27

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НАЗРІВАННЯ КРИЗИ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

1. Організація державної влади у країнах ЦСЄ за тоталітарної доби

2. Політична ситуація у країнах ЦСЄ у 80-і рр. та спроби реформування соціалізму

РОЗДІЛ 2. ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ ЦСЄ ПІСЛЯ РОЗПАДУ СОЦІАЛІСТИЧНОГО ТАБОРУ

2.1. Демонтаж комуністичних режимів у країнах регіону

2.2. Формування основ парламентаризму та ліберальної демократії у 90-і рр.

РОЗДІЛ 3. ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ ЦСЄ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ТЕСТИ

ВСТУП

Країни ЦСЄ входили до Соціалістичного табору, Ради економічної взаємодопомоги та Організації Варшавського договору. Після демонтажу комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі держави регіону переорієнтували головний напрям своєї зовнішньої політики із східного на західний. Відбулися зміни політичної системи у напрямі розвитку багатопартійності та представницької демократії. Досвід країн ЦСЄ у їхньому шляху до Європи є корисним і повчальним для України у процесі її євроінтеграційного курсу. У цьому полягає актуальність дослідження.

Об’єктом є регіон ЦСЄ, зокрема країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина); предметом – політичні системи країн зазначеного регіону.

Мета – простежити еволюцію політико-правових систем країн Вишеградської групи від тоталітарної епохи до сучасності.

Основні завдання:

1. визначити роль комуністичної партії у сфері державного управління та економіки;

2. прослідкувати риси становлення нової політичної системи;

3. визначити структуру та роль вищих державних органів влади;

4. проаналізувати реформи у сфері економіки та державного управління.

Хронологічні рамки охоплюють 1980 – 2007 рр.

РОЗДІЛ 1

Назрівання кризи комуністичної системи у країнах центрально-східної європи

1. Організація державної влади у країнах цсє за тоталітарної доби

Польська Народна Республіка

За Конституцією 1952 р. парламент Польської Народної Республіки (ПНР) був вищим органом державної влади. Державна Рада обиралася парламентом, очолювалася головою, який виконував одночасно функції глави держави. Виконавчу гілку влади уособлювала Рада Міністрів, яка формувалася законодавчим органом влади і була йому підзвітна. Парламент складався з однієї палати – сейму, члени якого обирались на 4-річний термін. Сейм був уповноважений розробляти і приймати закони, затверджувати бюджет і державний народногосподарський план, призначати і звільняти міністрів, обирати Державну Раду і контролювати діяльність інших органів державної влади та управління. Процес висування кандидатів на виборах до сейму контролювався політичною організацію Національним фронтом (у 1982 р. перейменований на ,,Патріотичний рух за національне відродження).

Керівну роль у будівництві соціалізму в Польщі за Конституцією 1952 р. виконувала Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП), партнерами якої на виборах виступали Об’єднана селянська партія та Демократична партія. ПОРП виникла у 1948 р. внаслідок об’єднання Польської робітничої партії та Польської соціалістичної партії [7].

Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧСР)

За Конституціями Чехословаччини 1949 р. та 1960 р. головна роль в управлінні державою відводилась Комуністичній партії Чехословаччини (КПЧ). Законодавчу владу здійснювали Національні Збори, в яких більшість місць належало правлячій партії. У Конституції 1960 р. була закріплена назва держави – Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧСР). Виконавча влада здійснювалася президентом і кабінетом міністрів. У 1969 р. був прийнятий закон про створення федерації, який передбачав утворення двох республік із власними органами законодавчої та виконавчої влади. Поряд із чеською та словацькою національними радами, які займалися переважно питаннями освіти та культури, існували двопалатні Федеральні Національні Збори: палата депутатів – обиралась населенням за територіальним принципом; палата національностей – рівне представництво чехів і словаків. Усі рішення уряду та Федеральних Національних Зборів, які стосувалися питань внутрішньої та зовнішньої політики, попередньо розглядались Центральним Комітетом КПЧ [11].

