язками політичні структури суспільства. Політичні відносини реалізуються через політичну діяльність, мотиваційним підґрунтям та рушієм якої є політична свідомість.

Політичні відносини можна визначити як взаємозв’язки та взаємодію суб’єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.

Таке розуміння політичних відносин зумовлює відповідну типологію політичних відносин за такими параметрами: 1) рівнями влади: вертикальні (наприклад, сільська рада – районна рада – обласна рада – Верховна Рада); горизонтальні (президент – Конституційний Суд – парламент); 2) «політичною вагою» суб’єктів політики: симетричні (наприклад, Україна – Польща); асиметричні (Україна – Росія, громадянин – держава); 3) характером і рівнем співпраці: консенсусні; компромісні; конфліктні та ін.

Отже, політичні відносини – це взаємодія первинних (нації, соціальні групи, індивідууми) і вторинних (політичні інститути, групи тиску, ло­бі) суб’єктів політики, держави і громадян з приводу влади, обміну її ресурсами. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це – міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждер­жавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійс­нення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між полі­тичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами). Їх призначення поля­гає у формуванні політичної поведінки та свідомості лю­дини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодав­чих актах політичні принципи й норми регулюють полі­тичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Суб’єкти політики (індивіди, соціальні групи, партії, народи, етноси, держави та ін.) у процесі політичних відносин об’єднуються в певні організаційні структури. Це дає їм змогу каналізувати певні суспільні інтереси через політичні відносини, а отже, утримувати певний баланс у функціонуванні політичної сфери суспільства, зокрема її невід’ємної складової – політичної системи.

Звідси й важливість соціальних функцій політичних відносин.

1. Об’єднувальна – полягає в поєднанні політичних структур (державних, місцевого самоврядування та суспільно-політичних) і політичної культури (політичної свідомості та стандартів політичної діяльності) в єдину політичну систему.

2. Координаційна – координує діяльність різних органів і організацій, що сприяє нормальному функціонуванню політичної сфери суспільства.

3. Соціально-політичного творення – сприяє оновленню організаційних структур і наповненню новим змістом суб’єктів політичного життя суспільства.

4. Діяльнісна – забезпечує функціональну активність політичної системи суспільства, її вдосконалення та збагачення форм і змісту політичної діяльності.

З політичних відносин виростає політична організа­ція суспільства, охоплюючи його стабільні політичні ор­ганізації та установи, які здійснюють політичну владу. Їх поділяють на три види: власне політичні організації (дер­жава, політичні партії, політичні рухи); політизовані ор­ганізації (народні рухи, профспілки); неполітичні органі­зації (об’єднання за інтересами).

Політична влада.

Оскільки політична влада в якості її суб’єктів передбачає людей, очевидно, що в процесі її здійснення знаходять відображення суб’єктивні позиції різних соціальних груп чи репрезентуючі їх інтереси. Політична влада може бути визначена як здатність учасника політичних відносин – суб’єкта (окремої особи, групи людей, організації, партії) нав’язувати свою волю об’єкту (суспільству в цілому чи окремим його членам), розпоряджатися і керувати їх діями, використовуючи насильницькі чи ненасильницькі засоби і методи. Інакше політична влада може бути визначена як здатність суспільних груп чи індивідів, які їх представляють, впроваджувати в суспільне життя рішення, що виражають їхню волю. Найбільш розгорнуте вираження поняття влади знаходить саме в політичній сфері, тому в політичній науці мова йде перш за все про політичну владу, тобто владу, яка здійснюється державою, її інститутами та посадовими особами.

Державна (політична) влада відрізняється досконалістю внутрішньої організації та ступінню підпорядкування собі керованих. Держава виконує свої політичні функції тому, що вона єдиний і головний носій політичної влади. Специфічною особливістю державної влади є те, що вона здійснюється єдиною системою спеціальних центральних чи вищих та субординованих їм місцевих органів, взаємозв’язаних по вертикалі та горизонталі.

Специфічні ознаки державної влади наступні:

– структурне розмежування суспільних груп на тих, хто здійснює владу (політична еліта, суб’єкт влади) і тих, стосовно кого здійснюється (решта населення, об’єкт влади);

– здійснення організованого і регламентованого примусу;

– використання адміністративного апарату;

– поширення влади на певну, визначену кордонами територію, в межах яких влада набуває ознак суверенності (незалежності, верховенства і неподільності).

Одне з найважливіших завдань держави – розв’язання суперечностей між необхідністю порядку і розмаїттям інтересів у суспільстві, реалізація яких завжди супроводжується соціальними конфліктами. Державна влада покликана внести порядок і організованість в соціально-політичний процес. Звідси – тісний зв’язок державної влади з силовим примусом. Держава, навіть сама демократична, характеризується як механізм примусу.

Хоча влада в жодному випадку не може зводитись до сили, тим більше фізичної сили чи насилля, а сутність держави і влади цілком ототожнюватись з відносинами панування і підкорення, влада, яка не спирається на силу, не здатна досягти реалізації своїх рішень, зокрема, силою чи під загрозою її застосування і може виявитись лише благим побажанням чи фікцією. В цьому сенсі влада являє собою політичну форму вираження сили. Держава, влада і примус не мислимі один без одного, оскільки сучасна держава, в якій поєднується безліч різноманітних конфліктуючих, а часом несумісних інтересів, устремлінь, ціннісних орієнтацій та ін., не в стані забезпечити виконання своєї головної функції по реалізації загальної волі своїх громадян одними лише умовляннями чи покладанням на їх свідомість і добру волю.

Влада в жодному випадку не може зводитись до сили, тим більше фізичної сили чи насилля, а сутність держави і влади цілком ототожнюватись з відносинами панування і підкорення, однак сам момент примусу відрізняє політичні відносини від усіх інших суспільних відносин. Влада, яка не спирається на силу, не здатна досягти реалізації своїх рішень, зокрема, силою чи під загрозою її застосування і може виявитись лише благим побажанням чи фікцією. В даному відношенні влада являє собою форму вираження сили. Держава, влада і примус не мислимі один без одного, оскільки сучасна держава, в якій поєднується безліч різноманітних конфліктуючих, а часом несумісних інтересів, устремлінь, ціннісних орієнтацій і т.ін., не в стані забезпечити виконання своєї головної функції по реалізації загальної волі своїх громадян одними лише умовляннями чи покладанням на їх свідомість і добру волю.

Світовій історії невідомі випадки держави без механізмів і засобів попередження і покарання правопорушень. Сила чи загроза їх застосування в ряді випадків є єдиним засобом, який може стримати людей від будь-яких посягань на життя, свободу і власність інших членів суспільства. Тому обов’язковими атрибутами державної влади є силові структури, які як інструмент силового забезпечення покликані гарантувати встановлений державою порядок і безпеку її громадян.

Важлива також легітимність та легальність політичної влади

В широкому розумінні легітимність – це морально-психологічне сприйняття влади громадянами, визнання її права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їй підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимною визнається законна влада, утворена у відповідності з процедурою, передбаченою законами.

В суто політологічному аспекті легітимність влади тлумачиться як певний стан психіки індивідів в чітко визначений проміжок часу, стан, який виражає рівень задоволеності функціонуванням політичних структур. Отже, легітимація влади – це позитивна оцінка об’єктом влади її суб’єкта. Умови легітимації обмежують державну владу в тому відношенні, що не дозволяють їй в подальшому без загрози відмови від її легітимного статусу відступати від правових принципів, що лежать в основі її легітимності. Оскільки легітимація – це визнання народом і політичними силами законності політичної влади, її інструментів, механізмів діяльності, а також способів її обрання, вважається, що народ довіряє владі здійснення певних функцій, а влада зобов’язується їх виконувати, діючи в межах визначених народом механізмів і способів. Такий стан легітимності досягається і зберігається надзвичайно важко. По суті, його досягнення можливе лише в суспільстві з високою політичною і правовою культурою.

