Тема 5. Організація судової влади в політичних системах держав цсє. Інститут конституційного контролю-нагляду в державах цсє.

2 год

Конституційне регулювання судової влади. Здійснення судової влади всією сукупністю судових органів. Поняття «юстиції», «юрисдикції», «правосуддя».

Структура судової влади.

Формування суддівського корпусу. Статус судді. Вимоги несумісності. Вищі органи суддівського співтовариства, їхньої функції й повноваження.

Конституційні принципи судоустрою й судочинства.

Поняття конституційного контролю й конституційного нагляду. Органічна, інституціональна й природно-правова концепції конституційного контролю-нагляду.

Об’єкти конституційного контролю-нагляду. Органи конституційного контролю-нагляду.

Семінар: Організація судової влади в політичних системах держав ЦСЄ. Інститут конституційного контролю/нагляду в державах ЦСЄ.

2 год

Література: 1-4, 7-8, 11, 13-16, 27, 34, 41-42.

Конституційне регулювання судової влади.

У діючих конституціях рідко можна зустріти детальні вказівки на те, як має бути організована судова система, з яких інстанцій складається її ієрархічна структура і т. д. У цьому відношенні конституції, як правило, досить лаконічні і в більшості випадків зазначають переважно про верховні суди, які очолюють судову систему, вказуючи при цьому, що нижчі суди встановлюються законом (Конституції США, Японії). Деякі конституції (Конституція Франції) не містять навіть такої норми. Ця лаконічність зв’язана переважно з тим, що час від часу об’єктивно виникає потреба внесення в організацію судових структур тих чи інших змін, часто достатньо серйозних, що дозволяє на конституційному рівні регламентувати структурну організацію судової системи лише в загальних рисах.

Судова влада – це вид влади. Державну владу здійснюють відповідні органи. Влада – це не тільки та чи інша установа, посадові особи, але й ті функції, які їй притаманні, здійснення цих функцій та Їх реалізація.

Аналізуючи поняття «судова влада», К.Ф. Гуценко вважає, що буде помилкою зведення судової влади до суду як до державного органу. Владою є те, що даний орган може і здатен зробити. По суті, це повноваження, функції, але не виконавець. В.І. Швецов вважає, що «виходячи з семантики слова «влада», слід розуміти не як орган або систему органів, що їх здійснюють, а як право, засноване на законі можливість цих органів виконувати відповідні діяння і саме виконання цих діянь».

Більшість сучасних дослідників судової влади визначають її як сукупність судів, що здійснюють правосуддя. Інші ототожнюють судову владу з методом її реалізації – правосуддям. Поняття «судова влада» і «правосуддя» є близькими, але не тотожними. Основу судової влади складає сукупність судових органів, наділених відповідними повноваженнями. Головним призначенням цих органів є розв’язання правових конфліктів: між людьми, людиною і державою, різними структурами держави. Отже, судовій владі належить особлива роль – бути арбітром у спорах про право. Суб’єктом судової влади є суд, наділений притаманними лише йому повноваженнями впливати на поведінку людей і соціальні процеси.

Владні відносини як елемент судової влади, крім того, характеризуються: наявністю правових норм, які надають суду можливість виносити рішення, обов’язкові для виконання; вираженням до усіх учасників відносин волі суду» забезпеченої застосуванням правових санкцій у разі невиконання цієї волі. Роль судової влади полягає також у стримуванні двох інших гілок влади в рамках законності, у праві здійснення конституційного нагляду і судового контролю за ними.

Таким чином, судова влада є наданням спеціальним органам держави – судам – повноважень у вирішенні віднесених до їх компетенції питань, що виникають у процесі застосування права, та реалізація цих повноважень шляхом конституційного, цивільного, кримінального, адміністративного та арбітражного правосуддя з додержанням процесуальних форм, які створюють гарантію законності та справедливості рішень, що приймаються судами. Інше розуміння терміна «судова влада», як суду чи системи судів, також правомірно, але вживається за звичаєм для визначення місця судів серед інших державних органів, при характеристиці устрою судової системи та основ її діяльності.

Здійснення судової влади всією сукупністю судових органів.

Судову гілку влади часто називають «третьою владою», оскільки в конституційних текстах і доктрині при перерахуванні гілок влади, які складають систему поділу влади, вона звичайно слідує за законодавчою та виконавчою. Це, однак, у жодній мірі не обмежує ні її значущості, ні строго окресленої самостійності, яка дотримується незалежно від прийнятої форми правління. Ніхто, крім судової системи в особі судів, що її складають, не може вершити правосуддя від імені держави. Ніхто, зокрема держава в особі будь-яких її органів, не може втручатись у діяльність судової системи зі здійснення правосуддя.

На відміну від законодавчої влади суд не створює загальних правил поведінки (норм права) (виключенням є судовий прецедент), на відміну від виконавчої – не займається виконавчою діяльністю. Державна влада суду має характер застосування норм права для вирішення спорів, які розглядаються судом у ході судового процесу, тобто в особливій процесуальній формі, строго і детально регламентованій законом. Її дотримання при здійснені судової влади має принципове значення: якщо порушена форма процесу, рішення суду, навіть правильне за суттю, має бути зупинене судом вищої ланки і справа направляється на новий розгляд у інший чи той само суд, але обов’язково в іншому складі судової колегії. Інша особливість судової влади полягає в тому, що вона належить не судовій установі, якого б високого рангу вона не була, а судовій колегії (з малозначущих справ одноосібно судді). Тому кожен із судових органів, незалежно від свого місця в судовій системі, вирішує конкретні справи цілком самостійно, керуючись виключно законом, правосвідомістю та внутрішнім переконанням суддів (колегії). Кожен судовий орган, а не тільки верховний суд, є самостійним носієм судової влади. Цим судова влада відрізняється від адміністративної, у межах якої вищий орган керує підпорядкованими йому нижчими, може давати їм накази щодо вирішення питань їхньої компетенції. У системі судів це неможливо. Реалізація судової влади (вирок у кримінальній справі, рішення за цивільним позовом) – являє собою державний акт (часто акт державного примусу), який здійснюється в особливих формах.

Схематично можна виділити три основні взаємозв’язані напрямки діяльності судової влади: охорона прав і законних інтересів громадян; охорона правопорядку від злочинних та інших правопорушень; контроль за тим, щоб діяльність державних органів не виходила за правові рамки.

Соціальна роль судової влади у правовій державі полягає в тому, щоб у різноманітних юридичних конфліктах забезпечити панування права, (зокрема і стосовно держави), вираженого в нормативних актах конституційного значення. Здійснюючи правосуддя, судова влада вводить державний примус у правові рамки. Ця функція судової влади має виключне значення, однак вона не єдина. Більше того, суд зобов’язаний захистити людину від держави, якщо право на стороні людини. Ще однією важливою функцією судової влади в державно-правовій сфері є розв’язання конфліктів між окремими гілками влади, включаючи в обох випадках і судову, а також між державою та іншими політичними корпораціями (суб’єктами федерації, органами місцевого самоврядування тощо) якщо вони не можуть бути розв’язані в інший спосіб.

Поняття «юстиції», «юрисдикції», «правосуддя».

Юстиція (лат., букв. – справедливість) – це: 1) суд, судова діяльність держави, правосуддя; 2) сукупність державних органів, що займаються судочинством.

Отже, юстиція – це система судових та пов’язаних з їх діяльністю установ. Крім судів, до цієї системи включають прокуратуру, органи слідства, нотаріат тощо. Об’єднуючими засадами для них є їх покликання служити торжеству правосуддя, законності й справедливості, забезпеченню прав громадян. Органами управління у цій галузі є міністерства юстиції. У різних країнах вони мають свої особливості щодо структури та повноважень. Спільним для них є організація роботи відповідних установ у забезпеченні правосуддя і правопорядку в країні.

Однією з особливостей юстиції є багатооб’єктність у цій галузі управління. До об’єктів юстиції належать судові установи, нотаріальні контори, органи реєстрації актів громадянського стану, судово-експертні установи й адвокатура. Всі вони мають різне правове становище, відрізняються за своїм призначенням і характером компетенції. Сукупність судів (іноді їх діяльність) також йменується юстицією.

Поняття «юрисдикція» (від лат. Jurіsdіctіon) у тлумачних словниках розглядається, по-перше, як право чинити суд або право вирішувати правові питання, по-друге, як сфера, на яку поширюється таке право. В такому значенні поняття «юрисдикція» більше обґрунтовує точку зору учених, що є прибічниками першого підходу. Отже, юрисдикція – це коло питань, що належить до відання органу державної влади. Діяльність суду у вирішенні правових конфліктів називається юрисдикційною, а предметна і просторова сфера такої діяльності – юрисдикцією.

Правосуддя, – як специфічна форма діяльності судової влади – це вирішення на основі діючого права економічних, політичних та інших конфліктів і спорів, учасниками яких стають громадяни, їхні об’єднання, юридичні особи, муніципальні державні органи й навіть сама держава. Зазначені суб’єкти зобов’язані неухильно виконувати рішення судів. Правосуддя – основна функція судової влади, тож вона виступає головним об’єктом конституційного регулювання. Це знайшло відображення в назві та змісті розділу VIII Конституції України – «Правосуддя», де визначаються основні конституційні засади організації та функціонування судової влади.

Функція правосуддя є визначальною, оскільки органи судової влади переважно розглядають по суті усі правові конфлікти. Поняття правосуддя – перш за все, правове поняття. Тому його визначення й основні елементи повинні спиратися на відповідні правові норми та інститути.

Перша властивість правосуддя, його особливість полягає в тому, що правосуддя здійснюється тільки судом і, отже, являє собою вид державної діяльності, в якій реалізується судова влада. Здійснення правосуддя – виняткова компетенція суду.