Угорщина

Організація державної влади Народної Республіки Угорщина визначалася Конституцією 1949 р. із змінами та доповненнями 1972 р. Однопалатний парламент обирав президентську раду у складі 20 членів, які у свою чергу обирали голову ради – законного главу держави. Виконавча влада здійснювалася Радою Міністрів. Кандидатури на посади міністрів вносилися президентською радою, затверджувалися парламентом після проведення голосування. Політичне життя в державі знаходилось під керівництвом Угорської соціалістичної робітничої партії [6].

2. Політична ситуація у країнах цсє у 80-і рр. Та спроби реформування соціалізму

Польща

80-і рр. характеризуються погіршенням економічної ситуації Польської Народної Республіки та появами перших ознак кризи тоталітарної системи й командно-адміністративних методів управління економікою. Через рішення уряду запровадити з 1 липня 1980 р. комерційних цін на м’ясо по країні піднялася хвиля страйків. Головні вимоги стосувалися підвищення заробітної платні та покращенням соціальних умов. 14 серпня 1980 р. у Гданську застрайкувало 140 підприємств (130 тис. робітників). Страйковий комітет у Гданську очолив Л. Валенса, який вів переговори з урядом. Висувалися вимоги політичного характеру: визнати незалежні від правлячої партії вільні профспілки, свободу друку, амністія для політв’язнів. 30 серпня 1980 р. екстрено зібрався V пленум ЦК ПОРП. Незабаром у Щеціні, Гданську та Ястшембі були підписані угоди між урядовими комісіями та страйковими комітетами, що означало завершення першої фази економічної та політичної кризи. У вересні – жовтні 1980 р. відбувся VI пленум ЦК ПОРП, на якому першим секретарем партії обрано С. Каня замість Е. Герека. Також було прийнято рішення розробити програму виходу країни з кризи та скликати надзвичайний з’їзд ПОРП. У листопаді 1980 р. була за реєстрована незалежна професійна спілка ,,Солідарність”, яка нараховувала 8 млн. членів. Розпочалася конфронтація політичних сил. Правляча ПОРП не змогла вчасно запропонувати ефективну програму подолання негативних тенденцій в економіці, виробити тактику боротьби з політичною опозицією.

Урядову кризу вдалося подолати 11 лютого 1981 р., коли сейм призначив міністра національної оборони, члена Політбюро ЦК ПОРП генерала В. Ярузельського головою уряду. Він висунув реалістичну програму подолання кризи в економіці та соціальній сфері, звернувся до суспільства із закликом припинити страйки на 90 днів. В умовах загострення соціальної напруженості почалася перша частина з’їзду ,,Солідарності” (Гданськ, 5-10 вересня 1981 р.). Кожен виступ на захист народної влади і соціалістичних цінностей піддавався обструкції. А на другій частині з’їзду 26 вересня – 7 жовтня 1981 р. демонструвалася лінія на опозиційність стосовно конституційних принципів ПНР, її міжнародних союзів, всебічна критика ПОРП [4, 359-360].

Жовтневий 1981 р. пленум ЦК ПОРП закликав комуністів залишити ряди ,,Солідарності” та обрав Першим секретарем В. Ярузельського, який водночас зберігав посади прем’єр-міністра та міністра національної оборони. 31 жовтня сейм ПНР засудив радикальні дії ,,Солідарності”, в в ніч з 12 на 13 грудня на всій території країни було введено військовий стан, який діяв до липня 1983 р. Повнота влади перейшла до Воєнної ради національного порятунку на чолі з В. Ярузельським. У листопаді 1985 р. В. Ярузельський був призначений Головою Державної Ради ПНР, прем’єр-міністром став Е. Месснер. Уряд почав запроваджувати ринкові механізми в економіку, удосконалювалась система господарського розрахунку та самоуправління підприємств, почалась податкова реформа. Таким чином, обмежувався державний сектор економіки. У політичній сфері запроваджувались елементи прямої демократії, зросла роль представницьких органів влади, зокрема сейму. З 1987 р. внутрішнє становище Польщі далі погіршувалося. Ціни на продукти харчування зросли на 30%. У серпні 1988 р. уряд очолив М. Чаковський, прихильник демократичних реформ [7].