Виділяють три аспекти легітимності влади: ідеологічний, структурний і персоналістський. Ідеологічний рівень ґрунтується на відповідності влади певній ідеології. Структурний аспект характеризує стійкість політичної системи суспільства, за якої відпрацьовані механізми формування її інститутів. Персоналістська легітимність – це схвалення конкретної владарюючої особи. Державна влада набуває легітимності по-різному. Представницькі органи стають легітимними на основі проведення передбачених і регламентованих законом виборів. Ці органи отримують владні повноваження безпосередньо від джерела влади – виборчого корпусу. Органи управління набувають легітимності шляхом конкурсного відбору, призначення їх найчастіше представницькими органами і в порядку, передбаченому законом.

Одним з важливих аспектів легітимності влади є її легальність, тобто нормативність, що зокрема виражається в її здатності втілюватись в нормах права, обмежуватись законом, функціонувати в рамках законності.

Держава й громадянське суспільство.

Громадянське суспільство і держава, їх співвідношення – кардинальна для науки проблема.

Держава виступає специфічним соціальним інститутом неоднорідного у класовому відношенні суспільства. Держава уособлює певну відокремлену від усього іншого суспільства групу людей, що виконують функції управління і примусу і складають апарат держави. Приналежність до цієї верстви надає широкі можливості впливу на інших, можливості диктувати свою волю. Як правило, державну владу обіймають представники економічно панівного класу.

Держава – соціальний інститут усього суспільства, що виконує багато функцій, які забезпечують її життєдіяльність, і насамперед – впорядкування і стабілізацію суспільних відносин. Її основне призначення полягає в управлінні соціальними справами, у забезпеченні порядку і суспільної безпеки.

Довгий час наукова думка взагалі не розрізняла громадянське суспільство і державу. Лише з настанням буржуазної епохи вчені стали (спочатку тільки термінологічно) розділяти політичну державу і суспільство, громадянське суспільство і державу, розглядати окремі аспекти їх взаємодії.

Сучасна наука виходить з того, що громадянське суспільство і держава нетотожні, але в той же час їх не можна протиставляти. Суспільство виникло задовго до держави і тривалий час обходилось без неї. Об’єктивна потреба у виникненні держави з’явилася з ускладненням суспільної організації, загостренням у суспільстві протиріч через розбіжність інтересів соціальних груп. Отже, держава виникла як нова форма організації суспільства внаслідок ускладнення суспільних відносин лише на певній стадії його розвитку. Вона є продуктом розвитку суспільства.

І в первісному суспільстві, і в державно-організованому існує влада. Влада – це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, що мають владу, визначають програму поведінки підвладних осіб; це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав’язування її іншим за допомогою різних засобів і методів, включаючи й примус.

У різні періоди історичного розвитку суспільство мало специфічні форми організації, мало різну економічну, соціально-класову, політичну структуру. Але особливе місце в суспільній системі завжди займала влада. В суспільстві влада має надзвичайно важливе значення: вона надає суспільству керованості, цілісності, організованості, консолідує суспільство і забезпечує порядок як необхідну умову його нормальної життєдіяльності. Разом з людським суспільством виникає соціальна влада як його невід’ємний і необхідний елемент. У загальному розумінні влада – це здатність і можливість впливати на діяльність, поведінку людей за допомогою волі, авторитету, права і, нарешті, примусу.

Розглядаючи тісний взаємозв’язок і взаємозалежність громадянського суспільства і держави, громадських об’єднань і держави, комерційних корпорацій і держави, слід зважувати на те, що держава має відносну самостійність.

Відомо, що «абсолютної самостійності» ні в природі, ні в суспільстві бути не може, оскільки існує загальний взаємозв’язок процесів і явищ. Не може бути й «абсолютної залежності». Коли ми говоримо про державу як про «слугу суспільства», це не означає, що ми представляємо її як слугу, маріонетку в грі зовнішніх умов, суспільних відносин. Якби держава не мала певної самостійності, своєї внутрішньої та зовнішньої свободи, вона була б пасивною, мертвою, а отже, зайвою ланкою в політичній системі суспільства, у громадянському механізмі. Поняття «відносна самостійність» держави покликано відбити активність держави у всіх сферах громадського життя. Зворотний вплив держави на суспільство є мислимим лише в рамках її відносної самостійності.

Відносну самостійність держави слід розглядати конкретно-історично, зважаючи на специфічні умови розвитку суспільства, його політичної системи та ін. У процесі науково-технічного і суспільного прогресу відносна самостійність держави зростає.

Знаходячись у певній залежності від зовнішніх чинників (економіки, класової боротьби, політики, ідеології), держава справляє на них зворотний вплив, що є однією з форм вияву її відносної самостійності. Іншою формою прояву відносної самостійності держави можна назвати підвищення держави над інтересами класів, що борються, виконання загальносоціальних завдань або її організаційну відокремленість від суспільства в цілому, наявність власної внутрішньої структури і функцій. Таких форм прояву відносної самостійності держави можна навести чимало, вони специфічні для різних країн кожної історичної епохи.

Крім того, у держави є своя логіка розвитку. Наявність особливих етапів розвитку держави є однією з форм прояву відносної самостійності. Держава додержується свого власного шляху розвитку, над яким має зверхність розвиток виробництва. Але держава, завдяки своїм власним законам і фазам розвитку, справляє зворотний вплив на розвиток виробництва, що є однією з загальних (властивих всім історичним етапам) форм відносної самостійності держави. Отже, твердження, що «держава не має власної історії», оскільки поява і подальший розвиток держави були обумовлені розвитком цивільного суспільства – економічним, соціальним, політичним, не має під собою підстав. Адже держава розвивається разом із суспільством і в той же час має свою історію. Аргументом на користь останнього твердження є відносна самостійність держави у вигляді різних форм її прояву.

Таким чином держава є центром політичної системи цивільного суспільства. Вона є головним носієм суверенної влади і навколо неї групуються інші суб’єкти правовідносин: національності, класи, організації, об’єднання, рухи, трудові колективи. Всі вони так чи інакше впливають на політичне життя і безпосередньо або побічно зумовлюють розвиток державної політики.

Інститути публічної влади.

У різних семантичних конструкціях законодавчих норм присутнє поняття публічності. Термін «публічність» є юридичною ознакою присутності державі у суспільних відносинах, які врегульовані позитивним правом, коли громадянин, сприймаючи Конституцію як Основний Закон, погоджується із передачею державі окремих природних суб’єктивних прав, які можуть відчужуватися.

Публічна влада виступає у двох формах: 1) державна влада, 2) влада місцевого самоврядування (муніципальна влада). В залежності від форм публічної влади розрізняють органи державної влади і органи місцевого самоврядування. Органи публічної влади являють собою досить жорстку, внутрішньо узгоджену і взаємопов’язану у своїх елементах систему.

Система інститутів (органів) публічної влади – це сукупність установлених конституцією органів державної влади і місцевого самоврядування, що забезпечують захист прав, свобод і законних інтересів громадян, безпеку держави й суспільства, вирішують питання соціально-економічного та культурного будівництва.

Звичайно ця система поділяється на наступні ланки:

І. Система органів державної влади:

1. Глава держави.

2. Орган (органи) законодавчої влади (парламент).