Друга властивість правосуддя – це особливий процесуальний порядок, чітко регламентований законом, встановлюючи процедуру діяльності суду щодо розгляду та вирішення конкретних справ, рішення які має право приймати тільки суд. Цей порядок забезпечує права та інтереси, що охороняються законом, тих, кого стосується діяльність суду, хто бере участь в даній судовій справі.

Правосуддя – діяльність, що ґрунтується на суворому дотриманні законів. Справжнє правосуддя існує лише тоді, коли суд правильно встановив суттєві для даної справи обставини і безпомилково застосував закон, прийняв на цій основі справедливе рішення. Якщо суд приймає рішення, що суперечать закону (наприклад, засуджує невинного у скоєнні злочину, то це не правосуддя, а беззаконня, свавілля). Правосуддя, з точки зору права і моралі, – базується на законі та справедливості. Розгляд і вирішення справ у судовому засіданні є засіб здійснення правосуддя.

У судовому засіданні досліджуються докази з метою встановлення істини у справі. Судове засідання закінчується прийняттям рішень з цивільних справ або вироку у кримінальних справах. Ці рішення суду прийнято називати актами правосуддя.

Акти правосуддя – це рішення за конкретними справами, прийняті судами у межах їх компетенції, що мають загальнообов’язкову силу. Вони (за термінологією процесуального законодавства) набирають законної сили після закінчення терміну на оскарження, або у випадку оскарження після підтвердження правильності прийнятого рішення вищим судом. Рішення за цивільними справами, вирок у кримінальних справах з точки зору їх обов’язковості прирівнюються до закону. Виконання вироків у кримінальних справах і рішень за цивільними справами забезпечується, зокрема, можливістю застосування заходів державного примусу. Умисне невиконання рішень, вироку, визначень або постанов суду чи перешкоджання їх виконання посадовою особою має наслідком юридичну відповідальність.

Структура судової влади.

За структурно-функціональним критерієм можна виділити три моделі побудови судової системи.

1. У багатьох країнах (Японія, Китай) діє система загальних судів, які здійснюють і кримінальне, і цивільне, і адміністративне судочинство, а в деяких країнах і судовий конституційний контроль. Хоча функціонально ця модель має ніби всеохоплюючий характер, вона не виключає існування у країні також окремих спеціалізованих судових органів, (наприклад зі справ неповнолітніх та ін.). Однак вони лише доповнюють основну загальну судову систему, а деякі з них носять скоріше квазісудовий характер.

Система загальних судів має ієрархічну триланкову структуру, (а в ряді країн і чотириланкову). Основна маса справ розглядається в судах першої інстанції (вони можуть йменуватись «районними», «місцевими» тощо). Наступна інстанція – апеляційні суди, які розглядають скарги на рішення судів першої інстанції, що входять у судовий округ цього апеляційного суду, а також найбільш складні справи (в якості суду першої інстанції), віднесені законом до їхньої компетенції. Апеляційний порядок розгляду скарги означає повторний розгляд справи в повному обсязі. Нарешті, вищий судовий орган найбільш часто йменується «верховний» або «вищий» суд. Інше найменування – «касаційний суд» – відображає його основну власне судову функцію: перевірку рішень нижчих судів у плані правильності застосування правової норми. Однак юрисдикція верховних судів цим не обмежена, деякі з них можуть розглядати особливо важливі справи в якості суду першої інстанції. Верховні суди вирішують найбільш складні питання, які виникають у судовій практиці; вони дають керівні роз’яснення щодо розгляду справ нижчим судам, представляють судову владу у відносинах з іншими владами.

Багатоланкова, інстанційна, «по висхідній» побудова судової системи покликана гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечити всестороннє дослідження як фактичних, так і правових аспектів розглядуваних справ і уніфіковане застосування правових норм на всій території держави. Поза такої системи втрачає зміст право особи на оскарження судового рішення.

2. Інша модель судової системи – це своєрідний різновид першої, який існує в деяких державах із федеративним устроєм (наприклад, у США). Тут функціонують паралельно федеральна судова система і система судів кожного із суб’єктів федерації. Однак і в тому і в іншому випадку суди здійснюють всі види судочинства, і, відповідно, кожна із систем може бути віднесена до першої моделі. Компетенція федеральних судів і судів суб’єктів федерації розрізняється головним чином за тим, яка норма – федерального законодавства чи права суб’єкта федерації має застосовуватись у конкретній справі. У такому випадку компетенція федеральних судів у значній частині може співпадати з компетенцією штатів і взаємозв’язки між двома системами в цьому аспекті досить складні, як і взаємозв’язки судових систем штатів одна з одною.

Для ілюстрації цієї моделі візьмемо судову систему США. Очолює судову систему країни Верховний суд США. (Це єдиний судовий орган, про який говорить Конституція). Крім нього федеральна судова система США включає в якості судів першої інстанції близько 100 районних судів, 14 апеляційних (друга інстанція). Приведені цифри вказують, що поділ території країни на судові округи не співпадає з її адміністративно-територіальним поділом. Судовий округ апеляційного суду (тобто територія, на яку розповсюджується його юрисдикція) охоплює територію декількох штатів. Такий метод поділу країни на судові округи використовує багато держав, щоб зробити суди максимально незалежними від регіональних владних структур, а також щоб уникнути відображення в їхній діяльності регіональних інтересів. Система, схожа до американської, існує й у деяких інших федеративних державах (Мексика, Австралія). Однак федеративний устрій не передбачає в якості обов’язкового співіснування двох судових систем – федеративної і суб’єктів федерації. Австрія й Німеччина – федеративні держави, але тут суди земель і вищі федеральні суди складають єдину централізовану систему.

3. Третя модель побудови судової системи характеризується тим, що поряд із системою загальних судів діють інші спеціалізовані системи судів. Судова система країни в цілому ніби складається з декількох автономних підсистем, кожна зі своєю компетенцією. За масштабами діяльності система загальних судів при цьому домінує, але її компетенція виявляється в тій чи іншій мірі обмеженою в порівнянні з компетенцією загальних судів у судовій системі першої моделі.

Зручним прикладом описаної системи є судова система ФРН. У ФРН діє п’ять автономних судових систем: загальних судів, очолюваних Верховним федеральним судом; адміністративних судів, очолюваних Федеральним адміністративним судом; трудових спорів, очолюваних Федеральним судом із розгляду трудових спорів; соціальних судів, очолюваних Федеральним судом із соціальних питань. До цього переліку слід додати Федеральний Конституційний суд і конституційні суди земель. ФРН не випадково називають «державою судів». В інших країнах полісистемність виглядає скромніше, такої різноманітності, як у ФРН не спостерігається, але наявність двох-трьох систем – явище часте.

Приведена класифікація моделей судових систем є зручною для їх функціонально-структурної характеристики. У спеціальній літературі є поширеною класифікація судових систем на основі правових систем (сімей): на англо-американську (англосаксонську) та романо-германську (європейську континентальну), соціалістичну й мусульманську. Такий підхід дає змогу підкреслити специфіку в організації та функціонуванні судових органів, яка для відповідної системи носить вже традиційний характер.

Основні ознаки англосаксонської моделі: традиційна відданість загальному праву; визнання правотворчої ролі суду і судового прецеденту як джерела права; вироблення процесуальних форм судового розслідування насамперед судовою практикою з наступним можливим, але не обов’язковим законодавчим закріпленням; виключно апеляційна форма оскарження судових рішень; максимальна змагальність, за якої суд у значній мірі пасивний і слідкує головним чином за дотриманням сторонами процесуальних норм; допущення у кримінальному процесі угод про визнання вини; відносно більш широке використання інститутів присяжних засідателів та мирових судів; відносно більш широка практика обрання суддів; відсутність відособленої конституційної юстиції;

Основні ознаки європейської (континентальної) моделі: досить розвинена законодавча база, що визначає організацію й діяльність судів; формальне невизнання судового прецеденту джерелом права; використання поряд з апеляційною формою також касаційної і ревізійної форм оскарження рішень; активна роль судді у процесі; відносно менша розповсюдженість інститутів присяжних засідателів та мирових суддів; натомість переважне призначення професійних суддів низового рівня (дільничних суддів, поліцейських суддів тощо). створення органів чи часткового суддівського самоуправління з кадровими функціями та повноваженнями.

Формування суддівського корпусу.

Конституційній практиці зарубіжних країн відомі два способи формування суддівського корпусу: шляхом призначення іншими органами державної влади та шляхом виборів населенням. Перший спосіб вимагає залучення до формування суддівського корпусу кількох вищих органів державної влади або створення для цього спеціальних органів державної влади, незалежних від законодавчої, виконавчої чи глави держави з тим, щоб уникнути представлення в судовій гілці влади інтересів інших владних структур. Відповідальний за призначення орган має приймати рішення виключно на основі професійних якостей кандидатів та лише на основі спеціальних критеріїв.

Можливе також призначення суддів представницьким органом. Якщо суддівський корпус формується представницьким органом, то в такому випадку має бути дотримане правило, яке вимагає, щоб відповідні призначення здійснювались кваліфікованою більшістю голосів від конституційного складу представницького органу. Якщо призначення здійснюватимуться простою більшістю, то справа призначення суддів виявиться переданою в руки однієї політичної сили чи відносно вузької групи політичних сил і вимога дотримання політичної нейтральності суддів буде невиконаною. Формування суддівського корпусу шляхом призначення парламентом, за загальним правилом, має бути обмежене терміном досягнення суддею пенсійного віку. Призначення суддів на більш обмежений термін розглядається у правовій теорії як загроза незалежності й неупередженості суддів. У своїх Висновках щодо Стандартів стосовно незалежності судової системи та незмінюваності суддів Консультативна Рада Європейських Судів (КРЄС) зазначила: «Європейській практиці в цілому притаманне призначення на повний термін до досягнення пенсійного віку за законом».