Чехословаччина

У квітні 1981 р. відбувся XVI з’їзд КПЧ, на якому члени комуністичної партії дійшли висновку, що будівництво розвинутого соціалістичного суспільства є довгостроковим завданням, вирішення якого поки що неможливо обмежити хронологічними рамками. З’їзд також схвалив проект закону про сьомий п’ятирічний план розвитку народного господарства (1981 – 1985 рр.), який передбачав щорічне зростання національного доходу на 2-2,6%, збільшення на 14-16% промислової і на 10% сільськогосподарської продукції. У березні 1986 р. відбувся XVII з’їзд КПЧ, який визначив перспективу розвитку країни до 2000 року. Пріоритет надавався прискоренню соціально-економічного розвитку та підвищенню ефективності народного господарства за рахунок значної ролі держави. На з’їзді було зазначено, що за останні 15 років Чехословаччина значно просунулася вперед. Зріс економічний потенціал країни: валовий національний продукт збільшився на 81%, виробництво промислової продукції – на 96%; сільськогосподарської – на 33%.

У січні 1987 р. були опубліковані ,,Принципи перебудови господарського механізму ЧССР”. Суть змін полягала у покращенні центрального управління та планування, посилення відповідальності та прав підприємств на основі госпрозрахунку, самофінансування. Н грудневому (1987 р.) пленумі ЦК КПЧ на прохання Г. Гусака було прийнято рішення про розподіл функцій глави держави і лідера КПЧ. Президентом ЧССР залишився Г. Гусак, який протягом 18 років перебував на посаді першого секретаря партії. Натомість генеральним секретарем ЦК КПЧ обрано Мілоша Якеша.

Перебудова в СРСР супроводжувалася взаємними візитами партійних лідерів: М. Горбачова до Чехословаччини у квітні 1987 р. та генерального секретаря КПЧ М. Якеша до СРСР у січні 1988 р. На зламі 1988 – 1989 рр. загострилась конфронтація між КПЧ і державними структурами, з одного боку, та опозиційними рухами, з іншого. У січні 1989 р. почалися перші зіткнення демонстрантів з поліцією [4, 390-392].

Угорщина

На чолі Угорської Соціалістичної Робітничої партії з 1957 р. перебував Янош Кадар. У 80-х рр. він асоціювався з політичним консерватизмом та економічним застоєм. З початком перебудови в СРСР Кадар у 1988 р. залишив ряди партії. Генеральним секретарем було обрано Кароя Гроса, решта членів виступали за проведення радикальних реформ. До середини 1989 р. були сформовані незалежні профспілки, політичні партії та молодіжні організації. Спроби комуністичної партії, перетвореної на Угорську соціалістичну партію утримати контроль над ситуацією завершились провалом [6].

Із середини 80-х рр. посилилася криза в усіх сферах життя суспільства. Уряд почав брати кредити для відновлення економіки. Інфляція, зниження купівельної спроможності населення, підвищувало незадоволення людей, підривало довіру до комуністичного керівництва. У 1985 р. один з реформаторів І. Пожгаї виступив із доповіддю на зборах опозиційної інтелігенції. 27 вересня 1987 р. відбулась нарада провідних представників опозиційної інтелігенції, на якій було вироблено основні принципи Угорського демократичного форуму (УДФ) – першого масового суспільно-політичного руху. У січні 1988 р. УДФ висунув вимогу провести вільні демократичні вибори до парламенту. Незабаром виникла ,,Мережа вільних ініціатив” (1 травня 1988 р.), яка в листопаді організаційно оформилася в Союз вільних демократів. 30 березня 1988 р. створено ліберально-демократичну молодіжну опозиційну організацію – Союз молодих демократів (ФІДЕС). Програми партій: УДФ – об’єднання всіх сил з метою відновлення і збереження повної незалежності, національних інтересів Угорщини. СВД надавав перевагу захисту прав людини та цінностям парламентської демократії. ФІДЕС визначив основні вимоги партійного плюралізму, створення правової держави, відкликання депутатів чинного парламенту. У березні 1988 р. опозиційні партії утворили в УСРП ліводемократичну коаліцію Новий березневий фронт. Діячі НБФ зазнавали утисків з боку керівництва Кадара.

27 червня 1988 р. у Будапешті відбувся могутній мітинг протесту проти анти угорської політики румунського уряду. Перед парламентом зібралося 40 тис. маніфестантів. Неминучість кардинальних змін суспільно-політичного устрою ставала очевидною [3, 205-208].