3. Система державних органів виконавчої влади: а) вищий орган у системі органів державної виконавчої влади; б) міністерства, державні комітети, центральні органи зі спеціальним статусом – центральні органи виконавчої влади; в) місцеві державні адміністрації – місцеві органи державної виконавчої влади;

4. Система державних органів судової влади.

II. Система органів влади федеративних утворень.

ІІІ. Система органів місцевого самоврядування:

1. Представницькі органи місцевого самоврядування.

2. Виконавчі органи місцевого самоврядування.

3. Органи самоорганізації населення та ін.

Публічна влада має системну організацію побудови своїх інститутів, здатна регулювати у відповідних конституційних межах суспільні відносини, здійснювати примус, маючи органи, які забезпечують досягнення мети і завдань управління справами суспільства. Але у певних сферах життя людей держава не може здійснювати ефективне управління, і тому характерною рисою демократичного устрою влади є її децентралізація, коли територіальні громади (села, селища, міста) формують своєю колективною волею систему влади, яка має автономний, самостійний статус функціонування у вигляді представницьких і виконавчих органів територіальної громади.

Влада, одержуючи від громадян право управляти і розпоряджатися колективними інтересами і маючи для цього адміністративний апарат здійснення владної діяльності на певній території громади, набуває ознак публічності.

Інститути державної влади.

Публічна влада не зливається повністю з державою – це особливим чином організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції, в’язниць тощо. Доцільно здійснити чіткий їх поділ з метою більш повного проникнення в онтологічну сутність та природу останньої, адже державна влада водночас має і публічний, і політичний характер. Як на рівні теоретичної абстракції, так і в реальному житті ці явища необхідно розрізняти при всій їх взаємозалежності. Державна влада є головним, найбільш інституційним засобом реалізації політичної волі народу чи блоку соціальних сил у державних формах специфічними державними засобами і методами. Для державної влади та її інститутів притаманні певні особливості, у першу чергу, державний суверенітет, загальнодержавний масштаб дії, спрямованість на першочергове виконання загальнонаціональних потреб, постійний правовий зв’язок з населенням через інститут громадянства, наявність субординаційних відносин всередині державного апарату, наявність особливих органів – так званих «силових структур» (армія, суд, прокуратура, служба безпеки, органи виконання покарань та ін.). Матеріально-фінансовою основою державної влади є загальнонародна та державна власність, а також кошти державного бюджету.

Правовий інститут державної влади є складною системою, що формується з багатьох взаємодіючих частин і елементів, які характеризують внутрішню структуру інституту державної влади і вирізняють його серед інших конституційних інститутів. Структура системи інституту державної влади зумовлена системними зв’язками між його складовими елементами, що перебувають у відповідній підпорядкованості один до одного. Кожному з цих елементів конституційно-правового інституту державної влади притаманна внутрішня єдність, яка, в свою чергу, відрізняє їх від інших.

Система конституційно-правового інституту державної влади складається з найважливіших інститутів, до яких насамперед належать інститути: законодавчої влади, президентства, виконавчої влади, судової влади. В основі співвідношення цих інститутів і їх взаємодії – реальне співвідношення і взаємодія тих сфер суспільних відносин, які є предметом конституційного регулювання. Норми регулювання дії одного інституту створюють необхідні передумови для дії іншого або декількох інститутів, визначають їх зміст і спрямованість.

Парламенти як інститути державної влади за формою є всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів). Це своєрідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. Вони мають різні назви – Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), Конгрес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Генеральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Все-китайські збори народних представників тощо, – але для усіх них властиві загальні принципи парламентаризму.

Одним з найважливіших елементів державної влади є інститут глави держави. Глава держави – особа, яка займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органів держави.

Інститут глави держави зустрічається майже у всіх політично організованих країнах. Державне право наділяє його багатьма функціями і повноваженнями, прерогативами і привілеями. Конкретний їх набір залежить від статусу глави держави, форми правління. Главами держави можуть бути: монарх, тобто суверенна особа, що законно володарює по власному праву, не зв’язана політичною відповідальністю; президент, тобто виборний посадовець, що законно володарює через пряму або опосередковану народну довіру і відповідальний перед народом; узурпатор, тобто особа, що володарює без правових підстав або через довільні підстави; колегіальний орган із статусом президента; декілька рівноправних виборних посадовців, які в сукупності очолюють державу.

Закономірністю суспільно-політичного і державно-правового розвитку країн світу є концентрація найголовніших повноважень в органів виконавчої влади. Це явище є загальновизнаним, і більшість учених трактує його як об’єктивний результат еволюції сучасної державності. Іноді навіть пропонує відмовитись від самого терміна «виконавча влада» як такого, що не відображає реальний зміст діяльності відповідних органів, і вважає за доцільне характеризувати ці органи як управляючі, що здійснюють загальне керівництво державними справами. Посилання на зміну функцій органів виконавчої влади є вихідним і для різноманітних концепцій технократичного характеру, автори яких розглядають ці органи як суто технічне знаряддя суспільного або державного управління. Виконавча влада – це сукупність державних органів і установ, які здійснюють владно-політичні і владно-адміністративні функції. Це своєрідна система, в якій кількісно домінують органи і установи, що діють у сфері вузько визначеного державного управління. Для їх позначення нерідко використовують термін «адміністративний апарат», або «апарат державного управління». Відповідні органи й установи займаються адміністративною (управлінською) діяльністю, однак за своєю природою вони не є такими, що здійснюють політичні (урядові) функції. Водночас треба підкреслити, що адміністративний апарат нерідко розглядається як складова частина уряду. У будь-якому випадку між ними існує тісний взаємозв’язок, вони являють собою органічну єдність.

Судова влада – незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя. З позицій реалізації права правосуддя і судова влада – поняття не тотожні. Правосуддя – форма захисту права судовою владою, де рішення суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три складові: швидкість і оперативність вирішення спорів, обґрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання. Судова влада здійснюється одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права. Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати від суб’єктивного впливу законодавчої або представницької влади. У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь у правотворчості.

Правова концепція України виходила з необхідності впровадження централізовано-сегментної системи державних органів як найбільш прогресивної. Тому види центральних і місцевих органів держави визначаються на підставі принципів, закладених у згаданій системі. Згідно з ними, у сукупності державні органи України становлять єдину систему центральних органів, склад якої об’єктивно випливає з принципу єдності державної влади в Україні. Згідно із ст. 6 Конституції України, розрізняють органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Кожний з цих видів є підсистемою єдиної системи державних органів України.

Політичний режим і його типологія.

Політичний режим – це сукупність способів, прийомів і методів здійснення державної влади, підсумковий політичний стан в суспільстві, який складається в результаті взаємодії і протиборства різних політичних сил, функціонування всіх політичних інститутів і характеризується демократизмом чи антидемократизмом.

Якісними характеристиками політичного режиму є: ставлення державної влади до правових підстав своєї діяльності; принципи її взаємовідносин з громадянським суспільством; правовий статус особистості та наявність гарантій реалізації природних прав і свобод особи.

Приведене визначення політичного режиму дозволяє також виділити такі його ознаки:

1) політичний режим насамперед залежить від того, якими методами здійснюється державна влада. Якщо це методи переконання, узгодження, законності, парламентаризму, якщо застосовується лише правовий примус, то це ознаки демократичного режиму. Якщо ж домінуючими є методи насилля, в державі складається реакційний, антидемократичний режим. Важче здійснювати кваліфікацію режимів, де в тому чи іншому співвідношенні поєднуються обидва начала.