Другий спосіб (обрання суддів виборчим корпусом) формально виглядає більш демократичним, але при формуванні суддівського корпусу на низовому рівні виявляє суттєві недоліки. Так, якщо суддя цілком незалежний від законодавчої чи виконавчої гілок влади, то, з іншої сторони, він перебуває в тісній залежності від виборців, до яких він змушений звертатись після завершення строку його повноважень, під час чергових виборів суддів і інтереси яких справлятимуть вплив на характер правосуддя. Обрання суддів виборчим корпусом неминуче передає цей процес у руки політичних партій, тобто політикам, які використовують будь-яку виборну посаду як можливість отримати винагороду за політичні послуги, і заповнюють своїми вдячними агентами місця, які можуть мати будь-яке політичне значення. Короткий термін повноважень змушує суддю не бути забудькуватим і підтримувати добрі стосунки з тими, хто зробив його тим, ким він є і хто тримає його долю у своїх руках.

Крім того, виборчий корпус завжди буде неспроможний дати належну оцінку фаховим та особистісних характеристикам кандидату на посаду судді. Уявляється, що таку оцінку спроможні давати лише спеціально для цього створені органи, що складатимуться з високваліфікованих спеціалістів у галузі правосуддя.

У більшості розвинених країн судді займають посаду безстроково. Така умова є цілком виправданою, адже професією, яка вимагає спеціальних знань і досвіду, що здобуваються у процесі тривалої практики, можуть займатись лише ті, хто займається нею достатньо довго (найкраще пожиттєво).

Статус судді.

Статусу суддів у конституціях зарубіжних країн приділяється велика увага. Крім того їх статус регулюють також і спеціальні закони.

Правосуддя здебільшого здійснюють професійні судді, у визначених законом випадках народні засідателі, мирові судді, присяжні. Розгляд справ у апеляційному та касаційному порядку здійснюють звичайно виключно професійні судді. Професійними суддями є громадяни, які відповідно до конституції і законів держави призначені чи обрані суддями і займають штатну суддівську посаду в одному із судів, передбачених законодавством про судоустрій. Наприклад, згідно з частиною третьою ст. 127 Конституції на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менше трьох років, проживає в Україні не менше 10 років та володіє державною мовою.

Крім зазначених вимог, до окремих категорій суддів висувають і додаткові вимоги щодо статі, віку та їх професійного рівня. Так, суддями спеціалізованих судів повинні бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому разі на посаду судді такого суду може бути рекомендований громадянин держави, який має відповідну освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповідного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю. Ці судді найчастіше відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

У конституціях як правило сформульовані загальні принципи правового статусу суддів, до яких належать:

– призначення суддів (це принцип покликаний забезпечити професіоналізм судової діяльності, оскільки під час обрання суддів діє політичний чинник, так як виборці як правило керуються не професійними та особистими якостями кандидатів, а їх політичними переконаннями; найбільш прийнятним є таке призначення, яке не є прерогативою однієї гілки влади);

– незмінність суддів (призначення суддів на певний строк зустрічається досить рідко – 10 років у Японії, спочатку на певний строк, а згодом безстроково – у Молдові, незмінність поєднується з таким поняттям як безстроковість та пожиттєвість; наприклад, у Великобританії суддя займає свою посаду до досягнення 72 років, у Японії – 65 років. Кар’єра судді може закінчитися у зв’язку із фізичним станом, скоєнням злочину, недостойною поведінкою і т.д.);

– незалежність суддів (судді – незалежні і підкоряються лише закону, економічною гарантією незалежності є високий рівень заробітної плати; судовий імунітет – одна з гарантій незалежності суддів, суддя не може бути притягнутий до дисциплінарної чи кримінальної відповідальності за свої рішення у конкретних справах, за винятком випадків, передбачених законом);

– суддівська несумісність (заборона одночасно займати інші державні та громадські посади, а також займатися іншою оплачуваною (крім викладацької та наукової) діяльністю; у судових установах виключаються родинні зв’язки).

В Іспанії і Франції судді призначаються на конкурсній основі органами суддівського самоврядування. У Польщі судді призначаються Президентом за поданням Всепольської Судової Ради. У Великобританії – лордом-канцлером, але без конкурсу та за порадою комісії, яка знаходиться при ньому (склад комісії не розголошується). У США федеральні судді, а також голова Верховного суду призначаються Президентом за згодою Сенату. У Мексиці судді штатів призначаються законодавчими органами штатів.

Отже, у більшості країн суддівський корпус формується шляхом призначення (хоча й існують винятки, наприклад, виборність суддів у деяких штатах США; в країнах тоталітарного соціалізму судді нижчих судів обираються громадянами або представницькими органами, як правило на термін переобрання 5 років).

Одним з основоположних принципів статусу судді є незалежність. Так, в Англії незалежність суддів була проголошена конституційним актом 1701 р., відповідно до якого вони призначаються довічно й обіймають свої посади, «поки поводяться добре». Поряд із політичними і кон’юнктурними міркуваннями при призначенні суддів прийнято враховувати моральну та ділову характеристики кандидата. При цьому моральності майбутнього судді надається велике значення. Природно, що при оцінюванні моральних якостей виходять із критеріїв загальноприйнятої моралі, хоча таке поняття, як особиста чесність, враховується в усіх випадках. До поведінки судді в приватному житті висуваються досить високі вимоги. Так, в одному випадку було відмовлено у призначенні кандидату на посаду судді у зв’язку з розбещеним, «диким» особистим життям (святкуючи день народження, він намагався залізти на колону).

У Канаді ідея розроблення Кодексу судової поведінки для федеральних суддів виникла приблизно в 1973 р. Її обговорювали майже 20 років, у результаті чого у вересні 1995 р. Канадська Рада суддів розробила Зведення принципів судової поведінки, мета якого – допомагати суддям вирішувати етичні та професійні дилеми, а громадськості – усвідомлювати свої законні очікування щодо суддів, коли ті виконують державні обов’язки і живуть як члени своїх громад. Зведення включає такі принципи: обов’язок судді брати участь у встановленні, підтриманні та забезпеченні додержання високих стандартів поведінки і самому персонально їх додержувати; моральна цілісність, гідність та чесність; обов’язок слухати з належним терпінням, ставитися до людей з повагою; пунктуальність і старанність тощо.

Отже, для більшості країн світу, де нагромаджений багатий досвід діяльності незалежної судової влади і норми професійної етики суддів органічно увійшли в практику та свідомість представників судових установ, ця проблема, мабуть, не є такою актуальною, як для держав, що тільки стають на шлях демократичного вільного розвитку.

Вимоги несумісності.

У ч. 1 ст. 127 Конституції України встановлена заборона на одночасне зайняття посади судді зі здійсненням інших видів діяльності. Зокрема вказано, що професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Аналогічні вимоги щодо посади судді визначені й у ст. 5 Закону від 15 грудня 1992 р. № 2862-ХІІ «Про статус суддів» та ст. 3 Кодексу професійної етики судді (затверджений на V з’їзді суддів України 24 жовтня 2002 р.). Згідно з п. 2 ст. 131 Конституції рішення щодо порушення суддею вимоги несумісності приймає Вища рада юстиції. Однак на практиці діяльність конституційного органу, відповідального за формування професійного суддівського корпусу, щодо реалізації зазначеного повноваження ускладнена відсутністю спеціальних теоретико-прикладних розробок і досліджень правового інституту несумісності посади судді зі здійсненням інших видів діяльності.

Припис щодо несумісності посади судді з роботою в інших державних органах, наявністю представницького мандату є одним із елементів юридичного механізму стримувань і противаг, який законодавчо закріплений в Україні гарантією недопущення втручання представників судової влади в діяльність законодавчої та виконавчої влади, і навпаки, посадових осіб останніх в діяльність суддів із розгляду спорів щодо права, охорони прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, тобто спрямовано на забезпечення особливих повноважень судових органів у державі.

Принцип несумісності посад є різновидом опрацьованих в теорії конституціоналізму і втілюваних у законодавстві публічно-правових обмежень для суб’єктів владних повноважень, встановлення яких зумовлене потребою забезпечити ефективне і незалежне виконання ними відповідних державних функцій.

Аналіз міжнародного досвіду підтверджує, що вимога несумісності посади державного службовця зі здійсненням інших видів діяльності у зарубіжних країнах є загальновідомою. Дія цього принципу поступово поширюється на всі структурні ланки апарату публічної влади. Так, в Іспанії у 1984 р. був прийнятий спеціальний Закон «Про несумісність посад», дія якого поширюється на службовців усіх державних установ, у тому числі суддів. Ним передбачено перебування особи лише на одній посаді в державному секторі, а на іншій допускається тільки у двох сферах діяльності – педагогічній та охороні здоров’я.

Інститут несумісності посад суддів є однією із засад державного устрою більшості країн. Більш послідовно він застосовується у державах із президентською формою правління (наприклад, у США) – стосується всіх без винятку посад в органах законодавчої, виконавчої і судової влад. У парламентських країнах, враховуючи те, що законодавчий орган формує уряд, для забезпечення ефективної роботи останнього іноді допускається поєднання посади міністра і члена парламенту. Однак принципи невиборності й несумісності стосуються суддів та слідчих.

Уперше на законодавчому рівні положення щодо несумісності посад було запроваджено в Конституції США 1787 р. В ній була встановлена заборона одній особі одночасно обіймати місце у парламенті й посаду в уряді чи бути суддею. На сьогодні вимога несумісності посади судді з іншими оплачуваними посадами та зайняттям діяльністю, що має на меті отримання прибутку, передбачається законодавством майже всіх демократичних країн. Так, ст. 89 Конституції Греції визначає заборону суддям обіймати будь-яку іншу оплачувану посаду, а також займатися будь-якою іншою діяльністю. Як виняток дозволяється обрання суддів членами академій чи професорами, або помічниками професорів у вищих навчальних закладах, а також їх участь у спеціальних адміністративних судах чи у радах і комісіях, окрім адміністративних рад підприємств та торговельних товариств. Суддям також може дозволятися виконання адміністративних судових функцій, здійснюваних паралельно з їх основною діяльністю, але тільки протягом певного часу. Участь суддів в уряді забороняється.

Згідно зі ст. 127 Конституції Іспанії судді, члени судів і прокурори, які перебувають на дійсній службі, не можуть займати інші офіційні посади, або бути членами політичних партій чи профспілок. Закон також визначає системи і різновиди професійних об’єднань суддів, працівників судів. При цьому такі об’єднання не повинні впливати на їх незалежність та безсторонність.

Судді міжнародних судових інституцій також можуть здійснювати правосуддя за умови несумісності цієї діяльності з іншою. Наприклад, правило 4 Регламенту Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р. передбачає, що упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою політичною, адміністративною чи професійною діяльністю, несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на професійній основі. Кожний суддя має повідомити голову Суду про будь-яку іншу діяльність.

Стаття 40 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (м. Рим, 17 червня 1998 р.), який підписаний Україною 20 січня 2000 р., визначає, що суддя цього суду не може займатись будь-якою іншою діяльністю, яка б перешкоджала виконанню ним судових функцій чи могла б призвести до сумніву у його незалежності. Від судді вимагається виконання функцій на постійній основі у місці знаходження Суду.

У ст. 7 Універсального статуту судді, прийнятому делегатами Головної Ради Міжнародної асоціації суддів на зустрічі 17 листопада 1999 р. в м. Тайбеї (Тайвань) встановлено: «Суддя не повинен займатися будь-якою іншою діяльністю, публічною чи приватною, оплачуваною чи безоплатною, якщо вона не повністю сумісна з його обов’язками та статусом судді».

Несумісність посади судді із зайняттям іншою діяльністю передбачена нині й у законодавстві республік колишнього СРСР (Російська Федерація (РФ), Молдова, Вірменія, Грузія, Казахстан, Білорусь та ін.). Зокрема, ч. 3 ст. 3 Федерального закону РФ від 26 червня 1992 р. № 3132-1 «Про статус суддів в Російській Федерації» встановлює, що суддя не вправі бути депутатом, третейським суддею, арбітром, належати до політичних партій та рухів, здійснювати підприємницьку діяльність, а також поєднувати роботу на посаді судді з іншою оплачуваною роботою, крім наукової, викладацької, літературної чи іншої творчої діяльності.

Згідно з п. 6 ст. 116 Конституції Республіки Молдова посада судді несумісна з будь-якою іншою державною або приватною посадою, за винятком викладацької і наукової діяльності. Аналогічні положення містяться у ч. 4 ст. 79 Конституції Республіки Казахстан, у ч. 3 ст. 61 Закону Республіки Білорусь від 13 січня 1995 р. «Про судоустрій та статус суддів» тощо.

Щодо питання про заборону суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати інші оплачувані посади чи виконувати іншу оплачувану роботу на приватних підприємствах або у громадських організаціях, слід зазначити, що ця вимога спрямована на недопущення залежності суддів від цих структур при вирішенні спорів за їх участю чи у їх інтересах, забезпечення незалежності судді в організаційно-дисциплінарному плані, на зосередження уваги носіїв судової влади на всебічному, повному, об’єктивному та якісному розгляді кримінальних, цивільних, адміністративних та інших категорій справ.

Запровадження в законодавстві України вимоги про несумісність посади судді з іншою діяльністю пов’язане з вирішенням проблеми незалежності органів правосуддя, яка зобов’язує їх приймати рішення неупереджено, на основі фактів і у відповідності із законом, без будь-яких прямих чи опосередкованих обмежень, неправомірних впливів, тиску, погроз і перешкод, від кого б вони не йшли і чим би не мотивувалися (п. 2 Основних принципів незалежності судових органів, що прийняті на VІІ Конгресі ООН з профілактики злочинності і поводження з правопорушниками (Мілан, 26 серпня 6 вересня 1985 р.) та схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 р.).

Отже, інститут несумісності в судовій сфері має публічно-правову природу і стосується також статусу судді. Він існує не тільки у вітчизняній правовій системі, а й інших країнах, побудованих на демократичних засадах.

Вищі органи суддівського співтовариства, їхньої функції й повноваження.

Суддівське співтовариство (самоврядування) одним із своїх завдань має представництво та захист інтересів суддів, вирішення кадрових питань та питань дисциплінарної відповідальності. Такі органи можуть здійснювати інспектування суддів, пропонувати кандидатури для призначення на суддівські посади чи навіть самі призначати суддів. Так, в Іспанії і Франції судді призначаються на конкурсній основі органами суддівського самоврядування.

Створення належних умов для забезпечення діяльності, гарантія забезпечення незалежності суддів є прерогативою органів суддівського самоврядування, компетенція та обов’язки яких викладені в Конституції України, законах «Про судоустрій України» та «Про статус суддів». Суддівське самоврядування і його органи в зарубіжних країнах мають суттєві повноваження, зокрема, у сфері управління справами судової влади. Так, згідно із положеннями пунктів 8 і 9 Принципу «Свобода слова і асоціацій», затверджених у 1985 р. Генеральною асамблеєю ООН, судді, як і інші громадяни, мають поряд із свободою слова, свободу організовувати і вступати у вже існуючі асоціації суддів та інші організації з метою захисту своїх інтересів, вдосконалення своєї професійної підготовки і збереження своєї суддівської незалежності. Аналогічні положення є і в європейських документах, що регулюють статус судді і суду в демократичній державі. На практиці розрізняють два види подібних асоціацій – національні і міжнародні. І ті й інші можуть мати загальний характер, тобто об’єднувати всіх суддів, що в повному сенсі слова є професійними об’єднаннями в їх традиційному розумінні, або бути спеціалізованими і об’єднувати суддів заради якоїсь однієї ідеї. Іншими словами, суддівські об’єднання являють собою одну з основ сучасного громадянського суспільства.

Суддівське самоврядування це, насамперед, об’єднання, що виражає інтереси суддів як представників судової влади та вирішує питання внутрішньої діяльності судів. До питань внутрішньої діяльності судів можна віднести питання організаційного забезпечення судів та їх діяльності, соціальний захист суддів та їх сімей, підвищення професійної кваліфікації суддів, організацію обміну досвідом із колегами з інших країн, забезпечення інформаційних, культурних та інших потреб, захист та представлення інтересів в органах законодавчої та виконавчої влади. Суддівське самоврядування є невід’ємною складовою незалежної судової влади. Суддівське самоврядування, як правило, надзвичайно авторитетне. На сьогодні саме суддівське самоврядування відіграє значну роль у розробці і здійсненні правосуддя, що встановлює його мінімальні демократичні стандарти. В Україні, як і в Росії та багатьох інших державах, органи суддівського самоврядування представлені суддівськими асоціаціями. Як приклад, можна навести Всеукраїнську незалежну суддівську асоціацію, яка, до речі, має статус екстраординарного члена Міжнародної асоціації суддів.

Вища рада юстиції поряд із прокуратурою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Рахунковою палатою, Центральною виборчою комісією України належить до системи контрольно-наглядових органів. О.Ф. Скакун пропонує вважати її як вищий наглядовий орган в Україні (за адміністративною і дисциплінарною стороною діяльності суддів і прокурорів). На думку М. Запорожець, це орган, що бере участь в організаційному забезпеченні діяльності судів України. Отже, єдиної думки з цього питання немає.

Правовий стан зарубіжних аналогів також не є однаковим. Так, згідно з п. 4 ст. 50 Конституції Угорської Республіки, Національна рада правосуддя здійснює адміністративне управління судами, а органи судового самоврядування співпрацюють з нею в цьому. Конституція Республіки Польща у ст. 186 покладає на Загальнопольську судову раду обов’язок забезпечувати незалежність судів і незалежність суддів. У Франції, Італії, Іспанії, Молдові Ради магістратури або правосуддя входять до системи органів суддівського самоврядування, навіть очолюють їх.

Європейська хартія про статус суддів від 10.07.1998 р. вказує, що вирішення питань, пов’язаних із добором, призначенням, просуванням по службі або закінченням перебування на посаді судді, належить здійснювати органу, незалежному від виконавчої й законодавчої гілок влади, у якому не менше половини тих, хто бере участь у засіданні, мають становити судді, обрані такими ж суддями в порядку, що гарантує найширше їх представництво у складі.

Конституційні принципи судоустрою й судочинства.

У загальному вигляді принципи судоустрою й судочинства можна розглядати як закріплені конституцією держави або такі, що випливають з її норм основоположні правові ідеї, які визначають організацію і діяльність державних органів, які здійснюють судову владу. Ці ідеї визначають будову судів, їх демократизм.

Конституційні принципи судоустрою й судочинства мають опосередковуватись у галузевому законодавстві, тобто законах про судові системи, про суди, про суддів.

До системи конституційних принципів судоустрою й судочинства можна віднести принципи законності, здійснення правосуддя тільки судом; незалежності суддів; здійснення правосуддя на засадах рівності усіх перед законом і судом; забезпечення права кожному на звернення до суду за захистом своїх інтересів; презумпція невинуватості; забезпечення підозрюваному та обвинувачуваному права на захист; змагальності і рівності сторін; гласності розгляду справи в суді; мови судочинства та забезпечення користування рідною мовою під час здійснення правосуддя, участі громадян у здійсненні правосуддя; охорони честі і гідності особистості.

Дія принципів судоустрою й судочинства неоднаково проявляється у різноманітних видах судочинства, здійснюваного у рамках конституційного, цивільного, адміністративного і кримінального судочинства. При цьому, якщо в перших трьох випадках принципи правосуддя діють у судових засіданнях, то у четвертому випадку (кримінальне судочинство) принципи діють не тільки у судовому розгляді, а й на стадіях, які передують судовому розгляду.