2) В кожній країні політичний режим визначається співвідношенням розкладу політичних сил. У країнах, де існує стійкий баланс політичних сил чи досягнута довготривала національна злагода, результатом такого стану є стабільний демократичний режим. Але якщо в країні влада переходить до рук то одних, то інших сил, які переслідують інтереси окремих соціальних груп (корпоративні інтереси), прошарків чи класів, політичний режим зазнає постійних змін, але завжди залишається далеким від демократизму.

Політичний режим має свою типологію. Розрізняють режими демократичні, авторитарні (диктаторські) і тоталітарні (деспотичні).

Демократія, в сучасному змісті цього поняття, означає формально рівну участь повноправних громадян у формуванні і здійсненні державної влади. Принцип демократії – це формальна рівність у політиці, формальна рівність політичних ідеологій і об’єднань, партій, формально рівна для всіх суб’єктів державно-правового спілкування можливість приймати участь у формуванні державної волі. Ознакою сучасної демократії насамперед є гарантовані права і свободи особи, зокрема політичні – ідеологічний і політичний плюралізм, багатопартійність, свобода вираження думок, свобода ЗМІ, свобода об’єднань, зборів і маніфестацій, загальне і рівне виборче право, право петицій. В умовах демократії регулярно проводяться вільні вибори вищих державних органів, тобто виборні органи несуть політичну відповідальність перед виборцями. До участі у виборах допускаються всі повноправні громадяни і їх об’єднання, за виключенням тих, хто переслідує мету повалення демократичного режиму і встановлення диктатури, а також інші антиправові цілі.

В демократичній державі легітимність (раціонально-правового типу) забезпечується представницьким характером вищих органів державної влади, які мають мандат народу, влада реалізується в його інтересах демократичними і правовими методами. Тут права і свободи людини і громадянина не тільки нормативно гарантовані, але і реально захищені. Закон, а не чиїсь приватні інтереси, панує у всіх сферах суспільних відносин.

Авторитаризм означає такий спосіб державного управління суспільними відносинами, за якого сигнали зворотного зв’язку, які відображають реакцію суспільства на управління, блокуються і не сприймаються організацією влади, оскільки сама авторитарна організація влади (керуюча система) перекриває канали розповсюдження цих сигналів, що виходять від керованої системи (громадянського суспільства). А саме: в умовах авторитарних державних режимів діє відповідна цензура, відсутня свобода вираження думок, вільних виборів, свободи об’єднань та інших політичних свобод (або вони суттєво обмежені). Тут немає легальних опозиційних партій, не контрольованих владою профспілок або влада чинить перешкоди діяльності опозиційних організацій. ЗМІ контролюються авторитарною владою в залежності від ступеня жорсткості авторитарного режиму. Авторитарний режим є диктатурою, оскільки авторитарний вплив на суспільство відбувається незалежно від волі більшості членів суспільства.

Жорсткі авторитарні режими не слід ототожнювати з тоталітарними режимами – комуністичними (соціалістичними), націонал-соціалістичними, фашистськими і т.д. Тоталітаризм – це не крайній варіант авторитаризму, це різновид деспотії, її рецидив у ХХ столітті, в епоху індустріального розвитку. Деспотія – це влада, нічим не обмежена, влада над невільними, яка спирається виключно на насилля та погрозу його застосування. За умов тоталітаризму відсутня будь-яка свобода – політична, економічна, духовна. Тоталітаризм створює суспільство, яке ґрунтується на позаекономічному, тобто суто силовому, примусі. Найважчий соціальний наслідок тоталітаризму – це знищення будь-якої свободи.

Тоталітарні системи характеризуються наступними основними ознаками: позаекономічний примус до праці; політичне, економічне, військове та ідеологічне панування тоталітарної бюрократії; монолітна партія нового типу, побудована за строго ієрархічним принципом. Це не політична партія в звичайному розумінні, а основна організаційна структура в організації влади. Апарат цієї партії складає тоталітарна бюрократія, а її рядові члени – це ті, хто демонструє особливу лояльність стосовно влади і готові стати функціонерами режиму; політизована ієрархічна соціальна структура (положення людини в суспільстві визначається її місцем в структурі влади, ставленням до влади); піраміду тоталітарної бюрократії увінчує харизматична фігура вождя, який зосереджує в своїх руках усю мислиму верховну – політичну, економічну, військову та ідеологічну владу; псевдодемократизм, імітація «народовладдя» і піклування про благополуччя народу (трудящих, робочих); могутні слідча і каральна системи, здатні забезпечити тотальний абсолютний контроль, періодичний масовий терор, псевдоправосуддя як елемент каральної системи, фіктивність законодавства; мілітаризована економіка, підпорядкування владної політики інтересам військово-промислового комплексу; агресивна зовнішня політика; примусова ідеологія, відкритий відступ від якої карається як важкий злочин, могутній апарат ідеологічного впливу; нагнітання шляхом репресій атмосфери страху, що забезпечує тотальне підкорення; насадження у суспільстві образу ворога, що дозволяє переконати частину населення в необхідності тотального контролю, репресій, знищення деяких соціальних груп населення («ворогів народу»).

Генезис політичних систем країн Європи.

Визначальними в розвитку політичних систем країн Європи стали особливості економічної й політичної ситуації, які склалися в Європі після Другої світової війни, коли саме інтеграція представлялася оптимальним вирішенням проблем післявоєнного економічного відновлення, запобігання майбутніх франко-германських конфліктів і об’єднання сил в умовах формування двополярного світу. Найбільшою мірою потребам Європи того часу відповідав план Шумана, який припускав поступовість європейської інтеграції, що стало згодом одним з основних принципів європейської інтеграції в цілому й запорукою її успішності.

Першим кроком на шляху загальноєвропейського будівництва було утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС), новаторство якого полягало у створенні зони вільної торгівлі й закладенні основ спільного ринку. Римський договір 1951 р. знаменував початок інституціонального оформлення європейської інтеграції – для досягнення цілей ЄОВС була створена інституціональна система, яка мала низку наднаціональних характеристик. Зрозуміло, що мова йшла про інтеграційне об’єднання, обмежене двома галузями промисловості, однак саме перші успіхи секторної надгалузевої інтеграції дали імпульс для подальшого розширення сфер співробітництва країн-учасниць ЄОВС. Крім того, цей приклад показав вигоди секторної інтеграції при наявності політичних перешкод в інших сферах.

При помітному взаємному побоюванні країн післявоєнної Європи інституціональне оформлення ЄОВС означало фактично якісно новий рівень у відносинах країн-учасниць і заклало необхідні основи для подальшого інституціонального розвитку європейської інтеграції. Наступні зміни в інституціональній структурі були пов’язані з новими потребами і цілями інтеграції, зростанням кооперації усередині галузей і, як наслідок, взаємозалежності країн учасниць. Зокрема, підвищення кооперації й спеціалізації в економічному співробітництві спричинило ускладнення й удосконалення інституціональних структур. Те, що було достатнім для реалізації цілей ЄОВС, вимагало перегляду й доповнення відповідно до нових завдань інтеграції.

Саме помітні успіхи ЄОВС дозволили державам-членам ухвалити рішення щодо поширення свого співробітництва на інші економічні сфери, в результаті чого в 1957 р. Римським договором було засновано Європейське економічне співтовариство, що стало найбільш важливим із трьох європейських об’єднань. Одночасно було утворено Європейське співтовариство з атомної енергії, оскільки успішний розвиток цієї галузі в рамках однієї країни був неможливий і, відповідно, таке об’єднання представлялося взаємовигідним і, мабуть, єдиним вирішенням проблеми для всіх країн-учасниць.