Наприклад, законність – універсальний правовий принцип. Принцип законності у правосудді і судочинстві спрямований на беззастережне виконання та додержання законів усіма учасниками суспільних відносин, на забезпечення такої поведінки громадян і діяльності державних органів, що відповідають вимогам норм права. У процесуальних кодексах чітко регламентовано провадження усіх допустимих з точки зору закону процесуальних дій і прийняття процесуальних рішень. При цьому учасники процесу повинні неухильно додержуватись вимог не лише процесуального, а й матеріального (кримінального, цивільного, адміністративного) законів. Вимоги чіткого додержання та виконання законів у провадженні, зокрема, досудового (попереднього) розслідування або в суді встановлюється нормами кримінально-процесуального закону не тільки для суб’єктів, що здійснюють провадження у справі (судді, слідчого, прокурора), а для залучення до сфери кримінального судочинства громадян, їх захисників та представників, експертів, спеціалістів тощо.

Принцип здійснення правосуддя тільки судом. Правосуддя у кримінальних, цивільних, адміністративних справах може здійснюватися лише судом. Судова влада здійснюється тільки судами в особі професійних суддів та залучених у встановленому законом порядку до здійснення правосуддя присяжних, народних засідателів. Ніякі інші органи та особи не можуть здійснювати правосуддя.

Принцип здійснення судочинства на засадах рівності всіх перед законом і судом. Його суть у тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Принцип презумпції невинуватості досить часто чітко і повно виписаний у конституціях. Так, згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України «особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

З презумпцією невинуватості пов’язано і багато інших положень та вимог закону, в тому числі: а) заборона суду, прокурору, слідчому, особі, яка провадить дізнання, перекладати обов’язки у доказуванні на обвинувачуваного; б) покладання на державні органи, що здійснюють провадження у справі, обов’язків виконувати всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин кримінальної справи, виявляючи при цьому як обставини, що викривають, так і виправдовують обвинувачуваного; в) забезпечення обвинувачуваному і підозрюваному права на захист; г) встановлення правила, згідно з яким визнання обвинувачуваним своєї провини може бути покладено в основу обвинувачення лише за умови підтвердження такого визнання сукупністю наявних доказів у справі; ґ) закріплення у законі неприпустимості винесення судом обвинувального вироку на підставі припущень.

Принцип забезпечення підозрюваному та обвинувачуваному права на захист як гарантія правосуддя і кримінального судочинства спирається на конституційні та кримінально-процесуальні норми.

В конституціях можуть бути прописані інші принципи судоустрою й судочинства, зокрема підтримання прокурором державного обвинувачення в суді, гласності розгляду справи в суді, мови судочинства та забезпечення користування рідною мовою у процесі здійснення правосуддя, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду та ін.

Поняття конституційного контролю й конституційного нагляду.

Однією з особливостей державного ладу багатьох країн є наявність конституційного контролю й конституційного нагляду.

Поняття конституційного контролю має кілька тлумачень. Іноді конституційний контроль визначають широко: як діяльність парламенту, глави держави, судів або інших органів, пов’язану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-правових або тільки законодавчих актів. У деяких випадках йдеться про здійснення конституційного контролю самим народом шляхом референдуму. Найбільш прийнятим є вузьке трактування конституційного контролю, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можливості застосування цих актів або навіть їх існування.

Наведеному визначенню конституційного контролю відповідають реалії державно-політичного життя. У багатьох країнах поняття конституційного контролю позначає не тільки функцію загального або спеціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню організацію та діяльність.

Уперше судову функцію конституційного контролю було визнано в США ще на початку XIX ст. Основою для цього стали рішення верховного суду. У подальшому усталився відповідний звичай. У самому ж основному законі нічого немає про таку функцію судів. І хоч і сьогодні тут дискутуються питання обсягу повноважень судів у сфері конституційного контролю, реальність цих повноважень не ставиться під сумнів. Більше того, судова функція конституційного контролю розглядається як один з найважливіших елементів системи стримувань і противаг, що доповнює принцип жорсткого поділу влад.

До кінця XIX ст. судова функція конституційного контролю була сприйнята в ряді країн Латинської Америки і Європи. Новий етап у розвитку конституційного контролю почався після першої світової війни. Зокрема, в деяких країнах у 20-і роки XX ст. були утворені конституційні суди. Але справжнє визнання цей інститут одержав після другої світової війни, коли він знайшов відображення в більшості новітніх конституцій. Відповідний інститут сприйнятий майже в усіх країнах Центральної та Східної Європи і в тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Характер і зміст конституційного контролю багато в чому визначаються природою органів, які його здійснюють. Існує дві основні моделі організації конституційного контролю. Одна з них має назву американської. За її умов відповідними повноваженнями наділені всі суди загальної юрисдикції. Наприклад, у США рішення будь-якого загального суду з питань конституційності закону або окремих його положень стає обов’язковим у межах його територіальної юрисдикції. За умов апеляції остаточне рішення приймає верховний суд. Воно є обов’язковим на всій території держави.

Модель організації конституційного контролю, за якою відповідні питання вирішуються практично всіма судами загальної юрисдикції, називається також децентралізованою або «дифузивною» моделлю. Її характеризує тлумачення конституційного контролю як суто правової функції. В теорії це означає відмову від розгляду судами політичних питань, пов’язаних із змістом законів та їх застосуванням. Формально все звичайно зводиться до юридичної експертизи того чи іншого закону, здійснюваної судами у зв’язку з розглядом конкретної цивільної або кримінальної справи.

У реальному житті суди, здійснюючи функцію конституційного контролю, впливають на існуючий у країні політичний «клімат». Особливо це стосується вищого суду. Як свідчить досвід США, рішення верховного суду істотно впливають на зміст регламентації прав і свобод особи та механізмів їхнього захисту. Крім США, відповідна модель прийнята в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Японії та в деяких інших країнах.

Різновидом американської моделі організації конституційного контролю є така модель, за якою функція контролю належить не всім загальним судам, а тільки вищому суду. Ця модель реалізована в Австралії, Естонії, Індії, Ірландії, Канаді, Швейцарії та в ряді інших країн. Прийнята вона і в деяких країнах, що розвиваються. В усіх цих країнах оцінку конституційності законодавчих актів дає верховний суд, який може мати й іншу назву (наприклад, високий суд). У будь-якому випадку такий суд є органом загальної юстиції, і конституційний контроль становить не єдину його функцію.

Іноді функція конституційного контролю надана не всьому верховному суду в цілому, а його спеціальній палаті. Існують країни, де для розгляду відповідних питань передбачене створення спеціального складу верховного суду.

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. Її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від судів загальної юрисдикції. Головним завданням цього органу – конституційного суду – є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існувати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.

Конституційна теорія оперує також поняттям «конституційний нагляд». Для того, щоб визначити відмінності між поняттям «конституційний контроль» і «конституційний нагляд», варто з’ясувати співвідношення понять контролю й нагляду взагалі. Під контролем, зазвичай розуміють таку систему відносин між органами державної влади, за якої контролюючий орган може скасувати акти піднаглядного органу. Нагляд же в такому розумінні – це така система відносин, за якої наглядовий орган може лише звернути увагу піднаглядного органу на помилку і, саме більше, може призупинити дію його акта, але скасувати чи виправити акт має сам піднаглядний орган. Таким чином, рішення, ухвалені в порядку конституційного нагляду, мають рекомендаційне значення. Вони адресовані державному органові чи посадовій особі, котрий прийняв (видав) правовий акт, конституційність якого перевірялась, і можуть містити вказівку щодо приведення цього акта у відповідність до конституції.

Існує й інше розуміння співвідношення між цими двома термінами. За такого розуміння – контроль є перевірка діяльності підконтрольного органу, яка здійснюється контролюючим органом або вибірково за власною ініціативою, або за певним сигналом, а нагляд – постійний нагляд за діяльністю піднаглядного органу. Оскільки конституція (кодифікований основний закон) має вищу юридичну силу, то в державі всі нормативно-правові акти за результатами конституційного контролю мають їй відповідати або принаймні не суперечити. Терміни «відповідність конституції» та «несуперечність конституції» – різні за обсягом поняття. Друге поняття ширше. Відмінність стосується і змісту понять: якщо перевіряється відповідність конституції певного акта, предмет регулювання якого закріплений у основному законі, то в цьому випадку йдеться про відповідність, якщо ж перевіряється акт, предмет якого в конституції не згадується (а таких більшість, оскільки конституція містить самі загальні норми), то в такому випадку мається на увазі несуперечність.

Органічна, інституціональна й природно-правова концепції конституційного контролю-нагляду.

Необхідність конституційного контролю базується на використанні трьох основних концепцій (теорій) права: органічної, інституціональної і теорії природного права.

Органічна теорія (її обґрунтував англійський філософ Герберт Спенсер (1820-1903)) порівнює державу з організмом, поширює біологічні закономірності (міжвидова і внутрішньовидова боротьба, еволюція, природний добір) на соціальні процеси і державу. Держава, подібно біологічному організму, народжується, розвивається, старіє і відмирає, має своє політичне тіло – руки, ноги, голову, внутрішні органи, що виконують певні функції. Увесь цей процес супроводжується спеціалізацією індивідів, об’єднанням їх у групи – органи, які. виконують визначену їм функцію: оборони й захисту суверенітету, економічну, управління тощо. У своєму розвиткові держава проминає два етапи: примітивний та індустріальний. Для першого етапу розвитку характерні війни, боротьба за існування, природний добір, які є необхідними і виправданими для нормального розвитку політичного організму. Згодом розвиток господарства приводить до вищого типу держави – індустріального. Війну й насилля в ньому заступають мир і злагода, а метою держави є благо індивіда. Влада держави обмежується, зменшується її втручання в соціальну, економічну та інші сфери, а на перший план виходять вільна конкуренція і підприємництво, які стають основою розвитку суспільства. Дана теорія виходить з того, що Конституція є актом установчої влади, а тому акти конституційних органів державної влади, як органів, що стоять нижче стосовно установчої влади, не повинні суперечити акту установчої влади. Але нині практично ніхто з державних діячів не поділяє цю теорію.