Наступною найважливішою подією для становлення інституціональної системи ЄС стало прийняття в 1986 р. Єдиного європейського акту, що здійснив легітимізацію Європейської Ради як вищого органа в системі керування Співтовариствами а також підтвердив застосування принципу прийняття рішень більшістю голосів, підвищення ролі Європарламенту через закріплення процедури співробітництва, створення Суду першої інстанції. Однак, як показує автор, при всій своїй прогресивності цей документ у значній мірі носив компромісний характер і був перехідним до нової фази інтеграції – політичного союзу.

Кінець ХХ і початок ХХІ століть знаменувався цілою низкою якісних змін у політичному житті багатьох європейських країн. Головні чинники цих змін такі: по-перше, крах Радянського Союзу та соціалістичної моделі суспільного розвитку, яка протягом значного періоду після Другої світової війни, відчутно впливала на суспільно-політичні процеси не лише в Європі, а й у цілому світі; по-друге, якісні зміни в суспільно-економічній конструкції розвинених країн світу, які в науковій літературі означають у форматі переходу до постматеріального суспільства. Цей перехід не є остаточним розривом зі «старою» конструкцією, але він призвів до суттєвих змін у соціальній і політичній сферах; по-третє, помітне пришвидшення інтеграційних процесів на європейському континенті, коли Європейський Союз як самостійний інститут невпинно розширює і поглиблює рівень власної компетенції та самодостатності. На Лісабонському саміті 18-19 жовтня 2007 р. було прийнято рішення про обрання в найближчому майбутньому голови Європейського Союзу на загальноєвропейських виборах та суттєве посилення повноважень Ради Європи як «брюссельського європейського уряду» та Європейського Трибуналу Справедливості (судова складова тріумвірату європейської влади). Інтеграційні процеси в Європі вже сьогодні призвели до суттєвих змін у широкому спектрі внутрішньополітичних процесів національних країн. Зокрема, йдеться про зміни формату національного суверенітету, розширення (в контексті охоплення кількості країн) і прискорення (в контексті інтенсивності) процесів регіоналізації тощо. Подальший розвиток процесів формування наднаціональних інститутів здатен якісно змінити існуючі виміри національного політичного процесу європейських країн. Нові явища та виклики, які визначилися на початку нового століття/тисячоліття, зумовили значною мірою необхідність порівняльного аналізу політичних систем країн Західної Європи та вивчення основних тенденцій, які сформувалися в них після Другої світової війни. Власне закінчення цієї світової війни сприяло формуванню сучасних національних політичних систем у країнах Західної Європи.

Національні політичні системи країн Західної Європи характеризуються значним рівнем самобутності, що зумовлюється актуальними та існувавшими попередньо властивостями політичних інститутів, станом політичних відносин між основними акторами, діючими правовими нормами та традиціями тощо. Попри належність країн до окремих/близьких груп на підставі подібності форм правління, форм територіального устрою, моделей виборчих систем, кожна політична система є оригінальним утворенням, яке потребує комплексного підходу, внаслідок складної мережі подібностей і відмінностей між країнами, які виявляються одночасно з широкого кола питань. Тобто, політична система однієї країни у форматі її інститутів може одночасно мати спільні характеристики з політичною системою/системами іншої/інших країн в одній площині або декількох і водночас мати значні відмінності в інших площинах.

Функції конституції (політична, юридична, ідеологічна).

Соціальне призначення Конституції України, її місце і роль у правовій системі України означені в її функціях – основних напрямах впливу на суспільні відносини, в яких знаходять своє відображення її сутність, завдання і цілі.

Функції конституції – це основні напрями її впливу на суспільні відносини, які обумовлені соціальним призначенням конституції. Функції Конституції відображають найголовніші шляхи її впливу на розвиток держави і суспільства в сучасних умовах національного відродження України. Функції охоплюють і фактично поширюються на всі ті сфери суспільних відносин, які врегульовані Конституцією і охоплюються її змістом.

Види функцій Конституції визначають залежно від різних критеріїв і підстав. Їх можна пов’язувати з функціями держави. Багато спільного функції конституції мають з функціями права. У цілому ряді випадків функції конституції виводять з функцій держави і права одночасно. Система таких конституційних функцій буде достатньо змістовна, але в той же час різноманітна – від соціальної функції до регулятивної, від ідеологічної до правоохоронної. Широке коло найголовніших суспільних відносин, що знайшли своє закріплення в Конституції України, обумовлюють і досить широке коло відповідних функцій.

Для оптимізації їх вивчення і розуміння конституційні функції можна поділяти на основі певних ознак на різні види (групи): за сферою дії – внутрішні і зовнішні; за значенням – основні і додаткові, які є складовими елементами основних; за сферами суспільних відносин, яких вони стосуються, – економічні, політичні, екологічні, культурні тощо; за часом дії – постійні і тимчасові функції. Залежно від суспільного призначення конституції та засобів його реалізації визначають соціальні функції, які поділяють, у свою чергу, на юридичні та політичні. Ці функції порівняно однорідні і цілеспрямовані. Так, у юридичній функції знаходять своє вираження (втілення) конституційні основи права і правової системи в цілому. У політичній функції відображаються конституційні основи політики та політичної системи.

У деяких джерелах до найважливіших функцій конституції також відносять: закріплення континуїтету, тобто неперервності, спадкоємності державної влади; протидія лівому і правому радикалізму; протидія територіальному розпадові держави. Також серед функцій конституції часто відносять ще й такі, як інформаційна, відновлювальна, виховна, обмежувальна та екологічна. Зрозуміло, що в цьому випадку ми спостерігаємо тлумачення функцій конституції за аналогією із загальносоціальними функціями права. Але, з огляду на правову природу конституції, такий методологічний крок виглядає цілком виправданим.

Юридична функція Конституції України полягає в тому, що вона є основним законом країни, який має найвищу юридичну силу і є головним джерелом права і всієї правової системи України. Зміст і цілеспрямованість юридичної функції обумовлені насамперед предметом конституційного регулювання суспільних відносин, які складають такі визначальні явища і категорії, як народний і державний суверенітет, правовий статус людини і громадянина тощо.

До юридичної (правової) функції Конституції України відносять установчу, регулятивну, системотворчу, правоохоронну функції та деякі інші.

Установча функція Конституції України полягає в тому, що в ній знайшли своє закріплення найважливіші політичні та соціально-економічні інститути держави та суспільства. Прикладом установчого характеру може бути закріплення в Конституції України існування таких інститутів, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 85), Вищої ради юстиції (ст. 131), Конституційного Суду України (розділ XII) та ряд інших. Роль і значення цієї функції Конституції полягає в тому, що на конституційному рівні визначаються і закріплюються в конституційних нормах основоположні суспільні відносини, які в цілому складають основу для подальшого розвитку законодавства, держави та громадянського суспільства. Це положення визначено у ст. 8 Конституції України, яка визнає дію верховенства права і найвищу юридичну силу Конституції України, на основі якої повинні прийматися закони та інші нормативно-правові акти і відповідати їй.

Сутність регулятивної функції Конституції України полягає в закріпленні в її нормах сталих суспільних відносин і гарантій їх дотримання (статична функція) та визначення тих суспільних відносин, які перебувають на етапі свого розвитку (динамічна функція).

Сутність і значення правоохоронної функції Конституції України полягає в тому, що вона передбачає вимоги щодо забезпечення виконання і реалізації н норм і інститутів. Механізм правоохоронної функції включає як організаційно-правові форми (діяльність Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини), так і застосування конституційних санкцій: усунення з поста Президента України через процедуру імпічменту, відкликання, припинення повноважень депутатів та органів державної влади (недовіра Кабінету Міністрів України) тощо.

Отже, юридична функція пов’язана з тим, що конституція є основним джерелом права, вона має найвищу юридичну силу (формально-юридична конституція), є базою чинного законодавства і визначає всю систему правового регулювання в суспільстві.

Говорячи про політичну функцію конституції, насамперед мається на увазі її вплив на владні відносини, а також її роль у врегулюванні тих відносин з приводу набуття та реалізації влади, що виникають на рівні основних елементів політичної системи суспільства. Справді, якщо ми досліджуємо правові основи конституювання політичних систем, що охоплюють як політичні інститути, так і політичні процеси, то перше, на що ми маємо звернути увагу, – це політична функція конституції. Причому це стосується і демократичних політичних систем, і всіх інших типів політичних систем. Тобто конституція обов’язково виконує політичну функцію, незалежно від того чи йдеться про демократичні, чи про тоталітарні, або авторитарні, держави. Така політична функція конституції, тобто визначення основних принципів формування влади та взаємовідносин між державою і суспільством, закріплювалась навіть на рівні Декларації прав людини і громадянина 1789 року, у вступі до якої зазначалось, що цілі політичних інститутів, дії гілок державної влади, права і обов’язки людини і громадянина закріплюються в конституції, яка сприяє досягненню загального блага. У цьому сенсі політична функція конституції не лише фіксується, а й поєднується з певною ціллю, якою є досягнення загального блага.

Політична функція може розглядатися з позиції інтересів визначення безпосередніх політичних повноважень у політичній сфері тих чи інших суб’єктів політичної системи суспільства та в контексті визначення загальних основ формування і розвитку політичної системи країни в цілому.

Характеризуючи політичну функцію конституції, основною сферою її реалізації, чи основним напрямом її впливу, вважають саме закріплення основ формування політичної системи як інтегрованої сукупності державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулюють взаємовідносини між громадянами, соціальними групами, націями, державами, що забезпечують стабільність суспільства, певний соціальний порядок. У цьому сенсі, описуючи реалізацію політичної функції чинної Конституції України, варто відзначити, що саме в ній визначаються такі основоположні принципи формування політичної системи України, як: принцип народного суверенітету, принцип поділу влади, принцип політичного плюралізму, гарантування права громадян брати участь у політичному житті як безпосередньо через інститути безпосереднього народовладдя, так і через представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування, гарантування місцевого самоврядування і т.д.

Отже, політична функція конституції полягає в тому, що конституція встановлює основи організації публічної влади, визначає основні принципи політичної діяльності, функціонування інститутів політичної системи суспільства.

Щодо ідеологічної функції конституції, то саме поняття «ідеологія» є досить суперечливим і таким, яке нині різні фахівці намагаються використовувати якомога менше, особливо коли йдеться про проблеми правової науки. При цьому згадують правовий досвід радянських часів, коли конституційними засобами не тільки визначалась певна «панівна ідеологія», а й вся правова система опинялась в становищі «служниці» цієї ідеології. Проте ідеологія відігравала й відіграє важливу роль у розвиткові суспільних відносин. Це випливає з самого поняття ідеології, яка характеризується як система поглядів, уявлень, ідей, що виражають інтереси того чи іншого суспільства.

Тому конституція безумовно виконує не лише юридичну, політичну та інші функції, а й ідеологічну. Адже, як зазначав В. Нерсесянц, конституція – це ще й офіційно визнані, загальнообов’язкові в країні, суспільстві та державі соціальні, політичні, економічні, правові, загальнодержавні цінності, які втілюють ідейний зміст і цілі конституційно-правової державності. Цю ж тезу обґрунтовує Н. Боброва, яка писала, що конституція завжди реалізує ідеологічну функцію, оскільки «вона являє собою «осереддя» державних та суспільних ідей, які проголошуються основними». Серед українських авторів у цьому контексті слід було б згадати цікаві аргументи П. Стецюка, який доводив, що будь-яка конституція не лише виконує ідеологічну функцію, а й має властиве їй «ідеологічне забарвлення». Так, наприклад, конституції сучасних демократичних держав декларують такі важливі соціальні цінності, як права і свободи людини, приватну власність, демократичні інститути публічної влади, організацію їх співпраці, місцеве самоврядування і т.д., що є нічим іншим як стрижнем ліберально-демократичної ідеології.

Отже, ідеологічна функція полягає у виховній ролі конституції, яка встановлює взаємовідносини держави з людиною, інститутами громадянського суспільства на основі їх взаємної відповідальності. У конституції держави чітко формулюються ті духовні цінності, на які вона орієнтована – свобода людини, непорушність прав і свобод людини і громадянина, демократія тощо.

Форма конституції.

Форма конституції – це спосіб організації і вираження конституційних норм. Форма конституції визначається тим, що конституція, як зазначалось, може складатися з одного чи декількох нормативних актів. В останньому випадку загальним для актів, які складають конституцію, є те, що всі вони в рівній мірі мають вищу юридичну силу.

Якщо конституція є єдиний писаний акт, який регулює всі основні питання конституційного характеру, то її можна визначити як кодифіковану. Якщо ж ці питання регулюються декількома писаними актами – це конституція некодифікована. Кодифіковані конституції в залежності від обсягу конституційного регулювання поділяють на розгорнуті і нерозгорнуті. Приклад нерозгорнутих – американська, французька конституції; розгорнутих – Індії, статті якої іноді регулюють відносини, які в інших країнах регулюються поточним законодавством. Загальна конституційна тенденція, яка спостерігається в сучасний період – зростання обсягу конституційного регулювання, що проте ніяк не змінює його предмет. Тому новітні конституції так званого «четвертого покоління» – розгорнуті. Розгорнутий характер конституції не обов’язково є її ціннісною характеристикою.

Зустрічаються конституції змішаного типу. Частково вони писані і складаються з парламентських рішень (біллів) та судових прецедентів. Частково ж включають звичаєві та доктринальні тлумачення. Наприклад, Конституція Великобританії включає закони (статути), судові прецеденти, а також звичаї, які йменуються конституційними угодами. Багато державознавців вважає, що у Британську Конституцію входять також доктринальні джерела, тобто судження видатних британських юристів: Блекстона, Міля, Дайсі, Локка – до яких вдаються у випадку пробілів у конституційному праві.

Упродовж кількох століть, за американським зразком, майже у всіх демократичних державах світу перемогла ідея систематизованої (консолідованої) конституції як основного закону. Лише в незначному числі розвинених держав діють несистематизовані конституції (Швеція, Ізраїль, Великобританія, Канада, Нова Зеландія). Цікавим є той факт, що хоча Конституція Великобританії залишається правовим архаїзмом, британські домініони, що мають парламенти й уряди з особливим статусом, отримали від колишньої метрополії систематизовані конституції (формально октроїрувані від імені британського Монарха).

До неписаних конституцій слід віднести конституції тих країн, у яких у результаті політичних переворотів старі конституції були скасовані, а нові ще не прийняті і всі питання, пов’язані зі здійсненням державної влади, регулюються на основі відносин, що фактично склались. Про таку конституцію є підстави говорити, якщо у країні реально діють певні принципи права, які ставлять діяльність державних структур у відповідні рамки.

Типологія джерел конституційного права.

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки народовладдя – надзвичайно складний комплекс економічних, політичних, соціальних, соціально-психологічних та інших відносин. Такі відносини виникають при безпосередній реалізації національного, державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави, національного та адміністративно-територіального будівництва, побудови органів державної влади.

Одна з особливостей джерел конституційного права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. І це цілком природно, оскільки конституційне право найбільш «політизована» галузь національної системи права.