За інституціональною теорією – конституція встановлює «правила гри» для всіх органів влади, і жоден з них не повинен посягати на повноваження другого, а для федеративних держав особливо важливим є дотримання сфер компетенції центру та суб’єктів федерації.

Згідно з теорією природного права, яку ще називають теорією суспільного договору, Конституція встановлює правила для правителів і для керованих, гарантії прав людини, а завданням конституційного контролю є нагляд за їх додержанням. Так, голландський юрист і політичний мислитель Г. Гроцій є одним із засновників вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. Його погляди викладені у трактаті «Про право війни і миру. Три книги». На думку Г. Гроція, люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей «природний» стан характеризувався відсутністю держави та приватної власності. Але згодом принципи справедливості порушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання ненависті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали суспільний договір і створили державу. У розумінні Г. Гроція, держава – це «досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та загальної користі». У державі існує громадянська влада, котра є верховною. Г. Гроцій стояв біля витоків т. зв. «юридичного світогляду». Він поділив право на природне та волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум, а до його вимог відноситься утримання від заволодіння чужим майном, обов’язок дотримуватися обіцянок, відшкодування заподіяної шкоди, притягання людей до заслуженої кари та ін. Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління; при створенні держави народ міг вибирати будь-яку, але обравши, вже не мав права її змінити, окрім випадків крайньої небезпеки для існування самого народу. Разом із тим, очевидним є його негативне ставлення до тиранії та надання переваги монархії та аристократії, хоча він не заперечував й проти демократичної форми правління. За своїм соціальним і змістом держава у трактуванні Г. Гроція виступає як угода більшості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх. Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства і держави отримав свій подальший розвиток у творчості видатного голландського філософа та соціального мислителя Б. Спінози. Його політичні погляди викладені у праці «Богословсько-політичний трактат» (1670), «Етика» (1675), «Політичний трактат» (1677). Б. Спіноза вважав, що люди первинно знаходилися у природному стані, де сила та могутність окремого індивіда складали сутність його природного права. Перехід до громадянського стану мислитель пов’язував із укладанням суспільного договору, поділом праці, різноманітністю людських потреб, неоднаковими здібностями. Мислитель обґрунтував ідею про невідчужуванні права особи, серед яких право на існування та діяльність, свободу совісті та думки, свободу слова. Держава у Б.Спінози виступає носієм природних прав усього населення.

Об’єкти конституційного контролю-нагляду.

Головним повноваженням органів, що здійснюють конституційний контроль, є оцінка конституційності законодавчих актів. Порядок здійснення цього повноваження залежить від прийнятих у тій чи іншій країні форм конституційного контролю.

У федеративних державах конституційному контролю підлягають не тільки федеральні законодавчі акти, а й відповідні акти суб’єктів федерацій. Механізм такого контролю в різних країнах неоднаковий.

Так, у США оцінку конституційності законів здійснюють як федеральні суди, так і суди штатів. При цьому всі вони мають право проводити експертизу законодавчих актів федерального рівня і рівня суб’єктів федерації. Між відповідними рішеннями верховного суду США і судів штатів існує досить складний взаємозв’язок, хоч майже завжди останнє слово належить федеральному верховному суду. До того ж у деяких штатах встановлений порядок, за яким місцеві суди, якщо вони не вважають за можливе розглядати питання конституційності закону через його значущість, передають це питання на розгляд верховного суду федерації.

У Швейцарії конституційному контролю підлягають тільки законодавчі акти кантонів. Союзний суд дає оцінку відповідності цих актів як федеральному основному закону, так і основним законам суб’єктів федерації. Кантональні суди таким правом, як правило, не наділені. В Австрії конституційний контроль також здійснюється щодо законодавчих актів федерації та її суб’єктів. У землях конституційні суди не створені.

У ФРН конституційні суди земель можуть оцінювати лише законодавчі акти відповідних суб’єктів федерації. Федеральний конституційний суд може піддавати контролю тільки законодавство федерації. Але за певних умов у зв’язку з виникненням суперечок з приводу розмежування компетенції між федерацією і землями він може займатися встановленням конституційності земельного законодавства.

Сама ж природа конституційного контролю полягає в тому, що, оцінюючи конституційність законів, суди тлумачать конституцію. Іноді про це прямо йдеться в самих основних законах. Наприклад, в ст. 149 Конституції Болгарії записано, що «конституційний суд дає офіційне тлумачення конституції». По суті, аналогічне положення містить ст. 135 Конституції Молдови, а в ст. 109 Конституції Узбекистану сказано, що конституційний суд тлумачить норми конституції і законів. «Федеральний конституційний суд розглядає справи щодо тлумачення основного закону у зв’язку з виникненням суперечок з питань компетенції федеральних органів влади», – встановлено в ст. 93 Основного закону ФРН. В конституціях деяких держав (Киргизстан, Молдова) зафіксовано положення про те, що органи конституційної юстиції визначають можливість і необхідність змін та доповнень до основних законів.

При цьому основні закони нерідко сприймаються не просто як юридичне джерело, як елемент позитивного права, а й як явище загального характеру, що відбиває стан суспільства. Поняття конституції пов’язується з поняттями справедливості, моралі тощо. Такий підхід може призвести не тільки до довільного трактування змісту основних законів, а й до повної заміни юридичних оцінок дійсності оцінками, основаними на доцільності. За будь-яких умов конституційність має визначатися в межах правових реалій.

Крім визначення конституційності законодавчих актів, до повноважень органів, що здійснюють конституційний контроль, входить багатьох інших об’єктів конституційного контролю-нагляду.

У країнах, де конституційний контроль здійснюють суди загальної юрисдикції, останні мають право давати оцінку конституційності судових рішень і нормативно-правових актів органів виконавчої влади, включаючи акти глав держав. До того ж тут суди здійснюють відповідний контроль за діяльністю органів виконавчої влади.

Значно ширші повноваження мають органи конституційної юстиції. Зокрема, в Молдові, Румунії, Франції і Угорщині вони встановлюють конституційність парламентських регламентів. У більшості країн конституційні суди визначають конституційність і законність нормативно-правових актів органів виконавчої влади, а в Киргизстані, Росії, Словаччині, Словенії і Узбекистані – відповідних актів органів місцевого самоврядування чи місцевих органів виконавчої влади. Разом з тим у Литві і Молдові конституційні суди можуть давати оцінку тільки актам президентів та урядів, а в Болгарії – виключно актам президента.

У цілому ряді країн органи конституційного контролю наділені повноваженнями оцінювати відповідність основному закону укладених державою і від її імені міжнародних договорів. У Франції такий контроль має попередній характер: якщо конституційна рада після запиту президента, прем’єр-міністра або голови однієї з палат парламенту заявить про невідповідність конституції положень будь-якого міжнародного договору, то дозвіл на його ратифікацію або схвалення може бути даний тільки після перегляду конституції. У Польщі та Угорщині об’єктом конституційного контролю є міжнародні договори як до схвалення і ратифікації їх відповідними органами, так і після.

Органи конституційної юстиції звичайно розглядають різного роду юрисдикційні справи, тобто питання, пов’язані з розмежуванням компетенції. Ці справи можуть мати пряме відношення до оцінки конституційності законів, які визначають повноваження різних органів державної влади. Досить часто предметом відповідного розгляду є розмежування компетенції вищих органів держави, іноді – органів державної влади і органів місцевого самоврядування або самих органів самоврядування.

У федеративних державах конституційні суди розглядають справи щодо розмежування компетенції між федерацією та суб’єктами, а також між самими суб’єктами. Аналогічними повноваженнями наділені звичайні суди в тих країнах, де вони здійснюють функцію конституційного контролю. Наприклад, у США відповідні повноваження визначені в ст. З (розділ другий) Конституції. Іноді органи конституційної юстиції розглядають питання розмежування компетенції між вищими органами держави і органами автономій, а також між самими автономіями (Іспанія, Італія).

Важливими повноваженнями органів конституційної юстиції ряду країн є повноваження щодо контролю за функціонуванням механізмів прямої і представницької демократії. В Румунії і Франції відповідні органи наглядають за проведенням виборів президента та референдумів. В Казахстані та Молдові це може бути здійснено по відношенню ще і до парламентських виборів. У Литві конституційний суд робить висновки щодо порушення законності на президентських і парламентських виборах. У Греції верховний спеціальний суд перевіряє законність результатів референдумів.

У Греції, Словаччині, Франції і Чехії органи конституційного контролю розглядають питання правильності обрання депутатів парламентів, у Болгарії – президента, в Хорватії і Югославії – депутатів і президента, якщо законність таких обрань оскаржується. В Греції і Чехії відповідні органи займаються ще і питаннями позбавлення депутатських мандатів у зв’язку з порушенням принципів невиборності й несумісності, В Австрії конституційний суд розглядає скарги у зв’язку з проведенням президентських і парламентських виборів, а за клопотанням нижньої палати парламенту – питання про позбавлення депутатів їхніх мандатів. У ФРН правильність проведення парламентських виборів перевіряє бундестаг, рішення якого може бути оскаржене в конституційному суді.

Окремої згадки заслуговують повноваження органів конституційної юстиції у сфері безпосереднього захисту прав особи. Відповідну діяльність цих органів нерідко називають контролем за виконанням основних прав і свобод. Цей контроль здійснюється за спеціальною скаргою. Так, відповідно до ст. 93 Основного закону ФРН, конституційний суд розглядає скарги, внесені будь-якою особою, яка вважає себе обмеженою державною владою у своїх правах. Близькі за змістом положення можна знайти в конституціях Австрії, Іспанії, Македонії, Словаччини, Угорщини, Чехії.