Таким чином, джерела конституційного права є результатом правотворчості державних органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш важливі відносини – відносини влади.

Типологія джерел конституційного права є системою інститутів і норм конституційного права. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв’язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Так, В.В. Кравченко визначає наступні джерела конституційного права України: Конституція України, закони України, інші акти нормативного характеру, що містять конституційно-правові норми і приймаються Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, нормативні укази Президента України, що містять конституційно-правові норми, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять дані норми, рішення Конституційного Суду України, міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, нормативно-правові акти колишніх СРСР та УРСР, які є джерелами конституційного права України на підставі принципу правонаступництва або на період, поки буде прийнято відповідні акти України (згідно із Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.), акти органів місцевого самоврядування та акти місцевих референдумів.

Поширеною також є класифікація конституційно-правових норм за їх змістом. Перша група – це норми, які визначають основні засади конституційного ладу України. Друга група – це норми, які закріплюють основні конституційні права і свободи людини і громадянина. Третя група – норми, які закріплюють народне волевиявлення (вибори, референдуми) та інші форми безпосередньої демократії. Четверта група – норми, які закріплюють організацію державної влади: законодавчої, виконавчої та судової, влади Президента України, самоврядування тощо. П’ята група – норми, які закріплюють територіальний устрій України, зокрема його визначальні принципи, систему адміністративно-територіального поділу, статус Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Можна запропонувати й іншу класифікацію конституційних інститутів залежно від відносин, які вони закріплюють у джерелах конституційного права (В.Ф. Погорілко, В.Л. Федоренко):

І. Інститут народовладдя, який включає: безпосереднє народовладдя (пряма демократія); представницьке народовладдя (здійснюється через обраних представників народу); місцеве самоврядування.

ІІ. Інститут конституційного оформлення народовладдя: конституційний лад; юридична конституція; конституційні закони; конституційна законність; конституційні звичаї, традиції.

ІІІ. Інститут правового статусу людини і громадянина: громадянство (постійний зв’язок особи і держави); система основних прав і свобод людини та громадянина; гарантії основних прав і свобод.

ІV. Інститут державного будівництва: форма держави; територіальна організація України; механізм держави.

Слід зазначити, що наведена вище класифікація джерел конституційного права є найбільш простою, оскільки в її основу покладено елементарні поняття системи права – норми права та більш складне утворення – інститути права.

Таким чином, зазначені вище елементи системи джерел конституційного права України, об’єднуючись у групи виражаються через певні форми об’єктивізації. В такому випадку мова йде про максимальне наближення системи джерел конституційного права до системи законодавства.

Об’єкти та методи конституційного регулювання.

Ключовим елементом складу конституційно-правових відносин, щодо яких здійснюється діяльність суб’єктів конституційного права, є їх об’єкти. Вони відіграють важливу роль у забезпеченні зв’язків між учасниками цих правовідносин і є важливим структуроутворюючим елементом конституційно-правових відносин і водночас найменш дослідженим елементом конституційно-правових відносин.

Фундаментальні наукові дослідження об’єкта правовідносин, покладені в основу досліджень об’єкта конституційно-правових досліджень, були започатковані ще за радянської доби. Так, на думку одного з перших радянських правознавців, які досліджували проблему об’єктів правових відносин, С.Ф. Кечекьяна, право завжди розумілося як можливість користуватися чи розпоряджатися будь-чим. Виходячи з цього, автор приходить до висновку, що об’єктом правовідносин (суб’єктивні права) завжди є владарювання правомірної особи надь будь-чим. З цієї точки зору об’єктом правових відносин може бути все, що може слугувати інтересам суб’єкта, над чим суб’єкт може владарювати, підкоряти своєму впливу і розпоряджатися на власний розсуд.

Іншої думки дотримувався О.К. Стальгевич, який вважав, що об’єктом правовідносин є насамперед суспільні відносини, на які направлено дію цих правовідносин. Автор указує на складність поняття про об’єкт, що являє єдність предмета правового регулювання та його реального обґрунтування. Щодо діянь, то їх О.К. Стальгевич розглядає як фактичні обставини, із якими пов’язане виникнення правовідносин. До таких фактичних обставин учений також відносить події та стани.

На сьогодні вітчизняні та зарубіжні правознавці в галузі загальної теорії держави і права визначають, що об’єктом правових відносин, як правило, є невизначене коло суспільних відносин у сфері відносин, що регулюються правом.

Так, на думку Ю.М. Тодики, об’єктами конституційно-правових відносин є: 1) суверенітет народу; 2) національний і державний суверенітет; 3) основи конституційного ладу України та його захист; 4) інтереси суспільства і держави; 5) людина, її права і свободи; 6) влада; 7) територія; 8) демократія, ідеологічна і політична багатоманітність; 9) право й законність; 10) мир і міжнародне співробітництво; 11) волевиявлення народу, населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці; 12) розподілення компетенції між Україною і Автономною Республікою Крим; 13) власність; 14) дія органів місцевої влади і місцевого самоврядування; 15) формування і діяльність політичних партій, громадських об’єднань, масових політичних рухів, інших суб’єктів політичного процесу; 16) набуття і припинення громадянства, статус біженця. При цьому Ю.М. Тодика зазначав, що запропонований ним перелік об’єктів не є вичерпним і може бути продовженим залежно від специфіки цих відносин, положення їх суб’єктів і характеру зв’язків між ними.

Враховуючи погляди вітчизняних і зарубіжних вчених на об’єкти правовідносин, слід визнати, що об’єктами конституційних правовідносин виступають насамперед вищі суспільно-політичні цінності, що набувають конституційного рангу й закріплені в конституційних принципах, у загальнорегулятивних нормах, програмних положеннях. Такими цінностями (благами) є: конституційний лад; народний і державний суверенітет; демократія, влада народу; державна влада, місцеве самоврядування; права і свободи людини і громадянина; інтереси суспільства і держави; внутрішня і зовнішня політика держави; ідеологічна і політична багатоманітність; функції і повноваження держави та органів державної влади і осадових осіб; право і законність; мир і міжнародне співробітництво та ін.

Пріоритетними об’єктами конституційного регулювання в Україні є: 1) конституційний лад України, тобто її суспільний і державний лад; 2) влада (воля) Українського народу, влада держави та її уповноважених органів, влада місцевого самоврядування; 3) державний устрій, форма державного правління; 4) джерела конституційного права: Конституція України, закони та інші джерела конституційного права; 5) повноваження, статус органів державної влади та їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; 6) інтереси певних груп населення (об’єднання громадян, територіальні громади, релігійні громади, товариства національних меншин тощо); 7) громадянство, грошова і банківська системи, територія України, територіальний устрій, Збройні Сили та інші військові формування, державні символи, закріплені в Основному Законі; 8) мова, інформація та інші духовні блага.

Методи конституційного регулювання значною мірою зумовлюється предметом конституційно-правових відносин, в основі яких лежать владні суспільні відносини політичного характеру, які передбачають діяльність або поведінку суб’єктів конституційного права в чітко визначених межах і порядку.

Уперше в науці конституційного права незалежної України методи конституційно-правового регулювання були досліджені В.Ф. Мелащенком, який вважав, що сутність, структурні та функціональні особливості методу правового регулювання визначаються характером та специфікою предмета конституційного регулювання. В.Ф. Мелащенко вважав, що за допомогою конституційно-правового регулювання закріплюються не всі, а найголовніші, кардинальні принципи і положення, які визначають зміст і основні напрями розвитку суспільства. Інтегративна роль методу конституційного права полягає в тому, щоб об’єднати волю народу України в єдине ціле, спрямовуючи її на досягнення мети і завдань, які стоять перед ними.