З іншого боку, органи конституційної юстиції мають повноваження, наслідком реалізації яких може бути обмеження і навіть позбавлення особи її прав. Як зазначалося, позбавлення індивіда прав за рішенням конституційного суду в разі використання їх для «боротьби проти основ вільного демократичного порядку» припускається ст. 18 Основного закону ФРН.

У цілому слід зазначити, що конституційний контроль у зарубіжних країнах визнаний як одна з реалій їхнього державно-політичного життя. Він покликаний забезпечити виконання приписів основного закону. При цьому найсуттєвішого значення набувають якості самої конституції, зокрема чіткість і визначеність її положень.

Органи конституційного контролю-нагляду.

Органи конституційного контролю-нагляду (конституційної юстиції), як правило, називаються конституційними судами, хоч зустрічаються й інші назви. У Франції, Казахстані та в ряді країн, що розвиваються, відповідні повноваження належать органам квазісудового характеру – конституційним радам.

Порядок утворення органів, що здійснюють конституційний контроль, у різних країнах неоднаковий і залежить від моделі його організації. За умов американської моделі посади суддів верховних судів заміщуються, як правило, за рішеннями глави держави, санкціонованими парламентами. Так, у США суддів верховного суду призначає президент з «поради і згоди» сенату. В такому ж порядку призначаються судді інших федеральних судів.

Федеральна судова система США складається з трьох головних ланок – верховного суду, апеляційних судів і окружних судів. До складу верховного суду входять голова і вісім суддів. Усі вони, як і судді інших федеральних судів, займають свої посади «доти, доки їхня поведінка є бездоганною» (розділ перший ст. З Конституції). Судові системи штатів характеризуються різноманітністю, хоч у кожному з них вищим судом є верховний суд. В більшості штатів суддів обирає населення, в частині з них – призначає виконавча влада (губернатори), в деяких – обирає законодавчий орган штату. В цілому ряді штатів суддів верховних судів призначають довічно. Решта суддів займають посади на строк від чотирьох до шести років.

В Австрії до складу конституційного суду входять голова, його заступник і 12 інших суддів, а також шість так званих запасних суддів. Голову конституційного суду, його заступника, шість дійсних суддів і трьох запасних призначає президент за пропозицією уряду. Решту вакансій президент заміщує з числа кандидатур, запропонованих палатами федерального парламенту. Судді конституційного суду йдуть у відставку у 70-річному віці.

У ФРН федеральний конституційний суд складається з 16 осіб, яких у рівній кількості обирають бундестаг і бундесрат. Закон встановив процедуру обрання суддів конституційного суду на основі кваліфікованої більшості голосів. Це призвело до того, що за неформальною угодою кожна з політичних партій розраховує на таке число місць для своїх неформальних представників у конституційному суді, яке відповідає її представництву в палатах парламенту. За традицією частина з підтриманих партіями кандидатів у судді повинна бути політичне нейтральною, решта може належати до партій. Такий порядок формування конституційного суду свідчить про гнучкість політичних механізмів прийняття важливих рішень, про толерантність головних політичних сил.

В Іспанії до складу конституційного суду, який також складається з двох палат, входить 12 суддів. Усі вони формально призначаються королем: вісім – за поданням палат парламенту, два – за поданням уряду, два – за поданням головної ради судової влади. Судді конституційного суду призначаються строком на дев’ять років, при цьому його склад оновлюється на третину кожні три роки. Відповідні призначення роблять з числа інших суддів і прокурорів, професорів університетів, державних службовців та адвокатів, Усі кандидати мають бути юристами зі стажем понад 15 років.

В Італії конституційний суд діє в одному складі з 15 членів. По п’ять суддів призначають президент, парламент на спільному засіданні палат і вища судова адміністрація. Судді конституційного суду призначаються на дев’ятирічний строк без права займати посаду повторно. Це можуть бути колишні і дійсні судді вищих судів та професори-юристи, а також адвокати з 20-річним стажем.

У Франції дев’ять членів конституційної ради призначають строком на дев’ять років, і їхні повноваження не можуть бути поновлені. По три члени ради призначають президент і голови палат парламенту. Кожні три роки третина цих членів оновлюється. До складу конституційної ради за власним правом і довічно входять також усі колишні президенти.

В країнах Центральної і Східної Європи, а також в тих, що утворились на терені колишнього СРСР, органи конституційної юстиції також формують за різними процедурами. В Киргизстані, Литві, Македонії, Польщі, Словенії, Угорщині і Хорватії членів цих органів обирають парламенти або їх нижні палати. При цьому порядок висунення відповідних кандидатур є різним. В Киргизстані і Словенії їх пропонує президент, у Хорватії – верхня палата парламенту, в Литві – у рівній кількості президент, голова парламенту і голова верховного суду, в Угорщині – спеціальна відбіркова комісія, до складу якої входять представники усіх парламентських фракцій. В Росії суддів конституційного суду призначає верхня палата парламенту за поданням президента.

Існують й інші процедури формування органів конституційної юстиції. В Чехії суддів конституційного суду призначає президент за згодою верхньої палати парламенту. В Словаччині президент робить відповідні призначення за списком, складеним парламентом. В Болгарії третину суддів конституційного суду призначає президент, третину обирає парламент, і третину обирають на загальних зборах суддів вищих судів загальної і адміністративної юрисдикції. В Молдові посади в конституційному суді заміщують нарівно парламент, президент і вища рада магістратури, а в Румунії – кожна з палат парламенту і президент.

Конституції і спеціальні закони встановлюють чисельний склад і строки повноважень конституційних судів. В Молдові до його складу входять 6 суддів, в Югославії – 7, в Киргизстані, Литві, Македонії, Румунії і Словенії – 9, Словаччині – 10, Хорватії – 11, Білорусі, Болгарії і Польщі – 12, Чехії і Угорщині – 15, Росії – 19. Різними є і строки перебування суддів на посаді: від шести років у Молдові, семи у Словаччині, восьми у Польщі і Хорватії, дев’яти в Болгарії, Литві, Македонії, Румунії, Словенії та Югославії, до одинадцяти в Білорусі і навіть п’ятнадцяти років у Киргизстані. Як правило, не припускається повторне переобрання суддів конституційних судів. У Болгарії, Литві і Румунії кожні три роки за відповідними квотами оновлюють третину складу відповідних органів.

Практично в усіх країнах передбачена вимога наявності у кандидатів спеціальної кваліфікації і стажу, встановлені вікові цензи для займання посад членів конституційних судів. Як і в розвинутих країнах, голів судів обирають самі судді. Проте в Литві голову конституційного суду з його ж складу призначає парламент за поданням президента. В Словаччині відповідне призначення здійснює сам президент.

Семінар: Організація судової влади в політичних системах держав ЦСЄ. Інститут конституційного контролю/нагляду в державах ЦСЄ.

Організація судової влади в політичних системах держав ЦСЄ. Судова система держав ЦСЄ – складова правової системи цих держав, що визначає порядок організації і діяльності органів судової влади та засади здійснення правосуддя. У цій системі виділяються два основних компоненти – судоустрій і судочинство. Основи судоустрою передбачають структурування судової системи на окремі ланки, гілки та інстанції. Так, у країнах ЦСЄ традиційним є її поділ на три основні ланки: місцеві суди, апеляційні суди та вищі суди, а також виділення окремих гілок – конституційної, кримінальної, цивільної, адміністративної, військової юстиції. Поділ на інстанції передбачає виділення щонайменше двох рівнів судів, що розглядають прав, спори по суті та переглядають судові рішення. Визначальними для структур, побудови судової системи держав ЦСЄ є правила щодо підсудності та підвідомчості. Поширеним у багатьох країнах ЦСЄ вважається виділення у судової системи судів загальної юрисдикції, судів спеціалізованих та мирових судів. Окремі правові системи передбачають суди присяжних.

Територіально судова система держав ЦСЄ структурується або за адміністративно-територіальним поділом, або за поділом на судові округи. Найпоширенішим є утворення місцевих судів за за адміністративно-територіальним поділом, а апеляційних – за поділом на судові округи, що не збігаються з за адміністративно-територіальним поділом держави.

Організація судової влади в політичних системах держав ЦСЄ визначає порядок діяльності судів, але водночас обумовлює і утворення відповідних установ у судовій системі. Наприклад, з огляду на порядок здійснення кримінального переслідування у багатьох країнах ЦСЄ в судовій системі діють такі органи, як слідчий суддя та обвинувальна камера. У деяких країнах у системі кримінальної юстиції створено відокремлені судові органи для розгляду кримінальних справ з обвинувачення президента та найвищих посадових осіб у державній зраді та тяжких кримінальних злочинах (у Польщі – Державний трибунал).

Засади побудови судової системи країн ЦСЄ визначаються характером держави та права. З огляду на диференціацію систем права судові системи країн ЦСЄ можуть бути віднесені до країн з системою континентального права. У цих країнах засади організації і діяльності судової системи визначаються переважно на підставі закону; допускається на досудових стадіях обмеження засад змагальності; участь народу у здійсненні правосуддя реалізується у формі суду шефенів (ассизів); судові рішення оскаржуються як в апеляційному, так і в касаційному порядку; домінує практика призначення суддів.

Так, судова система Польщі переважно подібна до української. Найнижчою судовою ланкою є районний суд, який розглядає дрібні справи, за ним йдуть – окружний, апеляційний та Верховний суд. Якщо порівнювати українську і польську судову систему, то нашому районному суду відповідає польський окружний суд. У польських районних судах є відділи, які займаються виключно справами сім’ї та неповнолітніх, зокрема неповнолітніх злочинців. Останні називаються сімейними судами, і саме вони найбільш активно застосовують медіацію у своїй практиці. Причому саме суддя приймає рішення про направлення справи на медіацію та розповідає сторонам про її результати.

У відповідності до Конституції в Республіці Словенії є тільки звичайні суди. Введення надзвичайних чи військових судів у мирний час заборонено. Судді обираються Державними зборами за рекомендацією Судової Ради. До складу Ради входять п’ять членів, обраних Державними зборами за пропозицією Президента, та шість членів, обраних зі своїх лав суддями. Конституція закріплює принцип незмінності суддів. Згідно «Закону про суди» (1993 р.) судова система Словенії складається з: Верховного Суду; чотирьох вищестоящих суддів, що розглядають справи у другій інстанції; 11 окремих судів і 44 районних судів, що діють як суди першої інстанції. Існує також система трудових і соціальних судів. Перші вирішують трудові спори, юрисдикція других охоплює питання пенсії і страхування, суперечки з питань сім’ї та інше.

Окремі функції адміністрування у судових системах країн ЦСЄ виконують спеціальні колегіальні органи: у Польщі – Всепольська судова рада; в Україні – Вища рада юстиції.

Варто також зазначити, що країни колишнього східного блоку будують свою демократію вже майже два десятиліття. З плином часу все чіткішою і однозначнішою стає відповідь на питання: де зроблено найбільшу і найдорожчу помилку у переході від тоталітаризму до демократії? А помилка полягає в тому, що не було проведено суттєвого реформування судової системи. Посади суддів по сьогоднішній день займають ті, хто до 1989-го давав комуністичній поліції згоду на арешти дисидентів. Трапляються випадки, коли правову реабілітацію критика комунізму вирішує людина, яка частину свого життя сама свідомо провела у лавах компартії. Судова система вже 18 років деформує світ бізнесу і політики. Дрібні акціонери не знаходять захисту, великі боржники уникають своїх боргів.

Отже, вищевикладене дозволяє сформулювати наступні основні напрямки здійснення судового реформування в країнах ЦСЄ:

1. Орієнтація судово-правової реформи на права та свободи особистості та ментальність народу.

2. Необхідність руху від системи правосуддя до системи судової влади (створення Конституційного Суду та функціонування Верховного Суду, розширення поняття правосуддя шляхом включення до нього конституційного, адміністративного та господарського (арбітражного) судочинства).

3. Забезпечення незалежності суду шляхом створення системи соціальних та правових гарантій недоторканості суддів, народних засідателів та гарантій, які виключають втручання у відправлення правосуддя.

4. Розширення судової юрисдикції шляхом включення до компетенції суду спорів про право та захист законних інтересів особистості, включаючи захист честі й гідності.

5. Запровадження системи адміністративної юстиції як гаранта захисту прав і свобод людини і громадянина.

Інститут конституційного контролю/нагляду в державах ЦСЄ. Конституції деяких країн ЦСЄ відносять конституційний контроль/нагляд до судової влади незалежно від того, чи здійснюють його загальні суди, чи спеціальні органи конституційного контролю/нагляду.

Так, Конституція Російської Федерації закріплює основи правового статусу Конституційного Суду у гл. 7 «Судова влада», а у п. 2 ст. 118 прямо зазначено, що «судова влада здійснюється через конституційне, цивільне, адміністративне та кримінальне судочинство». Аналогічним є становище Федерального Конституційного Суду в Німеччині. У тому, що інститут Конституційного контролю належить безпосередньо до системи судів, є певна логіка. Адже існує поняття конституційної юстиції, а судова влада, як більш широке явище, охоплює його.

Проте у конституціях багатьох інших держав ЦСЄ конституційний контроль текстуально виділяється у самостійний інститут, який не належить до судової влади (Республіка Білорусь, Республіка Болгарія та ін.). Це зумовлено тим, що функції органів конституційного контролю мають певну специфіку. Згадані органи не можна вважати просто органами правосуддя. Це підтверджується, зокрема, тим, що органи конституційної юстиції мають повноваження розглядати так звані юрисдикційні справи, наприклад, у спорах про компетенції між вищими органами держави. Такі спори часто набувають політичного характеру.

Це свідчить про те, що фундаментальні гілки влади не виключають існування інших функціонально самостійних правових інститутів, зокрема інституту конституційного контролю. Більш того, необхідність і важливість охорони конституції, забезпечення відповідності законодавчих та інших нормативних актів конституції, верховенства права в юридичній практиці та правозастосувальній діяльності, стримування будь-якої гілки влади у випадках виходу за межі конституції та підтримування балансу всіх гілок державної влади зумовлює об’єктивну потребу в особливій гілці влади – контрольній (наглядовій).

Потреба у самостійно функціонуючому інституті конституційного контролю є особливо очевидною у державах перехідного періоду від тоталітаризму до демократії, для яких властивими є гостра політична боротьба, протистояння різних галузей влади, втручання однієї гілки влади у сферу діяльності іншої, ослаблення органів законодавчої влади та підсилення органів виконавчої влади. За цих умов функціонування інституту конституційного контролю набуває особливо демократичного характеру як гаранта конституції та конституційної законності. Це підтверджує те, що функції конституційного контролю повинні здійснювати органи, які посідають самостійне місце і є організаційно відокремленими від інших гілок влади.

Отже, для більшості країн ЦСЄ властива система континентального, писаного права, де джерелом права є закони та підзаконні нормативні акти, а судова практика має підпорядкований характер. Тому система загальних судів, які підлягають праву, не може здійснювати конституційний контроль.

У зв’язку з цим система конституційного контролю країн ЦСЄ передбачає заснування спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю. Такими органами є Конституційні Суди Російської Федерації, Республіки Білорусь, Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Румунії та ін., Конституційний трибунал у Польщі.

У федеративних державах поряд з федеральними органами конституційного контролю аналогічні органи створюються і суб’єктами федерації (Сербія).

Способи формування органів конституційного контролю різні, але в основному розрізняються три їх види: парламентський, позапарламентський і змішаний. Парламентський спосіб застосовується у порівняно невеликій кількості країн ЦСЄ. Так, в Угорщині члени Конституційного Суду обираються Державними зборами (п. «л» ч. 3 § 19 Конституції), а у Хорватії (ч. І ст. 122 Конституції) – нижньою палатою парламенту (палатою представників) за поданням верхньої палати (палати жупанів).

Прикладом позапарламентського формування органу конституційного контролю є Австрія, де члени федерального Конституційного Суду призначаються за поданням Національної ради та Федеральної ради.

У більшості зарубіжних країн застосовується змішаний спосіб, за якого у формуванні органів конституційного контролю беруть участь представники різних гілок влади або самостійно, або сумісно. Наприклад, в Болгарії де Конституційний Суд складається з 12 суддів, одна третина яких призначається президентом, одна третина обирається Народними зборами, і ще одна третина – загальними зборами суддів Верховного касаційного суду та Верховного адміністративного суду. У Чеській Республіці суддів Конституційного Суду призначає Президент Республіки за згодою Сенату.

Як правило, для суддів конституційних судів, на відміну від судів загальної юрисдикції, установлюються тривалі терміни повноважень при забороні повторного обрання суддів. Так, у Болгарії, Угорщині Сербії, Словенії, Македонії термін повноважень – 9 років, у Польщі, Хорватії – 8, у Словаччині – 7.

У ряді країн для забезпечення спадкоємності та стабільності застосовується часткове поновлення складу Конституційного Суду. Так, у Польщі кожні чотири роки оновлюється половина членів конституційних судів, у Болгарії, Румунії кожні три роки – третина складу органів конституційного контролю. У зв’язку з цим необхідно розрізняти терміни повноважень, установлені для Конституційного Суду й окремо для його членів.

Кількісний склад органів конституційного контролю зарубіжних країн, як правило, невеликий і не залежить від кількості населення або площі території країни. Так, в Румунії, Словенії, Македонії – 9 членів Конституційного Суду, а в Росії – 19 членів Конституційного Суду.

У зв’язку з тим, що діяльність органів конституційного контролю має свої особливості та специфіку, до їх членів у багатьох країнах ставляться певні вимоги, а саме: підвищений віковий ценз, значний професійний стаж, особисті моральні якості, заборона або обмеження політичної діяльності.

Повноваження органів конституційного контролю країн ЦСЄ за своїм обсягом різні в окремих країнах. Це залежить як від виду даних органів, так і від об’єктів конституційного контролю, визначених законодавством конкретних країн. Спільним для всіх органів конституційного контролю є розгляд справ про відповідність (несуперечність) законів та інших актів парламенту, актів президента, уряду, міністрів і деяких інших керівників центральних органів виконавчої влади, місцевих державних органів і місцевого самоврядування до конституції та конституційних законів.

Конституційний контроль містить не тільки розгляд питань конституційності законів та інших актів, а й перевірку на відповідність до конституції і до законів дій державних органів і посадових осіб. Так, в Румунії, Болгарії порушення конституції вважається підставою для імпічменту.

Важливим для правозастосувальної діяльності є право органів конституційного контролю давати загальнообов’язкове тлумачення конституції.

Крім викладених вище повноважень органи конституційного контролю у багатьох зарубіжних країнах мають різноманітні специфічні функції. Так, відповідно до ст. 149 Конституції Болгарії Конституційний Суд виносить рішення по спорах про законність обрання президента та віце-президента, народного представника. За Конституцією Словаччини (ст. 125-129) Конституційний Суд вирішує скарги на затвердження чи незатвердження мандата депутата Національної ради, ухвалює рішення про конституційність і законність виборів до Національної ради та до органів територіального самоврядування, вирішує скарги щодо результатів референдуму.

Але, незважаючи на численність повноважень органів конституційного контролю у країнах ЦСЄ, основною їх діяльністю є перевірка конституційності актів законодавчої влади.