Проблеми методу конституційного права також досліджувалися іншим вітчизняним правознавцем Ю.М. Тодикою, який запропонував розуміти під категорією «метод конституційного права» спосіб впливу конституційного права України на певний вид суспільних відносин, що є предметом регулювання цієї галузі права. Ю.М. Тодика вслід за В.Ф. Мелащенком відзначає серед особливостей методу конституційного права такі його ознаки, як: 1) загальний характер; 2) максимально високий юридичний рівень; 3) імперативний характер; 4) універсальний характер; 5) установчий характер; 6) поєднання прямого та опосередкованого регулювання. Серед найважливіших методів конституційного права Ю.М. Тодика називає метод зобов’язання, метод дозволу, метод заборони та ін.

Отже, метод конституційного права є однією з найважливіших кваліфікуючих ознак національного конституційного права, який сприяє ідентифікації цієї галузі права в системі права України та дає можливість розмежувати конституційне право з іншими, насамперед публічними, галузями національного права. Термін «метод конституційного права» є умовним, оскільки він: 1) опосередковує систему методів нормативно-правового регулювання суспільних відносин нормами конституційного права, тобто під цим терміном слід розуміти сукупність методів конституційного права; 2) стосується правового регулювання суспільних відносин і не існує абстраговано від цих відносин, тобто йдеться про метод конституційно-правового регулювання. Отже, метод конституційного права, або метод конституційно-правового регулювання, – це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання.

До системи методів конституційно-правового регулювання належать загальні (загальноправові) методи, що властиві всім або переважній більшості галузей національного публічного права, та особливі методи, які характерні винятково конституційному праву або найбільше виявляють свої основні юридичні властивості саме в конституційному праві.

Семінар: Конституція – правовий фундамент політичної системи держав ЦСЄ

У країнах Центрально-Східної Європи (далі – ЦСЄ) у перші повоєнні роки і дещо пізніше були прийняті конституції, в яких звичайно проголошувались державна форма так званої республіки народної демократії і соціалістичний вибір. З часом практично в усіх цих країнах були введені нові конституції, в них декларувалася побудова соціалізму або відповідні перспективи.

У більшості країн ЦСЄ на початку 90-х років були прийняті нові конституції. Це конституції Хорватії (1990 p.), Болгарії (1991 p.), Македонії (1991 p.), Румунії (1991 p.), Словенії (1991 p.), Словаччини (1992 p.), Чехії (1992 р.) і Югославії (1992 р.). В Угорщині формально залишається чинною Конституція 1949 p., але в принципово новій редакції 1990 року. Докорінних змін зазнала і Конституція Польщі, де в 1992 р. був прийнятий спеціальний закон, що визначив засади нової організації влади («мала конституція»). До новітніх конституцій віднесені основні закони держав, що утворилися на терені колишнього СРСР: Естонії (1992 p.), Литви (1992 p.), Білорусі (1994 p.) тощо. Усі ці конституції містять цілий ряд положень, які об’єктивно мають перехідний характер.

Між новітніми конституціями країн ЦСЄ, прийнятими у перші повоєнні роки і в 70-і роки, з одного боку, і введеними у першій половині 90-х років – з іншого, існує певна подібність. Вона зумовлена подібністю умов, за яких приймалася більшість з цих конституцій. Як правило, мало місце поновлення або становлення демократичної державності після краху тоталітарних або авторитарних режимів, і конституції вводилися в обстановці високої політичної активності народу.

Усі новітні конституції країн ЦСЄ мають спільні особливості, більшість з яких лише окреслювалась у попередній період історії конституціоналізму.

1. У новітніх конституціях країн ЦСЄ відображено більш значну роль держави у сфері економіки. Найповніше це виявилось у конституціях, прийнятих у 70-і та 90-і роки.

2. У новітніх конституціях країн ЦСЄ значно ширше, ніж у попередній період, представлені положення соціологічного змісту і характеру. Обсяг і значення таких положень у різних конституціях неоднакові. Іноді в основних законах йдеться про соціальні орієнтири і завдання держави, про проведення реформ, іноді все обмежується конституційною фразеологією, наданням текстам основних законів соціального звучання. І хоча практично всі новітні конституції використовують терміни «суспільство», «соціальний» тощо, вони залишаються насамперед основними законами держави, а не суспільства в цілому.

3. Предметом конституційного регулювання стали відносини, що виникають у рамках політичної системи поза суто державною діяльністю. Це передусім стосується конституційної регламентації таких елементів цієї системи, якими є політичні партії. Певною мірою конституційному регулюванню підлягають інші елементи політичної системи.

4. Новітні конституції країн ЦСЄ містять значно ширший за обсягом, змістовний перелік прав і свобод особи. Іноді за кількістю статей відповідні розділи або глави домінують у змісті основного закону.

5. Важливою особливістю новітніх конституцій країн ЦСЄ є наявність у їхніх текстах положень про зовнішньополітичну діяльність держави і співвідношення національного та міжнародного права. В конституціях переважної більшості держав ЦСЄ, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, у більш-менш узагальненому вигляді викладені принципи зовнішньої політики. Нерідко вони містять спеціальні глави і статті відповідного змісту. Так, у ст. 11 Конституції Молдови проголошений постійний нейтралітет. У ст. 18 Конституції Білорусі записано, що метою є зробити свою територію без’ядерною зоною, а державу – нейтральною. Згідно зі ст. 137 Конституції Литви, на її території не можуть бути розміщені зброя масового знищення та військові бази інших держав. Крім того, практично усі новітні конституції країн ЦСЄ включають положення про співвідношення національного і міжнародного права і, зокрема, про пріоритет останнього. Іноді у відповідний спосіб підтверджується важливість Загальної декларації прав людини 1948 р. та інших міжнародних документів про права людини. У ст. 10 Конституції Іспанії проголошено, що конституційні положення щодо основних прав і свобод особи слід тлумачити відповідно до Загальної декларації прав людини та угод з цих питань, які ратифіковані Іспанією. «Міжнародні договори з питань прав людини мають пріоритет перед національним правом, якщо вони встановлюють більш широкі права і свободи», – записано в ст. 11 Конституції Словаччини. В Конституції Чехії за такими договорами визнана ще й пряма дія (ст. 10). Подібні положення можна знайти в основному законі Румунії. Також у деяких країнах ЦСЄ, які донедавна були складовими частинами федерацій, що розпалися, застерігається можливість участі у державних союзах. Так, у ст. 7 Конституції Словаччини записано, що «Словацька Республіка може входити у союз з іншими державами на основі вільного рішення. Право виходити з такого союзу не може бути обмежене». У ст. 2 Конституції Хорватії зафіксовано право парламенту приймати рішення про об’єднання з іншими державами. У ст. 120 Конституції Македонії встановлений порядок прийняття подібного рішення.

6. Новітні конституції країн ЦСЄ фіксують більш демократичне виборче право. Передусім це знаходить вияв у зниженні вікового цензу для активного виборчого права, а також у ліквідації деяких інших його обмежень.

7. Зазнав змін понятійний апарат конституцій країн ЦСЄ. У їхніх текстах можна знайти такі поняття загальнополітичного і загальноправового характеру, як «принципи зовнішньої політики», «функції держави», «політичний режим» тощо. І хоча розширення понятійного апарату свідчить про певне зростання обсягу конституційного регулювання, воно аж ніяк не змінює його предмет.

Таким чином, на даний час конституція – це міцний правовий фундамент політичної системи держав ЦСЄ.